Quid est Veritas?

XI. ГОРА СПАСІННЯ

Барка галилейських вигнанців так міцно врізалась у берег, аж увесь її корпус затріщав і здригнувся…

— Як похребтина, коли тіло розбивається об каміння! — болісно перебігло в дусі й по тілі Донатуса.

Знав це почуття із власного досвіду й забути його не зміг би.

— Ані по смерті!

Стоячи при кермі човна, він чекав, поки дійде черга й на нього поставити ногу на східці, щоб вступити на цю невідому землю.

А вона розіслалася оксамитом свіжих лук… Лежала островом, широкою рівниною, охопленою рукавами могутньої зеленоводої ріки.

Величавий Родан[347] уходив помалу в морські хвилі, достойний, поважний, як володар, що вступає в купіль. Смарагдовий острів відбивався в дзеркалі ріки й забарвив собою її води до дна.

Однак він був тільки порогом до суходолу, що простягався широким простором аж до обрію…

Гурток пастухів здалека дивився на чужинців, як вони причалювали до його землі.

Прибулим не було тяжко порозумітись із тубільцями: кантабри та кельт-іберійці[348] розуміли однаково і латинську, і грецьку мови. Перемішували співні гелленські слова та чітко закреслені дзвінкі вирази латинські, неначе сплітали троянди Геллади з металевими лаврами Риму.

Чужі ж галилеянам кантабрійські та кельт-іберійські слова, до того ще ніколи не схоплені їхнім вухом, уже не звучали чужими чи незрозумілими в мішанині знайомих слів.

«Гостинні й лагідні мешканці тихої пастушої країни, мабуть, узагалі не знають страху!» — було першим враженням Лазара від тубільців.

Бо ж вони тільки блиснули в усміху перлами зубів на Лазареві заспокійливі слова:

— Не бійтеся нас!

Він гадав, що злякаються чужих людей, принесених баркою з морських далин, населених усякими страхіттями, що поставляться з недовір’ям до чужинців, як то було в юдеїв. Але не страх побачив, а тільки цікавість до нової, напевно, чарівної «казки», що приходила до них…

Відповіли спокійно й поважно, як мудрі діти:

— Чого ж нам боятись! Більш, ніж життя, ніхто від нас не може взяти! А смерть — це ж мета життя, дарма, чи хто хоче, чи не хоче до неї йти! Аби радісно дійти до кінця своєї дороги!..

— Хто вас такого навчає? — запитав здивований Лазар.

— Хто ж бо, як не добрі отці, що знають усе в святій мудрості!

— Це назва ваших жерців чи священиків? — розпитував Лазар.

— Звемо їх тро-гідами[349]… — пояснював старший, поважного вигляду пастух.

Він бував у бувальцях! Аж у Porta Veneris[350] був! І Толозу[351] бачив!

— Tro-hid у нашій мові означає «ясновидючий»… той, що перебуває у святих думках. А наші добрі отці перебувають у лісах, у гірських, печерах, на самоті… З духами говорять… Слухають таємних голосів, що до них згори промовляють… Розуміють шелест листу й шепотіння вітру… Знають таємні шляхи зір… І ще таємніші стежки душ людських, що міняють тіло по смерті, як ми одежу, і йдуть до нового життя[352]… Бо все не закінчується тут, із смертю людини…

Із цих слів Лазар пізнав, що цей люд приготований прийняти вість благу, науку Раббі Галилейського…

І благословив першу вечерю, до якої пастухи запросили від щирого серця мандрівників.

…………………

І розійшлися Лазареві товариші землею нарбонезькою. А човен, що їх привіз сюди, відплив і зник у безкраїх просторах моря…

Але не загинув.

І, як кажуть люди[353], не загине, доки морські хвилі будуть битись об береги твердої землі[354]. Не може-бо загинути човен, освячений присутністю келеха!

Тому блукає ця барка таємна морями-океанами… Шукає суден, що гинуть у хвилях та бурях[355]… Коли ж там є людина, повна справжньої любові, милосердя й непохитної віри, то, хоча б яка грішна була, врятується вона. Якщо в хвилину смертельної небезпеки жалуватиме не за своїм життям, але за тим, що промарнувала те життя, не шукаючи Гори Спасіння[356]…

Тої ж миті стане перед такою людиною човен-примара й допровадить її до тієї землі, де непохитно стоїть Гора Спасіння…

Так, під спів хвиль, переказували рибалки, що чували від своїх віщих друїдів про примару морів, таємний човен, що віщує не загибіль, але спасіння…

Сам Лазар з Мартою, Магдалиною та малою Гелою, що дістала наймення Радіана (Світлосяйна), хоч чорна була обличчям і тілом, дійшли до Массілії[357], міста доброго, ще греками заснованого в давню давнину.

Вельми припали до душі витанійської господині рухливі, завзяті, до праці беручкі массілійці. Однаково вправні були чи то реву плекати, чи оливні гаї насаджувати, родючу землю орати, нездобутними мурами міста обводити, чи рибалками або мореплавцями бути.

І почала Марта просиїи брата, щоб лишився в Массілії.

Сподобались і Лазареві сердечні та щирі тамошні люди. Особливо ж тим, що не цуралися вони ні мудрості, ні мистецтва.

Знали трохи й про троянські бої, стародавніми піснями вславлені. І про мудрість Платонову… Чули й про Орфея, що своїми мелодіями пробуджував не тільки в людських, але й у звіриних серцях почуття вищі, шляхетніші.

Але Магдалина в Массілії не залишилася… До неї ж невідступною тінню тулилася чорна Гела-Радіана…

— Ні, брате, — відповіла на Лазареві вмовляння Маріам. — Моя душа розправила крила й готова зірватись до лету. Тож треба мені якийсь час перебути на самоті, щоб ці крила набрали сили.

І пішла з малою Гелою берегами Родану вгору — туди, де тільки самі ліси смарагдовою казкою відбиваються в глибинах ріки. Там оселилась у глибокій печері над річкою.

Зелений ліс над зеленим Роданом став оселею смарагдового келеха. І незабаром пролетіли чутки по всій околиці, немов їх вітер розносив, мовляв, у лісовій печері відлюдній живе світла віща діва. Зцілює всі недуги тіла й духа. А сама віща діва майбутнє й минуле бачить!

І протоптало людське страждання стежечку надії до Магдалининої печери, де Маріам лила святий бальзам, невидимий грішним, на рани душі й тіла.

Тому широко-далеко стали звати Магдалинину печеру пустинею Святого Бальзаму[358].

Коли ж Лазар із місцевими людьми закінчив будову світлиці великої[359], де учні Раббі Назаретського, давні й нові, яких усе прибувало, могли б відновляти святу вечерю Учителеву або, як називали массілійці, «святе таємство»[360], приплив Лазар човном до пустині Святого Бальзаму.

Привіз Магдалині своє й Мартине бажання, щоб привезла Маріам святий келех на коротку хвилину посвятити його дотиком першим у цьому краю містичний стіл, за яким стануть співучасники вечері Раббі й усі ті, що ніколи самого Раббі Назаретського не бачили[361].

Мали вирушити до Массілії зранку.

Але ввечері Гела, схвильована прибуттям любого пастиря Лазара, звільнила свій зоряний дух, і слова, мов зорі, обгорнені сяйливою заслоною, вилітали з уст чорної дівчинки.

Сива голова массілійського пастиря схилилася обік золотокосої голови Маріам. Прислухались обидвоє…

А Гелині слова лилися струмочком, ніби з прадавніх віків… аж з юності створеного світу…

— … У дні стародавні… самоцвітом у вінку Світлоносного був смарагдовий келех магів. У ньому, як ніжний аромат у лекіфі, була замкнута туга за Раєм, що є й буде ключем до Брам Небесних[362]… Відтоді духи темні намагаються здобути, вернути собі утрачений скарб вождя свого… Хотять-бо й вони відчинити брами райські… Та не можна здобути насильством того, що може здобути тільки Любов[363]…

Гелин голос захитався, мов зламаний вітром вогник, і замовк…

Лише ще вчулося Магдалині:

— … світло… в кристалі… І замкнеться Гора Спасіння[364]…

Гела глибоко зітхнула й сіла на своєму ліжку.

Усміхнулася радісно і звичайним дитячо-дзвінким голоском промовила:

— Так ідемо!

— Аж розвидниться, дитино! — поклав Лазар руку на кучеряву голівку.

Але Гела закрутила головою, як чорний шпачок напровесні.

— Ні! Ще сьогодні! Зараз! Бо прийде той — уже швидко прийде! — хто шукає келеха… Він прийде!

Лазар з Магдалиною переглянулися. В обох затремтіло радісно серце.

— Хто ж міг би бути «той, що шукає келеха», як не Раббі, який пив із нього?.. Чи ж не казав Він сам, що прийде?.. І не кому іншому, а Магдалині казав!..

А Гела була нетерпеливо-радісна і принукувала до відходу…

…………………

По приїзді Лазара, Маріам та Гели до Массілії, вся витанійська родина, як колись у Витанії, взялася гарячково приготовляти до вечері «світлицю велику»… Радісну вість, що «Учитель прийде!», вже рознесли вірники скрізь по землі нарбонезькій, і зійшлося багато людей…

Прийшла Сара з Маркелою і Максимін, колись слуга, нині пастир[365], з гуртком своїх вірних та з дияконом Донатусом[366].

Сара, углядівши свою пані, враз повернула в думках до минулого… Аж віднайшла й давню свою вдачу, що її вже була призабула в своїй самоті на дельті Родану[367].

Тепер же сипала новини, розповідаючи про все, що бачила й чула в мандрівці до Массілії. Але найбільш вболівала над тим бідним людом, що не має життя через страховинну потвору, звану Тараскою…

Із ставка друїдів, чорного-пречорного, вийшла ця Тараска на згубу людям і нищить усе: врожаї, працю, спокій… А люди знищити потвори не можуть! Один-бо на бій проти неї не станеш. Вона кожного враз би здолала! А гуртом годі! У тім-то й чари, що побачити потвору можна тільки сам на сам[368]! А вже двоє людей разом бачити її не можуть!..

Ставок же заклятий, ще й печаткою прокляття припечатаний! Бо сховано на його дні золото дельфійської святині, те золото, що його нарбонезькі бойовики здобули й привезли в дар богам своїм. Але друїди звеліли вкинути в ставок той скарб здобутий[369]… ще й прокляли той скарб прокляттям лісовим і водним, мовляв: «Насильством той скарб здобутий і як дар не з любові, а з пихи принесений[370] як «дар на храм» не придасться.

Не раз і не два пробували люди, на золото ласі, з глибини той скарб дістати. Але така зла доля переслідувала цих необачних одчайдухів, що й до смерті вже вони спокою не мали.

Не дурно ж і приказка є: «Habet aurum Tolosanum!»[371] — щоб означити, що цій людині не щастить ні в чому… Але цього було мало! Щоб людей проклятим скарбом не спокушати, викликала друїдська мудрість із глибин Чорного ставу потвору Тараску. Щоб над проклятим золотом вартувала… Потвора вартує, але ж несита така, що неймовірні шкоди людям довколишнім робить…

…………………

І минула Пасха…

Але ж, як колись учні емауські, так само не впізнали Вчителя серед них присутнього і учні нарбонезькі та галилейські… Сподівались-бо його живого тілесними очима побачити!..

Але заспокоїлися від слова Лазаревого й розійшлися до своїх осель. Готовилася відійти й Маріам, тільки не до тої пустині… не до печери Святого Бальзаму…

Казала:

— Кличе мене стежка, що розгортається перед зором моїм… Бачу її… Хоч і не відаю, куди провадить!..

І пішла сама.

Малу Гелу залишила з Мартою, Лазарем та нині вже старенькою Маркелою з Массілії…

Не затримували Лазар із Цартою сестри. Здавна знали: шляхи їхні різні! Та й самі вони дуже неоднакі!

Але як тільки Маріам відійшла, настирлива думка вгризлась у Мартине серце:

— А що, як на самоті, з келехом з святим у руках, Магдалину зненацька нападе ота страховинна Тараска? Люди келехові не страшні. Але ця диявольська потвора?..

І, доручивши опікування оселею Маркелі, Марта вирішила бодай трохи відпровадити сестру:

— Двом-бо потвора не об’явиться!

Але, хоч як швидко Марта йшла, аж до вечора сестри не наздогнала…

Переночувала під низьким дубом, мов у зеленому курені. І вдосвіта на другий день верталася сумна додому…

Занурена у свої думки, вчула в шелестінні вранішнього вітру тихі знайомі слова:

— Марто, Марто! Турбуєшся багатьма речами…

Затрималася. Широко розплющила очі… Тепер ці слова зробили на Марту незрівнянно більше враження, ніж тоді, коли безпосередньо чула їх від Раббі в Витанії…

Пригадала, що Раббі ще тоді додав:

— А єдине тільки потрібне…

Що ж то за «єдине»?

Милосердя?

Скільки пригадує, свідомо ніколи Марта нікого не лишила без підтримки, помочі…

Добрість?

Чи ж не казали свої й чужі, що вона, Марта, «добра, як хліб»?

Пильність?

Таж саме за цю пильність картали її і сестра і брат… навіть сам Раббі!

Так занурилась у свої думки, що аж у пам’яті її затерлося, куди й чого вона йде!

І раптом стала, як укопаний у землю стовп. Уся кров ударила в голову. Аж опалило її! Дихнуло, мов із печі, що в неї мають саджати хліб!

А за мить мертвий погляд зелених невиданих очей, як озерця великих, заморозив Марту…

Із близької хащі, саме напроти Марти, виткнулася велетенська огидна, потворна голова… Нагадувала лев’ячу, але мала роги, подібні до буйволячих. Помалу висувалось і важке, смугасте, ніби тигрове тіло…

Ось уже гребе потвора землю великими ратицями… І хвіст, як жива гадюка, аж свистить, звиваючись над велетенським тілом[372].

Усе чисто так, як говорила Сара, опис Тараски за людьми повторюючи.

І раптом Марта опанувала себе. Що може зробити їй Тараска? Забрати життя!

А людям он, скільки часу відбирає більш, як життя, бо працю рук їхніх! Наслідок, здобутий цією працею!.. Чи ж і це не приводить до смерті? Та ще не тільки цю одну людину, а цілі родини!.. Ні! Цього терпіти не можна! Треба щось зробити!

І раптом вигукнула:

— Учителю добрий! Поможи!

Потвора не рушила з місця, немов тепер скам’яніла.

— Так ти робитимеш пустелею родючу землю? — звернулася Марта до потвори. — Нищитимеш людям їхню працю, виноградники, господарство, лани?

Прудко розв’язала Марта свій пояс та й залигала ним потвору, як плохе телятко. Звірюка впала навколішки, як верблюд, готовий прийняти вантаж.

— Встань! Іди за мною! — звеліла Марта.

Звірюка встала й слухняно пішла на шовковому поясі-налигачі.

Довго йшли вони лісовими стежками-протоптами, що їх зробили прочани, ходячи до друїдських святинь[373]. Як вийшли на широкі пустирі, де не жили ні звірі, ні птах, тільки гаддя клубилося у кущах, розв’язала Марта Тараску:

— Лишись тут! їж гадюк! Нищ отруйні рослини! А до людей прийдеш аж тоді, як стане з тебе тварина пожиточна[374]!

І спокійно вернулася добра господиня до своєї оселі.

Вже не намагалася наздогнати сестру…

…………………

А Магдалина все йшла та йшла далі.

Самітня, мов зоря вранішня. Ні люди, ні звірі не турбували спокою її серця та думок її. Тільки птахи ні вдень, ні вночі не припиняли свого співу довкола[375]…

Що далі, то вище провадив шлях. Нарешті повився золотисто-червоними горами…

Магдалинине серце озвалося радісним почуттям…

Неначе вона жила тут! Так раптом пізнала оселю свого духа. Нарешті знайшла її! Це буде вона, та справжня оселя, якої не знайшла Маріам ні в привабливій Магдалі, ні в пишній Тиверіаді, ні в затишній кедронській предіолі… Ні навіть у зеленій самітності над Роданом, у печері Святого Бальзаму…

І розсвіталося зорею в глибокій тиші Магдалининого серця.

— У горах Юдеї Раббі шукав самітності… Із споконвічних часів святі й поети шукали гірських вишин… Там-бо вільно співає душа, зриваючись до лету над земними думками й бажаннями!.. Тому, мабуть, за велику мету мають Гору Спасіння…

Магдалинин зір полинув у далечінь, де край неба занурився в золото приготованого до відпочинку сонця.

В душі товпилися стародавні перекази та міфи… а з них оживав найчастіш той самий образ:

— Людина — то скинутий з неба ясний дух, що не може ні цілком забути, ні цілком пригадати неба[376]…

Той образ снував прядиво мрій, що підіймалося до блакитних просторів, і викликав тугу безсмертної Психе, що прагне до справжньої батьківщини духа[377].

Середина сліпучих хмар вигнулася над гребенями гір, що стали від того освітлення немов прозорі й легкі. Маріам відчула давній поклик, що, мабуть, до них стелилася завжди її путь…

Все вище й вище йшла біла постать з рожевою зорею в руках: келехом, накритим фламеумом роду Понтіїв… Просувалася все далі й далі протоптами, закресленими світлом згасаючого дня…

На вишинах було ще світло. Але долина лежала у глибоких тінях.

Верхів’я гір, далекі й прозорі, горіли повним сяйвом на світлому небі…

— Вони освітлені з середини тією «душею всього, божественним вогнем», що несе життя всьому живому[378]… — усміхнулася Маріам до колись улюбленої мудрості Гераклітової[379].

Ніч огортала темним завоєм уже й гірські шпилі… Але це не перешкоджало Марії: вона йшла і вдень і вночі.

Котру добу? Не рахувала.

За відпочинком не тужила. Її тіло не потребувало ні їжі, ні питва[380]… Душа линула все вище… де і смерть не відмірює часу… Стежку показував рожевий промінь, що падав немов із келеха…

…………………

Одного ранку угляділа Маріам серед порожніх і голих гірських гребенів високу стрімку скелю.

Довкола жодного сліду людської стопи. Часами тільки прим’яті трави, іноді неначе уривок протоптаної стежечки, застелений килимком гірських квітів, вигаптований росою…

Чиї ж то сліди? Хто міг їх тут залишити?

Лісових звірів не зустрічала. Людей — так само. Хіба рої легконогих, німф перебігли й поховались у хащах?.. Невже справді?

Он з-поза скелі закрутилися легенькі хмарки, втратили форму й розвіялись…

Магдалина глянула додолу…

Біля її ніг гладесеньким дзеркалом послалась сонна поверхня темного озера… Такого темного, неначе воно випило всю ніч. Було темніше за мертві глибини Асфальтового моря[381], знайомого Марії…

А над чорним озером знов з’явилися хмарки… Наближаються… ясніють… Магдалина добре їх бачить!..

Їх сім… І які ж принадні й гарні вони самі, ці «сни землі» — враз знайшла їм назву Маріам.

Але її найбільш вражає, що їх сім. Це ж бо містичне число повноти й досконалості…

Жидівські святі книги в’яжуть із цим числом таємниці, повні прихованого значення.

Але цю згадку про юдейську священну містику раптом закривають інші спомини…

Магдалинина мати, гелленка, заквітчувала світ красою й поезією… Були то оповідання про принадних і таких людяних богів, чиї статуетки можна було брати в руки та гратися ними, як ляльками!

Але батькова родина лякала Маріам від дитинства страхіттями кар, страждань, непереможною силою «семи бісів»… мовляв, є невловні, невидні, але скрізь присутні демони… Вони невідлучно ходять за Маріам, готові покласти на неї свої лапи-щупальця… Вони заберуть Маріам!.. вселяться в неї… опанують її!..

Пізніше ці «семеро бісів» стали справжнім її прокляттям. Часами навіть і предобра, як хліб, Марта вірила — не вірила, але була недалека від думки, що це вони, ті «сім бісів», гнали Магдалину на бездоріжжя, на манівці життя… Вони загнали її в пустелю духа, заповнену тільки жагучою спрагою зазнати розкіш життя!

І от тепер були б то знову вони? Із глибин чорного озера виринули й усе тіснішим колом оточують її…

Раптом, як небажану заслону, розриває їхню імлу… сильна Каєва рука.

Як же чарівно-радісно всміхається Кай! Так близько схилився він до Магдалини, аж від його дихання ворушиться край її покривала!..

Образ Кая такий принадний, бажаний, милий, що Магдалина ним осліплена… аж заплющує очі… Неначе повисла над безоднею, в яку ось-ось провалиться…

Здається, раніш зовсім не помічала, яка це досконала мужня краса! Сонце життя!.. Вир оп’яніння, що самим виглядом, самою тільки обітницею відбирає пам’ять, розум, довколишній світ!.. Мета життя!

І цей Кай, живий ідеал, що колись тогу свою простелив під ноги Маріам, щоб увійшла нею не тільки в тиверіадський цирк, але і в Каєве життя, нині кидає до Магдалининих ніг мінливу чудову казку щастя… своє кохання!

І тчуть цю чарівну казку життя зорі. Вони зриваються з неба… падають і тануть у затоці Байїв… під спів сирен, схованих ув обіймах ночі…

Вона, Магдалина, могла б забути все-все у п’яніючій безмежності кохання… Кохання «Понтія і Понтії…»! Жага, до болісті солодка, обіймає Магдалину… Як ті Каєві рамена, що… більше ніколи-ніколи не пригорнуть її…

Неймовірним зусиллям напружила свою волю. Шарпнула серцем, уявою, думкою.

Нараз ніби щось увірвалося… Саме життя?.. Прийшло визволення… Образ Кая розплився в імлі…

Але ж, яка вона холодна, ця імла! Яка безплідна!..

— А в ній на самоті шукали вдосконалення духа ессеяни[382]! — майнуло думкою…

Але серце стиснулося глухою болістю, а душа вкрилася жалобою…

А перед очима знов виростає з туманної імли новий образ…

Дивиться не тільки в Магдалинині очі, але і в засмучену душу вдумливе обличчя Йосифа Ариматейського…

Як сталося, як могло статися, що Маріам ніколи раніш не призадумалась над тим глибоким освіжуючим спокоєм, яким була завжди овіяна вся постать Йосифова? Таж він, і тільки він, був тією кришталево-чистою криницею, що єдино могла, дійсно, вгасити духову спрагу!

І було так легко здобути приязнь цього виняткового — ні, цього таки дійсно єдиного в світі мужа! Особливо після тієї розмови про келех, коли Маріам, перед своїм вигнанням з Палестини, так часто бачилась із ним!..

Якою справді божественною гармонією бриніли б струни тієї справжньої Орфеєвої ліри приязні, безперечно принаднішої від шалу палкого, але скороминущого кохання! Які чарівні й неминущі світи незнаної глибокої мудрості, необмеженого знання, глибоких таємниць міг їй показати той аргонавт духа!

Таж на досяг руки мала це все Маріам… у себе вдома! Оточена гармонією, яку може дати незалежність багатого з мистецькими нахилами, обдарованого різними здібностями й так освіченого духа, що безумовно прагне до щастя! Сама доля подавала їй до уст ту чару духового життя, за яким вона тужила!

А вона відштовхнула той келех знання й мудрості, що дає найповніше щастя мудрецям, які не потребують від світу вигод до життя, похвали та скарбів — лише єдиного: «Не застуй мені Світла!»

Чого пішла вона пустирями життя? Чому подалась у ті чужі їй ліси з… келехом мрій, келехом, опряаеним чарівними легендами, але такими невловними, що губляться десь у снах людей про цілком неокреслену й розпливчасту річ, про «ідеал»!

Що знайшла вона на цій дорозі, на якій сліз не обітре ніхто?!

На мить Магдалинине серце стало пересохлою криницею, з якої марно силкуватись витягти бодай одну-єдину краплину води.

Келех тремтить у руках, уже майже не падає з нього світляна стежечка-промінь… Згасили її майже цілком нерозумний жаль за неповоротним минулим та сумнів, чи не помилилась у вибраному шляху.

А келех став тяжкий, як ярмо… добровільно взяте…

Чому Маріам тут?.. Хіба не уникала вона всього, що тільки здалеку нагадує залежність, відступлення від своєї волі заради чужої?

І ось, добровільно, сама взяла на себе цей непосильний і химерний тягар! Яке затьмарення, яке безумство зайшло на неї, що вона кинула життя, таке радісне, щасливе! Так, так, щасливе!

Імла згусла так, що стала одною липкою масою, яка, мов погребним саваном, обвивала Магдалину.

Усвідомляє собі: ще один обхват цих завоїв, і вони так міцно притиснуть їй руки, що келех неминуче випаде з її стерплих рук!

Що ж! — звучить глузливо голос чи думка, Магдалина не могла б цього сказати! — Постав келех на камінь! Не бійся! По нього враз прийдуть ті, «хто має прийти»! Пригадуєш, як пророкувала мала профантида Гела? А сама вертайся додому! Ти ж у повному розквіті сил! А твоя освіченість саме дозріла…

Маріам чує, як одна її рука вже зовсім заклякла…

Раптом уся її постать випростувалася.

— Ніколи! Мені довірено келех. Я й понесу його, бо взялася нести його з власної волі!

І чує Маріам, як вимотується з імли її постать. Бачить, як знов розсвітлюється в її руках келех, мов світильник, наповнений оливою. Горить під Понтієвим фламеумом не рожевою зорею, а живим пурпуром живого серця… Як розсвітлене серце, палає він. А перед ним рівною свіжою стежкою стелеться шлях уперед і вгору!

У цім теплім сяйві серця-келеха швидко звиваються пелени імли. Змотуються клубками. Спадають униз у безодню…

Магдалина тільки тепер помітила небезпеку. Заглибившись у думках, без освітленого шляху вона дійшла до самого краю скелястого берега ставу, чорного, непроглядного, як відвічна ніч, нерухомого, як смерть.

Ще крок — і скінчилась би її мандрівка!

— Це ж той проклятий ставок, що про нього оповідала Сара! — пізнає Магдалина.

А темні глибини відповідають їй тихим шепотом:

— Так! Ти не помилилась. Це «Чорні води» друїдів[383]…

А ставок зненацька спалахнув, зробився блакитним, прозорим, як блискучий берил… Аж до самого дна все видно, як у скляній чарі… Гори самоцвітів… архитворів мистецтва, яким не може бути і не встановлено ціни…

Таки ж Маріам бачила у своєму житті дорогоцінні речі!

Магдалина схилилась над водою. Їй здалося, що золота рука золотого Аполлона діткнулася золотої ліри, і з глибин попливла ледве чутна мелодія.

Обличчя всіх дев’ятьох золотих муз радісно дивляться на Магдалину, а вухо ловить вірш Сафо, «десятої музи»:

— Дельфійські скарби!.. На досяг руки…

— Візьми — будуть твої!.. — шелестить хвиля об берег.

Маріам усміхнулась:

— Тут? На цих вершинах? На цій самоті?.. Золото має ціну, лише коли воно є оздобою поточного життя, між людьми, що його цінять!

Маріам зробила кілька кроків на освітлену стежку й обійшла ставок друїдів, що знову згас і зчорнів…

…………………

Ясно світить келех, легко йдеться вперед Магдалині.

Оглянулась. Лише за нею імла! Але вже лише три примари її клубляться…

Оглянулась на другий бік. А коло неї, близенько так, стоїть Біла лікорна — одноріг! Той, шо перебуває тільки на недосяжних висотах… Живе, п’ючи тільки тишу, а споживає тільки святий, нічим непорушений спокій, блаженний мир[384]…

Вогненним мечем виблискує єдиний ріг посеред чола однорога. Нечутно ступає кришталевими копитцями звір, казково прекрасний…

Зненацька повертає до Магдалини свою тонку граціозну, немов рукою великого митця вирізьблену, голову.

В очах лікорни, блакитних, як квітки барвінку, Маріам читає, мов у диптихоні: «Носії Святого Світла приходять у світ, щоб збудити його з мертвого сну саме тоді, коли той сон доходить до стану сну смертельного — без думок, надій і прямувань вперед!..»

Блакитні очі лікорни повні нелюдської мудрості.

І така прекрасна ця срібно-кришталева тварина, що Маріам простягає руку, щоб її погладити… як гладила колись свого білого павича!..

В одну мить встали довкола привиди, але не людей — тільки речей, що їх колись любила! Дрібні частинки того цілого, що становило колись її світ, — нею витворений, вигладжений, згармонізований… Як там жилося приємно!

Відчула навіть легкий аромат того нечуваного нарду, що його Сара не посміла поставити ніде-інде, як з богами в лараріумі…

І знову пролетів по устах Магдалини усміх співчуття над цим світом забавок!..

Бо чим була тоді сама Маріам, тиверіадська гетера, як не примхливою дитиною, що потребує від життя тільки забави!..

Пурхнув усміх і зник разом із ближчим до Магдалининого рамена імлистим привидом її колишнього житла.

Дві примари ще не відступають… але вони вже не турбують Маріам! Сни землі! Мрії приземних долин!..

З-за скелі, високої, як вежа, майнула людська постать… Зникла, з’явилася знову…

Магдалина встигла доглянути тільки довгі білі жіночі шати…

На такій вишині?.. Хіба друїдська віща діва, хоч Маріам уже досить довго прожила у нарбонезькій землі, щоб знати, що друїдські жриці носять чорні шати, а не білі — як скрізь усі жриці на світі[385].

Магдалинин погляд біжить і губиться в накопичених майже до неба скелях.

А сама Маріам уже ступає лабіринтом підземних печер та переходів, проритих у нетрях гір…

Келех кидає рожевий німб і немов замикає Магдалину у світляному колі.

Але ж мерехтіння потоками спливає й немов скапує із стін печер…

Спочатку бліде, воно розгорялося все дужче. І раптом вибухло таке сліпуче, що Маріам аж заплющила очі…

Печера… ні, велетенська зала в кам’яних масивах була більша за арени амфітеатрів… Ціла вирізьблена з сяючих веселок сталактитів…

Тяжко дивитися на вири, каскади, потоки ясу, що заливають до найменших заглибин цей сталактитовий ліс…

Згори високо-високо, ніби під самим небом, широким потоком зривається водоспад… Могутній, бурхливий, він летить, кидаючи пригорщі самоцвітів, розсипаючи зерна берилів, смарагдів, шум діамантів та перел[386]…

Приголомшені невиданою повінню світла Магдалинині очі ледве схоплювали контури двох монументальних саркофагів-гробниць, приміщених обабіч вівтаря.

А поперед нього під сталактитовим сліпучим склепінням — трон із самоцвітів… Трон, що його напевно не мав ані наймогутніший із володарів земних[387]!

Дивний приголомшливий образ!.. Однак він ніби знайомий Магдалині…

А з глибокого кутка пам’яті, немов скриб із давніх анналів, ця пам’ять вичитує… колись читане!.. Так, так! Саме тоді, коли вибиралася до Ариматейського, на бажання Марти, по келех атлантів..) читала… у Сіліуса Італікуса!.. В його новій поемі… Так описував у тій поемі Сіліус Італікус гробницю володаря Бебриксів та його доньки Пірени…

Нестримна, як цей потік, що вічно плаче тут за нею, кинулася Пірена з гірських вершин додолу, шукаючи Геракла та його кохання… Але знайшла собі смерть… Ще й тіло її оглодали дикі звірі… Тільки наймення своє лишила цим горам Піренеям, що їх Геракл накопичив на могилі закоханої Пірени.

А на казковому троні вже з’явилася постать…

— Пірена?.. Її тінь?..

Чому ж золото вогненних кіс, мов ауреолом, оточує її голову? Чому прикрите білим завоєм… як у самої Магдалини?..

Поглянула в обличчя — і відсахнулась: бо, як у дзеркалі, побачила свій власний образ!

Двійник!.. З тіла і крові — двійник! Помалу простягає до Маріам руку й цим рухом ніби розсуває стіни велетенської печери…

Вони зникають. А з ними — і гробниця, і потік…

Пересіяне легкою хмаркою місячне сяйво падає свіжою росою, дотикається Магдалининого чола, немов ніжно гладить його…

А Маріам чує свій власний голос:

— Оглянься! Бачиш: пропав за тобою слід твого шляху. Бо ж із висот, до яких прямуєш, можна впасти й розбитись… Не задержить, не підтримає тебе жодна сила… Зійти відціль, щоб «вернутися додому» — неможливо…

Магдалина оглянулась: довкола гострі скелі, кам’яні стіни… Між ними нема стежок, якими могла б зійти людська нога… Тільки кам’яні гостряки, високі гребені випинаються до неба… немов силкуються розпиляти його!

Аж не може збагнути Маріам: як же вона прийшла сюди?

Вітер жене невловні хвилі повітря і розвіває завої двох жінок, що стоять над бездонним проваллям. Обидві — одна й та сама Марія Магдалина.

Тільки в одної в руках — келех. Друга не має нічого.

У прозорих очах тієї другої, що без келеха, прохання й сум. Але її очі непорушні. Не ховаються під лагідну тінь повік, не міняють виразу.

— Хто ти? — зривається з поблідлих уст Маріам.

І раптом розуміє: вона — сліпа!

А та друга, не міняючи виразу очей, відзивається тихо: — Я твоя власна сліпота!.. Пітьмою-бо шукань приходять до Світла…

Промовила й зникла… А з нею розвіявся ще завій імли…

Магдалина йде все вище…

Глянула… А там далеко, у глибині, вмостився світ у місячних проміннях і спить у сяйві снів… — «снів землі»!..

— Світ — то велика кратера… велика посудина, що в ній змішані п’янливе вино й кришталево чиста вода! — прошепотіло Магдалининою думкою.

Прозора тінь торкнулася Магдалининого обличчя. То вітром кинуло легеньке покривало!.. Притримала його рукою й оглянулась…

Із синіх тіней виступило… немов дев’ять чорних муз, бо ж не білі, а чорні на них туніки, як на друїдських жрицях. Мов хор з Есхілових трагедій!

Уклонились поважно, врочисто і стали, як почесна варта, по чотири з боків, а дев’ята, закосичена дрібними листочками омели, опинилась попереду Магдалини й повела за собою когорту муз!

Нерухомі, безмірно великі скелі обступили прудкий потік. Роззявили пащі гірські прірви та, ненаситні, пожадливо п’ють мелодію води… А вона кидає снопами ніжних звуків, що гуртом зливаються в голоси громів… Аж тремтять провалля!

Але слухає того стихійного співу і старий бард-співець… Схилився сивою головою над білою із слонової кістки вирізьбленою арфою… Виглядає, як мистецька скульптура, вимодельована рукою Часу…

Бард углядів Магдалину. Але наслухає співу вод. Ловить його, зачаровує у свої струни…

А мовчазні чорні музи приготовляють багаття…

Чекають, щоб запалити його аж тоді, коли сім посвятних зір, Ursa Major[388] небесного «воза Абеліонового»[389] відіб’ються в сімох заглибленнях-мисах, вирубаних у кам’яному вівтарі й наповнених дощовою водою, як кажуть друїдські приписи[390].

Полум’я прокинулося, юне й буйне, як молодість. Воно жартує і рветься догори…

У ту мить, як сім зір Великої Ведмедиці увійшли в люстральну воду вівтаря, бард заспівав.

А перед вівтарем з’явилася дівчина, майже дитина, накрита довгою наміткою, та двоє молодих жерців. До них підійшов і старий бард.

— Saosyat! — вилітає птахом з сіті п’ятьох голосів невідоме Магдалині слово, яким кличуть друїди того, хто в образі Нествореного Світла прийде на цей світ, щоб не залишилися сліпими в пітьмі ті, що чекають Світла[391].

Співає сивоволосий бард:

Доспівав старий бард і метнув свою арфу в багаття.

За ним наблизилась до вогню жриця. Скинула з себе намітку й постелила її на вогонь.

Дівчатко, що мало стати віщою дівою, відрізало гострим блискучим лезом пасмо свого довгого ясного волосся й кинуло в полум’я. Воно знялося вогнистим язиком і полетіло вгору.

Один із жерців пустив димом свій плащ:

— Не в одежу тіла — у безсмертність хай одягається дух!

Знову приступив бард і подав іншому молодому жерцеві бурштиновий келех:

— Збери до келеха попіл спалених речей[393]! — промовив. — Цей бурштин є зв’язком теперішнього світу із давно згаслим, від якого лишився тільки попіл. Бо все, що маємо сьогодні, колись почалося… А бурштин — лише мертвий фіміам[394].

І бачить Маріам, як розпливаються снами-привидами дев’ять чорних муз… жерці, жриця, дівчатко… вівтар і посвятний вогонь…

Тільки бард-співець залишився біля Магдалини. Схилив голову й озвався:

— Прийшов нам час відійти. Рушимо в країни, де людські душі ще такі близькі душам лісів і потоків, що здібні розуміти тільки їхню мову. Бо більшого не здолає прийняти їхній занадто ще молодий дрімлючий дух…

Вранішній промінь пробудив-освітив сонні в пітьмі сталактити.

І вони запалали, як вогні смолоскипів, знерухомілих ще перед тисячами літ… Засяяли скам’янілі вогні водограїв, засвітились іскристі колонади.

Магдалина вбирала цілою істотою цю сяйливу красу.

А душею швидко-швидко пролетіла згадка про те, що чула від римлян про таємничих друїдів:

«Вони несуть перше проміння релігії й науки ледве ще пробудженому людському духові. Подають перші початки культури таким способом, яким ці напівпробуджені ще людські інтелекти можуть її прийняти.

Коли ж ці примітивні душі починають думати, проявляти ініціативу, жити вже людським розумним життям, а не піввегетативним, друїди відходять. Зникають так само таємничо, як і з’явились. Хоч ніхто їх не переслідував і не гнав».

Куди ж ідуть вони? Куди зникають.? Того ніхто не знає.

Але знаходили друїдів та пам’ятки по них лише в дрімучих лісах[395], у диких, непривітних горах[396], на суворих морських берегах[397] північних морів…

…………………

— Як зветься те місце, що на ньому стою? — злетіло нарешті з Магдалининих уст.

— Castellum Montis Securi[398], Замок Гори Спасіння звуть римляни ці неприступні гори. Mont Salvat[399] зватимуть дальші людські покоління це місце… Зватимуть у співах, легендах, коли вже й само слово «друїд» стане казкою!.. І зник друїд, сам як срібна казка, в золоті ранку…

Розплився останньою хмаркою опалевої імли…

Магдалина лишилася сама, в самому серці Гори Спасіння[400], звільнена від останньої примари, що переслідувала її, — від минулого!