Рай 2070

Частина 3

Глава 1

1

Джеймі сидів на даху Пенобскот-білдінг та читав «Манфреда». Байрон став його улюбленим письменником за останній місяць, незважаючи на те, що, крім нього і Wu-Tang Clan, він нікого більше не читав. Цей місяць після випадку на залізничному вокзалі був багатим на події. Джеймі довго про них думав, відкладаючи час від часу книгу і пригадуючи все в найменших деталях.

Його ховербайк був припаркований поруч на даху. Пенобскот-білдінг мав сорок сім поверхів і сягав 170 метрів заввишки, хоча літати ховеркарам за законом дозволялось на висоті не більше 130 метрів. По периметру повітряної траси було електромагнітне поле, яке не давало змоги вилетіти за його межі, тому дістатись на дах хмарочоса було не так просто. Захисне поле, однак, було не надто сильним і спеціально підлаштованим під цивільні потреби. Воно надсилало сигнал електроніці всіх сертифікованих транспортних засобів, який змушував їх триматись не ближче певної відстані від нього. Водночас поліцейські чи військові ховеркари могли через поле пролітати.

Джеймі знав один трюк, який вдавався лише майстерним пілотам і дозволяв вилетіти за межі поля у разі необхідності. Його бажано було робити лише вночі, коли трафік мінімальний. Для цього, щоправда, був потрібен особливий ховербайк або ховеркар, який, крім електромагнітного, мав ще й керосиновий реактивний двигун. Такі ставили на спеціальних напівлегальних СТО. Джеймі поставив собі два таких двигуни. Там же встановлювали і додаткове залізо для системи керування та програмне забезпечення під нього, яке вмикалось при переході на реактивний режим. Фактично апарат ставав два в одному, хоча скористатись цим міг далеко не кожен пілот.

Альтернативний режим давав іще одну важливу перевагу. А саме дозволяв обійти автоматичну систему розпізнавання порушень, що стояла на всіх сертифікованих ховеркарах. Щойно система ідентифікувала, що пілот порушує правила пересування, повітряний апарат міг просто заблокуватись. У даному ж випадку Джеймі це не загрожувало.

Трюк же полягав у тому, щоб максимально розігнатись на найменшій висоті і біля самого хмарочоса різко потягнути штурвал на себе, виконуючи практично вертикальний злет паралельно до будівлі. При наближенні до електромагнітного поля вся заводська електроніка разом із електромагнітним двигуном вимикались спеціальною кнопкою через плагін, а реактивні двигуни з альтернативним керуванням вмикались. Це дозволяло вилетіти за межі захисного поля. Електроніку для основного режиму ще секунд сім-вісім увімкнути було неможливо, тому решту сорок метрів доводилось летіти на реактивних двигунах та спеціальних міні-крилах, що відкривались у потрібний момент.

Джеймі провернув цей трюк сьогодні вночі і вже майже цілий день знаходився на самій верхівці Пенобскот-білдінг. Прихопив він з собою і достатньо сендвічів, содової та бумбокс. Останній мав доступ до Інтернету та всі сучасні прибамбаси, хоч і виглядав у олдскульному стилі. Саме такі колись носили з собою на баскетбольні майданчики вуличні хлопці 1980–1990-х, щоб змагатись під хіп-хоп у майстерності слем-данків та грі два на два.

Джеймі подобався цей стиль. Він разів зо двадцять дивився фільм «Білі не вміють стрибати» і завжди отримував шалене задоволення. Сам він стрибати умів і клав слем-данки першокласно. Взагалі баскетбол був його пристрастю. Він не лише грав сам, але й цікавився історією гри — від Нейта Арчібальда та Джуліуса Ірвінга до Джордана, Барклі, Бьорда та багатьох інших. Часто передивлявся класичні ігри «Булз» із Джорданом та Піппеном, а також «Лейкерз» із Браянтом та О’Нілом. І дивився не просто для насолоди, а вивчаючи тактичний малюнок, рухи кожного з гравців, їхню взаємодію, пікенрольні комбінації та багато іншого. Джеймі подобалось розбиратися у цьому та втілювати під час гри. Він грав на позиції важкого форварда і завжди рівнявся на Карла Мелоуна та Шакіла О’Ніла.

Але зараз хлопцю було не до баскетболу. Він вирішив на деякий час усамітнитись, піти від людей, щоб розібратись в собі. Це було вперше, коли він зважився на щось подібне, на рефлексію й осмислення свого життя. На це, як не дивно, його підштовхнули слова того ж Байрона, які він вичитав у «Паломництві Чайльд Гарольда»:

«…втеча від людей —

Не є ще ненавистю чи презирством.

Ні, це втеча вглиб душі своєї,

Щоб не засохла у недбальстві…»

Углиб своєї душі і вирішив Джеймі зануритись тепер. Тим більше, що все попереднє життя він немов нісся у стрімкому вирі, не встигаючи помітити там самого себе. Життя пропонувало безліч спокус, і він на кожну з радістю погоджувався, упиваючись нею вдосталь і переходячи швидко до іншої. Тим сильнішим було його здивування, коли він далі читав ці рядки Байрона:

«…між натовпу, де в маревному кружінні —

Поширеної хвороби з юних років —

Своє ми пізно бачимо виродження,

Де сіємо зло, щоб злом відповів світ,

І де панує війна, але переможців немає»⁵

Він читав ці рядки і бачив у них себе. Як дивно було, що за стільки часу — за віки — нічого у людей не змінювалось. Все ті ж відчайдушні та болісні митарства…

Тепер і йому настав час зупинитись та озирнутись довкола. А з даху хмарочоса це було зробити зручніше. Пенобскот-білдінг, побудований ще у 1928 році в стилі арт-деко, мав грандіозний та потужний вигляд, ніби Еверест, що виріс посеред Детройта внаслідок якихось тектонічних зсувів. Дах хмарочоса був дійсно як вершина скелі, весь у зубцях, які нагадували висічений на гірському шпилі монастир. І Джеймі був тут єдиним монахом, що шукав пізнання та свого шляху.

На користь хлопця було і те, що Детройт так до кінця і не повернув собі колишньої слави, а тому краєвид з Пенобскоту не затуляли нові хмарочоси. Навпаки, з його даху відкривався вид майже на все місто.

Читаючи «Манфреда», хлопець не міг не помічати своєї схожості з головним героєм. Із цим чорнокнижником, який усамітнено жив у гірському замку в Альпах, шукав порятунку чи звільнення невідомо від якої вини в минулому, був у постійному жахливому відчаї, але так і не знайшов виходу із нього. Джеймі перечитував цю загадкову поему вже декілька разів і весь час замислювався над нею, подумки повертаючись у події місячної давнини.

2

Тієї ночі, вже майже на світанку, вони разом з Латіфою таки полетіли до Центрального залізничного вокзалу у пошуках Картера. Там все було перекрито поліцією. На самій будівлі видимих ознак аварії помітно не було. Очевидно, вона відбулась у підземних приміщеннях біля станції метро. Джеймі пригадував, що також у той момент перебував там.

У полісменів вдалося з’ясувати лише те, що аварія начебто пов’язана з небезпечними хімічними речовинами, і тому потребує суворих заходів безпеки. Про долю тих, хто був на вокзалі у момент аварії, — чи когось із них знайшли, куди забрали на лікування і таке інше — ніхто інформації не надавав. Що було досить дивно. Джеймі змушений був посадити Латіфу в таксі і відправити у Дірборн.

Сам він направився до Мері, сестри Картера, щоб розповісти їй, що її брат потрапив у неприємності. Він не сказав досконально, що відбулось. Лише розповів, що Картер начебто хотів подивитись будівлю вокзалу, і зараз там аварія, а сам Картер зник. Мері дуже здивувалась, але часу на роздуми не було, тому вона одразу зателефонувала в поліцію і повідомила про зникнення брата.

Поліція теоретично мала змогу прослідкувати місцезнаходження Картера через ID-мікрочіп. Вони це і спробували зробити, але чіп не відповідав, очевидно, був у неробочому стані. Працівники поліції бачили, що останнім місцезнаходженням Картера справді був Центральний вокзал, як і сказала Мері. Але це місце було на особливому рахунку у правоохоронців, і всі питання, пов’язані з ним, вирішувало начальство.

Начальство ж уже давно знало, хто був на вокзалі під час аварії і у якому статусі. Знали вони і у якому статусі був там Картер. Утім, не лише він. Подібних персон було немало, і їх вирішили на перший час визнати такими, що зникли безвісти, а саму аварію зам’яти.

На поліцейське начальство також тиснули зверху, адже закинутий вокзал був улюбленим місцем розваг багатьох мажорів і представників «еліти», як бізнесової, так і політичної. Самі полісмени на місці аварії розміщувались лише по периметру. Усередині працювала якась приватна структура, пов’язана нібито з тими, хто тримає цей нелегальний бізнес. Тому навіть саме поліцейське начальство толком не уявляло, що там відбулось. Усі припускали, що справа пов’язана з виготовленням наркотиків, хоча це були лише здогадки. Про долю присутніх тоді у будівлі полісмени також до кінця не знали.

Через тиждень Мері повідомили з поліції, що Картер, скоріше за все, загинув, бо наслідок хімічної аварії був таким, що розпізнати тіла неможливо. Мері була шокована і розповіла цю новину Джеймі. Той здивувався ще більше — адже він-то живий — і вирішив розвідати, що приховує поліція. Був ще шанс, що Картер міг вижити. І зрештою, виникало питання, що взагалі стоїть за тим клубком, у який Джеймі вплутався сам і затягнув товариша? Можливо, навіть позбавивши його життя.

3

Увесь той тиждень після подій на вокзалі і перед повідомленням з поліції Джеймі перебував у прострації. Він не міг нормально думати, не міг спати, майже нічого не їв. Лише пив і сидів вдома у безнадійному, тривожному стані очікування того, що за ним прийдуть з поліції за вбивство Картера.

І, як не дивно, віскі не допомагало притупити ці відчуття, а лише посилювало його «параною». У п’яному стані йому вже здавалось, що за ним приходить не поліція, а якісь невідомі істоти, яких він ніколи не бачив, і вони стукають у двері — то скажено і істерично, то повільно, але сильно, наче б’є годинник. Б’є по ньому самому.

У деякі миті він навіть відчував, що це продовження того напівсвідомого стану з вокзалу, коли у незрозумілих видіннях він переносився у засніжені, безжально-пустинні гори. І часу після того не пройшло ні секунди. Немов це друга серія, яка почалась відразу ж після першої, а все, що відбулось між ними, — це якийсь інший, менш значущий час, навіть і не час зовсім, а геть ніщо. І Джеймі розумів, що він власноруч поставив підпис під участю у цьому трагічному спектаклі.

Хлопець уловив цю паралель, бо це було те ж саме відчуття реальності, як і тоді. Те ж саме екзистенційне сприйняття всього, що відбувалось навколо і у ньому самому. Він відчував життя не лише п’ятьма органами чуттів, а наче безпосередньо, самою душею, усім духом чи чим завгодно. Ніби він взагалі не мав тіла, але сприймав усе набагато виразніше, ніж зазвичай.

Коли Джеймі це усвідомив, то стрепенувся і, протверезівши, у розпачі жбурнув дві пляшки віскі об підлогу. Вони розбились, і запах алкоголю наповнив кімнату, що його почало дратувати ще дужче. Цей запах швидко викликав головний біль, який не покидав уже до кінця тижня навіть у коротких проміжках сну.

Зрештою хлопець заспокоївся, хоча це скоріше варто було назвати відчуженістю, і знову впав у себе, збайдужівши до всього. Він лише сидів і чекав у нервовому, тривожному очікуванні. Зненавидівши весь світ, він вимкнув Epsilon і всі можливі онлайн-сервіси й соцмережі, написавши там, що поїхав кудись за кордон. Чи повернеться він з того «за кордону», про це Джеймі зараз не думав.

Він звернув увагу на підлогу, де валялись шматки скла від розбитих пляшок. Деякий час він дивився на них, ніби в нестямі, прагнучи зрозуміти, що це і як він може це використати. У пориві розпачу йому захотілось відчути біль, який, як він сам був переконаний, він заслужив. Джеймі став біля скла, відштовхнув великі уламки горлечка і дна подалі. Інші потовк ногою. Зняв по пояс одяг, присів на підлогу і з усієї сили ударив по ній спиною, наче качаючи прес, супроводжуючи це глухим ревом від болю. Біль будив у ньому злість, головним чином, до самого себе, але і злість як таку, до «ніщо», як мету в собі. Це було немов виклик чи насмішка, кинуті вже у свій власний бік. Хоча вся спина його була у крові, і розбите скло впилось у шкіру, він продовжував так «качати прес», ударяючи спиною об підлогу, поки не впав у знемозі і перекотився лицем вниз. Утім, больовий шок скоріше пробуджував його до життя, аніж навпаки.

Запах розлитого віскі поєднався із запахом крові. Дух алкоголю проникав ніби через все тіло, викликаючи, крім головного болю, ще й нудоту і легке запаморочення. Довершував усе мов дотик до розпеченого заліза від порізів на спині. Однак запах крові, таке враження, боровся із запахом алкоголю та нейтралізовував його. Так здавалося Джеймі.

«Буду лежати, — думав він. — Хай все котиться куди подалі. Буду лежати. Далі все одно». І він лежав, утупившись в підлогу, то закриваючи очі на декілька секунд, то знову відкриваючи їх, не здатний витримати біль не так від порізів, як в голові, що став наче від кинджалу — гострий і нестерпний.

«Який же гидкий запах! — думав хлопець. — Терпи, Джеймі, терпи… Ти це заслужив…» Про поліцію він тепер не думав, це вже було навіть смішно. Страх перед нею, перед відповідальністю за законом минув. Залишилась лише сумна іронія над собою, що він її боявся. Можливо, він і навпаки хотів, щоб поліція прийшла і додала йому страждань саме тут, зараз, не відкладаючи на потім.

З часом його свідомість заповнило лише те, що він відчував, чого торкався своїм лобом, носом, губами. Розлите віскі було наче дверима у прірву під підлогою, в яку він падав, не в змозі за щось учепитись. Це були двері у ту жахливу реальність, куди він хотів закрити вхід назавжди, замурувати його, забити металом чи чим завгодно. Але хлопець розумів, що ці двері відкриваються не лише з його боку. І можливо, раз відкривши їх, зачинити вже неможливо. Це спустошувало, знесилювало морально. Декілька разів він розплакався. До алкоголю і крові додалися сльози.

Поступово йому стало очевидно, що саме алкоголь зі стимуляторами, накладені на його стан у той вечір, і привели до того, що сталось. Але чому він тоді був такий розлючений?

Джеймі постарався зосередитись, і став пригадувати, що відбулося того дня. Тренування, Несті Лу, перегляд якогось шоу, вечеря… Що там сталось, що він поїхав від неї у такому настрої? Вона йому зробила якусь дурну пропозицію, яка його роздратувала. Так, це точно. Але не лише це. Це не основне.

Він згадав, що мова зайшла про її сестру, яка збиралась народжувати дитину. Сама. По-справжньому. І у той момент до нього знову прийшла думка, яка приходила безліч разів до цього. Яка мучила його навіть уві сні. А саме те, як він сам з’явився на світ. 3D-принтер. Це слово було для нього немов червоним полотном для бика. Його пересмикувало, щойно він його чув. Джеймі знову затиснувся зсередини від болю. Став немов камінь. Мов згусток енергії, що з неймовірною силою тисне в одну точку з усіх напрямків.

Якби він народився нормально, мав нормальну сім’ю, все було б по-іншому. Так він думав зараз. Хотілось вити і кричати. Але не було сил. Сили покинули, і, натомість «кинджал» у голові почав колоти ще сильніше, чому сприяло довге недоїдання та невисипання. Ніби подарунок для його організму — Джеймі відключився.

У сні він побачив дівчину, у якої лежав на руках, а вона витирала йому лоб холодною ганчіркою та втішала його. Хлопець впізнав у ній Латіфу. Усе було дуже легко і світло. Так, наче все пройшло. Все, про що він думав, чого боявся, пройшло без вороття. Він запитував у неї: «Все дійсно пройшло?», і вона йому лагідно та з посмішкою відповідала, що так, і нехай він забуде про все і відпочиває. Спав він дуже довго, але запам’ятав лише це. Цей стан легкості і звільнення на руках у Латіфи.

Він прокинувся від того, що хотів пити. «Не буду пити!» — подумав він. Зрештою не витримав і пішов напився із крана води, сам на себе злий, що вода сильніша за нього. Потім знову повернувся і ліг на підлогу лицем униз, на своє улюблене місце, і так лежав. За цей тиждень він підводився з підлоги всього декілька разів.

Перервав усе сильний стукіт у двері. «Прийшли», — подумав Джеймі. Він вирішив не відчиняти. Але почувся голос Мері, яка, здається, питала у когось, хто проходив поруч, чи не було Джеймі вдома. Він скочив на ноги, накинув на себе перше, що потрапило під руку, і відкрив, знаючи, що почує новину про Картера.

4

Джеймі міг очікувати будь-чого, але не того, що повідомила йому Мері. Його мозок відразу загострився і прокинувся. Він відчув надію у цій нісенітниці про хімічну аварію, яка не залишила навіть тіла. Хлопець пообіцяв Мері з’ясувати, що сталося. Сама дівчина була пригнічена новиною про Картера, але вигляд Джеймі також її здивував.

У кімнату він її не пустив, вони розмовляли в коридорі. По запаху алкоголю вона могла б подумати, що він, напевно, як завжди після якоїсь гулянки. Але тверезий, хоч і згаслий погляд говорив про інше. Дівчині навіть здалося, що обличчя хлопця немов очистилось від того зайвого, що мало завжди. Та отримало певну глибину, хоча й хворобливу.

Він вибачився і сказав, що йому потрібно терміново кудись іти і він обов’язково повідомить Мері, якщо з’ясує щось про її брата. Здивована дівчина пішла додому, утім, швидко забувши про вигляд Джеймі і думаючи лише про Картера.

Сам Джеймі наповнився впевненістю, навіть якоюсь спортивною рішучістю, очі його заблищали. У нього з’явилася ціль. Він думав про те, що буде робити, поки витягував ножицями шматки скла зі спини, стоячи у ванній перед дзеркалом. Навіть якщо не знайде Картера, усе це кодло треба буде розворушити і зруйнувати. Наскільки можна і вистачить сил. Такою була нова ціль його життя.

Перше, що Джеймі вирішив зробити, — поїхати і знову подивитись на Центральний вокзал, що там коїться зараз. Цього разу поліції не було, але по периметру вже стояли люди у формі з приватної охорони. Сама будівля була «зачинена» електромагнітним полем, тому підлетіти на ховербайку до неї ближче, ніж на двадцять метрів, можливості не було. У повітрі він побачив охоронні ховеркари з невідомим розфарбуванням. Він покружляв біля них, помітив на їхніх кузовах зброю і вирішив спробувати розвідку з землі. «Щось, значить, дійсно сталося тут серйозне, — думав Джеймі. — Або має статись».

Коли він приземлився, то помітив, що якийсь ховеркар, однак, пролетів через спеціальні ворота в електромагнітному полі і попрямував до даху будівлі. Хлопець же саме хотів спробувати увійти через центральний вхід. У нього запитали, чи на нього там чекають, і, як він помітив, просканували на його лобі штрих-код, щоб ідентифікувати. Джеймі це дуже здивувало, адже такі пристрої мала лише поліція і отримати їх приватним особам було майже неможливо. Це був кримінальний злочин. Він сказав, що, напевно, зайде іншим разом.

На ховербайку він ще раз піднявся над будівлею вокзалу, щоб роздивитись ховеркар, який залетів у ворота і приземлився на даху. Це був звичайний чорний Кадилак, який не мав жодних номерів чи інших розпізнавальних знаків. Джеймі розвернувся і полетів геть.

Він дістався якогось кафе і вирішив там все обміркувати. «А хто мене взагалі звідти витягнув тоді? — думав він. — Може, сам якось дістався госпіталю? Чи у таксі хтось вкинув? Але я прокинувся не біля входу у госпіталь, що дивно, а на якомусь полі чи в парку… Не пам’ятаю вже… Зрештою, якщо я платив за таксі, то це має залишитись в онлайн-платежах…» Він увімкнув Epsilon і зайшов на свою банківську сторінку. Останній платіж там був від 5 вересня, і це було таксі, але, як він зрозумів, до Центрального вокзалу. Значить, потім або його власноруч відвезли і викинули в парку біля Медичного центру, або вкинули у таксі і вказали в автопілоті те місце висадки, заплативши за нього.

У будь-якому випадку слід було перевірити, чи є у тому парку камери спостереження. Було б ідеально дістати маршрути та оплати всіх таксі за ніч з 5-го на 6 вересня… Проте це було практично нереально, тим більше, що служб таксі було море, і у кожної своя база… Тому спочатку камери. Він почав думати, через кого це можна зробити. «І немає в кого запитати… — з відчаєм міркував хлопець. — Хоча, чому ж немає…» Він згадав, що Ахмад, його напарник по команді і брат Латіфи (згадавши про Латіфу, він здригнувся), працює в ІТ-компанії, яка обслуговує муніципалітет, і, можливо, має якесь відношення до камер спостереження по місту.

«Треба з ним зв’язатись», — вирішив Джеймі і зателефонував Ахмаду. Той, як виявилось, саме відзначав якесь свято, був дуже радий чути товариша і запрошував до себе на урочистості у Дірборн. Це, звичайно, не входило у плани Джеймі, але там він міг переговорити з Ахмадом хоч у загальному, та й Латіфу міг побачити… Вирішено було летіти у Дірборн.

5

Дірборн був невеликим містом біля Детройта з близько 140 тисячами жителів. Більше двох третин з них були мусульманами. Ще з кінця минулого століття місто вважалось мусульманським центром США. Там уже тоді знаходився Американський ісламський центр, у якому розташувались водночас і найбільша мечеть Північної Америки, і Державний арабо-американський музей та багато іншого. На стику століть частка мусульман у Дірборні становила близько третини, але у ХХІ столітті постійно росла і згодом почала домінувати.

Того дня весь мусульманський світ, і Дірборн також, святкував найбільше релігійне свято ісламу — Курбан-байрам або свято жертвопринесення. Того року воно припало на 13 вересня. Згідно з Кораном, ангел Джабраїл з’явився до пророка Ібрагіма уві сні і передав йому веління від Аллаха принести у жертву сина. Ібрагім узяв свого сина Ісмаїла і в покірність Аллаху почав приготування. Згідно зі священними текстами, сам Ісмаїл знав про свою долю і не пручався, бо також був покірний Аллаху і батьку. Це виявилось випробуванням, і останньої миті Аллах наказав замінити сина ягням, а згодом дарував Ібрагімові народження другого сина — Ісхака.

У цей день мусульмани з самого ранку здійснюють повне омивання, одягають новий найкращий одяг та йдуть до мечеті на молитву — намаз. Після вранішньої святкової молитви приносять жертву, зазвичай ягня. Приготоване м’ясо прийнято ділити на три частини: одну залишати для частування родині, другу дарувати бідним сусідам чи родичам, а третю роздавати як милостиню тим, хто про це просить. Святкуючи, люди збираються групами на вулицях чи у дворах і співають славослів’я Аллаху. По полудні усі повертаються до мечеті, де імам або мулла виголошує проповідь на честь Аллаха і Його пророка.

Джеймі саме встиг на частування в родині Ахмада. Той був дуже радий бачити гостя у такий святковий день і посадив його біля своєї сестри Латіфи, чому Джеймі дуже засоромився. Родина у Ахмада була велика, і людей було повно як у будинку, так і надворі. День видався ясний і теплий. Усі були дуже веселі та щасливі. Джеймі пригостили шматком запеченого ягняти, яке було справді дуже смачним. Утім, хлопець мав принаймні коротко обговорити з Ахмадом свою справу, хоча й відволікати товариша у такий день було дещо незручно.

Джеймі спіймав Ахмада в момент, коли одні його співбесідники вже відійшли, а інші ще не оточили, і спробував поговорити.

— Друже, у мене є одна справа до тебе. Це дуже важливо.

— Звісно, кажи.

— У мене сталася трагедія. Може, ти чув, зник мій друг і сусід Картер…

— Так, сестра розповідала про це… Мені дуже шкода…

— Але ти можеш допомогти. Вислухай. Є надія, що він ще живий, хоча і невелика. Останнє його місцезнаходження було біля Центрального вокзалу Мічигана. Ти знаєш, що це за місце… Там сталася аварія, і Картера визнали загиблим, хоча тіла немає. Але навіть не в цьому справа… Дивись, мені потрібні записи з камер спостереження за ніч з 5-го на 6 вересня у парку біля Медичного центру Детройта…

— Чекай… Але ж це зовсім в іншому місці. Яке має відношення…

— Я знаю… Довго розповідати. Якщо ти можеш дістати щось по вокзалу за ту ніч, а також за попередню, я буду дуже вдячний. Але я чомусь упевнений, що ці записи, якщо і є, то недоступні. А записи біля госпіталю можуть навести мене на слід…

— Джеймі, ти мене трохи ошелешив. Я навіть не знаю, чи це можливо… Це не так просто. Та й незаконно, ти маєш розуміти…

— Я розумію…

— Якби ти мене попросив це в якийсь інший день, я, скоріш за все, відмовив би… Але сьогодні ти — мій гість. Я не буду нічого обіцяти. Сам я цього точно не зроблю. Давай я пораджуся з деякими людьми, і спробуємо щось придумати…

— Друже, я буду вдячний тобі до кінця життя!

— Я бачу, що це для тебе важливо. Життя друга. Ми спробуємо. Але давай детально обговоримо завтра.

— Добре, я розумію.

— Побудь сьогодні у нас. У тебе змучений вигляд, до речі. Я тебе навіть не впізнав спочатку… Через півгодини буде проповідь аятоли Сайфуллаха ібн Хальдуна у мечеті. Це велика подія для Дірборна. У нас також зараз не все так просто. Але то таке… Сходиш із нами послухати?

— Але ж я не мусульманин…

— Послухати може кожен. Я тебе запрошую. А поки відпочинь, — Ахмад повернувся у бік столу. — Правда, сестра моя красуня?

— Не те слово!

— Вона розповідала мені, що зустріла тебе в лікарні і ви потім літали до вокзалу… Чекай, а це не за той день тобі треба записи?

— За той… — зніяковів Джеймі. — Це дійсно довго пояснювати…

— Гаразд. Піди поки до Латіфи. Через півгодини вирушимо на проповідь.

Джеймі було незручно, що Ахмад зрозумів, що йому потрібні записи про самого ж себе, але це було вже неважливо. Зрештою Ахмад його друг, ще й релігійний. Джеймі відчував, що йому можна довіряти. Та і втрачати вже було нíчого.

Хлопець підійшов до Латіфи і сів біля неї за святковим столом.

— Дуже смачно у вас! — почав він.

— Справді? Ягня готували ми з дівчатами. Це наша коронна страва. Мене мати навчила ще в дитинстві.

— Гарна у вас сім’я, так багато людей. Усі такі щасливі, — сказав Джеймі і знову засмутився, пригадавши свою «родину». Але швидко повернувся до Латіфи.

— Дякую. Це наше найголовніше свято у році.

— А що воно означає?

— Відданість Аллаху. Аллах хотів випробувати Ібрагіма, наскільки той відданий Йому. Чи готовий він пожертвувати навіть сином заради Аллаха. Ібрагім покорився, бо повністю довіряв своєму Богові, і Аллах в останній момент наказав замінити сина ягням. Аллах завжди з нами. Він милосердний, навіть якщо до останньої миті здається, що виходу немає.

— Ох, як я розумію, як це.

— А що з твоїм другом? Ти знайшов його? Я тебе не бачила відтоді.

— Ні, в тому-то й справа. Тому я і тут. Потрібно було з Ахмадом поговорити. Поліція каже, що Картер загинув під час аварії на вокзалі і через якісь хімічні речовини не залишилось навіть тіла. Я у це не вірю.

— Жах! Мені дуже шкода… Така прикрість… А Ахмад тобі може чимось допомогти?

— Ще не знаю. Сподіваюсь на це.

— Джеймі, я тобі бажаю успіхів у цій справі. Ти справжній друг, якщо так переймаєшся за Картера. Я сподіваюсь, що він ще живий і він тобі сам за це подякує!

Джеймі стало трохи ніяково. Добре, що Латіфа знала не все.

— Спасибі… Ти мені дуже допомогла тоді!

— Та я ж нічого такого і не зробила…

— Ні, морально в той момент ти мене підтримала, це було вкрай важливо. І зараз. Твої слова наче додають мені сили!

Латіфа засоромилась. Її чорні очі поглядали спідлоба на Джеймі, і від цього йому чомусь ставало жарко.

— До речі, а книжку ти читав потім? — запитала вона.

— Книжку?..

— Байрона…

— Ааа… Я геть про неї забув… Вона, до речі, має бути зараз зі мною, в куртці… Але, знаєш, мені було трохи не до цього…

— Так, вибач. Я таке питаю… Я розумію…

— Та ні, я обов’язково почитаю. Вона мені також тоді допомогла. Там цікаві думки… Дуже незвичні. Я ж узагалі майже нічого не читав у житті. Тільки слухаю. Реп там, те се…

— А я реп не люблю… — відповіла Латіфа. — Мені більше щось душевне до вподоби, класичне. Але й мелодійний рок інколи слухаю.

— А це який? — з цікавістю запитав Джеймі.

— Ну, наприклад, Queen, Pink Floyd, Doors… Ти, може, таких і не знаєш…

— Та ні, щось пригадую…

— Хоча я і джаз люблю, блюз… Сінатра подобається… Знаєш, ось цю: «Heaven, I’m in heaven…»? Її зараз у рекламі «Раю 2070» крутять.

— «Рай 2070»? А що це, серіал новий?

— Та ні, ти що не чув? Це ж новий суперпроект. Будуть людей робити вічно живими і вічно молодими. Правда, не всіх, а лише тих, хто пройде відбір. Глобальна комісія оголосила нещодавно… А зараз всі відомі музиканти, спортсмени, політики рекламують.

— Цікаво… Я щось зовсім не чув про це.

— Та лише тиждень, як з’явилась реклама.

— І що ж там треба робити, щоб пройти відбір?

— Поки не кажуть. Секрет якийсь. Скоро має бути офіційний старт проекту. Тоді, напевно, і дізнаємось. Я також думала, може, спробувати, але у нас із цим дуже жорстко тут. Ми взагалі немов гетто. Імами нам суворо заборонили вставляти ID-мікрочіп під загрозою вигнання з громади. Але по-іншому на роботу взагалі не влаштуєшся у Детройті. А тут перспектив нема — ми як відрізані від світу. Нам усі можливості вести справи з рештою країни перекрили через цей мікрочіп. Кажуть, що без чіпів ми всі терористи. А з тими, у кого їх немає, вести справи ніхто не хоче, це навіть карається якось.

— А в тебе він є?

— Так, інакше я б у лікарню не влаштувалась. Серед молоді у багатьох є. По-іншому ніяк. Це дуже засмучує наших старших. Вони навіть часто прикривають дітей, щоб імами не дізнались. І взагалі, багато молоді виїжджає звідси, бо коли в компаніях чують, що із Дірборна, то не завжди і брати хочуть, навіть якщо є чіп. Але раніше нас хоч не чіпали тут. Жили собі тихо, та й жили. А тепер почали на нас до суду подавати ось. Наче показились.

— А за що це?

— За «дискримінацію»…

— Кого ж ви дискримінуєте?

— Ну, приїхали до нас в мечеть якісь із Детройта, щоб тут їхню «зграю» обвінчали. Наче їм більше немає де «обвінчатись». Чоловіки одягнені як жінки, жінки — як розпусниці якісь, а багатьох узагалі не розбереш, що воно. І кажуть, що вони — одна сім’я. Наші їх і вигнали звідси. У нас таке взагалі гидотою вважається. Чоловік в ісламі має бути чоловіком, а жінка — жінкою. Хоча чоловіки і могли раніше брати декількох дружин, але лише щоб врятувати їх від бідності. Після воєн багато вдів було, а чоловіків мало. А те, що зараз робиться, — це харам, не можна! За це Аллах спалив Содом і Гоморру. Я вже мовчу, що зараз дітей штампують машинами, як речі. Хіба це нормально? Наші імами це також постійно засуджують ледь не на кожній проповіді. Хоч я і не завжди ходжу через роботу.

У Джеймі при словах про «штампування» дітей знову здавило в душі, але він не подав виду.

— Так а що далі? — запитав він. — Вигнали ви їх, і що?

— Ну от, подали на нас до суду. За «дискримінацію». Не маємо права, бачте, їм відмовляти. Бо за законом їхня «зграя» — це така ж сім’я, як і інші. І вони також мають формальний статус «шлюбу». А оскільки наша мечеть за ліцензією здійснює «шлюбні церемонії», то і їхній «шлюб» також під це підпадає. Хоча раніше, я чула, за «дискримінацію» подавали до суду лише на приватних осіб — фотографів там, кухарів — за те, що вони відмовлялись обслуговувати «вінчання» цих «зграй». А тепер от Глобальна комісія вирішила: а чим, власне, послуги релігійних установ відрізняються від послуг кухарів чи фотографів? Кажуть, нічим. І нікому нема діла, що у мусульман уявлення про шлюб зовсім інше… Ми тут залежимо від держави, яка встановлює закони і дає визначення, що таке «шлюб»… А ці зі «зграї» ще й таку суму загнали за «моральну шкоду», що і взяти тепер нíде.

— А що, вже є рішення?

— Так, тиждень назад було. Програли. А судила ще й не людина, а якась програма, бот, чи що. Типу неупереджений. Без апеляції. Кажуть, доведеться віддавати майном, можуть і наш Центр забрати, нашу мечеть головну. Зараз всі у нас про це говорять. Ніхто не знає, що буде далі. Люди бояться. Хоча й виду не подають сьогодні, бо свято. І я боюся трохи.

— Ну, годі тобі. Все буде добре. Ти ж казала, Аллах завжди з вами.

— Так, це правда. А ти віриш в Бога?

— Я?.. Та якось ніколи про це і не думав. Напевно, ні.

— Тоді тебе може зацікавити проповідь великого аятоли Сайфуллаха ібн Хальдуна. Він сьогодні буде виступати у Дірборні. Ми так довго на це чекали.

— Так, мене Ахмад уже запросив, дякую. Піду послухаю з вами.

— Ось, до речі, і він.

До них підійшов Ахмад:

— Бачу, вам добре тут. Ходімо, вже будемо йти на проповідь. Усі збираються. Джеймі, ти ж з нами?

— Так, звичайно. Я ж пообіцяв, — посміхнувся він. — Мені самому цікаво.

6

Американський ісламський центр був побудований у 2005 році і виглядав як класична мечеть, яким власне і був. Великий золотий купол посередині, два малих по боках та високі башти-мінарети надавали мечеті величності, навіть урочистості. Разом з тим, від неї віяло якоюсь силою, потужністю, готовністю дати бій кожному невірному. Це, скоріше за все, було пов’язано саме з мінаретами, які, мов списи, були встромлені у землю і готові будь-якої миті бути задіяними для захисту святині.

Підлітаючи до мечеті по Форд Роад, Джеймі побачив біля неї якийсь пустир, захищений електромагнітним полем, а також роботами-охоронцями. На пустирі через спеціальну технологію світилась голограма з написом: «Власність Глобальної комісії. Тут буде Центр із захисту тварин».

— А для чого там така охорона? — запитав Джеймі. — Хіба Центр із захисту тварин — це таке важливе місце? Та й там ще нічого немає…

— Я тобі потім поясню, — відповів Ахмад і нахмурився.

Пустир був відразу ж після мечеті по тій же вулиці. Джеймі почав думати, що це, напевно, якось пов’язано із тим, що йому говорила Латіфа. Але до кінця зрозуміти не міг. Вони вийшли з ховеркарів і рушили до Ісламського центру. Свій ховербайк Джеймі поставив на автопілот, і той підлетів до мечеті сам.

Людей було повно. Усі зібрались послухати великого аятолу. Джеймі розглядав присутніх: там були чоловіки і жінки, молоді і більш поважного віку. Усі, таке враження, чогось чекали від цієї проповіді, наче відповідей на якісь насущні питання, від яких залежало їхнє подальше життя. Це особливо було помітно по старшим людям, які здебільшого мали суворі і тривожні обличчя, що так відрізнялись від доволі радісних у домі Ахмада ще годину тому.

Джеймі з Ахмадом та його родиною підійшли майже до сцени і стояли в очікуванні.

На трибуну вийшов аятола Сайфуллах ібн Хальдун. Це був чоловік років шістдесяти, досить міцної статури, з вольовим і зосередженим обличчям, з поглядом, що був помітний навіть здалеку і який немов одразу виносив вирок тому, на кого дивився, та з сивою благородною бородою, що підкреслювала його вікову мудрість. Одягнений він був у чорний камзол, на голові — чорна, як ніч, чалма. Усе разом надавало йому схожість до ворона. Чорно-білий контраст між одягом і сивою бородою був настільки виразним, що наче вказував на неприпустимість компромісів і напівтонів для виступаючого.

Це був один із шістнадцяти аятол у світі — беззаперечних релігійних авторитетів для шиїтів-мусульман. Ім’я «Сайфуллах», що з арабської означає «меч Аллаха», присвоїли йому самі люди за його рішучість і ревність у захисті віри. Аятола спеціально приїхав у Дірборн з Лівану, знаючи, що це місто стало головним оплотом мусульман всієї Північної Америки. Ті мусульмани-американці, які не знаходили для себе можливим жити в умовах, що насаджує Глобальна комісія, переїжджали у Дірборн, знаючи, що тут вони знайдуть однодумців. Зокрема, у таких чутливих питаннях, як вживлення ID-мікрочіпа, збереження своїх традицій стосовно шлюбу, виховання дітей, навчання їх у школах без «толерантних» нововведень і тому подібне. Глобальна комісія дещо побоювалась мусульман, тому до останнього часу Дірборн не чіпала.

Потрібно сказати, що на всій території Глобального Союзу було декілька таких міст чи навіть цілих штатів (як, наприклад, Юта), котрі пробували зберегти своє право на самоврядування стосовно соціальної чи гуманітарної політики. Як і воліли убезпечитись від ліволіберальних експериментів з інститутом сім’ї. Проте в умовах жорсткого тиску Глобальної комісії, яка намагалась дотягнутись і до цих сфер, це було складно. І, як не дивно, позиція усіх цих громад тою чи іншою мірою була пов’язана з релігійністю їхніх жителів — чи то мусульман, чи християн, чи іудеїв.

Разом з тим, ще більший рух відбувався на виїзд із Дірборна. Зокрема, з боку тих, хто шукав успішного життя, кар’єри та інтегрованості з рештою країни або, як вони самі казали, з «цивілізацією». Нещодавні події у місті, здавалось, проводили водорозділ, змушували кожного визначатись, ставити для себе останні питання і тримати перед ними відповідь. Час змішання, середини пройшов. І багато хто робив вибір не на користь релігії. Залишались лише найстійкіші.

Оскільки не всі серед присутніх знали арабську — багато хто народився і виріс уже в Америці, — промову аятоли перекладали на англійську.

Аятола почав свою проповідь:

— Аллаху акбар! — вигукнув він.

Це не потребувало перекладу, але перекладач все-таки продублював англійською: «Аллах — найвеличніший!». Слухачі в один голос підтвердили це: «Аллаху акбар!».

— Ас-саляму алейкум ва рахматуллахі ва баракятух!

«Мир вам, милість Аллаха і Його благовоління!» — пролунав англійський варіант традиційного вітання. Присутні відповідали «Ва алейкум ас-салям!» чи трохи довшою фразою, схожою на слова аятоли. Джеймі дивився на це з подивом і вслухався далі лише в переклад.

— Хвала Аллаху Всевишньому! — продовжував аятола. — Хвала Аллаху, рівного Якому немає, і немає нічого подібного до Нього, Який сотворив всесвіт Своєю могутністю без будь-чиєї допомоги, Який існує та існував до того, як були сотворені напрямки та місце, Який абсолютно не має недоліків, Який не має меж та кордонів, Який незбагненний для розуму, неуявний розумом! Немає нічого подібного до Нього, Він Всевидячий і Всечуючий. Хвала Аллаху, Єдиному Володарю, Творцеві дня і ночі як повчання розумним людям з чистими серцями і ясним баченням. Вітаємо обраного пророка Мухамеда, мир йому, імаму всіх імамів, просимо йому у Аллаха більше величі і почесності та захисту його громаді від усякого зла, а так само вітаємо його благочестивих нащадків і сподвижників!

Джеймі ніколи не чув подібних промов і стояв, немов заворожений, сам не знаючи, як він ставиться до того, що почув. Але відчуття це було, без сумніву, незвичне і нове. Аятола вів далі:

— Дорогі єдиновірці! Десятого числа благочестивого місяця Зуль-Хіджа мусульмани всього світу відзначають свято жертвопринесення. Ми просимо Аллаха, щоб щорічно з настанням цього свята Він більше давав мусульманам блага, добра, благочестя, захисту від бід і терпіння у випробуваннях. Благочестиве свято жертвопринесення має у собі високе значення. І саме принесення жертв мусульманами у цей день містить у собі великий спогад про пророка Ібрагіма, мир йому, і про те, як Аллах Всевишній звелів йому принести в жертву свого сина Ісмаїла. Раби Аллаха! Це велике випробовування, яке пророк Ібрагім, мир йому, витримав з честю. І ми маємо наслідувати його приклад!

Джеймі окинув оком людей навколо: всі слухали дуже уважно і зосереджено. Він цю історію про сина Ібрагіма уже чув, тому відчував себе в темі, що було навіть трохи приємно.

— У цей благословенний ранок святкового дня жертвопринесення прочани прямують у бік долини Міна для кидання каменів в колодязь Джамаратуль-акабат, як це робив посланник Аллаха, мир йому. Мудрість цього ритуалу — щоб паломники згадали той випадок, коли диявол з’явився перед пророком Ібрагімом, мир йому, щоб спокушати його. Пророк Ібрагім, мир йому, тричі кинув камені в диявола на знак приниження його. Також і нам, послідовникам пророка Мухамеда, мир йому, наказано кидати камені в ті місця, де з’явиться диявол, відновлюючи сунну пророка Ібрагіма, мир йому, з тією ж метою — приниження диявола.

«Це ще може бути і цікаво… — думав Джеймі. — Чому мені ніхто не запропонував кидати каміння?»

— Раби Аллаха! Раджу вам і собі бути богобоязливими, покірними Аллаху Всевишньому, жити і діяти згідно з Шаріатом, готуючи себе до найвеличнішого дня, коли не принесуть користь ані майно, ані гроші, ані діти тим, хто не мав правильного, щирого переконання. Улюбленці посланця Аллаха! Найкраща моя порада вам у цей урочистий день — бути богобоязливими, дотримуватися веління Аллаха, утримуючись від порушень Його законів. У ці благочестиві дні відвідуйте родичів, просіть вибачення у тих, кого скривдили і кому заборгували. Дорогі брати мусульмани! Життя у цьому світі коротке, використовуйте його у поклонінні. Душа наша прагне насолод, але навчіть себе задовольнятись меншим. Промовляючи це, прошу у Аллаха вибачення за себе і за вас.

«Задовольнятись меншим… Ніколи у мене це не виходило», — думав про себе Джеймі.

— Сьогодні, як і в часи пророка Ібрагіма, мир йому, Аллах надсилає нам випробування. Я знаю, в якому стані опинились мусульмани Америки та інших країн під владою Глобальної комісії. І я знаю, яку роль для мусульман Америки відіграє Дірборн. Саме тому я приїхав до вас, щоб віддати вам належне і підтримати вас у складні часи. Але також я хочу висловитись з приводу того, що ми всі маємо робити у цей складний час, щоб пройти його з честю.

«Зараз будуть панчлайни…» — подумалось хлопцю.

— Я почну з найголовнішого. Найбільший ворог ісламу зараз — це Глобальна комісія, ця тоталітарна держава, яка запускає свої пазурі у всі найбільш сокровенні сфери життя мусульман: релігію, сім’ю, наші традиції, наше уявлення про благочестя, яке ми отримали від Аллаха. І вони не просто хочуть змусити нас відмовитись від нашої віри і законів, вони нав’язують нам свою гидоту і розпусту, які є огидними в очах Аллаха і кожного правовірного. Глобальна комісія — це не просто влада, яка загрожує нам силою, це ще і лжепророк, що спокушає нас брехливим, оманливим вченням. Вони прикриваються любов’ю, толерантністю, правами людини, свободою для всіх вірувань і переконань. Але це лише ширма, в яку вони самі не вірять. Бо на практиці це перетворюється на заборону будь-яких вірувань і переконань, крім тих, що є абсолютно пустими і утверджують лише розпусне життя та сьогохвилинне задоволення. Їхня мета — переробити людину під себе, щоб вони могли нею управляти, як захочуть. І для цього вони руйнують усі зв’язки людини з Аллахом — руйнують сім’ю, мораль, релігію, що завжди стримували від тілесних та духовних спокус. Життя у спокусах та розпусті вони називають свободою. Ми називаємо це рабством. Рабством у гріха, якого вони не визнають. Справжня свобода може бути лише у подоланні гріха, у контролі над собою та спокусами, у наближенні до Аллаха.

«Контроль над собою та спокусами… — думав Джеймі. — Ніколи не пробував. Можливо, і варто…»

— Вони посягнули навіть на те, щоб самими бути богами! Щоб стати як Аллах! І своїми машинами вони створюють людей, друкують їх, як речі, наперед обираючи всі їхні характеристики. Це великий гріх, і за це їх спіткає велике покарання! Бо лише Аллах може творити людей, і Він їх створює за посередництвом любові чоловіка й жінки, так Він сказав, Єдиний і Всемогутній! Але Аллах зробить так, що повстануть на них ті, кого вони створили своїми машинами. Заволають серця цих дітей до Аллаха з мольбою і плачем про те, чому ці негідники їх збезчестили своїми машинами, не давши можливості народитись так, як заповідав про це Аллах. І підуть вони проти цих негідників, і зруйнують їхні машини, і самих негідників та ім’я їхнє розвіють по світу, щоб не робили більше такого беззаконня!

При цих словах Джеймі стояв з потупленим зором. У нього був клубок в горлі, а на очах блиснули сльози.

— Написано ж у священному Корані: «Воістину, Ми створили людину з есенції глини. Потім Ми помістили її краплею в надійному місці. Потім Ми створили із краплі згусток крові, потім створили зі згустка крові розжований шматочок, потім створили з цього шматочка кістки, і потім зодягли кістки м’ясом. Потім Ми виростили її в іншому творінні. Благословенний же Аллах, Найкращий із творців!». І тепер це хочуть повторювати ці невірні, щоб позмагатися з Аллахом! Але тих людей, кого вони начебто створюють, творить також Аллах! І вкладе Він їм таку лють і злобу, що здригнеться весь світ! Бо це також діти Аллаха, але з позначкою помсти на чолі…

Джеймі уважно слухав і запам’ятовував кожне слово…

— Але я хочу вам сказати ще дещо. Подивіться по праву руку від мене. Там за двадцять метрів від мечеті — пустир, захищений електричним полем і ще якимись засобами. І з нього до нас говорить Глобальна комісія, що це її власність! Я запитав, що було на тому місці… Ви всі знаєте, що там було! Там стояла християнська церква, яку знесли! Знесли з тієї ж причині, з якої зараз невірні хочуть забрати у нас нашу мечеть, нашу найбільшу гордість у цій частині світу, і, можливо, так само знести і її!

Джеймі кинув запитливий погляд на Ахмада, але той відвернувся і дивився у землю.

— Ви мовчали, коли прийшли за ними! А тепер немає кому допомогти вам самим, нам, усім мусульманам, коли прийшли за нами! Я і думати не хочу про те, що, можливо, хтось із вас зловтішався, коли руйнували християнську церкву. Це неможливо. Але мовчання, хоч би з якої причини, не надто краще. Це ганьба вам усім і усім нам, усім мусульманам!

У повітрі повисло важке мовчання. Пауза у декілька секунд, здавалось, тривала цілу вічність. Джеймі бачив, що людям було неприємно, соромно слухати ці слова, наче вони відчували себе винними.

— Бо написано у священному Корані: «Ти також неодмінно знайдеш, що ближче всіх у любові до віруючих є ті, що кажуть: “Ми — християни”. Це тому, що серед них є священики та ченці, і тому, що вони не проявляють зверхності». І у священних хадісах написано, що Іса ібн Мар’ям, мир Йому, це Той, хто боротиметься з даджалем в останні часи і переможе його. А ми маємо чекати на повернення Іси ібн Мар’ям, мир Йому, із самих небес! Тому зараз, у час випробувань, коли у нас є спільний ворог — Глобальна комісія, тоталітарна держава, — ми маємо об’єднатись із християнами для боротьби з цим ворогом. І я навіть вам більше скажу: не лише з християнами, але й з іудеями! Так, не дивуйтеся ж цьому! Єдність трьох авраамічних релігій має бути в останні часи, які настають на наших очах. А далі, як написано у священному Корані, Аллах розсудить між нами у тому, в чому ми розійшлись у поглядах.

Ці слова викликали пожвавлення серед громади. Усі запитливими очима дивились на аятолу, чекаючи продовження проповіді. Раптом над мечеттю почала нависати ніби велика темна хмара. Люди загомоніли, показуючи вгору на неї. Хмара спускалась все нижче і виявилась цілим легіоном бойових дронів, яким не було числа. Зі сторони хмари пролунало: «Судом штату Мічиган будівля за адресою: 19500, Форд Роад, Дірборн, Мічиган, визнана власністю Глобальної комісії в рахунок оплати боргу. Просимо покинути територію. Інакше буде застосована сила».

7

Почалося те, що Джеймі любив найбільше. Почався бій. Усі раптом згадали слова аятоли, що у такий день, в Курбан-байрам, прийнято кидати камінням у диявола для його приниження. Цей ритуал був обов’язковим, і ось випала така нагода. Але каміння, варто сказати, дещо модернізувалося з часів пророка Ібрагіма.

Мусульманська громада Дірборна не гаяла часу останні роки і створила новітню систему безпеки для мечеті. На верхівках двох мінаретів негайно увімкнулись приймачі для формування електромагнітного захисного поля над святинею. Ці приймачі з’єднались між собою та з чотирма точками на землі, двома перед мечеттю і двома позаду неї, утворивши своєрідне пірамідальне укриття. Зберегти у цілісності мечеть було священною задачею для мусульман, тому захисне поле було найсучасніше і могло витримати сотні плазмових ударів потужністю в десятки терават.

Щоправда, задачею дронів і не було руйнування мечеті. Принаймні поки що. Вони мали перекрити до неї доступ, утворивши електромагнітне поле більшого радіуса і накривши вже існуюче поле, «законсервувавши» таким чином свою ціль. Для цього дрони поділялись на два типи: будівельні, які мали розташуватись по периметру і конструювати поле, з’єднуючи його ланки між собою, та власне бойові поліцейські дрони, що мали супроводжувати цю операцію, відбиваючи напади правовірних.

Мусульмани, звичайно, дивитись на це спокійно не збирались. Хоча одразу після створення Союзу G17 Глобальна комісія видала директиву, якою забороняла вільне носіння зброї на всій території Союзу, але чимало штатів Північної Америки з цим не погодились. Довелось піти на тимчасові компроміси. Тому нову зброю уже не продавали, але стару примусово не вилучали. Її влада викуповувала за гроші, і, варто сказати, багато хто здавав. Проте не жителі Дірборна.

Вільне носіння зброї для них було гарантією того, що Глобальна комісія поки їх не чіпатиме. Вільна людина — це озброєна людина, вважали вони. Яка може дати раду навіть поліцейській державі, якщо та перетне межу. І зараз настав час це продемонструвати.

Люди тим часом метушились, жінок і дітей хутко виводили з місця зіткнення. Аятолу вже давно посадили у броньований ховеркар і відправили у безпечне місце. Пролунав голос диктора спочатку англійською, потім арабською: «Чоловіки залишаються на майдані!». Власне, «аль-мейдан» з арабської і значить «площа, парк або поле битви». Ахмад відразу потягнув Джеймі до ховеркара, де у нього запасливо були прибережені декілька плазмаганів.

Дехто стріляв по дронах із землі, але більшість піднялись на своїх ховеркарах у повітря, взявши хоча б одного стрілка на пасажирське сидіння. Почалася справжня повітряна дуель. Утім, сили були явно нерівними. Більшість людей не були професійними військовими — хіба що по кілька разів на місяць стріляли у тирі чи по банках десь на природі. І повітряні баталії з поліцейськими дронами ніхто з них, ясна річ, не проводив.

Останні ж працювали дуже методично і скоординовано. Це були уже не ті перші дрони, що з’явились на початку століття і літали на пропелерах. Тепер вони мали електромагнітні двигуни, аналоги яких використовували для ховеркарів та інших літальних засобів. Зброя на дронах була двох видів: лазерна, щоб стріляти на ураження, та електрошок, якщо потрібно було лише знешкодити супротивника. Зараз вони використовували другий варіант. Хоча у разі його недієвості, або якби програма ідентифікувала посилену загрозу, ввімкнувся б режим лазера.

Дрони або те, що ними керувало, швидко зрозуміли суть загрози. Та яку саме тактику їм необхідно обрати у протистоянні із купою незлагоджених між собою ховеркарів, а також близько сотнею наземних ворогів. Якщо після перших пострілів правовірних рух дронів збився на дещо хаотичний, то дуже швидко така хаотичність пройшла. Практично через хвилину вони почали діяти як єдиний організм, мов величезний косяк риб з океанських глибин, що виконував технічні і скоординовані піруети у небі, ухиляючись від пострілів.

Вони розділялись на декілька груп і обирали собі мішень, планомірно її переслідуючи, аж поки не знешкодять остаточно. Будівельні дрони тим часом розгортали свою роботу на землі в оточенні цілої «стіни» інших дронів, що закривали їх від пострілів. Ховеркари хоча й також намагались діяти злагоджено, але це їм не вдавалось. Подекуди вони заважали одне одному, потрапляючи під дружний вогонь та падаючи підбиті на землю. Навіть знищивши декількох будівельних дронів, на їх місце швидко прилітали інші, немов у мурашнику.

Було очевидно, що шансів проти скоординованого легіону дронів, який кружляв, немов рій ос, над мечеттю, практично не було. І потрібно було вигадувати щось інше, ніж вести безнадійну перепалку, яка рано чи пізно завершиться поразкою.

Джеймі, отримавши плазмаган від Ахмада, уже кружляв у небі між дронами на своєму ховербайку, відстрілюючи роботизованих інтервентів. Хлопець швидко зрозумів, що це, по суті, не має сенсу. Їхня кількість настільки велика, що не зменшувалась навіть візуально.

Він хотів зателефонувати Ахмаду, щоб скоординувати з ним свої дії. Але раптом побачив на екрані байка повідомлення: «Ви порушуєте закон. Негайно складіть зброю. Глобальна комісія попереджає…». Сам ховербайк перестав відповідати на його команди і почав знижуватись до землі. У лінзах хлопця з’явилось те ж повідомлення, хоча під час руху вони завжди були відключені. Джеймі вилаявся і хотів вимкнути Epsilon, але голосом це вже було зробити неможливо. Він дістав смартфон, який, як не дивно, показував те ж саме.

Хлопець помітив, що він із заблокованим ховербайком такий один. Місцеві ж водії, напевно, автоматичною системою розпізнавання порушень не переймались і «перепрошивали» свої ховеркари вже без неї.

Утім, Джеймі мав план «Б» і збирався ним скористатись. От тільки це мерехтіння із закликом скласти зброю вже його дістало! Він ще раз глянув на свій заблокований Wavephone 22s і жбурнув його геть. Фірмові лінзи Wave за 300 баксів полетіли туди ж, разом із «привітом» від Глобальної комісії. Світ на деякий час став, як в тумані. Джеймі лише розумів, що навколо відбувається битва, поки він дрейфує до землі на заблокованому ховербайку. І це його дуже засмучувало.

Як тільки в очах розвиднілось, він запустив на байку плагін з вимкнення заводської електроніки та увімкнув обидва реактивних керосинових двигуни. По бокам відкрились міні-крила. Штурвал змінив форму прямо в його руках. Екран на склі потух разом із повідомленням про порушення закону, але потім знову увімкнувся вже з новим меню. Керування в такому режимі було вкрай екстремальним, але за це Джеймі його і любив. Місяці тренувань на закритих полігонах зараз мали знадобитись.

Тепер потрібно було знайти Ахмада. Це було непросто, бо за цей час на полі бою все змішалось. Безліч ховеркарів, разом із дронами, лежали на землі. Хоча у небі самих дронів якщо і поменшало, то не набагато. Можливо, лише на чверть. Поліцейське електромагнітне поле над мечеттю було завершене десь наполовину.

Очевидно, що дрони були непереможні, поки вони були організовані. Але за рахунок чого була така координація? Джеймі думав, і у нього було два варіанти. Або це програма, інстальована у самі дрони, яка настільки чітко ними управляє. Або щось управляє ними на відстані. «І, до речі, а звідки вони прилетіли?» — подумалось хлопцю. Можливо, десь поруч був материнський корабель, який і керував ними через потужний штучний інтелект. Цей корабель міг і надсилати додаткових дронів, тому їх практично не меншало.

Подумавши про це, Джеймі впіймав у полі зору ховеркар Ахмада, що лежав на землі підбитим. Сам Ахмад наче був живий і відстрілювався плазмаганом з-за ховеркара. Джеймі підлетів і приземлився біля нього.

— Друже, це ж повна фігня! Ми так їх ніколи не переб’ємо!

— Я знаю. Вони тут не одні. Ми зараз пробуємо залізти в їхню систему, щоб визначити місцезнаходження основного корабля.

— От я так і думав! Але що ж далі?

— А далі треба або знищити основний корабель, або відрізати його від дронів. Але реально лише друге.

— І як ми це зробимо?

— Це уже складніше… Можна спробувати створити фантомний корабель з аналогічним сигналом, але для цього ми повинні знати деякі дані про справжній корабель.

— А я чимось можу допомогти?

— Можливо, доведеться трохи пролетітись і просканувати їхній лайнер. Зможеш?

— Кажи, куди!

— Почекай.

Ахмад відклав свій плазмаган і взяв ноутбук, що лежав поруч. У вусі в хлопця був смарт-навушник, і він постійно з кимось переговорювався по ньому. Джеймі підібрав плазмаган друга і почав вести вогонь уже по-македонськи — з двох рук одночасно. Ахмад йому закричав:

— Ей, ти мені потрібен живий! Обережніше!

— Вибач! — відповів Джеймі. — Дістали ж вони мене!

— Якщо влучать у твій байк, ти нікуди не полетиш! Краще не привертай уваги. Зараз, дві хвилини, і я дам тобі координати.

— Ну, як скажеш, — промовив Джеймі і розлючений заховався за збитим ховеркаром.

Ахмад до когось говорив у навушник: «Так, отримав, зрозумів. Зараз він летить».

— Дивись, Джеймі, це за сорок кілометрів від нас. Але ми не знаємо, на якій висоті. Я тобі даю окуляри, у яких введено його місцезнаходження, смарт-навушник, щоб ми були на зв’язку, і сканер, він уже увімкнений. Коли ти будеш біля корабля на відстані 500 метрів, сканер за одну хвилину зчитає все, що треба, і передасть нам. Але цю хвилину ти маєш не вилітати за радіус 500 метрів від нього.

— Зрозумів, — відповів Джеймі і одягнув окуляри помаранчевого кольору.

— Ти на Едгара Давідса схожий у них.

— А хто це?

— Неважливо. Давай. Я сподіваюсь, у нас вистачить часу.

Джеймі скочив на байк і помчав до основного корабля з дронами.

8

У реактивному режимі ховербайк міг розігнатись максимум на швидкість 400 км/год, але тоді він ставав практично некерованим. Реальна його швидкість у такому режимі, при якому Джеймі міг ним керувати, складала 320 км/год. Відповідно, весь політ на відстань 40 кілометрів мав зайняти 7 хвилин і 30 секунд. Це якщо дорогою не трапиться ніяких пригод.

Джеймі згадав, як місяць тому він дивився фільм про війну у В’єтнамі. Там солдат, пробираючись крізь джунглі на допомогу своїм товаришам, що потрапили у засідку, наспівував пісню «Hold on, I’m coming!». Джеймі не знав, хто автор цієї пісні. Очевидно, вона була вже досить старою, ровесницею В’єтнамської війни. Але він дуже чітко запам’ятав мотив, життєствердний і надихаючий, який ніби в такт серцю пульсував: «Тримайся. Я іду!».

І тепер, всю дорогу до місця призначення, усі майже вісім хвилин, він наспівував так само, як і той солдат: «Hold on, I’m coming!». Хоча Джеймі летів до ворожого корабля, але саме там мав бути порятунок для його друзів, що чекали на допомогу.

На всьому шляху він декілька разів бачив групки дронів, що летіли йому назустріч, але на більшій висоті. Джеймі вирішив летіти якомога нижче, щоб не потрапляти їм на очі і не втрачати час. Нарешті він помітив обриси велетенського корабля, що висів у небі. Це був повітряний авіаносець, призначений для перевезення дронів. Він мав форму п’ятикутної зірки, схожої на бутон пустельної троянди Аденіум, яка розкинула свої п’ять пелюсток. На дні по центру корабля був отвір, через який і вилітали дрони.

Джеймі потрібно було підібратись поближче. П’ятсот метрів — це не така й велика відстань, і він розумів, що корабель, майже напевне, його швидко ідентифікує як загрозу. Протриматись одну хвилину — виглядало наче і не так складно. Але іноді й декілька секунд тривають, мов вічність, а тут ціла хвилина біля такого монстра.

Він поки не розумів і те, як високо був корабель. Джеймі думав, що приблизна висота має бути не більше п’яти-шести тисяч метрів, оскільки дрони (ті, про які він знав) вище не літали. Можливо, якщо пощастить, висота буде в районі трьох-чотирьох тисяч метрів. Тоді це буде трохи простіше. І тепліше. І легше буде дихати.

Ховербайк був уже майже на одній лінії з кораблем, і Джеймі збирався здійснити вертикальний злет від самої землі прямо до цілі, «майже на Сонце», як іронічно думав він. Хлопець різко потягнув штурвал на себе і ховербайк кинувся вгору, немов навіжений бик на родео, якого потрібно тримати з усіх сил. Хоча Джеймі був прикріплений до байка спеціальними кріпленнями, але йому здавалось, що найменша слабкість — і він його випустить та буде насолоджуватись вільним падінням. Тому тримався руками за штурвал і ногами за корпус байка щосили.

Максимальна висота, на якій він до цього літав на байку, була 3500 метрів. Він знав, що байк може і більше, чотири тисячі точно, але зараз, можливо, потрібно буде ще більше. І це його непокоїло. Він наближався до корабля, який поступово розпускав свої пелюстки Аденіуму, вражаючи Джеймі своїм колосальним розміром. Навіть здалеку корабель не здавався таким великим.

Йому в навушник щось говорив Ахмад, але Джеймі не міг розібрати. Нарешті він почув сигнал сканера, який опинився на необхідній відстані від корабля і почав сканування. «Джеймі, він сканує, протримайся хвилину», — почув хлопець слова Ахмада. Джеймі повернув байк у бік і почав рухатись спіралеподібно то вгору, то трохи вниз, але так, щоб не вийти за необхідний радіус.

Раптом він боковим зором помітив, що отвір по центру корабля відчиняється, і звідти, мов із осиного гнізда, на нього прямують десятки дронів. «Чую, буде весело», — пронеслось у нього в голові. Він уже відчував, що було достатньо прохолодно, хоча дихалось легко. Дрони розділились на дві групи, одна з яких різала кут в його сторону, а інша, таке враження, вирішила по дузі вийти йому назустріч лоб в лоб. Усе це супроводжувалось пострілами лазерів, від яких він ледь увертався, обертаючи байк по своїй осі.

Практично в момент зіткнення з другою групою дронів, яка летіла на таран, він потягнув штурвал на себе і різко взяв угору, сподіваючись, що ці дві групи вріжуться одна в одну, як буває у кіно. Але вони дуже технічно розминулись. Координація дронів була на висоті, тому на це годі було й сподіватись.

Джеймі побачив перед собою відкритий вхід в авіаносець, і щось наче змусило його полетіти прямо на нього, як метелики летять на вогонь. Позаду навздогін неслися дрони, хоча уже не стріляли, напевно, через ризик влучити у корабель. Раптом із самого корабля пролунав потужний залп, який дивом не влучив у байк. Це освіжило Джеймі, і він різко взяв убік, вниз, потім в інший бік, обертаючись по своїй осі і виконуючи повітряні кульбіти.

«Джеймі, все готово, повертайся назад!» — пролунав голос Ахмада в навушник. У цю ж секунду хлопець відчув сильний поштовх, через який ледь втримав керування. Декілька лазерів влучили у ховербайк, і з одного двигуна пішов дим. «Треба валити», — подумав він і, немов бажаючи покласти задній слем-данк, перевернув байк догори дном і потягнув штурвал на себе, спрямовуючи того геть від корабля.

Рій дронів попрямував за ним. Щоб ухилятись від пострілів лазерів, Джеймі не вигадав нічого кращого, ніж рухатись по своєрідній спіралі, малюючи цифру вісім чи знак безкінечності. Хлопець розумів, що у такому стані байк точно не долетить назад до Дірборна, тому він мав знайти якесь укриття, щоб сховатись від дронів.

Керування ставало практично неможливим, він ледь тримав рівновагу. Другий двигун вже повністю відмовив і потрібно було терміново шукати посадку. Хлопець побачив, що він знаходиться практично над тим місцем, де Детройт-рівер впадає в озеро Ері. У формі невеликого півострова виступав мисливський комплекс «Поінт Мюель». Особливо не розмірковуючи, Джеймі спрямував байк туди. На хвості все ще висіли декілька дронів, які час від часу поливали його лазерами. Щоправда, начебто безуспішно.

У мисливському комплексі рух ховеркарів був суворо заборонений. На його території пересувались тільки на джипах, що брали напрокат там же. Електромагнітне захисне поле, щоб різні бовдури не турбували, було лише по периметру і дуже високим. З висоти 4000 метрів ніхто поки в «Поінт Мюель» не залітав. Джеймі виявився першим. Разом з дронами.

Саме в цей час підвипивша компанія мисливців-любителів видивлялась у свої приціли нові зграї качок і куріпок.

— Красиво летять, — сказав один.

— Хто?

— А он та група… Тільки ніяк не розберу, хто там попереду… Пелікан, чи що?

— Та який там… На ховербайк наче схожий…

— А хіба ховербайкам тут можна літати?

— Це єгер, я вам слово даю! — сказав найбільш випивший товариш. — Он і куріпки за ним! Ану давайте, хлопці, покажемо клас!

Усі почали палити по дронах і ледь не підбили Джеймі другий двигун. «Придурки!» — вигукнув він. Але дрони через це чи з іншої причини полетіли назад. Відразу ж у навушник заговорив Ахмад: «Джеймі, у нас вийшло!».

Увесь цей час, поки Джеймі летів вниз, Ахмад із товаришами на своїх хакерських установках моделювали фантом материнського корабля дронів, який би зі своїм сигналом вторгся на їхню лінію комунікації. Коли це вийшло, дрони почали отримувати однакові за статусом, але різні за змістом сигнали начебто від головного корабля. Від цього у багатьох зависала програма, і вони просто падали на землю. Інші летіли то в один бік, то в інший, керуючись почергово обома сигналами.

Коли вдалося збити на деякий час реальний сигнал з корабля, здійснивши хакерську атаку безпосередньо на нього, усі дрони миттєво були спрямовані на штучне озеро в районі Центру Генрі Форда в декількох кілометрах від мечеті. Іншого придатного водоймища поруч не знайшлося. Там вони всі і залишились.

Джеймі тим часом якось приземлився і тут же зрозумів, що його розташування вже відоме поліції через ID-мікрочіп і, цілком можливо, що рахунок для нього йде на хвилини.

— Ахмаде, я тут трохи підбитий в «Поінт Мюель», за 40 кілометрів від Дірборна…

— Будь там. Зараз надішлемо до тебе транспортний ховеркар.

— Нехай поспішить, а то я чую, скоро матиму інших гостей…

— Він буде через шість хвилин. Чекай.

У Джеймі, на випадок чого, завжди був з собою ножик, яким можна було дістати мікрочіп. Але це могло стати вироком на все життя, якщо не більше. Правоохоронні органи мали право дуже по-різному трактувати такі дії. І у цьому була найбільша небезпека. За бажання, самовільне виймання чіпа могли навіть підвести під статтю «Спроба вчинення терористичного акту», якщо були «достатні підстави» так вважати. А «підстави», за потреби, правоохоронці завжди знайшли б. Тому теоретично за це могло світити навіть довічне, а то і смертна кара. Джеймі вирішив поки почекати.

Утім, він марно хвилювався. Усі сили поліції штату Мічиган вже стояли біля Дірборна і лише очікували наказу, щоб повністю зачистити місто від правопорушників. Підстава була абсолютна і очевидна — непокора поліції при виконанні судового рішення. Однак поліцейське начальство раптом отримало дзвінок зверху. Було сказано терміново відвести всі наряди поліції від міста і в жодному разі не продовжувати зіткнень з його мешканцями. Цей наказ поліцейських дуже здивував, але вони його виконали.

Джеймі тим часом підібрали і разом зі зламаним ховербайком доставили до Дірборна, де він і приземлився біля мечеті. Видовище було не з найкращих. Десятки збитих ховеркарів, безліч поранених людей. Захисне поле над мечеттю все ще працювало.

— Є загиблі? — запитав Джеймі.

— Семеро, — відповів Ахмад. — І серед них Латіфа.

9

Про ситуацію у Дірборні керівництву Глобальної комісії стало відомо практично одразу. Їх давно не влаштовував цей мусульманський анклав, хоча і спеціально зачищати його поки ніхто не збирався. Правда, і будь-які поступки їм також ажіотажу не викликали. Усе йшло, немов саме собою, і зрештою прийшло до того, до чого прийшло. Рано чи пізно це, напевно, мало статись.

А сталося ось що. Позов до суду був поданий без відома влади деякими ліволіберальними активістами, які таким чином полювали на «ортодоксів», тобто представників традиційних авраамічних релігій. Загалом нового тут нічого не було, крім інструментарію — войовничий атеїзм був властивий лівій ідеології завжди. Тепер же до цього додався ще й такий витончений метод тиску, як судовий позов за дискримінацію при здійсненні «шлюбних церемоній».

Раніше об’єктами для таких позовів дійсно ставали лише приватні особи — фотографи, кухарі, флористи тощо, — які через свої релігійні переконання відмовлялись надавати послуги для «вінчання» таким «зграям». За що і платили колосальні штрафи, а іноді й були вимушені попрощатись із усім своїм майном для їх виплати.

Тепер же Глобальна комісія вирішила, що релігійні установи нічим не кращі. І якщо вони вже мають ліцензії на проведення «шлюбних церемоній», тобто вінчання і тому подібне, то й мають надавати ці послуги усім, хто відповідає поняттю «шлюб» згідно із законодавством. А це усі можливі «поліамурні зграї», де поділ на чоловіка і жінку давно був втрачений як такий.

Першими мішенями для такого «полювання» стали християнські церкви. Відповідно, вони мали або відмовитись від частини свого вчення, або фактично переходити у підпілля. Адже розміри штрафів були такими, що в рахунок їхньої оплати конфісковували навіть самі будівлі церков. Усе задля боротьби з дискримінацією!

Звичайно, були й такі християнські церкви, які стали «прогресивними» і проблеми в цьому не бачили взагалі. Піддавшись віянню моди, вони вінчали всіх підряд і дивились на своїх впертих колег як на відсталих від прогресу.

Досить багато було і тих, хто пішов на моральний компроміс. «Краще вже зберегти церкву, ніж взагалі все втратити через суд, — казали вони. — Та й кому від цього буде гірше?» — додавав дехто із них.

Православна церква ім. Святого Клемента на такий компроміс не пішла. Саме вона стояла раніше біля головної мечеті Дірборна. Виплатити штраф за «моральний збиток» грошей у неї не було, тому забрали будівлю. Позивачі благородно передали цю будівлю у власність Глобальної комісії за умови, що там побудують Центр із захисту тварин.

Однак після декількох успішних спроб таким лівим активістам стало християнських мішеней замало. Вони вирішили, так би мовити, підняти градус. Вони ж тут господарі чи хто? Закон на їхньому боці! І явились у мечеть Дірборна… З прогнозованим наслідком.

Скаргу до суду дійсно розглядав штучний інтелект, суддя-бот, який був запрограмований у таких справах виносити однозначні вироки: «Винний!». Відповідно, коли рішення було ухвалено, виконавчій службі та поліції не залишалось нічого іншого, як привести його у виконання. Місцевий начальник поліції недолюблював мусульман (як і всіх «ортодоксів»), тому з радістю це і зробив, пославши корабель з ботами і залишившись у своєму кабінеті за пончиками з содовою.

Звичайно, про це судове рішення було відомо багатьом у владі, про нього говорили у деяких ЗМІ, але очільники Глобальної комісії, як і члени Сім’ї (тої самої), вирішили подивитись: а раптом прокатить! Не прокатило. Влада злякалась, що це може перерости у подальші сутички на релігійному ґрунті по всій країні, і не лише з мусульманами, але і з м’якотілими до цього часу християнами та представниками інших релігій. Це було зараз абсолютно недоречно. Тому вирішили все терміново зам’яти.

Для ЗМІ підготували версію, що суддя-бот був зламаний працівником ІТ-відділу суду, щоб змінити рішення, яке начебто мало бути виправдальним. Для більшої переконливості сказали, що цей працівник був християнином, а значить — ісламофобом. І зробив він це саме з ісламофобських міркувань.

Усі телеканали гуртом кинулись обговорювати цю новину. Подавали все під тим соусом, що через ісламофобію одного християнина суд виніс неправильне рішення, і семеро людей загинули та ще десятки зазнали поранень. До студії запрошували експертів, які згадували хрестові походи і доходили до висновків, що «нетолерантність» та «ісламофобія» у християн в крові.

І знаходились такі мусульмани, які, дивлячись телевізор, починали у це вірити. Інші ж поширювали відео з промовою аятоли Сайфуллаха ібн Хальдуна, де він, навпаки, говорив про необхідність об’єднуватись із християнами та іудеями для боротьби з Глобальною комісією. Цю другу частину промови усі мейнстрім-сайти та соцмережі чомусь обрізали, залишаючи лише традиційні слова вітання зі святом Курбан-байрам.

Для стороннього ж глядача видавалось, що це справді християни знову показали свій «нетолерантний» та «ісламофобський» характер, який призвів навіть до жертв! «Ніяк ці християни не вгамуються у своїй злості до інакших, ніж вони самі!» — думали обивателі.

Для пом’якшення реакції мусульман губернатор штату особисто вибачився за цей прикрий інцидент і сказав, що докладе усіх зусиль, щоб компенсувати завдані збитки. І навіть пообіцяв створити сорок тисяч нових робочих місць у самому Дірборні, де економічна ситуація була досить складною. Але, звичайно, для цього потрібно було, щоб усі мешканці погодились на вживлення ID-мікрочіпа… Такі правила, він з цим нічого зробити не може...

Більше того, усім постраждалим і членам їхніх родин запропонували апартаменти у Детройті, довготривалі «підйомні» виплати, крім компенсаційних, а також влаштування дітей у престижні школи, університети і таке інше. Однак для цього також був потрібен ID-мікрочіп. І як не сумно було імамам та старійшинам Дірборна, але багато людей погоджувались. Жити у постійному страху, що подібне повториться, вони не могли. А перспективи як для них самих, так і для дітей, були дуже звабливими.

Усім причетним до спротиву поліції звинувачення скасували також. У тому числі Джеймі та Ахмаду.

Звісно, Глобальна комісія та Сім’я хотіли такими діями просто підкупити тих, хто їм створював незручності. Часто гроші можуть змусити забути про будь-які образи і взагалі вирішити майже будь-які питання.

Утім, були й такі, хто не пробачив. Ахмад був серед них. Джеймі, хоча і не був мусульманином, але отримав шрам на всю душу. Латіфа була однаково дорогою як Ахмаду, так і Джеймі, хоча останній знав її зовсім недовго. Йому ж здавалось, що він її знає усе життя, цілу вічність. Джеймі пригадував той сон, коли він лежав у Латіфи на руках, а вона його втішала, що «все пройшло». Він згадував про неї і плакав.

Тиждень після цих подій у Дірборні був оголошений траурним. Весь цей час Джеймі був там із Ахмадом. Він не надто пам’ятав, що відбувалось тоді, крім необхідних у таких випадках заходів, які згадувати не хотілось. Сидячи зараз на даху Пенобскот-білдінг, він подумки ці спогади пропускав через біль.

Наприкінці того тижня до нього підійшов Ахмад і запитав, чи йому все ще потрібна інформація по залізничному вокзалу. Джеймі сказав, що, звичайно, потрібна. Він дещо випав із колії, яка привела його у Дірборн. Картер ще міг бути живий, хоча пройшло вже немало часу. Але Джеймі був зобов’язаний продовжити пошуки.

— Справа дещо спростилась, — сказав Ахмад. — Я знаю, хто там зараз усім заправляє.

— І хто ж? — здивувався Джеймі.

— Вакх.

— А хто це?

— Півроку тому підім’яв під себе те місце. Звідки взявся — ніхто не знає. Грошей навалом. Що хоче зробити — також до кінця невідомо.

— Небагато інформації… — відповів Джеймі. — Але звідки ти знаєш?

— Коли у нас завдяки тобі вдалася хакерська атака на поліцейський корабель, ми дещо з нього витягли на наші сервери. Серед іншого була і ця інформація. Щойно продивлявся.

— Хм… Це поворот…

— Так. Він той, хто може знати, що з Картером. І ще одне. Ми його легко впізнаємо.

— Чому це?

— Він — роботизований кентавр.