Quid est Veritas?

XIV. ТІЛЬКИ ЛЮДИНА

Простий човен важко просувався зеленим Роданом.

Силуети двох плавців чітко вимальовувались у прозорому повітрі тихого вечора, що таки, нарешті, прийшов по десятиденних дощах та хуртовинах[463].

Молодий варвар-весляр злегка повернув розкудовчену голову.

На його загорілій від сонця бронзовій шиї натяглися пружні виразні м’язи. Руки міцніш налягли на весла, а весла запінили воду довкола човна. Гребець ніби сперся на них, немов застромив їх у воду, як у землю, і з зусиллям просунув човна далі.

— Вже більше дощів не буде! — вказав рухом голови на молоденького серпка майже прозорого місяця. — Он як підняв уже вгору свої ріжки!

І радісно засміявся.

Загорнений у теплий плащ, керманич мовчки кивнув головою на знак згоди.

З-під спущеної на очі кобки його погляд побіг за блискучою борозною, що її лишала за собою керма. А за поглядом полинула й скупчена в собі його думка. Обоє згубились у свіжій тіні лісових хащ, схилених над водою.

Керманич обернувся знов обличчям до човна й подивився на молодого весляра.

Мілин тут нема, особливо тепер, по цих довгих дощах. Підводних скель чи каміння також нема. Аби лише не віднесло прудкою течією…

Але молодому весляреві тяжко замкнутись у мовчанні.

Міцно вдихнув у себе повітря, що пахло зів’ялим листям та нагрітою за дня водою, і, посміхаючись ясним усміхом, звів очі на керманича:

— Аж тяжко йняти віри, щоб по таких щоденних громовицях стала от така тиша!

Керманич повернув стерно: обминув стовбур дерева, вкинутий бурею в воду.

Весляр дужче наліг на весла.

Але мовчати не міг.

— І що того дерева!.. Що того бурелому!.. І все погнало в море! Буде рибалкам топливо! І в ліс не мусять… Все в тому морі є, все!

Просунулись ще вперед за черговий закрут.

Юнак знов заговорив:

— А Цідон — мисливець, знаєш його, отче Лазаре, вчора приплив з лісу саме цією дорогою!.. Так казав він, Цідон тобто, що бачив мертвого однорога! У загаті, що вище печери… Каже: як олень завбільшки! Каже: зовсім білий… А черево отакенне, роздуте, з води висунулося… — урвав налякано.

Відкинув спітніле волосся з чола й несміливо продовжував:

— Пробач, отче Лазаре! Так сама й лізе на язик ота… стародавня… нечиста сила!.. Я вже стільки часу про ту Беліссену й не згадував! А воно, бач, не здихаєшся!.. З лісу, мабуть, лізе!.. Бо де ж їй і бути, як не тут? Вкупі з василісками[464], однорогами[465], гаддям…

І замовчав, не отримавши відповіді.

Але за кілька хвилин пробував вже з іншого боку:

— Do Aquae Sextae[466], пастирю, річ видима, догребемось!.. То ж то зрадіє пастир Максимін[467]!.. То радітиме!.. Але чи застанемо ще живим єпископа Трофима[468]? Казав брат, що то прибув з листами, ніби привезено єпископа звідкілясь, із грецького міста… еге ж, з Мілета, казав! Зо-о— всім немічного! — протяг, ще й головою захитав. — Немічного зовсім! — ще повторив. — А коли його той брат бачив?.. Ще ж і хуртовина в дорозі того брата затримала!.. Щоб не спізнитись!.. Бо що ж тоді робити?

— Не бійся, брате Севере, — озвався нарешті спокійно й лагідно єпископ Массілії, витанійський Лазар. — Як буде на те воля Божа, то й із смертного ложа зведеться. Знаєш-бо сам: і я був мертвий — аж чотири дні.

Северові очі розплющились до можливих меж. Великі й наївно дитячі, дивились так, ніби несподівано побачили не живу людину, а примару.

Дарма що, як і всі массілійці-християни, знав, що учитель воскресив з— під важкого могильного каменя їхнього пастиря Лазара. Знав і те, що пастир Лазар найдобріший і наймудріший між усіма відомими йому людьми. Але й удома щоразу, коли бувала згадка про те воскресіння, робилося моторошно.

А що ж допіру тут, у диких хащах чи на широкій воді, де повно таємних істот?.. Та ще й при місяці, в присмерку!..

«Воно ж бо воскреслий із мертвих — те саме, що покійник!.. Із гробу вийшов!.. Але ж там був як кожний мертвий! — міркував молодий варвар. І гусяча шкіра одягла голу спину Севера… А холодний піт, немов мокрим рядном, відразу обліпив усе тіло…

«Міцні ж оці чари християнські!» — з побожною пошаною думав юнак.

І кінцем весла у правій руці зробив на воді ледве помітний знак хреста.

Подивився на єпископа, що, як і раніш, сидів майже нерухомо на кормі, замкнений у своїх думках, мов дім, обведений певною стіною.

Потроху заспокоївся. Але вже не говорив. Хапався мовчки за думку-згадку, що жвавіше почала вирувати в голові…

От майже ніхто не відважувався вже, без найбільшої конечності, зайти до лісу… тепер… після Дня Зустрічі Дужів… Та що Дужі?

Вони злетілись та й відлетіли!.. Хіба мало було блискавок? Було на чому вернутися, кому куди треба!.. Але біда, що в лісах, де ніколи не було великого хижого звір’я, оселилася та облуда-потвора… Одно слово: Тараска!

Такої-бо істоти навіть за часів Дужів, що то посвятний камінь-каллаїс у своїх могилах стережуть, напевно світ не бачив!..

І стає Северові, як жива, перед очима ота страховинна Тараска…

Голова у неї, як у розлюченого бика. А очі — людські! Тіло смугасте, як у дикого кота, тільки ж велике… Більше за кінське! А лапи… страшні! Могутні, костисті, сили неймовірної! А замість хвоста — живий гад!

Север ще з дитячих літ не боявся ніколи ні бика найлютішого, ні гада найбільшого. Але тут… знов мокрим полотном накриває страх порябілу спину.

Бо ж, якби ж то Тараска дихала, як всі тварини! А то в неї вухами дим виходить! Коли ж зареве, вогняні іскри та живе полум’я з пащі вилітають… А це її отруйне дихання всі сили відбирає тому, хто Тараску побачить…

Бо можна її углядіти тільки сам на сам. Хто ж відважиться таку потвору сам-один напасти?

Север глянув знову на єпископа. І відлягло від серця… дарма, що пастир Лазар — «живий мертвець»!

Бо ж таки сестра єпископова, Марта, тую страховинну облуду-Тараску зловила! І не тільки зловила, а своїм поясом ув’язала, як звичайного пса! Та й вивела геть… «Їж, — каже, — облудо несита, будяки, мох, гаддя різне!.. І буде тобі добре! А людям чи тваринам жодної шкоди чинити не смій!»

Ні, таки ж великі чари християнські!

І Север не має кого боятися від того часу, як став християнином! А й поготів, коли з них сам добрий єпископ Лазар, що чотири дні… Ну, про це ліпше, все ж таки, не згадувати! Бо знову сама собою ряба гусяча шкіра на спині набігає…

Цілком споночіло…

Почорніли темні хвилі… Відплив з неба й молоденький місяць. Звісно, радий спати! Як дитина! Бо молоденький!

А по зарослих хащами берегах не сплять желви. Звуками, мов разками намиста, скляного, крихкого, дзвінкого, визначають лінію берегів…

Тепло буде! Ще довго буде тепло, коли в цю пору відзиваються желви!

Однак Север спинив на закруті човна й натяг на себе свою галлійську туніку з довгими рукавами. Ще й запнув її кістяною шпонькою під шиєю.

Не було йому зимно — де ж би! Але ставало темно. Можна було не помітити, як десь хитнеться човен, і туніка сповзе у воду…

Подивився на єпископа, хотів йому пояснити затримку човна. Але побачив, що пастир молиться, як мав це у звичаю, коли день кінчався.

Тоді Север знов пустив човна на середину ріки. Намагаючись не хитати його, наліг на весла.

Вже недалеко!

Але коли б не занадто пізно допливти до печери!

Шкода, що нема вже там другої сестри єпископової, Марії! І навіщо вона відійшла з цієї печери? Кажуть: кудись у гори подалась…

Невелика ця покутницька печера. Але Лазар-єпископ та Север у ній добре відпочинуть…

Завжди там є напоготові хмиз сухий і добре кресало на ретязьку, прикріплене до входу.

Север запалить вогонь… І духи нечисті його бояться. Добра це річ — вогонь!

Кулешику собі зварять… Босою ногою намацав під лавою торбину… Є там! Удосталь наклала туди Марта і крупів, і сушеної риби, часнику, солі… Є й сулійка з оливою, свіжою, доброю, смачною!

Усміхнувся й облизався, сплюнув за облавок, бо набігла слина… Аж заплющився, уявляючи собі смак доброго гарячого кулешу…

Раптом човен, як норовистий кінь, метнувся вбік і мало не зачерпнув краєм води.

— Отче!.. Рятуй… Одноріг!..

Єпископ відкинув кобку.

Закутана імлою, що почала підійматися з води, недалеко від човна пливла неокреслена біла маса… Її контури стерлися у тьмянім присмерку.

Але образ був, дійсно, химерний: неначе водою несло трупа велетенського птаха з розпростертим одним крилом…

Лазар наліг на кермо і, привівши човна до рівноваги, наблизив його до білої маси.

Гострий, напружений зір молодого варвара пізнав:

— Людина!.. Втоплена людина…

Тепер уже це бачив і єпископ. Була це людина… в римській білій тозі! Край тоги розіслався по воді й уподібнився до велетенського крила…

Руки були розкинені навхрест. Труп наближався, немовби човен притягав його до себе.

Ще мент, і рука мерця черкнулася облавка… Неначе шукала порятунку.

Мовчазний Лазар на цей раз не витримав, плеснув руками й крикнув:

— Во ім’я Боже!.. Понтій Пилат!

…………………

Міцно спить у човні, що причалив у маленькій затоці біля печери, молодий дужий Север.

Спати в печері? З мертвим і воскреслим із гробу? Цього нерви молодого варвара не могли витримати!

Хто ж бо знає, які загробні таємниці розповідатимуть ті двоє? А, звісно, розповідатимуть!

Бо ж єпископ виразно сказав:

— Знаю людину цю!

Жаль Северові, що з переляку недочув, як пастир Лазар назвав того утопленика!

Може, єпископ наперед знав, що зустріне в річці цього свого мертвого приятеля? Він-бо все знає! І на землі, і під землею, і на небі! Чари! Мо-о-огутні чари знає!

Тому єпископ і мовчав цілу дорогу, що в дусі говорив замовлення!.. Север це добре розуміє!

І друїди вміють говорити з мертвими, духів викликають, де схочуть! Але мудрість християнська куди сильніша за друїдську!

Якби Север не був у тому впевнений, то хіба він був би охрестився?

А цей випадок хіба про це не свідчить?

Друїди можуть викликати тільки духа. А цей пастир християнський ще й тіло викликав! Дарма, що мертве! Та ще й звідкіль! Аж із самісінького Рима!

Север був і в самій Массілії, тож знає, бо бачив там, як великі римські пани одягнені…

І цей пастирів утоплений приятель — неабиякий пан! Коли удвох з єпископом виносили тіло на берег, ураз помітив Север, що на сандалях срібні застібки-півмісяці…

Самі срібні! А пояс! А меч!.. Самі дорогі речі!

…………………

Север не помилявся: в печері було чимало хмизу і кресало на місці. Правда, хмиз по дощах був вогкий, губка до кресала також… А все ж таки запалили вогонь.

Тільки хмиз дуже курів. Аж дихати було тяжко.

Тож Север відмовився від кулеші. Взяв тільки добрий шмат хліба, помащений оливою, дві головки часнику й вийшов із печери. Більш до неї не заходив: спатиме в човні…

А єпископ Лазар у печері схилився над трупом прокуратора Юдеї, вже понівеченим кількаденним перебуванням у воді.

Приглядався до опухлого обличчя, по якому скакали рожеві відблиски вогників багаття. Здавалося, що різні вирази запиту, прохання, надії пересуваються по мертвому обличчі.

Оглянув тіло. Не було на ньому ні ран, ні ознак насильницької смерті.

Притяг до вогню обрубок дерева й сів. Дивився на тіло в глибокій задумі.

— Чи ж гадав я, що колись буду стерегти тіло судді Ісусового? Щоб уранці поховати його… якщо вдасться викопати яму та привалити її камінням… щоб лиси не розгребли… Все ж таки людина!..

І ніби відгомоном на цю Лазареву думку, пролунало у згадці давноминулих часів: — Ecce Homo!

Згадав? Чи… дійсно вчулось? Аж оглянувся.

І здалося, що над багаттям у червоному сяйві, мов за заслоною диму, стоїть Раббі… у білому довгому хитоні… Із смугастим плащем на рамені…

Чисто так, як бачив його у Витанії!

Стоїть живий, дійсний, реальний… з лагідним виразом на обличчі…

Почув навіть знайомий голос:

— Так, людина! Тільки людина! Як усі інші люди… недосконала, повна кволостей… Людина з іще більшими хибами, бо дано їй було владу над собі подібними… Та не помсту, не ненависть приніс я у світ, а милосердя й любов до всіх людей, які б вони не були…

Усміхнувся й зник. Немов розплився з димом…

Єпископ підвівся, став над покійником.

— Не осудив тебе, бо ти тримався права людського… але шукав Істини, хоч і не знав, де вона…

Замовк. Бо здавалося єпископові, що не годиться дорікати мертвому… Та й марно це!

Обернувся, щоб вийти з печери. І раптом відчув, ніби з серця його вирвався могутній потік…

Екстатична радість огорнула його. Побачив у дусі усміх Раббі, лагідний, повний любові… І усміх той належав тому, кого до останньої хвилини Лазар уважав за найбільшого, за найтяжчого грішника, якого коли-небудь носила на собі земля…

Це слово «грішник» аж хитнуло ним, як вітер очеретиною…

Але ж «Господь не хоче смерті грішника»! Чи ж не написано це?

Лазар швидко обернувся до втопленого й підняв руки до неба, немов би офірував на них свою віру, своє серце, недосконалість своїх думок, таких людських, дрібних…

За хвилину промовив до мертвого:

— In nomine Jesu! Pontie, veni fora![469]

І вийшов з печери не оглядаючись…

Сильним віддихом, як по тяжкій праці, підіймались єпископові груди.

Чув, як голосно стукотіло в них серце, мало не викликаючи луни!

Довкола все завмерло.

З лісу, з річки, з далеких лук не було чути жодного голосу, найменшого шелесту…

Річка лежала, як полірована мафкатова[470] плита, немовби вода спинила свій рух. Небо проясніло вже. Зорі немов наблизились, приглядались до землі.

І ось єпископове вухо зловило звук… тихий, ритмічний… Стук, суголосий ударам Лазаревой) серця… Немовби воно поділилося на два… І обидва б’ються одночасно.

Ще мить… З темної печери почулося шарудіння… Голосний віддих, немов зітхання при пробудженні із сну…

Висока, кремезна, біло одягнена постать стала в чорному отворі печери.

…………………

Заслона диму з багаття помалу осіла на землю.

Ще ледве жевріло золоте жаровиння в догоряючому вогнищі, якого вже ніхто не підтримував.

Небо над лісом позеленіло, немов у нім відбилася зелена гладина Родану. В кучерявім лісі обізвались пташині голоси.

Легесенька хвилька плюскалась біля човна, в якому спав Север. Спав міцно й спокійно, почуваючи себе певно під охороною свого пастиря, що знає такі міцні чари… Не прокинувся й тоді, коли на згадку про Раббі при першому сонячному промінні єпископ розділив з Пилатом хліб і вино…

Однак відсахнувся, коли Лазар потрусив його за рамено. Бо побачив на пастиреві білу римську тогу, замість темного подорожнього плаща.

Однак запитати, чому це, не відважився.

Так само вважав за ліпше не розпитувати й про мертвого, Лазаревого приятеля, що його виловили з ріки, як рибу.

Мовчки взявся за весла й без снідання — нізащо не увійшов би до печери! — помчав щосили далі від тієї Покутницької печери, де розмовляли мертвий з воскреслим!..

…………………

Коли човен зник у далині, в сторону печери помалу наближалась огрядна постать в Лазаревім плащі.

Був це той, що ще досі звався Понтієм Пилатом.

Розшукувати далі келеха Пилат не пішов. Хто ж знайде для нього кращу святиню, як Магдалина?

А стати на варті, щоб охороняти його, як уявляв собі у мріях, здавалось нині дитячою думкою. Як і нащо охороняти того, хто сам стоїть на сторожі на заплутаних стежках життя?

І залишився Пилат на місці, до якого привів його День Зустрічі.

Про це знало тільки двоє людей на світі, обидвоє — воскреслі.

А люди з околиць почали гомоніти, що Покутницька печера знову не порожня. З’явився в ній новий пустельник-самітник… Нікому ніколи він не назвав себе. Але люди прозвали його: Маріус, або Марі. Бо по Марії перейняв печеру.

А втім, ім’я Маріус було таке улюблене й так розповсюджене у тих сторонах, що ним кликали майже кожного третього, якщо не другого! — хрещеного чоловіка.

І дуже любили люди того Маріуса[471]. Бо був дуже добрий і мудрий.

Кожному, хто не знав, як відв’язатися від якоїсь біди, давав найліпшу раду. Здавалося, що той великий дужий, але такий лагідний, усміхнений і завжди радісний Маріус знає все на світі!

А от же, було питання, на яке він нікому ніколи не відповідав:

— Що є Істина? Ні, люди добрі, я цього не знаю! Я знав лише те… що Істиною не є!..