Пригоди Піноккіо

Розділ 22 Піноккіо викриває злодіїв і в нагороду за відданість одержує свободу

Проспав Піноккіо дві години. Опівночі його розбудили шепіт і бурмотіння дивних голосів, що долинали з току. Він висунув кінчика носа з собачої будки і побачив чотирьох маленьких тваринок у темних шубках. Вони скупчились, про щось гарячково радились і зовні скидались на кішок. Одначе це були не кішки, а куниці — маленькі кровожерні тваринки, вельми ласі до яєць і курчат. Одна з куниць відійшла від своїх подружок, підкралась до собачої будки і тихо сказала:

— Добрий вечір, Мелампо!

— Немає тут Мелампо, — відповів Дерев’яний Хлопчик.

— А хто ж ти тоді?

— Я Піноккіо.

— І що ти тут робиш?

— Я вдаю сторожового пса.

— А де Мелампо? Де старий пес, що вартував у цій буді?

— Сьогодні вранці він здох.

— Здох? Бідолашна тварина! Він був такий добросердий! Та й ти, здається, не вовкодав.

— Даруйте, але я взагалі не собака.

— Хто ж ти такий?

— Я Дерев’яний Хлопчик.

— І ти тут замість сторожового собаки?

— На жаль. Я відбуваю покарання.

— Тоді пропоную тобі таку саму угоду, що була в нас із Мелампо. Ти будеш задоволений.

— А що це за угода?

— Ми, як зазвичай, приходимо сюди двічі на тиждень, вночі прокрадаємось до курника і беремо вісім курок. Із цих восьми штук ми забираємо сім, одну залишаємо тобі, ти ж, ясна річ, прикидаєшся сонним і тобі навіть на думку не спадає гавкати й будити селянина.

— А Мелампо саме так і робив? — поцікавився Піноккіо.

— Так-так, саме так він і робив, ми завжди чудово ладнали. Отже, спи спокійно і не сумнівайся в тому, що ми покладемо біля будки чудову вже обскубану чубарочку тобі до сніданку. Сподіваюся, ми порозумілися?

— Ще й як, — відповів Піноккіо і загрозливо похитав головою, немов бажаючи цим сказати: «Ми ще поговоримо!»

Відчувши себе в безпеці, чотири куниці хутенько кинулися до курника, що стояв поблизу собачої будки, зубами й кігтями відчинили маленькі дерев’яні дверцята, які затуляли вхід, і одна по одній прошмигнули туди. Та щойно вони залізли всередину, як дверцята за ними швидко зачинилися.

А дверцята, ясна річ, зачинив Піноккіо, та ще й про всяк випадок підпер їх великим каменем.

Тоді він став гавкати, і гавкав достоту як сторожовий пес: «Гав-гав, гав-гав!»

Зачувши гавкіт, селянин підскочив з ліжка, схопив свою рушницю, підійшов до вікна і запитав:

— Що там таке?

— Злодії, — відповів Піноккіо.

— Де?

— У курнику.

— Біжу!

За мить селянин уже був унизу, забіг до курника, зловив чотирьох куниць, укинув їх у мішок і задоволено сказав:

— Нарешті ви потрапили мені до рук! Я міг би вас покарати, але я не така людина. Задовольнюся тим, що завтра віднесу вас до шинкаря в найближче село, він зніме з вас шкурки і приготує з вас ніжну і гостру печеню.

Хоч ви зовсім не варті такої честі, та великодушні люди, як я, не зважають на подібні дрібниці.

Потім він підійшов до Піноккіо, погладив його по голові й запитав:

— Як ти виявив цих чотирьох злодюжок? А мій Мелампо, мій славний Мелампо жодного разу нічого не помітив!

Дерев’яний Хлопчик міг би дещо відповісти на те… Тобто він міг розказати про ганебну угоду між собакою і куницями, але, пригадавши, що собака вже здох, дійшов висновку: «Яка користь соромити мертвих? Мертві є мертві, тож ліпше дати їм спокій».

— Ти спав чи не спав, коли куниці прийшли на тік? — запитав його селянин.

— Я спав, — доповів Піноккіо, — але куниці розбудили мене своїм шепотом, а одна з них навіть підійшла до собачої будки і сказала: «Якщо ти пообіцяєш нам не гавкати і не будити господаря, то на сніданок матимеш чудову обскубану чубарочку». Уявляєте? Треба ж було додуматися запропонувати мені таке! Дарма що я Дерев’яний Хлопчик і маю купу вад, але ще не докотився до того, аби пособляти злодюжкам та ще й брати від них хабарі.

— То ти славний хлопчина! — вигукнув селянин і поплескав його по плечу. — Такі погляди роблять тобі честь. І на знак моєї вдячності я негайно відпускаю тебе додому.

І він зняв із Піноккіо нашийника.