Рай 2070

Частина 2

Глава 2

1

Для формування прогнозованого, покірного суспільства, яке легко піддається управлінню, стратеги Сім’ї вирішили взяти на озброєння, як це не парадоксально, ідеї з Комуністичного маніфесту. Тезу про ліквідацію приватної власності вони, звичайно, відкинули. Але інші пропозиції марксизму — руйнування таких інститутів, як сім’я, релігія та нація, — цілком можна було втілити й у рамках капіталізму.

Насамперед взялися за марксистський заклик щодо руйнування інституту сім’ї. Саме там, як відомо, закладаються базові моральні цінності. А людиною, яка таких цінностей не має, управляти значно простіше.

Для цього застосовували декілька інструментів. Одним із них була повна заборона на будь-яке «насильство» чи «домінацію» батьків над дітьми — не лише фізичне, але й «ментальне». «Ментальне насильство» влада визнавала навіть більш шкідливим, тому контролювала його у рази прискіпливіше.

До такого «ментального насильства» чи «ментальної домінації» включали «нав’язування» батьками певних правильних, на їхню думку, морально-етичних норм. Особливо коли йшлося про релігійні норми — християнські, мусульманські, іудейські чи будь-які інші. Вважали, що це забирає у дитини свободу самостійно прийти до власного світогляду, пригнічує її індивідуальність та може навіть травмувати психіку і викликати стрес.

Поняття «фізичного насильства», у свою чергу, стало настільки широким, що до нього тепер відносили навіть легенький удар по м’якому місцю, а часом і необережний дотик міг бути визнаний судом як правопорушення. Усе це оголошували негуманним і таким, що не відповідає вимогам ХХІ століття.

З іншого боку, дітей вчили у випадку, якщо батьки «порушують їхню свободу» чи проявляють «домінацію» (у будь-якому вигляді), повідомляти про це до Державної служби захисту дитинства. За найдрібніших проявів такої «домінації» дитину могли у батьків відібрати, а останніх позбавити батьківських прав навіть на майбутніх дітей.

Самих же дітей заохочували повідомляти про «злочини» батьків тим, що, у випадку їх скоєння, на батьків покладався обов’язок виплачувати дітям аліменти до 25-річного віку. Про це прямо говорили і у рекламі по ТБ, і у школі та дитсадку, що діти будуть отримувати щомісяця 2000 доларів від своїх батьків до 25 років, якщо повідомлять про їхню «антигуманну поведінку». Звичайно, багато дітей повідомляли, не до кінця розуміючи наслідки. А перебуваючи постійно онлайн, це зробити не складно.

Батькам рекомендували застосовувати до дітей лише «любов» і всіляко хвалити та заохочувати їхню «свободу». Якщо дитина по вісім годин на день грала у комп’ютерну гру, говорили, що вона так самовиражається і шукає себе. Забороняти їй не можна. За це можна позбутись батьківських прав. Якщо дитина чогось просить — відмовляти їй також заборонено, бо можна травмувати її слабку психіку, а це уже підпадає під «ментальне насильство». Ну і так далі.

2

Іншим аспектом, який руйнував інститут сім’ї, була ідеологія вільної любові. Саме слово «любов» було підняте ледь не на прапор усіма політиками Глобального Союзу. Можна навіть сказати, що за аналогією з оруельським гаслом із роману «1984», що починалось як «Війна — це мир», головне гасло у Союзі G17 було: «Життя — це любов».

Утім, «коли слова втрачають свій сенс — люди втрачають свою свободу», — писав колись Конфуцій. І зі словом «любов» вийшло практично те ж саме. Його вживали всюди і частіше за будь-які інші слова. На телебаченні, у різних реаліті-шоу, кінофільмах, глянцевих журналах, музичних кліпах, всюди говорили про любов. Говорили сміливо і голосно.

Любов’ю при цьому називали будь-які сексуальні стосунки, через що це слово досить скоро девальвувалось. Воно перестало бути інтимним, лише для двох, а стало постійно виставлятись напоказ та всіляко розмиватись.

У результаті не можна було вже зрозуміти, де любов, а де просто секс, закоханість чи взагалі збочення. Якщо людина каже, що вона любить, як можна довести, що це не так? Навіть якщо вона говорить, що любить одразу декількох партнерів різної статі, чи навіть тварину, робота або віртуального персонажа. Для того, щоб «не образити почуття» такої людини, проголошували, що це все любов. «Яка різниця? — говорили політики. — Гірше від цього точно нікому не буде».

«Кохання знову перемогло! Кохання не має меж!» — казали вони, коли Верховний Суд вслід за визнанням права на одностатеві шлюби визнав право особи вступати у шлюб із необмеженою кількістю осіб, а потім і з «non-human persons» (тваринами, роботами, героями серіалів, комп’ютерних ігор тощо). Адже шлюб — це ж лише «вираження любові», чи не так?

Такі сім’ї, де було більше двох партнерів, на слензі називали «зграями». Офіційно вони називались «поліамурними сім’ями» і всіляко заохочувались. «Більше батьків — більше любові дітям!» — знову говорили політики. Звичайно, «матері» чи «батька» у класичному розумінні цих слів в таких сім’ях уже не було, але проголошували, що нові варіанти сімей можуть дати дітям навіть більше.

Стáтей — або точніше «гендерних ідентичностей» — також було уже декілька сотень, тому комбінації «поліамурних сімей» могли бути найрізноманітнішими. Зграя Джеймі була дуже яскравим, показовим «коктейлем» у цьому плані.

Для чого це все було Сім’ї та Глобальній комісії? Справжня любов — це небезпечна річ для диктатури. Любов — це значить бути готовим до самопожертви заради того, кого любиш. Це не лише розвага і отримання задоволення. Диктаторам не потрібні ті громадяни, які можуть бути пасіонарними, можуть жертвувати своїми матеріальними благами заради чогось вищого, нематеріального. Саме тому, пропагуючи любов як секс, як розвагу, лише як отримання задоволення, формувалось суспільство, що хоче тільки брати, а не віддавати, що сприймає любов з точки зору споживання — як товар, як чергову іграшку. А таким інфантильним суспільством маніпулювати набагато легше. Воно скоріше погодиться бути рабом, відмовиться від своїх політичних чи громадянських прав, аби йому залишили можливість розважатись.

У випадку тих же «поліамурних сімей» іграшками були як власне партнери, що утворювали ці «зграї», так і діти. Кожен партнер сприймав іншого чи інших — а їх могло бути й понад десяток — здебільшого як джерело розваг і задоволення. Оскільки звичайний секс швидко набридав (нудьга — це взагалі типова річ для суспільства споживання), то щоденною і головною справою став пошук нових «рольових ігор», секс-девайсів чи навіть секс-імплантів для отримання нових «відчуттів» від «любові». Для особливо тонких натур джерелом «нових відчуттів» ставали тварини, роботи чи комп’ютерні герої, з якими вони «одружувалися». «Любов не має меж!»

Діти були також чимось на зразок іграшок, схожих на маленьких собачок, яких вишукані, але недалекі леді часто носять із собою та які є не більше ніж елементами їхнього антуражу. Особливо якщо цих дітей привезли уже «надрукованими» в трирічному віці. Вони дуже милі, з ними можна погратись, їх можна одягати у різні костюми. Словом, з дітьми могло бути навіть веселіше, ніж з чіхуахуа. Звичайно, внутрішній світ дітей при цьому відходив на другий план.

3

Самим батькам фізично народжувати дитину вже потреби не було. Спочатку її народжували завдяки штучному заплідненню сурогатні матері, а годували роботи-няньки якісним замінником материнського молока. З розвитком технологій дітей почали друкувати на 3D-принтерах, що стало ще простіше й раціональніше з точки зору затрат. Джеймі саме потрапив у цю хвилю і був надрукований на 3D-принтері чи не в перші роки такої практики.

Ще одним трендом, як було сказано вище, стала доставка дитини вже трирічного віку у родину-замовника. Вона в такому віці вже не потребувала того догляду, як у рік чи два. Дитину друкували, прискорювали процес дорослішання у спеціальних капсулах, і за три-чотири місяці доставляли за адресою, так би мовить, «готовою».

Чекати три роки, звісно, ніхто б не хотів. І виробники це розуміли також. Терпіння у суспільстві споживання взагалі не визнавалось за чесноту: усі хотіли все й одразу. Тому отримати дитину «під ключ», та ще й відносно швидко, було набагато зручніше, ніж самостійно виношувати ембріон, у муках народжувати і ще декілька років прокидатись вночі, щоб заспокоїти немовля від плачу.

Капсули для прискорення дорослішання витіснили навіть роботів-няньок. Останні в таких капсулах уже були не потрібні і їхню функцію виконував просто шланг.

Звичайно, мінусом було те, що в капсулі дитина не отримувала тієї порції батьківської любові та тепла, як раніше. Але потім їй це компенсовували сторицею через гори подарунків та можливість робити все, що вона хоче.

На думку правлячої еліти, усе це в комплексі мало зруйнувати інститут сім’ї, що працював до цього тисячоліттями і, як наслідок, розірвати усі можливі зв’язки між батьками та дітьми. Власне, самих «батьків» — матері та батька — тут і не залишалось. Відтак реальне «батьківське почуття» практично зводилось нанівець. Як і здатність любити у самих дітей.

А чим слабшим ставав інститут сім’ї, тим сильнішою ставала тоталітарна держава. І тим більше сфер людського життя підпадали під пильний нагляд — або, як казали, «догляд» — Глобальної комісії.

Любов у сім’ї та сама сім’я убивались через вульгаризацію і комерціалізацію цих тендітних, сокровенних стосунків, які раніше освячувались спочатку таїнством шлюбу, а потім і дивом народження. Нічого святого від шлюбу вже не залишилось. Тільки вільна любов та «задоволення потреб». А про диво народження у еру трансгуманізму і згадувати було смішно.

Для «ортодоксальних» же сімей з чоловіка та жінки, які ще народжували по-старому, процес повноцінного виховання дітей ставав практично неможливим. Держава наполягала, що її компетентні комісії краще знають, що потрібно дитині і де батьки зробили щось не так. Тому останні вимушені були просто відсторонятись від власних дітей, навіть байдужіти до них. А діти байдужіли до таких батьків у відповідь.

Це і було потрібно владі: зростити декілька поколінь громадян у таких умовах. А далі з ними можна було робити що завгодно.

Такі діти виростали меркантильними, цинічними, з ампутованими душею та серцем. І водночас – занадто інфантильними, щоб приймати власні рішення та брати на себе відповідальність. Вони хотіли все і зараз та не хотіли чекати. Їх треба було розважати, інакше їм ставало скучно. Показавши таким уже дорослим людям «цукерку» у вигляді безумовного доходу, їх можна було схилити до відмови від будь-яких громадянських прав. А якщо все суспільство таке, то воно стає просто знахідкою для встановлення диктатури.

Тим більше, що сам безумовний дохід — це була ще одна технологія, як зробити суспільство інфантильним та залежним від «влади, яка піклується про всіх». Замість того, щоб самим заробляти собі на життя і бути незалежними, людей привчали до подачок, до доходу в обмін на свободу. Дохід був реальний, а свобода, здавалось, — річ ефемерна, та й вона наче нікуди не зникала. Можна було веселитись і розважатись, як і раніше. Це було суспільство «щасливих немовлят», не інакше. Стратеги Сім’ї справедливо вважали, що найкращий раб — це той, хто не усвідомлює свого рабства.

І чи варто було дивуватись, що пустота у душах таких громадян, вихованих без родинного тепла на одній вседозволеності, перетворювалась на злобу й агресію до світу? Щоб заповнити цю душевну пустоту, вони мали споживати щось нове все частіше й частіше, а розваг жадали все більш захопливих і, зазвичай, дедалі жорстокіших. Держава на це з радістю закривала очі, аби вони не цікавились політикою і власними громадянськими правами. Джеймі був типовим молодим жителем цієї щасливої країни.