Пригоди Піноккіо

Розділ 6 Піноккіо засинає, поклавши ноги на жаровню з вугіллям, і вранці прокидається без ніг

Була жахлива зимова ніч. Лунко гуркотів грім, блискавки наздоганяли одна одну, здавалося, що небо палає. Холодний поривчастий вітер люто завивав, здіймаючи величезні хмари пилу і примушуючи дерева на полях плакати і стогнати.

Піноккіо дуже боявся грому і блискавки, однак голод був сильніший од страху. Він причинив за собою двері, добряче розігнався і за якихось сто стрибків опинився у селі, щоправда, при цьому він важко сапав і висолопив язика, як мисливський собака.

Село ніби вимерло. Крамниці були зачинені, двері будинків надійно замкнені, вікна затулені. На вулицях не було навіть поганого собаки. Все наче поринуло у столітній сон.

Голодний і зневірений Піноккіо підійшов до першого-ліпшого будинку і смикнув за мотузку дзвоника, міркуючи про себе: «Може, хтось та й вигляне».

Справді, вікно розчахнулося і з нього вигулькнув старий у нічному ковпаку. Він сердито гримнув:

— Що вам тут потрібно о такій порі?

— Будьте ласкаві, подайте мені шматок хліба.

— Зачекай на мене, я зараз повернуся, — сказав старий.

Він вирішив, що має справу з одним із тих зухвалих волоцюг, які задля розваги дзвонять уночі в квартири і не дають порядним людям заслужено поспати.

За півхвилини вікно знову відчинилося, і старий крикнув:

— Ставай під вікном і підстав долоні!

Піноккіо не зволікаючи підставив долоні. І раптом відчув себе кущиком зів’ялої герані, яку надумали терміново привести до тями — його облили водою!

Змоклий до нитки, він повернувся додому, ледь живий від утоми й холоду. Він сів і простягнув свої змерзлі брудні ноги над жаровнею з гарячим вугіллям. Так і заснув. А вві сні його дерев’яні ноги зажевріли, обвуглилися і, зрештою, перетворились на попіл.

Піноккіо ж спав і хропів так, наче це були не його ноги, а чужі. Коли розвиднілось, він прокинувся від стукоту в двері.

— Хто там? — запитав він, позіхаючи, і став продирати очі.

— Я, — відповів голос. Це був Джеппетто.