Пригоди Піноккіо

Розділ 34 Піноккіо з'їдають морські риби, і він знову стає Дерев'яним Хлопчиком. Та все одно потрапляє в халепу — його ковтає страшна Акула

Віслючок пробув під водою вже майже п’ятдесят хвилин, і покупець вирішив: — Ну ось, мій бідолашний кульгавий ослик уже точно захлинувся. Тож можна його витягнути і зробити з його шкури красивий барабан.

Він почав витягувати мотузок. Він тягнув, тягнув, і як ви гадаєте, що нарешті вигулькнуло на поверхню води? А нагору замість мертвого віслючка виплив живий-живісінький Дерев’яний Хлопчик, звиваючись, як вугор.

Коли нещасний покупець побачив Дерев’яного Хлопчика, він подумав, що марить, і заціпенів, широко роззявивши пельку і вирячивши очі.

Трохи оговтавшись, він промимрив, тремтячи і затинаючись:

— А де ж ослик, якого я кинув у море?

— Цей ослик — я, — сміючись, відповів Дерев’яний Хлопчик.

— Ти?

— Я!

— Ах ти, шахраю! Ти кепкуєш із мене?

— Я… кепкую? Аніскілечки, синьйоре. Я кажу цілком серйозно.

— Та як це могло статись? Щойно ти був кульгавим осликом, а у воді перетворився на Дерев’яного Хлопчика — якась чудасія!

— Може, це наслідок впливу морської води. Море любить пожартувати.

— Стережися, Дерев’яний Хлопчику, стережися!.. Не думай, що можеш веселитися за мій кошт. Горе тобі, якщо мій терпець урветься!

— Послухайте, синьйоре, я розповім вам свою історію. Розв’яжіть мені ногу, і я вам усе розкажу.

Покупець, що аж згорав із цікавості, відв’язав мотузку, і Піноккіо, відчувши себе знову вільним, як птаха, почав свою історію:

— Раніше я був Дерев’яним Хлопчиком, таким, як зараз. І я дуже хотів стати справжнім хлопчиком, яких багато в цьому світі. Та я не хотів учитися і піддався впливу поганих друзів, утік з дому… і однієї страшної днини прокинувся довговухим і довгохвостим… віслюком. Як я соромився цього!

Хай блаженний святий Антоній[8] оберігає вас од такої ганьби. Мене привели на звіриний ринок, де продали одному директорові цирку, якому спало на думку зробити з мене великого танцюриста. Та одного разу під час вечірньої вистави я невдало впав і скульгавів. Директор не знав, що йому робити з кульгавим віслюком, і велів мене продати на базарі. І ви мене купили.

— На жаль! І я сплатив за тебе ліру. А хто мені поверне назад мої чесно зароблені гроші?

— Навіщо ж ви мене купили? Ви хотіли зробити з моєї шкури барабан? Барабан!

— На жаль. А де я візьму тепер іншу шкуру?

— Не переймайтеся, синьйоре. Ослів на цім світі не бракує.

— Скажи, зухвалий хлопчиську, ти завершив свою розповідь?

— Ні, — відповів Дерев’яний Хлопчик. — Мені залишилося додати кілька слів. Купивши, ви привели мене сюди, вельми гуманно прив’язали важку каменюку до шиї і кинули в море. Така гуманність робить вам велику честь, тож я повік буду вам вдячний за це. Втім, любий синьйоре, цього разу ви зовсім не взяли до уваги Феї.

— Феї? А це ще хто така?

— Це моя мати. Вона така сама, як усі дбайливі матері, що люблять своїх дітей, завжди пильнують їх, виручають із будь-якої халепи, навіть якщо ці діти через свою дурість і погану поведінку заслуговують бути кинутими напризволяще. Коли добра Фея побачила, що я тону, вона негайно послала цілу зграю риб, які визнали мене дохлим ослом і вмить з’їли. І коли риби з’їли віслюка, то наткнулися на кістки… чи, точніше, на дерево, бо, як бачите, мене виготовлено з найліпшої деревини. І вже після першої спроби ці хвостаті ненажери допетрали, що дерево їм не по зубах, і зі страшенною огидою вони спершу плювались, а потім попливли геть, незадоволено вильнувши своїми хвостами, навіть не подякувавши за частування. Отже, я пояснив вам, як замість мертвого ослика ви витягли з води Дерев’яного Хлопчика.

— Начхати мені на твою розповідь! — люто проревів покупець. — Я сплатив ліру за тебе і хочу повернути свої гроші. Знаєш, що я з тобою зроблю? Я відведу тебе назад на базар і продам, як сухе дерево для розпалювання.

— Звичайно, продайте мене. Я не заперечую, — сказав Піноккіо. І по цих словах стрімко шубовснув у море. Він жваво поплив від берега, все далі і далі, і крикнув остовпілому покупцеві:

— Прощавайте, синьйоре! Коли вам знадобиться шкура для барабана, згадайте мене незлим тихим словом!

І попрямував далі. А за хвилину знову крикнув ще голосніше:

— Прощавайте, синьйоре! Коли вам знадобиться трохи сухих дровенят на розпал, згадайте мене незлим тихим словом!

За мить він опинився так далеко, що його вже не можна було розгледіти. На поверхні моря було видно лише чорну цятку, яка час від часу виринала з води і підскакувала, мов дельфін.

Навмання пливучи у відкрите море, Піноккіо побачив скелю з білого мармуру. А на вершині скелі стояла мила маленька Кізонька, яка ніжно бекала і робила йому знаки, щоб він підплив ближче.

Найдивовижніше було те, що її шкура була не біла, не чорна чи плямиста, як у всіх інших кіз, — вона була блакитного кольору, причому така блискуча, як волосся маленької Вродливої Дівчинки.

Можете здогадатися, як закалатало серце Піноккіо! Він подвоїв свої зусилля і поплив щодуху до білої скелі.

Він проплив половину відстані, коли з води раптом піднялася жахлива голова морського чудовиська. Вона стрімко наближалася до нього. Широко відкрита паща скидалась на прірву, а в ній виднілися три ряди страхітливих зубів. Навіть малюнком не передати усього жаху, який викликали ці зубиська!

І знаєте, що то було за морське чудовисько? Це була та сама гігантська Акула, про яку вже не раз згадувалося у нашій історії: вона була такою ненаситною, що справедливо славилася жахом риб і рибалок.

Уявіть собі, як злякався Піноккіо, забачивши це страховисько. Він хотів вивернутися, утекти, попливти в іншому напрямку. Та величезна відкрита пащека повсякчас перетинала йому шлях.

— Хутчіш, Піноккіо, я прошу тебе, хутчіш! — промекала красива Кізонька.

І Піноккіо відчайдушно борсав руками й ногами.

— Швидше, Піноккіо! Чудисько наближається до тебе!

Дерев’яний Хлопчик зібрав усі свої сили і поплив удвічі швидше.

— Обережно, Піноккіо!.. Чудовисько хапає тебе!.. Ось воно!.. Швидше, швидше, інакше ти пропав!

І Піноккіо не плив, а кулею летів. Ось він досяг кручі, і Кізонька нахилилася над морем і простягнула йому своє копитце, щоб допомогти вилізти з води…

Однак було надто пізно! Чудовисько схопило його. Воно втягнуло в себе воду — майже так, як втягують куряче яйце, — і ковтнуло бідолашного Дерев’яного Хлопчика з такою жадібністю і силою, що Піноккіо, скочуючись у шлунок Акули, захлинувся і чверть години пролежав без тями.

Опритомнівши, він не знав, де опинився. Навколо панувала така глибока і густа пітьма, що йому здалося, ніби він занурився з головою в діжку з чорнилом. Піноккіо прислухався, але не почув ані найменшого звуку. Час від часу він відчував на обличчі сильні пориви вітру. Спочатку не міг зрозуміти, звідки тут вітер, але потім докумекав, що це з легенів чудовиська. Річ у тім, що Акула хворіла на астму, і, коли вона дихала, всередині неї наче здіймався північний вітер.

Спершу Піноккіо бадьорився. Та коли він остаточно переконався, що перебуває в тілі морського чудовиська, то гірко розплакався. Ридаючи, він кричав:

— Допоможіть! Допоможіть! О я нещасний! Невже тут немає нікого, хто міг би мені допомогти?

— Хто ж тобі допоможе, бідахо? — почувся з темряви голос, низький, надтріснутий, як засмучена гітара.

— Хто тут говорить? — запитав Піноккіо, у якого серце аж похололо від страху.

— Це я, бідолашний Тунець, якого разом із тобою проковтнула Акула. А ти що за риба?

— Я не маю нічого спільного з рибами. Я Дерев’яний Хлопчик.

— Якщо ти не риба, навіщо ж було тебе ковтати?

— Ось і я запитую: навіщо я Акулі? А що ми тепер робитимемо в темноті?

— Ми сидітимемо і чекатимемо, поки Акула нас перетравить.

— Але я не хочу, щоб мене перетравлювали! — заволав Піноккіо і знову почав плакати.

— Я теж цього не хочу, — погодився Тунець, — але я філософ і тішуся думкою, що, коли ти вже народився на цім світі тунцем, то ліпше завершити свої дні у воді, ніж на пательні.

— Дурниця! — вигукнув Піноккіо.

— Це моя особиста думка, — зауважив Тунець, — а особисту думку, за словами тунців-політиків, треба поважати.

— В будь-якому разі, я хочу піти звідси… я хочу втекти…

— Біжи, якщо можеш.

— А ця Акула, що нас проковтнула, велика? — запитав Дерев’яний Хлопчик.

— Уяви собі, що її тіло без хвоста сягає кілометра завдовжки.

Під час розмови Піноккіо раптом видалося, що в суцільному мороці раптом пробилося слабке світло.

— Чи бачиш ти світло, аж ген там, удалині? — запитав він.

— Мабуть, там ще хтось чекає, поки його перетравлять.

— Я хочу до нього. Можливо, то якась стара мудра риба, що зможе мені сказати, як піти звідси.

— Від щирого серця зичу успіхів, мій любий Дерев’яний Хлопчику.

— До побачення!

— До побачення, Дерев’яний Хлопчику. Зичу успіху!

— Чи зустрінемося ми знов?

— Хто зна?… Ліпше не думати про таке.