Пригоди Піноккіо

Розділ 20 Звільнений Піноккіо хоче повернутися до будиночка Феї. Йому перетинає дорогу страшна Змія, а потім він опиняється в пастці

Уявіть собі радість Піноккіо, коли він вийшов на волю! Він повернувся до міста спиною і стрімголов помчав до будиночка Феї.

Мрячило, і дорога перетворилася на грузьке болото. Ноги потопали в ньому по коліна, але Дерев’яний Хлопчик не зважав на це — його підганяло бажання якомога скоріше побачити батька й сестричку з блакитним волоссям. Він стрибав не згірше за хорта й так, що багнюка бризкала вище голови. Він думав: «Скільки прикрощів мені довелося пережити!.. І я заслужив на них, бо я упертюх… Завжди все роблю по-своєму, не дослухаюсь до порад тих, хто мене любить і хто у мільйон разів розумніший за мене… Годі, відтепер я присягаюся бути хорошим і чемним. Я переконався, що з нечем нічого путнього не виростає. А що, як мій батько чекає на мене? А якщо я його зустріну в будинку Феї? Бідолаха! Ми так давно не бачилися, що аж згораю від бажання обійняти його й поцілувати… Чи пробачить мені Фея все, що я накоїв?… Вона була такою уважною до мене! Якщо я ще бігаю по цьому світі, то лише завдяки їй!.. Навряд чи іще знайдеш таких невдячних і безсердечних хлопчиськ, як я!»

Міркуючи таким чином, Піноккіо раптом зупинився і з жахом відскочив на чотири кроки.

Що ж він побачив? Велетенську Змію, що лежала впоперек дороги. У неї була зелена шкіра, очі її виблискували, а загострений хвіст димів, як пічна труба. Важко передати той жах, який відчув хлопчина. Він кинувся навтьоки, відбіг на півкілометра, сів на купу каміння і став чекати, поки Змія подасться геть з дороги.

Чекав годину, чекав дві, чекав три години, проте Змія, як і раніше, лежала на місці, і навіть здалеку видно було червоне полум’я в її очах і стовп диму, що здіймався з кінчика її хвоста.

Нарешті Піноккіо набрався хоробрості, наблизився до змії на кілька кроків і прожебонів запобігливим, тоненьким голоском:

— Вибачте великодушно, синьйоро Зміє, та чи не буде ваша ласка посунутися трохи вбік, аби я зміг пройти?

З таким самим успіхом він міг би звернутися до стіни: Змія й не ворухнулася. Тоді ще раз улесливо повторив:

— Дозвольте мені сказати вам, синьйоро Зміє, що я прямую додому, де на мене чекає батько, з яким я давно не бачився… А тому, чи не дозволите мені пройти?

Він сподівався бодай на якийсь знак, що можна було б тлумачити як відповідь на його питання, — жодної реакції. Ба більше: Змія, яка щойно виглядала живою, раптом ніби закостеніла. Її очі згасли, а хвіст перестав диміти.

«Чи не здохла вона часом?» — подумав Піноккіо і задоволено потер руки. Він одразу ж спробував переступити через Змію, аби продовжити свій шлях. Та не встиг він підняти ногу, аж раптом Змія випросталась, ніби спущена пружина. Піноккіо з жахом відскочив, послизнувся і плюхнувся в багнюку.

І впав він так невдало, що його голова загрузла в дорожній твані, а ноги, як свічки, залишилися стирчати в повітрі.

Коли Змія побачила, що Дерев’яний Хлопчик зарив носом у болото і хвицає ногами, з нею стався такий напад сміху, що в її грудях лопнула жила, і цього разу вона справді здохла.

Виборсавшись, Піноккіо знову кинувся навтьоки. Він сподівався засвітла добігти до Феїного будиночка. Але дорогою він відчув сильний голод, заскочив у виноградник і хотів зірвати кілька грон винограду.

Ліпше б він цього не робив!

Не встиг він ухопитися за гроно, як пролунав тріск, і дві гострі залізні скоби стисли його ноги з такою силою, що іскри посипалися в нього з очей.

Неборака втрапив у капкан, який селяни поставили на куниць — грози всіх курників у тамтешніх місцях.