Пригода на п'ятому горизонті

17

Двоповерховий будинок з баштою і колонами на парадному вході дещо згорда позирав просторими вікнами на хати приватного сектору. Це був лише адміністративний корпус. Увесь же інститут розкинувся за старовинною кованою загорожею в парку. Іван Олексійович, проминувши парадне, направився в прочинені фігурні ворота. Годинник на вежі показував другу і Чередниченко сподівався застати о цій порі Ольговиченка — доктора наук, якого він знав з численних публікацій, хоча особисто з ним і не був знайомий. Літня вахтерка дивилися на нього сторожко, проте розтлумачила, як знайти відділ викидів вугілля. Саме в цьому відділі працювали, так би мовити, законодавці з техніки безпеки шахт. Попри холодну пору на клумбах подекуди збереглися червоні квіти, а в басейні, повз який проходив Чередниченко, кволо дзюркотів водограй і пла-вало жовте листя.

Ольговиченко виявився простим чоловіком. Коли Іван Олексійович назвався, він мовив:

— Чи не ви це виступали на семінарі в Ростові?

— Я.

— Отож-бо я й подумав: знайоме обличчя. А знаєте, мені ваша думка тоді сподобалась… Ми з допомогою газоносності прогнозуємо викиди, а виміряти її до пуття не вміємо. Правда, у нас тут хлопці силкуються вдосконалити існуючий метод. Але на те надії мало. Бо якщо їм пощастить позбутися інструментальних вад, то як позбутися тектонічних тріщин, крізь які газ любісінько собі перетече на інший горизонт або й на поверхню? Може, й справді, слід шукати якийсь інший спосіб заміру, скажімо, через ту ж хімію вугілля…

Ольговиченко був високий кощавий чоловік з вузьким ніби рубленим обличчям. Сірі очі дивилися спокійно і вдумливо. Його великий письмовий стіл нагадував барикаду з книжок, журналів, рукописів. То був типовий стіл ученого, який потребує мати все під руками. «Такий самий безлад, як і в мене», — подумав Чередниченко, зупиняючи погляд на мельхіоровій попільничці кленового листа. Ольговиченко, помітивши те, сказав:

— Може, закурите? — Він висунув шухляду 1, діставши пачку сигарет, поклав перед гостем.

Чередниченко подякував, але витяг свою «Приму».

— Звичка… — мовив, вибачаючись. Він не квапився пояснювати мету відвідин. Згадав спершу добрим словом статтю господаря, яка недавно вийшла друком у журналі «Вугілля». Іван Олексійович не лукавив. Публікація, справді, варта була уваги, як зрештою і все, з чим виходив на люди Ольговиченко. Стриманий аналіз досягнень, висловлений сторонньою людиною, додав до вдумливості в очах господаря ще й теплоти. І коли вже Чередниченко заговорив про те, з чим навідався, то завважив на обличчі співбесідника цікавість і бажання збагнути.

— …Дещо несподівано, — звірився господар, дослухавши розповідь. — Не критимусь, в газодинамічну теорію я не дуже-то й вірю. Але й те, що ви пропонуєте, аж надто сміливо.

Чередниченко посміхнувся.

— Така ж і моя була спочатку реакція… Але у колеги-хіміка, який висловив цю думку, виявилося більше аргументів, ніж у мене зараз. Втім, хай там що, а ось цей графік, — Іван Олексійович дістав з портфеля складений гармошкою шмат міліметрівки, — я сам накреслив. І проби вугілля відбиралися з моєю ж таки участю.

Господар розсунув «барикаду» на столі, розклав міліметрівку.

— По горизонталі, слід розуміти — відстань до викиду?

Чередниченко кивнув. Це матеріал з якоїсь однієї шахти?

— Десятка півтора шахт…

Ольговиченко підвів голову.

А ви не спробували вирішити зворотну задачу — вгадати десь місце викиду? — В сірих очах його було знати допитливість.

— Зробили й таке, — посміхнувся Іван Олексійович.

— Цікаво, цікаво… — проказав господар, виймаючи з пачки сигарету. Він довго розминав її, щось обмірковуючи, а тоді подивився уважно на гостя. — По літературі ми знаємося вже багато років, а ближче так і не познайомились… Мене звати Михайлом Овдійовичем.

Чередниченко теж назвався.

— Як я зрозумів, — знову сказав Ольговиченко, — ви маєте намір запропонувати свою розробку Центральній комісії?

— Хотілося б…

Господар довго про щось думав, випускаючи вбік дим. Іван Олексійович теж потягував цигарку, крадькома позирав на худорляву постать навпроти. Випукле чоло з залисинами то бралося брижами, то розрівнювалось і тоді на ньому вгадувалося ластовиння. Нарешті Ольговиченко сказав:

— Зробимо так: ви зараз підете до начальника відділу і розповісте все як є…— На мить він затнувся, а тоді провадив: — Але не кажіть, що були в мене. Гадаю, так буде краще.

Бульбинський мав смагляве випещене обличчя, яке могло б бути симпатичним, аби не відсутність на ньому «пізнавальних знаків». Так Чередниченко називав подумки лиця людей, на яких годі було прочитати бодай порух якоїсь думки. Така людина оцінювала тебе моментально й точно, водночас приховуючи власне враження про тебе. Чередниченкові в таких випадках здавалося, що за ним підглядають. Тим часом «оцінщик», який ховався за блискучими коричневими очима, склав таку ціну відвідувачеві з потертим портфелем: він не вартий того, щоб відповідати на його привітання, а надто щоб запросити сісти.

Іван Олексійович знав з досвіду, що слова тут нічого не важать і тому поспішив дістати доповідну записку. Тоді тільки назвався.

Бульбинський, все так же ховаючись за байдужим блиском очей та «маскою» на обличчі, взяв простягнуті йому папери і Чередниченко завважив, що той уже не бачить його. Він бачить аркуші, манжет сорочки, рукав, бачить темно-синій, зібганий від довгого сидіння в ав-тобусі, плащ, краватку, дещо зсунуту вбік. І зовсім не бачить людини. Ніби перед ним — невиди-мець. Скинь з нього одяг і не лишиться нічого. І все ж на дні свідомості тієї «безтілесної» істоти почав зріти протест. Щоб погамувати якось почуття, Чередниченко окинув поглядом просторий кабінет, умебльований дорогими білими меблями. Увагу привернула велика, на всю стіну, карта Донбасу, на якій гостроверхими трикутничками було позначено шахти.

Між тим пальці господаря якось ніжно гортали сторінки доповіді. Він здавалося, читав не очима, а пальцями. І графік ті пальці лагідно так розгорнули, і пробігли по ньому, як по клавішах роялю.

У Чередниченка вже майнула думка, що він помилився, та раптом рука, котра тільки-но «пестила» рукопис, важко лягла на нього: Бульбинський підвів лисіючу, в чорно-білому «каракулі» голову і подивився очима-ширмами.

— З Ольговиченком знаєтесь? — запитав добре поставленим голосом.

Іван Олексійович, який ніколи не брехав, на мить завагався. Але тільки на мить.

— Ні,— відказав.

І поки Бульбинський щось навскіс писав на його доповідній, подумав, що підходити до таких людей із звичайною мораллю — аморально. Хитрувати, брехати — ось правила гри, гідні цієї вгодованої в бездоганній трійці сталевого кольору постаті.

Коли ж випещена рука простягнула Чередниченкові його папери, Іван Олексійович піймався на тому, що в свою чергу, теж не бачить людину — саму лише оболонку, в яку загорнуто лиху таємницю.

Він вийшов, не сказавши «до побачення». В нього було таке відчуття, що його нізащо образили. Довго стояв біля вікна в коридорі, спостерігаючи листопад: кленові листки, немов підпалені шматки паперу, коливаючись, падали додолу. Нарешті глянув на чорний запис, який було зроб-лено наливною ручкою з золотим пером. Там значилося: «Тов. Ольговиченко, розібратись» і підпис.

Ольговиченко, з усього було видно, очікував. В очах його вгадувався неспокій.

— Ну, що Роберт Варламович?.. — запитав він, щойно Чередниченко переступив поріг.

Замість відповіді той поклав перед ним папери. Господар, кивнувши на резолюцію, посміхнувся.

— Отже, мені ставиться в обов'язок написати офіційну відповідь.

Тим часом душевна рівновага, яку сильно порушив зневагою Бульбинський, поволі вселялася в Івана Олексійовича. Першою прийшла думка, що він не пам'ятає жодної публікації на тему викидів вугілля, в авторах якої значився б начальник відділу. Відтак виникало запитання: на якій підставі він очолює спеціалістів цього фаху? Він, а не знаний авторитет — Ольговиченко? Не довго думаючи, гість зауважив:

— Щось не пригадаю, щоб зустрічав ім'я вашого начальника в науковій літературі. Михайло Овдійович стримано посміхнувся.

— У нього чимало робіт, але в тих виданнях, які ми з вами не читаємо. Він спеціаліст з шахтного обладнання.

— Але ж відділ у вас іншого профілю… До того ж законодавчий, так би мовити!

— Формально Бульбинський має відношення до нашого профілю. Займається-бо обладнанням, яке використовують в шахтах небезпечних за викидами.

Іванові Олексійовичу кортіло було сказати, що галузь науки, в якій помилки вимірюються людськими життями, мусять очолювати безпосередні (а не «дотичні») спеціалісти. Натомість він запитав, кивнувши на папери:

— То як воно далі просуватиметься?

— А як… Напишу свій висновок — а на його підставі вчена рада дасть вам офіційну відповідь.

Ольговиченко спустився з ним на перший поверх, провів до виходу і вже на ґанку сказав, тиснучи на прощання руку:

— Ви казали, що з допомогою вашого показника передбачили викид… Візьміть на тій шахті акта.

Іван Олексійович знав, що офіційна відповідь від Бульбинського надійде не раніше, як за місяць. Отже, сів на вечірній поїзд і об одинадцятій ночі вже був удома. Проте наступної вже середи подзвонив Ольговиченко. Вловивши в спокійному голосі вченого винуваті нотки, Іван Олексійович одразу ж збагнув, що з методикою ускладнення. Тим часом Ольговиченко, привітавшись, сказав:

— …Моя думка про вашу розробку Бульбинського не влаштувала. Авантюра — каже. Доручив написати висновок Мильному. Неважко здогадатись, яким він буде… Що можу я зробити? Надіслати вам свій — тепер уже приватний відгук, а також спробувати підтримати на вченій раді. Непогано було б на той час мати акта перевірки… Ага, ось іще: докладіть зусиль, щоб акт був бодай з однієї з тих шахт, на якій є наша лабораторія, або, як її ще називають, опорна база. Я вам зараз їх продиктую…

Після цієї розмови Чередниченко надовго втратив спокій. Підсвідоме очікував від Бульбинського капості. І все ж дзвінок Ольговиченка захопив його зненацька. З тим поновилася печія, а відтак — біль у шлунку. А ще він знову пережив відчуття образи — таке саме, як тоді, коли вийшов з кабінету Бульбинського.

Йому ледь проясніло на душі тільки по тому, як у довгому списку шахт, які продиктував Ольговиченко (і які він спершу занотував, не думаючи), виявив і ту, де був директором Антон Павлюк. На мить стала зрозумілою нерішучість земляка щодо впровадження їхнього способу прогнозу в шахті. Павлюк відчував на собі, так би мовити, одразу дві «прицільні рамки» — гірничого нагляду і «законодавців» з техніки безпеки.

По обіді з'явився Паливода. Був він якийсь врочистий. В очі впадали незаймане білий комірець і свіжі стрілки на штанях. Гончаренко, окинувши його оцінюючим поглядом, сказав:

— Ти наче не на роботу, а на побачення з коханою прийшов. — Повагавшись, додав з усміхом: — А, може, так воно й є?.. Га, Валю?

Войтович від того зашарілась.

— Авжеж, авжеж… Акуратності нашим чоловікам не позичати.

— Тільки не треба громаді лапшу на вуха вішати, — кпинив Гончаренко. — Наші чоловіки… Манівцями говориш.

Дослухаючись до тих теревенів, Іван Олексійович терпляче очікував, що скаже Паливода. Неприємні відчуття, яких він нещодавно зазнав, уже перетліли і натомість лишилася сама прикрість. Та ще печія… Між тим, Ярослав витяг з портфеля паперові сувої і поклав на стіл Чередниченка. Тоді підсунув стілець, сів поряд. Іван Олексійович завважив, що борода в Паливоди стала значно коротшою, а в очах уже не було апостолівського спокою.

— Мабуть, таки існують у вугіллі нітросполуки, — озвався нарешті Ярослав, розгортаючи один із сувоїв. — Ось, — він показав невелику впадину на кривій, яку було накреслено самописцем на перфорованому папері.— У цьому інтервалі спектру.

Чередниченко розгортав по черзі всі сувої і на кривій кожного з них віднаходив обведену олівцем ту саму впадину — де більшу, а де меншу. З тим він завважив, що на місце недавньої пригніченості в нього вселяється діловий настрій. Його не так порадувало привезене Паливодою підтвердження, як те, що воно, те підтвер-дження могло вплинути на рішення вченої ради, головою якої був Бульбинський. «Аби тільки вирвати в них дозвіл на офіційну перевірку, — думав він. — А там слово буде за шахтарями…»

Несподівано Іван Олексійович запитав:

— Тобі вже, мабуть, до чортиків набридли від-рядження?

— Та чого там… — відказав Паливода з усміхом.

Чередниченко не вловив у тій посмішці силуваності. Навпаки, в ній була, як йому здалося, якась двозначність.

— Отже, в понеділок — знову в дорогу. Ти, Ярославе, й Костя. — Окинув їх іронічним поглядом, додав: — Компанія, я дивлюся, у вас тут тісна склалася…