Пригода на п'ятому горизонті

21

Йому здалося, що він лежить не в ліжкові, а в човні, який плине течією часу. Той уявний човен то швидко підхоплювало, і Ярослав тоді поринав у забуття, то спиняло, і течія часу немовби плинула повз нього. Минуле з'явилося спершу у вигляді декорацій, що їх несла на собі річка, а затим Паливода став помічати серед тих декорацій і себе. Минуле й сучасне перемішувалося, утворюючи дивний відеокліп із фрагментів його життя — часом яскравих, а часом ледь помітних. І все те проходило в супроводі до щему знайомої, але все ще не пізнаної мелодії. Спочатку та мелодія линула одним голосом, потім роздвоїлась, розтроїлась і Ярослав раптом впізнав у тому тріо один близький йому голос. Довго мучився, згадуючи, кому ж належить той голос. І раптом ніби вистрелило в пам'яті: «Червоні маки»! З тим одкровенням човен перетворився на ліжко. Паливода розплющив очі…

Палата була на першому поверсі. Крізь просвіт між ширмами виднілися рожево-білі дахи машин «швидкої допомоги». Ті дахи то відпливали, то їх знову з'являлося кілька. На деяких були встановлені сині ліхтарі. В таких самих, з сиренами і мигавками, «рафиках» їх доправили з шахти і лікарню. Власне, Паливода не пам'ятав самих машин, а тільки звуки сирени, що лютим ревінням відганяли від нього небуття, та фіолетовий полиск, яким ніби обпалювало вікна машини Ось і все, що зосталося в пам'яті відтоді, як вії упав непритомний під вагою Олесевого тіла Правда, виринав із небуття ще кілька разів, але виринав на муку: блював і від сильної нудоті знову непритомнів.

Почулося скрипіння ліжка і шурхіт капців по підлозі. За мить Ярослав побачив над собою сухорляве лице, все в дрібних синіх судинах. Як колись, те лице малюнком нагадувало йому вилинялий квиток на літак.

— Ну, що, отямився, — сказало лице. — Славі богу!

— Де Костя?

— Не хвилюйся за Костю. Спить он.

— А шахтарі?

— З тими гірше… В реанімації обоє. Іван Олексійович відійшов, зачовгали його кап ці, рипнули двері і знову настала тиша.

«А чого це Іван Олексійович ходить. Кості спить, а я перебуваю на межі свідомості? — по думав Ярослав. — Хіба я вже такий слабак?» Він питав у себе: відповідь довго барилася. Те ось, немов з густого туману, долинули глухі голоси людей, яких він за туманом не бачив, і один з яких був йому знайомий.

— На ньому була така ж сама маска, як і на нас… Що могло статися?

— Одне з двох: або він наковтався газу де того, як натягнув маску, або ж маска не достатньо щільно облягала обличчя… Коротше — типове отруєння.

Питав Гончаренко, відповідав, мабуть, лікар. І було те не сьогодні. А коли?

Ярослав спробував підвестись. З трудом вдалося сісти. Здавалося, що до грудей, плечей і рук було прив'язано по каменюці. Та вже коли сів, то весь тягар обпав, а з ним кудись зникла й частина ваги його тіла. Він мацнув себе, чи бува, справді, не втратив чого… Все було на місці. Тільки не стало ваги. Але стан такий тривав недовго. Щойно він ворухнувся, щоб встати з ліжка, як його знову обклало чимось важким. Раптом піймав на собі чийсь погляд. Дивився Гончаренко. Його, мабуть, розбудило скрипіння Ярославового ліжка. Костя лежав на боці, скоцюрбившись і підклавши під голову долоні.

— Ач, який моторний, — озвався він. — Потерпи. Находишся ще.

У вікні з'явилася голова хлопця-школярика. Ярославові спершу подумалося, що це йому ввижається і що то дивиться він — Ярослав сам на себе зі свого дитинства крізь скло часу. Але на нього, справді, дивилися великі голубі очі, в яких читалися біль, тривога і подив. А ще було в тих ясних дитячих очах якесь близьке майже родинне відчуття… Хлопець ніби прилип до вікна. Він стояв на виступі цоколя, чіпляючись пальцями за віконницю.

Гончаренко, перехопивши погляд Паливоди і почувши шурхіт за вікном, сказав:

— Що, знову пацан прийшов? Хтось йому сказав, що ми батька врятували. От він і стовбичить тут з ранку до вечора. Може, вже хоч тепер, коли ти опам'ятався, піде собі.

І тут Паливода збагнув, кого нагадувало йому хлоп'я у старій вушанці — Олеся. На мить віконна рама перетворилася на велике фото, якому було знято малого Олеся. А тільки фото виявилося живим — хлоп'я скорботно усміхнулося, показавши не дуже рівні зуби, і ніби випало з картки. У вікні знову з'явилися рожево-білі дахи «швидкої допомоги».

— Бідолашне дитя, — мовив співчутливо Гончаренко. — Лікарі запевняють його, що з батько усе гаразд… Насправді ж кепсько. Тільки витягнуть з того світу, як вони обоє знову туди провалюються. Чи довго триватиме це змагання? До речі, коли ти встиг наковтатись того газу? Все ж чітко було. І раптом — беркиць! Добре, ш рятувальники підоспіли.

Відхилились високі білі двері, з'явився Іван Олексійович.

— Сидиш уже! Будуть з тебе люди, будуть. Приходила ж комендант з гуртожитку, — Чередниченко усміхнувся. — Каже, за дорученням громадськості. Слова підтримки, побажання швидкого одужання, таке інше… На, ось, — кинув на коліна Паливоді лист. — Тобі.

Досить було одного короткого погляду на почерк на конверті, щоб мелодія «Червоні маки», яка з часом пригасла в пам'яті, зазвучала з новою силою і так чітко, немовби він сидів не палаті, а на концерті. І якщо до того Яросла «чув» її без слів, то тепер вона линула, як освід чення: «Червоні маки — квіти кохання…» Не мі збагнути тільки одного — чому так швидко прийшла відповідь від Таміли. Адже листа їй вії відіслав в останній день перед шахтним експериментом. До того він їй не писав і отже адреси вона не знала.

— Скільки нас уже тут тримають? — запитав Паливода.

— Тримають… — Чередниченко подивився чи то з докором, чи то із співчуттям. — Та вже більше тижня.

«То, виходить, мене теж за вуха з того світу витягували…» — подумав Ярослав. Він розпечатав конверт і побачив округлий каліграфічний почерк, яким було заповнено всю сторінку. Спершу пробіг очима внизу: «Цілую. Твоя Таміла». А тоді почав читати зверху…