Каїв лист не знайшов уже Прокули в Юдеї. Мусив доганяти прокураторову дружину…
Перейшовши ж Юдею, міг би той лист почути багато дивовижних чуток…
«Прокуратор Пилат цілком ошалів з кохання до мідянокосої гетери з Магдали!»
«З ревнощів вигнав з дому сина! Того, знаєте, що то носив її на руках під час землетрусу в Тиверіаді!»
«Заслав на вигнання дружину!»
«Юстіцію?»
«Аякже! Щоб не перешкоджала!»
«Дарма, що Понтія Прокула нечувано принижувалася!»
«Подумайте, навіть у себе приймала гетеру!»
«Та коли б тільки у себе приймала! Ні! Сама-сама, як прохачка, до неї приходила!»
Але більшість ставилася до цих чуток як до спліток: надто неймовірні були вони. До того ж поводження та вдача прокуратора давали багато іншого матеріалу язикам, що мали подостатком дозвілля.
Але було чимало й таких, що бодай із злорадності хотіли тому дійняти віри. А цю «віру» підкреслювали деякі «безперечні факти».
Цілком відверто Пилат поставив на ноги римську карту[401], а частинно й військо, щоб за всяку ціну розшукали Лазареву родину. Навіть проголосив грошову нагороду тому, хто вкаже правильний слід.
Хотів безпосередньо почути про діяльність юдейського вищого духовенства.
І сам не сидів без руху.
Був і в Цезареї, і в Тиверіаді. Заїздив і до Єрусалима… Ніби ніде не знаходив собі ні місця, ні спокою…
— Маріам глузує з прокуратора! — потихеньку пустив чутку Єгонатан. — Вона ховається навмисне, щоб піднести собі ціну!
Ця стріла була отруйна: брала на глум цезарського намісника й дратувала побожну юдейську еліту.
Не були байдужі до цієї думки й римські урядовці, й військова старшина. Бо римляни не любили подавати причину до осмішування себе.
Природним наслідком цих чуток і фактів були нові доноси до Рима.
Щоправда, цього разу не закидали Пилатові державної зради, але образу Прокулиної честі, зневаги римської матрони, приниження римського престижу й гідності римського урядовця. А передусім, зневаження посвятного для римлян стану подружжя!
Принагідно згадувалося також, що прокуратор своєю негнучкістю сам провокує населення до заколотів… Бо ж нарід ізраїльський визнає закони римські, даючи немало доказів, що шанує їх… Хто ж бо на світі не знає мудрості римських законів?
І Пилата заплутували все дужче в міцні сіті — і римляни й аборигени. Але ніхто не виступав на відкриту боротьбу, дивуючись на велику освідомленість прокуратора про всі задуми й плани тетрарха та духовенства.
Пилат задихався в лабетах цих лукавих інтриг, так органічно йому ненависних.
Втомлений, змучений до краю, йшов напролом. І, нарешті, збагнув, що перестає володіти собою…
Тоді замкнувся в своєму цезарейському палаці й не приймав нікого.
Цілими днями, а часом, і ночами, блукав алеями своїх садів. Або дивився на танець хлопчика з цапком і нічого не бачив за своїми думками.
Одного дня згадав за Йосифа Ариматейського й викликав його.
— Що ворожать Римові юдейські пророки? — запитав між іншим приятеля.
І лише хитав головою на Йосифові вияснення, що юдеї мають пророків, правда, але то не «ворожбити». Вони не пророкують на запитання. Цікавить їх тільки доля ізраїльського народу та ті ознаки, з яких пізнається прихід Месії.
Пилат тільки махнув рукою. А за хвилину, немов сам до себе, думаючи вголос, промовив:
— Гадаємо, що страждання наші приносять нам болісті, невдачі, розчарування чи смерть близьких… А джерело всіх терпінь одно: неможливість пізнати., що є істина… в чім вона… Й де її шукати… Вона, Йосифе, як той твій келех дорогоцінний… Така вона почесна, така таємнича, незрозуміла… І ми, шукаючи її, раз у раз плутаємо її з найрізноманітнішими речами, до неї ніяк не подібними… Не лише знайти, але навіть наблизитись до неї ми не здатні!
По хвилині мовчання додав:
— Часто згадую той келех… Коли б я міг побачити його?.. Коли міг би ти прийняти мене в себе?
І впав майже в розпуку, довідавшись, що Йосиф уже не має в себе посвятного келеха…
— Як же було можна?.. Хто ж знає, чи довезе його Маріам до Рима?!
Не знав про те Ариматейський, бо не було ще жодних звісток від Магдалини. Не міг навіть довідатися, чи відпливла, і з якої пристані. Але знав, що саме у той час, коли мала почати подорож до Рима, єрусалимські священики переловили Лазареву родину та більшість його слуг у Тирі.
Було відомо, що всіх їх знищено, бо під час хуртовини пущено в море на старій барці без весел і без вітрил, без їжі й без питва…
— Чи була з ними Маріам, того не знаю. Мабуть, як вернусь додому, знатиму. Маю одну дівчину, якій на долі Магдалини дуже залежить. Але я твердо вірю… більше! — я певен, що келех не загинув і… може, захистив Магдалину більше, ніж Магдалина захистила його…
Дивився, немов не на зовнішній світ, а лише в своє серце. Тепер Йосиф Ариматейський був завжди такий: замислений і заглиблений у себе.
— Так, — додав по хвилинці мовчання: — Келех урятує не лише себе, але й Магдалину…
Однак Пилат не мав тієї віри й був іншої думки:
— На Рому й Немезиду[402]! Говориш щось несамовите, Йосифе! Смерті Магдалининої родини я не подарую юдейському синедріонові! У цьому вони можуть бути певні!.. І Маріам з келехом знайти мушу! Хоч би у воді, коли не на землі! Йосифе! Ти знаєш таємні науки! Скажи мені, чи я знайду келеха? Де його шукати?
І дивний був Йосифові небувалий вираз Пилатових очей…
Однак відповів непрямо:
— Раббі казав: «Шукайте — і знайдете!»
Пилатове обличчя заясніло.
— Так я знайду келех! Знайду! Чи на землі, чи в глибинах вод!.. За життя чи по смерті[403]… Хоч би довелось шукати аж у Тартарі[404]!
— А пам’ятаєш, що я тобі говорив, коли показував той келех? «Хто йде за ним, тому в дорозі його сліз не обітре ніхто!»
Пилат знизав раменами:
— Кожний з нас плаче на цьому світі! Хоч часами й без сліз… А чи може хтось обтерти ті невинні сльози?..
…………………
І почалося ще гарячковіше шукання витанійської родини, а Марії зокрема. Вжито всіх способів і всіх заходів, якими розпоряджав намісник цезаря в Юдеї. А це долило ту останню краплину до вже й так переповненого злобою та зрадою келеха ненависті, що його так завзято приготовляли для Пилата.
Тож, нарешті, промовив Рим.
Мова його, як завжди, була лаконічна й невідмовна:
— Cedere patria[405]! — дістав наказ Пилат.
Було більш як на часі спинити пусті балачки, недопущенні для величі Риму, і прибрати до рук Юдею, що, фактично, вже чималий час була без прокуратора.
В дійсності, це вигнання не було карою Пилатові. Воно лише давало можливість непомітно усунутись у тінь. Бо Рим не забув і відібрав твердому правителеві Юдеї його заслуг.
Пилатові було дозволено замкнутись у своїх маєтках, розкинених у Галлії, на берегах Родану[406]. До його величезних латифундій кало Вієнни[407] ще додано чималий простір родючої землі благословенного півдня галльських провінцій[408] аж по Массілію.
Цей подарунок не осолодив Пилатового огірчення, хоч огірчення не було таким надмірним.
Маючи розв’язані руки й вільний час, Понтій міг присвятити всю решту свого життя шуканню келеха.
Єдине, що було гірке Пилатові, це те, що йому відбирають можливість порахуватися з Антипою та первосвящениками єрусалимськими.
Також було жаль, що ясну формулу «cedere patria» — «покинути батьківщину» треба було розуміти літерально: на справжню батьківщину, до Тарраґони, Пилат вернутися не смів. Може, саме там, у Кая, й міг би знайти відомості про Марію…
Також не можна було тому, кого висилали на вигнання, вернутися до Рима. Це дуже в’язало руки.
Але для пом’якшення присуду, а особливо для підкреслення неодіозності наймення Понтіїв у Римі, таррагонським претором призначено знову Понтія Кая[409].
Вчинки сина та його заслуги перед державою мали закрити помилки батька й відсунути тінь, що впала на старовинний рід Понтіїв.
…………………
На Родані Пилат не вибрав собі розкішної вілли із статуями, портиками й дорогоцінними мистецькими творами, що все дужче заміщали староримську простоту.
Його осідком стало мале, майже дике село, що про нього напевне сказав би Варрон[410]:
— … Rus verum barbarumque[411].
Не було тут ні усміхненої, блакитної далечіні, ні гомінкого моря, як у Таррагоні! Тільки озивалися до самітника Понтія. величні голоси лісів та незчисленного птаства, що в них розкошувало, як у справжніх пралісах.
Скрізь по високих узгір’ях, як лави побожних прочан, що прагнуть піднятися усе вище до неба, пнулися терасами старезні велетенські дерева. Вони панували над цілою місцевістю.
У маєтку, відповідно до розлогості приналежних до нього лісів, ланів і пасовиськ, були просторі, великі будинки. В них вміщалося багато людей, бо ж великі земельні простори потребували робочої сили.
Панський дім стояв, як було тодішнім звичаєм, серед будівель. Немов храм посеред військового табору! І дійсно, маєток дуже нагадував собою військову колонію. Весь денний порядок праці й відпочинку розплановано так, як вояцькі вправи по таборах.
І це сподобалося Пилатові.
Гадав: поки розіслані скрізь посланці привезуть відомості, де може бути Магдалина з келехом магів, він згадає свої молоді літа й буде сам керувати працями маєтку. Але швидко виявилося, що землі, яких Пилат взагалі раніше ніколи не бачив, тепер не потребували його особистого нагляду.
Залишалося погодитись із давньою сентенцією колишнього приятеля й друга з молодечих літ, Руфа з Таррагони, який говорив:
— Земля — як жінка: коли її покинути, хоч і ненадовго, вона стає чужою!..
Тим часом кожен роданський villicus[412] того чи іншого фільварку був такий відданий своїй праці й так вправлений у найменших подробицях господарювання в тутешніх обставинах, що без очевидної шкоди для справи їх не можна було не тільки усунути, але навіть коректувати.
З перших же днів господар переконався, що всі його розпорядження були шкідливі й не відповідали місцевим умовам. А Пилат твердо тримався засади, що неуспіх всякого приватного підприємства, особливо ж аграрного, є явною шкодою для держави, чого добрий civis romanus[413] не може собі дозволити.
Пилат, що був так дуже призвичаєний до безперестанної праці, несподівано залишився безчинним глядачем, без власного субстрату, без своєї стихії, всіма покинутий… Уперше в житті почув себе дійсно старим, нікому і ні на що не потрібним!..
І погас.
От прогуло над головою, як вітер, минуле вже життя… Вилилось бурхливим потоком, зриваючись із стрімких скель, лишаючи на ущелинах шумовиння, а на дні — гіркий осад і оману…
Що ж лишилося у басейні життя? Пригорща каламутної, багнистої «води життя», що просочується далі… Затримувати її марно! І… чи ж варто?
А скільки було проектів, планів, мрій!.. І тепер, може, найприкрішим здавалося саме те, що більшість тих планів, проектів, мрій здійснено доцільно, продумано, з користю для себе, своїх близьких і держави…
А от же, виходить, ніби все це було непотрібне… марне… безглузде!.. Ні він, ні його родина не користуються й ніколи не скористаються його надбаннями… А Рим? Мав би це все й тоді, коли б Понтія Пилата взагалі не було на світі!..
Були то тяжкі думи… Але чи не найтяжчою була думка про Прокулу…
Її відсутність підкреслювала чорною лінією жалоби повноту його самітності й опущеності.
Але виходу не було.
Вимагати її повернення? Римський патрицій та eques[414] не міг собі дозволити цього! Завернути можна хіба рабиню — але не матрону.
Просити? Як Катул[415] — Лесбію[416]? Це не личило ані його вікові, ані його гідності.
А втім, Пилат знає Прокулу! Знає й те, що вона ніколи не забуде і ніколи не простить йому його зламу.
Юдей Йосиф з Ариматеї, один із найближчих приятелів Раббі Галиленського, простив Пилатові його злам, хоч цей злам привів до смерті його, Йосифового приятеля, Раббі…
Але Прокула?
Прокула цього зламу ніколи не простить! Дарма, що нікого з її близьких цей злам не привів до смерті. Але… скинув Пилата з п’єдесталу, на якім він стояв для Прокули!..
Кай?
Для кожного юнака життя починається тільки від нього самого! Від хвилини, коли він самостійно, як юний орач, покладе свою руку на плуг життя!
У нього своє щастя, свій світогляд, свій світ!.. З його листів, аж надто нечастих, стриманих і з виразним підкресленням синівської пошани, Пилат вичитував ненаписане: син, як і дружина, перестав бачити в ньому взірець для себе.
Причина? Злам! Упадок з п’єдесталу!..
І от, як старий пень, що з нього виріс молодий і сильний паросток, Пилат може мовчки трухлявіти в своїх неоглядних лісах…
Чекатиме, поки не вдарить у нього грім… або поки сам собою не спорохнявіє. А вітер рознесе його безвартісну порохню… Отож, як старому пневі, родиною йому міг бути тільки ліс…
У ньому знаходив Пилат повну самотність, інколи протягом цілого дня не говорячи ні до кого жодного слова…
В нечинності та зневірі в життєву мету, Пилат швидко трухлявів… І в міру, як слабшало в ньому бажання жити, міцнішали немочі, яких не поборював, поки вони були тільки в зерні. Ще недавно твердий, грізний прокуратор Юдеї з кожним днем ставав тихіший, безпомічно слабший. Був, як безнадійно хворий, що для нього ясне одно: незабаром прийде кінець.
Останнім листям обсипались думки… Навіть уже не тяжіли журбою чи болістю! Були безвартісні. Справді, як сухолист, що йому вже ніхто й ніщо не може повернути ні життя, ні барви…
— Ніхто й ніщо! — промовили Пилатові уста.
І звук власного голосу пробудив його до дійсності.
Пилат був сам, як і завжди тепер. Не хотів бачити коло себе нікого, навіть свого лікаря.
Однак чутке вухо виявило чиюсь присутність у шелесті зелені, що обвивала терасу.
Пізнав раба Едуена, одного з тих небагатьох, що не були відпорні панові та що їх послуги він приймав без незадоволення й роздратування. Невільник стояв у покірливій позі, прохаючи дозволу на слово.
Пилат дозволив поглядом. Тоді Едуен з радісною усмішкою почав вимотувати із свого плаща щось темне.
Вираз рабового обличчя став милий, приязний, співчутливий. Немов не до пана, а до рівного собі віком і становищем прийшов, як приятель.
— Ясний пане! — всміхнувся радісно на повний рот. — Я приніс ось що!
І на простягнених руках, як подають на стіл полумисок, Едуен подав панові живого молодого зайчика.
Звірятко спокійно дивилося гарними, як вогкий агат, чорними очима на нове оточення й незнайому постать. Ворушило чорними вушками, однак до втечі не схоплювалося. Навпаки, довірливо витягло сірувато-гніду голівку, коли Едуен поклав його панові на коліна.
Пилатова рука машинально доторкнулася м’якенької вовни звірятка.
А Едуенове обличчя освітилося людською приязню, без тіні рабської підлесливості. Зігнувшись, і собі погладив чорні вушка зайчатка, що гнідо-сірою грудочкою вмостилося у фалдах білої м’якої Пилатової туніки.
— У лісі, ма-а-нюсінького знайшов його… — показували вищербленого зуба Едуенові уста з-під довгих звислих вусів[417].
— І от… приручив[418]!
Підняв на Пилата несміливий погляд.
Але голос раба діткнувся Понтієвого серця, як рука приятеля, що стискає дружню руку…
— Не галасливий… тихесенький!.. Може, розважатиме ясного пана…
ТІилатові пальці знерухоміли на пухнатій спинці тваринки.
Щось затремтіло в серці твердого прокуратора Юдеї… Щось озвалося далекою луною…
Хотів промовити, але слів не знайшов, на очі набігали сльози… Тільки хитнув головою… давнім звичаєм — двічі.
Едуен зник.
А Пилатові ще довго здавалося, ніби Прокулина тепла рука теплим дотиком затрималася на його повіках…
Раптом почув себе ще меншим, безсильнішим і таким самітним, покинутим!..
Важко зітхнув:
— Жаліють мене… навіть власні раби!.. А вона… вона…
І голова з твердими рисами, з гіркою глибокою зморшкою біля опущених кутиків уст, опустилася ще нижче…
…………………
З того дня на кожному кроці Пилат помічав вияви співчуття у своїх рабів: і в несміливих поглядах їхніх, в обережних рухах, в зітханнях, що іноді зривалися з їхніх уст. Розумів, що в тому проглядає людська добрість, а не слухняність чи страх невільничий.
І це гостро пекло колишнього можновладця… Як милостиня… від якої не міг відмовитися, щоб дожити віку!..
Лікар Антимах, мовчазний грек, був єдиною особою в маєтку, що знала, з чого починати розмову, й могла викликати Пилата на розмову.
Але лікар також бачив, що його пацієнт, хоч фізично ще дужий, не потриває довго, бо не хоче жити!
А все ж таки часами лікареві пощастило викликати Пилата на розмову. Тоді, як у власних думках, вимовлених уголос, Пилат шукав пояснення своєї меланхолії. Але для цього мусіла з’явитись причина.
А такою причиною був або синів лист, або повернення когось із посланців, що приїздив повідомити про повну відсутність слідів Магдалини після відплиття барки з Таррагони…
На Таррагоні обривалися всі сліди. Власне, це була тільки єдина літера на табличці, замість цілого слова… Відпала навіть можливість якихось припущень! Для мозкової чинності залишалась тільки одна сфера — згадки! І тільки оті спомини про минуле були єдиним субстратом, на якому Пилат ще тримався при житті.
Але Пилат не хотів наслідувати всіх римських сенаторів на відпочинку, що на старі роки писали свої мемуари. Про що, власне, міг би він писати? Впускати юрбу в своє інтимне життя? Життя з Клавдією Прокулою?
Чи про те, що його переможено підступом і лукавством?
Чи виправдовуватись, що перемогли «переможені», на яких він наступив своєю сандалею? Якими так погорджував, що навіть не вважав потрібним тримати в Єрусалимі цілої легії вояків[419]? І знов повертався до основного питання: що ж, власне, звалило його?
На око виглядало, ніби той процес у Пасхальні дні…
Але процес був тільки приключкою. І Пилат зловився на ньому, як жовтодзьобе пташеня в сильце, що його наставив негідник без сили, без честі, без сміливості!..
Дійсно, фатум[420] не тільки посміявся над Пилатом, а просто плюнув йому в обличчя!
І знову, як після процесу в Єрусалимі, Понтій перестав спати…
— Помре нам пан!
— Швидко помре! — перемовлялися невільники.
Але що невільникові панова смерть? Помре цей, буде інший! Хіба здихаєшся рабства смертю пана? А все ж таки невільники співчували. І знайшовся навіть такий, що пожалів пана не тільки словами, але й учинком.
— Ні! Це не чари юдейські, як дехто каже! — прийшов до остаточного висновку раб Едуен. — Це заподіяли так нашому панові ображені боги! Боги нашої землі. І саме за те, що ставить вище них своїх римських богів! Треба одного: перепросити Тараніса та Беліссену[421].
Ось піде Едуен на тяжку прощу в бездорожні ліси… І коли пощастить йому дійти, випросить панові здоров’я й життя!..
Умовив управителя, випросився:
— Піти панові по лік!
— Що ж, — міркував управитель, — коли з доброї волі зголошується раб, що йому ось-ось вийде воля! Цей не втече. А надто Едуен!
…………………
І подався Едуен спочатку вздовж Родану.
Потім звернув у дикі хащі, на несходимі гори, до малоприступних вишин.
Там-бо, в глибоких печерах з таємними входами, виходами й переходами, живе мудрість старовіка, друїдська, що її римська зброя позагонила аж у неприступні нетрі землі[422].
Є ще там і жерці й мудреці! Знають вони таємні сили, говорять з ними про все!..
Як би ж не знали вони й про ту приховану «істину», що так за нею пан побивається?
І чує Едуен, як шепотить вітер у старезних кронах дерев:
— Іди, чоловіче, просто до віщої діви… Вона знає…
Мабуть, що знає!..
Тільки ж Едуена бере сумнів: чи не ліпше все ж таки було б до друїдів? Ще змалку наслухався про них чимало. Тато аж двічі ходив до них на прощу. Дуже мудрі вони! Аж тяжко простій людині зрозуміти, що саме вони віщують, чого навчають…
Золота не беруть. Кажуть на нього:
— Зло! Жовте нещастя!
Подарунків не хочуть. А поміч і ліки дають за спасибі.
Кажуть лише:
— Богові дякувати!
А якому саме богові — не кажуть! Не забороняють кланятися жодному… Бо говорять:
— Бог єдиний для всіх… Тільки кожен нарід його по-своєму називає, своє наймення дає[423]…
Незрозуміле це Едуенові… Як-бо це так? Стільки народів на світі, а в усіх — один-єдиний бог! Той самий? Ще й нібито всіх, усі ці народи, він один і створив?..
Щось тут, певно, не так!..
Дивиться на верхи дерев Едуен, а вони лише вітами хитають, мовляв:
— Де ж тобі, людино, таке зрозуміти!
— І таки правда! — погоджується Едуен. — Де ж би таке можна було збагнути?
Зітхає. ЗакруЧує за вухо довге пасмо волосся, що виростив собі, як старий звичай каже, на виголеній голові[424], — і йде все вище, все далі…
Друїди знайдуть раду! Вони-бо знають багато, якщо не все на світі!
Не дурно ж вони з небесними духами говорять… А духи до них по веселці, як по повітряному мості, спускаються…
Аби лише дійти до їхніх печер!..
Там є ті таємні могили невідомих істот… Ніби також людей, але таких, що то ще перед людьми Землю-Матір топтали…
Кажуть-бо ті, що знають усе, що вже три тисячі літ обминали дощі ці могили, аж поки вони на поверхні землі не з’явились[425]…
— Три тисячі літ! — міркує Едуен.
Добре ж, якби він міг собі уявити, чи це дуже довго. Але Едуенова уява не вельми велика. Не вистачає її, щоб уявити собі ті істоти, що були ще «перед людьми»…
Знає він тільки, що полишили вони друїдам чарівний камінець каллаїс.
Едуен цю назву добре знає! Навіть у дитинстві бачив той святий камінь на власні очі! Ба, навіть цілував його!..
Бо то камінь вічного щастя, а дехто каже: камінь вічного життя[426]! В’ються думки Едуенові, в’ються все вгору й стежки, в доброму, без хижого звір’я друїдському лісі[427]…
Неначе вже веселіше шелестить і гомонить той високий ліс, що з небом говорить і над головою людини перекочує хвилі повітряного шуму… Аж здається Едуенові, що новою силою наливається його тіло…
Неначе він тільки що вибрався в путь!
Бо ліс — це рідний батько! Рідний дім! Тільки в лісі захист і безпека.
В лісі скрізь їжа! І джерела студені, чисті, співучі… І ліки… Й зілля чарівне! Все — в лісі!
Та ж у лісі, — в побожному зворушенні оглядається на один і на другий бік Едуен, — та ж у лісі таки й самі боги живуть!..
А в хащах, куди не повернешся, ліворуч і праворуч, попереду і ззаду — скрізь кують зозулі… Цілий тисячоголосий хор зозуль!
Крешуть світлі іскри молотками, обмотаними шовком…
І вилітають іскри, легесенькі, срібні, високо-високо… широко-широко… аж згаснуть у вогких глибоких лісових пущах… Розлітаються гущавинами, вигаслі, як холодні капки… без жодного блиску… Щось розпирає широкі груди варвара. Туга чи щастя?
Якби Едуен знав, що це таке?! Таке-бо воно йому незвичайне… без назви те почуття… Й таке п’янке… гарне!
Почуття волі, свободи…
…………………
— Так кажи! Кажи ще раз, Едуене! Мідянокоса та пророчиця, кажеш?
Допитується й перепитує Пилат. І не може відвести погляду від галузки омели, від оливного віття та тернових шпичок, що їх приніс йому Едуен із своєї прощі до друїдів.
— Так кажи! Кажи ще раз, Едуене!
Пилатова думка спалахнула давно вже забутою радістю:
— Вона це!.. Магдалина! Вона!
І збудилась так давно вже приспана енергія…
Зазвучала в ній якась нова, раніш незнана Пилатові нота.
Було в ній щось тепле, хвилююче, що викликало тремтіння серця…
Поривало подивитися на всіх приязно, дати комусь радість, співчувати, підтримати, виявити ніжність… Так, ніжність… таку незнану Пилатові!..
Ожила осяйна мрія й освітила прийдешнє… Ні, більш як мрія — надія стала, як ростральна фігура на кораблі його життя!
Ці почуття постали такою могутньою хвилею, що залили раптом увесь світ… І несли Пилата в невідомий край… у ясні простори… без меж, без кінця!..
Пилат зітхнув з полегшенням, немов скинув із себе тягар, що тяг його на дно… З’явилася мета в його житті!
Схотілося жити! Жити, щоб знайти келех магів, цю єдину в світі дорогоцінність! А знайшовши, Пилат не пожаліє всього свого майна, всіх своїх сил, щоб навіки забезпечити келех…
Вкупі з Иосифом Ариматейським спорудять вони в неприступних горах нездобутну схованку для святого келеха… Доглядатиме його пітоніса, Маріам з Магдали.
Будуть при ньому сходитися «охоронці келеха», що про них згадував Ариматейський. Сходитимуться за великим столом круглої форми, щоб не можна було нікому сісти вище або нижче. А стіл має бути з лазуриту сяйливо-синього, як небо!..
Пилат, суворий прокуратор Юдеї, мріяв, як… юний Кай!
Раптом надбігла думка: чому Йосиф Ариматейський, чужинець, походженням з народу, що знає лише помсту й ненависть до «несвоїх», міг вибачити Пилатові, що, маючи владу, не оборонив Йосифового найулюбленішого Раббі?
Згадалися давні зустрічі, розмови з Йосифом. І з них вимоталася думка: бо Любов була підпорою Йосифовою!..
Любов, що не потребує жодного людського «права», «справедливості», бо вона вища над усе. Їй Вистачає самого милосердя, необмеженого милосердя й прощення, так само необмеженого, бо вони увільняють від тягарів, від усіх пут…
Тож не чекати й хвилини!
Едуен знайшов дорогу. І Пилат мусить негайно вступити на неї! Ще сьогодні вирушає він по келех!
Іншої мети він уже не матиме ніколи!
І летить одно за одним Пилатове розпорядження:
Щоб за годину був готовий до довгої мандрівки великий прогулянковий човен на восьмеро веслярів з доброю каютою.
Щоб негайно понад берегом виїхало десять вершників з десятьма вільними кіньми…
Щоб погнали ще під ніч восьмеро сильних мулів, навантажених їжею та всім необхідним для таборування в лісах…
Щоб на човен узяли всякого запасу на сорокаденну подорож, — таку, як була подорож Едуенова.
Едуен дістав волю за принесені відомості. Він і поведе виправу вже як вільний. І, як вільний, дістане за це нагороду.
Але, нехай ще, поки будуть скінчені приготування, слово по слову, розповість, що казала віща діва.
— Найясніший пане, сказала так: «Захована істина принесе мир душі, пораненій тернами». Отже, й дала тернину. Потім сказала: «Як омели, не на землі, а на посвятних верховинах треба шукати її». Та й дала омелу. А потім ще сказала: «Спрагу серця втишить келех Вічної Радості». Достеменно так сказала!
Хто ж, крім Магдалини, міг би говорити такі слова? Хто, крім мідянокосої, може знати про «келех», «терни»?..
Він же сам бачив також ті терни на голові Раббі!.. І Магдалина знає, що ті терни поранили й Пилатову душу…
І в думку не приходить Пилатові, що та віща діва вершин не може виглядати вже такою мідянокосою… Чи ж не проткали ці роки срібними нитками Магдалининих кіс? А та віща діва вершин, говорить Едуен, «молодесенька, як місяць-молодик»!
…………………
Прийшли управителі. З ними лікар Антимах.
— Чи все готово?
— Так. Але надходить страшна хуртовина… Треба перечекати ніч, а вирушити тільки завтра.
— Що сказав — сказав! — гукнув Пилат, аж затрусилися підвладні.
Не чули ще ні від кого такого голосу й такої владної мови.
— Одужає наш пан! — заговорили між собою раби. — Хоче жити! І житиме!
Лише одно турбує всіх: і лікаря, й управителів, і рабів:
— Як же можна рушати в такий день? Завтра ж бо День Зустрічі!
Сьогодні вночі на недоступних усім, тільки самим друїдським жерцям відомих верхах, мають зібратись ті довговікі велетні Дужі[428], що в їхніх могилах[429] знаходяться шматки каллаїсу…
Щороку восени, коли то заходить над вечір остання літня громовиця, на крилах її блискавиць прилітають таємні, тисячі літ уже неживі, велетні Дужі…
Прикладаюсь вони шматки каллаїсу один до одного, щоб скласти з них ту Велику Таблицю, на якій написані слова таємного заповіту Передвічної Віри, що її розбили та розкидали прадавні люди…
Тож у такий день, власне вечір, ніхто не насмілюється виходити поза обійстя. А тим більше — бути на ріці[430]!
Але пан: «Що сказав — сказав!»
Коли ж лікар, на загальне прохання, насмілився все розповісти, пан зовсім став якийсь чудний. Зрадів, як мала дитина!
— Що ж написано на цій таблиці?
Перепитали всіх, що були у дворі: може, хтось чув?
— Чи не написано, — каже пан, — про такого володаря, що «володарство його не від світу цього?»
Хто ж це знає?..
Може, й панові відомі друїдські таємниці?.. Може, й він цю таблицю читав? Тож такому, звісно, не страшна й остання громовиця напередодні Дня Зустрічі!
…………………
Того ж таки вечора виправа вирушила — і водою, і суходолом.
А хуртовина вже гонить над вершийами гір свої гуркотливі буруни…
Корони кількасотлітніх дубів угинаються в поклоні таємним силам. Віти лісових велетнів хльостають повітря та хмари, як хвилі — береговий пісок… Із сичанням та грізним шумом перекочується зелені хвилі лісів…
Стемнів зелений, як очі кельтських дівчат, Родан.
Фіалкові тіні, мов кружала під заплаканими очима, налягли імлистою болоною на гори. Бояться й гори! Зажурені, сумні, немов постарілі…
А блискавиці раз у раз пришпилюють чорно-синю небесну завісу до стерплої землі… Мабуть, щоб не звідали смертельники нічого з посвятних таємниць вічності.
А дощу нема! І це найгірше, бо ж відомо кожному, що суха громовиця кидає на землю смерть.
Тяжко змагаються гребці з силою хвиль…
Рипить, немов стиснутими зубами скрегоче, давно вже не вживаний човен.
Але Пилат нічого не бачить довкола себе. Нічого не чує.
Став на самому передку, закритий від гурагану рострою, та дивиться вперед. Там, напереді його мета!
І бачить: просто на нього йде людська постать…
Буйна радість, нестримна, як буря, що шаліє довкруги, пориває Пилата.
Те, чого він шукав, само йде до нього!
Не доторкаючись навіть кінчиками ніг до спінених хвиль, осліплююча красою більш, ніж блискавка світлом, Марія з Магдали!.. Вона!
А в руках її — зелений келех!
Пилат хоче радісно скрикнути, та слова згасли на устах, залитих першими тяжкими й теплими краплями дощу…
До дна душі схвильований, ошалілий Пилат виривається з рук лікаря та слуг, стусанами валить навзнаки кількох із них… Відриває від себе всі руки, що тримали його, підіймає ногу над облавком…
В ту хвилину біля самого човна, саме в той шум, що його ріже передок баркаса, впала велика світло-фіалкова блискавка-куля…
Човен, як схарапуджений кінь, підняв угору свою велику корму, і важке Пилатове тіло з руками, витягненими вперед, сторчголов злетіло з облавка[431]…