II. НА ДОЗВІЛЛІ


Дві подвійні флейти, єгипетська арфа та грецька ліра, зливалися у прозорий струмок бадьорої мелодії.

Звуки були такі свіжі й легкі, немовби забирали з собою дрібні водяні крапелинки, що розсівалися тонкою росою із струменів водограю. Підхоплювали їх і м’яким срібним потоком падали на блакитні лотоси, жовті іриси та пурпурові галилейські анемони, що творили вінок над свіжим обличчям погожого басейну.

Спершись на подушки, розкидані по мармуровій лаві в затінку колонади, прокуратор Юдеї Понтій Пилат, посміхаючись, плескав у долоні до такту мелодії.

Глухі удари тамбурина, що ним ніби знічев’я гралася дівчинка-єгиптянка, обкреслювали звуковим пунктиром низку мінливих поз, живий фриз, творений малими танцюристами: хлопчиком-семилітком та чорно-гнідим цапком. І дитина, і звірятко мали однаковий теплий і грайливий погляд золотистих зіниць. Їхні блискучі очі та пружні м’язи пустували безтурботністю молоденьких істот, щасливих уже з того, що вони живуть. Обоє ще мало зазнали прикростей життя. Були втіленою дитячістю. І це ріднило їх, робило цілком взаємно подібними.

В обох були подібні і звинність рухів, і міцні та гнучкі, мов з оксидованої криці куті, ніжки. Навіть хлопчикові кучерики та хвиляста вовничка козлика звивались однаковими туго скрученими перстенцями та виблискували на зламах червоним золотом!


… Для нас нема впину!

Ну ж, плещіть, долоні!

Нас-бо кличе-манить

Превеселий бог…


Півголосно, трохи шорстким, але ще металевим баритоном підспівував Пилат.

З теплою згадкою про юнацькі роки підхоплював легеньку мелодію вакхічного танку, вигравану невільницями, і переводив задоволений погляд з малого танцюриста на звірятко.

Ясний настрій спокою і вдоволення наповнював перистиль. Навіть обличчя чорного раба, що обвівав прокуратора пінистим віялом із струсевих пер, на мить розгладилось і освітилося відблиском усміху…

Понтій Пилат відпочивав.

Не думав про раз у раз готову вибухнути розрухами або й повстанням бурхливу Юдею. Забув про розпалену ненависть проконсула Вітелія[34], який ніколи не пропускав нагоди вчинити Пилатові якнайбільшу прикрість. Не згадував про завзяту й постійну злість тетрарха Ірода Антипи[35]

Усі вони, саме останніми часами, немов у спільній змові, виразно вишкірювали проти нього свої зуби і знову показували, вже не раз обтяті Пилатом, кігті. Та в золотім спокою цього погасаючого дня про всіх цих юдейських гадюк хотілося цілком забути.

Слух, і зір, і ціла втомлена щоденною крутаниною душа вимагали дозвілля й відпочинку від лукавих облич, улесливих, зрадливих слів, підлих, колючих поглядів та облесної пошани, що була плащиком для палкої невгасимої ненависті. Це ж бо та природна атмосфера Юдеї, в якій так швидко посивіли Пилатова голова й душа.

Раптом танок перейшов у несподівану інтермедію: цапок легким скоком майнув у повітря і вже скубав квіти біля фонтану. Але прудкий, як малий фавн, хлопчик-танцюрист також одним скоком опинився біля свого партнера і з іскрами сміху в голосі й очах тяг козенятко за м’які вушка далі від квіток.

Відкинувшись на подушки, Пилат сміявся, аж трусив м’ясистими щоками, виголеними до лискучості єдвабної тканини. Потім зробив легкий рух у сторону невільника-підлітка, що прикуцнув біля низенької лавочки-підніжка.

Раб перебіг мозаїкою долівки до фонтану й витяг з басейну охолоджену водою запечатану воском глиняну амфору[36] з вином.

Другий раб уже стояв на досяг прокураторової руки з тацею солодкого печива та овочів.

Пилат кинув танцюристові пригорщу солодощів та гроно винограду і простяг руку по келех із вином. Не вчув легких кроків Клавдії Прокули. Обернувсь аж тоді, як випещена і прикрашена дорогими оздобами рука дружини лягла йому на рамено.

— Дивись! Чудово! — вказав Пилат очима на танцюриста з цапком.

І посунувся на лаві, роблячи Прокулі місце біля себе.

Струни зазвучали знову, і перистиль немов наповнився співом опоєних сонцем голосистих цикад.

Прокула відіслала віялоносця й сіла побіч Пилата.

— Коли щось дійсно повелось ідумейцеві, — задоволено продовжував прокуратор, — то хіба цей винахід! За цей дарунок, — вказав на хлопчика та козлика, — варто йому щось і вибачити!

Клавдія посміхнулася:

— Не май сумніву: очевидно, що вибачати доведеться. І не одно^щось. Це ж звичайний наслідок Іродових дарів!

— Не боюся данайців[37]!

— А я трохи стурбована… хоч і не данайцями…

Пилат обернувся до дружини. Обняв ласкавим поглядом гладенько зачесану голову, прикрашену лише білою стьожкою патриціанок[38]… І безжурний вираз утік із його обличчя.

Очі дивилися сторожко, із запитом, а від того риси враз витяглись і постаріли.

— Сталося щось? — спитав без жадного здивування. Бо ж був певен, що в його Преторії чергова прикрість завжди стоїть при дверях. От вона вже й перекреслила сяйливу апофеозу спокійного вечора своєю тінню.

Суворо оглянувся на мовчазного раба, від якого падала тінь на підлогу. Раб покірно стояв із схрещеними на грудях руками, чекаючи пайового запитання.

— Ну?!

— Шляхетний пан із Єрусалима… звелів оголосити себе як «приятеля» світлого прокуратора…

— Жадних «приятелів»!.. Аж до завтрішнього ранку… — терпко злетіло з Понтієвих уст.

А попередній лагідний вираз утік остаточно і вже не вернувся. Втома стягла кутки губ додолу. Пилат ніби споночів:

— Ходімо, Клавдіє, в сад! Бо ж і тут, як у Преторії, прохачі хапатимуть мене за ремінці сандаль.

Важко підвівся з місця й махнув рукою музикантам.

Клавдія вже ступала попереду широкими сходами тераси.

Раптом затрималася: відчула на собі вагу великого прохання, тремтячий «дотик надії».

Напівоглянулася: раб усе ще покірно стояв у тій самій позі поміж двох колон, маючи повні очі темного смутку. Матрона знизала раменами.

Чи ж прокуратор колись відкликав раз промовлене слово?

І промовила вголос:

— Маєш наказ! Іди!..

Срібними жилами штучних струмочків розливалося життя в палацових садах. Спадаючи на туге листя лотосів, дзвінкі крапелини переказували дрімливим квітам мелодію, перехоплену при вмиранні там у перистилі!..

Збуджений свіжістю морського подиху аромат плив у повітрі широкими колами, як хвиля на зрушеній поверхні тихого ставу.

Пилат забув якийсь давно забутий аромат… Немов сад дихнув милою згадкою й налив прокураторову думку милими пахощами давноминулого…

Але на цю згадку, як на горличку, шулікою кинулось і забило її недоговорене Прокулою речення.

— Так чого ти боїшся, Клавдіє?

Слухав слів дружини про сина, що майже день у день перебував у Калірое й цілком відбився від дому…

Прокула зрозуміла, що Кай уже дорослий мужчина й мусить знайти собі коханку… Але не юдейку! А до всього, ще це дивне товариство… філософів, які хочуть «змінити обличчя світу»!

Пилат розширив ніздрі: той милий аромат, як примара далекої юності, що виступила з забуття, заступився за Кая..

Чи ж іншим, ніж Кай Понтій, був Понтій Пилат… у Таррагоні? Скільки прекрасних діб пережив він сам за філософією, схилившись над сувоями!.. Над думками тих, що вже давно не ступають по землі!.. Тоді палкий юнак, Понтій Пилат щиро й віддано називав їх своїми вчителями.

Хіба ж він не уболівав цілою душею, що гине безкомпромісова, тверда й чиста, як холодний кришталь, староримська чеснота?.. Вірив навіть у чисту Істину, єдину й незмінну! І так її шукав!

Але ж чи не затримувався також при цих шуканнях… на проявах краси?.. Якби-то бодай у натхненній Деотимі[39]! Але ж у кожній огненноокій чи мрійній танцівниці гадитанці[40]… Аж поки не прийшла його справжня німфа Еґерія[41], Клавдія Прокула…

Лагідний погляд Пилата спочив на дружині, що виглядала ще такою молодою і принадною…

Однак це правда: Кай уже дійсно дорослий. Тож батькам нема чого так турбуватися його частими відвідинами в Калірое.

І, здається, що красуня з Магдали, що перебувала тепер у цім улюбленім Тиверіадою літниську, не цілком навіть юдейка… Казали, що гебрайського в ній нема нічого…

А молодість мусить вишуміти, щоб із «виноградного соку» юності вигралося добре вино виробленої та усталеної вдачі.

Може, навіть, ліпшої ферментації, як перебування в товаристві тієї гелленки духом — Маріам, Кай тут не знайде. Кай — дорослий мужчина, каже Клавдія Прокула… Але, власне, він ще не мужчина, лише юнак!

І це якраз впору прийшло на Кая, бо ж саме тепер він виробляє свій світогляд.

У гелленів завжди було:

«Ліпше мертвий лев, ніж живий пес!»

А довкола — у юдеїв:

«Ліпше живий пес, ніж мертвий лев…»

— Дуже мені жаль, що ти сама досі не бачила Маріам. Маєш велику втрату… Повір мені: вище всяких слів!

— Чую це часто від Кая та інших. Мушу знайти нагоду… — всміхнулася Клавдія. І враз споважніла:

— Та я думаю не лише про неї, але й про товариство…

— У мандрівках із галилейськими перипатетиками?

Пилат підняв угору широкі, без єдиного сивого волоска брови.

Клавдія надає цим перипатетикам аж надто великого значення!.. Кожна філософія і кожний філософ завжди змагали до того, щоб змінити обличчя світу! І жодному ще не пощастило зробити цього.

А жиди прищепити Каєві нічого не зможуть. Бо ж своєї філософії вони не мають. З усіх явищ та ідей вони лише «виписують закони». І, власне, ці закони — навіть не закони, а лише приписи для практичного життя. Каєве ж життя ніколи не зійдеться з їхнім!

Адже Клавдія знає: Пилат посилав на довший час переодягненого сотника Корнелія[42]. І хіба тільки його одного? Дуже довго й докладно стежили за тим назаретським учителем, що зацікавив і Кая.

Прокула не має чого турбуватися: Кай цікавиться цим знічев’я, як новою філософією…

Але не менше цікавиться цією філософією, і то не знічев’я, але із обов’язку, прокуратор… як своєрідним народним рухом…

Легкі квапливі кроки швидко наздоганяли Клавдію та Пилата.

Улюблена невільниця прокураторової дружини Аретуза подала своїй пані таблички-диптихон.

Прокула пробігла очима написане:

«Йосиф із Ариматеї, член найвищої жидівської ради в Єрусалимі, благає світлу доміну вможливити йому негайне побачення з прокуратором у справі, якої не можна відкласти».

— Скажи радникові, хай докладно напише, чого бажає. Якщо це можливе до виконання, все буде виконане. Але — завтра. Сьогодні неможливо! — промовив Пилат до Аретузи, своїм звичаєм двічі притакнувши головою. — Я сказав.

Поклав руку на рамено дружини й пішов з нею далі, міркуючи вголос:

— Безумовно, світогляд цих східних мрійників не годиться для нас, римлян.

Ось маєш: Йосиф, безперечно, найліпший, найсерйозніший із них усіх. Але і в нього нема жодного почуття системи й порядку. Такі люди не можуть мати впливу на Кая!

— Не кажи! — відізвалася Прокула. — Саме під їхнім впливом Кай уже прийшов до небезпечного висновку, що нема жодної різниці між гелленом та юдеєм, коли за головну підойму життя мати любов до людства.

Пилат лагідно усміхнувся:

— Звичайно! Любов багато зміняє в поглядах!.. Особливо, коли отой збірний «юдей» репрезентується єдиною та ще й винятковою «гелленкою»… з Тиверіади… чи так із Магдали! Щоправда, в Каєві занадто багато моєї, іберійської крові. У тебе він не вдався. Має занадто буйну фантазію, що часом заступає йому реальну дійсність. Згодом усе це уляжеться. Але тепер, твоя правда! — треба його берегти… бо ця Юдея… Ага, згадав! Чи бачила ти вже нові вулики, зроблені саме на юдейський спосіб? Несподівано такі практичні, що звелю поробити такі й в іберійському маєтку, в Тарраґоні. Питаєш — чим? Передусім тим, що не потребують багато місця. Маючи форму рур, виплетених із лози й намащених глиною, вони кладуться, як колоди, один біля одного. Іноді півсотні й більше в одну купу[43]

Однак на пасіці не юдейські вулики, а мале муринське дівчатко притягло Прокулину увагу.

Вся намащена запашним олійком, лише з ретязком на шийці та намистяним поясом на дитячих стегнах, дівчинка сиділа в траві проти отворів вуликів і з великим захопленням приглядалася, як із своїх «хаток» виходять бджілки та як вертаються додому.

Кожний отвір був лише на дві бджілки. І дівчатко це помітило. Тому кожну третю, що тиснулася до вічка, затримувало ручкою[44]. Муркотіло, як котенятко, радісно сміялось, коли бджоли сідали йому на руки й лізли до шийки.

Не відганяла їх, не лякалася, але до кожної бджоли прихиляла голівку, немов прислухалася до її голосу. Однак час від часу прикривала правою пухкою ручкою з ямочками велику квітку, що її тримала в лівій руці. До неї не дозволяла бджолам наближатися.

Углядівши Прокулу, чорна дівчинка схопилась із трави, розсунула листя квітучих кущів, що ними була обсаджена пасіка, і легким звірячим скоком виплигнула на доріжку.

Замуркотіла й потерлася кучерявою голівкою об Прокулину руку. Потім звернула вгору обличчя, немовби хотіла подивитися пані у вічі, і поклала матроні в руку велику червоно-фіалкову квітку.

Кивнула голівкою і враз, немов ящірка, пірнула в гущавину лапатих рицинусів[45].

Приязний, лагідний вираз з’явився на гарному обличчі Прокули. Як перед хвилиною Пилата, так тепер її охопила давня мила згадка… і ніби промовила за неї вголос ім’я малої муриночки:

— Гела!..

Це слово відтулило перед очима далекий ранок над Єгипетською землею…

Чорне, як ебен, тільце Гели ніби всмоктало в себе також і тіні, що огорнули були думки й почування Пилатової дружини…

Того ранку подружжя Понтіїв — вони були тоді в Єгипті! — вирішило відвідати чарівний острів Філе, особливо прекрасний під час нільської повені. А того ранку Ніл так страшенно розлився! Води вкривали собою стільки підводного каміння і скель, що годі було відгадати небезпеки під нерухомим, лагідним спокоєм поверхні води. Кожен удар весел міг стати останнім враженням цієї подорожі.

А Понтіїв манив, мов зачарованих, острів-примара. Вставав, як дивний сон, з ріки, як прекрасна казка неба й води, споєних світлом, тим єдиним у світі єгипетським сяйливим світлом, в одно нероздільне ціле.

Був це образ щастя, того великого витуженого щастя, такого недосяжного, що око навіть не схопить ані його контурів, ані форми.

Тільки серце пізнає всім своїм єством і, напоєне екстазою, вітає:

— Це воно!


Коли у просторі розлитого Нілу,

Обнявшися, двоє прямують в човні

До острова Філе, де добра Ізида

Їм поміч подасть у життєвій борні…


Лагідними хвилями коливалась у ритм із рухом човна пісня веслярів, їхні весла плескали до такту, підносячись угору та падаючи на воду:


Та, щоб до брам смерті дійшли вони вкупі,

Не сміють змінити дороги-мети…

Бо ж хто з них не ступить на острів ногою,

Тому життя стежки з другим не пройти…[46]


Раптом із далекого вже берега зірвався дитячий крик, впавши різким дисонансом у мелодійну пісню гребців. Та такий жалісний, кволий, сумний! Наказ Прокулиної руки обернув човен до берега. Післані веслярі повернулися з маленькою муринською дитинкою-немовлятком і поклали її до ніг матрони.

На лівій ніжці дитинча мало мотузок із дерев’яним паколом. І той мотуз прив’язав безпомічну маленьку істоту до Прокулиного життя… За нього-бо вхопилась і затримала Прокулина рука життя, що було на волосинку від смерті.

— Є це звичайний спосіб чорних тубильців ловити крокодила. Шляхетна доміна хоче знати, чи завжди гине дитина? Ні, не завжди! Часом-бо крокодцла заб’ють раніш. А зрештою, це ж діти ворожих племен! їх на це й викрадають!.. Бо ж нема ліпшого щита, як із крокодилячої шкіри[47]!

— Хто вибрався на Філе й не вступив на острів укупі із своїм попутником, не пройде з тим попутником всього свого життєвого шляху… — напівсумно всміхнулася Прокула.

— Але ж ми обидвоє не вступили на острів! — м’яко озвався Пилат. — Тому й пройшли вже вкупі більшу частину життя… А з тієї подорожі привезли твій живий щасливий талісман — Гелу…

Прокула назвала муриночку Гелою, «сяйвом світла», у пам’ять того, що тоді, коли вони наближалися до острова Філе, уявилося їм світляною сяйливою примарою те єдине справжнє щастя… І вважала, що врятована дитина принесла їм щастя.

Вона вірила, що Гела — це справді якась таємнича, загадкова істота, бо досягла віку, коли діти починають цілком добре говорити, а муриночка не промовила ані одного людського слова. Тільки муркотіла, як кошеня, або чирикала, як пташка. Але не була нерозумна. Погляд мала не по-дитячому мудрий. Розуміла все дуже добре. Видко, дуже прив’язалася до Прокули й Пилата, бо намагалася все зробити їм якусь приємність. Так і нині, подавала, намагалася всунути Прокулі в руку квітку, белькочучи щось своєю «мовою».

— Це Гелине бурмотіння могла б пояснити хіба одна людина на світі! — всміхнувся Пилат.

— Гадаєш, пророк Йоканаан?

— Який це?

— Той найбільший нинішній Каїв улюбленець. Кай оповідає про нього дива… Але вчора хтось мені казав, ніби Ірод уже якийсь час тримає пророка у в’язниці…

— Ні, я думав не про нього… Ні галилейці, ні юдеї… тільки наша тарраґонська Аполлонова жриця Аполлодора. Вона…

І раптом урвав, здивований виглядом Гелиної квітки, що її взяв із рук дитини. Такої він ще ніколи не бачив[48].

Розглядав із несподіваним почуттям широкий пурпуровий келех, вкладений у білий. Відводив пальцями химерно переплутані стовпчики й пиляки, пізнаючи в цім, ніби штучнім, орнаменті зменшені моделі різних приладів, що їх уживають при каранні злочинців хресною смертю: гвіздя, молоток, кліщі…

У квітах — образ злості й ненависті!.. Прокляття смерті й нещастя!

Прудким рухом, із терпкістю й огидою, Пилат відкинув від себе квітку пасифлори. Але з-за його зціплених зубів не вирвався звук слова.

Прокула з сумом поглянула на знову стемніле обличчя чоловіка й тихо зітхнула: сьогодні вже напевно не проясниться!

Мовчки дійшли широкою алеєю до тераси, що звисала над морем. Скеля наїжилася кактусами та агавами. А каміння було густо вкрите їстівними лишаями. Були незаймані: прокураторові раби мали досить їжі.

Пилат, а за ним Прокула, посідали на вирізьбленій лаві з рожевого мармуру.

Західну сторону неба затягла жовта з маленькими іскристими хмаринками запона.

Було тихо, спокійно, гарно.

Щоб нав’язати перетяту розмову, Прокула промовила:

— Вечір, як мед: золотистий, ароматний і солодкий…

— А повний укритих жал, — додав Пилат.

Матрона замовкла знову. Жаліла чоловіка, що ставав усе більше й більше рвучким, вразливим на прикрості.

— Ах, швидше б уже скінчилося це юдейське вигнання! — мовчки зітхнула Прокула.

Дивилася на море, але згадувала інше, де на Мізенському мисі була її власна улюблена вілла. У ній, оточеній згадками про Прокулин ідеал, Корнелію, матір славних Ґракхів, мріяла б вона бути якнайшвидше!.. Там, у повній самоті, далеко від людей, серед двох блакитних просторів, дожити б їй із Пилатом «років Филимона й Бавкиди»!

Там без страху, без роздражнення, дочекатися Харонового човна, що перевезе їх у країну, звідки ніхто й ніколи не повертається… Не повертається… Бо ж, напевно, ліпшої країни нема…

Не повертається, — меланхолійною луною відбилася думка, — хіба що на крилах згадки й спомину… Але ж на це треба собі заслужити в нащадків…

Кілька зірок уже поквапились розплющити свої очі. Але моргали ними, неначе ще не цілком прокинулись із сну: денне світло було для них ще надто ясне…

— До речі! — сухим голосом спитав Пилат: — Ти справді не знаєш, де Кай? Мені здається, що я не бачив його кілька днів.

Прокула гадала, що Кай і не в Тиверіаді, і не в Калірое… Мабуть, десь слухає Назаретського Раббі… Перед кількома днями посилав Магдалині заквітчану, як офіра Венері, клітку з білими голубами.

— Як захоче мене бачити, — казав, — випустить птаха… або й двох.

— Я сьогодні навмисне посилала спитати в голубарів: жоден із голубів не повернувся. Але Аретуза вже знає, що між Каєм і гетерою ніби порвалися струни… якась дисгармонія…

— Ну, от, бач: може, вже між ним і гетерою пробіг заєць[49]… Що ж до почуття естетики… — почав був Пилат, але, не скінчивши, обернувся, бо зачув позад себе поспішні кроки на садовій доріжці.

До тераси наближався, майже біг, саме щойно згаданий Кай.

За ним повільним кроком, як у похоронному поході, де квапливий рух змінити нічого вже не може, наближався радник Йосиф Ариматейський.

Його красне, мов тонко вирізьблене обличчя мармурової статуї, позолочене заходячим сонцем, вражало — таке сумне й бліде. Наблизившись, він глибоко вклонився Прокулі й Пилатові, кожному зокрема.

Але Кай був настільки схвильований, що навіть не привітався з батьками, а враз почав нервово піднесеним голосом:

— Той Tartareus cfnis[50]… Негідник… Ірод! На цей раз міра переповнилась. Я… ми обидва з радником просимо… вимагаємо…

Обернувся до Йосифа.

Той уклонився ще раз і мовчки чекав.

Прокула нашорошилась: отже, не помилилася, що Іродів подарунок віщував прикрість! І так швидко!.. Пилат нахмурив брови. А повний обурення Кай мішав різномовні слова, пошматовані душевним болем:

— Зрадою!.. Підступом ідумей забив пророка Йоканаана! То ж був найліпший із усіх стоїчних мудреців! Ах, Йоканаан!.. Найсвятіший із святих! Найправедніший із праведних!..

— За що? — спитала Прокула тихо.

— Де і як? — спинив синові нарікання Пйлат.

— Небіжка[51] негідника, княжна Саломе, знизилась до того, що на бенкеті танцювала… сама танцювала перед гістьми! Як найнята флейтистка, як платна міма…

Прокула, ніби від холоду, зсунула рамена: «У цих східних варварів цілковито знищено почуття власної гідності!.. — думала з прикрістю, але присутність радника-юдея не дозволяла їй сказати цього вголос.

Справді, якої великої офіри вимагає Рим від своїх громадянок, що бувають змушені не тільки жити в сусідстві, але ще й входити у прямі стосунки з цими істотами!

А Кай продовжував:

— І, як платні за свій танець, Саломе зажадала — поміркуй тільки! — Кай повернув до матері схвильоване обличчя, — голову Пророкову!..

Зіп’яв руки, аж йому хруснули пальці. Поглядом безмірно розширених зіниць бачив цю скривавлену мертву голову Пророка на золотій таці, в оточенні п’яної забави, пустих розмов фальшивих тетрархових приятелів…

Розпач, образа й обурення наповнювали тремтінням Каїв голос, серце, всю істоту.

— І ця ідумейська гієна наказала негайно принести голову Йоканаана… — продовжував вибухом своїх нестерпних жалів Кай. Як стріли, меткі, співучі й крилаті, були вогненні слова! А дух його — це було полум’я, що рвалося під небо!..

Пилат глибоким поглядом уважно дивився на сина. Його вражало, що Кай перейняв спосіб східних людей висловлюватися квітисто, велемовно й поетично.

— Це небезпечно! — формулював Понтій свій висновок. — Здебільша багато слів уживає той, хто має мало думок. Libidinosa eloquentia! Перечулена красномовність! — додав із деяким презирством.

Таки правда, Прокула має рацію! Кая слід усунути з цього товариства.

І спокійно перервав синові жалі:

— І ти, раднику, в цій справі? Але чим же тепер можу тобі послужити?

Йосиф зробив легкий рух руками, і широкий плащ, що його носив на арабський спосіб, накриваючи ним голову, ледве помітно майнув у повітрі, як утомлене крило.

— Ти сказав, clarissime[52], «завтра»! А твоє слово незмінне: воно ж обіцяло виконати моє прохання, якщо це можливе до виконання. То я вже послав своїх людей, щоб вони приготовили в мене, в Єрусалимі, гробницю пророкові Йоканаанові[53]. Бо прохання моє до тебе, щоб тетрарх віддав тіло забитого.

— Я також піду з радником! — промовив Кай.

— Візьми з собою сотника Лонгіна і скільки треба вояків!

— Я також піду з радником! — промовив Кай.

— Time Danaos[54]! — тихо озвалася, мов подумала лише вголос, Прокула.

Перед Пилатовим зором мимоволі розгорнувся пластичний фриз: хлопчик-танцюрист і молодий цапок…

— «Учні», Саломе… Чи ж цього вже не забагато?

Радник уклонився: хотів відходити.

— Нехай світлий прокуратор повірить: не хотів бути настирливим прохачем у неурядові години…

— Але ж, коли сказав мені, з якою новиною приходить, — знову розпачливим поривом вибухнув Кай, — як я міг відпустити радника, нашого приятеля, без полагодження його справи?

Пилат притакнув:

— Добре вчинив ти, Каю! У ці години я прохачів не приймаю. Те знають усі! Але гостя прошу розділити з нами вечерф, — запросив Пилат.

— Бенкетів і танців не знайдеш у нас, Йосифе. Та й не були б вони сьогодні доречні. Але у дружніх словах може бути полегша на твій сум і біль.

Сперся на Прокулину руку. Матрона знала цей рух: був певною ознакою, що Пилат, виснажений безнастанними прикростями, потребує не фізичної, але духовної: підтримки, яку він знаходив лише у своїй незломній духом «Понтії Юстиції», як любив називати жартом свою дружину.

Кай відійшов, був занадто схвильований і бажав лишитися на самоті.

Прокуда проводила його вдумливим поглядом. Постановила переговорити з ним. Сама, однак, лишилась у тріклініумі — присутня тілом, думками далека… Хай Кай, як навчала його з дитинства, на самоті приведе до рівноваги свої думки й почуття.

По вечорі всі грос перейшли в затишний таблінум.

Сьогодні не вабили їх ані тонкий смак та аромат грецьких вин, ані добірні овочі, ні філософічні диспути, улюблена гімнастика для розуму.

Довго сиділи в тишині глибокої ночі, занурені в бурхливі буруни спіненої дійсності, яку наманишся з’ясувати, щоб прокуратор міг її заспокоїти певною рукою.

— Твої мудрі вияснення, Йосифе, вже не раз допомогли мені ясніше дивитися на істоту явиш цього краю, яких часом не може прийняти мій римський дух… — казав, Пилат. — Говориш: Йоканаан заплатив життям за Еліаго… то з цими святими скарбами на горі Ґаризм підловився[55]… Помста…

— Не тільки помста, — перепинив його Йосиф. — Хоч є й вона. Ідумейцеві відомо, що шляхетний Кай Понтій безмірно цінив і глибоко поважав пророка… Але…

Спокійний радників голос креслив далі аннали болю й суму:

— Тетрарх і головний юдейський первосвященик Каяфа в суголосі. Адже Ірод навіть своєму союзникові стелить під ноги м’який килим лукавства, підлоти і зради. Бо ж у обох мета однакова… Каяфі залежить на знищенні того, хто загрожує скам’янілій «істині» первосвященикової науки та «віри навіки нерушимої», «єдино правдивої». Заміри ж Іродові — знищити всіх юдейських вождів, тобто позбавити жидівство всіх, хто міг би стати на його чолі.

— Та хіба Ірод — не симпатик жидівства? — підняв свої широкі брови Пилат.

— Так… доки жидівство не стає йому на перешкоді. Не забувай: Ірод — син самарянки… Прокуратор уже досить знає звичаї й погляди цього краю. Досить-бо перебуває тут. Тож може собі легко уявити, скільки різних менших і більших прикростей, ба навіть і понижень пройшов ідумеєць, поки все це довело його до порозуміння з Каяфою, від якого, нарешті, він добився поважної оборони.

Тож нині Ірод не може не бажати справедливої відплати, сатисфакції, тобто: поставити на п’єдестал «вождів» і «визвольників» нікого іншого, як тих понижуваних юдеями самарян…

— Еліяг… На цього обраного знахідника «Мойсеєвих скарбів», на нього й спирався Ірод. Не на Варраву, якому знає ціну та якого, між іншим, широко використовував. Адже Варрава завжди готовий на поклик. Звичайно, за відповідну платню. Вождь, повстанець, але і звичайний небезпечний розбишака, що, дійшовши до відповідного щабля, міг би і не оглядатись і на самого Ірода, не то на Каяфу. І ось, у цей момент виступило із своєю власною стратегією жіноцтво Іродового дому.

Прокула помалу підняла голову й почала прислухуватись уважніше.

— Всі мрії Іродіади й Саломе, всі їхні змагання ідуть до одного: до найвищої влади, за всяку ціну. Здобути для Ірода в Тиберія титул…

— Царя юдейського! — всміхнувся Пилат… — Аякже! Знаю!..

— Так. Царя… Хоч би тільки царя єрусалимського! — кивнув головою Йосиф.

— До правд віри, до вічних істин і речей їм подібних Іродові діла нема. Його манить одне: стати вище!.. Якнайвище!.. А жінки…

Йосиф кидав широкими мазками фарби на образ цих жінок:

— Завзяті, як римлянки доби найвищої римської чесноти, але — без чесноти. Бо вона — не для них! Для них чеснота — це лише смішний пересуд, що сам себе вже давно пережив і постарів… як зачіска, що її нині ніхто вже не носить!

— Освічені й рафіновані, як гелленські гетери. Як усі, по крові їм близькі, сирійки, що досконало засвоїли собі всі способи очарування: своєю особою, словом, танцями… танцями тіла й духа, однаково…

Пилата вкололо слово «танці»… Пластичний фриз… козенятка і хлопчика-танцюриста… Здалося, що легка мелодія там, у перистилі, розвіялась у злісному й переможному, сміху Саломе.

— Захоплені таємним і містичним, як усі жінки Сходу, вони повні забобонів. І той їхній містицизм є, власне, ворожбитством, що ним вони хотять опанувати й невідоме…

В інтригах і боротьбі за владу та впливи вони справді митці. До насолод життя, які тільки можна прийняти чуттям, як і до насолод понадчуттєвих і до найсміливіших вчинків, вони готові завжди і здібніші, ніж чоловіки.

Прокула беззвучно вийшла з таблінуму. Образ славної тиверіадської гетери, яка стала нині «зіницею ока» Каєві, закреслився реальнішими рисами перед матроною.

Правда, Магдалина — не сирійка, не затроєна Іродовою кров’ю, що прагне влади… Але ця одержима сімома бісами або натхнена всіма дев’ятьма музами й опанована Афродитою блискуча гетера, може, ще небезпечніша, ніж усе разом жіноцтво Іродового дому.

Кай занадто палкий, занадто іберієць, що не знає меж у своєму запалі… Обов’язок римлянки, не тільки почуття матері, наказує Прокулі чатувати над Каєм… порадити й оборонити його…

— Так от: уяви собі, світлий прокураторе, які плани, які сіті, які палкі мрії сплітають ці істоти, варті одна одної! Які образи майбутнього могли постати в цій атмосфері!.. А тут з’явився Йоканаан. Пізнав їх ліпше, ніж я тобі їх малюю. Що він мав чинити? Чесно й безпощадно виступити проти них… І він виступив. Остерігав Ірода. Ідумеєць у тверезому стані відчував перед пророком страх… може, навіть, і визнавав, що той остерігає його цілком обґрунтовано. Але причини, що мусили неминуче привести до пророкової смерті, наростали страшенно швидко. Було їх занадто багато: відверті й таємні, особистий загальні…

Над Йоканааном давно вже висів видимий усім і йому також піднятий меч. Він мусів упасти неминуче…

— Час! Давно вже час оздоровити провінції від цієї гідри… — міркував Пилат, слухаючи радника.

— Щоправда, я не Геракл. Але ж і цей гад — не лернейська гідра, а лише звичайна отруйна гадюка. А розчавити таку — обов’язок кожного, хто її бачить. Тож треба скінчити це якнайшвидше.

З цим погоджувалась і Прокула. Коли ж прокуратор згасив світло і лягав у ліжко, остаточно оформив свій план.

Перебуваючи здалеку від тетрарха, він неминуче промарнує нагоду вчас цю гадину розчавити. Не вступати ж із нею в чесний бій, бо це принижує. Воюють із чесним противником. Зброю беруть на лева. Але зрадників, плазунів, гадів просто нищать.

Яка ж мова може бути про «бій» з такими? Лишається удавано наблизити його до себе й пробити власною його зброєю: хитрощами. Іншої ради нема.

— Нема! — сказав майже вголос.

Але в душі відчув, як підіймається в ній неохота до тієї, ніколи ще ним не вживаної, нечистої зброї.

Та, що вже вирішив, те не мало підлягати змінам..

І, немов у відповідь, як тільки заснув, побачив сон[56].

Не знав, де він стоїть, відкіль дивиться.

Але бачив ясно, як перед ним розіслався безмежною площиною широкий земний світ. Був це земний диск[57], заповнений людьми, дрібними, метушливими, як комашня. І всі вони біжать довкола, всі — в одному напрямі… Горе тому, хто насмілиться йти проти течії! Всі мусять бути однакові! Такий «закон»!

Один Пилат є між тими рідкими одиницями людства, що все-таки йдуть наперекір усім.

От і тепер він стоїть обличчям проти всіх.

Намагається втримати рівновагу, дарма, що його раз у раз міцно штовхають із усіх боків. Часами так міцно, що ось-ось він може зірватись і, мов маленький, камінчик, полетіти в безодню… Безодня сягає аж на другий бік земного диску, і в ній клубочуться хмари… Такі далекі, що не можна збагнути ні їхньої барви, ні їхньої форми…

І ця прірва тягне й манить так, що, здається, мусиш нахилитися над нею… Це ще збільшує небезпеку, бо ослаблює уважність оборони перед зустрічними, що сунуть щораз густішою лавиною…

Єдиний спосіб утриматись і не зірватись — це зробити хоч кілька кроків від прірви… Тобто, обернутись і пробігти бодай трохи утоптаною дорогою, як усі…

Але Пилат затявся. Ні, він не дасть себе зірвати! Не візьме участі в тім підлім танці! Бо прокуратор Юдеї, Понтій Пилат, має чисте сумління, дотримує своїх переконань і не підлягає впливам тільки тому, що, «адже так роблять усі»!

Може, єдине щастя на земному диску — це бути самим собою…

І за це можна — й мабуть, доведеться! — заплатити найвищу, але й єдину ціну: спочатку всезростаючою самітністю. І нарешті — смертю.

Але це ціна справедлива. Бо почуття повної незалежності — то найвища точка людської блаженності… Пилат радіє, що; нарешті, ясно усвідомив собі те, що вважав найважливішим…

Але в цю хвилину хтось слизький, сірий, без обличчя та з постійно змінливими формами людського тіла штовхає його з великою силою просто в серце… Штовхає якось дивно, ніби без прудкого удару. Але так міцно!

Ще мить, і Пилат чує другий поштовх, уже в спину. Невільно обертається. Відчуває такий сильний натиск, що в колінах згинаються ноги, і прокуратор таки ступає кілька кроків, а може, лише єдиний крок… за юрбою, «як усі»… І — перший раз у житті — почуває страх… страх перед майбутнім…

Страх не перед смертю, а перед життям!.. Як більшість людей… «як усі!»

Душу обпекло образою, здавило болістю, огорнуло огидою. Аж застогнав. Від цього стогону прокинувся. Бо ж, вертаючись до притомності й недрімного стану, усвідомив собі, що то був його власний голос, спотворений невпізнанно жахом безслівного глухонімого вигуку.


Загрузка...