Пригоди Піноккіо

Розділ 19 Піноккіо позбавляється своїх золотих монет і за це одержує чотири місяці в'язниці

Повернувшись до міста, Дерев’яний Хлопчик став очікувати, коли нарешті сплинуть ці довгі двадцять хвилин. І вирішивши, що вже час, притьмом побіг на Чарівне Поле.

Він дуже квапився, його серце лунко калатало: так-так-так-так, немов настінний годинник, що дуже поспішає. Він міркував: «А якщо з гілок я зніму не тисячу, а дві тисячі монет? А якщо я зніму не дві тисячі, а п’ять тисяч? А якщо я зніму не п’ять тисяч, а сто тисяч? Ох, яким поважним синьйором тоді я стану! Я зможу звести прекрасний палац, мати стайню з тисячею дерев’яних коників, льох із жовтим і червоним лікером, де на полицях стоятимуть лише зацукровані фрукти, торти, коржики, мигдалеві пиріжки та вершкові вафлі».

Із такими солодкими, аж нудотливими мріями, Піноккіо примчав до поля і зупинився, щоб подивитися, де воно, це дерево, гілки якого обвішані монетами, але… нічого не побачив. Він наблизився ще на сто кроків. Нічого. Він пішов по полю і нарешті опинився біля тієї ямки, куди закопав свої цехіни. Нічого. Він геть забув пристойні манери, про які пишуть у книжках, витяг руку з кишені й почухав потилицю.

Тієї миті до його вух долинув гучний сміх, і озирнувшись, він побачив великого папугу, що чистив своє ріденьке пір’я.

— Чого ти смієшся? — сердито запитав Піноккіо.

— Коли я чистив своє пір’я, то лоскотав себе під крилом, а я, знаєш, до смерті боюся лоскоту, через те й сміюся.

Дерев’яний Хлопчик нічого не відповів на те, пішов до канави, набрав черевика води і вилив її на землю в тому місці, де були закопані золоті монети.

І тут він знову почув сміх — уже не просто сміх, а регіт.

— Чи можу я нарешті дізнатися, — крикнув розлючений Піноккіо, — що означає твій безсоромний сміх, папуго?

— Я сміюся з дурнів, які вірять у всілякі нісенітниці і потрапляють до лап пройдисвітів.

— Чи не натякаєш ти на мене?

— Так, на тебе, бідолашний Піноккіо. Ти такий дурний, що віриш, ніби гроші можна сіяти, як боби чи гарбузи, а потім збирати врожай. Я теж колись вірив у це і тепер каюся. На жаль, я надто пізно переконався, що для чесного заробітку треба наполегливо працювати власними руками і думати власною головою.

— Я не розумію, про що ти товкмачиш, — сказав дерев’янко.

Проте від страху його вже лихоманило.

— Ну що ж, тоді висловлюсь зрозуміліше, — провадив папуга. — Коли ти був у місті, Лисиця й Кіт повернулися сюди, викопали золоті монети і дали драла. Хіба тепер їх наздоженеш? Лови вітру в полі.

Піноккіо слухав із роззявленим ротом. Йому не хотілося вірити папузі, тож він став панічно рити нігтями землю, яку щойно поливав. Він рив і рив, нарешті вирив таку глибоку яму, що в ній могла б поміститися велика копиця сіна. Однак від золотих монет не лишилося й сліду.

Тоді його охопив відчай, він побіг назад у місто і, не гаючи жодної хвилини, попрямував до суду, аби подати заяву на двох шахраїв, що обібрали його.

Суддею була велика хирлява горила. Стара мавпа мала сиву бороду й золоті окуляри, що надавали їй вельми поважного вигляду. Щоправда, окуляри були без скелець, але горила ніяк не могла без них обійтися, позаяк дуже слабувала на зір.

Піноккіо докладно розповів судді про те, як його ошукали, повідомив імена і прізвиська, а також особливі прикмети грабіжників і на завершення зажадав справедливості.

Суддя слухав його з глибокою доброзичливістю і величезним співчуттям, виглядав дуже схвильованим і зворушеним. Коли Дерев’яний Хлопчик замовк, він простягнув руку до настільного дзвоника і закалатав.

На дзвоник умить з’явилися двоє псів у поліцейській формі.

Суддя тицьнув пальцем на Піноккіо і сказав їм:

— У бідахи вкрали чотири золоті монети. Тому наказую: в’яжіть його і негайно киньте до в’язниці.

Дерев’янко, почувши цей несподіваний вирок, обурився і хотів було написати ще одну заяву. Та поліцейські миттю заткнули йому рота кляпом і кинули до ями.

Чотири місяці просидів у в’язниці Піноккіо, і це були довгі місяці. Він сидів би ще довше, якби в цей час не сталася одна щаслива подія.

Молодий король, правитель Дурисвітії, здобув велику перемогу над ворогами і на честь цього влаштував народні гуляння, ілюмінації, феєрверки, кінні змагання й велосипедні перегони.

А ще на знак великої події повідчиняли двері всіх в’язниць і звільнили злочинців.

— Коли всіх випускають, треба й мене випустити, — сказав Піноккіо тюремному наглядачеві.

— Вас ні, — відповів наглядач, — ви не належите до числа амністованих.

— Даруйте, — заперечив Піноккіо, — адже я також злочинець!

— У такому разі, ви тисячу разів маєте рацію, — перепросив доглядач, шанобливо зняв кашкета, відчинив ворота в’язниці й випустив Піноккіо на волю.