Quid est Veritas?

VIII. ТАЄМНИЧА РАНА

Минули голгофські дні, дні суду й смерті… Погасили будні й екстатичний вир днів воскресіння… До Єрусалима помалу вертався спокій.

Але з Пилатового палацу він зник. І виглядало так, що вже більше туди не повернеться він ніколи.

Завжди ясна духом, незмінна й поважна Прокула занедужала на дивну недугу. Впала та недуга на прокураторову дружину, як чари, саме в останній день суду над Галилейським Раббі.

Почалося тієї ночі з четвертого на п’ятий день септими.

Прокулі марилося, що йде вона рівним, але дивним якимсь шляхом під міцними предовгими склепіннями. Вони просторі й такі певні, як фортеця.

Прокула добре знає: тут ніхто й ніщо не може їй загрожувати. Знає також, що той шлях, яким вона йде, провадить її безпомилково й цілком певно до «спокою між двома блакитями…»

Ці не зовсім зрозумілі або ж, певніш, цілком незрозумілі слова звучать у її душі, немов слова оракула, вимовлені невідомо ким. Може, долею?.. І в них — не сама таємнича загадка, але й тривога.

Бо коли Прокула намагається збагнути їхній сенс, їй уявляється, що «між двома блакитями» можлива тільки повна самітність, той стан блаженних, якого на полях Елізіуму[251] зазнають тіні усправедливлених, неосуджених померлих…

Самітність тіні. Самітність мерця. Без сподівань, без надій на зміну. Але й без туги, без болісті й суму. Може, це вона бачить духовим своїм зором кінець власного життєвого шляху?

І Прокулі робиться так тужно й порожньо на серці, немов уже дійсно скінчилося її життя… але ще не прийшла смерть…

Щоправда, цей стан без гострої муки. Але й без тіні радості… Навіть без утіхи, що її дає приязнь інших, чужих людей…

Вернутись? Це неможливо! Вона мусить іти вперед! Туди, де он, у далині, розгоряється червона заграва… Звідти ледве долітають уривчасті звуки…

Вони стають щораз виразніші, стають подібні до звуків від ударів бича по живому тілі… І з кожним Прокулиним кроком звуки посилюються. Бо Прокула до них наближається… Але ж вона не хоче йти туди! Навіщо, коли вона не зможе припинити це бичування?

Прокула не хоче жодної болісті! Ані своєї, ані чужої. Тому й вибрала вона, щоб керувала всім її життям, науку стоїків. Бо ця наука звільняє від страждань…

Але немов непереборна сила несе матрону вперед…

Так, це удар бича… І завдає їх не Пилатова рука, ні. Але… Пилатів наказ… Пилатове слово…

Бо Пилат Справедливий ще більш і стисліш, ніж кожний римський урядовець, дотримує римських законів. А вони залишають кожній римській провінції її закони, лише під наглядом римських урядовців.

Закони ж юдейські проголошують:

«По першому допиті обвинуваченого, хоч ще не визнаного винним, дати бичувати. Коли ж по бичуванні відповіді його будуть ті самі, що й перед бичуванням, визнати їх правдивими»[252]! Прокула майже у млості бачить, що частина цих ударів падає й на самого Пилата. Його штовхають, спихають… І нарешті збивають із прокураторського крісла… Понтій летить у прірву, що не має дна…

На мить Прокулиною уявою пролинув образ Кая…

«Як добре, що Кай від’їхав уже й цього не бачить!»

Але Кай зник… Натомість перед нею інша постать. Під цією постаттю Прокула могла б підписати лише: «Ясний спокій…»

Таж це Кай так говорив про того, кого звав «своїм Раббі», Вчителем! Прокула пам’ятає заяву Кая:

— Не приймаю стоїцизму, бо ж стоїцизм — це витривалість тіла, духа, але — без серця!

Пилат озвався тоді:

— А чи не гадаєш, сину, що наука твого Галилейського Раббі — само серце… без тіла?

Так… це було «тоді!» Тепер же довкола Прокули — мертва тиша.

Вона причаїлася, мов жива істота, тримає Прокулу й несе її вперед, до величезної, важкої, замкненої брами… Що ж за цією брамою? Небезпека чи порятунок? Замість відповіді брама помалу відчиняється… Її половини беззвучно роззявляються, мов щелепи потвори, що позіхає.

Прокула бачить, хоча лише уламок хвилини, в чадному світлі каганчика:

Перед нею — Людина… Він!.. Каїв Раббі, улюблений Пророк[253] Галилейський.

І він має судити Пилата… Понтія Пилата Справедливого, Понтія Пилата Прокуратора, найвищого суддю[254]!..

Однак самого Понтія Прокула не бачить. Тільки в тишу всмоктується спочатку ледве чутний, але далі все дужчий Пилатів голос…

І Прокула раптом розуміє жахливу правду: так, цілими століттями, довгими— предовгими віками, лунатиме той дорогий їй голос над світом… Повний розпуки, безнадії, лунатиме він не заглушений ні крикамto болесті, ні вигуками глуму й ненависті, ні реготом, ні прокльонами…

— Ecce Homo! Ecce Homo![255] — все те саме розпачливе слово гукає Пилат.

І Прокула знає чи то серцем чує, що цими словами Понтій Пилат не благає справедливості для когось… Але цим виправдовує себе самого…

Так, тільки людина! З усіма людськими кволостями! Тільки людина. Витривала, прудка, шляхетна і не зла… Справедлива, але… Й лукава при нагоді!.. Міцна… але може захитатись!..

Справжнього… реального, живого Пилата, того, що його знала й щиро любила Прокула цілих двадцять літ, того Пилата нема на світі.

Його тіло давно зітліло, обличчя стерлося з людської пам’яті… Залишилося навіки тільки кілька його слів, що неясно, бо лише уривками, переказують його думки…

Та залишилося ще його ім’я без обличчя, без форми, без тіла…

Але той вигук, той голос ширяє над безоднею вічності, кричить, квилить… І все повторює ці два слова: «Ecce Homo… Ecce Homo…»[256]

Прокула чує, що її наповняє такий безмежний жаль, такий безкраїй сум, що далі жити вона не зможе… І все, що було Клавдією Прокулою, розсипається попелом і летить у космічному гурагані за Пилатовими словами…

Матрона прокинулася від власного несамовитого крику. Угляділа себе на ліжку в кубікулумі[257] єрусалимського палацу.

Скрикнула вже свідомо:

— Геть звідси, з цього повного випарів фанатизму й безмежної злоби Єрусалима!.. Швидше до Цезареї!..

Побачила над собою обличчя смертельно зляканої Аретузи…

Але лише на мить. Упала знов на подушки: кошмарний сон не випускав її й ніс далі, як вихор…

Ось уже б’ється вона у хвилях пронизливої, стуленої імли… Впала ніби в якусь повінь хмар… Власне, впасти вона не може. Бо та прірва імли не має дна… Але ж не може й виплисти з неї…

Бо Прокула більше не має тіла! Вона стала сама тільки вогкою холодною імлою…

Тіла нема. Лишився самий зір. Зате ж сягає той незгаслий зір і торкається аж безкрайої порожнечі. Вхопити нема за що й нема чим! Але ж, он щось стоїть… Мармурова одинока колона…

Вона розколена. Але ж стоїть певно… Їй можна довіритися! На неї можна спертися! Її не звалять і сотки людей! Ані століття її не звалять…

Але Прокула ні за що в світі не сягла б до тієї колони.

Це ж бо той стовп бичування, що його якось показував їй ідумеєць Антипа у дворі замку Антонія, в тій ненависній Прокулі єрусалимській Преторії, де вкупі з Понтієм мусить перебувати і Прокула в час урядових відвідин Єрусалима Пилатом.

— До цього стовпа прив’язують ще не осуджених обвинувачених, бичують їх і по бичуванні знов допитують. Коли й по бичуванні відповідь та сама, її визнають за правдиву. Це наш закон… — пояснює іронічний голос ідумейця.

Але ж інший голос, переляканий, хлипаючий, голос Аретузи, будить Прокулу…

— Боги великі! Це ж тільки сон!.. Надворі вже білий день!..

Єрусалим повен ще голоснішого крику… Але до Прокулиного кубікулуму долітають бризки того розбурханого моря.

— Що там? — питає матрона схвильовану рабиню.

— Сьогодні, світла доміно, останній день суду над Галилейським Пророком, — говорить Аретуза, а її очі повні сліз.

Плаче над моєю хворобою? З переляку?.. Чи над тим Раббі?..»

І рід слова «Раббі» свідомість вертається до Прокули.

Жах, що пережила його у сні, знову обхоплює її:

— Арете! Біжи! Скажи панові, щоб прийшов негайно…

Невільниця здивовано і злякано підіймає очі:

— Таж світлий прокуратор чинить суд, ясна доміно…

— Тоді… біжи сама… скажи йому… конче скажи… Я прошу! Хай нічого злого не зроблять тому праведному!.. Так багато перетерпіла я цієї ночі, у сні, за нього…

…………………

З того дня три дальші доби пробула матрона без свідомості. Часами здавалося, що вона не живе…

Але хвороба піддалася. Чи лікарським знанням, чи кадилам жерців, бо й одні та другі пробули весь той час при ліжку дружини прокуратора.

— Таж, мабуть, — як казала Аретуза, — «чарами недуга прийшла, чарами й відійшла!»

Прокула видужала.

Однак спочатку ніби густа мла затягла перед нею світ.

— Немов я поза межами його! Або… поза межами життя!.. — дивувалась із свого стану матрона.

Жила без болісті. Але й без бажань. З порожньою думкою, з безвиразним поглядом очей, відзвичаєних від сну.

— Немов голос кличе мене… Але слів не чую… Не знаю, чий то голос і куди він мене кличе…

Часами їй здавалося, що то голос Кая…

Тоді тривожилася. Бо від часу, як Кай відплив до Таррагони, ще й досі не було гінця з листом… Ані звістки з дороги через зустрічних мореплавців!

— Може, Кай не ступає вже по землі живих? — думала, але мляво, як крізь сон…

І тільки чомусь про єдину справу не могла згадувати байдуже: навіщо послали разом із Каєм малу Гелу?

Ліпше було б лишити тут цю таємну істоту! Може, тепер була б «попередила»… якщо загрожує якась небезпека. Але малу муринку відіслано до Таррагони в дарунок богові-покровителеві, романізованому іберійському богові світла Абеліонові[258], що став «паладіумом» там, у тій Таррагоні, давній Преторії й оселі роду Понтіїв.

Було це бажання Пилата, щоб Кай передав Гелу Аполлодорі, жриці Абеліоновій.

— Єдино жриця-пітоніса цього бога, Аполлодора, зможе пробудити дух цієї дивної дитини! — гадав Пилат.

Але минали дні… А з ними минула й Прокулйна отерплість…

Дух її, твердий римський дух, знову набирав властивої їй незламності.

Стала знов урівноваженою Юстіцією…

— … Не тільки Пилатової оселі, але й цілої провінції! — любив жартом говорити Понтій.

Однак по дивній недузі лишилася не менш дивна пам’ятка: незрозумілий знак на Прокулиній правиці! Зверху на руці з’явилася немов свіжозагоєна рана, у блідому німбі білішого за шкіру круга[259].

Надаремно лікарі, жерці та чародії пробували різних молитов, заговорів, мастей, навіть припікання розпеченим залізом… Знак не зникав. Виглядав уже таким самим, як з’явився вперше.

Тоді Прокула сховала його під ювелірною варварською оздобою: великою гемою[260] у філіграновій пряжці.

Закриваючи собою той дивовижний знак, пряжка трималася ретязьками, що прикріплювали її до двох перснів угорі й до браслета на руці. Робили її таким способом нерухомою, нездібною зсунутися із свого місця.

«Кожний з нас має свою таємничу рану!» — з гіркістю думав Пилат щоразу, коли його погляд торкався тієї Прокулиної оздоби.

І це була правда.

Клавдія Прокула мала рану на руці. Пилат — у серці. Тяжко було судити, чия була важча.

За той час прокуратор змінився до непізнання. Навіть найближчі до нього особи не могли збагнути, що сталося з ним так раптом.

— Чари! — шепотіли невільники Пилатової фамілії[261], перелякані могутністю жидівських заговорів та ворожбитства…

«Утома… І огида до цього народу!» — мовчки вирішила в дусі Прокула.

«Страх! Уперше в житті прокуратор злякався!.. Злякався своїх ворогів тут та їхніх доносів у Римі!» — з глибоким сумом пояснював собі намісників стан сотник Корнелій. І не підіймав на Пилата очей, щоб не прочитав у них прокуратор недобре приховане співчуття та невтаємний сум…

Злякався!..

Злякався погроз підкупленої ідумейцем вуличної юрби, мстивої злоби гебрайських священиків…

Злякався чергових доносів… Ніби мало їх було раніш? Немилості цезаря, що в найгіршому випадку примусила б його витримати ще якийсь час на почесному вигнанні в тій самій Юдеї…

Здригнувся духом і відступив від своїх життєвих засад він — Пилат Справедливий! — як писав про нього у своїх листах-доносах навіть його запеклий ворог, легат Вітелій[262]!..

І було найдивніше, що цей страх не минав… Навпаки, з часом ніби розростався, насідав на прокуратора, відбирав йому сон, малював різні небезпеки, що їх, здавалося, ніяк не буде можливо усунути…

Цей страх тримав Пилата в Єрусалимі, хоч уже давно був час повертатися до Цезареї. Бо Ірод починав уже нову інтригу.

Але Пилат не уважав ще за цілком зліквідований процес Пророка Назаретського.

Шукав і нищив усякі сліди цього процесу, переслухував запізнілих свідків. Найбільш же шукали, з його наказу, такої незначної на вигляд речі, як дерев’яна табличка, з написаними на ній різними мовами словами:

«Ісус Назорей, цар юдейський».

Цією табличкою, написаною з наказу Пилатового, на думку його ворогів, відверто задокументовано «виклик Римові»[263], цезар якого був одночасно й володарем, тобто «царем», юдейським. Прокуратор тим написом, мовляв, вчинив злочин образи цезаревого маєстату, поставившись глумливо до освячених титулів божественного Тиберія[264].

Але, здавалося, нема в світі людини, яка б знала, хто й куди сховав цю табличку.

Здебільшого по страті хрести разом з тілами страчених закопували на Голгофі. Так було вчинено і з хрестом Пророка Назаретського, але без тіла страченого, бо воно було видане Йосифові Ариматейському. А він про табличку нічого не знав.

На відкопаному хресті таблички не було. Не було її і в Матері Пророка. Найімовірніше, що зберегли її як реліквію найближчі приятелі Ісусові, брат і сестри витанійські.

Тоді думка Пилатова зверталася до Витанії.

Але підбурена юдейським духовенством чернь зруйнувала до основ Лазарів хутір, знищила й кедронську інсулу Магдалини руками чужинців подорожніх, що затримувалися з караванами нижче Витанії, коло Йордану, в місцях, де ще не так давно хрестив Пророк Йоканаан, прозваний Хрестителем.

…………………

— Про Витанію питаю! — вчув нетерпеливе, звичайно, вже повторене питання центуріон Корнелій. — Що ж там?..

— Зволь вибачити, кляріссіме! Я гадав, що доніс тобі все, навіть і на письмі… Ось…

Корнелій вийняв сувій із бронзової вази.

— Усе знищено до каміння. У звалищах усе перешукано… Тільки у схованці, що залишилася нерозкритою погромниками, знайдено дорогоцінний келех. Ти сам, кляріссіме, звелів повернути його власникові, якому він належав, радникові Йосифові з Ариматеї. Та ще вчений, відомий тобі книгознавець Гамаліель, вчасно захоронив частину цінних скриптів із славної й багатої Лазаревої збірки. Решта — попіл і порох. Навіть гробницю, що з неї вийшов живим Лазар по слову Пророка, завалено камінням. Звичайно, хотіли її цілком знищити й не могли… — не знати, який раз оповідав сотник.

— Чому не боронилися? Таж не було кому! Про погром наперед повідомлено Лазареву родину. Вони не хотіли, щоб заколот іще тривав. Тож усі, до останньої рабської дитини, покинули хутір… Маю відомості, що нині всі перебувають у Тирі. Про табличку — ніде жодних відомостей… Але одно певне: у первосвящеників її нема… Радник Йосиф знає це напевне. Він-бо має змогу знати все, що діється в домі Каяфи…

На хвилину впало мовчання. Корнелій чекав на дозвіл відійти.

Тепер обом не хотілося продовжувати бесіду поза службовими розмовами, як це бувало раніш…

Щоразу, по зустрічі з Корнелієм, Пилат гостріше згадував процес Раббі Назаретського. Догадувався, що сотник Корнелій, як і Ариматейський, цілком схилялися до науки Галилейського Раббі… Цей процес, дійсно, не був такий, як багато інших, таких численних, що поставали з негоди між людьми, які заселяли цей край. Скільки ниток в’язало його з особистим життям Пилата!

Тепер уже видно неприховану гру Ірода, що бажав собі здобути титул царя єрусалимського! От кому по праву належала б табличка… над хрестом!..

Пророк Гапилейський сам себе назвав «сином Бога» й перед Пилатом. І Понтій не міг вбачати в цьому, як юдеї, ні блюзнірства, ні злочину. Для нього, римлянина, не були новиною випадки, що сини богів перебували серед людей. Міг римлянин не вірити, що Ромул і Рем, які заснували Рим, предки римлян, не були синами бога? Міг він не вірити, що не були божественного походження брати Діоскури?

— А втім, — міркував Пилат, — хіба мене обходять боги підбитих Римом народів? Рим воює з народами, не з їхніми богами, яких цим народам лишає!..

І це розв’язувало справу. Яке ж бо міг мати значення суд над «богом», чи «сином бога»?.. «Син бога» чи «бог» при всіх умовах переможе!..

У воскресіння Пророка Галилейського Понтій повірив без вагання. Чи ж давновікі ще єгиптяни не навчали, що воскрес їхній світлий бог Озіріс, не тільки вбитий, але й розшматований Сетом? Чи ж не встав із мертвих Діоніс, якого священні містерії називають «втіленим Словом Отця»? Кожний, хоч трохи ознайомлений з Елевзинськими[265] містеріями, це знає!

— Воскресати є привілеєм усіх богів! Чи ж не помститься, однак, цей «бог» за те, що я не оборонив його?

Але сам на це всміхнувся: хіба боги потребують людської оборони? Можуть ображатися на людей?

Але, прилюдно п’ятикратно проголосивши, що він не має вини — бо тоді боронив ти його, як людину смертну, — ти, Понтію Справедливий, злякався смертних та злоби їхньої й уступив перед ними!.. От у чому твоя ганьба, Пилате Справедливий! І коли казав ти: «що написав — написав», то скажи ж нині самому собі: «а що вчинив — вчинив»… з малодушного страху!.. Страху перед ким?.. Перед лукавим ідумейцем Іродом? Юдейськими священиками? Каяфою?.. Ганьба тобі, Понтію Пилате, римлянине, прокураторе тієї Юдеї, якої ти… злякався!

Обезсилений до краю власними думками, Пилат не знаходив спокою…

Терпіння ставало нестерпним та збільшувалось тим, що дискусію вів сам із собою. Не чув у тій справі голосу іншої людини…

Могла б про це говорити з ним лише єдина Прокула!

Розважна, мудра, приязна Прокула, що двадцять повних літ була для нього справжньою римською дружиною, як це наказує стара римська формула подружжя: «Де ти будеш Понтієм, я буду Понтією».

Але ж це було протягом двадцятьох літ… Нині ж, по хворобі, Прокула стала інша… Щоправда, залишилася спокійна, урівноважена. Але спокій її став інший: замкнений у собі…

— Вона соромиться мене… І має всі підстави! — констатував Пилат.

І уникав дружини. Уникав розмов із нею, уникав її погляду.

«Обов’язок» і «Примус» стали нині новими ларами[266] у Преторії, замість колишніх: «Довір’я» і «Любові»…

Муж віку зрілого й великого розуму, Понтій не міг шукати розваги в забавах чи нецнотах.

Писання спогадів — улюблена спокійна розвага старіючих римлян? Неможливо й це! Бо Пилата опанувало почуття… не думки!

Коли б був приятель! Може, далися б звернути збудоражені думки на справний шлях.

Але кого б міг назвати приятелем цезарів намісник у країні, так відверто ворожій усьому римському?

А отже, є такий, з яким не може його порізнити навіть належність до того юдейського народу! Це той аргонавт духа, винятковий радник Йосиф з Ариматеї!..

Мало мудрих порад, пересторог прийняв від нього прокуратор Юдеї? Мало пояснень? Від скількох небезпечних підводних скель, укритих у розбурханім юдейськім морі, захоронив його цей радник!

Може, це саме він і порадить, де шукати тої таблички з необдумано кинутим дотепом!

…………………

Ще того дня, коли тіні посинішали, а денна спека й гамір поменшали, прокуратор звелів занести себе до затишного житла Йосифового.

Дуже радів, що Прокула виявила охоту відвідати радника.

І, може, вперше від голгофських днів, в інсулі Ариматейського на Пилата війнув цілющий спокій… Але не надовго!

Розмова, ніби нічим і не скерована, з перших же слів збочила й сама собою нав’язалася до подій останнього часу.

— Тільки як удруге ми повернулися з Никодимом із Витанії, могли добитися до місця страти… І лише тому, що дав ти нам, світлий прокураторе, римську сторожу… Вибач! Ще й досі не подякував я тобі за твою ласкавість!

Пригашене темно-зеленим велюмом світло згасаючого дня перетворювалося в розлитий у повітрі матеріалізований сум.

Гіркий і ніжний, ніби мигдалевий аромат рясно розквітлих олеандрів, званих над Генесаретським озером єрихонськими трояндами[267], зливався з пахощами нагрітих за день кипарисів… Від того розбуджувалася думка про похоронні пахощі та живиці бальзамування…

Тверді Пилатові риси й бліде обличчя Прокули вирисовувалися лініями профілів на металево-темній зелені миртів, як медалі-камеї.

За миртовими кущами ледве чутно плакав скований мармуровим басейном водограй.

Прокула підняла спущену голову. Цей рух збудив гадючу пружність її перлового намиста. Переливчаста веселковість ніжно-опалізуючих перлових зерен нагадала Прокулі Магдалину.

— А що ж її предіола? Кажуть, була вона, як мала, але чарівна казка… І, взагалі, де тепер ті сестри, що так радо приймали Раббі Галилейського? Так часто згадував про неї Кай!..

— Інсула Маріам, як і маєток її брата, лягли попелом… Воскреслий Лазар та його сестра Марта є, мабуть, уже десь у Тирі. А Маріам?.. Ще на короткий час залишається тут… Її відданість і відвага…

— Вона єдина поводилась, як муж, під час процесу… — враз захвилювався Пилат. — Вона єдина приходила до мене й просто вимагала, щоб я звільнив…

Прокураторові враз ніби пересохло горло й він ледве опанував себе.

Не втримався. З його уст несподівано для самого себе й присутніх вирвалося щире:

— На Юпітера й Рому[268]!.. Якби ж я був міг…

І обірвав.

Прокула глянула на нього з-під він. Йосиф втупив очі в мозаїку підлоги…

Невільниці з тацями овочів і печива та з амфорами вина увійшли, мов процесія з офірними дарами… Хлопчики-раби стали навколішки, готові служити гостям і панові. А перед очима Йосифа пропливала згадка про іншу гостину…

Гостину Раббі у Витанії…

Там не було величавості, такої звичайної у римлян, а за ними наслідуваної і неримлянами. Не цурався її, навіть любив її сам Йосиф. Але навіть скарби південної володарки Савської не могли б додати тоді тій вечері більшої величавості…

І, зв’язуючи нотку власного суму з тільки що пробринілою тугою Пилатовою, Йосиф промовив:

— Як ще недавно… у Симона, в Витанії… На вечері такій урочистій… Може, Раббі ніколи не бував на святковішій… Маріам вилила на ноги Раббі той казковий нард, що про нього ходили різні оповідання… Принесла його, поклавши лекіф із нардом до келеха… отого ще легендарнішого смарагдового келеха, що його ти повернув мені, коли дав був охорону з Корнелієвих вояків… Пам’ятаєш?

— Як би ж міг забути? Ти ж сам переказував мені про цього, мудрий раднику!.. І таке дивовижне! Але ось спало мені на думку. Як могло статися, що при тих нагодах, арештах, розрухах ніхто не присвоїв собі тієї дорогоцінності?

Йосиф поважно похитав головою:

— Страх — чимала охорона! Як говорю: келех обвіяний безліччю таємничих повір та легенд… Мало хто відважується сягнути по нього рукою…

Прокула також чула дещо від своєї перської казкарки. Паренді говорила, що той смарагдовий келех — річ свята для цілого Орієнту…

— Чи ж це той келех магів? І скільки правди в цих оповіданнях? — озвалася Прокула. — Дуже хотіла б я знати: Quid est veritas?

Пилат здригнувся, як ужалений, і зблід.

Чи ж міг би повернутися відгук слів, що вже раз прозвучали?

А Прокула допитувалася далі:

— Як, власне, став Йосиф власником такої унікальної в світі речі?

— Ніколи, світла доміно, не був я власником келеха! Він не мій! Я лише його оберігаю. Позичив йому свій дім, як позичив свою гробницю тілу того, хто пив з того келеха на останній своїй вечері…

Схвильованість опанувала їх троє. Мовчали, немов оглушені свідомістю, яка тяжка болість переповнює серце радника й не може вилитись із нього. Та Йосиф сам перервав тишу, продовжуючи:

— А потім… у той самий келех… — слізьми падали слова радникові, — в той келех… зібрали ми з Никодимом Його ще дорогоціннішу за келех кров… Саме коли ми прийшли… Лонгін, щоб припинити муки[269], пробив серце Раббі…

Прокула відкинулась на подушки. Болісті не відчувала. Але ясно усвідомила: життя від неї відлітає… Знов їй здається, що вона лине понад землею… понад дійсністю… в містичну просторінь… «між двома блакитями»… як у тому жахливому маренні на початку хвороби…

— Прокуло… що тобі?.. — схилився до неї Пилат, вдивляючись у її цілком розтулені уста. Взяв її за руку.

Прокула мовчала, але Пилат бачив, що життя ще при ній. Та його серцем пройшла гостра, дика тривога, ще страшніша, ніж за її життя. Відчув-бо: з цього менту він остаточно втрачає Клавдію Прокулу, свою Понтію! І втрачає назавжди…

Схопився з місця:

— Затримати! Бо ж із нею відійде щось більше, ніж саме існування!..

Йосифів погляд вперся у змінене обличчя Прокули.

Перевів очі на Пилата… І зрозумів: ламається життя двох істот, що були цілковитим доповненням одна одної.

І ці двоє, наймогутніші на цілу Юдею, видалися Йосифові в цю хвилину вбогішими за жебраків, що народились убогими й сліпими. Бо сліпонароджений не втратив того, чого ніколи не пізнав!

А вони мали все, що дається людям. І ось утратили все нараз.

Відчував гострий біль і жаль… І хотілося затримати тих обох, що стрімголов летять у прірву… Але чим?

Що може повернути людині те її малесеньке вбоге особисте втрачене «щастя»? Хто може воскресити… вмерле щастя?

І раптом лагідніше віяння торкнулося Йосифової душі. Було таке легеньке, що не зрушило б із місця сухого листочка, але колихнуло радником, як непереборний південний вітер із пустелі.

Підвівся й промовив:

— Це остання ніч, коли під моєю охороною перебуває смарагдовий келех. Ходімо, гляньте на нього! Кажуть, у ньому скрита велика сила й лік для душ…

Пилат і Прокула підвелися мовчки. Посувалися, як тіні, алеями саду, що поступово ставали доріжками гаю. А потім — стежкою в чагарниках над кручею.

Нарешті зникла й остання доріжка, мов скочила з обриву у провалля.

Йосиф розсунув віти миртів, обплетені чорним бронзом плюшевих гірлянд. Схований у скелі прохід сковзнув ящіркою під водяну запону водоспаду. Вона затягла вхід до печери.

Непомітним дотиком ноги Йосиф немовби вичарував нову стежечку. Бо струмінь водяної запони несподівано ніби відсунувся набік: падав лише вузьким потічком з одного тільки боку. І відкрився вхід у розщілину скелі.

Останній промінь сонця впав у печеру й укрив золотом пурпурові троянди. Потім освітив і хрещаті квіточки південного жасмину.

Білі, позолочені сонцем, дрібні, неначе воскові хрестики жасмину[270] вимальовувалися на майже чорній зелені миртів.

«Мов ті хрещаті зірочки на стелі єгипетських святинь!» — згадала Прокула давнє враження, а з ним і ту щасливу, першу й останню з Понтієм, подорож до острова Філе…

І знов, як перед хвилиною, стиснулося серце…

Йосиф відгорнув тяжкі листки агав. Їхні сріблясто-зеленуваті мечі оберігали вхід до ще глибшої печери. Там, у скельному масиві, біліла вже не стежка, а лише щілина[271].

Прокула зробила крок і затрималась. Сперлася рукою на скелю.

Пилат схилився, роздивляючись, на що йому вказує дружина. Була то рослина, що перекинула свої гірлянди з темними — аж до темно-фіалкового відтінку пурпуровими квітами над стежкою-розщілиною.

Пізнав їх і Понтій: були це ті квіти, що їх колись подала Прокулі Гела на пасіці…

— Квітка нещастя! — промовила Прокула. — Я далі не піду! Почекаю на вас тут.

І сіла на кам’яному виступі.

— Але, світла доміно… — почав Ариматейський.

Та Пилат перебив його:

— Облиш, приятелю! Вона сама, як скеля… невблаганна!

Йосиф замовк і пішов уперед.

Спинився перед рівною скелею, чогось пошукав у заглибині — і немов рука невидимого велетня посунула важку кам’яну брилу.

Поза нею блиснуло тьмяне золото. М’яко засвітилося зеленим світлом, немов велике око, оточене переливчастим мерехкотінням «місячних самоцвітів».

Казковою квіткою віддзеркалювався келех у полірованій лазуритовій плиті стола, мов у плесі містичного ставочка[272].

Із склепіння скельної печери спускалася на ланцюгах велика лампада. Але наче не вона освітлювала печеру, а видавав світло келех, налитий по вінця сяйвом.

Пахло ароматом перських троянд, солодким і сумним, як жаль за втраченим щастям, що його до розпуки хочеться собі повернути.

Кілька хвилин стояли обидва мовчки. Нарешті почулися тихі слова Йосифа:

— І поза межі гробу стелиться надія…

Промовив ніби для себе.

Його погляд не відривався від осяйного келеха. Так само не відривався й погляд Пилатів. Але прокуратор не відповів нічого. І в присутності свого єдиного приятеля почував себе однаково самітним.

Був сам… Тільки зі своїми думками. А вони, мов писані на довгому сувої, розгорталися перед його духовим зором:

— Ціле своє життя шукав я Істини… Тужив за нею… І — не знайшов! Чи, може, не впізнав, коли зустрів її?.. І от надходить уже вечір мого життя.

І рухом жалоби, як на похороні, прокуратор Юдеї накрив свою голову краєм тоги…