Quid est Veritas?

IX. ЗЕМЛЯ І НАРЕЧЕНА[273]

Тим часом Кай будував своє особисте життя в Таррагоні.

З його приїздом стара таррагонська садиба Понтіїв помолодшала й роз’яснилась усміхом.

Оселю Понтіїв звичайно називали Преторією, бо ж Понтій Пилат був також якийсь час по батькові претором[274] у рідному місті.

Відділені від столиці римські провінції притримувалися старих звичаїв і назв. Тому й Таррагона воліла стародавні назви для домів своїх визначних громадян, лишаючи нові наймення, як «deversario», insula»[275], столиці Римові.

Для Пилата Таррагона не мала привабливості. Була-бо неприємною згадкою про першу в житті потребу уступити чужій волі.

Тут мусив він схилитися перед рішенням свого батька й розпочати, саме в Таррагоні, свою службову кар’єру, «як годиться римському громадянинові».

— Мусиш спочатку послужити державі, як magistratus[276]! — вирішив старий Понтій. — Коли ж досягнеш зрілого віку, повернешся до землі, як це чинили й чинять усі знатні римляни.

— Але ж я маю нахил до військового стану! — протестував молодий Пилат.

— Обидва Сціпіони, герої таррагонські, завжди були для мене зразком!

Але батько був твердий і невблаганний. Рішення не змінив.

— Не кажу, що це зле! Але спочатку мусиш magistratum gerere[277], щоб навчитися служити скромно, без пихи й зарозумілості. Коли ж умітимеш керувати самим собою, осядеш на своїх землях. Тільки-бо на селі людина стає своїм власним паном. Тільки там живемо своїм справжнім життям. І справжня мудрість родиться з погорджування міськими забавами.

Однак, хоч Пилатові й не довелось бути урядовцем, він на все своє життя зберіг військову вдачу. Ніколи не відступив перед противником; не спинив раз розпочатого бою, доки не допровадив його до переможного кінця.

Це збільшувало кількість його ворогів і розтягало бій із ними часами на довгі роки…

Земля ж, як вірна Пенелопа, витривало чекала на повернення свого пана.

— Покинена, але не забута!

І коли нині, замість старого, прийшов пан молодший, усе довкола немов ураз помолодшало. Слуги стали пильнішими, бадьорішими. Були це переважно люди вільні, не раби.

Мудрість-бо предків навчала: у відсутності пана маєток не повинен лишатися в руках рабів!

Більшість слуг народилася від вільновідпущених батьків на Понтієвих землях. Тому Пилатова садиба була для них не панським добром, але передусім це був «наш дім». І тяжко переносили ці прості серця панову байдужість до таррагонських земель.

Каєві ж по довгій розлуці кожна доріжка в садах, кожний поріг у домі були милими, приятельськими істотами. Все було обіпрядено дрібними згадками з дитячих літ. Усе нагадувало не тільки дні, але й хвилини радісного дитинства сина-одинака у дружній родині.

Каєві було тяжко розмежувати, де кінчається колишня згадка і де починається стара садова стіна, обплетена павутинням оповідань із старої давнини та буйним квіттям лапатих клематисів усіх відтінків, від ясно-блакитного до темно-фіолетового…

Тільки тут він зрозумів слова Галилейського Раббі, що порівнював землю з найближчими істотами, кажучи: «… І хто покине батька свого або матір свою, брата, сестру або землю…»

Так, не тільки рослини тримаються корінням землі! В неї вросло також і невидиме «коріння» людини. Мало хто може вирвати його цілком, навіть і тоді, коли виплекано його на чужій землі…

Стара «Преторія» ожила, немовби на неї впав весняний рій бджіл, повний нового життя…

Напоєний радістю повернення, Кай кидався з Преторії до villae rusticae, підміських ферм; вникав у всі дрібниці їхнього життя та господарської праці; пробував провівати нове зерно, набираючи його широкою лопатою та пускаючи його потоком у подиху вітру.

Наслідуючи Цінцінната, власноручно засівав першу пригорщу насіння, здобутого власним зусиллям.

На коні, з тризубом[278] у руці, заганяв увечері до загород темно-гнідих биків, що паслися на волі по широких розлогих луках.

Коли ж вертався до Таррагони не міг наситити своїх очей усім тим, що бачив із терас та садів своєї міської садиби.

Яким же іншим від єрусалимського був той довгий акведук, що біг там, за містом, у далину поміж двома пагорками! А вони, немов дві міцні долоні, нагріті живим теплом, обіймали Каєву душу й пестили її…

«Стародавня», як називали ще фінікійці, Таррагона оволоділа Каєм, як мати, коханка і як мрія.

Гаряче, однак насичене вогкістю від близького моря повітря цілувало Каєве обличчя. А подих вітру шепотів юнакові:

— Який немудрий людський звичай завжди ганятися за щастям! Чи ж відає людина, що таке щастя? Коли його бажаєш і чекаєш — це недосяжна мрія… В минулому — зблідла й завжди неправдива згадка. Коли ж його осягнеш — це коротка хвилинка, яка дуже швидко й непомітно переходить у пересичення або у звичайну щоденну звичку!..

— Живи з нами!.. Як ми… Ти ж бо наш… наш… наш! — тихенько додавало шепотіння дерев.

А стрімка жовта скеля там, за містом, усміхалася Каєві всіма зморшками свого обвітреного, спаленого сонцем обличчя прастарої бабуні, доброї, ласкавої і поблажливої, яка має раду, поміч, добре слово й лік.

— Не дай перемогти себе тому, що чуже твоєму духові! — доброзичливо радила — всміхалася бабуня-скеля. — Твоєю матір’ю є Земля. З неї взято тіло твоє і їй віддаси його! Але Диханням Вічності є твій дух! Не допусти ж, щоб він заломився, збочив на манівці!.. — навчала скеля, тверда й певна, як стоїцизм, природний іберійській землі.

А нині вже здалека луною долітав відгук єрусалимських юнацьких мрій:

— Учителю! Що маю чинити, щоб бути досконалим?..

Досконалість! Якою бажаною й легкою до осягнення здається вона за юнацьких літ!.. І як легко потім, у зрілому віці, про неї… забувають! Бо стільки інших дрібних і недосконалих речей переповнюють щоденне життя!

І за мить усміхався ясний, як весняне сонце, образ Магдалини… Виблискував, сяяв з далини, як та… вічно-недосяжна мрія про щастя…

Кай здригнувся, вхопивши на лету думку, що зоря його мрій стала вже… минулим!.. Відвіяли її тутешні подихи легкого вітру… Не потрібно було ні трамонтани, ні бори[279]…

І… за короткий час!.. А як ще недавно Кай пив для неї вітер[280]!

Ця думка заскочила юнака й засоромила його.

Відштовхнув сувої та записи, що за них узявся так завзято, ніби за якусь наукову працю… А була це лише перевірка господарських рахунків!

— Чи ж може справді земля так захопити, як мати, коханка і мрія одночасно?

Відкинув кучері з чола. Задумався й заплющив очі.

І раптом здалося, що прийшло… звільнення!.. І, як кожна воля, воно приносило радість… Неусвідомлену, приховану, але… таки справжню радість!

Це неймовірно, незрозуміло! Але це так!

Тоді там, у Галилеї, палке кохання впало на нього бурею. Торкнулося невідхильним дотиком долі…

І ось уже запало за Каєм, як брама, що її зачинено раптом і… на віки…

Як же справно висловився ще в Цезареї батько!

Кай говорив тоді про своє ув’язнене серце. А батько лагідно всміхнувся:

— Сам себе заперечуєш, мій Каю! Називаєш своє кохання ув’язненням. В’язниця не може бути милою! Почесній-бо людині ув’язнення є ганьбою. А справжнє кохання ганьбою бути не може… До того кожна людина прагне до волі й хоче бути вільною.

Тоді Кай обурився батьковою відсталістю… А себе відчув ще більш діткнутим, ніж забороною роздати своє майно. І от, по такому короткому часі як багато змінилося! Невже батько ясніш від нього самого бачив, що діється в його душі?

І в задумі сперся підборіддям на руки…

Одна з троянд, що стояла перед ним у високій мосянжевій вазі, діткнулася Каєвого чола, як рука сестри.

Юнак підняв очі. Дотик був такий теплий, ніжний, живий! Як колись дотик Магдалининої руки…

Але думка, не відлетівши до Палестини, повернулася до Кая і поставила перед ним його духовим зором не Маріам з Магдали, а… Руфілу, приятельку його дитячих років і першу «втілену згадку», яка привітала його з поверненням до Таррагони. Бо, вступивши до оселі Руфів, найближчих приятелів Понтієвої родини, першу зустрів Руфілу. Ах, Руфи!.. Вони ж бо прохали привітати від них батьків!..

А Кай ще досі не мав часу написати батькам…

І Каїв каламос[281] глибоким, низьким голосом розповідав:

«… Найчастіш буваю у Руфів. Почуваю себе в них, як у власній родині. Коли казав про це доміні Юлії — вона вітає вас обох! — вона відповіла: «Це до тебе озивається твоя рідна земля! Прислухайся уважно до її голосу. Змішався з нею попіл твоїх праотців. І це вона говорить до тебе. Вона ж та сама земля, носила й годувала тебе, як був ти маленький… З неї ти виріс! Але не тільки матерія твого тіла в’яже тебе з нею, також і твоя безсмертна Психе — твоя вдача, твій спосіб думати, відчувати…»

Прирізуючи каламос, Кай подивився вікном, як понад квітами двоє метеликів плетуть у повітрі мереживо свого кохання…

Слово «Психе» — звучало ще в ушах і викликало в уяві образ юної Руфіли. Кай не міг собі інакше уявити «малу Руфілу», як дівчинкою з барвистими крильцями, завжди однакової барви з її тунікою, прив’язаними стьожками до її рамен. Була це нею самою вигадана гра, гра у Психе.

Дівчатко прохало, щоб йому прив’язували до рамен навмисне для цього зроблені крильця[282]. Бо тільки так, — гадала Руфіла, — метелики не боятимуться її і гратимуться з нею, як із метеликом.

Мабуть тому тепер дівчина Руфіла уявляється Каєві справжньою Психе цієї Землі.

«… Часами здається мені, — знову шепотіло очеретяне перо, бігаючи по папірусі, — що Руфіла є Психе Таррагони. І я їй вдячний за це, бо можу не тільки бачити цю Психе, але й боронити її, якби цього було треба».

Раптом юнакові здалося, що лист його занадто дитячий і не досить поважний. Немов написаний не батькам, а от так… приятелеві Маркелові, наприклад. Батько ще скаже, що Кай «не здібний писати, як дорослий муж».

Кай наморщив чоло, прибрав вираз не тільки «дорослого», але навіть «старшого» мужа. І розписався про поважні речі.

Поглянув при тому, чи є поблизу Катонові сувої «De ге rustica»[283], та присунув ближче до себе мальовану грецьку вазу з Варроновими «Rerum rusticarum libri tres»[284].

«Я оглядав наші передміські землі, — виписував дрібними рядками, як добре вивчену лекцію, з книжок добуту мудрість. — Вони мають усе, чого лише можна бажати, починаючи прекрасним видом і кінчаючи «Specie utilitatis et fructuum»[285]. Усе тут дійсно зв’язане в одно: люди міцні, з щирим оком, чистим голосом, що свідчить про здорове повітря, воду та фунт.

Я довідався від людей, що тут земля мало коли міняє господарів, — вони задоволені прибутками, що їх дає їм їхня нива. Само собою зрозуміло, не думаю усувати працьовитих і діяльних villicus-ів[286]. Навпаки, намагатимусь зберегти їм їхній авторитет. Але це не перешкоджатиме, щоб я вимагав від них якнайточніших розрахунків.

Вважаю також, що годиться мені бути самому присутнім при всіх працях — від орання аж до жнив, також годиться засіяти власною рукою першу жменю зерна в розорану ріллю та зжати сніп благословенного богами врожаю.

За взірець беру собі Руфа, Руфілиного батька.

Його смерть, що сталася торік, уважаю за героїчну, як смерть вояка в бою. До останньої хвилини Руф був чинний, як добрий pater familias. Але про це годі сказати лише побіжно».

І Кай викликав образ тієї трагічної події.

«Торік напровесні бурі нагнали стільки води, що, здавалося, море пішло в наступ на землю. Ніхто не сподівався, що вода підступить аж до саміських будинків[287]. Навіть кам’яна площадка перед Руфовою віллою була затоплена і стала підводною скелею.

Все, що було в садибі, речі, знаряддя, тварини й люди, змито водою. Про Руфову сміливість розповідають дива! Скільки здобичі вирвав він у злісної стихії! Але хуртовина не вщухала, лише ставала все дужчою. Руфові сили нарешті ослабли в цьому довгому й тяжкому бою.

Шалений вихор, знищивши наслідки цілорічної праці, не змилосердився і над самим Руфом. Хвиля так кинула ним об кам’яну площадку перед його домом, що Руфа довелося віднести на похоронний стіс, а не на ложе».

Кай зупинився. Бачив себе самого на місці мертвого Руфа, також готовим на все для своїх… Це слово «свої» збудило згадку про тих, що залишилися в Юдеї, а серед них виринула залита золотом голова Магдалини…

Маріам? У житті такого rusticus-a[288], яким хотів стати Кай?..

Посвятною носійкою натхнення — так! Але матір’ю роду? Управителькою власних земель?.. Блюзнірська думка!

— Мудра, прекрасна Маріам, як же ти добре сказала тоді в Тиверіаді: «На початку слід завжди уявити собі й кінець».

Знов відклав каламос і сперся на руку.

Ні! Магдалина була для нього навіть не першим коханням, а втіленою мрією, тугою за ідеалом! За недосяжною мрією! І мрією вона повинна лишитись.

Легким шерехом надбігла згадка: коли несподівано зірвалася коротка хуртовина, у Кая, шо саме приймав звіт від ланового Галла, вирвалося мимохіть:

— І навіщо існує в природі таке страхіття?!

А Галл цілком просто й спокійно промовив:

— Громовиці та хуртовини підпирають родючість та плідність рослин. Вони потрібні!

Отож Маріам була першою хуртовиною Каєвого життя! Без неї не було б того врожаю, що його повинно принести життя! Але дозріти мусить той урожай його віку без хуртовин, гураганів, злив, що проламують хмари, в спокою аж до повної дозрілості плодів його життя…

Матрона Юлія передучора сказала:

— Земля — як доля. Вона дає і добре, і зле, в залежності від того, що людина сама посіяла!

Правда це! Свіжі ще рани… Але вже не печуть так гостро. Вони лише не загоєні, закороткий-бо минув час… А втім, старі ветерани кажуть, що й загоєні рани відзиваються болістю, хоч і не безпереривною, а хвилевою, протягом цілого життя, до смерті…

Щоб відігнати журливі думки, знов вернувся до листа:

Мати не мусить мати підстав тривожитись, що її Кай здичавіє на селі, стане одним із rusticus-ів, що їх висмівають у комедіях, як грубих людей.

Таррагона недалеко від усіх земель. Віддаль — шість-вісім годин їзди! Добрих коней у їхніх стайнях на бракує. А Кай їздити, здається, вміє…

Таррагона має й музей[289], збудований на взірець єдиного у світі Олександрійського музею[290]. Навчають там мудреці та митці[291].

Не дурно ж Таррагона посвячена Аполлонові, богові надземних злетів. Аполлонове місто не допустить, щоб у ньому наслідували приклади нерозумної пихи urban-ів, тих, що ще вчора були вільновідпущеними рабами, як це любила зазначати мати…

Що б написати ще?..

Очистив каламоса. А з-під «стрілами вигнутих», як казала Магдалина, Каєвих він, ластівкою вилетів погляд і торкнувся Сціпіонової вежі, що, мов крапка, закінчувала історією записані аннали:

«Не вкриєш кісток моїх, невдячна батьківщино!» — перебігла перед Каєвим зором Сціпіонова епітафія.

Скільки ж треба було пережити, щоб кинути ще з могили ці слова прийдешнім вікам!..

Задуманий, не почув за собою кроків і не ворухнувся, коли чиясь рука лягла йому на рамено.

— Про що замислився, приятелю? Про Сціпіона чи про красуню-бранку?.. Щоб накінець відмовитись від неї, як він це героїчно вчинив, віддавши її без викупу нареченому! — жартував молодий Клавдій Валерій Руф, Руфілин брат.

— Ти ж недалекий від правди, приятелю!

Кай на хвилину замовк. І додав поважно:

— Я не Сціпіон. Але… покинув більш, як «Сціпіонову бранку»…

Клавдій стяг низькі рівні брови:

— Дивовижні погляди привіз ти, Каю, з тих східних країв!.. Ми тут так задумуватись не вміємо!.. Однак мене б не здивувало, коли б великий африканець[292] призначив тобі бути, — як Еміліан[293] пише, — «між тими вибраними, яких божественна природа звільняє від кари земних бажань»… чи якось там так написано. Що ж до мене, то мої бажання аж надто земні! Іду нагадати тобі, що

Клавдій заспівав весільної пісні — епіталами.

— На Аполлона! — плеснув Кай у долоні. — Клей Емілій жде наших епіталам! Дійсно! Я цілковито забув…

— Добрий знак! — засміявся Клавдій. — У нас тут кажуть: «Хто забув про запрошення на весілля, то йому самому заспівають незабаром епіталаму!» І це дуже добре! Ще той старий Мімнерес[294] навчав:

— Сідай! За хвилинку буду готовий! — І Кай вибіг із дверей таблінуму.

На порозі наскочив на малу Гелу. Немов чекала його. Прибігла й притулилася до Кая. Мурчала, як котеня, й подавала галузочку буксусу.

— Не вгадаю, чого саме хочеш, чорнушко! — лагідно погладив дівчатко по голові юнак і поквапився до своїх кімнат. Але мала муриночка бігла за ним, силкуючись втиснути йому в руку темно-зелену галузку.

— Маю вітати когось?.. Кого ж бо саме?..

…………………

Коли золотисті[295] нумідійські коні примчали до Емілієвого дому, з атріуму вже було чути дівочий хор.

Перед інсулою Еміліїв стояв повний шуму й руху натовп, чекаючи весільного проводу. Міські хлопчаки, звинні та швидкі, як молоді мавпи, пролазили попід руками дорослих, намагаючись дістатися аж до самих сходів. Тут-бо насамперед мав з’явитися наречений, щоб кинути в натовп кілька пригорщів горіхів, солодощів та дрібної монети на знак, що вирікається «беззмістовних забав», які заповнювали його дотеперішнє юнацьке життя.

Портики обабіч атріуму заповнювали хори: праворуч — дівочий, ліворуч — юнацький.

Саме юнаки відповідали на мелодійне нарікання дівчат:

Кай із Клавдієм непомітно просковзнули поміж сенаторських латіклавів[297] та білих тог.

Однак Кай був здивований, що бачить тут так багато простих білих вовняних стол[298] на жіноцтві. І не тільки на старших матронах, але й на зовсім молодих замужніх жінках.

Прозорих, вишиваних золотом чи протканих сріблом тканин, таких улюблених на Сході, а також і в Римі, тут взагалі не було.

Таррагона, як і вся Іберія[299], трималась достойних стародавніх звичаїв, що їх у Римі та у східних провінціях вже забували.

Спізнившись на початок обряду, юнаки приєдналися до весільних гостей саме в той мент, коли жрець сипав кадило acerr-ою, кадильною ложкою — перед великою бронзовою статуєю таррагонського Алоллона, якого іберійці називали Абеліоном.

Клей Емілій подав своїй нареченій посвятне печиво на знак, що не здобуває собі жінки купівлею, але подає їй руку як товаришці й дружині, з якою ділитиме все: хліб, вино, воду й вогонь.

Тільки ця форма подружжя давала нареченій право на титул «матрони», а не лише назву mater familias, «матері роду». Крім того, давали ще й привілей називатися найменням свого чоловіка.

Наречена злегка розгорнула фалди свого вогненно-червоного шлюбного покривала — flammeum. Лише єдиний раз у житті, при першому шлюбі, могла його носити.

Вимовила поважно, достойно і ясно формулу:

— «Ubi tu Aemilius, et ego Aemilia»[300].

Її обличчя крізь легенький серпанок фламеуму спалахнуло гарячим рум’янцем, майже наближаючись до відтінку самого фламеуму.

З цього менту молоденька Марція приймала наймення чоловіка та ставала «Емілією».

Очі всіх були звернені на наречену.

Але Каїв погляд лише сковзнув по її золотистій голові й полинув поміж дівчат.

Ураз найшов чорноволосу Руфілу, неначе озвалася та покликала його! Усміхнулася з першого ряду дівочого хору. Її усміх був радісний і ясний, як згадка про дитячі роки…

Божественним нектаром здавалися сьогодні Каєві ті солодкі ягоди чорного тутовника, що їх їли тоді, в дитинстві, скроплюючи темно-пурпуровим соком свої туніки, розмазуючи червоно-сині плями по обличчі…

Як було весело підхоплювати потім чорно-синіми устами холодний струмочок, що дзюрчав із пащ мармурових дельфінів. У широкому басейні тієї «фонтани дельфінів» вони пускали човни із замкненими в очеретяних кліточках цикадами…

Надимали щоки, дмухаючи на шовкові плахти[301] своїх «трирем», і слідкували з цікавістю за колисанням корабликів у «хуртовину»…

Скільки було сміху й верещання, коли котрась із «депортованих на Делос» цикад не витримувала довгого плавання, і з «триреми» вибухало сюрчання протесту!

Тоді «крилата» Руфіла була така щаслива! Чи не з того часу полюбив Кай усе «крилате»?..

На хвилину отямився від мрій-згадок серед глибокої тиші, що налягла на присутніх. Наречена пила обрядове вино, подане їй нареченим.

Думки, розколисані згадками, знов підхопили та хвилями прибою понесли Кая…

Передучора оглядав він поля дозріваючого на олійок укропу[302]. Міцний аромат розігрітих удень пахучих ланів аж п’янив.

Кай не помітив, як у задумі підсвідомим рухом погладив запашні зела.

З-під його руки вилетіло кілька невеличких метеликів, блакитних ліцен[303]… За мить, немов на наказ, піднялися й зароїлися над полем сотки ліцен.

Немовби хтось, граючись, сипнув пригорщі сріблясто-блакитних пелюсток. А вони легенько крутилися та пливли в позолоченому сонцем повітрі.

Сестри крилатої Руфіли! їх посилає до сонця повна життєвої сили родюча Мати-Земля… Це її сни, її мрії!..

Ґея арозімос! — виплив сам собою вираз, яким елліни називають однаково Землю й Наречену.

Хто ж може бути тією «Нареченою»… як не Руфіла?

І бачить її Кай уже не дитиною з крильцями, що грається з метеликами, але дівчиною-Психе, оточеною безліччю сестер, блакитних, як небо, метеликів.

Коли б хтось у ту мить глянув на Кая й Руфілу, може б, побачив світляні струни, що споювали іскристі погляди обох…

Але всі дивилися тепер, як жрець ллє вино на вогонь вівтаря. Полум’я скрутилось, як сухий лист, і разом витяглось угору. Потім слухняно впало, щоб далі горіти ясним рівним вогником.

— Будуть щасливі!

Цими невимовленими словами осяяло ввесь дім, як теплим промінням. А в Каєвій душі стало так затишно-спокійно… Вбачав у цій ознаці обітницю… собі! Як же ясно відчував він себе вдома! Не в тій байдужій чужині, що її життя не знаходило відгуку в Каєвій душі ні в серці.

Тут! Тільки тут запущене його коріння!

Тим часом молода пара подала собі руки над заспокоєним, тихим вогнем вівтаря. Жрець закінчував обряд благословінням.

— Бог Світла й Злету чув ваші присяги та прийняв ваші обітниці, що їх ви добровільно склали.

Барвисті воскові маски предків з обох боків вівтаря немов оживилися від радості, що стали свідками присяг, які принесуть родові можливість розростатися новими паростками.

І знов цілою істотою відчув Кай, що всі ці обряди, слова Абеліонового жерця для нього, Кая, не лише формула. Вони не тільки зовнішній прояв, але необхідні частини єдиного цілого, тісно зв’язаного з внутрішньою Каєвою істотою. Все це частина його самого. І відділити їх від себе не зможе ніколи він сам, ніколи й ніщо…

Довкола лунали весільні пісні:

Пісні відзиваються в Каєвому серці, немов то не Кай Емілій з Марцією, але Кай Понтій з землею Іберійською бере шлюб.

Правда, мали рацію стародавні елліни, перші вчителі іберійців, з’єднавши в один вираз «Наречену і Землю».

І так потягло його до цієї землі, що ледве дочекався кінця весільних обрядів.

Відіслав додому рабів із лектикою, присланою дбайливим домоправителем, і подався сам пішки. Ішов ланами, потім піскуватими пустелями між кам’яні скелі, аж до моря.

Бути на самоті! Тільки удвох із «Нареченою-Землею»!

Не був так зворушений навіть у хвилину свого приїзду до Таррагони. Тож хотів привести до порядку свої думки й почуття, як то кажуть: «Sub Jove frigido!»[304]

На мить майнула думка: вернутися додому, звеліти приладити човен із веслярами й виплисти в широке море, щоб здалека обняти зором якнайбільший шматок цієї землі.

Але затримався.

Ні! Ні! Не треба жодної людської істоти! Кай хоче слухати, про що в нічній тиші говорить Іберійська земля. Хай на ній, твердій і певній, устоїться вино екстази, сколихнуте сильним рухом душі. А серце хай роз’ясниться, чисте та прозоре.

— Слухай голосу землі! — згадав батькове слово при прощанні.

Ішов повільним кроком по м’якому піску понад берегом сонного моря. Від часу, як ходив за Назаретським Раббі, звик до повільної ходи в роздумуванні. Одночасно вправлялись і дух, і тіло.

Як далеко від нього нині й Учитель Галилейський, і Галилея! Але ясно міг уявити собі його на весіллі в Кані… Прецінь він не цурався людей, мав їх усіх за братів.

Кай викликав у своїй уяві обличчя весільних гостей, тих у Галилеї! Навіть і ту кратеру[305] з червоного порфіру, з двома бородатими головами, що служили їй за держално[306]…

Тоді Кай прийшов уже по чуді з вином… спізнився.

Тут Раббі не навчав, не проповідував, не карав нікого. Не згадував про ту «вічну відплату», як це чинили юдейські пророки. Разом із своєю Матір’ю був тут і він лише весільним гостем між весільними гістьми: слухав пісень, жартів, пив вино, їв смачну їжу, приготовлену на врочисте святкування весілля. І благословив щастя юного кохання. Щоб збільшити приємність гостини, перетворив на прекрасне вино призначену на омовіння воду!..

Кай розкрив обійми і простяг руки. Хотів би обняти і землю, і море, і небо… Небо! Яким же йнакшим бачить він його тут, ніж у Юдеї!

Правда, нині земля привертає Каєву увагу.

Але чи ж, думаючи про землю, можливо цілком відділити від неї небо? Небо, що з’єднане з нею на обрії, що накриває її безоднею свого склепіння?..

Каїв погляд затримався на двох найясніших зорях «Небесного мисливця», Оріона.

— Які ж вони сяйливі! Як… Магдалинині очі!.. — майнуло думкою. А з-поза неї немов відчув відлунок Магдалининого співу.

Так, Маріам — Мрія, Маріам — те недосяжне небо…

Руфіла — дійсність, Земля… «Ґея арозімос!»

Обидві — прекрасні, радісні.

Але ж хто живе на землі, не може обминати земного! Він потребує товаришки земного життя, щоб іти з нею рука в руку поземним своїм шляхом… Потребує тієї сестри-нареченої, доньки одної з ним Матері-Землі.

А мрія?.. Вона — як надземна муза, одягнена веселками й сяйвами… Вона зв’язує земне з небесним. І вона відлетить… разом з юністю, добою мрій цих квітів життя, відчиняючи двері невблаганній дійсності, добі, що по квіті повинна дати овочі…

Весілля в Кані Галилейській!..

Весілля в Таррагоні…

Думки колисали Кая, як морські тихі пружні хвилі…

— Занадто багато у Кая фантазії, почуття, серця! Як у справжнього іберійця! — часто з зітханням констатувала Прокула.

«Так. Може, тому саме Кай і є цілою людиною», — тихо в думці відповідав Пилат. І закінчував уголос:

— Бо в Каєві повним голосом промовляє його батьківщина, Іберійська земля!

— Якщо занадто піддаєшся чарам поезії та абстрактним ідеалам, не запримітиш повсякденної прози, з якої складається реальне життя! А римлянин, пан світу, ніколи не повинен забувати про життя! — остерігала мати Кая.

Ах, мати! Як їй було тяжко зрозуміти поезію, мрії, злети душі!

Її життям керували впорядкованість, спокій, незломна воля, а передусім обов’язок. Аж дивно; як могла вона дорозумітись із Магдалиною?..

Кай відчув утому. Не знесиленість, але здорову фізичну втому, яка нагадувала: слід відпочити, бо не зможеш працювати.

Внутрішня душевна боротьба вщухала.

Юнак сів на прибережний камінь. Обрій затягла опалева мла. Зір уже не було видно. Море й небо злилися в одно…

Що ж то замайоріло на обрії?

Занурив погляд у далечінь, де з’явилася легенька світляна мряковина. Із неї виступало швидко наростаюче світло. Воно наближалося до берега, немов пливло над морем.

Каєвим тілом перебіг холодок і сховався під темні кучері. М’язи напружилися, підсвідомо приготовані до оборони.

Був без зброї. Хто ж бо, йдучи в місті на весілля, візьме зброю?

Але ж пірати не причалюють до берега з світлом, ще й з гострим світлом! Так само не причалюють так близько від міста!

І хто ж бачив на кораблі біле світло? Просмолене дерево смолоскипів дає червонявий вогонь…

Думка наганяла одна одну, й почали вони підсувати образи уяви, про які звичайно кажуть: цього не буває, бо ж не може бути!

А в душі хочеться вірити, що воно таки є!

До берега, саме до місця, де був Кай, гналася силуета великої барки… Її контури ледве зарисовуються у розпливчастому світлі…

Парусів немає… Не видко руху від весел…

Хто ж то може бути? Люди, що врятувалися з потонулої триреми, чи Нептун, сам володар моря?.. Але таки здається, що на човні є кілька людських постатей…

Попереду на підвищенні ростральна фігура, охоронниця човна. Це в її руках те ясне біле світло.

Каєве серце тремтить, як напнута струна… Рум’янець заливає виски, шию… В ростральній фігурі впізнає… Маріам з Магдали!..

Душа затремтіла в страшному передчутті:

Її тінь! Відійшла з землі живих… А там, у «Хароновому човні», що перевозить душі померлих до країни вічного присмерку, ще інші тіні…

Кай робить кілька кроків наперед… Усвідомлює собі, що він не мріє… Це не сниться йому!

Добіг до мілини. Увійшов у воду. Почув, як солоні хвилі діткнулися вогкими устами його колін…

Барка без веслярів і без вітрил пристає коло нього…

Тепер Кай пізнає всіх, що прибули цим дивовижним, але не Хароновим човном: Марту з Лазарем, коло них Маркелу й Максиміна…

Ось Саломе… Сара…

Але ж це… прецінь, той прибитий при землетрусі в Тиверіаді, той «зелений ятлик» із пронизливо-гострим голосом, Донатус, що впав тоді до Магдалининої ложі!

Сам він викидає сходи!.. Кай підхоплю, їх і простягає руку Магдалині[308]…