Пригоди Піноккіо

Розділ 24 Піноккіо прибуває на Острів Працьовитих Бджіл і знаходить там Фею

В надії на порятунок батька Піноккіо плив усю ніч без перепочинку. Це була страшна ніч! Дощ лив так, як, мабуть, під час всесвітнього потопу: величезний град, жахливі гуркання грому і сліпучі блискавки…

Удосвіта він нарешті побачив неподалік довгасту берегову смугу. То був острів посеред моря.

Він зібрав усі свої сили, щоб дістатися берега, та марно. Набігаючи одна на одну, хвилі бавились ним, наче він був жалюгідною тріскою або соломинкою. На щастя, незабаром налетіла величезна хвиля, яка з розгону викинула його на берег.

При цьому він так сильно вдарився, що мало не переламав рук і ніг. Але швидко заспокоївся, подумавши: «Я ще легко відбувся!»

Тим часом потроху випогодилося, сонце яскраво засяяло і море стало тихим і гладеньким, як шовкова тканина.

Піноккіо розклав свій одяг сохнути і роззирнувся навсібіч: чи не з’явиться на безкрайому водяному просторі хоч би один-єдиний човник із однією-єдиною людиною? Та хоч як напружував зір, він не бачив нічого, крім неба, моря і двох-трьох вітрил, які пливли так далеко, що здавалися не більше за муху.

— Хоч би довідатися, як цей острів називається! — простогнав Піноккіо. — Або дізнатися, чи живуть на острові пристойні люди, тобто такі, що не мають звички вішати дітей на гілках дерев! Але в кого я можу це запитати? І чи є взагалі тут хтось?

Подумавши, що він сам-самісінький у величезній ненаселеній країні, Піноккіо так засмутився, що ладен був розрюмсатись. І раптом зовсім близько від берега він побачив велику рибину, що пливла у своїх справах.

Не знаючи, як цю рибу звуть, Дерев’яний Хлопчик дуже голосно і чітко гукнув її:

— Агов! Синьйоро Рибо! Дозвольте запитати вас!

— Будь ласка, — відповіла риба, що виявилася таким люб’язним Дельфіном, якого навряд чи знайдеш у всіх морях світу.

— Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, чи є на цьому острові село, де можна роздобути бодай якийсь харч без побоювання самому бути з’їденим?

— Поза сумнівом, — відповів Дельфін. — До речі, одне зовсім поруч.

— А як мені туди дістатися?

— Якщо підеш ліворуч по маленькій стежинці слідом за своїм носом, ти її ніяк не обійдеш.

— Ще питання, будь ласка! Ви плаваєте морями вдень і вночі, чи не траплявся вам часом маленький човник із моїм батьком?

— А хто твій батько?

— Найкращий татусь у всьому світі, так само як я — найгірший син.

— Під час нічної бурі маленький човен, очевидно, потонув.

— А мій батько?

— Швидше за все, його проковтнула страшна Акула, яка віднедавна сіє смерть і спустошення в наших водах.

— А чи велика ця Акула? — запитав Піноккіо, тремтячи від страху.

— Велетенська, — відповів Дельфін. — А щоб ти міг собі уявити її розміри, скажу, що вона більша за п’ятиповерховий будинок і має таку широку та глибоку пащу, що туди може спокійно в’їхати цілий потяг із димним паротягом.

— Ой леле! — з жахом вигукнув Дерев’яний Хлопчик, швидко одягнувся і ще раз звернувся до Дельфіна: — До побачення, синьйоро Рибо! Даруйте за затримку, красно дякую за вашу люб’язність.

І він попрямував за вказівкою Дельфіна. Ішов швидко, майже біг, та за найменшого шуму одразу ж озирався — побоювався, що його переслідує Акула завбільшки з п’ятиповерховий будинок, з цілим поїздом у пащі.

За півгодини він дістався Села Працьовитих Бджіл. Вулиці кишіли людьми, що діловито снували туди-сюди. Всі тут працювали, всі щось робили. Навіть крізь збільшувальне скло не можна було знайти нероби чи ледаря.

«Зрозуміло, — сказав собі ледар Піноккіо, — це село не для мене. Я не здатний до праці».

Однак його мучив голод, бо вже цілу добу він нічого не їв, навіть пшоняної каші.

Що робити?

У нього було тільки дві можливості вгамувати голод: або шукати роботи, або роздобути сольдо чи шмат хліба, ставши на центральній площі з простягнутою рукою.

Жебрати було соромно, бо татко йому не раз втовкмачував, що на це мають право тільки немічні літні люди і каліки; всі решта зобов’язані працювати.

Аж ось на вулиці з’явився засапаний спітнілий чоловік, що сам насилу штовхав дві грабарки[1] з вугіллям.

Піноккіо пильно придивився до його обличчя і вирішив, що це хороша людина, тож наблизився до нього і, від сорому опустивши очі долі, мовив тихеньким голоском:

— Чи не подасте мені сольдо, щоб я не помер з голоду?

— Не один сольдо, — відповів вугільник, — а цілих чотири ти отримаєш, якщо допоможеш мені довезти до будинку ці дві грабарки.

— Ви мене дивуєте! — скривджено заперечив Дерев’яний Хлопчик. — Закарбуйте собі на носі, що я ніколи ще не був в’ючаком[2] і не возив грабарок.

— То ліпше для тебе! Якщо ти справді такий голодний, хлопчику мій, тоді відріж собі дві-три товсті скибки від своєї зарозумілості та з’їж їх, тільки гляди, не вдавись.

За кілька хвилин з’явився каменяр, що ніс на спині ящика з вапном.

— Добродію, чи не подасте бідному хлопчикові, що позіхає з голоду, один сольдо?

— Охоче. Йди зі мною, допоможи мені віднести вапно, і тоді матимеш цілих п’ять сольдо.

— Але вапно важке, — сказав Піноккіо, — а я не хочу напружуватися.

— Якщо ти не хочеш напружуватися, хлопчику мій, тоді позіхай, скільки тобі заманеться. Боже помагай.

Протягом півгодини повз нього пройшло ще чоловік із двадцять. Піноккіо у кожного просив подаяння, та всі лише відповідали йому:

— Невже тобі не соромно? Дарма ти вештаєшся вулицями. Ліпше знайди роботу і навчися заробляти на хліб.

Нарешті з’явилася добра жінка з двома глеками води.

— Якщо ваша ласка, добра пані, можна я ковтну води з вашого глека?

— Пий, мій хлопчику, — сказала жінка і поставила обидва глеки на землю.

Насьорбавшись води, як гриб, Піноккіо витер рота і промимрив:

— Що ж, спраги я вже позбувся. Якби я міг ще й позбутися голоду, не напружуючись!

Коли добра жінка почула ці слова, вона квапливо мовила:

— Якщо ти допоможеш мені донести до будинку один із цих глеків, я дам тобі шматок хліба.

Піноккіо пильно подивився на глек, та згоди не дав, але й не відмовив.

— А до хліба я дам тобі велику миску цвітної капусти, приправленої оцтом та олією, — додала добра жінка.

Піноккіо знову пильно подивився на глек, проте не дав згоди, але й не відмовив.

— А після цвітної капусти я дам тобі смачнющу цукерку з лікером.

Перед такою спокусою Піноккіо не міг встояти. Він зірвався з місця і вигукнув:

— Гаразд! Я занесу вам глек додому.

Глек був дуже важкий, а позаяк руки у хлопчини ослабли, він хоч не хоч, а мусив нести глека на голові.

Удома добросерда жінка запросила Піноккіо до накритого столу і поклала перед ним шматок хліба, цвітну капусту і цукерку.

Піноккіо не їв — він ковтав. Його шлунок здавався порожнім, як квартира, де півроку ніхто не жив.

Коли його жахливий голод поступово притлумився, він підвів голову, щоб подякувати своїй благодійниці. Та не встиг він до ладу розгледіти її обличчя, як довге-предовге «о-о-о-о» — вирвалося з його горла, і він, остовпілий, залишився непорушно сидіти з широко розкритими очима і ротом, набитим цвітною капустою і хлібом.

— Що тебе так здивувало? — запитала добра жінка й усміхнулася.

— Ви… — залепетав Піноккіо, — ви… ви… ви схожі… ви мені нагадуєте… так, так, той самий голос… те саме волосся… так, так, так… у вас блакитне волосся… як у неї!.. Люба маленька Феє, моя мила Феє!.. Ну скажіть мені, що це ви, справді ви! Якби ви знали! Я так плакав, так страждав!..

На цім слові сльози бризнули в нього з очей, він упав навколішки і обійняв ноги таємничої жінки.