Пригоди Піноккіо

Розділ 15 Грабіжники переслідують Піноккіо і, впіймавши його, чіпляють на гілці Старезного Дуба

Дерев’яний Хлопчик зовсім занепав духом. Він уже ладен був упасти на землю і визнати себе переможеним, аж раптом крізь зелену гущавину дерев побачив удалині білосніжний будиночок.

«Якщо у мене стане сил добігти до цього будинку, я, мабуть, урятований», — сказав собі Піноккіо.

І, не гаючи жодної миті, побіг далі лісом. А грабіжники, як і раніше, наступали йому на п’яти.

Після відчайдушного двогодинного бігу він, ледь живий, дістався дверей будиночка і постукав.

Ніхто не відповів.

Він постукав сильніше, бо до нього вже долітало хекання переслідувачів. Ніхто не відгукнувся.

Переконавшись, що стукати марно, він у відчаї щодуху затарабанив головою і ногами в двері. Нарешті з вікна визирнула гарненька дівчинка. Вона мала блакитне волосся.

— О Вродлива Дівчинко з блакитним волоссям, — заблагав Піноккіо, — відчини мені, будь ласка! Пожалій бідного хлопчика, якого переслідують гра…

Проте він не встиг доказати, бо його схопили за комір, і два знайомі жаскі голоси загрозливо просичали:

— Тепер ти від нас не втечеш!

Піноккіо кинув благальний погляд на вікно, але Дівчинки з блакитним волоссям і слід пропав, ніби її й не було.

Узрівши смерть перед очима, Дерев’яний Хлопчик так сильно затремтів, що суглоби на його дерев’яних ногах заторохтіли, а чотири цехіни, заховані під язиком, гучно забряжчали.

— Ну! — загорланили грабіжники. — Тепер ти розтулиш рота? Що, не відповідаєш!.. Начувайся, цього разу ми його тобі відкриємо!

І вони вихопили два величезних, гострих, як бритва, ножі й з розгону встромили їх Піноккіо в бік.

Але, на щастя, Дерев’яний Хлопчик був зроблений із найліпшого, найтвердішого дерева. Ножі розлетілися у руках грабіжників на тисячу скалок, залишилися самі держала, і обидва отетеріло вирячили очі один на одного.

— Я зрозумів, — сказав один, — треба його повісити. Ми його повісимо!

— Ми його повісимо! — повторив другий.

І вони потягли Піноккіо до лісу, скрутили йому руки за спиною, накинули зашморг на шию і прив’язали кінець мотузки до гілки високого дерева, яке в околиці називали Старезним Дубом.

Потім вони всілися на травичку і стали чекати, доки Дерев’яний Хлопчик перестане смикатися. Однак і після тригодинного висіння Піноккіо вперто глипав очима і міцно стискав щелепи.

Нарешті грабіжникам набридло чекати, вони підвелись і глузливо сказали Піноккіо:

— До завтра! Коли ми повернемося, ти вже зробиш нам таку ласку і будеш слухняний, мертвенький, і рот у тебе буде дуже-дуже широко роззявлений.

І пішли.

Незабаром здійнявся ураганний північний вітер. Від його несамовитих поривів нещасний вішальник гойдався, як церковний дзвін. Хитавиця завдавала йому найбільших мук, а зашморг дедалі тугіше стискав горло і перепиняв дихання.

В очах дедалі темнішало. І хоча Піноккіо відчував наближення смерті, проте не втрачав надії, що якась добра душа пройде неподалік і врятує його. Та коли зрозумів, що ніхто не з’явиться, він подумав про свого батька, а коли стало вже зовсім непереливки, прошепотів: «Таточку мій!.. Якби ти був тут…»

Більше Піноккіо нічого не сказав. Він заплющив очі, роззявив рота, випростав ноги і повис нерухомо.