Пригода на п'ятому горизонті

15

Була перша година ночі. Ярослав, уже вкотре, припадав до келишка з густою малиновою рідиною, що пахла осіннім садом, спасом і маковієм. Таміла розповідала про батьків, про аспірантський клопіт, про успіхи й невдачі самодіяльного тріо. Вона ніби боялася замовкнути, бо з тією паузою мало настати щось дивне, незвідане. А він сидів у зручному кріслі і в погляді його був спокій і чекання. Увагу Паливоди привертала гілка гледичії в кришталевій вазі на телевізорі. «Дерево, мабуть, править їй за символ», — подумав. Дерево, на якому ростуть довгі солодкі стручки і стилети. Колись у дитинстві, лазячи за тими солодкими стручками, він сильно поколовся. Гледичія не віддає дурно своїх плодів. Гледичія. Гарне було б ім'я для дівчини — смаглявої і недоторканої. Таміла теж смаглява… А от чи недоторкана? Від такої думки аж обпекло всередині. «Тобі сьогодні конче треба в готель?» Щоб поставити таке запитання об одинадцятій вечора треба бути безоглядним і певним у собі. А може, треба кохати? Жодного разу не запитала чи він одружений. Чи тут усе значно простіше? Він окинув тривожним поглядом кімнату, шукаючи підтвердження своїм словам, але, побачивши бандуру, що стояла в кутку, заспокоївся. «Вона багато працює,— подумав. — І читає теж багато. Он скільки книжок! Навіть зверху на шафі, бо на полицях уже не вміщаються. Повне видання Старицького, Герцена, Стефаника, п'ятитомник Хемінгуея».

А на вулиці тихо, ніде не шелесь. І місячно. «Про що вона говорила? Ага, про ту, з пишним бюстом і всохлою сідницею».

— …Не за відбитком статті вона приходила. Шеф такий відбиток уже має. Я віднесла йому, щойно їх отримала.

— Мабуть, ішла повз інститут і, угледівши тебе у вікні, завітала. Має ж вона право поцікавитися, що там діється пізньої пори? Адже начальника заступає.

— Мабуть, що так… — Таміла несподівано глянула на годинник. — Пізно вже.

Ніби питала в нього поради, що ж його діяти, але він на те промовчав.

— Я стелитиму? — запитала несміливо й піднялась.

— Стели.

Ярослав завважив раптом, що його більше не переслідував образ Варвари. Він згадав про неї побіжно, без щему в серці, як про дитячу надію, якій не судилося збутися. Підвівся і, простягнувши руки, немов сліпець, торкнувся Таміли, між плечем і груддю. Вона не змінилася на обличчі, але той дотик висік з її очей дві зелені блискавки.

А далі сталося так, як він собі те уявляв. Вона принесла розкладачку, поклала на неї ватну ковдру замість матраца і застелила накрохмаленим простирадлом, від якого пахло лавандою, потім дістала з шафи подушку, ще одне простирадло і плед. Рухи в неї були сковані, можливо, через його погляд, який вона ловила на собі.

Потім він чув, як вона плескалась під душем, нарешті вийшла з ванни в тоненькому спальному халаті. Він відчув, що під тим халатом нічого більше немає, крім її гінкого тіла. — Підеш освіжитись? — запитала. І тут шалена хвиля захлеснула його з голови до ніг — він, не тямлячись, пригорнув її так міцно, ніби хотів втиснути в себе. На мить помітив в очах переляк, змішаний з пристрастю; її тендітний стан перетворився на тугу пружину, вона забилася в його обіймах, як риба в руках рибалки, водночас вуста обпекли п'янким поцілунком.

Йому снилося, що він купався в Дніпрі, а над головою — яскраве сонце. Таке яскраве і пекуче, що вода швидко нагрівається. Несила вже терпіти, така гаряча вода. Від того жару він і прокинувся. Ще не розплющивши очей, відчув, як по щоці тече щось тепле. Нарешті повіки його роз-клепились і він побачив Тамілу, її худенькі плечі, перси — як дві половинки «білого наливу», залиті місячним сяйвом. Вона плакала.

— Ти плачеш?! Чому?

— Не знаю. — Таміла припала до нього, зрошуючи чоло, ніс, губи сльозами. — Не знаю, що це за сльози. Але ти не тривожся… — шепотіла йому па вухо. — Це не сльози горя.