Рай 2070

Частина 1

Глава 2

1

Картер цього дня був у піднесеному настрої. Він мав передчуття чогось прекрасного. Сьогодні він мав гуляти біля озера Сент-Клер вже не сам, як завжди, а з дівчиною, з якою познайомився нещодавно, коли впав з велосипеда. Вона до нього підійшла і запитала, чи з ним усе гаразд. І йому здалось, що це було кохання з першого погляду. Пізніше він все-таки подумав, що трохи погарячкував з такими висновками, але запросив її погуляти в парку ветеранів в Сент-Клер Шорс, з якого відкривався чудовий краєвид на озеро Сент-Клер.

Дівчину звали Анжеліка. Це була мініатюрна, худенька блондинка з гострими питливими очима і чарівною посмішкою. Вона прийшла в прозорих окулярах, але, як сама зізналась, не тому, що погано бачить, а бо це підходило під її сьогоднішній образ. Картер відразу помітив певну театральність у її діях, як і те, що вона могла легко змінювати свої образи навіть на протилежні. Однак хлопцю навпаки це подобалось. Тут він був на неї не схожий і, можливо, саме тому його притягувало до цієї талановитої, неординарної особистості.

Анжеліка вчилась на філологічному факультеті Університету Уейна, престижного вишу Детройта, і була на рік молодша за Картера. Він же опановував філософську спеціальність, чому всі завжди дуже дивувались, коли він про це казав. Ніхто не розумів, навіщо йому це треба і як він буде заробляти цим гроші. У наш час, коли всі філософські питання, здавалось, давно були вирішені чи просто неактуальні, це було досить дивакувато. Разом з Картером було ще декілька таких «філософів» на факультеті, який не користувався популярністю і мав найменше студентів.

Картер розповідав, що його бабуся з дідусем мали ферму в Арканзасі, і коли він був ще малий, то часто туди навідувався. Біля дому у них текла невелика річка, де він любив рибалити. Вставати ні світ ні зоря, перед цим звечора накопавши черв’яків, і йти ледь світає, спросоння, по коропа, линків, а як пощастить, то і ляща або щуку. А потім, коли рідні лише прокидались, він повертався уже з повним відром риби. І це його завжди робило щасливим. Усі, кому він про це розповідав тут, у Детройті, дуже дивувались і з нього сміялись. Це було так старомодно. Дехто навіть називав його «селюком».

Потім, щоправда, ферму довелося продати. Вона конкурувала з великою агрокорпорацією, яка скуповувала більшість земель Арканзасу, щоб вирощувати на них генномодифіковану сою, пшеницю та інші культури. Якщо хтось не продавав землю добровільно, корпорація сіяла на кордонах з такою фермою власні генномодифіковані злаки, які були захищені патентом. Звичайно, деяка їх частина потрапляла і на поле сусідів. Це було підставою для позову до суду, тому що використовувати таке насіння без ліцензії корпорації було заборонено. Судові тяжби, зазвичай, були не під силу фермерам, і їм доводилось продавати землю. Так сталось і з фермою Картера.

Його бабуся й дідусь вимушені були переїхати жити до дітей, батьків Картера та його сестри Мері, в Літл Рок. Жилося разом хоча й трохи тісно, але мирно. Мері, яка була на шість років старша за Картера, вступила до університету перша, на юридичний факультет, успішно його закінчила і вже працювала. Вибір на Університет Детройт Мерсі впав загалом через досить недорогу вартість навчання. Картер же пішов слідом за сестрою. Рідні дуже здивувались його вибору спеціальності, але згодом змирились.

— І як тобі учиться? — запитала Анжеліка.

— На першому курсі було трохи тяжко, але зараз вже втягнувся. Мене завжди цікавило, для чого ми живемо. Що значить те, що відбувається навколо, чи є в цьому якийсь сенс.

— Тебе дійсно це цікавить? Більшість навіть не задумуються про такі речі. Та й часу немає про це думати, стільки можливостей, не встигаєш всіма скористатись…

— Яких можливостей?

— Ну, от, наприклад, відкрили нещодавно новий парк 3D-реальності, де можна погуляти з динозаврами, а деякі за тобою ще й погнатись можуть. Це такий екстрім! Уяви, тікаєш від динозавра! Я ще не була там, мене подруги тягнуть. Ми з ними нічого такого не пропускаємо. Але це так втомлює іноді…

— Так, зараз індустрія розваг працює на повну…

— Ну, я не тільки розважатись люблю, — сказала Анжеліка, ніби виправдовуючись, — це з подругами так, іноді. А сенс життя — це також правильно. Я про нього ще не думала. Але якось пізніше обов’язково подумаю!

— На заняттях ми також про це особливо не думаємо, — сказав Картер. — Я хотів, щоб ми там докопались прямо до самої суті, чому, що і навіщо, але поки вивчаємо лише те, чому наш розум ніколи цього не дізнається.

— І що, ми ніколи не дізнаємось, для чого живемо?

— Ну, філософія мені поки мало в цьому допомагає.

— А якщо ми живемо тільки для того, щоб робити світ красивішим? Щоб усе на світі було красиво?

Картера це питання Анжеліки дещо застало зненацька…

— Можливо, й так… — відповів він після паузи. — Але що таке красиво? Я ось гуляв нещодавно біля Ренесанс-центру, на набережній. Стільки там людей різних ходить. Люблю іноді спостерігати просто за людьми. Але кого я там тільки не бачив. І напівлюдей-напівтварин, наче з острова доктора Моро, що наполовину поросли шерстю чи ще чимось, так відразу і не скажеш, з роздвоєними язиками, як у змії, і з десятком пірсингів та татуювань на все обличчя. Багато було тюнінгованих під якихось чудернацьких монстрів, роботів чи ще невідомо яких створінь. Навіть кентавра одного бачив. Правда, він був з рогами чомусь. Я розумію, що люди так самовиражаються, свобода і все таке, але мені на більшість із них було неприємно дивитись. Щось відразливе. Наче їх свобода лише в тому, щоб сходити з розуму як їм заманеться. Можливо, це якась їхня особлива естетика, але, як на мене, просто людина, без ріг, без роздвоєного язика, без видозмінених імплантами кінцівок виглядає красивіше. А за цим тюнінгом наче й людина зникає, розпадається. Тобі не здається?

— Ну, я собі також хотіла пірсинг зробити… — відповіла Анжеліка. — Правда, лише один. Може, якщо трохи, в міру, то нічого?

— Так, міра — це правильно. Може, вона і є ознакою краси. Тільки хто ж міряє?

— Ну, кожен сам собі і міряє.

— Так тоді й краси немає, — відповів Картер. — У сенсі краси взагалі. Як чогось реального, незалежного від думки людини. Просто є у кожного свій смак зі своєю мірою — і все. Як же тоді можна зробити світ красивішим, якщо немає універсального критерію краси?

— А може, він є? Ось природа красива. В ній усе прекрасно. Чим тобі не універсальний критерій, як ти кажеш?

— Так, у природи є смак…

— У неї гарний дизайнер, сказала б моя мама, — посміхнулась Анжеліка.

— У тебе також… Ти дуже гарно вдягаєшся! — вирішив врешті-решт зробити комплімент Картер, розуміючи, що починає втомлювати дівчину своїми роздумами.

— Дякую! Тобі справді подобається? Це я сама вибирала, сама собі дизайнер! Я ще й дівчатам допомагаю, подругам, завжди їм раджу під час шопінгу, і вони мене слухають!

— Ще б пак, — відповів Картер. — І я б тебе слухав… У сенсі… Ось Чехов казав, що у людини має бути все прекрасно, і одяг також. І я з ним у цьому погоджуюсь!

— Повністю згодна! — відповіла з посмішкою Анжеліка.

Тим часом вечоріло. Захід сонця в Детройті на початку вересня завжди починався близько сьомої вечора. Картер любив дивитись на нього саме біля озера Сент-Клер, у передмісті Детройта Сент-Клер Шорс, де був невеликий, але завжди тихий і небагатолюдний парк ветеранів. Він знайшов це місце через інтернет-мапу і потім часто сюди навідувався. На air-metro, яке відкрили лише торік у додаток до звичайного, це було всього півгодини польоту від гуртожитку.

Картеру подобалось, що лавочки у парку встановлені відразу біля озера, яке було таким великим, що здавалось схожим на море чи океан. Виникало відчуття, що ти сидиш у театрі в першому ряду і природа розігрує перед тобою свою виставу. А ти її єдиний глядач. І достатньо простягнути руку, щоб доторкнутись до неї чи самому вийти на уявну «сцену». Перед цим краєвидом він любив думати про життя, читати книгу зі свого планшета чи просто відпочивати душею.

Берег біля озера був засипаний великими брилами каміння, наче перетягнутими сюди титанами, щоб відділити земну твердь від водної гладі. Такі принаймні асоціації виникали у Картера. Він постійно порівнював цей камінний насип чи то з оркестровою ямою, де уявні музиканти грають для містерії природи, чи то з Адріановим валом — укріпленням, яке побудували римляни в Британії за імператора Адріана, щоб захиститись від набігів кельтів.

Картер не збирався захищатись від озера Сент-Клер, але те, що він перебував за такою розмежувальною лінією, його внутрішньо заспокоювало і навіть додавало сил. Він міг кілька разів і походити по цьому камінню, але надавав перевагу лавочці. З неї краще було думати і споглядати.

Небо вже ледь окрасилось у помаранчево-рожеві тони. Утім, більша його частина залишалась блакитною. Картер любив саме цей момент, коли ще було світло, ще день не зовсім поступився у своїх правах вечору і ночі, і промені сонця проникали крізь хмари, утворюючи дивний візерунок.

— Красиво, правда? — запитав він у Анжеліки.

— Так… Дуже тобі вдячна, що ти мене сюди запросив. Ніколи тут не була. Чудове місце, таке затишне... І краєвид просто неперевершений!

Картер у відповідь багатозначно мовчав, дивлячись то на озеро, то на Анжеліку. Раптом йому пригадався один вірш, на переклад якого він нещодавно натрапив. Несподівано для дівчини, він задумливо, навіть загадково продекламував:

«Ти відлинула без вороття.

Хай святиться Ім’я Твоє!

Знову списи багряних небес

В мене цілять лезо своє…»²

— Нічого собі, Картере!.. Ти поет? — обернулась до нього Анжеліка із неприхованим здивуванням.

Картер був радий такій реакції.

— Та ні, це не мій вірш, це Олександр Блок, — відповів він. — Просто згадався цей уривок. Але я люблю поезію. Саме тут часто і читаю, у цьому парку.

— Ну, ти мене здивував! А я такого поета і не знаю, ми його ще не вивчали. Обов’язково ознайомлюсь.

— Він дійсно непоганий…

— Ой, у такому місці і я б більше читала, а то все нема коли. А тут так гарно… Справді хочеться читати вірші!

— Знаєш, мені подобається просто так сидіти тут, перед цим озером, і споглядати. У природі є якийсь спокій. І вона передає цей спокій людині. А наша епоха мене лякає. Ми кудись рухаємось із величезною швидкістю, і самі не знаємо куди. Чи то до якогось тріумфу, чи до прірви… Але якщо до тріумфу, то чого саме? Прогресу? Для мене прогрес — це рух від землі, природи, але куди? Мене дивує, що майже всі помічають цей рух, відчувають його, про нього говорять, але що буде за ним, який фінал — ніхто цим не переймається. Усі насолоджуються моментом у той час, коли потяг, в якому ми всі перебуваємо, з шаленою швидкістю несе у невідомість…

— А що ж за нею?

— Не знаю… У природі все по-іншому. У ній є довершеність. За днем наступає ніч, але потім обов’язково сходить зоря, приходить ранок, і ти впевнений, що так буде завжди. Ти можеш охопити все своїм зором, весь космос на твоїй долоні. Кожна частинка цього космосу знає свою роль у ньому і все в гармонії. Ця гармонія у нас порушена. Я не зустрічав людей, які б сказали, що у них є почуття гармонії з самими собою і зі світом. Вони наче вирвані з корінням і лише всихають без ґрунту, думаючи, що звільнились від чогось, що їх обтяжувало чи стримувало.

— Якісь у тебе сумні думки. Але ж не все так безнадійно. Чому ти думаєш, що ми не можемо знайти якусь нову гармонію?

— Ми можемо знайти гармонію з планетою тільки тоді, коли будемо дивитись на неї, як на храм, а не як на свою майстерню, де нам все дозволено. Герой Тургенєва нігіліст Базаров казав, що для нього природа — це не більше ніж майстерня, де він проводить свої досліди. І ми такі ж нігілісти.

— Але ж не можна накрити всю планету склом і лише дивитись на неї… Вона так і задихнеться під склом, — іронічно сказала Анжеліка.

— Ні, я не про це. Хоча… Можливо, й варто… Але сьогодні ми живемо так, наче нам байдуже, що буде після нас. Тільки й чуєш: «злови момент», «отримай максимум задоволення вже зараз». А завтра що, буде вже пізно? Ми хочемо отримувати все і зараз, і кожен хоче випередити іншого, розштовхати всіх ліктями. Ти бачила, що відбувалось у «чорну п’ятницю» в торговому центрі «Go Avenue»? Я думав, вони там повбивають одне одного за цей непотріб зі знижкою. І таке ж ставлення й до світу загалом. Тільки там вже корпорації ведуть себе як покупці в день знижок. Розштовхуючи одне одного, щоб витягти з природи всі ресурси, отримати швидкий прибуток і знову шукати поживи в іншому місці. Так не може бути вічно. Їхня жадібність не має меж, а ресурси планети обмежені. Треба якось захищати природу, ось про що я говорю.

— Від корпорацій?

— Від них також. Хоча не лише.

— І що ж ти пропонуєш?

— Я думаю, що якби власники корпорацій жили там, де знаходяться їхні заводи, то вони б вели себе по-іншому. А так вони заховались десь в кущах і пиляють нашу планету звідти. А ми спостерігаємо. А ті, хто працюють на цих заводах, потім усе вигрібатимуть. І їхні діти та внуки. Чому б цим працівникам не дати права голосу?

— Не знаю, — сказала Анжеліка. — Для мене це дуже далека сфера. Але я також за те, щоб природу ніхто не ображав!

— Це добре, — посміхнувся Картер.

— І часто ви про такі речі на парах говорите? — запитала дівчина.

— Інколи буває, хоча й не часто. А треба було б частіше.

— Я уявляю, які у вас там баталії розгортаються. Усі ж філософи! Може, ти колись і професором філософії станеш? — посміхнулась вона.

Картер задумався, наче про щось згадуючи.

— Я не люблю професорів філософії, — відповів він. — Цих кабінетних мислителів, які в своїх душних комірках будують далекі й абстрактні моделі. Уся філософія ось, перед нами, в природі, в житті. Це озеро, це небо – вони мають більше правди, ніж тисячі списаних аркушів чи заповнених кілобайтів… Я думаю, ми забули, що таке життя з природою. Технології відірвали нас від неї, і ми почали думати, що висимо в повітрі, без жодної точки опори, і можемо вигадувати собі все, що заманеться. І ніщо нам не завада. Взяли — і надрукували людину на 3D-принтері… Навіщо, якщо її можна народити природньо? Мені іноді здається, що ми це робимо лише для того, щоб посміятись над природою, щоб самоствердитись, показати їй, що «Ось бачиш, як ми можемо! Ми стали вищі за тебе і тобою нехтуємо, тебе зневажаємо!». Забуваючи, що і ми в природі, і вона в нас, і цим ми зневажаємо лише самих себе…

— Ох і розійшовся! — відповіла Анжеліка. — Але ж технології можуть бути і корисними. Я ось бачила в тебе планшет, а це ж також технології. Сам ними користуєшся, а говориш…

— Так, і від них якась користь є… Я не заперечую прогрес зовсім… — сказав Картер і якось зам’явся.

— І цей парк, — продовжила дівчина, — його ж люди створили. Я була в одній арабській країні, там із пустелі зробили цілий оазис, і все за допомогою новітніх технологій.

Картер мовчав і дивився на дівчину…

— А якщо, наприклад, цей парк не прибирати, — вела вона далі, — за ним не доглядати, він же поросте бур’яном. Чому ти думаєш, що природа не може щось руйнувати? Може, людина для того і створена, щоб підтримувати добро в природі, щоб робити її добрішою?

— Як це природа може руйнувати? Руйнує лише людина, руйнує цивілізація…

— А як же цунамі, тайфуни?

— Так природа нам відповідає… На наше поводження з нею.

— Тобто, в природі геть немає зла?

— Я думаю, ні… — відповів Картер. — Зло лише в нас.

— А де ж воно в нас взялося, якщо ми самі вийшли з природи?

— Я не знаю… Може, ми і є вінцем еволюції, за яким лише знищення і хаос. Досягли максимуму — і все… Мене це самого бентежить…

— Тобто, природа все створила, щоб прийшли ми і все зруйнували?

— Я сам не знаю відповідей на ці питання, — сказав Картер. — Тобі з такими питаннями також варто було на філософський вступати… Я погоджуюсь, якщо в людині є зло, то воно має бути і в природі. Але можливо, воно там тільки і є, бо людина зла…

— От тому ми і маємо стати добрими — і добрішою стане й природа! — радісно промовила Анжеліка. — Вона злиться, бо не відчуває нашої любові! Ти хлопець, а таких речей не розумієш. Філософ! — засміялась дівчина.

Картер вирішив змінити тему. Але в голову нічого не йшло, і вони деякий час просто сиділи в тиші, дивлячись на краєвид. М’яке помаранчеве світло, що вже розлилось по всьому полотну озера і значній частині неба, благотворно впливало на Картера.

— А що ти мав на увазі, коли казав про природу як храм? — раптом запитала Анжеліка.

Картер здивувався такому питанню, але здивувався приємно.

— Я мав на увазі, що в природі є своя, незрима для людей, мудрість, за якою вона вся побудована зверху донизу, а усі її розрізнені, на перший погляд, елементи поєднуються в єдине ціле. І поєднуються не штучно, не механістично, накладаючись одне на інше, а органічно. Тут все пронизує все, все в усьому, все важливо! Не можна знищити піщинку, не зрушивши з місця весь всесвіт! Ми маємо цій мудрості вчитись, її пізнавати, але не грубо, по-варварськи, а з трепетом. Наука не завжди такий трепет має. Проводячи досліди, ми вбиваємо природу, але не лише у тому розумінні, що знищуємо частину її плоті. Наука вбиває природу, розглядаючи її як мертвий, бездушний механізм, а вона ж жива! Природа — це не годинник, який можна розібрати й подивитись, як він працює, а потім зібрати назад. Ми обов’язково щось втрачаємо за такого підходу. Можливо, навіть щось найважливіше.

— А як же ти пропонуєш пізнавати природу? — запитала Анжеліка.

— Через відчуття єдності з нею. Але як цього досягти у наш час, коли все розкладається на найменші деталі і не тримається купи, мені важко сказати.

— Ну, але ж храм — це також щось релігійне. Може, ти і в Бога віриш?

— Не знаю… У мене виникають особливі почуття, коли я дивлюсь на цей краєвид. Я не знаю, звідки вони. Може, це і релігійні почуття. А Бог… Я не знаю Бога, я його не бачив. Нашим богом зараз вже є ми самі. Ми віримо лише в себе.

— І ти також?

— А я навіть в себе не вірю. Я розумію, що цивілізація знищує єдність людини зі світом, і тому я просто споглядаю… Я не в силах це змінити і пустити все назад. Буду сидіти тут і дивитись на Сент-Клер, поки живу. І читатиму вірші перед заходом сонця. Хочеш ще один прочитаю?

— А чий саме?

— Гете… Це мій улюблений поет.

— Не здивував, — посміхнулась Анжеліка. — Він також любив природу. Звичайно, давай. Щось оптимістичне знайдеш?

— Ох… Зараз спробую, — відповів Картер. — Давай мій улюблений спочатку?

— Ну давай, а потім я тобі прочитаю свій улюблений!

— Згода! — з радістю відповів хлопець.

Він трохи почаклував зі своїм планшетом.

— Ось, «Дика троянда» називається:

«Юнак молоденький троянду угледів,

Трояндочку в чистому полі.

Немов би на крилах до неї летів

І любувався красою доволі.

“Трояндо, трояндо, така молода,

Трояндо, ти в чистому полі зросла.

Трояндо красива, зломлю я тебе,

Краса твоя так полонила мене”.

“А я тебе, хлопче, за те уколю,

Бо болю терпіти я страх не люблю”.

Юнак не послухав. Ні “ох”, ані “ах”

Його не спинили, лиш кров на шипах.

Хоча захищалась трояндочка ця,

Страждання відбула свої до кінця.

Трояндо, трояндо, така молода,

Ти в чистому полі, трояндо, зросла!»³

— Гарний, я знаю його. Так і думала, що він тобі подобається. Не дуже оптимістичний, правда, Картере, але спроба зарахована, — іронічно пожурила вона його.

— Ну, вибач. Ти хотіла свій улюблений прочитати. Ти маєш знати більше віршів, ніж я, це ж твоя спеціальність. З радістю послухаю.

— Це слова з пісні. Вони мені дуже подобаються. І їх мало хто знає.

Анжеліка почала читати зі смартфона:

«Я не бездомний, не іноземець,

У мене є спокій, є притулок.

Вільна Батьківщина, щаслива країна,

Щаслива, щаслива країна.

Добрий лелека, лелека удачі,

Лелека навесні, лелека в літню пору,

Живи біля мого будинку, добрий лелеко,

Звий своє гніздо на дереві, на верхівці тополі.

Лелеко, співай щасливо зі мною,

На полонині, зі стадом у полі.

Поля, сади, красива країна.

Красива, красива країна»⁴

Картер завмер і після деякої паузи промовив:

— Гарно… Як в раю…

— Чому в раю? — посміхнулась Анжеліка. — Мені просто красиво. І якийсь спокій навіює. Тобі ж подобається спокій.

— Так, це якийсь особливий спокій… А хто автор?

— Це вірменський композитор Олексій Екимян, він написав цю пісню. Не знаю, чи лише музику, чи й слова також.

— І де ти її знайшла? — запитав Картер, але не давши дівчині відповісти, продовжив: — Давай і пісню вже послухаємо, якщо почали.

Анжеліка увімкнула кліп на своєму смартфоні, попередньо повідомивши, що це версія від The Beautified Project — «Aragil». Картер уважно дивився. Пісня була дійсно особливою. Вона немов досягала тих далеких душевних струн, що були не задіяними раніше, натягувала їх до межі і змушувала тремтіти невідомою досі музикою. Музикою, яка перевертала все всередині, розривала на частини і відновлювала в одну мить. Це було майже як смерть, як катарсис, що очищає й переплавляє усе єство і знову виковує людину з металу вже найвищої проби. Анжеліка спостерігала за Картером, і їй подобалась його уважність, збентеженість і захоплення. Пісня закінчилась.

— Ну що? — запитала вона.

Картер ще був під враженням.

— Як я і припускав… — відповів він. — Такі слова просто мають бути покладені на не менш дивовижну мелодію! Я потім ще обов’язково переслухаю. Прогуляємось?

Вони підвелись і пішли гуляти парком. Уже була восьма година вечора й трохи потемніло, але вуличне освітлення з лишком це компенсувало, створюючи досить романтичну атмосферу.

Анжеліка розповідала про свою сім’ю. Батько її обіймав якусь високу посаду в одному із найбільших банків, і забезпечував матеріально всю родину. У Анжеліки був ще брат, на 12 років старший за неї, який пішов слідом за батьком і працював у тому ж банку. А також сестра, старша на 7 років, яка вийшла заміж і переїхала жити в Європу. Мати її не працювала, а займалась постійним саморозвитком: йога, різні тренінги, курси та книги з особистого зростання і таке інше. Анжеліка разом з татом інколи її підколювали, коли вона вже почне втілювати у життя те, що дізнається на тренінгах. Але, напевно, ще був не час.

Дівчина розповідала, як їздила відпочивати разом з родиною в Європу, Азію, Австралію, і знайомство з різними культурами завжди її вражало. Хоча вони і не надто відлучались від території курортних комплексів чи туристичних маршрутів. А минулого року вона з родиною навіть була на Міжнародній космічній станції «Оріон 122», де виходила у відкритий космос. Наша планета їй здалась дуже красивою, коли вона дивилась на неї звідти. Анжеліка сказала, що навіть відчула щось на зразок патріотизму за те, що є жителькою планети Земля.

Картер слухав все це і не міг зрозуміти, що така дівчина робить поруч із ним. А Анжеліці просто було з ним цікаво. Вона наче відкривала для себе щось нове, як нову культуру в країнах Азії чи нашу планету з космічної станції. У Картері вона побачила дещо справжнє, хоча, можливо, і трохи наївне. Але саме цієї справжньості не вистачало багатьом людям з її кола спілкування. І відповідало певним внутрішнім устремлінням у ній самій. Щоправда, дівчина собі у цьому не зізнавалась, а думала, що просто цікаво проводить час із неординарним, трохи дивакуватим хлопцем.

Вони йшли доріжкою парку, на галявині біля якої стояв невеликий білборд, що можна було увімкнути і проглянути рекламний ролик. Це була реклама нового національного проекту «Рай 2070», який обіцяв людям вічне життя і вічну молодість.

— Давай подивимось, що там розкажуть, — запропонувала Анжеліка.

Картер був не в захваті від цього проекту. У ньому він бачив ще одне насильство над природою. Але дівчині не міг відмовити, і вони увімкнули ролик з білборду.

«Привіт, я Ріккі Анджело, ваш комісар у справах молоді! І я хочу вам розповісти про наш новий неймовірний проект “Рай 2070”. Хто з вас не думав про старість? Усі думали, ще б пак! Ці зморшки, слабкість, які не дають нормально насолоджуватись життям. А про смерть? Хіба це справедливо, що всі наші досягнення зводяться нанівець якоюсь смертю? Я вважаю, що ні! Нарешті наше суспільство задоволене і щасливе, держава піклується про кожного з нас. А тут раптом бац — і смерть! Це нісенітниця! ХХІ століття надворі, агов! До мене підходять мої виборці і питають: “Ріккі, невже я також помру? Зроби щось із цим! Ми для цього тебе обрали!” І нарешті я можу вам сказати: ми вже близькі до вирішення і цього питання! Хочете жити вічно і бути вічно молодими? Скоро це стане реальністю! Слідкуйте за анонсами, очікуйте на старт проекту “Рай 2070”, і разом ми створимо справжній рай!»

— Як тобі? — запитала Анжеліка. — Це так класно, правда? І я хочу бути вічно молодою!

— Але ж це неможливо… — відповів Картер.

— А мені б хотілось… Я після цих реклам починаю боятися старості, це так огидно. А смерть… Це взагалі щось незрозуміле. Для чого вона, коли так хочеться жити і творити? Це навіть якось неприродньо, ну, погодься! Було б значно природніше, якби людина була вічно молодою, вічно любила, творила, вічно жила! А коли я думаю про старість і смерть, в мене виникає відчуття, що це якась прикра помилка… Наче я отруїлась, і лише чекаю, поки ця отрута мене повільно вбиває, і нічого не можу з цим зробити. Може, там знайдуть протиотруту?

— Де, там?

— Ну, в раю… Цей проект, «Рай 2070», про який говорив Ріккі. Він, до речі, красунчик. Я люблю його.

— Любиш?

— Ну, він мені подобається, такий молодець… І такою корисною справою займається.

— Я думаю, це неможливо. У природі все гине. Це постійний кругообіг, щось гине, щось з’являється.

— І ти думаєш, те, що з’явиться після мене, зможе мене замінити? Чи тебе?

— Не знаю…

— А я знаю! Не зможе. Ми всі унікальні. І цей кругообіг, навіщо він мені? Мене не втішає те, що це закон природи. Я хочу, щоб ті, кого я люблю, мої рідні, близькі, були завжди. А не перетворювались на траву, яку потім топтатимуть невідомі мені люди.

Картер не знав, що відповісти, і мовчав.

— Пора мені йти додому, — сказала Анжеліка. — Було приємно з тобою поспілкуватись.

— Давай я тебе проведу!

— Не варто, за мною заїдуть подруги зараз, ми разом поїдемо. Нас там вже чекають.

— Ну, ми ж побачимось іще?

— Звичайно… — відповіла вона і задумалась… — Пиши.

2

Після того, як Анжеліка відлетіла у якомусь розкішному ховеркарі, де сиділи ще дві дівчини, напевно, її подруги, Картер вирішив ще трохи побути в парку й подумати над усім. У нього чомусь виникло відчуття, що Анжеліку він більше ніколи не побачить, що він її утомив своїми філософствуваннями, що їй було скучно і вона не захоче далі з ним зустрічатись. «І навіщо я їй це все розповідав? — думав хлопець. — Бовдур!»

Він присів на лавку навпроти білборда з Ріккі Анджело. «Цей ще тут лякає людей… — промайнуло у хлопця. — Мережевий маркетинг якийсь влаштували й заманюють… Точно афера якась».

Між тим було вже чверть на десяту. «А може, їй було і не скучно зі мною, — продовжував рефлексувати Картер. — Вона наче також щось говорила. Не я один балакав… Треба буде запросити її у кіно… Або в клуб!» Картер ніколи не бував у клубах, але заради дівчини міг зважитись навіть на таке. Він все-таки має бути чоловіком. Що йому ті клуби? Усі через це проходять.

«От розкажу Джеймі, з ким я сьогодні гуляв, він не повірить!» — зрадів своїй думці Картер.

Раптом його хтось наче покликав… Картер не зрозумів, він обернувся. Справді, якийсь чоловік його кликав, звав на допомогу чи що. Картер підвівся, вглядаючись у те місце, звідки лунав голос (там було досить темно). Це було за метрів двадцять від нього. Поруч людей не було. Він вирішив підійти і переконатись, чи нічого не сталось.

— Агов, з вами все гаразд? — гукнув він.

— Дякую, уже все добре… Трохи запаморочилось в голові. Це нічого, у мене буває… — сказав чоловік, але потім опустився на одне коліно й нахилив голову.

Картер підбіг до нього і спробував підняти, але тут самого Картера щось ніби кольнуло. Це було снодійне. Далі була подорож у ховеркарі, що чекав за рогом, до залізничного вокзалу. Прокинувся він уже сидячи на стільці за склом. Рухатись він не міг. Сказати не міг нічого також, хоча скоріше від здивування. Лише спостерігав.

Усе, що він бачив потім, справило на нього враження, яке він навряд чи зміг би забути. Це було потрясіння, яке розбило весь скляний будиночок всередині й залишило маленького хлопчика серед пустки, наляканого і побитого, який не знає, як далі жити у світі, де править бал могутня і руйнівна сила. А він один — і нікого немає поруч.

Дивлячись на абсолютне зло, людина не залишається колишньою. Усі напівтони у цей момент зникають. Залишається сама людина, яка хоче жити, яка втілює собою життя, та інша сила, незнана і страшна, якій нестерпне будь-яке життя. Яка хоче все живе перетворити на смерть. І компромісу тут бути не може.

Споглядання зла — це не лише страх, це навіть щось глибоко інше. Це усвідомлення того, що ти один, геть безпомічний, кимось забутий, залишений на поталу чудовиську, яке не знає співчуття і жалю. І воно не одне. Ти знаєш, що їх тут повно, ними просто кишить — їх легіон. Десь в іншій кабінці коїться те ж саме. У кожного своя кабінка, і кожен так само зв’язаний і наперед підготований. Кимось чи чимось. А може, і самим собою. Але найгірше — це відчуття безвиході. Виходу з кабінки немає. Виходу взагалі немає. Нікуди. Іншої реальності немає, є лише кабінка. Це єдина справжня реальність.

Така безвихідь породжує жах. Жах — це вже значно ближче до істини, ніж страх. Страх є лише емоцією, яка минає. Жах же не минає, він вплітається, переплітає і боляче зв’язує все на вузол, піднімає і тримає. У цей момент хочеться крикнути. Покликати. Це перше, що приходить на думку. Не просто крик, а саме поклик до когось чи чогось. Якщо ти бачиш абсолютне зло, до кого ти будеш волати про поміч? Хіба це раціональний вибір, що людина у такі миті волає до Бога? Може, вона просто хоче, щоб він був, бо нічого не залишається? Але який сенс взивати до того, кого нема, навіть якщо ти дуже хочеш, щоб він був? Це безглуздо. Так невже таки кричать до Бога, бо десь глибоко знають, що він є? Чи не всі згадують у цей момент Бога? Може, хтось згадує свого адвоката? Можливо. Але Картер згадав Бога.

І взагалі, що значить «згадав»? Згадати можна лише те, що знаєш. «Згадав» — бо знав Його завжди, знав десь глибоко в душі, хоча і не надавав цьому значення, заперечував це розумними силогізмами, але таки знав, знав, не міг не знати? Чи якось по-іншому? Звичайно, знав. Тому і заперечував, бо знав. Але навіщо заперечував… Хоча це вже зовсім інше питання.

Музика Prodigy тим часом долинула і до Картера, оскільки скло вже розійшлося в сторони. Усю красу електропанку він, на жаль, тієї миті оцінити не міг. Лише бурмотів собі під ніс якісь на скору руку придумані молитви, прохання чи ще щось незв’язне, метою яких, звичайно, було врятувати йому життя.

Крик Хижака «Біжи!» Картер сприйняв досить чітко, як звук будильника, який піднімає людину з глибокого сну, от тільки розшифрувати цей звук у слово відразу не зміг. Цей процес зайняв у його мозку декілька секунд. І коли він побачив своїм внутрішнім зором «біжи!» не просто як набір звуків, а як певний логос, як сенс, що закликає до конкретної дії, то швидко зрозумів, що і ремені вже спали і він дійсно може бігти. І він побіг.

Побіг незграбно, падаючи, не знаючи, куди і що там попереду. А попереду було темно, невідомо, сиро, холодно і бридко. І було відчуття, що скільки б ти не біг, все одно тебе знайдуть. Ти не втечеш. Тим більше дорога, по якій ти біжиш, придумана не для того, щоб ти втік. Картер втомився тікати, відчуваючи свою приреченість, і заховався.

Заховався не з надією, що його не помітять, а просто йому набридло, він хотів спокою. Хотів принаймні останні секунди свого життя ні від кого не тікати. Хоч він і намагався притримувати дверцята зсередини, якими закрився у своєму холодильнику чи що це було, але їх швидко відірвали. Він перестав уже дивитись вперед, закрив очі, заплакав ще дужче і лише повторював крізь сльози свої нещодавно вигадані молитви, в яких домінували слова «поможи» і «Боже». Раптом десь зверху пролунав немов грім і все зупинилось. Він заснув.

3

Це був сон не зовсім звичайний. Його навіть не можна було порівняти з тим сном, коли людина після важкого робочого дня, вся знесилена, падає у ліжко і відключається. Він був набагато глибшим і міцнішим. Наче ниточку між сном і реальністю розірвали, і виходу в реальність уже немає або майже немає. І Картер цю ниточку шукає, але не знаходить. Потім забуває про неї і живе лише сном. Однак потім знову згадує і знову шукає. І так постійно по колу.

Йому снилось, що він на своїй фермі в Арканзасі, яка давно вже була продана. І він іде рибалити. Але чомусь, коли приходить на місце, то опиняється не біля тієї невеликої річки, яка текла на фермі, а біля озера Сент-Клер, великого і просторого. Утім, це його зовсім не дивує. Він не помічає неспівпадіння, наче його ферма завжди стояла біля цього озера і саме біля того місця, де знаходився парк і його улюблена лавочка.

Він починає рибалити, вилізши на груди каміння біля берега. Картер чомусь розуміє, що на це каміння краще не ступати, бо так ти стаєш незахищеним від того, що знаходиться в озері. Він знає, що в озері щось має бути, що становить для нього загрозу, але продовжує стояти. Тривожне чекання чогось поступово займає всі його почуття, але він продовжує робити вигляд, що лише ловить рибу.

Раптом він зводить очі від краю берега і бачить, як з озера щось підіймається. Картер відразу впізнав хижака, від якого тікав нещодавно. Тільки цей хижак був набагато більшим і страшнішим. І на голові він мав великі, закручені, як у бика, доверху роги, яких було не двоє, а з цілий десяток в ряд.

Картер вирішив уже кинути вудку і бігти додому на ферму, але раптом побачив великого орла, що летить з неба. Орел був такий же величезний, як і хижак, і прямував до останнього з випущеними пазурами і криком, наче бажаючи впитись у нього і роздерти його. Картер спинився і затамував подих.

Орел налетів на хижака і встромив у нього свої кігті. Хижак присів на коліно, не пручаючись. Картер подумав, що орел переміг хижака, і він тепер у безпеці. Але раптом хижак піднявся з новою силою, а за спиною у нього були орлині крила. Десять бичачих рогів почали виблискувати золотом, наче корона, а на чолі під ними світились написи золотими буквами, які було важко розібрати.

Хижак злетів у небо і рушив на Картера. Хлопець схопився і хотів було тікати до своєї ферми, щоб заховатись там, але раптом згадав, що ферму вже давно купила агрокорпорація. І йому вже немає де заховатись від хижака, який літає над ним і бачить кожен його крок.

Раптом він угледів натовп якихось людей, всіх у білому, які стояли на постаменті, що невідомо звідки взявся. Людей було не злічити. І всі вони дивились догори і співали пісню. Картер підійшов до них і почув, що вони співають осанну хижаку з орлиними крилами і золотою короною з ріг. Він дуже здивувався і вже забув, що хижак його переслідував.

З натовпу ринули захоплені вигуки, спрямовані в небо: «Хто подібний до звіра цього? Хто може позмагатися з ним?». Інші кричали: «Звір нас захистить! Звір дасть нам хліб!». Картер дуже дивувався, навіщо вони це роблять. Хіба вони не можуть самі себе захистити і самі своєю працею зробити собі хліба? Він підійшов до них і став їм казати, що звір, який літає і спостерігає за ними, страшний, що від нього треба ховатись, його треба остерігатись. Але люди наче не чули його. Вони дивились на небо і співали осанну хижаку, який лише нещодавно, правда, трохи в іншому вигляді, ледь не розправився з самим Картером.

Хтось із натовпу помітив Картера і почав звати до себе. Там було багато його друзів і знайомих. І навіть дехто із рідних. Усі вони почали його кликати і переконувати, що там чудово, а звір зовсім не страшний, а добрий, і піклується про всіх. Що це звір їх захищає від недоброзичливців і Картеру немає чого боятись. Але Картер боявся і був глибоко вражений, що так багато його близьких хвалять звіра.

Він хотів піти від них, але розгубився, бо усвідомив, що йти йому нíкуди. Раптом вдалині він побачив розкішний хмарочос, який весь сяяв золотом і височів над усім, що його оточувало в ту мить. Хлопець почув крик хижака десь зверху і вирішив побігти стрімголов до того хмарочоса й заховатись у ньому.

Підбігаючи ближче, Картер вражався величчю і помпезністю будівлі, яка мала не менше ста поверхів, була вся із золота, мармуру та інших благородних матеріалів. Він помітив два величезних написи, але не знав, що вони означають. Один говорив: «Nero Redivivus», а інший — «Divus Augustus». «Може, казино якесь?» — подумав хлопець і вирішив чимшвидше дістатись до входу, відчуваючи летючого звіра за спиною.

Ледь потрапивши всередину, його вразила обшарпаність і занедбаність приміщення. Воно геть дисонувало з тою помпезністю та блиском будинку назовні. Картер перебігав з однієї зали до іншої, раптом вибіг на якийсь коридор, але різко вповільнив крок і задумався. Щось його насторожило, і він не міг зрозуміти, що саме. Він обережно йшов тим коридором, оглядаючись по сторонах. Коридор ставав все темнішим, неохайнішим, починав нагадувати якийсь підвал. Раптом Картер геть зупинився і витріщився перед собою. Він стояв і дивився, а в ньому самому наростав якийсь дикий, незбагненний розпач, майже плач, який ось-ось вирветься назовні. Він нарешті зрозумів розумом, що було перед ним, хоча почуттям він уже це знав. Це була та сама купа мотлоху і зламаний холодильник, де він ховався від хижака. Лице хлопця скривилось. Він почув кроки хижака за собою, обернувся і у мить зіткнення закричав з усієї сили так, що сон закінчився, але сам він не проснувся.