Quid est Veritas?

X. СВІТЛО

Аполлодора, жриця при Абеліоновому храмі, що стояв на землях Понтіїв і давно прибрав римську назву храм Аполлона, удруге вже напувала маленьку Гелу відваром помаранчевих квіток з медом[309].

Лік, завжди бездоганного виробу, сьогодні не помагав, немов би то була звичайна вода. Дитина хвилювалася, рвалася з ліжка та белькотала незрозумілі звуки…

— Хоч давай котячої трави[310], що дітям ще не дається!..

Мабуть, промовила вголос, бо ж відразу почула за своєю спиною раду:

— Розтертих з молоком макових зернят! От тоді воно засне!

Радила ветха Бельга, найстарша з вільновідпущенок таррагонської фамілії рабів.

Уже при Каєвім народженні вона була «вільною слугою» в Преторії. Сама здавна не працювала фізично. Була старшою доглядачкою за рабинями. Звикла роздавати накази та виправляти зроблене іншими, не могла втриматись від ради навіть там, де сама чекала наказу[311]. Але Аполлодора й не обернулася. Хвору дитину вона догляне сама. Жодних рабинь на поміч не потребує! Макове молоко!.. Але!..

— Бельга може йти відпочити!

Однак, як стара була вже на порозі, жриця спитала:

— На коли звелів, молодий пан чекати свого повернення?

— Щойно, як зійшла вечірня зоря, від’їхав на весілля! Чи ж весільні гості втікають додому раніш, ніж зійде зоря вранішня? Якби ж то вдома чекала на нашого пана молода його пані!..

І Бельга роззявила для усміху беззубі уста, немов чорну рану.

— Добре! Хай Бельга вже лишить її саму! — хитнула головою жриця.

Схилилася над Гелою. Бліде, як воскова маска предків, обличчя Аполлодори було без зморщок, молоде, під міцно вже посивілим волоссям, покритим білим завоєм посвячених богам дів.

Напівголосно говорила сама до себе:

— Ні… це не хвороба… І не роздратування від душної днини з палючим африканським вітром… Тіло не пашить, дитина не плаче, як при болістях[312]. Куди ж воно дивиться? Немов чогось виглядає?.. Ну, куди ж ти простягаєш рученята?.. Що за знаки накреслює воно в повітрі?.. Аби це не ворожило лихих подій!..

Пригадувала, що робила Гела протягом дня.

Сьогодні більш, як завжди, ходила тінню за Каєм Понтієм, поки він був надворі. А потім усе стояла в нього під дверима, поки він писав. Коли ж траплялось їй наблизитися до Кая, лащилася кучерявою, як смушок, головою, терлася, гладилась об Каєву руку, як пещене котенятко.

Потім бігла до очищуючої — люстральної — води в Аполлоновім храмі, відділеному від Преторії тільки невеликим лавровим гайком, і верталася з намоченою у люстральній воді галузкою буксусу[313]. Коли ж Кай від’їздив, таки всунула йому в руку той буксус… Може, справді щось прочуває ця дивовижна дитина? Чи не боронила вона молодого Понтія від яких лихих сил? Від якихось уроків? Уроків тих, що заздрять йому?

Тим часом Гела знову схопилася з ліжка. Жриця поклала її на подушки, прикрила й сіла на краю ліжка. Взяла в свої руки чорні рученята дитини й міцно притисла великими пальцями пульс.

Чорне личко виявило заспокоєння, задоволення… Ніби Гела тільки цього чекала. За хвилинку заплющила очка… відкрила, потім знову заплющила. Кілька разів кліпнула обважнілими повіками й цілком затихла.

Повіки трохи піднялися. З-під них вогким смалем світився вузесенький пружок синявого білка, ясно вирізняючись на блискучому, немов з ебену вирізьбленому, личку.

— Чи може твій дух увільнитись від тягару життя, тіла[314]? — голосно промовила Аполлодора, не то до дівчинки, не то сама до себе.

По чорних повіках дівчатка пробігло легеньке тремтіння, мов легесенькі брижі під подувом вітру на поверхні озера.

«Чи це відповідь?» — помислила жриця.

Ще притиснула пальцями ручки дівчинки та промовила до неї:

— Хай же звільниться язик твій від невидного пута, що в’яже його. Говори!

Гела ворушила губами, але звук з них не злітав. Видно було, що вона намагається виконати наказ, але не може видати звуку.

Жрицю просвітлила раптом несподівана думка.

— Позичаю тобі свій голос!

Хотіла ще додати слівце «говори!» — але вже не могла, лише мовчки ворушила губами, як перед хвилиною Гела[315].

Натомість дівчинка заговорила виразно та ясно молодим, дзвінким, але низьким, як у жриці, голосом.

— Близько!.. А скільки з ними світла! Але ж і тіні… Скільки тіней лягає обік! Дивись! Бачиш? Зелений келех… Він стане на місці ліри!.. А правда — це ж олій у лампаді любові… Вони йдуть із Гори Спасіння… Це болісна мета! І по дорозі сліз не обітре ніхто… Ніхто!.. Хто ж світить каганцем, коли сходить сонце? Згаси своє світло, посвятна діво!.. Ти не підеш з ними… Але згаси! Бо вбоге воно… Sol veritatis, Sol justitiae, Sol victoriae…[316] — і заплуталась у словах, ніби в галузках ціпкої пнучої рослини. Глибоко зітхнула й замовкла. Дихала рівно й була цілком спокійна.

Аполлодора схилилася до самого обличчя дівчинки та погладила її по раменах. І враз задзвенів новий дитячий голосок:

— Я піду їм назустріч! Побачу келех! І знову повернусь у тіло. Дозволь мені! Вернусь над ранком. Не гнівайся! Я тебе люблю. Але мені жаль, що ти не підеш… Келех, замість ліри, поставить любов…

Різні почуття огорнули жрицю.

Знала із стародавніх книг, що можна звільнити дух від тіла, навіть на довший час, і послати його на віддаль[317]. Але самій ніколи не доводилося так зробити.

Хвилювалася, що бачила перед собою цілком бездушне чорне тільце Гели. Була повна цікавості, але відчувала тривогу.

Обережно прикрила дитину прозорим серпанком, щоб захистити її від москітів, а сама попростувала до храму.

Намагалася пригадати все про подібні явища, про що говорили науки різних храмів, де переходила за молодих літ ступені посвячення, аж поки дійшла до таємниць Фойбоса-Аполлона-Зцілителя в Дельфах.

Бачила також, як єгипетські жерці у храмі Горуса-Аполлона в дельті Ніла звільняли дух, що його називали «Ка». Була свідком увільнення духа з тіла і жерцями Ескулапа-Асклепіоса в Егеї, коли хотіли облегшити страждання при тяжких немочах[318]. Тоді хворий не почував болесті. В Егеї жерці Ескулапа називали цей дух «зоряним духом».

Бачила і знала, як цього можна було досягти. Але сама не мала нагоди цього зробити.

Але яке «світло» мала «згасити»? Хіба ж не Гелине життя!.

Увійшла до храму.

Зробила швидкий рух. Чи вітрець потяг повітря? Рівний вогник на жертовнику бога захитався…

У мозку Аполлодори мигнув початок блюзнірської, невисловно-жахливої думки: «Невже ж маю згасити це світло?»

Жриця відігнала цю думку й не дала їй сформуватись.

Щоб уникнути дальшої спокуси, швидко обернулась і попростувала назад. Збивала свої думки на інший шлях.

Певно, Гела говорила про «світло життя» її, Аполлодори… Це, певно, її смерть десь близько, хоч вона й почуває себе зовсім добре. Певно, це віщувала ця маленька таємна профантида[319]!

І ця думка заспокоювала жрицю.

Знала, що смерть є лише іншою фазою життя, яке безнастанно змінюється, приймає інші форми[320]… Люди ж бояться цієї зміни, власне тільки самого переходу, як кожної мандрівки по незнаних і далеких шляхах…

Не буде це тяжче й страшніше для Аполлодори, як колишня, така вже давня мандрівка в невідомі й далекі Дельфи! І тоді для неї, зовсім молодої дівчини, це було майже те саме, що теперішня конечність вступити в тінь конуса, яку кидає у світлий простір Земля і крізь який проходить душа по смерті тіла…

Майже заспокоєна вступила в своє крило палацу, де були її покої. Підійшла до дитини й довго дивилася на тільце, що не подавало жодних ознак життя. Нарешті, обережно торкнулася чорної ручки. Була холодна, але не туга, як буває у мертвого. Дитина була жива.

Заслонила лампаду екраном з напущеної темно-фіалковим пурпуром міки[321], взяла ліру із золотисто-прозорої черепашини, кістяний плектрон[322] і пішла з покоїв. Знала, що тільки в лавровім гаю зможе знайти собі спокій по цих несподіваних тривогах.

І справді, коли її обвіяло знайомим посвятним ароматом Аполлонових лаврів, свіжим, трохи гіркавим, але підбадьорливим, зітхнула вільніше. По зорях пізнала: до ранку ще далеко.

Тоді зірвала галузку лавра й почала жувати його листочки. Це певний спосіб на прояснення духового зору[323]. Тепер ще напитись із холодного, як сніг, джерела при Круглому храмі[324], і тоді зможе побачити перед вівтарем бога, якого статуя вирізана рукою самого Аполлона[325], в повнім води басейні пояснення Гелиних слів.

І знову відчула навалу тривоги, хоч і була призвичаєна жити переважно в атмосфері діючих таємних сил… Але, здалося їй, ще ніколи не стояла так близько до чогось неминучого…

Безсило сіла на півкруглу мармурову лаву під кипарисами, милими Аполлонові деревами.

Перед її очима розлягалося спокійне сріблясте море, а по ньому розстилав променисту доріжку пізній, бо вже на ущербі, місяць. Стояв низько над морем і виливав веселкову імлу на кришталевий вівтар світу — море… Заграва довкола місяця ставала яснішою, рожевіла, розквітала казковими небесними трояндами…

— Троянди з саду гесперид[326]… бо ж земля смертельних людей не знає такого рожевого кольору!

Зачарована жриця пила зором ніжні переливи й відтінки досить рідкого явища так званої «місячної веселки».

Аполлодора любила однаково барви й музику. Відчувала в них ритм, тонкі відтінки й гармонію, як у співі. Всі-бо прояви краси й гармонії, струни єдиної Аполлонової ліри, були вірою Аполлодори. Дух її звільнявся від щоденних турбот і підіймавсь у світ натхнення…

Раптом думкою пропливли Гелині слова:

«До болісної мети… дорогою, у якій сліз не обітре ніхто…»

Таємні слова! З яких світів прилинули вони? Якими духами підказані? Не свої ж бо слова говорило німе, темне тілом і духом дівчатко! Ці слова, напевно, пов’язані з явищем «місячної офіри на вівтарі світу», — як назвала жриця місячну веселку[327], якої досі ще ніколи не бачила.

Яка ж містерія відбувається там, на безмежних луках небесних просторів? І в ці тричі священні містерії дано заглянути їй, Аполлодорі!.. Чи збагне вона їхній сенс? Прочитає їхній зміст?

Здавалося, душа виривається з тіла, підхоплена виром вібрацій і барв. Хай же посвятна ліра постелить путь її духовного лету, коли вже надійшла хвилина!..

Легенько погладила струни. Вони ж немов ураз пізнали любу руку, що пестила їх, і відповіли лагідно, тужливо…

Взяла плектрум і вдарила міцно. І повним голосом озвалися струни…

Їхній спів немов зірвав з неба повінь зірок, троянд-літавиць. Мов рожеві сяйливі троянди з садів гесперид, падали вони вогненною сіткою в море… А невидима рука закидала все нові неводи… розсипала все рясніше дощ рожевих зірок… Нарешті, ніби спалахнуло від них усе навкруги: палав вогненним стосом місяць, а з ним небо й море…

Тільки ж місяць танув прозоро-блідий, нереально білий… чистіший і біліший за те офірне печиво, що його приносять у жертву Аполлонові, богові Світла Нествореного в дні великих Аполлонойих свят. А приладжують це печиво тільки руки чистої посвятної діви…

Ось!.. Горить він і тане на стосі троянд, облитих медом… Таємна офіра згоряє… щоб завтра знову відродитись…

Аполлодорині думки, вправлені до розгадування символів і таємних ознак, кружляють, як вогненні іскри, і тчуть містичні завої уяви:

— Троянди — символ любові… Мед — офіра мертвим… — ворожить жриця.

— Любов і смерть пов’язані полум’ям молитовної екстази?.. Хто ж може зрозуміти таємницю любові і смерті, Ероса й Танатоса[328]? Як можна їх зв’язати в одно?..

А з серця димом в’ється і співає не знати свята чи лукава думка:

— Згаси, діво, світло! — слова, сказані Гелою…

Аполлодора обірвала гру. Неначе відчула на собі пильний погляд.

Чий? Свого бога? Погляд був пильний, глибокий і… непривітний.

Може, сьогодні, вперше в житті, зневажила його блюзнірською думкою? Але, яке світло могло б запалитись, замість Аполлонового? Чи ж може світ існувати без світла надземних екстаз, натхнення, гармонії — світла, що не знає жодних тіней?..

Прудко оглянулась і стерпла. Храм був темний, як сон без видив!

Боковим поглядом помітила, що в Преторії засвічувалися світла… Пан вернувся з весільної гостини…

Оглянулась на храм: не диво, що не побачила там світла! Запона, важка й темна, щоб не налетіли кажани та нічні комахи, була спущена…

Море вже морщилося вранішнім усміхом, що його було втратило вночі.

Примари відлетіли. Думки швидко осідали на землю…

Аполлодора цілком вернулася до реального життя… Підняла ліру, шо була висковзнула з її рук, і пішла до своїх покоїв.

Гели на ліжку не було…

…………………

Як сни, з ночі прийшли дивовижні Каєві гості.

І як про дивовижні сни говорили про них раби й слуги таррагонської Преторії цілий день.

За час довгої відсутності панів служба звикла не дуже квапитись із своєю працею: не було для кого! Але, не втомлюючи рук, не забували давати працю язикам. Бо сказано: «Без співу й дрозд гнізда не мостить!»

А тут же було про що «поспівати»!

— Дивні! Такі ж дивні, людоньки ви мої, ці гості!.. Як жива Таррагона, таких тут ще не було! — хитала головою та розкладала руки сива Бельга. — Дарма що пішки, як рабів з невільничого торгу, привів їх наш пан… А от же, — підперла рукою зморщену щоку, — силою великою віє від них! І пан перед ними упадає, неначе й не знать, які вони великі!.. Не дурно ж мені снилось над ранком…

Домоправитель Барбатус спинив доглядачку невільниць:

— Бельго! Хай уже ввечері розповіси! А тим, що тобі снилося, не турбуйся! Знаєш-бо: вранішнім снам, як присягам закоханих, вірити не годиться! Я, он, не знаю, що казати, бо пан не визначив, у якій їдальні обід подавати! Не у великій же, де на п’ятдесят осіб подається!.. А їх усіх і з паном чи не буде дванадцять…

— Я тобі пораджу! — озвалася Бельга, що завжди й для кожного мала готову раду. — Звели в усіх менших ценаціонах[329] приготовити… Де пан надумається, буде вже готово!

Раби гуртом переходили з одної ценаціони до другої. Несли обруси, посуд, квіти й… говорили, говорили…

Як звичайно, найновіші, найцікавіші відомості мала квіткарка фіорая[330] Беларія. Про неї казали:

— Беларія — як дволикий Янус[331]: бачить і знає минуле та прийдешнє! Вона знає все!

— Ну, все чи не все, але трохи знаю… Казала мені їхня служниця Сара… Й повірити тяжко!

— Що?.. Що? — збивались усі в коло, поки не бачив Барбатус.

— Ідіть сюди!.. Барите! Бобусе! Бібаксосе!.. Швидше!

Ще Каїв дід завів для зручності порядок, що всі раби, належні до певної фамілії його маєтків, звались з одної літери. У таррагонській Преторії всі раби мали наймення, які починалися з літери «Б».

— … у них однаково, що пан, що раб…

— Як це?

— Це ж неможливо!

— Ех, та Беларія! Завжди вигадає таке… несамовите!

— Та цить, Бобусе! Хай каже!

— Кажу ж: Сара оповідала… Не відкупилась вона… Але її пані, ота красуня, що зветься Маріам, схотіла сама стати, як Сара…

— Невільницею? Що-бо ти, дівко, говориш! Застановись! — не могла втриматися Бельга, дарма що любила фіораю, як доньку.

— Ні, бабусю! Не те, невільницею, але… як би це сказати? Ну, схотіла з великої пані стати простою жінкою. Одяглась по-простому, всіх своїх рабів відпустила на волю, майно своє роздала… А, кажуть ті люди, великий маєток мала!..

— Та що-бо ви сьогодні? — хвилювався домоправитель. — Так і до вечора столи не будуть готові!

Але в іншій ценаціоні знову всі були біля Беларії:

— Учитель їхній, що навчав їх цього, був син Бога!.. Усе міг! По морю ходив, як ми по шляху. Єдиним словом, без лікування, привертав немічним здоров’я… Одужували навіть ті, що доторкалися його одягу!.. Та де! Маркелиного пана, того мудреця чи філософа Лазара, мертвого, аж на четвертий день по смерті воскресив! Єдиним словом!.. І на скалочки побитого Донатуса — так само…

Це вже здалося цілком імовірним і натуральним:

— Якщо син Бога, то звісно!

Звикли-бо були чути про уздоровлення Аполлоном-Зцілителем. Не було жодного скептичного голосу. Слухачів наповнювали радість і містичний страх.

— На Добру Богиню[332]! — сплеснув руками домоправитель Барбатус. — Та що мені з вами сьогодні робити? Канчуків схотіли? Чи за ергастулами скучаєте? Вже й час обідати подавати, а столи й досі не готові! Вже хто-хто, а ти, квіткарко, таки дістанеш!.. Розповідає, мов той філософ на майдані!

— Не гнівайся! Я тобі все розповім…

— Та вже гаразд! — лагідно кивав головою Барбатус, що чимало почув про прибулих. — Але — потім! Тільки ж майте розум! Бачите-бо самі: не абиякі гості!.. Тож обід мусить бути урочистий, в порядку. А ви… — І лише махнув рукою.

…………………

По обіді Баритус приловив квіткарку.

— Послухай, дитино, попрохай ту… Сару, чи як їй на ім’я, чи не прийшла б до нас… на наше подвір’я[333]… по вечері панів… у час відпочинку… Хай розповість… може, й таткові твоєму чимсь помогла б…

— Добре… Я вже про це міркувала… Проситиму… Вони всі такі добрі! Тепер сплять. Кілька діб без сну пробули між хвилями!..

Та не всі гості відпочивали.

У Каєвій канцелярії-таблінумі Магдалина розповідала про Юдею…

А Кай думками й серцем був далеко. Як годиться учневі філософів, прийняв з повним зовнішнім спокоєм вістки про останні дні Раббі…

Але голос його заломився, коли спитав різко:

— А що ж… батько?

Не смів і не хотів судити батька. Але відчув Пилатів злам…

Батько, Палат Справедливий, злякався доносів… Ірода!.. І це відсунуло образ батька немов у тінь.

А Раббі — жив далі. Чув його ніби ще реальніше!..

— Хіба ж Сократа знищили, присудивши його до смерті?..

Бачив погляд його очей, пригадав колишні рухи, колись зачуті слова…

— Учителю добрий! — вирвалося з уст, як тоді, коли вперше питав його про досконалість…

Але боявся пропустити слово з Магдалининих оповідань. Думка бігла паралельно з Маріїними словами…

Що ж залишилося від тієї запеклої ненависті юдейських священиків та Ірода? З хресної смерті?.. З… батькового зламання?..

Все ніби розпливалося у сяйливому німбі радості… світлої перемоги…

Насилу опанував себе й усвідомив собі, що перед ним «перла Тиверіади». Як не в’язалася тепер ця назва з постаттю цієї жінки, осяяної неземним спокоєм!.. Як він міг мислити про кохання з нею?

Нині ця думка здавалася йому більшим блюзнірством, ніж бажати кохання з дельфійською Пітонісою[334] або з Virgo Maxima, старшою весталкою[335] храму Вести.

А повний незнаного раніш спокою голос Маріам розповідав:

— Коли ж слуги первосвящеників спустили в море нижче Тира нашу барку без весел і без вітрил, ми були раді, що скінчилися наші поневіряння. Глузуючи з нас, нам дали один на всіх хліб, а води дозволили налити тільки до посвятного келеха[336]…

— Але як вам дали той дорогоцінний келех перських магів? — запитав здивований Кай.

— Убога мудрість людська! І марна людська обережність! Келех був схований у такій схованці, що тільки зрада могла його найти. Але Йосиф Ариматейський боявся лишити його в себе надалі. Знав, що Єгонатан заприсягся знищити келех, хоч би й за ціну свого життя. Тож коли я, маючи виїхати до Рима, прийшла до Йосифа попрощатись, Ариматейський просив мене взяти ту дорогоцінність до Рима. Щоб не залишилася вона в землі юдейській.

Але мене впіймали храмові слуги… Мій скарб викликав у них, як звичайно в юдеїв, забобонний жах. Бо чули таке всі в Юдеї, що келех принесли перські зорезнавці, великі чарівники, на загубу ізраїльську, бо ненавидять перси нарід ізраїльський, що визволився з перської неволі.

Священики й вирішили: щоб сплутати пророцтва магів, укупі з ближчими приятелями Раббі Галилейського потопити в морі той страшний келех… Мовляв, там ніхто й ніколи його не знайде!

Юдейська уява, сперта на матеріальному, бачила в келеху таємне й чарівне джерело, з якого Раббі, п’ючи з нього, ніби черпав свою силу; ніби й на останній вечері своїй потребував він того келеха в певності, що його силою визволиться від приготовлених йому передовими священиками страждань та смерті.

Тим-то вже давно розшукували й за всяку ціну хотіли знищити цей талісман східних магів.

Але даремно раділи, коли з глузливою лайкою відштовхнули від берега наш човен на гребені спінених хуртовиною хвиль. Саме священний келех, що його я тримала на переді човна, повів нас простою дорогою поміж хвилями до цієї землі. Повів, ніби рівною дорогою, хоч обабіч шаліла буря[337].

Брат Лазар ще першого вечора розділив хліб між усіх подорожніх, згадавши останню вечерю Учителеву. Дав нам запити хліб ковтком із келеха. Ми гадали, що ця вечеря буде останньою для нас. Однак ранком угляділи, що келех знову повний, а на ньому лежить свіжий хліб.

Так минули три доби.

Ми не відчули ні голоду, ні спраги, ні втоми, ні найменшого почуття небезпеки. Не почували й потреби в сні, аж поки не стали ногою на берег.

Пливли ми, не обертаючись назад, не питаючи один одного про будучину, не укладаючи жодних планів. Вірили, що веде нас Раббі…

— А тепер залишитесь тут! — промовив Кай. — Усі мої землі й ця Преторія відтепер ваші! Сьогодні я повнолітній муж і можу без дозволу батьків виконати раду Раббі, якої не смів виконати «багатий юнак»!

«Ку-ку-рі-ку!» — кинув здалека з птичого двору півень, немов стверджував фанфарою тріумфу Каєву постанову.

В Магдалининій душі на мить затремтіла усміхом згадка. У пам’яті вже затерта, жевріла ще в куточку серця, лагідна й мила… Витанія!.. Мартине господарство… Поезія праці… І білий півень на цямрині криниці… Клаптик минулого, що вже ніколи не стане цілою тканиною пошматованого життя…

Заслона біля дверей швидко хитнулась, і в покій ускочила мала Гела. Аж сама зніяковіла від свого нестримного руху. Її очі світилися золотими кружальцями з-під темної бронзи повік.

— Що скажеш, маленька? — Магдалина простягла лагідно руку, щоб погладити дитину по голівці. «Вона німа!» — готувався сповістити Кай.

Але його випередив дзвінкий голос дівчинки:

— Я була коло вашого човна… що вас привіз… Мені звелено повідомити вас, що вже час у дорогу! Візьміть і мене з собою[338]!

Кай не здивувався. Хіба ж не бачив він, як Раббі одним рухом руки, єдиним словом відкриває очі сліпим, вуха глухим?..

…………………

Зараз по обіді мандрівники приготовилися до дальшого плавання.

— Спокій з тобою, Каю! — прощалася з молодим Понтієм Магдалина. — Сам Раббі підкаже тобі, що маєш чинити… Не ламай нічого в своєму житті! Залитись удома!

— Візьміть хоч золота! Весло… Їжу…

— Навіщо нам весло чи земні добра! — лагідно відповів Лазар. — Маємо віру!

— Але все-таки чогось попросимо тебе, Каю! — озвалася Магдалина. — Дай нам якусь тканину, щоб загорнути келех, як був він загорнений у Йосифа. Маєш щось відповідне?

— Маю! — зрадів Кай. — Найдорожче, що зберігається в лараріумі роду Понтіїв: дорогоцінний фломеум, наш родинний почесний пурпур!

І пригашеною зорею в руках Магдалини заяснів келех магів, загорнений фломеумом роду Понтіїв[339]…

Сама ж Маріам знову стала з келехом на переді баркаса.

Вузькою стежкою між прибережними скелями вправно й просто поплив човен без вітрил і весел… немов поніс душі у вічність…

Як сон прийшли, як сон відійшли дивовижні гості Преторії Понтіїв, що стояла на землі Іберійській…

Крім фламеуму, не взяли нічого, що пропонував їм Кай. Зате ж йому залишили дивні гості ясний спокій… Якби ж могли забрати спокій посланці Того, хто вітав усіх словами: «Мир вам! Мир тобі!»

Але з Магдалиною, мрією юності, відпливала й пора Каєвого молодечого розквіту, якому немає вороття…

По буйно розквітлій весні життя приходить пора дозрівання, літо, заповнене чином, розростом.

«Для смертельника лише земля може бути тереном чину! — думав Кай. — Земля… І наречена!»[340]

Замислився.

«Чи ж добре сказав те, саме тепер, по проводах своїх гостей?»

Відчув, як ніби теплим подихом обвіяло йому серце. Так! І та, і друга, земля й наречена, чекають на нього.

А він, неначе перша людина в день свого створення, стоїть на порозі першого ранку, ще в серпанках прийдешнього сяйва, в мерехтінні сліз плідної передранкової роси… В імлі снів і мрій, що відлітають…

По цім ранку вже буде день — діяльне життя!..

Раббі послав йому келеха, бо для чину потрібно сили. Чи ж добрий господар, посилаючи слугу свого на виноградник, не підкріпить його спочатку?

І в Каєвій душі встав образ Раббі… не змучений, зганьблений, оплетений сітями людської злоби та жорстокості. Ні! Добрий Пастир шукає та скликає овечок своїх, прислухаючись до голосу горлиць, що туркотять по виноградниках. Бо минула доба дощів і прийшла доба пісень…

Ось Він! Погідний, подає щирою рукою радість весільним гостям у Кані. І, здалека, немов лунає його бадьоре привітання:

— Рах tibi! Мир тобі!

Думка звернула до ближчого, вчорашнього весілля… Хор дівчат… Руфіла та Психе Іберійської землі…

«Земля і наречена…» — зітхнув Кай. Помітив, що зупинився в посвяченому Абеліонові гаю…

Під темнолистими густими лаврами стояв майже нічний присмерк… Журний, тужливий, він був просякнутий гірким меланхолійно-ніжним ароматом.

«Неначе в день лемуралій[341], коли в прикрашених кипарисовими гірляндами гаях мертвих[342] поминають тіні померлих перед колумбаріями[343], де стоять похоронні урни!» — подумав Кай.

І здивувався. Бо ніколи ще згадка про мерців не приходила йому в голову в цім святім гаю…

Зненацька його погляд упав на жрицю. Сиділа на круглій мармуровій лаві, вся від голови до ніг загорнена в подорожній плащ. Тільки в біле взуті[344] ноги, мов дві білі голубки, готові зірватись до лету, виглядали з-під одежі.

Побачивши Кая, Аполлодора встала. Взяла з лави досить велику посудину, обгорнену тканиною, ще прикрила її фалдами свого рясного плаща і промовила спокійно й поважно:

— Відходжу. Бо «Келех, замість ліри, поставить любов»… так сказав зоряний дух дитини-профантиди…

Кай не міг зрозуміти сенсу цих неясних слів… Хто ж бо, крім жерців та жриць, розуміє оракули? Але звик вірити, що віща діва прочуває майбутнє, іншим невідоме. Вища й таємна сила керує її життям!

Тому й не запитався, куди й чи надовго відходить. Тільки думкою майнуло:

— І вона, певно, як Гела, піде за Магдалиною… тому й згадала про келех!

Аполлодора вже відходила, додавши тихо:

— Будь благословен!

Кай зробив прощальний знак рукою і мовчки подивився їй услід. Завагався хвилинку й увійшов до храму Абеліона.

Перед статуєю-палладіумом вічна лампада[345] була без світла. Не жевріло й вугілля на вівтарі, де палили перед богом пахощі…

Ще вчора Кай напевно захвилювався, коли б сталося таке блюзнірство, думав би, які біди воно віщує в Таррагоні…

Але сьогодні подумав тільки:

«Та ж посвячений Аполлонові вогонь «вічного світла» забрала з собою віща діва Аполлодора!.. Вона ж мусить знати ліпше, куди веде її дух! Вона не могла б так учинити, не діставши якогось наказу!..

Спокій з такою певністю увійшов в Каєву душу, що він цілком без хвилювання глянув ще раз на бронзове обличчя Абеліона, яке ніби ховалося у сутінках мовчазного храму.

Відчув: життя цього храму віднесла жриця у безповоротність… Залишилась тільки згадка…

Але цей спокій дав юнакові міцніше відчути втому останніх днів…

Замкнув храм і вирішив піти на відпочинок. Треба хоч трохи заснути!..

Але при дальших кроках міркував, що незабаром, а, може, й уже чекають його наказів управителі-віллікуси! А він, господар, буде вилежуватись? Із задоволенням здорової, активної людини почув, як обов’язок, мов жива істота, поклав на його плече свою міцну руку: «Чувай! Як я чуваю!»

Кай усміхнувся і попрямував до своєї канцелярії.

Під засвіченою ще бронзовою лампою побачив свій диптихон, а на ньому, як пуп’янок скам’янілого лотосу, зеленаво-блакитне яєчко.

Упізнав той Магдалинин каллаїсовий амулет, у якому, як казала вона, «спить вогонь віри»…

Вхопив в одну руку яєчко, у другу — таблички:

«Не сумуй, Каю, — писала Маріам. — Згадай, як говорив Раббі: «В домі Отця мого осель багато»… І шляхи до цих осель, як самі оселі, різні. Не для всіх однакові…

Мій шлях до Гори Спасіння, в дорозі до якої сліз не обітре ніхто. Твій шлях — весільний, шлях до Кани…

Хай це яєчко нагадує тобі, що Велика Радість безсмертна, хоч іноді й криється, немов мертва, як життя в яйці…»

…………………

Малі комірки для спання, кубікулуми, не мали інших отворів, крім дверей, що відчинялися на великий внутрішній двір з фонтаном посередині.

Звичайно, в теплі ночі невільники нерадо залазили до своїх лігов.

Сьогодні ж уся фамілія сиділа довкола фонтана. Була тут і стара Бельга, пришов, навіть, і домоправитель Барбатус. Не було лише Беларії, що, власне, могла розповісти найбільше, бо весь вільний час провела біля Сари.

Але на квіткарку Беларію впало несподіване нещастя.

Її батько, Бонус, ще не старий і міцний м’язами, вже третій рік був хворий… не те, щоб тяжко, але нездужав. Та сьогодні, як тільки виїхали ці дивовижні гості, йому так погіршало, як ніколи дотепер.

Бонус, що цілком виправдував своє наймення «Добрий», був справді такий. І всі його щиро любили.

Його тяжкий стан відсунув набік навіть той інтерес до галилеян із Тира, який закрив був собою всі інтереси таррагонської оселі.

— Шкода людини! — зітхнув Баритус. — У такий день… матимемо похоронний стос!

— А може, ще витримає?

— Може б, попрохати жрицю…

— Та й без жриці видко: до ранку не витримає…

— Жриця відійшла… не знать куди!

— І, мабуть, надовго, бо храм замкнено…

— Може б, була порадила та чужа жриця… що дала мову Гелі!..

З Бонусового кубікулуму вийшла заплакана Беларія. Її очі горіли, як свічі.

— Як хворому?

Тільки махнула рукою.

Ішла, як сновида, простісінько до панського дому. А в вухах звучали слова, що їх вчула від Лазара, коли при від’їзді говорив панові:

— Не треба нам весел! Ми маємо віру!

Перед очима пливли образи, викликані Сариними оповіданнями…

Капернаум… так звалося те місто, там, далеко?..

І квіткарчина уява малює собі вулиці того Капернаума, повні гамору, руху… От, як вулиці Таррагони! Перед крамницями розкладено мало не весь крам, щоб заохотити покупців до купівлі.

Чомусь перед очима в неї стають срібні браслети, що запинаються такими гарними баранячими голівками. Бачила такі недавно в Таррагоні. Тоді так задивилась, аж спізнилася…

Ясно: ніколи Беларії не мати такого клейнода! Але якби мала, відразу дала б, аби таткові бодай трохи полегшало!

Очі залило сльозами. Аж спіткнулася на сходинці, що її в потемках вчас не намацала босою ногою.

— А от же, той сотник з Капернаума нічого не мусів давати тому доброму Раббі, казала Сара, тільки попрохав… Прохав за свого слугу… якогось хлопця… А їй, Беларії, вмирає татко!

А той Раббі… Сара просто казала на нього: Божий Син!..

Тож не диво, що центуріон у червоному, як вогонь, плащі… такий пан! — і той говорив:

— Не заслужив я, щоб увійшов ти під мою стріху!..

Що ж має сказати вона? Невільниця! Квіткарка!

А той блискучий центуріон, у золочених шатах, на вулиці капернаумській глибоко схилився… дарма що стільки людей довкола… Й усі бачать…

Але, казала Сара, той «Раббі — Син Божий» жалів усіх… найбільших голодранців… І заочно зціляв… здалеку…

Дівчина прискорила ходи, майже побігла довгими коридорами панського будинку…

Ось покій, де стояв той дивовижний келех святий… Аби ж ще не прибрали кімнати!

Беларія так прудко відчинила двері, аж золотом гаптований обрус, що на ньому стояв келех, звівся від вітру. І наче впав на серце квіткарки.

Враз відчула полегшення. Враз ніби зникли гіркість і біль.

Он і ці білі троянди в низенькій вазі… Простягла руку. Взяла одну троянду, ту, що була до середини обернена, може, вона діткнулася келеха?

Схрестила на грудях руки, як невільниця перед паном. Втупила очі в місце, де стояв келех. Впала навколішки.

Спробувала вкласти в слова своє жагуче прохання:

— Негідна я, пане… Ще більше негідна, як той сотник… з Капернаума! Не слуга-бо, не хлопчик… а татко мій!.. Татко невільниці… в якої нема більше нікого й нічого в світі…

Решта втопилася у сльозах.

Тулилася обличчям до шовкової тканини, не зважаючи, що може замочити своїми сльозами…

Вчула аромат, що не був ані пахощами троянд, ані олеандрів, які стояли у велетенській вазі на підлозі… Найбільш підходила б йому назва: «аромат спокою»… Цілком зникло хвилювання. А серце наливалося не тільки спокоєм, але немовби й радістю…

Скочила на рівні ноги. Поцілувала обрус, вийшла з покою, замкнула двері та, як вітер, помчала до виходу…

Ще коли добігала до двору невільничих кубікулумів, побачила здалеку, що кілька рабів махали їй руками… Пролетіла, не спиняючись і не питаючи, що саме кричали. Ускочила у двір…

Біля фонтана, освітленого кількома смолоскипами, стояв Бонус… радісний, рухливий… цілком дужий!

Говорив… Довкола також усі говорили, разом. Хапали його за руки, сміялись із радощів, як діти[346]…

— Тату!.. Негідна я…

Беларія була б упала на обличчя, коли б її не підхопило кілька рук.