Рай 2070

Частина 3

Глава 2

1

Картер прокинувся з дивним відчуттям. Наче він не просто перейшов у стан бадьорості після стану сну, як це буває, коли організм відпочине, набереться енергії, і ця енергія вже хоче кудись спрямуватись, тому відкриває очі людині, що спала. Ні, цього разу було інше. Картера немов «увімкнули», викинули у цей світ силою, без підготовки. Він ніби знову зробив перший подих і завмер від здивування, наче забув, як виглядає світ. Перші секунди він роздивлявся його з подивом, з широко розплющеними очима, вивчаючи все навколо.

Він побачив перед собою круглий світильник, що висів угорі і світив тусклим місячним світлом, та дивні узори поруч, якими була викроєна стеля. Узори були з різними геометричними абстракціями, і мозок Картера спочатку навіть розцінив це за якусь логічну загадку та заходився її розгадувати. Хоча швидко зрозумів, що там нічого такого немає, і полишив це. Сам Картер ще не відрефлексував на те, що «він є». Основоположне «я є» або «я існую» ще не прозвучало у його голові, хоча він і мислив, але більше неусвідомлено.

— Довго ж я тебе збирав… — промовив чийсь голос.

Картер хотів було повернути голову в сторону цього голосу, але відчув, що вона до чогось прикріплена, зафіксована.

— Зараз, зараз… — повторив голос.

Хтось підійшов до нього і відпустив кріплення. Картер повернувся і побачив перед собою чоловіка років п’ятдесяти, з великою головою, лисуватого на маківці, але з курчавим волоссям по боках, що виглядало досить незвично, і з добрим, як здалося Картеру, але втомленим лицем.

— Хто ти? — запитав хлопець.

— Мене звати Тео, — відповів чоловік. — Ти був у комі. І в тебе були деякі травми… Але зараз ти здоровий. Можеш підвестись…

Картер слухав це зі здивуванням й досі не міг повірити у те, що відбувалось. Він припіднявся у напівсидяче положення, обвів очима навколо і побачив, що знаходиться в якомусь робочому кабінеті, але не міг зрозуміти, на чому спеціалізувався його власник. Це був не просто лікарський кабінет, а щось інше, йому не до кінця зрозуміле. Картер подивився знову на Тео з питливим поглядом.

— Допомогти тобі підвестись? Ти можеш і сам, але я можу допомогти…

— Ні, я сам, — сказав Картер, але продовжував сидіти.

Він ще деякий час так мовчки сидів, роздивляючись то кабінет, то його власника, наче приходячи до тями і намагаючись зрозуміти, що все це значить. У нього в голові відбувався непомітний для стороннього ока аналітичний процес, там визрівали і набували своєї вербальної форми питання, які він ще мав задати своєму несподіваному співрозмовнику. Той же увесь час мовчки стояв поруч, немов навіть трохи соромлячись і не бажаючи форсувати події.

— Але як я сюди потрапив? — нарешті запитав Картер.

— Мій робот тебе знайшов і привіз до мене. Була якась аварія, тебе завалило. Робот тебе розшукав, а я потім дещо підлатав… Завдав же ти мені роботи, друже!

— Я нічого не розумію. Ви…

— Я — лікар, Тео. Я лікую бездомних людей і тварин. А таких досить багато, хочу я тобі сказати! Мій робот, Гермес, їх знаходить і привозить до мене. Це моє хобі. Хоча я професійний лікар, ти не подумай. І роблю це абсолютно безкоштовно. Ти мені нічого не винен…

— Але що за аварія? Де? Я пам’ятаю лише… Пам’ятаю, як я тікав… А потім цей сон…

— Де аварія? Біля Центрального вокзалу Мічигана. Під ним є закинута станція метро. Гермес там часто когось знаходить, знайшов і тебе… Із записів його камери я зрозумів, що там щось сталось. Вибух, можливо. Чи ще щось. Я точно і не знаю…

Картер спробував встати і відчув, що він не зовсім у своїй тарілці. Це було дивне відчуття, наче він забув, як рухати своїм тілом, і з першими рухами вчився цьому знову, спочатку. Він все ж таки встав, побачив поруч дзеркало і підійшов до нього. На хлопцеві був синій комбінезон, якого він не бачив раніше.

— Твій одяг довелося викинути, — сказав Тео. — А комбінезон можеш залишити собі. У мене таких ще багато…

Картер почав роздивлятись своє лице. «Моє, — думав він, — справді моє». Він цьому щиро, хоча все ще стримано, зрадів. Досить приємно було бачити себе живим. Він покрутив головою, доторкнувся рукою до обличчя. Усе наче було нормально. Лице майже не змінилось, хіба що ледь поблідло з того дня, коли він востаннє дивився на себе у дзеркало.

— Ну, прийшов уже до тями? — запитав Тео.

— Так… — відповів Картер. — Вибачте, я вам не подякував. Ви ж мене врятували. Дуже вам вдячний…

— Та нічого. Це те, чим я живу, — відповів лікар. — Можна сказати — покликання. Але оскільки ти вже прийшов у себе, маю тобі ще одну річ сказати, синку, — понизив він свій голос.

Картер дещо напружився і в очікуванні подивився на свого рятівника.

— Твої травми були несумісні з життям… — почав той. — Принаймні якби не екстрені, надзвичайні заходи, які мені довелось застосувати.

— Що це за заходи? — дещо перелякано запитав Картер.

— Бачиш, — відповів Тео, — зараз технології творять дива. Практично дозволяють витягти людину з того світу. І тебе врятували також. Але довелось… Зараз я тобі покажу…

Він підійшов до Картера і розстебнув до живота його комбінезон. Картер подивився на себе й побачив, що тіло його якось змінилось.

— Ця шкіра зовсім як справжня, — продовжив Тео.

— Що значить, «як справжня»?

— Але під нею все зібрано майже з нуля… Серце, нирки, печінка… Це надруковано на 3D-принтері. Решту також потрібно було підбирати…

— Я не розумію…

— Хлопче…

— Я Картер.

— Так от, Картере, від тебе залишилось 23 відсотки життєздатного матеріалу, включно з головою. Усе інше я замінив або на аналоги, надруковані тут, у моїй лабораторії, або на імпланти, нанопротези і таке інше. Сучасні сплави титану, алюмінію та біоматеріали…

— Як?..

— Жити будеш, — сказав лікар. — Їсти можеш також. Дівчата тебе будуть любити, хоча дітей уже не матимеш. А інакше б помер. Що зробиш, що зробиш…

— Тобто, це уже не я?

— А ти сам як думаєш? Якщо відчуваєш, що це ти — значить ти… Синку, тіло не важливе, воно б і так померло. Головне, це твій дух, твоя душа. А вони не залежать від залізок у твоєму тілі.

— Можна я сяду? — запитав Картер.

— Так, звичайно.

Хлопець присів на стілець і закрив руками обличчя.

— Але як же я тепер? — запитав він.

— Ти можеш робити все, що й раніше. Майже все. Ходити, танцювати можеш, як раніше, а може, й краще. Їсти тобі треба також. Як і спати. Навіть плакати можеш… Бачиш, я ж кажу… Усі п’ять органів чуття працюють. Сексуальна функція працює також, як я і казав… Хоча і без репродукції. Усі інші органи працюють практично у звичному режимі. Вітаю з новим народженням, синку. Чи ти думаєш, що смерть була б краща?

— Я не знаю…

— Не думай так, не можна. Цінуй життя. У тебе все є. Все, що тобі треба, щоб жити далі. Тож вперед. І не думай про те, що щось не так у твоєму тілі. Бережи краще душу.

— Душу? — перепитав Картер.

— Так, — відповів Тео. — Душу протезом не заміниш.

Лікар відійшов від хлопця, вирішивши, що йому треба трохи подумати і стояти над ним зараз не варто. Але Картер нічого не думав, просто сидів і дивився у підлогу. Тео зрештою підійшов знову і взяв його за плече.

— Синку, я думаю, твої рідні за тебе хвилюються. Ти був тут тиждень…

— Рідні? Так, звісно!.. Цілий тиждень… Мені треба йти, — заквапився раптом Картер.

— Зачекай. Ти можеш зателефонувати звідси. У мене немає Інтернету, я його принципово не тримаю, але телефон працює.

— Телефон… — наче щось згадав Картер. — А зі мною телефона не було раптом? Чи сумки?

— Вибачай, синку, Гермес тебе привіз без нічого…

— Так, розумію, вибачте… Я не пам’ятаю номерів… Вони часто змінювались… Геть не пам’ятаю, — з сумом констатував Картер. — Я краще зараз швидко поїду до сестри. А де ми зараз? Що це за район?

— Ми в південно-західному Детройті, у Мексиканському містечку. Ти вийдеш із мого підвальчика і все побачиш. Ти місцевий?

— Ні, із Літл Року, Арканзас…

— Ну, не важливо. У ста метрах звідси ходить повітряний автобус. На Фішер фрівей. Він безкоштовний. Повернеш праворуч і по Кларк авеню три хвилини пішки. Я б тебе провів, але я рідко коли виходжу…

— Нічого, я знайду… Дякую! — вже поспішав Картер.

— І ще одне. Твій ID-мікрочіп був втрачений також. Тому з цим уже розберешся сам...

— Звичайно! Дякую вам ще раз за все, що ви мені зробили! Я вас ніколи не забуду!

— От і добре. Я тобі запишу номер на візитівці. Дзвони, якщо що, — посміхнувся Тео.

— Добре! Буду йти! Спасибі!

Картер вирішив на прощання обійняти Тео на знак вдячності, чого лікар дещо не очікував, але йому стало приємно. Тео провів хлопця до виходу. Потрібно було піднятись на ліфті, з якого потім можна вийти прямо на вулицю.

Коли він піднявся і двері ліфта відчинились, Картер побачив перед собою сонячне світло, до якого радісно ступив крок. Був день. Теплий вересневий день, і тихий вітерець відразу дмухнув у його чоло. Пройшовши вперед, хлопець обернувся й побачив, що він вийшов зі, здавалося б, звичайного сімейного будинку, що нічим не відрізнявся від сотень інших. Перед будинком стелився акуратно підстрижений газон. Біля дороги стояло декілька авто. Через дорогу був великий парк, які Картер так любив, хоча він і не знав, як цей парк називається. Але те, що він практично одразу після свого «другого народження» побачив дерева, зелень — це його зігріло десь глибоко в душі. І підняло настрій.

«Треба терміново їхати до Мері, — налаштувався він. — Уявляю, що вони там думають. Напевно, місця собі не знаходять». Картер повернув направо і вирішив чимшвидше дістатись до автобуса.

Він пройшов повз три будинки вздовж вулиці, вже не помічаючи ні парку по ліву руку, ні будинки по праву. Хлопець був весь зосереджений у собі, розмірковуючи над тим, що скаже сестрі, батькам, і як взагалі буде жити далі. Він не бачив, що з чорного Кадилака, припаркованого по іншу сторону дороги, вийшов чоловік у плащі та капелюсі й рушив у його бік. Для Картера цей чоловік виник немов нізвідки, перегороджуючи йому рух.

— Доброго дня, містере Метьюз. Вам уже краще? — запитав він, зупинивши Картера за лікоть.

— Так… — несміливо відповів Картер, думаючи про себе: «Ну, що знову?».

— Мене звати Еріотт. З вами хоче поговорити містер Вакх. Це терміново.

— На жаль, не знаю, хто це, — відповів Картер. — Та й зараз я не можу, поспішаю до сестри. Давно її не бачив. Давайте на тижні!

— Містере Метьюз, ви, напевно, не зрозуміли, — сказав містер Еріотт і відхилив край плаща, за яким був плазмаган. — Містер Вакх дуже хоче поговорити з вами саме зараз. Це не займе багато часу. Прошу в машину, — показав він рукою.

У Картера все охололо. Руки опустились, як перед силами року. Ну як же так? Йому здавалось, що лише б декілька метрів — і він уже летів би в автобусі до Мері. Але потім подивився ліворуч і зрозумів, що машина, напевно, його чекала вже давно, тому по-іншому і не могло бути. Він відчув себе немов під пресом, дивлячись на містера Еріотта, що затуляв йому сонце. Для чого він їм? Геть розбитий, розуміючи, що слова «це не займе багато часу», очевидно, брехня, Картер покорився і з тяжкою душею, мов приречений, попрямував із незнайомцем до машини.

2

Політ виявився коротким. Летіли вони до Центрального вокзалу Мічигана, який був практично поруч, у п’яти хвилинах польоту. Картер відразу помітив цю велетенську будівлю ще з повітря, і зрозумів, що вони прямують туди. Йому пригадався сон, де він бачив іншу будівлю, ще більшу. Але Центральний вокзал, що стояв, як колос серед пустки навколо, вселяв те ж саме відчуття, те ж хвилювання і навіть важкий, хворобливий трепет перед величезним і незвіданим.

Картер згадав, що, за словами Тео, Гермес його знайшов саме на Центральному вокзалі, де трапилась якась аварія. Значить, його в той день привезли після парку саме сюди. Він цього напевне не знав, але тепер це стало майже очевидним. Утім, жодних візуальних ознак аварії помітно не було. Можливо, її наслідки уже ліквідували. Або вона була саме під будівлею, на станції метро, про що начебто і говорив Тео.

Хлопець побачив, що вокзал ретельно охороняється по всьому периметру, як на землі, так і в небі. Крім захисного електромагнітного поля, що накривало будівлю, біля неї у повітрі висіли декілька ховеркарів, розфарбованих під поліцейські. Підлетівши ближче, він помітив, що це не поліція, а якась приватна охорона. Він такої символіки ще не зустрічав.

Вони влетіли у спеціальні ворота, що їм відкрили в електромагнітному полі, і приземлились на даху вокзалу.

— Чудовий краєвид, чи не так? — запитав із посмішкою містер Еріотт.

— Вам краще знати, — відповів Картер.

Вийшовши з ховеркара, вони спустились у приміщення останнього поверху, яке відразу вразило Картера своїм розкішним виглядом. Це була немов королівська резиденція, що впадала в очі домінуючими червоними тонами та золотим оздобленням. Стіни, підлога, стеля — все було пофарбоване у насичений багряний колір, на фоні якого були здебільшого золоті антикварні меблі, картини, величезні вази, а на стелі — дивних форм люстри з десятками свічок. Усе це насідало на гостя, ніби змушуючи визнати авторитет господаря. Така розкіш хлопцю здалася маревом, міражем, що виник у стінах закинутого вокзалу. Але все виглядало справжнім і вражало як справжнє.

Картер розглядав інтер’єр із подивом, обертаючи головою то в один бік, то в інший. На довжелезному столі він побачив гори наїдків: м’ясо, сири, фрукти без числа. Хлопець раптом відчув, як давно він не їв і як зараз безкінечно хоче їсти.

— Можеш узяти, — промовив чийсь голос, твердий, але і нарочито привітний.

Картер обернувся і побачив трон, на кому сиділа істота, що дивувала як своїми розмірами, так і всім своїм виглядом. Хлопець згадав, що цю істоту він уже десь бачив. Це був хтось подібний до кентавра, з тулубом людини на тілі коня, але з бичачими заокругленими рогами на голові. Розміром він був майже у півтора рази більшим за звичайного коня чи бика. Хвіст у нього був також не кінський, а довжелезний, метри зо два, який на кінці мав наче жало, що світилось електричним розрядом чи лазером.

Убраний кентавр був у золотаво-бронзовий одяг із широкою чорною смужкою посередині, на якій було щось написано не по-англійськи. Лице він мав молоде, але погляд важкий, старий. Юнаки, що не вкусили життя, такого погляду не мають. Він начебто давив на того, хто дивився йому в очі. Картер відвернувся і старався дивитись убік, настільки йому стало неприємно.

— Мене звати Вакх, — промовив кентавр. — Це моя скромна резиденція. Тимчасова. А ти, значить, Картер?

— Так.

— Що ж, цікаво. І як себе почуваєш? Уже здоровий?

— Дякую, вже краще. А звідки ви знаєте, що…

— Я все знаю, — перебив його Вакх. — У мене багато помічників. До речі, Еріотте, — звернувся він до одного з них, що стояв біля Картера. — На твій рахунок вже переведена необхідна сума. Ти можеш поки що бути вільним.

— Дякую, бос, — сказав містер Еріотт і вийшов.

— Люблю людей, які люблять гроші, — звернувся Вакх уже до Картера. — З ними завжди можна домовитись.

— Ви хотіли мені щось сказати? — запитав Картер. — Я трохи поспішаю.

— Поспішаєш? — розсміявся Вакх. — У мене в гостях ніхто не поспішає! — продовжував він сміятись. — Може, ти хочеш їсти? Я знаю, що хочеш. Бери!

— Дякую, але я гарно поснідав сьогодні.

— Не бреши мені. Тео тебе відпустив ні з чим.

— Тео? Так він працює на вас?

— Цей схиблений старигань? Ні. Але ми з ним уже перетинались. Це він мене зробив таким, який я є зараз. Крім нього, такої філігранної роботи не виконав би ніхто. А тепер, на виручену суму, бачте, допомагає знедоленим. Напевно, зрозумів, якого він створив монстра, — посміхнувся кентавр. — Але вже пізно. Ці вчені… Допитливість їх може завести дуже далеко… Проте ні, він не знав, що я зараз тут. Його робот тут вештався, і тепер він працює на мене.

— Гермес?

— Так, він самий. Усі, хто біля мене вештається, рано чи пізно починають працювати на мене.

— Але ж це робот.

— Навіть роботи не можуть встояти, — засміявся Вакх. — Усього одна додаткова деталь — і тепер він мій. Але це дрібниці. Я хотів з тобою поговорити, Картере.

— Я слухаю.

— Ми тут знайшли деякі твої речі: сумку, планшет, телефон… Мої помічники їх вивчили. Ти — цікавий хлопчина.

— Поверніть мені їх, будь ласка.

— Звичайно. Пізніше. Але я тобі хотів сказати от що. Ти думаєш, чому я тут, у Детройті, в цьому напівзабутому, ледь живому місці навіть у наш час загального добробуту? Тут є щось сутінкове, прикордонне, на межі. Мені таке подобається. І моїм друзям теж. Я взагалі люблю подорожувати: Рим, Москва, Берлін… Але зараз ми з друзями хочемо організувати тут невеличкий захід… Нам це місце підходить…

— Який захід?

— По-сучасному це можна назвати… конференцією.

— Тут? — з подивом запитав Картер.

— Так, саме тут. У Центральному вокзалі Мічигана. Ти бачив цей головний зал очікування на першому поверсі? Він же прекрасний!

— Не бачив, — відповів Картер. — Я по таких місцях не ходжу.

— Так, минулого разу ти був тут у іншій кімнаті. Я пам’ятаю, — посміхнувся Вакх.

Картера пересмикнуло, але він не хотів розвивати цю тему.

— Так от, — продовжив Вакх. — Для нашої, так би мовити, конференції потрібні деякі умови. Там будуть дуже поважні гості. Зі всього світу. Навіть з Глобальної комісії дехто буде. Ти, до речі, чув про новий проект «Рай 2070», який вона організовує? Дуже, дуже цікавий має бути…

— То це ви до нього доклали руку? — з подивом запитав Картер.

— Ну, скажімо так, рішення про його початок приймали не без моєї участі…

— Я знав, що це якась… — не закінчив хлопець.

— Що «якась»? Говори. Чи ти мене боїшся? — посміхнувся кентавр.

— Ні… Так що там з… Без мене ви свою конференцію не проведете, чи що?

— Без тебе й не проведемо. Нам потрібен хтось… невинний, — він багатозначно подивився на Картера і очі його заблищали.

Картер стрепенувся.

— Я не розумію, — відповів хлопець.

— А тобі й не треба.

— Що значить… А з чого ви взяли, що я…

— Ми гарно тебе вивчили, Картере, — сказав йому Вакх. — Не забувай, у нас же твої речі. Звичайно, ти не ідеал. Але у наш час на безриб’ї і рак — риба… А свої речі ти отримаєш відразу після конференції.

«Брехун», — подумав Картер, але нічого не сказав.

— Я кажу лише правду, — посміхнувся Вакх, і в його очах знову промайнув дивний блиск.

— І коли ж вона буде, ваша конференція?

— Через три тижні. Зовсім скоро… А потім ти повністю вільний.

— І що ж я маю робити там?

— А це уже сюрприз… Ти ж любиш сюрпризи?

— Ні.

— І дарма. Але цей час ти змушений будеш побути тут, — уже суворо подивився на нього господар вокзалу.

— Знаєте, не дуже-то мені і потрібні ті речі… Зайду за ними іншим разом…

— Не дратуй мене! — крикнув Вакх. — Якщо не хочеш, щоб ці тижні перетворились для тебе на пекло і вічність!

Картер перелякався й замовк.

— От і добре, — відповів кентавр. — Сядь поїж краще. Не будеш же ти стільки часу нічого не їсти, — посміхнувся він крізь зуби.

— Я не буду це їсти, — відповів Картер. — Замовте мені краще піцу.

— Даліло! — гукнув, наче громом, Вакх.

У цей момент до зали увійшла темноволоса смаглява дівчина невисокого зросту. На ній був яскраво-синій корсет з чорними краями та чорним поясом, а також потерті, вінтажні джинси з розрізами зверху. Увінчували це витончені чорні туфельки на шпильках. Вбрання, таке враження, спеціально було підібране так, щоб підкреслити її виразні жіночні форми. Дівчина, немов кішка, повільно й манірно йшла по кімнаті, наче це не її хтось покликав, а вона сама виявила бажання прийти. Проходячи повз Картера, вона кинула на нього звабливий оцінюючий погляд, ледь посміхнувшись якоюсь хитрою посмішкою. Картер встиг побачити її лукаві чорні очі, які ніби притягували його до себе. Відчув він і солодкий аромат парфуму. Сам хлопець не помітив, що, коли дівчина проходила поруч, у нього привідкрився рот.

— Кликали? — сказала вона дещо ліниво й грайливо водночас.

— Замов нашому гостю піцу, — сказав Вакх. — Його не влаштовує наше меню, — розсміявся він.

— Гість перебірливий… так?! — обернулась вона до Картера, протягуючи останнє слово.

— Та ні… — розгубився хлопець. — Просто… люблю піцу…

— А це я сама готувала! — подивилась Даліла йому прямо в очі. Картер замешкався, підбираючи слова… — Жартую! — розсміялася дівчина. — Але невже тут немає нікого іншого, хто б міг замовити йому піцу? — звернулась вона ледь докірливо вже до Вакха. — Я тут не домогосподарка!

— Даліло, — серйозно почав кентавр, — це твій клієнт і ти будеш ним опікуватись наступні три тижні до нашої… конференції.

— До чого?!

— До конференції! І будь ласкава, зроби так, щоб Картер почував себе тут, як вдома. Або ще краще — щоб узагалі забув, що у нього є якийсь інший дім. А тепер дай нам ще трохи поговорити.

— Як скажете… — розвернулась вона і, ще раз окинувши Картера вже дещо збайдужілим поглядом, пішла геть.

Картер мовчки провів її очима, спостерігаючи це дефіле вже з іншого ракурсу, не менш привабливого.

— Моя помічниця, — сказав Вакх. — З роками не міняється. Така ж запальна, як і тоді, коли я її зустрів.

— А коли це було?

— Коли? — засміявся він. — Для вічності — дрібниці…

Вакх підвівся зі свого трону, який ніби спеціально був змайстрований так, щоб на ньому усілась ця незвична істота, і пройшовся залом.

— Любиш Гете? — запитав він раптом Картера.

— Так, а звідки ви… Дивились мій планшет?

— Нам же потрібно було знайти господаря, — посміхнувся він.

— Так, Гете люблю… А що?

— І «Фауста», либонь, читав?

— Читав…

— Я люблю, знаєш, перечитувати. Натрапив ось на твій планшет, і немов перед очима все ожило. Але ж як гарно він усе передбачив, так?

— Ви про що?

— Самовпевнені школярі від науки знову відкривають людину… Як я люблю за цим спостерігати… З ними граєшся, немов з дітьми…

— А, ви про Вагнера…

— Хіба не дивно, що Гете виявився правий? І через триста років люди створюють із колби людей. Тільки замість колби маємо 3D-принтер. А який пафос, які слова? Хоч бери та цитуй!

«Зачаття способи старі

Для нас — безглуздість, що здана в архів…»

— Ну, як звучить, скажи? — звернувся він до Картера. — Навіть я краще не придумаю. А далі:

«Ми зараз відкидаєм це безповоротно

Тваринам, щоб плодились так вони.

Людина ж вища. І ми гідні мати

Більш достойне джерело життя»⁶

— Красиво, правда? — перепитав Вакх.

— Я це чую по телебаченню постійно. І на факультеті. І від знайомих. Мені гидко це. Яке ж це більш достойне джерело життя? Хто краще може створити людину, ніж природа? Хіба вона раніше не справлялась зі своїм завданням? Я ще розумію — надрукувати якісь органи… — запнувся хлопець, — щоб хворим, скажімо, допомогти. Але ж навіщо прирівнювати саму людину до шматка м’яса?

— А мені подобається! — відповів господар вокзалу. — Це щось нове. А ти — ретроград. Не розумієш, що людині скучно постійно на старому. Якщо навіть Гете це передбачив… Хіба могла людина встояти, щоб не спробувати? Пробувати нове, відкривати нові горизонти. Чи не для того існує людина?

— Але ж має бути якась межа!

— Яка?

— Моральна, чи що… Не знаю.

— Моральна! — засміявся Вакх. — Але ж у природі твоєї моралі немає. Вівці, можливо, також би друкували себе на 3D-принтері. Але ж не можуть! А людина робить так, бо може!

— Але ж це дурість! Робити тільки тому, що можеш. Ви б хвоста собі відрізали тільки тому, що можете?

— Е, хлопче… То витвір мистецтва!

— А людина — хіба ні?

— І чий?

— Природи!

— А хто ж її король? — запитав Вакх. — Якщо король захоче, хто має право сказати йому «ні»?

— Не знаю… — відповів хлопець. — Король — це той, хто створив своє королівство власноруч… А природа була і до нас…

— То, може, ти прирівнюєш людину до вівці?

— Та ні, людина, певно, вища… Але наш розум — це ж лиш інструмент… Він нам і на ганьбу, коли добра немає в серці…

— Ти ба, які слова…

— Вівця себе так не ганьбить, як ми, буває…

— Ну, досить!

Вакх підійшов до столу з наїдками і взяв ґроно винограду, яке цілим же і проковтнув.

— Завжди любив виноград, — сказав він. — Те, що ти «Фауста» читав, це добре. А чи читав ти «Книгу Іова»?

— Ні… — відповів Картер. — А що, це якось пов’язано?

— Ох уж ця молодь! — розсміявся Вакх. — Він питає, чи це пов’язано! А пролог на небі звідки взятий?

— Не дарма він мені здався якимось чужорідним там.

— Чому ж це?

— Я не зрозумів, чому Бог так заступався за Фауста перед Мефістофелем. Адже Фауст у Бога то й не вірив. Наскільки пригадую, Гретхен у нього прямо запитала, чи вірить той, а Фауст не сказав ні «так», ні «ні». Хіба на таких людей можна поставити? Я б за такого не ручався перед Мефістофелем.

— Так, Іов у цьому плані був цікавіший, — відповів Вакх. — Зараз таких немає. Може, тому, що ніхто і не читає про нього. Навіть прикро якось… Немає з ким працювати. Одна посередність… А сам-то ти віриш в Бога?

— До останнього часу не вірив. Але деякі події змусили задуматись… А вам-то чого? Самі-то ви не вірите, напевно! Тільки випитуєте…

— Ти б краще винограду взяв, — відповів господар вокзалу. — Його ж твоя улюблена природа виростила і дала нам на споживання.

— Так, я люблю природу, і що з того? А виноград я не візьму…

— Природа, знаєш, може зводить з розуму, — сказав Вакх.

— Я не розумію, — відповів Картер.

— Ти занадто раціональний і поверхнево дивишся на природу. Тому і не розумієш. Природа — це ерос. Це те, що рухає життя, це пристрасть, яка не терпить меж, що їх виставляє розум. Твій рефлексуючий розум глибоко противний природі. Він є першою перешкодою, що стоїть на шляху стихії життя, еросу і вічного переродження.

Картер з подивом дивився на Вакха. Той продовжував:

— Ерос народжує плоть і він же доводить її до безуму і смерті. І хто ми такі, щоб його стримувати? Чи ти не знав, що ерос вбиває? Подивись, скільки людей поплатились життям через свою пристрасну любов! Греки не дарма вважали ерос силою, яка здатна руйнувати більше ніж інші. Але ерос руйнує, щоб творити нове життя. І сама смерть — це лише остання, найгостріша форма життя і еросу. Тому піддайся безуму еросу — і ти пізнаєш природу.

— Але хіба не можна пізнати природу якось по-іншому? Мені здається, природа — це, скоріше, мудрість, а не безум… І вона буває зла, бо ми злі…

— Не природа зла, бо ми злі! Ми злі, бо в нас природа! Її шаленство у нас самих, воно пронизує всю нашу суть, усі наші емоції і думки. Кожна крапля крові несе в собі зачаток того зла, яке виглядає страшним лише для таких невігласів, як ти. Але є ті, хто віддаються йому з радістю, руйнуючи і даруючи смерть, щоб ерос міг творити життя! І ти зараз серед них, серед тих, хто любить природу більше, ніж любиш її ти.

— Я люблю не таку природу, — сказав Картер.

— Ти дурень. Іншої природи не буває. І тобі доведеться її вкусити сповна. Але я тобі скажу ще дещо: ти думаєш, ми тут злі, але ми за межею добра і зла. Ми по іншу сторону від будь-якої етики чи моралі. Ставши єдиним цілим з природою, розчинившись у ній і забувши умовності, вигадані соціумом, ми уже не знаємо, що таке зло, як і що таке добро. Наша воля — це воля еросу!

— Але ж зло не зникає, якщо ви про нього не знаєте, — відповів Картер. — Виходить, ви просто сліпі.

— А ти впевнений, що добро — це добро, а зло — це зло? У природі ти їх ніколи не відрізниш, їхня вічна гра — це основа життя! Про зло говорять там, де людська особистість ставиться вище за природу. Це дурна самозакоханість, зверхність людини! З чого ти взяв, що людське життя щось значить? У природі воно не значить нічого, для еросу, цього круговороту пристрастей, людини не існує, а значить — не існує і зла.

— А що ж тоді існує? — запитав Картер.

— Любовний танок еросу, який п’янить, веселить усіх навколо і робить усіх по-справжньому щасливими! Тверезість веде до суму й трагічного усвідомлення світу, з якого немає виходу. Я думав над цим і ледь не закінчив самогубством. Ну його! Краще бути вічно п’яним, краще нестись у радісному, безтурботному танці, який поступово розкручується до дикої і навіженої тарантели, що знищує себе і все навколо тільки для того, щоб з цього потім народилось нове життя! Але ми його уже не побачимо. Це найпрекрасніший кінець, який лише можна бажати людині — цій жалюгідній, мізерній піщинці в океані природи.

— Я не піщинка, — відповів Картер.

— Ми тобі доведемо протилежне.

— Але ж ви говорили, що людина — це король природи.

— Ти плутаєш питання й твердження. Я питав, чи є людина королем. Така моя робота — ставити питання. А хто не вміє слухати, той чує те, чого немає.

— Ви майстер крутити словами, — сказав Картер.

— Мені це не потрібно, — відповів Вакх. — Усе навколо доводить мою правоту. Подивись на людей, вони дійшли до вершини розуму, до вершини знань, але ці знання лише примножують їм печаль. Ці знання висушують їхні душі, не дають відповіді на питання, для чого жити! Ти думаєш, лише я один думав про самогубство у цьому раціоналістичному світі? Та сьогодні кожен про це думає, не розуміючи, для чого йому це все треба! Весь світ у своїй гордості розуму, розклавши себе на мікросхеми, виявив, що людини то і не залишилось! Навіть піщинки не залишилось! Немає людини, Картере, немає! Що таке людина? Раціоналістичний розум не бачить людини у самій людині! Він бачить лише фізико-хімічні процеси. Але який у них сенс? Зізнайся, ти також не розумієш, навіщо і кому потрібне твоє життя.

— Я ще не зневірився знайти сенс.

— Ти його знайдеш тільки тут, тільки віддавшись стихії природи, забувши про свій нікчемний розум і порядок! Сонце раціональності самé підготувало нам ґрунт. Воно випалило все співчуття і милосердя з людського єства. Там уже нічого немає, що б стримувало бенкет еросу, і тепер він готовий увірватись туди назад з новою силою. І розум, дійшовши до вершини та не знайшовши сенсу в собі, вже не здатний чинити йому опір. Він відрікається від себе і поринає в пучину еросу.

— І що це має значити?

— Наше суспільство повертається в лоно природи, у дохристиянський час — ось що це значить! І нехай тебе технології не вводять в оману. Уся природа — всередині нас. Люди стерли зі своєї пам’яті Бога, абстракції розуму не торкають їхні душі, але природу в них не зітреш — і тепер вона торжествує. Ми повертаємось до бенкету еросу, який не знає меж, який не може бути лише для двох — він для всіх! У ньому немає кордонів, немає дозволеного й недозволеного, а є лише море пристрастей. Насолода і страждання тут зливаються в єдиний екстаз плоті. А технології нам лише допомагають вдовольнити цю плоть. Сім’я, мораль, релігія — усе це зайве і відмирає. Культ еросу, містика природи залишається єдиним, у що вірить наше суспільство! Або повірить дуже скоро! Нове язичництво наступає! — проревів Вакх.

Картер відступив назад, наче почувши щось страшне і загрозливе.

— І на цю тему у вас буде конференція? — запитав він нарешті з насилу вдаваним спокоєм.

— На цю тему у нас будуть практичні заняття! — розсміявся Вакх. — А ти там будеш чи не головною дійовою особою. Даліло! — знову, як громом, вигукнув він.

Цього разу дівчина не зайшла, а немов з’явилась нізвідки позаду Картера, наче й стояла там увесь час.

— Слухаю, — сказала вона.

— Забери його звідси. Він мені набрид, — наказав Вакх. — А потім зайдеш до мене… І Мессаліну захопиш із собою. Хочу з вами дещо… обговорити, — в очах його блиснуло, і він самовдоволено посміхнувся.

— Звичайно, — відповіла Даліла й посміхнулась у відповідь.

— А ти будь слухняним хлопчиком, — звернувся Вакх до Картера. — Тут високо. Так що з вікон у кімнаті сильно не виглядай. Утекти не вдасться. І ще. Я знаю, що твій ID-мікрочіп вже втрачений. Ми підготували для тебе тимчасову заміну. Даліло, одягни на нього браслет.

Даліла підійшла до Картера і взяла його за руку, замкнувши на ній електронний браслет.

— Так надійніше, — сказав Вакх.

— Що ж я робитиму весь цей час? — запитав Картер. — Дайте мені хоча б щось почитати.

— І що ти хочеш?

— Ну, хоча б «Книгу Іова».

— Такого не тримаємо! — голосно розсміявся кентавр страшним, глузливим сміхом.

Даліла при цьому розсміялася також.

— Ви ж самі казали… — почав Картер.

— Мало що я казав! Забери його звідси! — крикнув Вакх до Даліли.

Картера відвели у підготовану для нього кімнату на передостанньому поверсі і замкнули.