Рай 2070

Частина 4

Глава 1

1

Сонце заходило відразу навпроти Джеймі. Він дивився на те, як помаранчеві та червоно-рожеві промені огортають будівлі Детройта, немов підбираючись до Пенобскот-білдінг, де сидів він сам. Хлопець відклав Байрона і одягнув помаранчеві окуляри. «Тепер ми в одному стилі», — подумав він. Окуляри у нього залишились ще з того дня біля мечеті. Йому вони подобались, як і все, що нагадувало про Латіфу.

Він уже майже весь день сидів на даху хмарочоса і думав про своє життя, чергуючи спогади із читанням «Манфреда». Тепер же, таке враження, компанію йому вирішило скласти втомлене сонце. У них із Джеймі було дещо спільне. Обидва наближались до закінчення пройденого шляху, за яким мав бути початок чогось нового. Це нове, принаймні для хлопця, могло означати не лише повернення до колишнього замкненого кола, але й вихід на свою власну траєкторію.

Він увімкнув на своєму бумбоксі ремікс на Non Phixion — «Say Goodbye To Yesterday». З перших же секунд почало лунати вже знайоме для нього звернення автора. Джеймі знав ці слова напам’ять і повторював їх губами: «Триста шістдесят п’ять днів у році ми переймаємось тим, щоб знайти істинний сенс життя. Ми граємось у непотрібні протиріччя. Протиріччя, що лише зростають. Живіть кожен день так, наче він може стати останнім…».

Ці прості, можливо, навіть банальні слова хлопець зараз сприймав через свій досвід, і вони наповнювались для нього особистою, такою відчутною для серця і душі повнотою. Немов чаша всередині нього заповнилась, і тепер від дотику до неї музичних хвиль сама починала звучати по-новому, не пусто, а з глибиною.

Жіночий голос тим часом співав на приспіві про те, що:

«We can live today, but we’re not promised tomorrow.

We can pass away, say goodbye to yesterday…»

Джеймі ще не хотів «pass away», у нього ще були тут незавершені справи. І так просто він їх точно не залишить. Ні-ні, справи треба довести до кінця. Роздати кожному по подарунку, на який той заслужив, а далі самому можна куди завгодно. І буде — що буде. Життєва енергія виточувалась у ньому, немов у стріли, які він мав випустити по усім своїм «друзям», і лише потім він зможе заспокоїтись. Не раніше.

А зараз повільна, але філософсько-вдумлива мелодія Non Phixion ніби огортала його, приводячи всі цеглини духу у правильну структуру, розставляючи все по своїм місцям, відновлюючи і збираючи. А також готуючи. Джеймі за останній місяць навчився бачити і слухати самого себе. Це вийшло якось непомітно, поступово. Загартовуючись і управляючи своєю пристрасною природою, остання стала для нього мов зброєю. Раніше вона стріляла хаотично і здебільшого у нього самого. Зараз він усвідомив себе вище неї, відділив себе від неї, подивився на свою нестримну природу і почав її приручати. Виходило не завжди. Але коли виходило, то дух керував пристрастю, коли треба — з нею зливаючись, її підсилюючи або навпаки заспокоюючи. І цим, здавалось, можна було перевертати гори. Без жодних імплантів.

Однак два тижні тому він перебував до цього лише на півшляху, будучи в горнилі подій, які сам же і викликав. Ці події не до кінця розв’язались і тепер. Скоріше, саме тепер, саме сьогодні вночі вони мали досягти своєї кульмінації. Але це буде трохи згодом, за кілька годин. Зараз же, оглядаючись назад, він дивився на останні два тижні, які провів у пошуках Картера.

2

Після того, як Ахмад йому повідомив, що ниточки ведуть до Вакха, який і тримає Центральний вокзал, постало питання про те, що це взагалі за фрукт і як краще на нього вийти. Ахмад, зі свого боку, висловив бажання допомогти другові з огляду на пережите нещодавно. Кидати зараз Джеймі одного у такій справі було б неправильно. Тим більше, Ахмад міг бути дійсно корисним. Він був класним програмістом, і його ніхто з банди Вакха не знав. На відміну від Джеймі, якого вже просканували при спробі пройти і, очевидно, запам’ятали ще з попередніх подій.

Лишались нез’ясованими питання, що взагалі за аварія відбулась того дня і як власне Джеймі дістався госпіталю. Але ці питання мали з’ясуватися по ходу, якщо вдасться. Головне було — знайти Картера. Або хоча б відповідь на питання, що з ним.

Ховербайк хлопця тим часом полагодили, і оскільки всі обвинувачення у спротиві поліції були зняті, розблокувався основний режим. Ахмад же полюбляв більш серйозні тачки. Він мав щось на зразок ховерджипа, великий і потужний. А також декілька пікапів для звичайних доріг. Такими ще також користувались.

Вирішено було роздобути більше інформації про Вакха і людей, що з ним і на нього працюють. Фотографії Вакха у них не було, тому залишалось орієнтуватись на його загальний вигляд, що впадав у вічі навіть сьогодні. Сунутися відразу на вокзал не було сенсу. Охорона їм точно довідки не дасть, а всередину не пропустить і поготів.

Проте Ахмад зауважив, що вони мають зробити ще дещо перед цим. І це дещо стосувалось самого Джеймі. Той спочатку не второпав, що його друг має на увазі. Ахмад показав на зап’ястя: «Оце треба вийняти».

— Ти що, здурів? — відповів Джеймі. — Це ж може бути довічне, якщо не гірше…

— А ти вважаєш, після того, що сталось, після гибелі Латіфи, ти ще можеш мати у тілі мікрочіп Глобальної комісії?

— А у тебе хіба його немає?

— Уже немає.

— Я не знаю, друже. Я також ненавиджу Глобальну комісію і не прощу їм смерть Латіфи, як і все, що сталося. Але… Що ж робити потім? Без нього ж немає життя…

— Будеш сумувати за гулянками, PlayStation і «Трансформерами» в кіно?

— Ні… Я не про це… Але… Без чіпа ж і роботи не знайти… І взагалі як вигнанець якийсь…

— Так, вигнанцем бути не просто… А роботи у нас і в Дірборні повно. Були б руки і голова на плечах. Знаєш, я також раніше думав, що можна все поєднати, примиритись, бути десь посередині. Але не можна. Потрібно визначатися, з ким ти. Такий час, Джеймі.

— Я розумію… Але я хочу ще трохи почекати…

— Ти думаєш, що все саме собою налагодиться?

— Я не знаю…

— Уже не налагодиться, друже. Далі буде тільки гірше.

— Можливо… Але хто знає напевне, як воно буде?

— Напевне у нас є семеро жертв… А якщо шукати «компроміси» зі злом, то зло буде лише рости, помічаючи нашу слабкість.

— Слухай, ну а ти хочеш сам перемогти Глобальну комісію? Чи навіть з усім Дірборном? Ахмаде, для неї ми всі — лиш забавка. Вона зітре в порошок весь Дірборн разом зі мною і тобою, якщо захоче. Зараз у неї немає супротивників, це треба визнати.

— Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах, — відповів Ахмад. — Прикро, що ти цього не розумієш.

— Давай тільки без цього пафосу. Я все розумію. Але живими ми можемо куди більше, ніж мертвими.

— А я тобі й не пропоную самогубства. Без чіпа людина навіть більше жива, аніж з ним. Хоча, якщо ти так любиш своє солодке життя і маєш надію до нього повернутись…

— От не треба цього… Я завжди ношу з собою ножик про всяк випадок. Давай почекаємо. Як я дозрію, я сам це зроблю.

— Як хочеш… Тільки дивись, щоб не вийшло занадто пізно…

— Ок…

Джеймі було неприємно, бо в словах Ахмада була деяка правда. У глибині душі Джеймі ще сподівався, що, може, все повернеться на круги своя. Тим більше, звинувачення з них усі зняли. Та й політика була йому до одного місця. Він у ній нічого не тямив. Але тут ця політика сама наздогнала його, сама зайнялася ним, хоч як би він не хотів займатись чи цікавитись нею.

І це подвійне, непоєднуване почуття безкінечного болю і злості на Глобальну комісію за Латіфу та якесь зрадницьке сподівання, що він повернеться до «нормального» життя… Як такі почуття можуть існувати одночасно? Це ж немислимо… Але існують. І знову потрібно робити вибір. Та чи потрібно? Може, саме владнається?

Та й для чого ці безглузді жертви? Усе одно Глобальна комісія непереможна… Але і жити зі шрамом у серці та вдавати, що нічого не сталось… Як це можливо?.. Маючи на зап’ясті мітку вбивці коханої дівчини… Джеймі розривало зсередини від таких думок, від того, що він не може зважитись… Що він, напевно, слабкий, яким би не здавався сильним… Але повністю розірвати з минулим життям він ще не міг.

Джеймі вирішив на цю тему поки не думати. Треба було зосередитись на пошуках Картера. І Вакха. «Ще один клоун! — міркував хлопець. — І де ти взявся на мою голову?» Ахмад запропонував все ж таки зайнятись тими камерами спостереження, про які його просив Джеймі. Сам Ахмад тактовно не задавав зайвих питань, яке відношення мають ці записи біля Медичного центру до подій на Центральному вокзалі. Він розумів, що відношення таки мають, якщо Джеймі про це сказав. Значить, він ще не міг усього розповісти. А випитувати некрасиво.

Джеймі погодився почати з камер, тим більше, що йому на думку щось нічого не спадало.

— А ти точно зможеш їх дістати? За ніч з 5-го на 6 вересня треба, там парк біля госпіталю… Не знаю навіть, як він називається…

— Толан-парк. Я вже навів деякі довідки, розпитав у потрібних людей з роботи. З колишньої вже роботи…

— З «колишньої» через мікрочіп?

— Так… Але шанси дістати є. Зв’язки-то залишились. Спробуємо, спробуємо…

— А що ж мені робити? — запитав Джеймі.

— Тобі? Ти ж знаєш «злачні» місця Детройта… Пройдись по ним, попитай…

— З чого це ти взяв, що я знаю? Ну, зрештою, трохи знаю… Ок, багато знаю! Пройдусь…

— І, Джеймі, беручи до уваги твій вибуховий характер, я тобі дещо дам… Про всяк випадок.

— Чого ж це він вибуховий? А що у тебе є?

— Зараз покажу. Але це виключно для самозахисту, запам’ятай…

Ахмад знарядив Джеймі усім необхідним, і вони розділились на декілька днів. Кожен зайнявся своїм напрямком.

3

Джеймі дійсно любив гульнути. І знав як більш-менш пристойні заклади, так і, так би мовити, для цінителів, які йому зараз і пригадувати було неприємно, але доводиться. У старі часи він міг на декілька днів випасти з життя у таких закладах, щоб потім довго шукати виходу з породженої пустоти та депресії. З чим хлопцю якраз і допомагав Картер своїм «психоаналізом».

Думаючи, що треба буде повертатись у ті місця, знову бачити те, Джеймі кривився від невдоволення. Так, наче хтось йому збирався показати кіноплівку з його попереднього життя, яку він скоріше хотів би геть забути чи стерти. Утім, «рукописи не горять». Кажуть, що після смерті чи близько до неї перед людиною пролітають немов кадри зі всієї біографії. І тепер Джеймі був у передчутті чогось подібного.

У нього було декілька варіантів, куди піти спочатку. Він вирішив не обманювати себе і почати із найбільш розпусних місць, як би вони йому зараз не були неприємні. Вірогідність того, що там щось знатимуть про Вакха, була вища, ніж якби він пішов у кафетерій за рогом. «Не в театр же йти!» — думав він.

Першим місцем стало казино-готель «Gomorrah». Знайома вивіска з буквою «G», обвитою змієм, не змінилася з часу його останнього візиту сюди. Усе тут виглядало, як і раніше. П’яні мажори просаджують кревно зароблені гроші, дівчата шукають кавалерів побагатше, а на фоні звучить Пітбуль та Марк Ентоні із вічно молодою «Rain Over Me».

Зайшовши до головного залу, Джеймі окинув оком навколо, швидко оцінив ситуацію, побачивши декількох знайомих, і вирішив зіграти в покер. Він примітив знайомого круп’є Ніко, за столиком якого вже сидів його старий колега по гулянках Берні, та вирішив до них приєднатись.

— Хей, Джеймі! — з радістю крикнули вони йому, щойно побачивши. — Давно тебе не було! Де пропадав?

— Учився, — посміхнувся він. — Бібліотеки весь час відбирають.

— Та не мели дурниць!

— Що у вас тут? — запитав Джеймі. — Холдем? Ніко, здавай і мені.

Пішла невимушена розмова за грою. Джеймі намагався акуратно випитати, що тут нового в казино, чи немає нових цікавих відвідувачів. Мимоволі зазначив, що технології зайшли вже настільки далеко, що він нещодавно бачив роботизованого кентавра.

— Уявляєте? — запитав він. — Ще ніколи не грав у покер з кентавром. До вас такі не заходять? — з посмішкою поцікавився він.

— Джеймі, це все фігня, — відповів йому Берні, товстий і лисуватий чолов’яга, що вже був добре напідпитку. — Я тут бачив, сам Ріккі Анджело заходив півгодини назад.

— А це ще хто? — запитав Джеймі. — Якесь знайоме прізвище.

— Як, ти не знаєш Ріккі? Його ж морда на всіх бігбордах висить. Комісар, хай йому…

— А… Це той… Знаю-знаю… — відповів хлопець. — Він також у покер грає?

— Ага, аякже… Який там покер. Він на «третьому поверсі», — підмигнув йому Берні.

— На якому третьому поверсі? Де готельні номери?

— Які там номери!

— Берні, по-моєму, ти балакаєш зайвого… — втрутився раптом Ніко.

— Нікі, ми ж просто теревенимо, — Джеймі підсунувся до Берні поближче, щоб було краще чути.

— На «третьому поверсі», там! — показав Берні пальцем униз. — І я б там зараз був, але мене звідти вигнали!

— Як вигнали?

— Розлив на одну дурепу шампанське! Ну, і ще дещо зробив… Але то таке… Ось, ось пропуск мій туди! — сказав Берні і вийняв із внутрішньої кишені піджака пластикову картку. — І я зараз відіграю тут свої гроші і туди повернусь! Хай тільки спробують мене не впустити… А там такі розваги пропонують… Ти тут таких раніше й не бачив!

— А де ж можна придбати такий пропуск? — напівпошепки запитав хлопець.

— А ніде! — відповів Берні. — Я півроку його діставав… А зараз через одну ось…

— Слухай, а давай зіграємо на нього, — раптом запропонував Джеймі. — А то я там і не був, а цікаво.

— Оо, чого захотів! Зуськи! — розгарячкувався товстун. — Що ж ти мені поставиш за нього?

— Ну, наприклад, штуку зелені.

— Розсмішив! І за десять штук не віддам!.. А знаєш що, а на твій байк зіграємо, — хитро посміхнувся він.

— На байк? Здурів?

— Ну, то й відчепись!

Джеймі хмурився, але розумів, що таємничий «третій поверх» і цей полупокер Анджело, який начебто зараз був там, могли якось вивести його на Вакха. Що ж було робити? Це ж байк… Але на шальках терезів була інформація, яка може допомогти знайти Картера. Хоча, може, там ніякої інформації і не буде… Але Джеймі відчував, що щось має бути. Байк — так байк!

— Згода! — сказав він. — Ось ключі від байка. Клади свій пропуск.

— О, це вже діло! — відповів Берні. — Ніко, ти чув? Давай, обслужи нас, поки інші відійшли. Зараз буде партія! — вигукнув він і потер руки.

— Ніко, зроби ласку, здай одну, — попросив Джеймі.

Круп’є взяв нову колоду, вправно її перемішав і роздав обом гравцям по дві карти. Джеймі подивився на свої: чирвова сімка і трефова четвірка. Якби він міг, то голосно б видихнув від невдоволення, але назовні хлопець був абсолютно спокійний. Почекаємо. Гірші карти бувають, але рідко.

Оскільки ставки вже були зроблені, Ніко повільно розклав п’ять карт на стіл. Чирвовий туз… Бубнова дама… Пікова вісімка… Бубнова п’ятірка… Пікова шістка…

Берні розтікся посмішкою на все обличчя, побачивши ці карти. Очі його засвітились, наче він зірвав джекпот. Він видав якесь мукання на зразок «мммм!» і вигукнув:

— Дві пари! — та поклав на стіл трефовий туз і чирвову даму.

— Щастить тобі сьогодні, Берн, — сказав Джеймі.

— Так, я твій байк давно запримітив! А тепер він мій! Аха-ха-ха!

— Запримітив давно, кажеш?

— Так! Ну що, покажеш свої карти чи скинеш? — сміявся він.

— Чого ж, покажу, — сказав хлопець і поклав на стіл карти. — Стріт. Давай сюди пропуск.

— Як?! — не повірив своїм очам Берні.

— У Джеймі стріт, він виграв партію, — підтвердив Ніко.

— А на байку я тебе якось потім покатаю. Може! — сказав Джеймі і забрав зі столу пропуск на «третій поверх» та ключі від ховербайка.

— Ах ти! Він махлював! Я тебе…

— Заспокойся, Берн, а то покличу охорону, — сказав Ніко.

— Та я що, я ж тільки…

— Як пройти туди? — запитав Джеймі, перебиваючи його.

— Із заднього двору! Іди уже звідси! — кинув йому Берні. — Зіпсував мені весь настрій! Ох, я тебе…

Джеймі залишив цей потік свідомості та швидко видалився на вулицю у пошуках входу до «третього поверху».

4

Хлопець обійшов казино, але жодного входу на задньому дворі не побачив. «Надув цей карапуз!» — подумав Джеймі. Але тут наче прямо зі стіни вийшли якісь дві дівчини. Вони буквально пройшли крізь неї, як в якомусь ілюзіон-шоу. Це нагадувало голограму, за якою міг бути вхід до таємного приміщення. Дівчата ж відійшли аж за ріг, очевидно, щоб їх там ніхто не побачив. Джеймі пішов за ними. Коли вони зупинились, то одна дівчина виблювала. «Налигались уже…» — вирішив хлопець, однак притаївся, намагаючись підслухати, про що вони говорять.

— Кіті, я вже не можу! Це вище моїх сил! І я на таке не підписувалась, навіть за такі гроші! — скаржилась та, котрій стало погано. Почувся плач.

— Вів’єн, ну потерпи. Ріккі сьогодні просто перебрав із героїном. У нього буває…

— А якщо він мене ще вб’є? Він же псих… — не вгамовувалась перша.

— Ну припини. Ще одна сесія — і все. А далі ти багата! І все потім забудеться.

— Я боюся… Пішли звідси! Давай зараз втечемо!

— Припини. Потім буде навіть гірше, коли він нас знайде.

Джеймі зрозумів, що тут коїться щось нездорове. Зрештою, в таких закладах, особливо у таємних приміщеннях, коїться тільки таке. Він про це знає напевне.

— Розважаєтесь, дівчата? — підійшов він до них. — Детектив Крокет. Поліція Детройта. Відділ моралі.

Дівчата подивились на нього ошелешеними очима.

— Блін, тільки не це… — сказала Кіті. — Ну чого мені так щастить?!

— Не треба, будь ласка, в мене мала дитина! Я більше не… — не завершила Вів’єн і її знову вирвало.

— Якщо ви зараз же не заберетесь звідси, про вас буде знати весь Детройт! Я вам це обіцяю. А ти свою дитину побачиш років через п’ять! У якому номері Анджело? Швидко кажіть мені!

— У кабінці «Z», у залі «Вавилон»! Ми взагалі не…

— Та мені байдуже, що ви! Бери свою подругу і валіть звідси! І завезеш її до лікаря! Забирайтеся! Ну ж бо!

Кіті підхопила свою «хвору» подругу і вони незграбно побігли, як могли, геть. «І нічого не вибуховий характер, — подумав Джеймі. — Досить спокійно поговорили… І знаю тепер, куди іти». Їхньої розмови начебто ніхто не бачив, тому він міг спокійно йти всередину.

Джеймі дістав рукавички, які дав йому Ахмад. Сам він був у прогумованому одязі, що на вигляд не відрізнявся від звичайного. Рукавички могли виконувати функцію електрошоку, якщо їх увімкнути ударом однієї об іншу. Можна було увімкнути й лише одну, але для цього потрібно було пізнати таємницю дзен-буддизму: «оплеск однією долонею». Утім, тут все було простіше. Достатньо було ударити пальцями по нижній частині долоні — і електрошок вмикався лише на одній.

«Зараз подивимось, що тут за вечірка», — міркував хлопець. Він пройшов крізь голограму, за якою був темний коридор, де мерехтіли лазери. Вони немов зчитували щось з людини, яка заходила. «Напевно, зчитують картку-пропуск, а може, й ID-мікрочіп зі штрих-кодом», — подумав він. Пройшовши до середини коридора, Джеймі побачив, що попереду відчинились двері ліфта, куди він і зайшов. Там була одна велика кнопка «3», а також ще декілька до стоянок ховеркарів і звичайних машин, що було зрозуміло із позначок.

Спустившись на «третій поверх», він побачив, що поруч були ще три ліфти, які вели сюди ж, але звідки — невідомо. «Для супер-віп, напевно», — вирішив хлопець. Поруч розташувалась своєрідна рецепція з роботом, який вітав гостей:

— Сер, якщо ви потрапили до нас, значить ви — обраний! — почав робот.

«Ну-ну», — подумав Джеймі.

— Але у нас є деякі правила. Відеозапис у нашому закладі суворо заборонений. І не питайте, що буде за порушення, — робот посміхнувся, як зміг. — Наша система вже просканувала ваші ґаджети та імпланти при вході. Підтвердіть запит на кожному з них, щоб встановити пароль на функцію камери. Його буде знято при виході. Також повідомляємо, що усі гості з контактними лінзами від Wave мають покласти їх у спеціальні бокси на весь час візиту. Бажаємо гарного відпочинку!

— Немає вже чого класти, — сказав хлопець.

Він заблокував камеру на смартфоні, що йому позичив Ахмад, і пішов далі.

Дугоподібний коридор вивів до великої зали у формі амфітеатру. Було схоже, ніби знаходишся в Колізеї, побудованому під землею. Джеймі такого підземного закладу ще не бачив. На кожній сходинці розміщувались столики, за якими сиділи люди, випивали і розважались. Вечірка, таке враження, була в самому розпалі. Внизу амфітеатру була арена, на якій демонстрували розважальну програму. Джеймі побачив, що зараз там лев гризе людину, яка дуже сильно кричить. Люди при цьому сміялись і показували пальцем. Він відвернувся.

На останньому поверсі, де він перебував зараз, було четверо великих дверей із написами: «Вавилон», «Єгипет», «Содом» і «Рим». Джеймі зрозумів, що це мають бути двері до додаткових залів з кабінками чи ще чимось. Вони були розташовані так, що «Єгипет» був навпроти «Вавилона», а «Содом» навпроти «Рима», позначаючи таким чином кожну сторону амфітеатру.

Йому потрібен був «Вавилон». Джеймі підійшов до дверей, побачив там термінал з монітором і вставив картку. На моніторі висвітились вільні кабінки з описом того, які саме розваги можливі у кожній із них. «Знову ці кабінки», — подумав хлопець і прикро зітхнув. Таких розваг він ще дійсно не бачив. І краще б не бачив взагалі.

Раптом двері «Вавилона» відчинились, і звідти вибіг напівголий Ріккі Анджело з шаленими очима і в повному неадекваті.

— Де мої дівчата?! — крикнув він. — Я ще не завершив! Паскуди! Втекли?!

За ним ішли, очевидно, його охоронці.

— Сер, вам краще повернутись назад, — сказав один із них.

— Що?! Не вказуй мені! — крикнув Ріккі і відштовхнув охоронця. — Ви всі скоро будете біля моїх ніг! Усі! — звернувся він уже до гостей і пішов залом, штовхаючи тих, хто потрапляв йому під руку.

Джеймі дивився на це збоку, чекаючи, що подарує йому ця вистава. Він боковим зором кинув погляд на коридор і помітив, що декілька охоронців там ще залишились. Ріккі ж не вгамовувався.

— Я скоро стану головою Комісії! Рішення уже прийняте! — кричав Анджело. — А потім стану королем! Я стану! Я!

— Сер, вам дійсно краще… — спробував інший охоронець, але Анджело його відштовхнув.

— А таких, як ти, ми ліквідуємо! Усіх вас, пізанти драні! А потім ліквідуємо і Сім’ю! Вони думали, будуть помикати Комісією… Не на тих напали! Скоро будемо і їх читати! Усіх будемо читати!

— Кого це він збирається читати? — запитала якась пані у свого друга.

— Твої думки читати, дурепо! Твої! Якщо не читаємо вже зараз… — відповів Ріккі замість її кавалера. — А потім знищимо цих лузерів, які тут розплодились! І ти, вівця, у мільярд не потрапиш! І твій йолоп також! Аха-ха-ха! Час жнив гряде! Аха-ха! — залився він істеричним реготом.

— Ну ти, полегше! — відповів кавалер цієї пані. — Я не подивлюсь, що ти… — але охоронець його відтіснив, не давши закінчити.

Самі охоронці вже, було видно, втомились і вирішили завершувати цей спектакль. Вони спробували взяти свого клієнта під руки, але той в останній момент вирвався.

— Але як же все дістало! Була б моя воля, я би всю планету підірвав на шматки! І мільярда б не залишив, як ці телепні хочуть! — продовжував Ріккі. — Усе дістало! Усе! І вічне життя хай іде під зад… Стільки героїну в мене не влізе все одно… — пробурчав він і натрапив на якусь іншу пані. — Оо, яка! Хочеш вічне життя? Хочеш? — вирішив він звернутись до неї. Та мовчала. — І правильно! Краще смерть! Смерть… — задумався він. — Не бачити вас усіх, від усіх вас нудить… Для чого? Для чого це все треба?! — запитав він незрозуміло у кого. — Знищу всіх вас і себе! І себе також! Ось тільки отримаю владу, і… — на цих словах він упав на столик і відключився.

«Цікаво, — подумав Джеймі. — І справді, веселі часи на нас чекають». У залі тим часом запанувала тиша. Охоронці підняли Ріккі зі столу й понесли до кабінки. Відвідувачі переглядались між собою, дехто перешіптувався. Джеймі помітив, що під час виступу молодого політика деякі люди все ж нишком записували відео на телефон, хоча як вони розблокували камеру — було не ясно. До них відразу підійшли охоронці і чемно почали розмову. Ті щось завзято заперечували.

Інтернету на «третьому поверсі» не було зовсім. Напевно, стояло якесь блокування. Тому в мережу виступ Ріккі потрапити відразу не міг. Хіба що від адміністрації закладу, яка все, що відбувалось у приміщенні, очевидно, записувала також. Проте навряд чи вона б на таке зважилась. Тих же, хто записував на телефон і сперечався з охоронцями, уже кудись відвели.

Джеймі подумав, що і йому пора вже збиратись… Про Вакха він уже не випитає, а щось цікаве тут навряд чи ще буде. І так уже стільки всього побачив і почув… Він вийшов тим же шляхом, яким зайшов, та полетів до себе додому в гуртожиток.

5

Наступного дня хлопець вирушив у інше місце — клуб «Ragnarock», що також «славився» своїм специфічним спрямуванням. Будівля клубу була виконана у готичному стилі зі скульптурами химер на різних поверхах. Немісцеві могли подумати, що це якийсь музей або декорація для фільму жахів. Останнє було ближче до істини. Тут збиралися ті, хто полюбляв здебільшого такі ж або схожі розваги, що Джеймі спостерігав день тому у «Gomorrah». Але якщо в останньому клієнти лише задовольняли свої тваринні, схиблені інстинкти, то «Ragnarock» став обителлю для тих, хто вкладав у такі розваги ще й певний ідеологічний зміст.

Іншими словами, якщо в «Gomorrah» збирались передусім примітивні матеріалісти, для яких головним був зовнішній прояв їхніх розваг, то контингент «Ragnarock» був значно «просунутішим». Останніх спокушала саме духовна сторона їхніх вчинків. Вони розуміли, що своїми діями кидають виклик чомусь вищому у метафізичному сенсі. І цим бажали самоствердитись, надати собі ваги, хоча й від зворотного — порушивши всі закони і норми духовного плану буття. Норми, які встановлені не ними, але ними знехтувані.

Ці люди були більш чутливі і тонші, ніж грубі й тупуваті відвідувачі «Gomorrah». Вони розуміли, що немає протиріччя між духом і матерією. Матерія взагалі пасивна. Вона сприймає те, що надає їй дух. Але справжня боротьба є між духом і духом. І у цій боротьбі вони свідомо обирали повстання, бунт, зневагу до божественного духовного порядку. Таким був вибір їхньої свободи волі. За яким, як вони самі думали, слідуватиме хаос і відчай лише десь назовні, а не в них самих.

Джеймі не любив це місце. Він був тут усього раз, на п’яну голову, але навіть тоді відчув щось загрозливе не лише для своєї фізичної безпеки, а скоріше схоже на те відчуття глибинного жаху, яке він відчув і пережив пізніше. Він спеціально прийшов сюди удень.

Щоб не втрачати час, хлопець вирішив відразу звернутися до Макса, адміністратора закладу, який мав бути на роботі й у світлу пору доби. Він знав, що Макс став адміністратором лише нещодавно. До цього тут заправляв усім інший. Джеймі забув його ім’я, але добре пам’ятав історію, яка гуляла у певних колах Детройта. Подейкували, що попередник Макса збожеволів і почав вважати себе Фенріром, містичним вовком з норманської міфології, який принесе з собою апокаліпсис. Божевільний начебто зачинився у кімнаті й почав вити, мов вовк, здійснюючи якийсь таємничий обряд, а потім укоротив собі віку. Принаймні така була «офіційна» версія.

Сам «апокаліпсис» у норманській міфології, власне, й називається «Ragnarok». Літеру «C» було додано до назви клубу, очевидно, для гри слів із відомою піснею гурту Kiss — «Detroit Rock City».

Удень клуб був зачинений. Але Джеймі від когось чув, що якщо двічі постукати дверним молотком, який був, як не дивно, з вовчою головою, то мали відчинити. Він так і зробив. Щоб почули напевне, вклав чи не всю силу у ці два удари. Відповіді не було. Джеймі вирішив стояти і не йти, доки не відчинять. Стукати ще було не варто, думав він. Тоді б не відчинили точно, зрозумівши, що це хтось сторонній.

Він так простояв хвилин зо двадцять, після чого відкрилось невелике вікно у дверях.

— Хто ти і чого хочеш? — пролунало звідти.

— Мені потрібно поговорити з Максом.

— А сам ти хто?

— Я… Я від Вакха. У мене важливе повідомлення для Макса, — вирішив він піти ва-банк.

— Макс кудись поїхав. Хочеш, можеш почекати його всередині, — відповіли з вікна.

— Добре.

Двері відчинились, і хлопець зайшов усередину. Тут було досить темно, навіть вдень, хоча сонячні промені все-таки проривались і через занавіски. Він побачив, що відчинив йому якийсь темношкірий дідусь, одягнений дуже просто й наче взагалі не звідси. В руках у нього була швабра, на підлозі стояло відро з водою. «Не дуже сучасно, — подумав Джеймі. — Не могли роботів-прибиральників купити, чи що?»

— Як тебе звати, хлопче? — запитав дідусь.

— Джеймі… А вас?

— Рей, — відповів той. — Можеш сісти сюди, — показав він на невеликий диван. Хлопець так і зробив. — Я не знаю, коли буде Макс, але ти мені не заважаєш. Навіть приємно буде перекинутися з кимось словом. Що тебе занесло сюди, Джеймі?

— Я… Я ж сказав, я від Вакха…

— Це, звісно, не моя справа, — відповів дідусь, — але ти занадто знервовано це говориш. Наче брешеш. Голос тремтить, розумієш? Не кажи краще це Максу. Придумай до його повернення щось інше.

Хлопець розгубився й не знав, що йому відповісти.

— Гаразд… — нарешті видавив він. — А ви що тут робите?

— Підлогу мию, не бачиш? — відповів той.

— Так, дійсно… Вибачте.

— Та можеш не вибачатись. Тут удень нікого майже не буває. Навіть Макс рідко коли є. А для мене це підробіток. Так, як я все вимию, жоден робот не зможе. Бо я роблю на совість. Жодної крихти бруду не залишається.

— Ок… — відповів Джеймі.

— Я живу один, дружини вже немає, а діти й онуки у інших містах. Мені треба щось, що б тримало мене в тонусі. Не дома сидіти ж без діла. Тому вирішив приносити користь прибиранням.

— Це правильно…

— Думаєш?

— Приносити користь — це розумно. І шляхетно…

— І я так вважаю. Тим більше, хтось має тут прибирати після ночі. День на те й існує, щоб приносити світло і чистоту.

— А ви тут давно? — запитав хлопець.

— Кілька місяців. Але про цей клуб уже наслухався. І від Макса, й від інших. Вони інколи люблять розповісти, похизуватись… І коли вип’ють, і так…

— І що ж вони розповідають? — запитав дещо байдужим голосом Джеймі, очікуючи, однак, почути щось корисне.

— Що розповідають? Тільки між нами?

— Звичайно. Я нікому не…

— Та це й не секрети ніякі, — перебив його Рей. — Вони це всім розповідають. Кажуть, що засновник цього клубу відкрив потім і «Gomorrah». Але спочатку був саме «Ragnarock». І без нього не було б і «Gomorrah». Тут, мовляв, збираються ті, хто затягує потім людей у «Gomorrah». І саме тут розробляють, як вони кажуть, маркетингову стратегію.

— Хм… Цікаво, — відповів Джеймі. — Ніколи не чув.

— Молодий ще, — відповів Рей. — Але «Gomorrah» для них — то також забавка. Так і говорять.

— А що ж вони хочуть?

— Кажуть, ненавидять увесь Детройт. Терпіти його просто не можуть. Аж дратуються, коли тут щось нове будують, коли місто відновлюється.

— То вони Детройт не люблять не за безлад?

— Ну от, виходить, що так. Безлад-то вони у ньому якраз люблять…

— Чому ж?

— Детройт, кажуть, побудували не ми, порядки в ньому закладали не ми, чого ж ми маємо цим порядкам коритись? А самі щось своє побудувати не можуть… От і хочуть знайти якогось безумця, який би зруйнував усе місто вщент. Це б, мовляв, довело, що і сам Детройт, і його жителі — невдале творіння, а значить, і невдача творця. Хто там Детройт заклав, не пам’ятаєш?

— Та ні, якось не пригадую… А чому ж вони так не люблять цього засновника Детройта? Хіба він їм щось погане зробив?

— У тому-то й справа, що ні. Тому й не люблять. Є такі типи, які, розуміючи, що не можуть повною мірою відповісти добром на добро, відповідають злом. Їх немов дратує те, що не можуть віддячити сповна своїм благодійникам. Вони себе відчувають залежними від них. Чи навіть приниженими. І не знаходять нічого кращого, як віддячити агресією, але вже по повній, щоб точно не здалося мало. Ніколи не відповідав злом на добро?

— Я? — перелякався Джеймі. — Звідки ви… Тобто ні… А що?

— Я думаю, це юнацьке бунтарство. Дурість. Вона пройде. Чув притчу про блудного сина? Той також бунтував, робив спеціально так, щоб дошкулити батькам. Але, зрештою, подорослішав і зрозумів свою юнацьку дурість. І повернувся до батьків із вибаченнями. А батьки його простили. Батьки завжди прощають, бо люблять дітей. Усіх своїх дітей. Хоч які помилки вони не робили б у юності чи навіть зрілості. До кінця життя батьки готові пробачити дітям. Розумієш? Ладь з батьками, Джеймі, послухай мою пораду…

— Немає в мене батьків… — сказав Джеймі і заплакав.

— Ну-ну! — стривожився Рей і підійшов до Джеймі. — Не плач. Бог усім людям батько, навіть сиротам. Запам’ятай це!

— І навіть тим, хто вночі тут безчинства робить? — запитав Джеймі крізь сльози.

— І навіть їм… Але вони такі ж дурні, як і той блудний син… І також розкаються. Не зараз, то пізніше.

— Щось я у вас засидівся тут, — раптом підхопився Джеймі. — Давайте я вже пізніше зайду. Макса все одно немає. Хоча, може, ви знаєте. Кентавра тут не бачили випадково ніякого? — запитав хлопець, ще витираючи сльози.

— Кентавра? А як звати його?

— Вакх і звати. Я його шукаю…

— Чекай… Щось таке наче й бачив. Чи чув… Але не тут…

— А де? — спохватився Джеймі.

— А де ж це я… — задумався Рей. — А, згадав! Так, на якомусь рекламному борді наче ім’я таке й висіло… Разом з цим політиком молодим… От тільки не пригадую, чи кентавр то…

— Як?! З Анджело? Вакх? — не міг повірити Джеймі. — На рекламному борді?

— Так, десь тут поруч і бачив, як на роботу йшов… Ану давай-но вийдемо на вулицю.

Рей відчинив двері й вийшов надвір. За ним вийшов і Джеймі. Перший оглянувся по сторонах, ніби пригадуючи і щось шукаючи.

— Он на тому борді сьогодні рано й бачив, — показав він на величезний електронний бігборд на хмарочосі. — Давай почекаємо, може, після реклами чіпсів і з’явиться… От!

Джеймі широко відкрив очі і став вдивлятись у рекламу, на якій було зображено Ріккі Анджело й Вакха, що посміхались, а біля них напис: «РАЙ 2070: БУДЕМО, ЯК БОГИ! Старт проекту! Урочистий концерт! DJ Вакх! За підтримки Ріккі Анджело та Глобальної комісії. 27 вересня, стадіон «Форд Філд». Джеймі протер гарно очі. Ще раз подивився. Справді, він це бачить. «Ді-джей! — подумав він. — Так ти ще, морда, і ді-джей!».

— Дякую вам, Рею! — сказав Джеймі. — Ви мені справді допомогли! Я думаю, мені цього вистачить.

— Та нема за що, — відповів той. — Пам’ятай про те, що я тобі казав!

— Добре! Буду бігти. Гарного вам дня!

— І тобі, хлопче…

Джеймі пішов у бік хмарочоса, на якому транслювали рекламу із Вакхом та Ріккі Анджело. Перший був сфотографований не в повний зріст, лише по пояс, тому кентавр він чи ні зрозуміти було складно. Але ж роги! Великі закручені роги відразу привертали до себе увагу. І посмішка у поєднанні з ними була якоюсь зовсім недоречною. Вона виглядала скоріше як насмішка, ніж щира і добра людська посмішка. А у важких його очах ця насмішка світилась навіть більш явно і відверто. Хоча у Анджело з його дурнуватим виразом обличчя було не набагато краще. Виглядали вони разом ну геть дивно.

Джеймі не пам’ятав, чи є у кентаврів роги, але відразу зрозумів, що це воно. Він уявляв собі Вакха приблизно таким. І не дивно, що й Анджело тут примазався, цей наркоман, який зібрався підірвати планету разом із собою. «Солодка парочка», — сказав уголос Джеймі. Він згадав, що засновники «Ragnarock», за словами Рея, шукали безумця для знищення Детройта. «Ще одні неадеквати… — думав хлопець. — Цей наркоман навіть перевиконає їхнє завдання».

Він вирішив летіти відразу до Ахмада у Дірборн, щоб розповісти усе, що дізнався, і порадитись про наступні кроки. До концерту залишалось декілька днів.

6

Джеймі розповів Ахмаду про те, свідком чого він став і що йому вдалося з’ясувати. А саме про виставу, яку влаштував Ріккі Анджело в «Gomorrah», де він плів про читання думок і що «не залишив би й мільярда», як хочуть якісь «телепні». Про те, що «Gomorrah» і «Ragnarock» тримають одні й ті ж люди, і що останній клуб є начебто головним. І, звичайно, про рекламу концерту на честь старту «Раю 2070», на якій красувалися Вакх із Ріккі Анджело.

Ахмад все це уважно вислухав. На останньому епізоді з рекламою здивовано подивився на Джеймі.

— Ді-джей? — перепитав Ахмад.

— Так! Я сам здивувався! Але це він. Я по його фізіономії зрозумів. Хитра така. І роги!

— У кентавра немає рогів… Хоча, зрештою, йому нічого не заважає їх причепити… Але ді-джей… Дивно.

— З жиру біситься! — відповів Джеймі. — Слави захотілось!

— Я думаю, не тільки це. Це ж не простий концерт. Тут щось має бути з цим «Раєм 2070». Що це взагалі за проект? Я щось пропустив.

— Будуть робити людей вічно живими й вічно молодими. Але наче не всіх. Мені Латіфа розповідала… — Джеймі замовк. Ахмад помовчав деякий час також.

— Але він в базі поліції, — продовжив Ахмад. — І не боїться так публічно виступати. Хоча… У базі багато хто може бути роками без доказів.

— Та це його той наркоман Анджело покриває! — впевнено заявив Джеймі. — Я тобі точно кажу. Його пика мені відразу не сподобалась! Не дарма ж вони разом будуть!

— Можливо… Ну що, значить, нам потрібно йти на концерт. І спробувати з Вакхом переговорити. Але перед цим знайти побільше інформації про «Рай 2070». До речі, рукавички мої в тебе?

— Так. І я їх жодного разу так і не використав! А ти кажеш: вибуховий характер…

— Ну, це добре. Значить, міняєшся… Я також дещо накопав.

— Є записи?

— Є, — відповів Ахмад. — Допоміг один програміст з муніципалітету. Я його наочно знав, але знайомий не був. А виявився гарною людиною.

— Треба вірити в людей! — відповів Джеймі.

— Ти точно міняєшся, — посміхнувся Ахмад. — Ходімо, я тобі покажу їх.

Вони пішли дивитись записи з Толан-парку біля Медичного центру Детройта за ніч з 5-го на 6 вересня. Це зайняло деякий час. Потрібно було уважно вивчити відео й нічого не пропустити. Ахмад не знав, що саме Джеймі потрібно, тому інколи залишав його, відлучаючись у своїх справах. Джеймі ж чекав моменту своєї появи.

О 02:23 ночі він побачив, як чорний Кадилак спускається на футбольне поле Толан-парку й викидає якесь тіло, а потім відлітає. Тілом і був Джеймі. Себе він впізнав одразу. Тіло ще пролежало з півгодини, а потім встало і пішло. «Як ти до цього докотився, Джеймі?» — говорив хлопець собі із сумом, проглядаючи цей епізод.

Але чорний Кадилак… Не таксі… «Де я його вже бачив?..» — намагався він пригадати. Спогад в його голові промайнув разом із лайкою: «Щоб тобі! На даху вокзалу!..». Джеймі старався зібратися з думками, щоб якось це осмислити і знайти пояснення, але виходило так собі. «І що це взагалі має означати? Чого він мене підвозив? Хто це, врешті-решт?» Усе заплуталось ще більше.

Джеймі покликав Ахмада.

— Дивись, це авто, Кадилак, мене в ту ніч підвезло до госпіталю, — почав він. — Я тобі дещо скажу. Я також був під час аварії на Центральному вокзалі. Як я врятувався, не знаю. Не пам’ятаю. Що це за машина і чому вона мене підвезла, також не знаю. Але я її бачив з тиждень тому на даху вокзалу. Вона туди залітала через спеціальні ворота повз електромагнітне поле. Значить, її власник працює з Вакхом… Але як… Навіщо вони мене врятували?

— Може, ти їм сподобався? — вирішив пожартувати Ахмад.

— Не смішно, — стривожено відповів Джеймі. — Але це було через добу після аварії! Що ж відбулося цієї доби?

— Може, розбирали завали?

Раптом Джеймі осінило — і він застиг. Усі м’язи на його обличчі немов закам’яніли. Він дивився в одну точку й не рухався. Це виглядало, наче хлопець вирішив пограти у гру «Море хвилюється».

— Що з тобою? — запитав Ахмад.

Джеймі мовчки підняв вказівний палець угору.

— Так, ти правий. Напевно, розбирали завали, — сказав він нарешті якимось не своїм голосом.

Джеймі спрямував вказівний палець собі до голови, показуючи щось Ахмаду.

— Я б поспав зараз. Щось голова болить. У тебе немає снодійного? — запитав він у Ахмада, продовжуючи показувати пальцем біля маківки. — Може, щось не те з’їв. Треба буде до лікаря сходити. Є у вас гарний лікар, що може вивести токсини? — промовляв він, виконуючи характерні рухи рукою там же.

— Так, знайдемо, — зрозумів Ахмад. — Гарний сон тобі зараз дійсно допоможе. Я принесу снодійне.

Увесь цей час Джеймі хотів лише одного. Не подумати словами те, що йому спало на думку і у чому він моментально став впевненим. А саме те, що йому за ту добу вживили якийсь чіп чи імплант, і тепер слухають всі його думки, як про це кричав п’яний Анджело у клубі. Можливо, він лише накрутив себе, і це все дурниці. Але Джеймі усім своїм єством відчував, що так воно і було.

Іноді такі одкровення у людей трапляються. Немов грім серед ясного неба. І здається, що це істина у всіх інстанціях. Хоча потім далеко не всі такі «істини» підтверджуються, але у мить їх «відкриття» здається, що це чистісінька правда. Із Джеймі зараз було щось подібне.

Він вирішив завмерти і ні про що не думати. Звільнитись від усього. Геть очистити свій розум, щоб жодна вербалізована думка не потрапила до Вакха, Анджело чи будь-кого іншого. Таких буддистських практик він раніше не проводив. Нірвана для нього завжди була рок-групою, а не станом душі. Проте зараз він немов одночасно структурував щось глибоко в собі, навіть глибше за розум, але сам розум відпустив, перевів у якийсь первісний, безформний хаос, абсолютну пустоту чи свободу.

Його думки не набували форми, а були лише згустками енергії, намірами, інтуїціями, невираженими відчуттями. Важко навіть підібрати слово й описати те, що за визначенням є невимовним, протилежним будь-якій кристалізованій формі. Такі думки схожі на сяйво, на світло розуму, яким той конденсує волю на найперших етапах усвідомлення себе, а потім уже вербалізує її, підбираючи відповідне поняття.

Кожен знає, як іноді важко підібрати необхідне слово! Але у Джеймі зараз була протилежна задача — тримати свої думки у вузді, щоб вони самі, мимоволі, не знайшли собі вербальних відповідників і не пролунали у його голові.

Однак скоро він зрозумів, що якщо засне, то тоді думки точно зірвуться з петель, і контролювати їх він не зможе й поготів. У цей час Ахмад якраз приніс снодійне.

— Знаєш, я передумав спати, — сказав Джеймі. — Подай, будь ласка, мій телефон і навушники. Щось так реп захотілось послухати. Щоб зі словами. Побільше слів… з навушників.

— Як скажеш, — відповів Ахмад. — Чим більше чужих слів людина чує, тим менше думає сама. Такий наш час. А ти — хлопець сучасний…

Ахмад передав Джеймі телефон і навушники. Джеймі вибрав перше ж, що побачив. Це була остання прослухана композиція: Wu-Tang Clan — «New Wu». Її спокійний, заколисливий ритм якраз підходив Джеймі зараз. Ахмад показав рукою, що їм треба йти.

Вони вийшли на вулицю і сіли в ховеркар Ахмада. Джеймі продовжував зберігати свій відсторонений від усього стан. Усю дорогу до лікарні він слухав цю пісню Wu-Tang Clan на повторі. Її мотив був схожий на звуки потяга, що неквапливо рухається до своєї станції і у цьому русі «наспівує» собі якесь мрійливо-розмірене, дещо дитяче «укання». Джеймі підловив цей ритм і «укав» на одній частоті з Wu-Tang Clan.

Вони вийшли з машини. Ахмад завів Джеймі до госпіталю й посадив на вільне крісло. Джеймі все ще був у навушниках і дивився непорушно навпроти себе, немов перебуваючи у стані гіпнозу. Який сам же на себе навів: чи то через геніальне передчуття, чи через шалену вигадку, в яку сам і повірив.

Ахмад у цей час про щось швидко поговорив на рецепції. За кілька хвилин Джеймі відвели у кабінет для рентгену. Сучасне рентгенівське обладнання могло фіксувати навіть мікроскопічні металеві предмети у тілі людини. Навушники, втім, довелося зняти. Але музика вже задала Джеймі необхідний лад.

Йому зробили рентген голови, а потім і всього тіла. Лікар розвів руками: крім ID-мікрочіпа в руці, жодних сторонніх металевих предметів у Джеймі не виявили. Ахмаду стало трохи незручно. Він подумав, що його друг, напевно, перехвилювався. Але з ким не буває. Виснажена нервова система дала про себе знати, ось і придумав собі таке.

Щоб повністю заспокоїти пацієнта, лікар запропонував пройти ще томографію головного мозку. Це на випадок того, що ймовірний чіп зроблений без участі металу. Ахмад погодився. Потім можна буде переконувати Джеймі, що вони зробили всі можливі обстеження, і той може не хвилюватись.

Наявність у руці ID-мікрочіпа на МРТ практично не впливала. У томографі використовувались частоти 30–130 МГц, які були надто далеко від резонансної частоти ID-мікрочіпа, щоб спричинити у ньому струм, а тим більше поломку. І з руки чіп, звичайно, не вирвало б також. Враховуючи те, що такі чіпи були практично у всіх громадян, ці речі передбачили при розробці. Тому поки Джеймі не став біороботом, томографія для нього була ще можлива. Єдине, МРТ кисті руки виключалось, але зараз їх цікавило інше.

Результати томографії стали несподіваними. Вона показала, що під вухом у Джеймі справді є щось стороннє. Невелике, на зразок капсули, але є.

— Будемо витягувати? — запитав лікар.

— Будемо, — відповів Ахмад.

До такої операції потрібно було гарно підготуватись. Вона не робиться нашвидкуруч. Підготовка зайняла декілька годин. Лікарі повинні були з’ясувати, з чим вони мають справу: що це за чужорідний предмет, як він пов’язаний і взаємодіє з головним мозком, наскільки операція безпечна, які є ризики і таке інше.

Джеймі упродовж цих годин, здавалось, був уже не тут, а самозаглибився до виходу в іншу екзистенційну площину. Навушники вже були непотрібні.

Проте наркоз все ж таки знадобився. Операція тривала менше за підготовку до неї і пройшла успішно. Чіп у вигляді мікрокапсули витягли без шкоди для головного мозку й організму загалом. Коли Джеймі прокинувся, до нього звернувся Ахмад:

— Тепер можеш повертатися до нас. Ми його витягли. Ти був правий.

— Кого витягли? — запитав Джеймі, наче не розуміючи, про що мова.

— Чіп біля мозку. Тепер можеш бути спокійним.

Джеймі все ще важко усвідомлював реальність і швидко заснув знову. Щоб уникнути непередбачуваних наслідків, лікарі наполягли, щоб декілька днів він ще провів у лікарні під їхнім наглядом, про всяк випадок. Чіп же вони передали Ахмаду. Поки Джеймі відновлювався, його друг відвіз знахідку своїм колегам на експертизу. Ті відразу помітили, що чіп схожий на той, який використовували у Wavephone 23s, але наче іншого виробника. Потрібен був детальніший аналіз.

На третій день після операції Джеймі виписали, і він був уже знову бадьорий та повний сил. Він хотів виписатись наступного ж дня, адже почувався, як він казав, повністю здоровим, однак вирішили не поспішати. Щоб все пройшло, як годиться. Ахмад зловив себе на думці, що можна було б разом і ID-мікрочіп вийняти, але він тоді якось про це не подумав, та й Джеймі просив поки з цим почекати.

Зрештою хлопці повернулись до попереднього обговорення відеозаписів з камер спостереження.

— Живий? — запитав Ахмад.

— Як бачиш. Дякую. Ти мені реально допоміг.

— Та нема за що.

— Значить, лаг в одну добу між аварією і висадкою біля Медичного центру був пов’язаний саме з цим.

— Але навіщо? — запитав Ахмад. — Для чого ти їм здався?

— Друже, якби я знав… — відповів Джеймі.

— А що ти там робив узагалі? Може, це якось пов’язано?

— Ох… Поки не можу сказати. Але цілком можливо, що зв’язок є. Уже з’ясували, що то за чіп?

— З’ясовують. Він дещо схожий на той, який стоїть у Wavephone 23s, але виробник наче інший. Для чого його могли використовувати, також поки складно сказати.

— Я ж тобі говорив, Анджело у клубі вихвалявся, що скоро вони читатимуть думки кожної людини. А декого наче читають уже й тепер. Я думаю, чіп саме для цього. Чомусь у мене є таке переконання.

— Звучить як наукова фантастика. Думаєш, вони вже досягли такого рівня, що на це здатні?

— А хто тобі скаже? — відповів Джеймі. — От хіба що молодий комісар під наркотою виказати може.

— Так, людський фактор непередбачуваний, — погодився Ахмад. — Та й загалом, наскільки я помічаю, і це підтверджується тим, що ти розповів про Анджело, уся ця система здається сильною лише зовні. А насправді гниє зсередини. Бо й самі члени Комісії, і тим більше їхні діти, і олігархи зі своїми родинами самі стають об’єктами впливу системи, яку створили. Самі деградують. І якщо старше покоління ще тримається, то молодь геть схиблена стає.

— Ага, настільки, що в наркотичному дурмані ще планету підірве… Хоча і я був не кращим зовсім нещодавно. Але давай повернемось до чіпа. Якщо це так, то виходить, що Вакх, чи хто там із ним, увесь цей час читали мої думки.

— А ти хіба щось надсекретне думав?

— Та ні… Наче ні… Так і не пригадаю. Що я міг таке секретне чи важливе думати?

— Ну то й не переймайся. Все одно уже нічого не зміниш. Навіть якщо ти правий, вони могли просто тебе «вести», щоб знати, що ти робиш у конкретний час абощо.

— Може, й так, — відповів Джеймі. — Що там ще було? А, чорний Кадилак…

— Так, я продивлявся ще раз те відео. Дивився й на Кадилак. По ньому ми точно нічого не визначимо. Таких машин повно. А він ще й без номерів і взагалі без жодних відмінних ознак.

Джеймі задумався. Ахмад про щось мовчки міркував також.

— А якщо полетіти на вокзал? — запропонував Джеймі. — Може, Кадилак зараз там?

— І що далі?

— Не знаю… Може, прослідкувати за ним, коли він кудись відлетить?

— Хм… Це варіант зрештою. Тільки у нас всього кілька днів до концерту Вакха з Анджело. Давай зробимо так. Я попрошу друзів поставити машину з постійним спостереженням за Центральним вокзалом. Може, навіть декілька. Будь-які рухи ховеркарів туди і звідти вони фіксуватимуть. Із вокзалу постараються прослідкувати до точки зупинки. Коли що — нам повідомлять. А ми за цей час підготуємось до концерту, дізнаємось більше про «Рай 2070». Подумаємо, як власне взаємодіяти із Вакхом. Як тобі такий варіант?

— Підтримую, — погодився Джеймі.

Ахмад відправив друзів до Центрального вокзалу, а з Джеймі вони вирішили скласти хоча б приблизний план дій на концерті, присвяченому старту «Раю 2070». Що саме буде на тому концерті — у самому Детройті не знав практично ніхто.

7

Але за цей тиждень з Джеймі відбулось ще дещо, про що він вирішив нікому не розповідати. Коли він лежав під наркозом, йому вперше після подій біля мечеті приснилась Латіфа. До цього вона йому снилась лише один раз, коли він був вдома, але тоді вона ще була жива. Після цього він про неї думав постійно, але уві сні не бачив чомусь ні разу.

Тоді ж, коли він намагався ні про що не думати, повністю звільнити свідомість, розуміючи, що його думки можуть читати, він, таке враження, очистив свій розум настільки, що Латіфа сама до нього прийшла під час сну. Джеймі не пам’ятав, чи це був сон саме під час операції, чи вже після неї, коли він заснув знову. Можливо, це було чимось цілим, що було вище за будь-яке видиме розділення.

Він побачив Латіфу на зеленій, заквітчаній галявині біля гір. Вона там гуляла, і Джеймі до неї підійшов, а потім вони пішли разом. Він не пам’ятав, про що вони говорили під час прогулянки. Йому було просто приємно бути поруч із нею. Відчувати, що вона така ж красива, добра і тендітна, як і раніше.

Джеймі не усвідомлював, що це був сон. Іноді буває, що людина спить і розуміє, що це все не по-справжньому, що це саме сниться, а не реальність. Але тоді йому здавалось, що це і є справжня реальність. І у ній Латіфа навіть стала ще красивішою, немов сяяла своєю красою, а особливо — своїм обличчям.

Хлопець пам’ятав, що під час останньої їхньої бесіди Латіфа була стривожена, і такими ж були її очі, навіть дещо засмученими, що пригнічувало і його самого. Але уві сні все було по-іншому. Вона дивилась на нього своїми добрими очима, які тепер, як йому здалось, вже були щасливими. І це робило щасливим самого Джеймі.

Вони підійшли до гірського струмка, біля якого сиділа маленька дівчинка у гарному одязі з капелюшком. Вона була років п’яти, не більше, і коли подивилась на Джеймі, то його вразило, як вона схожа на Латіфу. Джеймі не зрозумів, що це за дівчинка. Коли вони підійшли ближче, маленька радісно скочила Латіфі на руки, обійняла її і почала цілувати.

Джеймі згадав, що інколи несміливо мріяв про те, що вони з Латіфою одружаться і у них будуть діти. Можливо, навіть такі гарненькі, як ця дівчинка. Але він точно знав, що дітей у них не було. Чи, може, він щось наплутав? Може, таки були? Чи народились пізніше, тут, у цьому заквітчаному місці біля гір? Джеймі був розгублений від такої ситуації й нічого не розумів.

— Ну, візьми ж її нарешті на руки, — сказала з посмішкою Латіфа.

Джеймі несміливо взяв дівчинку, яка обійняла і поцілувала його також.

— Ти сьогодні чудово виглядаєш, — сказала йому дівчинка. — Але більше не бешкетуй! — пальчиком помахала вона йому, при цьому посміхаючись, наче граючись із ним.

— Більше не буду, обіцяю тобі! — відповів Джеймі.

— Нехай вона ще побігає, — сказала йому Латіфа, і Джеймі поставив дівчинку на землю. Дитя відразу заходилося збирати квіти.

— Як же її звати? — запитав Джеймі.

— Лія.

— Яке гарне ім’я… Воно мені завжди подобалось.

— Я знаю, — відповіла з посмішкою Латіфа.

Раптом Джеймі побачив по іншу сторону струмка ліс. Він його раніше чомусь не примітив. Але зараз той немов постав перед ним сам: густий, з пишними кронами дерев і якоюсь таємничістю в глибині. Джеймі зрозумів, що йому потрібно зайти у той ліс, хоч він і хотів би залишитись тут. Але щось кликало його туди: якісь невирішені справи, борг — перед ким чи перед чим він не усвідомлював, — але щось мало бути завершене там саме ним.

— Ти врятуєш наш ліс? — запитала раптом Лія.

— Звичайно… — відповів Джеймі. — Я спробую…

— Не бійся, — сказала Латіфа. — Ти все зможеш. Але не вір стражу лісу. Він захоче тебе обманути.

— Він обманщик, — підтвердила Лія. — Якщо повіриш йому, він тебе обдурить.

— А що ж мені робити? — запитав Джеймі.

— У тебе все вийде, — ще раз запевнила його Латіфа. — Лише не бійся. Ми будемо чекати тебе тут.

— Так, ми тебе чекаємо тут, — знову підтвердила Лія слова матері.

Джеймі ще раз подивився на них обох, будучи дещо збентеженим. Але добрі очі Латіфи ніби надихали його на звершення, а дитяча беззахисність Лії вселяла впевненість, що він мусить їх захистити. Хоча вони і були тут начебто у безпеці. Він прокинувся на місці, коли повернув голову в сторону лісу, збираючись туди увійти. Одразу після сну перед ним збереглося в уяві лише обличчя Латіфи, її добрий погляд, який немов говорив, що вона у ньому впевнена. З цього Джеймі зрозумів, що операція пройшла успішно.

Він потім неодноразово згадував цей сон і думав над ним, хоча й нікому, і Ахмаду також, про нього не розповідав. Це було щось дуже особисте. Лише для нього.

8

Увечері напередодні дня концерту прийшли зведення від «розвідки», яку Ахмад послав до Центрального вокзалу. Вона доповіла, що чорний Кадилак за ці дні відлітав з вокзалу всього раз. За ним вдалось прослідкувати і виявити, що літав він до клубу «Ragnarock». Там пробув декілька годин і повернувся назад. Хто перебував у ньому, визначити не вдалося: у клубі він залетів на закриту стоянку, а дах вокзалу не проглядався з місця, де стояла «розвідка».

Також до Центрального вокзалу залітав шикарний білий лімузин з двома ховеркарами охорони. Він пробув там близько години. Назад його дорогу прослідкувати не вдалося, оскільки охорона швидко помітила стеження і його довелось припинити.

Джеймі не здивувався, що Кадилак літав у «Ragnarock». Він уже зрозумів, що між цими угрупованнями має бути якийсь зв’язок, якщо вони взагалі не є одною бандою. Щодо лімузина, то це також було досить очевидно. Крім Анджело, туди на білому лімузині літати ніхто не міг.

Загалом стеження за ці декілька днів нічого нового не виявило, а скоріше підтвердило те, що уже було відомо. Проте й такі заходи були корисними. Принаймні вони давали певність, що усіх можливих зусиль докладено й нічого не випущено. Сюрпризи в таких справах завжди були не бажаними.

До концерту Ахмад і Джеймі також спробували підготуватись якомога ретельніше. Загалом задача у них була досить проста: поговорити з Вакхом про Картера. Як саме — це уже була техніка. Про «Рай 2070» чогось нового нарити не вдалося. Утім, на самому концерті вони, як і всі інші, мали дізнатися більше.

Сам концерт мав розпочатись о 16:00. Стадіон «Форд Філд» вміщував шістдесят п’ять тисяч глядачів і мав бути забитим вщерть. Це було вже зрозуміло з кількості людей, що зібралась там ще за годину до початку. Сам проект був розкручений у медіа настільки потужно, інтрига підігріта настільки професійно, що клюнули всі: від малого до старого, від хіпстерів-дизайнерів до біржових маклерів і домогосподарок. Усі, таке враження, чекали якогось дива. Чогось ще небаченого, неймовірного. Зрештою, яким іще мав бути проект, що обіцяв вічне життя?

На стадіон Джеймі з Ахмадом прийшли не самі. Те, що у Ахмада було багато друзів у Дірборні — а за потреби і весь Дірборн міг стати за нього, — було дуже в поміч. Поки вирішили, що вистачить і декількох людей в різних секторах стадіону, які могли б у випадку чого допомогти.

Ходячи між людьми і слухаючи їхні розмови, Джеймі помітив, що практично ніхто не знав, хто такий DJ Вакх. У багатьох компаніях люди питали одне одного, чи хто-небудь чув про такого музиканта раніше, але майже всі відповідали, що ні. Знаходились, звичайно, і такі, хто хизувався, що були на його концерті у Європі чи Азії, проте це були одиниці. Більшість дивувались, чому не можна було запросити більш відомого музиканта.

На сцені тим часом тривали останні приготування. Два величезних екрани вже були зібрані по бокам заздалегідь. Банер «РАЙ 2070: БУДЕМО, ЯК БОГИ!» вивісили також. Якісь люди закінчували збирати на сцені ді-джейський пульт. Джеймі такого пульта ще не бачив. Він був широченний, з чотирма деками для платівок і близько чотири-п’ять метрів завширшки. «І як він збирається на ньому грати?» — подумав хлопець.

За сценою знаходились приміщення, де, очевидно, мали перебувати Вакх та Ріккі Анджело до концерту й після нього. Проте вхід туди був перекритий охоронцями. Джеймі не знав, чи був там зараз Вакх, тому вирішив пробратись туди вже після концерту.

Він ще трохи походив по стадіону. Людей набилось битком. Утім, нові все ще продовжували йти, хоча вільного місця, здавалось, вже практично не було. Хлопець подивився на годинник і побачив, що пора б і починати. Раптом у небі над стадіоном нависла якась біла хмара. «Тільки дощу зараз не вистачало», — сказав він мимоволі. День стояв сонячний, пізнє бабине літо, тому поява хмари багатьох здивувала, хоча й не надто засмутила.

Увесь цей час на стадіоні грала легенька інструментальна музика, створюючи відповідний фон. Але майже одночасно з появою хмари в усі баси зазвучав мотив відомої Джеймі рок-композиції. Він її впізнав одразу і скептично скривився, немов зрозумів, що ось воно — починається. Це був Merilyn Manson — «Sweet Dreams». На хмарі разом зі вступними акордами пісні почали спалахувати якісь вибухи струму чи міні-блискавки. Шоу почалося.

Усі зачаровано дивились на хмару, немов чогось очікували. І не дарма. Після слів «Some of them want to be abused» під важкий рок-інструментал з хмари почали спускатись білий лімузин та жовтий Ламборгіні «Діабло». Усі прожектори відразу спрямували на них. Ламборгіні був у півтора чи навіть удвічі більшим за звичайний, але обриси легендарної моделі були більш ніж впізнаваними.

Ховеркари були без даху. На них стали помітними Ріккі Анджело, одягнений у все біле, в лімузині, та Вакх, що вмостився у здоровенному «Діабло». Оскільки Вакха на бігборді бачили лише по пояс, він викликав загальне пожвавлення. Усі заходились тицяти на нього пальцями, мовляв, диви який. Хоча фріків повсюди і так було повно. Здавалося б, чому тут дивуватись.

«Вітаю, Детройте!» — вигукнув Анджело у мікрофон під інструментал Мерліна Менсона. Люди радісно зашуміли у відповідь. «Вітаю, Детройте!!» — прогримів Вакх несамовитим ревом, наче спеціально бажаючи налякати непідготовану публіку. І йому це вдалося. Багато хто перелякався. Деякі діти навіть розплакались.

Камери вловили обличчя Анджело і Вакха та передали їх на два великі екрани: зліва показували одного, справа — іншого. Самі герої, спускаючись на сцену, махали руками в такт пісні, заохочуючи й пожвавлюючи аудиторію. Молодий комісар навіть зобразив гру на електрогітарі, «підігруючи» Менсону. Видно було, що йому самому подобається спускатись під таку музику.

Вакх же на всіх дивився якимось оцінюючим поглядом. Це передавав навіть екран. Так дивиться хижий звір на свою здобич перед стрибком. У якийсь момент він самовдоволено посміхнувся, а потім змахнув хвостом, на кінці якого засвітився електророзряд. Люди це сприйняли за елемент шоу і радісно закричали, махаючи руками.

Нарешті вони спустились на сцену. Вакх став біля свого ді-джейського пульта, а Анджело вийшов уперед, бажаючи, очевидно, сказати вітальну промову. Ховеркари відлетіли так само, як і спустились. Пісня «Sweet dreams» затихла.

Обидва екрани стали показувати Ріккі Анджело.

— Детройт — це насправді місто року! — почав він. — Привіт усім ще раз! — стадіон відповів вітальним шумом. — Сьогодні ми зібрались тут, щоб дати старт проекту, не баченому ще у світовій історії! Глобальна комісія, яку я маю честь представляти, дійсно піклується про кожного з вас! «Почути кожного!» — таким було моє гасло. І ви знаєте, коли я став комісаром Глобальної комісії, я побачив, що це і її гасло також. Ми справді усіх чуємо! І тепер кидаємо виклик тому, що, здавалось, для простої людини завжди було нездійсненним бажанням, — подолання смерті. Але для Глобальної комісії немає нічого нездійсненного! Вічне молоде життя — уже чекає нас за дверима! Будемо, як боги! — вигукнув Ріккі, і публіка радісно відповіла йому.

Джеймі дивився на людей і не міг повірити, як можна бути такими бовдурами, щоб вірити цьому пройдисвіту. «А потім він закинеться героїном і зітре вас нафіг…» — подумав хлопець. Проте, звісно, ніхто б у це не повірив, скажи він комусь із присутніх.

Анджело продовжував:

— Але вічне життя — це й велика відповідальність, — раптом повернув він. — Так, я знаю, ви не любите це слово. І я його терпіти не можу! Але таку винагороду, насправді, потрібно заслужити. Тому ми в Глобальній комісії прийняли рішення: вічне життя за проектом «Рай 2070» отримають лише ті, хто пройде відбір. А щоб це не було скучно, відбір буде у форматі реаліті-шоу! Усе в прямому ефірі! Навіть «Фактор любові» ніколи не мав таких рейтингів, які матиме «Рай 2070»! І що найголовніше, його переможці — а це буде цілий мільярд із нашого сорокамільярдного населення — будуть жити вічно!

«Мільярд, кажеш…» — подумав Джеймі. Публіка ж продовжувала свої екзальтації, радісно шуміла і кричала.

— Ви запитаєте мене: а що ж потрібно буде робити у тому реаліті-шоу? І я вам скажу! Ми отримали можливість подолати смерть не просто так. Глобальна комісія разом з нашими друзями-корпораціями над цим трудилася день і ніч. І ми хочемо вдячності. Так, саме вдячності! Ми все робимо для народу, нікого не оминає наше благодіяння. І тепер ви повинні показати, як ви любите Глобальну комісію! Як ви вдячні нам і тим корпораціям, які нам допомагали! Хочете вічного життя — змагайтесь за нього! Змагайтесь у любові та вдячності до тих, хто вам це вічне життя дарує. Настав ваш час показати себе! А у нашому реаліті-шоу для цього буде безліч можливостей. І пам’ятайте: творчість з вашого боку лише вітається!

«Ну, звичайно, хочете, щоб перед вами всі на задніх лапках стрибали… — думав Джеймі. — Самозакоханість так і пре…»

— А щоб не бути голослівними, ми вам продемонструємо сьогодні, що наша технологія вічно молодого життя справді працює! До речі… Я ж не представив нашого гостя! Зустрічайте… Ексцентричний і захопливий шоумен із Європи… DJ Вакх!

Глядачі радісно зааплодували. Хтось із фан-зони викрикнув: «Класні роги, чувак!».

— Він буде сьогодні нас розважати своєю музикою. А тепер — увага! Мої чарівні помічниці на нашому шоу: Даліла і Мессаліна! Зустрічайте!

На сцену вийшли дві фантастичні красуні: брюнетка та білявка. Чоловіки із публіки почали переглядатись і радісно свистіти.

— Вони мені й допоможуть сьогодні показати, як працюють наші технології, — продовжив Ріккі. — На ваших очах кожній красуні вживлять суперімплант у серце, який і є запорукою вічного життя. Так, уся справа в серці! Саме воно робитиме кров вічно живою, щоб клітини регенерували і ви жили вічно! І навіть якщо у вас в серці вже щось є, свій імплант чи щось інше, ви також нам підходите! Вакх, вмикай свою музику! Починаємо!

Вакх змахнув хвостом, знову засвітивши на його кінці електричний розряд, та якимось неймовірним рухом вигнувся й ударив ним по ді-джейському пульті. По останньому розійшлись електричні струми, і в цей момент залунала музика. Це був ремікс на Fatboy Slim — «Right Here, Right Now».

«Це ж не його ремікс, — подумав Джеймі. — Я знаю цей трек. Це інший ді-джей… Він ще й краде чужу музику!»

Разом із першими акордами пісні з підлоги сцени піднялись дві великі колби розміром з людину. До них з різних сторін були під’єднані різноманітні дроти. Дівчата-помічниці Анджело зайшли кожна в свою колбу, й до них приєднали якісь прилади в районі грудної клітки. Це все транслювали на двох великих екранах, кожен з яких показував зблизька, як прилади вживлюються в їхні тіла.

Очевидно, мікрокамери були й на самому обладнанні, оскільки на екрани вивели, що відбувається вже під шкірою. Мікроскопічні нанороботи почали свою роботу із серцями, вибудовуючи чудернацький механізм, що дозволить повністю запобігти смерті.

Усе це було схоже на кадри із фільму про Франкенштейна чи з ілюзіон-шоу Девіда Коперфілда.

— Ви, можливо, думаєте, — почав знову Анджело, — що ці дівчата і так молоді та красиві. І як ви дізнаєтесь, що вони житимуть вічно? Але вже через годину ми покажемо, що значить вічне життя! Після встановлення імпланта вам не тільки не загрожуватиме старість! Вас неможливо буде вбити! Як мені пояснили, клітини в таких тілах регенерують настільки швидко, що не лише жодні хвороби — підкреслюю, жодні! — але й вогонь, мороз, вогнепальна зброя та навіть автомобільні катастрофи вам будуть нестрашні! Хіба що хтось скине на вас атомну бомбу! — засміявся він.

«І це будеш ти», — подумав Джеймі.

— Але і це ще не все! — продовжив Ріккі. — Ви запитаєте: а як же бути тим, кому вже не двадцять? І справді! Який сенс жити вічно, якщо ти старий? — запитав він у публіки. — Жодного! Ну що, є на стадіоні ті, кому за п’ятдесят? А за шістдесят? Чую, що є. І для таких людей у мене… сюрприз! — він повернувся до сцени, де виросли ще дві колби. — Зараз ми знайдемо тих щасливців, що на ваших очах стануть молодими!

Ріккі взяв зі столика на сцені, де стояла вода, два тенісних м’ячі.

— Я жбурну ці м’ячі в зал, і якщо вам менше шістдесяти років, жбурніть їх ще раз позад себе! Пам’ятайте: через ID-мікрочіп ми перевіримо, скільки вам років насправді!

Ще не встиг він жбурнути ці м’ячі, як в сторону сцени почався рух аж від сидячих секторів. Таке враження, що літні люди вирішили штурмом взяти свій шанс на нову молодість. Як чоловіки, так і жінки розштовхували всіх на своєму шляху, щоб пробратись ближче до сцени і вхопити заповітний м’яч. Доходило ледь не до бійок.

Анджело жбурнув у публіку спочатку один м’яч, потім інший. Люди перекидували їх назад, аж поки хтось радісно не вигукнув: «Я! Я зловила! Мені 63!». За якусь мить ще якийсь чоловік закричав, що він також зловив і йому 65. Штурм позаду них припинився. Невдоволені стояли й відхекувались, хтось побрів назад до своїх місць.

Ховеркар, що стояв біля сцени, піднявся в повітря, пролетів півстадіону над людьми й підібрав щасливців, доставивши їх на сцену.

— Представтесь, як вас звати, — сказав їм Анджело.

— Мелінда Родвел! Мені 63, можете перевірити по чіпу!

— Джон Ковальскі, 65 років.

— Зараз ми вас перевіримо!

Анджело взяв сканер і просканував їхні кисті рук, де були чіпи. На екрани вивели інформацію з біометричних паспортів обох. Все сходилось.

— Ну що ж, ви бачите, вони дійсно нам підходять! — звернувся Анджело до публіки. — Готові стати знову двадцятирічними? — запитав він у своїх співрозмовників.

— Так, я готова! Я цього чекала! Я наче відчувала, коли йшла сюди…

— Дякую, — перервав її Анджело. — А ви, сер?

— Готовий!

— Тож прошу до кабінок. Тільки знайте, що ваш одяг зіпсується, — посміхнувся він. — Але що таке одяг порівняно з вічною молодістю? Ми дамо вам новий!

Вони зайшли у свої колби. Усе було майже те ж саме, що й з дівчатами. До грудної клітки піддослідних приєднали знайомі прилади, хоча самі колби тепер заповнились невідомою прозорою рідиною. Екрани розділились на дві частини і разом транслювали вже чотирьох піддослідних.

— Ну, що ж, — продовжив Анджело, — через годину ми перевіримо, наскільки це працює! А тепер зроби голосніше музику, Вакх! Скоро я до вас повернусь!

Ріккі вийшов за сцену, а баси в колонках стали сильнішими. Екрани ж показували, як в тілах щасливців у колбах будується «суперімплант» серця. Утім, глядачів більше цікавило навіть не те, що всередині, а як зовні будуть змінюватись літні учасники експерименту. На екранах час від часу показували їхні обличчя, і хтось вигукував: «Дивись, у неї зникають зморшки!».

Через деякий час переключались на процеси всередині і потім знову демонстрували зовнішність. І було помітно, що обличчя обох, як жінки, так і чоловіка, дійсно стають молодшими.

Джеймі дивився на все це зі скепсисом. Його більше цікавив Вакх, ніж це ілюзіон-шоу, яке ще не зрозуміло як організоване. Вакх же щось постійно крутив на своєму ді-джейському пульті. Проте Джеймі відразу тут щось насторожило. Він уже зрозумів, що запрошений «ді-джей» — з невідомої причини — грає чужу музику. І не просто ремікси на інші пісні, що роблять усі ді-джеї, а навіть чужі ремікси.

Більшість треків Джеймі впізнав, і ці композиції точно не належали DJ Вакху. Про якого ні сам Джеймі, ні хто-небудь інший нічого не чули. «Цирк якийсь», — подумав хлопець. Він вирішив підійти ближче до сцени, щоб краще роздивитись цього «шоумена». Маючи досить міцну статуру — все-таки грає на позиції важкого форварда, — Джеймі всіх розштовхав і підійшов майже впритул.

Він дивився на Вакха, на його неприємне, відштовхуюче лице, на важкий і презирливий погляд, яким той час від часу кидав у публіку. Однак потрібно сказати, що саме з публікою Вакх працював досить професійно. І руками та особливо своїм хвостом постійно її заводив, роблячи різні шоу з електричним струмом. До його несамовитого реву, яким він підбадьорював зал, уже також начебто звикли. У цьому плані він дійсно мав щось від першокласного ді-джея, хоча Джеймі вже був практично переконаний, що ді-джеєм той не був.

Тут хлопець зрозумів, що його так бентежило весь час, коли він дивився на роботу Вакха за ді-джейським пультом. Його рухи руками, вмикання чи перемикання якихось кнопок на пульті повністю дисонували із музикою. Вони були наче окремо від неї. Музичний супровід змінювався не внаслідок того, що Вакх щось перемкнув на своєму пульті, а сам собою. І це, як на диво, збігалось із тим, що усі треки, навіть ремікси, були взятими у інших виконавців.

«Виходить, вони просто увімкнули музику і все… — подумав хлопець. — А що ж він тоді переключає?» І тут його погляд зупинився на колбах з піддослідними, яких він раніше ігнорував. Джеймі подивився на екрани, де нанороботи обробляли їхні серця, будуючи чарівний імплант. Глянув знову на рухи Вакха за пультом. Деякий час спостерігав за цим і не міг повірити, що побачив певну координацію між діями Вакха та роботою нанороботів.

«Маячня! — подумав хлопець. — Як таке може бути?.. Ти, Джеймі, вже геть схиблений параноїк… Чи ні… Нісенітниця якась!» Зрештою йому набридло шукати побаченому раціональне пояснення і він взагалі перестав дивитись на екрани та колби.

Тим часом година непомітно пройшла. Знову з’явився Ріккі Анджело. Джеймі почув, як люди обговорюють зміни у літніх учасників шоу. Він подивився на екран і, дійсно — вони стали геть молодими. Дещо схоже у їхніх рисах, звісно, помічалось із тими двома, хто стояв тут ще годину тому, але це були вже зовсім молоді люди. Джеймі здивувався сам, наскільки це було неймовірно.

— Час настав! — вигукнув Анджело. — Відкривайте колби!

Усі чотири піддослідні вийшли до публіки. Якщо на дівчатах особливих візуальних змін помітно не було, то інших двох навіть складно було впізнати. Стадіон шаленів від побаченого. Це нагадувало справжнє диво. Омолоджені були геть мокрі, одяг на них висів і був порваний від вживленого обладнання, але самі вони світились від щастя. Що й передали великі екрани, знову показавши їхні обличчя крупним планом, уже після експерименту.

— Ви бачите це диво?! — вигукнув Анджело. — І так буде з усіма, хто пройде відбір до «Раю 2070»! Ну, як ви себе почуваєте? — запитав комісар у «вдруге народжених» Джона й Мелінди.

— Я знову молода! Це неймовірно! Дякую вам! Дякую! — залепетала Мелінда.

— Я відчуваю себе на двадцять, — сказав Джон. — Та мені і є двадцять! Слава Глобальній комісії! — крикнув він.

— Ось це правильно, — підтримав Ріккі. — Славте Глобальну комісію — і вона зробить вас щасливими!

Стадіон почав скандувати: «Комісія! Комісія!». Анджело підхопив цю хвилю й почав руками заохочувати скандування.

— Так, молодці, ви розумієте все на ходу! — похвалив він глядачів. — Але ж це ще не все. Ви не забули, що я вам говорив про вогонь, мороз і вогнепальну зброю?

Публіка відповіла неймовірним галасом.

— А зараз і спробуємо! Що скажеш, Вакх? — звернувся він до «ді-джея».

— Це моя улюблена частина шоу! — відповів той і засміявся. — Чекав її всю програму!

На сцену винесли невеличку бензоколонку. Замість клубної музики зазвучав Rammstein — «Benzin». Джеймі і всі на стадіоні уважно спостерігали, що ж зараз буде. Невже справді?

Вакх підійшов до бензоколонки і взяв заправний пістолет, спрямувавши його вгору. Під вигуки на фоні «Benzi-i-in!» з пістолета вилетів потік вогню у добрих три-чотири метри.

— А тепер спробуємо на наших щасливцях! — оголосив Ріккі.

Вакх із грізним, але холоднокровним виразом обличчя спрямував пістолет на двох своїх помічниць і вистрелив. Дівчата огорнулись полум’ям. Стадіон розділився на тих, хто ахнув від жаху, та тих, хто крикнув щось на зразок: «юхуу!» і «давай ще!». Останніх було більше.

— А ви чого стоїте?! — обернувся «ді-джей» до вже молодих Джона і Мелінди.

— Не треба, не треба… — пролепетала Мелінда.

Вакх не розчув і натиснув курок. Полум’я огорнуло з ніг до голови і їх також. Але ні дівчата, ні інші двоє не упали, а стояли, немов вкопані, очевидно, не розуміючи, що з ними відбувається. Зі сторони це виглядало, наче на сцені засяяли чотири новорічні ялинки, облиті перед тим бензином. І які чомусь не згорали.

— Може, й на тобі спробувати? — повернувся Вакх до Ріккі. — А? — посміхнувся він.

— Як на мені?.. — перелякано зам’явся той. — Хоч я також уже… Але…

Вакх не дослухав свого напарника та вистрелив і по ньому. Останній цього явно не очікував. Програма, здавалось, такого повороту не передбачала і це була імпровізація. Анджело повторив долю попередників і приєднався до параду «новорічних ялинок».

Публіка тим часом прийшла в шаленство. Так їх давно не розважали. Більшість була явно задоволена, хоча деякі жінки й тримались за голову і ахали.

— Загасимо їх? — запитав Вакх. — Чи хай так побудуть? — посміхнувся він.

Думки у глядачів розділились, але Вакх знав відповідь наперед.

— Тепер ми спробуємо випробування холодом! — розійшовся своїм фірмовим ревом «ді-джей».

На сцену вийшли двоє його помічників з якимись металевими рюкзаками за плечима та зброєю в руках. Вони обдали щасливців, до яких приєднався і Ріккі, потоком льоду. Від цього ті уже попадали на підлогу, оскільки напір був досить сильним. Але за кілька хвилин знову підвелися, хоча й було помітно, що роблять вони це з певними складнощами. Немов приголомшені усім, що тільки що відбулось.

Вочевидь, на психіці такі трюки все ж позначались. І потрібен був деякий час, щоб «відійти» морально. На одязі таке шоу позначалось тим більше: від нього не залишилось практично нічого, тому їм викинули якісь простирадла, щоб накритись.

Джеймі це фрік-шоу вже втомило і він очікував його завершення, щоб поговорити з Вакхом. Але людям такі видовища, здавалось, подобались. Вони хотіли ще.

— І останнє! — сказав Вакх. — Хто мріяв коли-небудь розстріляти Ріккі Анджело?

Це питання прозвучало, немов грім серед ясного неба. Ріккі, який також насилу прийшов до тями, шоковано подивився на Вакха. Він не міг повірити своїм вухам. Що цей ненормальний говорить?

І, на превелике здивування молодого комісара, на питання Вакха відгукнулось безліч охочих. Народ прямо застрибав і заволав від бажання реалізувати таку нагоду. Анджело аж застиг і не знав, що робити. Він був переконаний, що членів Глобальної комісії дуже люблять. І її «піддані» ніколи б не зазіхнули на таке… святотатство.

Але він помилявся. Заради розваги чого тільки не зробиш! А святого у більшості його співгромадян давно уже нічого не було. Зрештою, Комісія сама їх такими виховала. Без жалю, але із необмеженим бажанням хліба і видовищ.

— Що ти робиш? — крикнув до напарника Анджело, але не в мікрофон. — Ти божевільний!

— Ти не знав? — лукаво посміхнувся Вакх.

Ріккі хотів уже піти зі сцени, але його оточили по бокам двоє людей з льодометами. І в будь-яку секунду могли знову збити з ніг. Той це зрозумів і покорився, розгублено дивлячись по сторонам.

На сцену тим часом вийшло п’ятеро добровольців, яким видали по автоматичній гвинтівці. В очах у Анджело промайнув страх. Він відчув себе так, ніби його дійсно готували до страти.

Звичайно, він знав, що йому нічого не буде і зараз. Але сам факт! Як вони можуть… навіть цілитись у нього! Не кажучи вже про те, щоб… Але добровольці вистроїлись в ряд і зняли запобіжники. Це все нагадувало кадри із фільмів про Червону революцію в Росії, коли, навпаки, майбутні комісари розстрілювали неугодних. Із таким же запалом та нездоровим задоволенням.

— Вогонь! — скомандував Вакх, зробивши характерний жест рукою.

П’ятеро добровольців розстріляли Ріккі Анджело, випустивши в нього чи не по півобойми. Той упав на землю, як підкошений. Навіть на стадіоні, де весь час жваво і схвально реагували на все, що відбувалось, на декілька секунд запанувала тиша. Усі були в очікуванні, чи встане їхній «улюблений» комісар.

Той спочатку незграбно припіднявся в сидяче положення, спершись на руки. Лице його було геть сконфужене. Він сидів весь у сльозах і соплях, губи тремтіли, а очі перелякано дивились невідомо куди. Це крупним планом бачили всі шістдесят п’ять тисяч глядачів на стадіоні «Форд Філд». А враховуючи те, що концерт транслювався у прямому ефірі й по телебаченню, то і сотні мільйонів чи навіть кілька мільярдів жителів Глобального Союзу G17.

І вони стали свідками того, що комісар Глобальної комісії може виглядати як безпорадне, налякане хлопченя, та навіть бути… зневаженим. І ким? Якимось шоуменом. У те, що така драматургія була задумана наперед, вірилось не дуже. Емоції Анджело виглядали аж надто натурально.

Люди на стадіоні почали перешіптуватись. Ця сцена, звісно, аж ніяк не сприяла «божественному» образу Глобальної комісії, яку малювали ледь не всесильною. А те, що по її комісару можна стріляти, було геть неможливим!

Ріккі все ж таки підвівся, хоча стояв невпевнено і трохи хитався. Кулі з його тіла уже лежали на підлозі.

— Сім влучань у голову, але жити буде! Мозок не зачеплено! — саркастично оголосив Вакх і показав на Анджело.

Стадіон залився сміхом, навіть якимось блюзнірським, зневажливим реготом. Анджело відчув себе клоуном. Йому стало соромно і боляче, хоча й не фізично. Губи його затремтіли, і він ледь не заплакав удруге. Усе це явно не входило в його плани на концерт.

Добровольці тим часом склали зброю і задоволені повернулись у фан-зону.

— Ти мене ганьбиш, — майже пошепки і з докором звернувся Ріккі до Вакха. — Для чого ти це робиш? Ми з тобою так не домовлялись.

— Тут я головний, — відрізав йому Вакх. — І я буду робити все, що захочу. А ти будеш виконувати.

— І що це за жарти? В голову із них ніхто не влучив… Але якби влучили?

— Ти б не встав, — холодно відповів Вакх. Анджело викотив очі.

— Псих… Ти просто псих!

— Закінчуй концерт, а то люди чекають…

Ріккі оговтався і взяв мікрофон. Але потім побачив, що його новий одяг весь закривавлений і в дірках від куль. На це було дивитись страшно. Він швидко попросив кинути йому щось нове, і цим стала фірмова футболка «РАЙ 2070: БУДЕМО, ЯК БОГИ!». Хоча і вона швидко промокла кров’ю.

— Ну, що ж, друзі, — видавив він із себе піднесений настрій. — Я ще живий! Так і було задумано! Це було круто?! — вигукнув він. Стадіон відповів радісним шумом. — Я сподіваюсь, вам сподобалось. Мої чарівні помічниці також живі! — показав він на Далілу і Мессаліну. — І будуть такими вічно! Ну, а знову молоді… — він забув, як їх звати. На екрани вивели їхні біопаспорти. — Знову молоді Джон Ковальскі та Мелінда Родвел стали першими щасливцями із мільярда обраних, що пройдуть відбір до «Раю 2070»! Ви навіть не уявляєте, як вам пощастило! — звернувся Ріккі до щасливців. — А тепер повертайтесь на свої місця. І дякуйте Глобальній комісії!

Джон і Мелінда у світлих простирадлах, що їм видали, спустились до фан-зони і попрямували через весь стадіон до тих, із ким прийшли. Люди намагались до них доторкнутись, щоб відчути молодість шкіри. Усі їх вітали і говорили, як їм поталанило.

— На цьому ми будемо завершувати. На сайті проекту ви знайдете всю інформацію, як зареєструватись і що робити далі. Реклама розповість вам про це також. Єдине, у кого ще немає Wavephone 23s, поспішайте встановити! Без нього участь неможлива! Джоне і Меліндо, ви чули? Від вас це вимагається також! Від усіх! Тому любіть Глобальну комісію! Показуйте, як ви їй вдячні! І станемо, як боги! — завершив Ріккі свій виступ.

Глядачі почали розходитись. Заграла пісня Френка Сінатри «Heaven, I’m in heaven…». Джеймі бачив, що люди були задоволені шоу, — струсонуло їх добряче, а саме це вони і любили. Зараз же спокійна музика немов загоювала їхні нерви, готуючи до нових шалених потрясінь у майбутньому.

Ріккі Анджело й Вакх тим часом зайшли за куліси. Хлопець вирішив пробратися туди також.

9

Джеймі зв’язався по телефону з Ахмадом та його друзями, щоб ті йому допомогли. Потрібно було якось відволікти увагу охоронців, щоб він потрапив у приміщення для персоналу. Друзі Ахмада інспірували між собою бійку, а охоронці кинулись їх рознімати. Джеймі цим скористався і швидко проник за лаштунки.

Там також ще могла бути охорона, тому хлопець одягнув про всяк випадок рукавички з електрошоком. Але поки не вмикав їх.

Персонал тим часом метушився, всі були чимось зайняті, і на Джеймі особливої уваги ніхто не звертав. Потрібно було з’ясувати, де гримерка Вакха.

— Слухай, — звернувся він до одного з них, — там у Вакха кондиціонер полетів. Мене направили полагодити. Не підкажеш, де його гримерна?

— У кінець коридора наліво. Відразу після гримерки Ріккі.

Джеймі направився туди. Знайшов великі подвійні двері з написом «Вакх», біля яких, як не дивно, нікого не було. «І справді, навіщо такому монстру охорона?» — подумав хлопець. Далі могло бути що завгодно, тому одну рукавичку-електрошок він вирішив увімкнути. І зробив оплеск однією долонею. А раптом що…

Зайшовши всередину, він побачив великий стіл із горою різноманітних наїдків, що аж самому захотілось їсти. Далі були ще одні двері, звідки лунав чийсь крик на високих тонах. Джеймі швидко впізнав голос Ріккі Анджело, який, напевно, вирішив з’ясувати стосунки із «ді-джеєм» після витівок останнього. Не встиг він розібрати слів, як Ріккі вилетів із дверей, наче його хтось добряче штовхнув, і впав перед самими ногами Джеймі.

Той спробував допомогти йому встати, але забув, що увімкнув на одній руці електрошок. «Блін, не хотів же! Вибач! Вибач!» — сказав Джеймі, але вже було запізно. Ріккі струсонуло розрядом, і він припав до підлоги ще сильніше. «А струм все одно його бере, ти диви… Хоч і вічно молодий», — подумав хлопець.

Він ще раз подумки вибачився перед Анджело і зайшов до Вакха.

— Джеймі! А я вже думав, з тобою щось сталось,— несподівано радісно привітався той, наче геть не здивувався такому візиту. — Ну, що, вивів токсини? — єхидно запитав він.

— Ах ти ж… — ледь не спалахнув хлопець, проте вчасно зупинився. — Вивів, аякже… Тільки, наскільки пам’ятаю, ми особисто не знайомі…

— Вакх. Очолюю ту силу, яка творить, що хоче, ні в кого не питаючи.

— Яка самооцінка… — сказав убік Джеймі. — А мене, я бачу, ви уже знаєте. Через свій чіп! Я так і знав, що він…

— Що ти знав? — перебив його Вакх. — Якби не цей йолоп Анджело, нічого ти б не знав! Люди… Завжди ви все псуєте! Ну, що ти хочеш?

— Ви так зі мною говорите, наче я вам якийсь друг…

— Я так говорю, — відповів Вакх, — бо ти був у мене в гостях! У мене! — наголосив він. — А я нікого не забуваю, Джеймі! Нікого! — в його очах промайнув особливий блиск. — Усі, хто зі мною зв’язуються, стають моїми друзями надовго! І ще одне. Я люблю, коли мені говорять «ви» тільки тоді, коли бояться. Тому не ламай дурня. Кажи, що ти хочеш, і вали звідси.

— Де Картер?

— Не знаю, хто це.

— Не бреши! — різко кинув Джеймі. — Він був тоді на Центральному вокзалі.

— А хіба не ти його убив?

— Я… — зам’явся Джеймі. — Я думав, він може бути ще живий.

— Не знаю, — відповів Вакх. — Це ж твій друг, а не мій. Хто сторож другові твоєму? Хто його туди заманив? Хто над ним знущався? А тепер ти приходиш до мене і питаєш, де він.

— Ти маєш знати… — сухо і сумно відповів хлопець.

— А навіть якщо і живий, тобі що з того? Хочеш завершити почате?

— Ні, я хочу його врятувати…

— Від себе?

— Від тебе! — крикнув йому Джеймі.

— Оо, я чую нотки колишньої люті, — зрадів Вакх. — Ти знаєш, я спостерігав тоді за тобою, Джеймі. Твоя тваринність, твоя безмежна і бездонна лють справили враження навіть на мене. А я бачив багато… У мене на тебе навіть були плани! Ти міг би стати одним із моїх найкращих воїнів… Але ти проявив слабкість! Розкис! Подивись на себе зараз. Ти жалюгідний. Скільки ти разів уже плакав за цей час? Ти що, дівчинка?

— Іди в баню! — не стримався Джеймі. — Що з Картером?

— Живий твій Картер, — відповів Вакх. — Але тепер він потрібен мені.

— Для чого?

— Ти думаєш, я маю перед тобою звітувати? Твоє нахабство вражає. Але, зрештою, так навіть цікавіше… У нас через тиждень буде захід. Скажімо, конференція. І Картер нам буде дуже потрібен. Але знаєш, що… Ти можеш взяти участь також. Раптом у тобі знову прокинеться справжній Джеймі, а не той сцикун, яким ти став зараз.

— Вибирай слова.

— А то що? — засміявся Вакх. — Третього жовтня. Запрошую. Приходь опівночі, без твоїх дружків мусульман і без зброї. Ми проведемо нашу… конференцію, а потім ти отримаєш назад Картера.

— І що буде на тій конференції?

— А це уже не твого ума справа. На місці побачиш, — грізно подивився на нього Вакх. — А тепер забирайся звідси! І навіть не думай робити якихось дурниць до того часу. Я все про тебе знаю навіть без чіпа. Хоча з чіпом, зізнаюсь, було веселіше… Забирайся геть! — прогримів він.

Джеймі вийшов від Вакха пригнічений і роздратований, хоча намагався себе стримувати. Він побачив, що Анджело ще лежить, і йому захотілось знову вдарити його струмом. Проте він швидко пройшов повз і залишив приміщення.

«Козел! — думав він про Вакха. — І хто ти взагалі такий? Ді-джей задрипаний… що краде чужу музику… Ще побачимо, чия візьме!» — лютував хлопець. Але все ж змусив себе охолонути, розуміючи, що цим тільки шкодить собі та справі. Холодна голова була зараз як ніколи доречною.

Вони з Ахмадом та його друзями полетіли у Дірборн, щоб усе обговорити та спробувати скласти план, як діяти далі.

10

Зараз, через тиждень після концерту та за кілька годин до зустрічі з Вакхом, Джеймі сидів на даху Пенобскот-білдінг і все обдумував ще раз. Тиждень виявився якимось сумбурним. Так, вони спробували скласти план, як могли. Навіть декілька варіантів. Але що можна передбачити, коли йдеш на зустріч із такою тварюкою?

Джеймі думав про те, що Вакх міг показати Картеру відеозапис подій на вокзалі місячної давнини. У тому, що там все записували, сумнівів не було. І від думки про це Джеймі ставало неприємно, знову щось ніби виїдало зсередини. Він дуже не хотів, щоб Картер дізнався, хто був тим хижаком. Тим більше, що то був навіть і не сам Джеймі, а наче хтось замість нього, наче не він. Він насправді не такий.

Хоча розуміючи, що із себе представляє Вакх, хлопець був майже переконаний, що той обов’язково відео покаже.

«Але і Картер винний також! — раптом прорізалась у нього думка. — Чому він такий добрий? Як можна бути таким невинним і беззахисним? Це гидко! Треба вміти себе захищати. Коли бачиш таких невинних створінь, так і хочеться їх навчити бути сильними! А для цього, так, потрібна жорсткість. Потрібен біль. Потрібне зло, врешті-решт!» — Джеймі сам здивувався, до чого дійшов.

«Чи може бути життя без зла? Це ж буде вічне мі-мі-мі. Як це можна буде витерпіти? Так, я люблю боротьбу, — казав він собі. — Я люблю спорт. Я люблю жорсткі ігри, де є пристрасть, де є азарт! Нехай вони і ллються через край… Але це і є справжнє життя!» — пробилось у ньому те, що хлопець відчував завжди.

Виходить, то був таки він, а не хтось інший? Джеймі думав над цим і не знав відповіді. Наче і так, і ні. То було вже дійсно через край, неконтрольовано… Немов зірвалось з ланцюга. «Приручити, — думав він. — Приручити звіра. Це треба вміти. Саме це».

«Але чи сам ти це вмієш?» — запитав він у себе. І сам же відповів: «Хто думає, що вміє, той дурень…»

Хлопець знову увімкнув ремікс на Non Phixion — «Say Goodbye To Yesterday». Так, вчитись управляти своєю природою, своєю пристрастю — непросто. Як тільки вирішив, що чогось досяг, тут же відкотився назад, дав збій. Але коли це вдається, то що може стати на заваді?

За цей тиждень на нього знову нахлинули і роздуми про сім’ю. Про батьків. Не про тих псевдобатьків зі «зграї», які його замовили як товар і ніколи не переймались, що у нього в душі. А про тих, якими б вони могли бути, якби не цей нікчемний 3D-принтер. Джеймі ніколи не знав, що таке справжнє родинне тепло, але цього дуже хотілось. Натомість думка про те, як він з’явився на світ, просто вибішувала! Кортіло підірвати всі ці їхні 3D-принтери.

В один із таких моментів його потягло на щось ліричне. Він увів на пошуковому сайті запит «пісня про матір», і першим, що йому видало, було Rammstein — «Mutter». «Інтернет з мене знущається», — подумав саркастично хлопець, але увімкнув. Він її чув, звісно, багато разів, однак прослухав ще раз. Тим більше рок він любив також.

Стало цікаво, про що там співається. Як же він здивувався, коли прочитав переклад:

«Сльози із натовпу сивих дітей

Я нанизую на сиву нитку.

Підкидаю в повітря це мокре намисто

І бажаю собі, щоб у мене була мама.

Немає сонця, яке б мені світило,

Немає грудей, що поїли мене молоком,

У моє горло вставлена трубка,

На моєму животі немає пупка.

Мамо!

Я не брав до вуст грудей матері,

І не міг ніде сховатися,

Ніхто не дав мені імені,

Зачатий поспіхом і без сімені.

Матері, яка мене ніколи не народжувала,

Я поклявся сьогодні вночі,

Що подарую їй одну хворобу,

А потім утоплю її в річці.

Мамо!

В її легенях живе вугор,

А на моєму лобі є родима пляма.

Я видалю її поцілунком ножа,

Навіть якщо мені від цього доведеться померти.

Мамо!

В її легенях живе вугор,

А на моєму лобі є родима пляма.

Я видалю її поцілунком ножа,

Навіть якщо від цього я зійду кров’ю.

Мамо!

О, дай мені сили!»⁷

Джеймі сидів, заціпенівши, і не міг повірити у те, що прочитав. Це було все про нього. Його також не поїли материнські груди. У нього також не було пупка. Він також мав «родиму пляму» на чолі у вигляді штрих-коду. І також мав бездонну злість — чи навіть лють — на те, що дало йому життя, — механізм, машина, принтер… Без різниці, як це назвеш. І так, він також радий був би «віддячити» цій машині такою ж «любов’ю», яку вона дала йому.

«Але що машина? — думав він. — Цим 3D-принтером хтось керував… Хтось це дозволив… Хтось визнав це нормальним… І треба буде з’ясувати, хто саме…» Декілька днів пішло і на це.

Тим часом захід сонця у Детройті наближався до завершення. Було майже темно. На даху Пенобскот-білдінг увімкнулись ліхтарі, які завжди красиво освітлювали верхівку хмарочоса у темну пору доби.

Джеймі дістав ножик і запальничку. Увімкнув на бумбоксі свою нову улюблену пісню від Rammstein. Відкрив запальничку і поклав над її полум’ям лезо ножа. Потім дістав бинт, вату і розчин хлоргексидину для дезінфекції.

«Я видалю її поцілунком ножа, навіть якщо мені від цього доведеться померти… Чудові слова…». Він взяв ножик і, стиснувши зуби, зрізав по центру свого чола шмат шкіри, де був штрих-код. По обличчю і руці потекла кров. Ще більше оросило дах будівлі. Він продезинфікував рану і перев’язав голову бинтом.

На лобі дуже пекло і розпочався головний біль. Він вирішив продовжити і повторив схожу операцію, видаливши із кисті руки ID-мікрочіп. «Яке гарне відчуття, — подумав Джеймі, — біль нового народження».

До зустрічі з Вакхом залишалось декілька годин.