Пригода на п'ятому горизонті

20

Від сотень шахтарських роб, що висіли ні зварених з металевого прута вішалках, пахло вугіллям, потом, гумою, вогкістю. «Гардероб» буї великий, з високою в два поверхи стелею і порядок у ньому панував ідеальний: на підлозі, ні лавах — ні пилинки. Та щораз переступаючи по ріг між передпокоєм лазні і роздягальнею, Паливода відчував пригніченість. Його навіть шахта не так гнітила, як сам процес убирання в брудну робу й гумові чоботи. Багато хто залишав у передпокої все, навіть натільну білизну, але вони втрьох спіднього таки не скидали. Пантелєєв і двоє шахтарів, що його супроводжували, теж зайшли в роздягальню в трусах. Паливода завважив ще в передпокої, що їхній новий знайомий справді, був «потовчений» — мав на тілі безліч рубців і шрамів, котрі свідчили про численні переломи кісток. Та незважаючи на це, в постаті його вчувалася дика сила, а тіло на вигляд було здоровим і молодим. Він одягався поряд з Чередниченком і вчений запитав, тамуючи співчуття в голосі:

— Сашко, де тебе так?

Пантелєев не поспішав відповідати. Обличчя його на мить ніби омертвіло, живі світло-сірі очі затуманились. Нарешті озвався:

— На крутому падінні.

— Обірвався чи що?

— Так. По кресленнях зібрали… Аби не донецькі хірурги — хана б мені була. — По часі додав: — Після того й пішов на легку роботу.

Паливода, що дослухався до їхньої розмови, вловив в останніх словах немовби виправдовування.

— Це було на цій шахті? — знову поцікавився Чередниченко.

— Ні, Ваню. Тут пласти не так уже й круто залягають…

Тим часом один із двох шахтарів, що прийшли з Пантелеєвим, сказав йому щось тихо, і вони вже в повному обмундируванні вийшли.

…Зустрілись на п'ятому горизонті, неподалік від кліті. Товариші Пантелєєва стояли біля купи металевих предметів, які виявилися деталями свердлильного станка, штангами, газовим лічильником та якимись іржавими банками.

Пантелєєв, оглядаючи все те критичним оком, сказав:

— Тепер головне — щоб із вибою бригада вийшла. — По часі додав: — За годину перед нами туди пішов майстер ВТБ*. Аби попередити.

— Це ми добрячу свиню хлопцям підкладемо, — озвався один із ІІантелєєвської команди. — Зараз, у кінці року, кожна хвилина…

— Нічого не вдієш, — сказав Іван Олексійович. — Є підозри…

— Та ми ж ось недавно тільки робили там заміри, — зауважив другий шахтар. — В голосі його вчувалась байдужа прикрість.

Гончаренко, який здебільшого в розмови не встрявав, раптом озвався:

— Ви повністю довіряєте цьому методу? — І кивнув на купу металу.

Він звертався до шахтаря, але відповів Пантелєєв:

— Бачиш, брат, тут діло таке. Якщо пласт не порушений, то метод таки надійний. Якщо ж на ньому виявляться тектонічні зрушення, то — бабка надвоє сказала.

…Попри невисокий зріст обох шахтарів і важку ношу, яку вони несли, йшли швидко. Паливода з Гончаренком ледь за ними встигали. Десь позаду плентався Чередниченко, обвішаний їхніми саморятівниками, а за ним і Пантелєєв з деталлю бурового станка. Коли вибирали собі ношу, Паливода й Гончаренко, як наймолодші, одночасно підійшли до тієї деталі, але Пантелєєв вирішив по-іншому: їх наділив штангами, а станину — найважче з усього, що там було, завдав собі на горба. «Дивний чоловік, — подумав тоді Ярослав. — Весь поламаний, пом'ятий… Що це: хизування чи норма життя?»

Шахтарі тим часом, хоч і швидко йшли, але кожних двісті метрів спинялися. Перепочинок тривав доти, доки позаду з темряви квершлагу, яким вони йшли, не випливали два вогники. З уривків розмови між Чередниченком і Пантелєєвим, які йдучи, балакали між собою, Ярослав довідався, що безпосереднім начальником опорної бази на шахті був Мильний. І що метод поточного прогнозу розробив ще хтось до Мильно-Бульбинського. А ці двоє стали тільки наглядачами і немовби власниками методу, як і відділу. Пантелєєв об'єднував у балачці обидва прізвища в одне не без єхидства… Ярослав подумки порівнював цю пару з Мучником, який так само «завідував» лабораторією. Без його відома ніхто не мав права на свою думку. Власне, якщо він давав «добро», то концепція вже ставала не інтелектуальною власністю того, хто її висував, а самого Мучника; прізвище ж автора приписували позаду. Навіть щоб проаналізувати на спектрометрі два десятки проб, інженер, котра робила аналізи, мусила очікувати нагоди, коли Мучник піде десь на вчену раду або за межі інституту. А дорогий прилад простоював роками.

Дерев'яний настил увірвався і чоботи зачалапали по воді. Майже у всіх шахтах, де довелося побувати Паливоді, вода або цибеніла зі стелі, або патьоки її було видно на стінах штреку, а то текла струмком обіч хідника. Вона пронизувала всю товщу на всіх горизонтах, де більше, а де менше, як кров тіло.

Про наслідки експерименту Паливода намагався не думати. Хоч він і був переконаний в надійності методу, але тривога все ж заповзала йому в свідомість. І її викликало спантеличення на лицях обох шахтарів. Мовляв, нащо зайвий раз виконувати непотрібну роботу? Він ще і ще раз уявляв подумки графік з нанесеними на ньому свіжими даними, порівнював з такою ж ситуацією па «к»-другім. Обстановка, справді, була небезпечною… Ярослав подумав, що знайомство з Пантелєєвим — справжнє везіння. Інший з тієї бюрократичної організації на його місці просто проігнорував би їх.

— Колего, — почув Ярослав позаду Гончаренків голос. — Хотів би я знати, хто компенсує мені фізичні й моральні поневіряння?

І оскільки відповіді він не почув, то провадив далі:

— Мо', після зміни збігаєш по «мадєрцу»? Га? Чи Івана Олексійовича пошлемо? Він у нас останнім часом розгулявся… Перцівка там… Де вії її тільки доп'яв?

Фреза вгризалася в забій, гарчала, виламуючи брили породи. Степан з лопатою наготові стежив щоб уламки падали з транспортера прямо в вагонетку. Курява стояла неймовірна. Світло коногонки заглиблювалось в пилюку на два-три метри, не більше. А на поверхні, мабуть, як і вранці сніг, дрібний, наче порох, і колючий. Сьогодні Олесевого сина — перший день канікул. Прийде до нього в кінці зміни — підуть купувати ковзани…

Хтось заторсав Олеся за плече і закричав у саме вухо:

— Спини комбайна!

У гуркіт врізалася тиша. Згодом почувся притлумлений шум вентиляційної установки, яка нагнітала у вибій повітря. Майстер вентиляції висвітивши склепіння над фрезою комбайна та переконавшись, що згори нічого не загрожує, під ступився до самого вугільного пласта і почав прокачувати через інтерферометр повітря. Заміри робив посередині й обабіч вибою. П'ять конусів світла уткнулися в згорблену постать майстра, який припав оком до вічка приладу. Їх брала нетерплячка. До кінця зміни залишалась всього година, а вони мали пройти ще чверть метра штреку. Чверть метра до плану. Сьогодні працювали затято.

Степан нетерпляче топтався на місці, затим стягнув респіратор і запитав:

— Шеф, ти приготувався?

Олесь подивився на його щелепасте, чорне від пилюки лице, на якому тільки вгадувався маленький круглий ніс, і не міг утямити, про що він.

— Переможці ж. Може, фотографуватимуть. Дошка пошани там чи газета, я знаю… У мене все на мазі: і сорочка, й зелений гудочок. А на свято в клуб приведу Люську, хай побачить і мою мармизу серед переможців. У кольорі… Може, хоч після цього не дорікатиме минулим.

Нарешті майстер підійшов до них.

— Брати, кепські справи, — мовив заклопотано. — Метан пре, як із труби. Забирай, Олесю, свою гоп-компанію і — на свіжий струмінь.

— Начальник, а як же з планом? — запитав Степан. — Останній же день кварталу!

— Начхати! У мене свій план — аби ваші черепки були цілі. Чув, Олесю?! — голос у нього був твердий і невблаганний.

— Чув.

Майстер записав на дошці крейдою показання приладу, час і дату, розписався і розчинився в темряві.

Озвався один із шахтарів:

— А як би на це відреагував твій папуга, Олесю?

За Олеся відповів Степан:

— Він сказав би: а розтаку вашу перетаку!

— Він не лається, — мовив Олесь. — Він птах культурний.

Тільки тепер Олесь відчув задуху. Мабуть, подіяло на психіку оте «4 %», що біліло на товстій чорній дошці, прибитій до стіни штреку. Це таки було багато. Якось приходили науковці. Один з них розповідав, що на сусідній шахті, де розробляють їхній пласт, стався викид вугілля. Розпитував чи не помічали перем'ятості пласта. Інші два тим часом відбирали вугільні зразки.

— Отже, хлопці,— до борщу, — сказав Олесь, відчуваючи, як піт заливає йому очі.— 3 технікою безпеки жарти лихі.

Бригада неохоче підбирала з землі саморятів-ники. На обличчях — чорні патьоки. Олесь знав, що вони зараз злі, як чорти. Залишилося якихось чверть метра штреку і — план готовий. Він теж у душі лютував. Тільки не міг збагнути на кого — на майстра, який розмовляв з ним, як із школярем, чи на випадок.

Троє мовчки подалися вслід за майстром.

Олесь затримався щоб повідкидати від комбайна обаполи та металеві арки, якими кріпили штрек, і очистити місце для наступної зміни. Степан допомагав. Він був голий по пояс, його тіло неначе набито крем'яхами.

— Шеф, — озвався Степан, — обаполи я вже й сам поскладаю.

«Справді, двом тут нічого товктися, — подумав Олесь. — Степан, хоч і новак в шахті, проте до роботи клятий, упорається хвилин за десять».

…Олесь відійшов метрів за триста. Склепіння тут трохи просіло і його каска торкалася вентиляційної труби. Качали добряче, бо оболонка з прогумованого брезенту мало не лускалася. Тут дихалося легко, а головне, не стугоніло в скронях. Раптом до болю стало шкода їхніх зусиль:

за цілий рік жодного запізнення, жодного дня без плану, жодного порушення правил техніки безпеки. Вони вели перед. Коли б не погнало з пласта метаном, їх зустрічали б сьогодні, як переможців. А це не сама тільки моральна втіха. Хлопці все розуміють, тому й подалися з вибою темніші за ніч. Тепер хтозна, як буде… Хоч і іге з їхньої вини, проте плану катма…

Стривай! Що за звук? Прислухався. На тлі мо-нотонного гудіння вентиляційної установки, яке тут значно гучніше ніж у вибої, вухо вловило притлумлений гуркіт комбайна. Мить стояв розгублений, а далі прямо знавіснів від люті. Чортяка Степан! Навмисне відіслав його, щоб добити норму. Розрахунок простий — поки Олесь розшукуватиме начальника дільниці й доповідатиме про те, що сталося, він доконає оті чверть метра по породі. Скористався довірою майстра вентиляції, в обов'язки якого входило вивести усіх на свіжий струмінь. Олесь щодуху кинувся назад…

Несподівано попереду з'явився вогник. Чоловік, який ішов їм назустріч, вигулькнув, мабуть, з якогось із відгалужень квершлагу. Він мовчки пройшов повз них: на плечі, крім саморятівника, висів ще газоаналізатор. Між тим передні спинилися на перепочинок і Ярослав завважив, що позаду, де мали бути Чередниченко з Пантелєєвим, замигтіли уже три вогники. Потім один відділився і скоро зник в глибині квершлагу, а двоє стали наближатись до них.

— Майстер вентиляції,— повідомив Іван Олек-сійович. — Бригада вже покидає вибій… До речі, там висока концентрація метану.

Перегодя побачили попереду ще три вогники. То поверталися з вибою шахтарі. Во'іії і йшли, не поспішаючи: перекинулися кількома словами з двома прогнозистами, а тоді понуро подивилися на Паливоду й Гончаренка. То були люди з бригади Олеся. Ярослав завважив, що це — чи не перший випадок, коли шахтарі не поспішали. Повернули в штрек. І враз голосно загуділа повітродувка, що качала у вибій повітря. Тепер ніхто не відставав, чалапали по воді вервечкою.

— Вийшло троє,— подав голос Іван Олексійович. — А ще двоє?

— Залишилися, мабуть, щоб підготувати все для наступної зміни, — висловив припущення Пантелєєв.

З вибою несло густою курявою. Степан біля комбайна завзято орудував фрезою. Уже встиг нарубати піввагонетки породи. Олесь віджбурнув його руку від панелі управління і спинив комбайн. Заскочений на гарячому, Степан мовчав: дві жарини з-під маски розгублено втупилися в Олеся. А той прямо задихався від бігу, пилюки й злості.

— Шеф, гад буду, вік волі! — раптом плаксиво заблагав. — Ну, скільки тут зосталося?! Я сам їх пройду!..

— Степане, — відказав Олесь, важко хекаючи, — за свої тридцять два ти встиг уже скрізь побувати. Не бачили тебе тільки на тому світі.

Степан довго й несамовито лаявся. Його куце тіло з густою вовною на грудях здалося Олесеві духом покинутих виробок — рішучим і моторним. Ось кліпне очима — і він зникне. Раптом Степан нашорошився. Олесь теж уловив якийсь звук. Спершу йому здалося, що то вентиляційна установка. Але тієї ж миті збагнув, що помилився. Вентиляція гула, а то сичало, до того ж зовсім близько. Степан припав вухом до вугільного пласта, який виступав сходинкою внизу вибою, прислухався. Респіратор висів у нього на шиї, як маска вепра. Раптом лице перекосилось від жаху, він позадкував.

— Газ! — прошепотів. — Зараз кине! Того ж моменту зірвався і зник в темряві. Олесь теж кинувся бігти.

…Важко гупало в грудях. «Хоч би не впасти. Стривай. Далі бігти не годен. Будь що буде!» Спипився і знесилено обіперся об дерев'яну затяжку. Блискавично вдарила думка, чи діждеться його сьогодні син? У жовтій плямі від світильника з протилежного боку штреку білів номер пікету. Виявляється, він не пробіг і двохсот метрів. Чулося хекання. То Степан стояв попереду кроків за десять. Мабуть, не хотів його кинути напризволяще. Вони відсапувалися секунд із п'ять і знову побігли. Олесь уже подолав перед тим триста метрів, коли біг у вибій. З надією відзначив, що позаду залишилися ящики з інертним пилом. їх поставили вчора. Коли лавина газу й пилюки вдарить у ящики і, поскидавши їх з полиць, змішається з інертним пилом, вона вже буде не такою страшною. Принаймні не вибухне. Проте для них вона була однаково небезпечна — саморятівники-бо залишилися в вибої… «Негідник Степан! Це його панічний вигляд змусив мене пуститися навтіки. Може, й не буде того клятого викиду…»

Прогнозисти, що йшли попереду, спинились і почали вдивлятися в глиб штреку. Там блимотіли два вогники. Паливоді спершу здалося, що то хтось світильниками сигналить. В шахті часто користуються таким зв'язком. Але по хвилі він збагнув, що то бігли двоє. Ні, не бігли, а втікали.

Та ще раніше від нього збагнув те Пантелєєв. Він закричав:

— Брати, кидай усе і шквар назад?

Тієї ж миті брязкнула об рейки кинута ним станина.

Поки Паливода з Гончаренком зсували з плечей довгі штанги, прогнозисти вже майнули повз них мов тіні, здіймаючи чоботями бризки.

Відбігши кілька десятків метрів, Паливода й Гончаренко раптом спинились, немов за командою. Густе павутиння паніки, що на мить потьмарило свідомість, стало рідшати і в пам'яті повстало зображення невисокого, обвішаного саморятівниками чоловіка, який ніби неохоче кинувся підтюпцем за ними. А ще вони розчули позаду брязкіт, то стукотіли на тому чоловікові саморятівники. Спочатку наздогнав струмінь світла, а тоді й голос:

— Нате протигази! — Іван Олексійович уже позривав з них кришки і повиймав маски. — Не забудьте спершу видути повітря!

Гуп! Як з гармати. Здригнулося повітря. Зараз наздожене вибухова хвиля, ні — чудовисько, яке вони випустили з минулого. Пролежало тут мільйони років, зголодніло. Несеться за ними і ось-ось вгородить у спину кігті. Олесь уже чув його смердючий віддих. Здавалося, не вугілля вибухнуло, а булькнув час і виштовхнув із своїх глибин велетенську амфібію, а з нею і тлін карбонового болота… Він падав руками вперед, намагаючись втиснутися в землю. І вчасно, бо по ньому прокотилося щось важке і шорстке. Олесь не знав, чи тільки задерло на спині куртку, а чи злизало шкіру. То вентиляційна труба, вірніше вже не труба, а оболонка з прогумованого брезенту, її зірвало зі стелі і волочило по колії і по його спині. Різкий біль у вухах. Ухопив останній ковток повітря і завмер. Вдарило отією клятою сумішшю пилюки й газу. Він відчув її голою спиною. Нараз усе стихло. Ніде не шерехне. Та лише на мить, бо вухо вловило шелест. Підвів голову, але навколо темінь, променю коногонки не подолати густої чорноти.

Трусонуло, та так сильно, що вони ледь устояли на ногах. Майже водночас розлігся гуркіт. Паливода аж зойкнув від різкого болю в вухах.

— Падай!

Ярослав плюснувся в холодну воду ручая і раптом усвідомив, що команду падати ніхто не подавав — вона прозвучала в пам'яті самоплином, як інстинкт. Мабуть, такому ж самому інстинкту підкорилися й Гончаренко з Іваном Олексійовичем. Враз штрек перетворився на жерло гармати, в стінках якої зачепилися троє мурашок, їх почало втискати в землю і водночас дерти з них одяг. Та ремінь, на якому висів акумулятор, не давав зірвати куртки. Це тривало якусь мить, але вона здавалася вічністю. Ярослав відчув себе на краю чогось незвіданого й жахливого — ступи крок і настане безвість. Досі він знав про ту безвість розумом, але не відчував її серцем, а зараз думки й почуття сплелися в тісний клубок. І в тім клубкові був він увесь, «з його минулим і тепер уже покуцівшими надіями на майбутнє. В пам'яті спалахнули обличчя батька й матері, він ніби відчув на щоці теплі сльози Таміли. І враз пронизало: «То, виходить, вона тоді вже мене оплакувала?!»

Настала тиша. Власне, то був перепад від гуркоту до нормального для цього місця звукового тла, в якому чулося гудіння, хоч тепер і глухе, вентиляційної установки, дзюрчання води — теж якось приглушене. Ярослав боявся поворухнутись, а надто дихнути. Знав-бо з розповідей шахтарів, що газ, який виділяється при викиді, буває отруйним. На стільки вистачить волі, аби не ков-тнути тієї суміші доісторичного праху й газу? На мить він побачив себе на березі Південного Бугу в компанії безтурботних колег, у ватазі яких мандрував мотоциклом на південь. Там, на березі він побився об заклад, що висидить під водою дві хвилини. І таки виграв парі і просидів дві хвилини чотирнадцять секунд… Він уже почав подумки, так, як робив те на дні Південного Бугу, відлічувати: «І один, і два, і три…» — секунди, що наближали до незвіданого. Він знав, що на сто двадцятій секунді свідомість потьмариться і він почне видихати той кисень, а вірніше те, що від нього залишилося в легенях, і йому на мить полегшає, а тоді… Раптом почулося рипіння гуми. Ярослав підвів голову і побачив, а точніше, вгадав попереду бліду пляму. Він потягнувся до неї і хоч вона, здавалося, була десь далеко, пальці торкнулися її.

У Гончаренкові ніби жила ще одна істота, про яку він не знав і яка раптом далася взнаки в найкритичніший момент, перебравши на себе його безпеку. Це вона — ця істота втисла його в куток штреку між двома арками. В момент ударної хвилі, що гарячим катком прокотилася по спині, позбавила його здатності міркувати, а відтак за-побігла й паніці. Та істота зникла водночас з настанням тиші, залишивши йому хвилину на те, щоб він виплутався з тієї жахливої ситуації. Хвилину — не більше. Розплющив очі, підвів голову. Довкола непроглядна темінь. «Може, я осліп!» — майнула думка. Але ж сліпота мусить супроводжуватись болем. А в очах тільки пощіпувало, так, як бувало в дитинстві, коли вони обсипались піском. Із згадкою про дитинство спалахнули в пам'яті образи доньки й сина. От коли він усвідомив усю міру небезпеки й відповідальності. Зіп'явся на ноги, щоб тікати, але з жахом збагнув, що втратив орієнтацію. Здавалося б нічого і втрачати — всього два напрямки — вперед і назад, а таки втратив. А, може, до нього ще не повернулася свідомість?

І тут долинув шелест — біля ніг почало щось виростати. То була труба з прогумованого брезенту, яку зірвало з-під стелі. Водночас побачив жовту пляму — внизу і трохи збоку від себе. Подумав спершу, що то не в очах, а в пам'яті… Та коли з простору, де вгадувалася та пляма, долинув приглушений пилюкою звук, він збагнув, що то хтось із друзів по нещастю. За мить з нього вивітрилися рештки тієї недумаючої, але безпомилково діючої істоти, ім'я якій Інстинкт, і він згадав і про Чередниченка і про саморятівник (його — Гончаренків саморятівник), що недавно ще теліпався на шиї в того.

Різкий біль в коліні, яким він, падаючи, вдарився, швидко минав. Мабуть, тому, що нога, як і вся ліва частина тіла, опинилася в холодній воді. А, може, причиною швидкого зникнення болю була інша, сильніша домінанта — страх? Не лише за себе, а й за молодших колег і за тих двох шахтарів, світильники яких так панічно мигтіли в глибині штреку по дорозі до вибою. Це страх висвітив у пам'яті кабінет Бульбинського, стіну з картою Донбасу і гостроверхими трикутничками шахт на ній. На мить йому здалося, що то не трикутнички, а пірамідки і що чорна рамка якою було оконтурено карту, — то паркан. І що він побачив там свого батька, але не серед «пірамідок», а за «парканом». Це була дивна картинг авангардистського малярства, яка сплітала дуку й почуття з чимось ілюзорно-фантастичним, не властивим для здорового людського глузду. Вона, та картина, швидко минула і зостався від неї тільки батьків голос: «Головне — ніколи ні панікувати…» Втім, Іван Олексійович не міг би напевне сказати, що то були саме батькові, а не його слова. Але вони немовби ввімкнули в ньому механізм безпеки і, як тільки по спині прокотилася хвиля стислого повітря, газу й пилу, а від так настала тиша, він потягнувся рукою до одного з трьох саморятівників і, намацавши маску натягнув її на обличчя… Тоді сів, у чорноті роз різнив дві блідо-жовті плями — одну над собою одну поряд… Йому здавалося, що він цілу вічність розплутував паски двох інших саморятівників, які переплуталися з його власним. В тої же час відчув на обличчі, затягнутому маскою чиїсь пальці: вони пробіглися по ньому, немої пальці сліпого. І хоч не бачив їх власника, але знав напевне, що то рука Паливоди. Він вклав у неї саморятівник і навмання підніс до його обличчя гумову маску, яку встиг витягти під час втечі. Відчув дотик до каски. То був Гончаренко…

Попереду щось завовтузилося. Мабуть, Степан. Олеся брала лють на нього ще більше ніж тоді у вибої. Отже, кінець. Не дихаючи, він протримається хвилину, не більше. А тоді в легені наб'ється суміш пилюки й метану…

Раптом здалося, що в штрек почало заповзати щось велетенське. Він чув, як воно треться боками об арки… Збагнув. Це розпрямлялася вентиляційна труба. Вибуховою хвилею її зіжмакало і кинуло долі, проте сам мотор, видно, не пошкодило. Він стояв далеко звідси, на свіжому струмені. Олесь навпомацки став шукати трубу і наткнувся на Степана. А той уже встиг роздерти прогумований брезент і силкувався залізти всередину… По хвилі вони — вже в трубі, не могли надихатися свіжим повітрям. Лежали поряд, утворюючи чіп, і труба за їхніми головами надималася, ставала круглою.

Степан першим порушив мовчанку:

— Шеф, гад буду, вік волі… — і пішов місити. Тільки по тому Олесь здогадався, що він вважає себе винним і просить пробачення. Та він розумів, сам винен — не треба було зоставляти його одного у вибої. А Степан тим часом, закінчивши виправдовуватись, сказав:

— Шеф, а ти б хотів побачити себе на Дошці пошани?

— Ні.

— А чого б ти хотів?

— Дати тобі по пиці. Та хіба ж тут розвернешся…

Рятівний струмінь повітря тепер їх сильно холодив. Притислись спинами: у Степана була тепла, як комин, спина, тільки вузлувата.

— Ну, чого мені так не везе, га, шеф? — скиглив Степан. — Е-ге-ге! — раптом заволав. — Проте звук далі їх, мабуть, не йшов, гасився оболонкою труби.

І тут Олесеві стало важко дихати і водночас він відчув ледь вловимий незнайомий запах, а тоді ніздрі залоскотало під пилу. Вони, не змовляючись і штовхаючи один одного ліктями, почала натягувати респіратори… Хвиля пилогазової суміші докотилась до повітродувки і тепер її втягувало в трубу і гнало знову туди, де вона виникла Вони збагнули це одразу. Надія лишалася тільки на те, що в трубу всмоктувало не саму тільки суміш, а й чисте повітря головного квершлагу отже концентрація її тепер була значно меншою Тим часом респіратор, фільтруючи суміш від пилу, не захищав від газу і скоро Олесь відчув, яі до задухи додається ще й млість і слабкість з всьому тілі. Він хоч і лежав, але йому здавало ся, що тіло стає важким-важким і великим. Таким важким і великим, що його духовного «я» не вистачало на все те гігантське тіло. Воно, те «я», розтікалося по тілу, що дедалі збільшувалося, аж до повного зникнення…

Важчі з пилинок поволі осідали, а відтак три жовтуваті плями в змуленому просторі ставали дедалі виразнішими. Вони рухались на відстані витягнутої руки один від одного. Дороговказом була «кишка» з прогумованого брезенту, в «тілі» якої щось пульсувало і здригалося, а сама оболонка то скорочувалась, то випростовувалась, наче велетенський дощовий черв'як, що ворушиться в муляці. Троє людей переставляли ноги поволі обережно. Скоро, в міру осідання пилу, у кволих променях світильників стали вимальовуватися їхні постаті — одна невисока попереду і дві вищі Відтак кроки їхні стали впевненішими й частішими. Гудіння повітродувки дедалі слабшало скоро зовсім розчинилося в тиші. Тільки трем-тіння здутого брезентового рукава повітропроводу свідчило, що вона таки качає.

Троє в протигазних масках направлялись в бік вибою. Раптом передній зупинився і став обмацувати оболонку повітродувки. В ній виявилися якісь тверді предмети, що закоркували собою трубу. За ними чулося сичання. Всередині нерухомо лежали двоє людей, притиснувшись спинами.

…Ноги тремтіли від ваги тіла, що безживне звисало з плечей Паливоди, від браку повітря (протигаз, як виявилося, не був щедрим на кисень), а головне від страху. Він — той страх хоч і був закапсульований волею, проте з кожною хвилиною перетворювався на потужну силу, яка ось-ось вирветься із заточення і тоді важко й по-думати, що станеться… Попереду розмірене, як верблюд, ступав Гончаренко з іншим потерпілим на спині. А позаду — Іван Олексійович. Це він, одягнувши протигаз, направився у протилежний від рятівного квершлагу бік. Паливода тоді подумав, що хтось із них втратив орієнтацію, але прислухавшись до гудіння повітродувки, яке долинало з протилежного краю, збагнув його намір. Із штреку не вийшли власники світильників, які перед тим панічно маячили в темряві. Паливода вже й знав, хто саме не добіг. То був Олесь — бригадир і кремезний меткий чоловічок, який називав їх «буграми». Тепер тіло Олеся безживно звисало з його плечей, — а товариш його лежав на спині в Гончаренка. Самоврятівників при них не виявилося — самі тільки респіратори. «То що ж ми несемо, — подумав Паливода, — людей чи вже самі їхні тіла?» Йому раптом до болю захотілося взнати чи залишився ще живий дух у цьому гінкому млявому тілі.

Тим часом проминули повітродувку, котра, мов і не було нічого, нагнітала в «кишку» пилогазову суміш. Тут та суміш не була вже такою густою як у штреку, з якого вони вийшли. Проглядалися навіть обриси аркового кріплення… Раптом пі переду з'явився вогник. Начебто далеко-далекі А потім почувся звук — зовсім близько. Хтось ішов, риплячи гумовими чобітьми. По хвилі у змуленому просторі виникла постать: вона немов би матеріалізувалась з пилу і темряви. Обриси маски і тьмяне око світильника робили її схожою на циклопа з хоботом. «Монстр» якийсь час дивився на них, ніби не вірив у те, що побачив, тоді підступився до Гончаренка і перебрав у нього ношу: відтак, згинаючись під її вагою, став швидко віддалятись. Гончаренко спочатку поспішив слідом, а потім, немовби опам'ятавшись, спинився і підождав Паливоду й Івана Олексійович

Ставало дедалі прохолодніше і водночас розсіяне світло на касках перетворювалося на слабкі струмені, які вже висвічували стіни квершлаг поміст і рейки. Іван Олексійович квапив. Він вийшов наперед і мало не зривався на біг. Паливода й Гончаренко, які навпереміну несли Олеся, розуміли, що від того, як швидко вони доправлять безживне тіло на-гора, залежить жити тому чи ні. Але швидкість ходу обмежував біль у грудях. Легені, здавалося, зсохлися від браку кисню і це причиняло нестерпні страждання. Ярослав уже вкотре, переклавши на плечі Гончаренка тіло, намірювався був здерти маску, та Іван Олесійович на мигах заборонив йому те робити. Ємності протигаза мусило вистачити ще хвилин на десять… Вони, здавалося, опинилися в простої де час має зовсім іншу, не схожу на людську, метрику. Хвилини здавалися годинами, а півгодини, протягом яких вони рухалися квершлагом, оберталися на безкінечність. Активна площа сорбента в протигазі все зменшувалась. Дихати ставало дедалі важче. Паливода вже знову переживав відчуття, яких зазнав колись на дні Південного Бугу — відчуття межі між волею людини і біологічною потребою дихати. Рано чи пізно мала настати така мить, коли вони позривають з обличчя маски і, захлинаючись, почнуть «пити» прометанене повітря.