Рай 2070

Частина 5

Глава 1

1

Ангола. В’язниця суворого режиму у штаті Луїзіана, найбільша на всій території Північної Америки. Названа на честь країни, звідки сюди завозились раби у XVIII ст., які мали працювати на плантаціях. Замість рабів на плантаціях тепер працювали п’ять тисяч ув’язнених. Із них 85 відсотків відбували пожиттєве, а 80 відсотків, як і три століття тому, були темношкірими. На волю з Анголи виходило лише три відсотки засуджених. І ця статистика з початку ХХІ ст. майже не змінилась.

Маючи у розпорядженні сім тисяч гектарів полів, Ангола носила статус «в’язниці-ферми». Так називали усі виправні заклади, де використовували ручну працю засуджених для сільського господарства, вирубки лісів, розробки кар’єрів і гірничодобувної промисловості. Робототехніка до в’язниць поки не надто дібралась.

Саму Анголу інколи просто й називали «Ферма». Звичайно, не лише за «економічне спрямування». Аж до 1970-х вона була відома здебільшого тим, що до ув’язнених тут ставились не краще, ніж до худоби. Правда, зараз наче часи змінились.

Джеймі зайшов до своєї одиночної камери, обвів цей простір очима: крім ліжка, раковини й туалету тут нічого не було. Проте особливого значення це не мало. Скоро на нього чекало виконання вироку. Він був засуджений до найвищої міри покарання за «спробу вчинення терористичного акту».

Точної дати він не знав. Йому сказали, що дехто тут чекає на страту вже двадцять років, поки триває процедура апеляції. Але хлопець відчував, що з ним усе буде швидше. Закон про протидію тероризму дозволяв стратити навіть тих, хто апеляцію ще не пройшов. Якщо були «достатні підстави» вважати, що засуджений становить загрозу навіть з-за ґрат.

Однак Джеймі в чомусь і пощастило. Раніше смертники сиділи в камерах по двадцять три години на добу і лише на годину виходили трохи розім’ятись та прийняти душ. Потім же вирішили, що це нераціональне використання людських ресурсів, і змусили їх працювати на рівні з іншими. Економіка восторжествувала. Хоча для смертників помирати від втоми на плантаціях під палючим сонцем було навіть краще, ніж божеволіти в одиночних камерах без можливості з кимось поспілкуватись.

Зараз же Джеймі ліг на ліжко, подивився на стелю, перед собою і, від нічого робити, почав думати. Згадав той вечір на даху Пенобскот-білдінг. Подивився на свою руку, де знову був вживлений мікрочіп. Доторкнувся до лоба, куди нанесли лазерний штрих-код прямо на шрам. І подумав, що так просто вибратись зі старого життя, напевно, не вдасться. Нове життя потрібно виборювати. І зараз він відступає, хоча й втрачено ще не все. Він принаймні поки що живий.

А, можливо, Ахмад був правий, і потрібно було все робити швидше. Бо кожна хвилина вагання потім дорого коштує. Хоча у його випадку, напевно, результат був би той же.

Джеймі глянув убік і несподівано помітив якийсь напис на протилежній від ліжка стіні. Він підійшов ближче і прочитав:

«Моє життя ні цента не варте, моя душа ні грама не важить,

Але стара із гострою косою мене чомусь-таки бісить!»

«Дивний напис… І де він тут взявся?» — подумав хлопець. Раптом пролунав стук охоронця кийком по ґратах.

— Ну, що, прочитав уже собі послання? — запитав той.

— Послання? Від кого?

— Від Майкла. У нас така традиція з’явилась. Кожен ув’язнений передає послання наступному, який сидітиме у цій камері.

— А з ним що сталось?

— Вирок привели у виконання. Що з ним ще могло статись? — запитав охоронець і дивно посміхнувся. — Тиждень назад. Тоді і написав. Ну так що, зацінив?

— Так… Зацінив…

Джеймі задумався...

— За десять хвилин підеш працювати. Так що сильно не розслабляйся, — сказав охоронець і відійшов.

Клімат у Луїзіані був теплий цілий рік. Навіть у кінці жовтня було 20–25 градусів тепла, тому роботи в полі вистачало. Працювали ув’язнені блоками. У кожному блоці жило по шістдесят чотири людини, які й виходили разом на плантації. Блок смертників, який раніше сидів у своїх камерах день у день, тепер також був у полі. Джеймі до них приєднався.

Новачки тут з’являлись не часто: один на місяць-два. Прийняли хлопця спокійно. Особливо часу на теревені не було. Проте дехто також запитав про послання від Майкла, і Джеймі відповів, що прочитав, і передав його суть. Йому пояснили, що це слова із якоїсь пісні, правда, іноземної, яку його попередник замовляв собі на радіо кілька днів підряд до страти.

— На якому радіо? — запитав Джеймі.

— У нас тут радіо є, KLSP. Ти не чув?

— Та ще ні…

— Ну, так почуєш. Там і замовляв її. Серед нас ніхто ані слова не розумів, але для нього вже ставили. Таке мав останнє бажання… Нам лише переклад приблизний розповідав… Щось таке, як і ти кажеш.

— А звідки ж він був?

— Зі Східної Європи… За паспортом у нього ім’я було якесь інше, але ми всі звали його Майклом… Непоганий був хлопчина…

Більше Джеймі вирішив не розпитувати. Йому стало не по собі від таких розмов, і він сконцентрувався на роботі. Лише потім він випитав у ді-джея із радіо назву цієї пісні: Stropharia & Cubensis — «Lizhnaya Trassa». Хоча це нічого хлопцю не сказало.

Зараз же, у перший день тут, він вчився працювати в полі. Поруч їздили охоронці на конях, і це було дивно бачити в еру ховеркарів. Один вершник постійно був біля ув’язнених, інший трохи подалі. Тінь першого раз за разом потрапляла Джеймі на очі, і йому здавалось, що це його старий знайомий за ним наглядає. А коли він піднімав голову і дивився на ці тисячі гектарів тюрми, то і вся вона виглядала як володіння того самого знайомого. Цієї асоціації було важко позбутись, хоч як він не намагався.

Робота на плантаціях дійсно виснажувала, і вечором уже нічого не хотілось. Джеймі таки знайшов у себе в камері невеликий радіоприймач, який спочатку не помітив. Увімкнувши його, він почув:

— З вами радіо KLSP, 91.7 FM! І це DJ Райлі. Нагадую, ми працюємо з шостої ранку до другої ночі. Хлопці із блоку «F» сьогодні замовили в мене одну пісню, і я не можу її не поставити. До вашої уваги класика ритм-енд-блюзу: Ben King — «Stand By Me»!

Зазвучала мелодія, яку Джеймі колись чув, тільки не знав назви. Це була повільна, але дуже душевна композиція, яка особливо підходила хлопцю у такі хвилини. Бен Кінг співав:

«Коли ніч прийшла

І всюди стало темно,

І світло місяця — єдине, що ми бачимо,

Ні, я не злякаюсь.

Ні, я не злякаюсь.

Оскільки ти стоїш поруч, поруч зі мною…»⁸

Так, звичайно, він чув цю пісню не один раз. Але хто зараз буде стояти з ним поруч? Джеймі не боявся. Але все-таки… Він почав перебирати у думках те, що сталося тієї ночі третього жовтня, на зустрічі у Центральному вокзалі та вже після неї. І що, врешті-решт, привело його сюди.

2

Джеймі полетів до Центрального вокзалу не опівночі, а раніше. Йому набридло чекати. Він увімкнув у навушниках Keny Arkana — «La Rage», французький реп, що йому якось скинув Ахмад. Хоча слів він не розумів, але головне слово «rage» було абсолютно чітке і однозначне. Пісня розкачувала, немов сильний шторм на морі, наелектризовувала кожну клітину тіла, вигострювала дух і тіло, мов перед вирішальною битвою, та сповнювала рішучості.

Саме цей стан Джеймі і любив. Те відчуття перед боєм, коли все структурується та активізується до межі. Коли знаєш, що скоро буде жарко, а у повітрі вже розлита солодка напруга. І ти лише чекаєш, щоб кинутись у цей нестримний та руйнівний двобій навіть із усім світом. Але тепер Джеймі умів, хоча б трохи, притримувати коней, і робив це до пори сьогодні.

Підлітаючи до вокзалу, він побачив безліч припаркованих навколо ховеркарів. Деякі з них висіли над дахом або прямо біля вікон будівлі. «Ми також не ликом шиті», — подумав хлопець і зв’язався по телефону з Ахмадом. Підмога уже була на місці. Близько трьох десятків ховеркарів із Дірборна розташувались у прилеглих районах та будь-якої миті могли прийти на допомогу.

— Я на конференцію, — сказав він охороні біля головного входу.

Та недовірливо подивилась на гостя. Особливо їхню увагу привернув перев’язаний лоб із червоною плямою посередині. Джеймі спокійно дивився на них, поки ті перешіптувались про щось у навушник.

— Ви трохи зарано, але проходьте, — сказав охоронець і відійшов з дороги.

Джеймі пройшов крізь ворота, що стояли ще на вулиці і від яких було декілька кроків до самої будівлі. Він ще раз окинув монументальний вокзал і чомусь не здивувався, що Вакх обрав саме це місце у якості свого лігва.

Пройшовши всередину, хлопець побачив, що тут відбувається незвична вечірка-маскарад. Із коктейлями в руках снували якісь люди — чи навіть створіння — у незвичних костюмах і обов’язково в карнавальній масці. Не всі вони були схожі на людей. Чимало із них, на зразок Вакха, мали уже не людський, а якийсь інший образ. Сформований за рахунок видозмінених імплантами кінцівок, біотехнологій чи ще хтозна-чого.

Джеймі згадав, що сам лиш нещодавно мріяв стати кимось подібним. Але дивлячись на таких створінь тепер, вони чомусь викликали у ньому огиду.

Головний зал очікування був повністю переобладнаний під клуб, щоб гості могли розслабитись і ні в чому собі не відмовляти. Дехто не відмовляв собі настільки, що уже встиг налигатись (алкоголем — у кращому випадку) і задовольняв по кутках свої тваринні потреби з іншими гостями. Проте більшість поки насолоджувались танцями до забуття під Benny Benassi — «Satisfaction» (DJ Pervert rmx). Джеймі був переконаний, що це лише початок, і далі буде веселіше.

У центрі головної зали він побачив круглий постамент, оточений високими факелами. Призначення цього постаменту залишалось невідомим. За ним стояв величезний трон — зрозуміло для кого — який також пустував. Хлопець вирішив пройтись по території будівлі та роздивитись навколо.

У інших залах гості почували себе навіть більш розкуто. Зі сторони це виглядало як флешмоб на захист тварин, проти носіння хутра чи щось подібне. Тут також було безліч оголених тіл, власники яких зібралися разом, хоча й, вочевидь, з іншою метою. Проходячи повз них, Джеймі відчув, ніби він оточений клубком змій, що зливались у якихось неймовірних та занадто відвертих переплетіннях.

— Не звертайте на мене уваги! — сказав він, акуратно переступаючи гостей, мов не бажаючи об когось забруднитись.

Ніхто особливої уваги на нього і не звертав. «І справді, чого соромитись? — говорив подумки хлопець. — Тварини ж не соромляться… А на людей ви зрештою і так не дуже схожі…» Джеймі помітив, що попри такі хитромудрі сплетіння тіл, карнавальних масок ніхто із гостей не знімав.

— Невже не хочете пізнати одне одного як особистість? — запитав він у них, але через музику і заклопотаність питання не розчули.

Після такої подорожі «околицями» хлопцю чомусь захотілось помити руки.

Він знову повернувся до головної зали, де нічого начебто не змінилось. Було вже близько опівночі. Раптом музика затихла. Двоє прожекторів спрямували на порожній трон. Урочистий, але неприємний голос невідомо звідки оголосив:

— Скоро буде те, чого ви так чекаєте! А поки зустрічайте наших спокусливих жриць любові, що будуть допомагати господарю цього храму сьогодні вночі! Даліла і Мессаліна!

«Знайомі імена, — подумав Джеймі, пригадуючи концерт. — І “господарю храму”… Цікаво…»

Несподівано під вибуховий початок Joan Jet — «I Love Rock’N’Roll» з-за трону граціозно вийшли дві приголомшливі красуні, яких хлопець так і не встиг на концерті толком розгледіти. Вони рухались, немов кішки, наближаючись від трону до постаменту під запальну музику.

Одягнені дівчата були у чорні шкіряні костюми з досить відвертими вирізами, що лише підкреслювали їхній пристрасний характер. Тепер Джеймі зміг повною мірою оцінити те, що прогледів раніше. І, зізнатись чесно, ця вистава будила у ньому живий, непідробний інтерес. Він би обох затвердив на роль дівчини-кішки навіть за побачені декілька секунд, якби хтось запитав.

Шоу зачаровувало настільки, що хлопець навіть забув, для чого власне сюди прийшов. Дівчата тим часом дістались до високих факелів, які почали використовувати як жердини для акробатичних трюків з елементами стрип-пластики. Джеймі спробував відвести очі, зловивши себе на думці, що ця вистава якось неправильно на нього впливає. Проте все одно постійно повертав туди погляд.

Раптом відбулось те, чого він не чекав, але десь у глибині душі боявся. Залишивши факели, дівчата одночасно подивились на Джеймі та попрямували до нього. Він розгубився і не зміг зробити ані кроку. Гості поруч розступились, і Даліла з Мессаліною легко підхопили його, мов пір’їнку, та витягли на середину зали. «Пропав!» — подумав хлопець і піддався спокусі. Почався танець утрьох, що нагадував домініканську бачату, тільки більш драйвову. У пориві пристрасті Джеймі навіть скинув піджак і відчайдушно жбурнув його на підлогу. Зал відреагував на це шаленими оваціями.

Коли пісня закінчилась, хлопець ніби прокинувся чи вийшов із гіпнозу. Він дивився навколо і не міг повірити, що таки знайшлася зброя, проти якої він не встояв.

— Наш почесний гість цього вечора — Джеймі Кідд! — пролунав знайомий голос від трону.

Хлопець обернувся і побачив, що Вакх уже сидить там. Як він туди потрапив, можна було тільки здогадуватись. Дівчата повернулись до свого шефа й стали по обидва боки від нього. Джеймі залишився один посеред зали.

Крім самого Джеймі та Вакха на троні, яких освітлювали прожектори, все інше було у напівтемряві. Хлопець обвів очима навколо себе: з усіх боків на нього дивились створіння у чудернацьких карнавальних масках, за якими невідомо що ховалось. Маски, таке враження, вивчали його, з цікавістю очікуючи, що той буде робити далі, як буде себе вести. Відчувати себе під їхнім поглядом було не з приємних.

— Ласкаво просимо до храму любові! — урочисто розпочав Вакх. — У нас сьогодні свято, яке ми проводимо лише раз на рік. І тобі дуже пощастило бути на ньому присутнім. Тут сьогодні будуть творитись дива!.. Але я бачу, ти уже поладив із моїми помічницями та відчуваєш себе як удома, чи не так? — задоволено запитав він.

— Це вони зі мною поладили, — відповів Джеймі. — Але я тут з іншою метою. І, до речі, щось я не бачу Картера… Ти ж казав, він буде також.

— Для твого Картера місце уже приготовлене. Воно одразу біля тебе.

Джеймі подивився на круглий постамент із факелами. Виглядав він не надто обнадійливо.

— Щось мені це місце не дуже подобається… — сказав хлопець. — Та й навіщо тобі Картер? Хіба немає когось іншого для цього? Твої дівчата якраз би підійшли…

— Не жартуй зі мною, — відповів Вакх. — Мої дівчата матимуть інші ролі на цьому святі. А крім Картера, у нашому грішному, зіпсованому світі небагато знайшлось би тих, хто нам би підійшов… Тому жереб впав на нього! Чи ти мені пропонуєш щось навзамін? Може, хочеш щось попросити у мене?

— Можливо.

— Але у нас є деякі правила… — багатозначно сказав Вакх.

«Той, хто хоче попросити у господаря храму про виконання свого бажання, має впасти перед його троном ниць і віддати йому належну шану», — сказав голос невідомо звідки.

— Таке правило, — підтвердив Вакх. — І без його виконання ми далі рухатись не зможемо… Але як тільки ти це зробиш, то в ту ж хвилину отримаєш свого Картера живого і неушкодженого. Якщо, звісно, забажаєш… Але ти можеш забажати будь-що! Чуєш мене? Я можу дати тобі все, що ти захочеш… Усе! Але для початку… виконай правило…

— А знаєш, що?.. — запитав Джеймі і перевів погляд кудись убік, наче про щось згадуючи. Вакх уважно дивився на нього.

Хлопець пригадав сон із Латіфою. Як вона приходила до нього з маленькою дівчинкою, Лією, та попереджала про небезпеку. І якби не цей сон, можливо, заради Картера він би зараз і виконав це «правило». Тим більше, воно ніби нічого надзвичайного не передбачало… Однак тепер Джеймі був переконаний, що за цим щось таки слідуватиме… Щось загрозливе… Від чого, врешті, буде гірше не тільки йому, але й Картеру.

«Що ж робити?» — думав хлопець. І тут правильна відповідь постала немов сама, чому Джеймі аж ледь всміхнувся… «Наче склався якийсь пазл… — дивувався він. — І цю книгу мені ж дала саме Латіфа». Подумки він подякував і Байрону також.

— У мене є краща ідея, — сказав Джеймі. — А давай разом приклонимо коліна перед Творцем, що створив і тебе, й мене, і цілий наш світ… А я це зроблю разом із тобою та усіма, хто тут присутній…

Вакх вибухнув скаженим ревом. Усі гості загуділи також. Цей рев і шум тривали ледь не цілу хвилину. Джеймі спокійно спостерігав за цим дійством, озираючись довкола. У нього склалося враження, що навіть маски, які його оточували, викривлялись від якихось незбагненних мук.

— Ніколи! — викрикнув Вакх. — Ніхто і ніколи не наважувався на таку зухвалість у моєму храмі! Кажи, що ти хочеш! Тільки зваж, Джеймі, я знаю, хто ти! Я бачив твою справжню суть! Ти — це я, а я — це ти! Ти ніколи не обманеш мене, як би не дурив себе. Я дам тобі все! Все, що є у цьому світі, — все моє. А воно може стати твоїм! Якщо захочеш, ти можеш навіть стати королем замість цього бовдура Анджело! Одне твоє слово — і все буде у твоїх ніг! І ніхто тебе не скине з п’єдесталу, якщо на нього тебе поставлю я! Чуєш? Ти почув мене?

— Ти брехун, — відповів Джеймі. — І твій п’єдестал тільки для бовдурів. Таких, як Анджело. Ви один одного варті. Достав Картера цілим і неушкодженим до дверей його сестри та залиш далі в спокої. Це все моє бажання.

Вакх загарчав від люті і з презирством подивився на Джеймі.

— Даліло! — вигукнув кентавр, хоч та стояла в метрі від нього. — Відвези те щеня до його сестри.

— Слухаюсь, — відповіла Даліла й зникла кудись за трон.

— Можеш не сумніватись, я виконаю твоє бажання, — незадоволено сказав Вакх. — А тепер забирайся звідси!

— Я краще почекаю тут. Коли ти його виконаєш, я дізнаюсь.

У Джеймі було домовлено з Ахмадом, що за потреби могло бути стеження за будь-яким ховеркаром — особливо чорним Кадилаком, — який відлітатиме з вокзалу. Тому підмога стояла по периметру напоготові. Сам же він одразу написав другові коротке смс і чекав на підтвердження.

Усі стояли в тиші хвилин з десять. Тиша була навіть голоснішою за музику, що лунала до цього. Джеймі відчував, що таки зіпсував людям свято. Хоча, можливо, це були й не люди зовсім…

— На добраніч, — сказав він, отримавши підтвердження, і пішов геть.

Маскарад невпевнено перед ним розступився. Джеймі вийшов на вулицю і почув ще більш скажений крик чи рев за спиною, ніж чув до цього. Охоронці дуже здивувались його появі, але також пропустили. Хлопець дійшов до свого ховербайка, сів і полетів у Дірборн разом з побратимами.

3

Уже потім Джеймі дізнався, що тієї ночі Вакх влаштував справжню бійню на Центральному вокзалі, і гості були не раді, що прийшли. Але це його вже не турбувало. Із Картером він зустрічатись не хотів. Хлопцю було ще соромно, і він був упевнений майже стовідсотково, що Вакх доніс до Картера усе. Як тепер Джеймі було подивитись тому в очі, він не уявляв. Хоча сам же і врятував друга напередодні.

Але він вирішив, що його місія виконана і Картеру він більше докучати не буде. Хай той живе, як хоче. Тим більше, у Джеймі була ще одна незавершена справа. І саме нею він збирався зайнятись.

Щоправда, відразу по приїзду до Дірборна Ахмад повідомив, що вдалося сфотографувати того, хто виносив Картера з машини біля дому Мері. Машиною був той же чорний Кадилак. А «кур’єром» спрацював невідомий чоловік у плащі та капелюсі.

Джеймі подивився на фото. Лице було охайно вибрите, із правильними рисами, хоч, на перший погляд, і непримітне. Такого на вулиці не запам’ятаєш. Але з-під плаща виднілася краватка й сорочка, що разом із доволі елегантним плащем та капелюхом додавало незнайомцю якогось навіть франтівського вигляду. Образ нагадував щось середнє між приватним детективом та фінансовим брокером із Уолл-Стріт. Джеймі поклав фото до кишені.

У всій цій історії залишалось нез’ясованим іще дещо. А саме — причина аварії на вокзалі тієї ночі. Та й персона Вакха залишалась покритою таємницями. Проте зараз Джеймі уже не хотів цим займатись і відклав до іншого разу.

Тепер же він збирався нагрянути в Чикаго, до якого було близько півтори години польоту на ховербайку. Там була штаб-квартира корпорації Source Biosolutions. Саме вона спеціалізувалась на «сімейних послугах» — виготовленні дітей на 3D-принтерах під замовлення з доставкою у трирічному віці. «Хоч познайомлюсь зі своєю справжньою родиною», — думав хлопець.

Джеймі розповів Ахмаду про свій намір «просто подивитись» на Source Biosolutions. Сказав і про те, чому його це цікавить. Раніше хлопець ніколи й нікому цього не розповідав, але тепер вже втомився тримати все в собі і вирішив відкритися другу. Той довів справами, що йому можна довіряти, і зайвого не розпитував.

Щоб якось допомогти, Ахмад трохи накопав про цю компанію у відкритих джерелах. Виявилось, що Source Biosolutions на сто відсотків належала офшору на Кайманових островах Sileni Limited LTD. Єдиним акціонером та директором останнього був Сіленус Несілі. Хто це такий, з’ясувати не вдалося. Можливо, він був лише номінальним акціонером та директором. За шість тисяч доларів будь-хто міг відкрити на Кайманових островах фірму на підставну особу і сховати кінці в воду. Так працював сучасний капіталізм.

Утім, на головному сайті Source Biosolutions інформації було вдосталь. І про їхню місію, і про цінності, і навіть про соціальну відповідальність. «Даруємо життя!» — таким було гасло компанії. Там же була інформація і про «потужності»: від заводів із виробництва 3D-принтерів до наноферм для друку й вирощування самих немовлят. Повний цикл та вертикальна інтегрованість були гордістю Source Biosolutions.

Генеральним директором вже двадцять три роки, з моменту створення компанії, був Фрідріх фон Вінзер. Ахмаду вдалося знайти із ним декілька інтерв’ю, де той, посилаючись на комерційну таємницю, відмовлявся називати кінцевих бенефіціарів компанії.

Сама компанія двадцять три роки тому з’явилась, немов нізвідки, придбавши декілька великих фармацевтичних та ІТ-компаній і об’єднавши їх під одним дахом. Тоді ж, як на диво, було прийнято законодавство, яке дозволяло «друкувати» дітей «з метою мінімізації ризику хвороб у немовлят та більш якісного задоволення відповідних потреб населення». І Source Biosolutions буквально увірвалась на цей новостворений ринок, застовпивши за собою місце найпотужнішого гравця.

Потреби споживачів дійсно почали задовольнятись більш якісно через можливість для «батьків» обирати всі характеристики майбутньої дитини та отримувати її у трирічному віці «готовою». Найбільша корпорація на ринку, у свою чергу, почала щорічно звітувати про мільярдні прибутки. І всі, здавалось, були у виграші. Усі, крім Джеймі. Хоча, можливо, він був такий не один, він про це не знав.

Ще вдалося відкопати якесь давнє журналістське розслідування, де говорилось, що лобістом прийняття цього законодавства був тодішній конгресмен Родріго де Анджело, якого вже не було серед живих. Досить швидко з’ясувалось, що це дядько нинішньої надії всього «прогресивного» людства — Ріккі Анджело. У статті також писали, що Родріго де Анджело отримав величезний капітал за послуги лобізму й забезпечив ним усю родину на роки вперед.

Джеймі все це вислухав і, хоча й не здивувався, але трохи засмутився. Який насправді цинічний світ, де люди заробляють собі фінансовий та політичний капітал такими блюзнірськими методами. Хлопець ще не знав, що робитиме біля штаб-квартири Source Biosolutions. Йому хотілось побачити не тільки її, але й самі «ферми», де друкувались і дозрівали немовлята. Однак спочатку вирішено було направитись саме до штаб-квартири в Чикаго.

Ахмад запропонував полетіти із ним, щоб Джеймі не наробив дурниць. Той уже зрозумів, що розсудливість товариша часто збалансовує поривчастий характер його самого, й погодився. Вирішили летіти на ховерджипі Ахмада.

4

Хмарочос Source Biosolutions був доволі помпезним, хоча загалом нагадував звичайні офісні хмарочоси, яких тисячі. Повз нього метушливо проходили люди, заклопотані своїми справами. Працівники чи, можливо, клієнти компанії заходили й виходили з будівлі. Усе було буденно, як у звичайний робочий день в діловому кварталі. «Усі сприймають це як належне, — думав Джеймі, — і нікого це не бентежить… Ну, добре».

Хлопець вирішив зайти всередину. Ахмад хотів піти із ним, але Джеймі дуже попросив дати йому декілька хвилин. Він сказав, що для нього це особисте і він швидко повернеться. Просто подивиться, що там, і все. З цими словами він і рушив до входу, не чекаючи відповіді товариша.

Всередині було досить просторо і людно. З одного боку був зал для клієнтів, з іншого — вхід для працівників, на якому стояла охорона. Джеймі зайшов у зал для клієнтів і став роздивлятись навколо. Там сиділи люди, які, цілком ймовірно, робили собі замовлення, обираючи такого ж карапуза, як і колись Джеймі. І який також дозріватиме у капсулі зі шлангом у роті.

«Друга дитина зі знижкою 50%!» — побачив він банер на стіні.

— Доброго дня, сер! Чим я можу вам допомогти? — підійшла до нього якась дівчина в корпоративному одязі.

— Нічим… Просто думаю…

— У нас до кінця цього місяця акція! Замовляючи двох дітей, на другу одиницю знижка цілих п’ятдесят відсотків! А якщо ви замовляєте за типовим шаблоном із нашого каталогу: блондина чи блондинку з голубими очима, брюнета чи брюнетку із карими…

— А якщо такого, як я, буде якась знижка? — запитав хлопець.

— Як ви? — зам’ялася дівчина і втупилась у нього поглядом. — Мені потрібно подивитись по каталогу… Зараз я візьму…

— Не обтяжуйте себе, — сказав Джеймі.

Він уже пожалкував, що залишив Ахмада в машині. Ним опанувала лють, якої він не знав уже давно… Ухопивши чийсь робочий стіл справа від себе, Джеймі жбурнув його, немов іграшковий, у інший кінець зали. Троє хіпстерів з рожевим волоссям, що сиділи за ним — очевидно, клієнти — запищали у цей момент від жаху. Всі почали верещати.

Джеймі зловив якогось «успішного» хлопчака у гарному корпоративному костюмі, підняв його за барки й прокричав у лице:

— НЕ МОЖНА!.. ДРУКУВАТИ!.. ЛЮДЕЙ!.. ЯК РЕЧІ!.. Ти зрозумів це?! — той від переляку лиш мовчав. — Ви всі! Зрозуміли це?! — крикнув Джеймі і кинув «успішного» співробітника слідом за робочим столом.

Хіпстери з рожевим волоссям почали пищати ще дужче. Джеймі взявся за інший робочий стіл, так само вирвав його з коренем і жбурнув у інший кінець зали. Зі сторони могло скластись враження, що хлопець повністю втратив самовладання.

Охорона швидко направилась у зал для клієнтів. Але їх випередив Ахмад. Він насправді не залишився в машині, а прослідкував за другом, спостерігаючи за ним на відстані. Коли усе почалось, він кинувся до Джеймі і після другого запущеного столу збив того з ніг за допомогою електрошоку.

— У мого друга приступ епілепсії! — крикнув Ахмад. Джеймі уже лежав на підлозі, здригаючись від електрошоку. — Йому потрібен лікар! Швидше лікаря, інакше він зараз помре!

Охорону дещо збентежив такий розвиток подій. Вони не могли зрозуміти, чи затримувати обох, чи дійсно кликати лікаря.

Ахмад тим часом підняв здорованя-друга на плечі і з криком «Вибачте! Дайте дорогу, інакше він зараз помре!» витяг його з зали для клієнтів, пройшов повз збентежених охоронців, яким тоном начальника прямо наказав викликати лікаря, і вибіг з хмарочоса. Швидко кинув Джеймі у свій ховерджип та полетів стрімголов геть.

Він відлетів на декілька кварталів, подивився, що погоні немає, та зупинився. Здається, пронесло. Джеймі ще був без свідомості. «Ну, ти й створюєш мені пригод, друже», — подумав Ахмад. Але згадавши можливу причину такого кроку товариша, заспокоївся і навіть пожалів його.

Декілька хвилин потрібно було, щоб перевести подих. Раптом Ахмад побачив знайомий чорний Кадилак, що летів на більшій висоті в сторону Source Biosolutions. Звичайно, це міг бути абсолютно інший Кадилак, таких було повно, але Ахмад насторожився і вирішив прослідкувати за ним на безпечній відстані. Джеймі все ще дрімав.

Кадилак, як не дивно, припаркувався біля знайомого уже хмарочоса, тільки на спеціальній VIP-парковці, що була значно вище звичайного входу й дещо збоку. Ахмад швидко зманеврував і піднявся на один рівень з Кадилаком, зберігаючи дистанцію. Хлопець встиг роздивитись, що з ховеркара вийшов той самий таємничий незнайомець у плащі та капелюсі. «Яка зустріч!» — подумав Ахмад.

Джеймі у цей час прокинувся.

— Що сталося? — запитав він.

— Ти знепритомнів у будівлі. Нічого страшного…

— Чекай… Я ж там наче щось перекидав, когось штовхнув…

— То тобі наснилось, напевно, коли вже знепритомнів.

— Справді? — не міг повірити Джеймі. — Я наче точно пам’ятаю…

— Забудь. Дивись, які гості тут… — Ахмад показав на Кадилак. — Звідти щойно вийшов наш містер Ікс у плащі, який доставив Картера додому.

— Він?! — не міг повірити Джеймі. — Тобто Вакх і тут замішаний?!

— Почекай із висновками. Може, це просто якийсь ділок, який веде справи з усіма, хто платить.

— Це точно Вакх… — приречено сказав Джеймі. — Я це відчуваю… Що ж ми будемо робити?

— Зачекаємо, доки він вийде і відлетить. А потім спробуємо зупинити та поговорити.

— А якщо він не стане?

— Стане, Джеймі, стане… Якщо ти правий, він летітиме назад у Детройт… А за містом на прохання нашого джипа всі стають.

Джеймі задумався, але далі нічого не сказав. Вони прочекали годину, доки незнайомець вийшов і сів у свій Кадилак. Коли той відлетів, хлопці попрямували за ним, і він дійсно вилетів із Чикаго та направився в сторону Детройта.

5

На міжміських хайвеях ховеркари досягали швидкості до 400 км/год, однак інцидентів на таких швидкостях майже не траплялось. А все тому, що практично усі ховеркари були з режимом автопілота, який і вмикався, щоб мінімізувати людські помилки.

Ахмад керував сам і тримався від Кадилака на відстані. Він, таке враження, підлаштовувався та обирав час, щоб виконати те, що задумав. Джеймі поки не питав, що саме той хоче зробити.

— А тобі не здається дивним, що така наближена до Вакха персона їздить без охорони? — запитав Джеймі.

— Може, в цьому і фішка. Раптом він не хоче привертати увагу і йому зручніше бути непомітним, злитись із натовпом…

— Так, можливо… Але як ти хочеш його зупинити?

— Сучасні ховеркари дуже технологічні, проте це може обернутись для них мінусом. Їх завжди можна хакнути, — посміхнувся Ахмад.

— Хакнути?

— Зламати систему автопілота. Чи всю електроніку загалом. Наприклад, щоб керувати ховеркаром з іншого ховеркара. Давно у PlayStation грав?

— Місяць назад… — відповів Джеймі, наче чогось соромлячись. — А що?

— Відкрий бардачок.

Хлопець відкрив бардачок, звідки випав джойстик як від ігрової приставки.

— Зараз у тебе буде нагода згадати твої навички, — сказав Ахмад.

Він підлетів ближче до Кадилака й увімкнув якусь програму на екрані. З’явилася смуга завантаження, що повільно почала заповнюватись.

— Що це? — запитав Джеймі.

— Вторгаємось у його систему. Це може зайняти деякий час. Але будь готовий і тримай джойстик. На екрані з’явиться вид із Кадилака. Тобі треба буде його посадити. Керування все, як у Need For Speed. Пам’ятаєш?

— Ще б пак! — відповів Джеймі й задоволено посміхнувся.

Всередині нього все оживилось. Він любив такі штуки, в яких була гра. Джеймі взяв джойстик поміцніше і не зводив очей з монітора. Там було поки сімнадцять відсотків.

— А він знає, що ми його пробуємо хакнути?

— Якби він знав, то уже вів би себе по-іншому. Я ж не перший день у цій сфері працюю, — посміхнувся Ахмад. — Все обкатано.

— Клас!— відповів Джеймі.

Йому вже кортіло взяти керування Кадилаком у свої руки. Смужка добігла до ста відсотків, і на екрані з’явився вид із капота ховеркара, що летів перед ними, а по кутам усі навігаційні атрибути, як в комп’ютерній грі.

— Тільки акуратно! — попросив Ахмад.

— Звичайно! Ось лише… — сказав Джеймі і виконав Кадилаком свою улюблену фігуру складного пілотажу — бочку.

Той стрімко обернувся навколо своєї осі на триста шістдесят, після чого Джеймі спрямував його вбік на узбіччя.

— Усе під контролем! — сказав він. — У мене десять років стажу в Need For Speed! Але це навіть краще!

— Сади його вже, — наполіг Ахмад.

— Зараз… — зосереджено відповів Джеймі і внюпився в монітор.

Для надійності він виконав ще декілька бочок, щоб пасажир був більш збентежений і менш нахабний при зустрічі. Принаймні на це розраховував сам хлопець. Нарешті він посадив Кадилак метрів за двісті від хайвею. Джип сів поруч. Інших ховеркарів поблизу не було.

Джеймі з Ахмадом направились до Кадилака. Ледь вони підійшли, його двері відчинились і звідти декілька разів вистрелили чимось потужним. Оскільки Ахмад ішов першим, влучило у нього, й хлопець упав, мов підкошений. Джеймі увернувся і стрибнув убік, заховавшись за багажником Кадилака.

Рішення потрібно було приймати швидко. Він одягнув на одну руку рукавичку з електрошоком. Іншою підібрав із землі якийсь камінець й затиснув його в руці. Сам перемістився по лівий бік від ховеркара — зворотний від того, де відкрились дверцята.

— Я тебе все одно зараз знайду! — крикнув хтось із кабіни, і в цей час відкрились ліві дверцята та пролунали постріли.

Джеймі встиг заскочити на дах і застиг. Він кинув камінець у правий бік від ховеркара. У ту сторону пролунали нові постріли, одночасно з якими хлопець зробив оплеск одною долонею. За секунду він застрибнув всередину з лівого боку і знешкодив стрілка електрошоком. Той упав і випустив плазмаган.

Джеймі підібрав зброю й кинувся до Ахмада. Він був ще живий, але непритомний, і втратив багато крові. Поранення були в районі плеча та бедра. Хоча, можливо, не лише там. Відразу зрозуміти було складно. Джеймі знайшов аптечку у джипі та зупинив кровотечу.

Швидко помістивши обох у джип, він помчав у Дірборн. Летіти було близько сорока хвилин. Щоб їхній попутчик не очуняв по дорозі, хлопець кожні п’ятнадцять хвилин знову бив його струмом. Також зателефонував по мобільному в госпіталь і розповів усе, що помітив про поранення напарника, щоб ті підготувались.

Діставшись госпіталю, Ахмада відразу біля входу витягли із джипа та забрали на операцію. Джеймі нашвидкуруч зв’язав свого попутчика й побіг за другом до операційної. Лікарі сказали, що поранення серйозні, але спробують зробити все можливе. Джеймі уже жалкував, що влаштував те шоу з повітряними піруетами. Можливо, якби він цього не зробив, такого б не сталось.

Лікарі ж вигнали Джеймі на час операції, і той направився назад до джипа, прихопивши нашатирний спирт. Там він обшукав незнайомця, який був ще непритомний, і забрав гаманець та мобільний телефон. У гаманці була візитівка: «Ес. Кей. Еріотт, адвокат». Хлопець подумав, що не дарма він ніколи не любив адвокатів, вважаючи більшість із них безпринципними та продажними.

Він відлетів на джипі трохи подалі від лікарні. Узяв в одну руку плазмаган, а іншою підніс нашатирний спирт до Еріотта. Той прокинувся.

— Слухай мене, інакше пристрелю, — сказав Джеймі. — Ти щойно ледь не вбив мого друга, тому на нервах я можу зробити що завгодно. Відповідай на мої запитання. Зрозумів?

Еріотт подивився на Джеймі зосередженими, але досить спокійними очима, немов уже не раз проводив переговори в таких умовах.

— Ця іграшка небезпечна, — сказав він. — Будь обережний із нею. І, будь ласка, відверни її від мого обличчя. Усі питання можна вирішити без зброї.

— Запитання перше: хто такий Вакх?

— Я не знаю, — багатозначно, навіть із якоюсь іронією відповів Еріотт. — Він мені платить гроші, щоб я йому допомагав у вирішенні певних питань.

— Яких питань?

— Корпоративних, різних…

— Ти ж маєш щось про нього знати, не бреши мені! — крикнув Джеймі і знову направив плазмаган прямо в лоба Еріотту. Це, вочевидь, спрацювало.

— Тихіше, не кип’ятись. Вакх — це сучасна акула капіталізму. Трохи фріковий, скажений, але успішний… Він поєднує незаконний бізнес із законним, відмиває гроші, фінансує політиків. Але так роблять усі… Зараз це нормально, друже. Озирнись навколо. Ти побачиш зменшені копії того ж Вакха, які з радістю займуть його місце… А я допомагаю йому вести справи, бо він гарно платить. Нічого особистого, лише бізнес.

— А для мене це якраз дуже особисте! — відповів Джеймі. — Чому ти їздив у Source Biosolutions? Вакх до неї також має якесь відношення?

— Наскільки мені відомо, Вакх є її бенефіціаром. Не знаю, чи єдиним, чи ні. Так близько він мене не підпускає. А їздив тому, що потрібно було вирішити деякі юридичні питання. Я ж юрист. Якщо хочеш, я можу тобі прочитати сорокахвилинну лекцію з корпоративного права, щоб ти зрозумів, для чого я їздив…

— Іншим разом, — відповів Джеймі. — Значить, це таки Вакха… Я так і думав. Чого він поперся у «Рай 2070»?

— Це його особисті справи, мене вони не обходять, — сказав Еріотт, але Джеймі надавив плазмаганом йому прямо в лоб. — Ок, якщо хочеш, — тільки відверни цю штуку від мене, — можу розповісти чутки, але більше я просто не знаю.

— Кажи.

— П’яний Анджело якось обмовився, що Глобальна комісія і Сім’я давно займались цим питанням, щоб знайти секрет вічного життя.

— Яка ще Сім’я? — перепитав Джеймі. — Я про неї щось уже чув від Анджело…

— Власники найбільших світових корпорацій. Вони разом з Комісією цим займались, але так нічого й не досягли. А потім до них звернувся Вакх і запропонував свої послуги.

— Які ще послуги?

— Source Biosolutions, інші компанії… У нього їх безліч. Хоча він і не входить до Сім’ї. І ті погодились, бо Вакх їм показав, що у нього це дійсно працює.

— І що далі?

— А далі вже йде реаліті-шоу. Не дивишся? Щодня на першому каналі о 12:30 і 19:00…

— Але йому це для чого?

— Цього я вже точно не знаю. Напевно, матиме якийсь зиск. Він же бізнесмен.

Джеймі нахмурився і задумався. Але Еріотта з мушки не випускав.

— Щось іще? — запитав той.

— Так, чому ти стріляв по нас?

— Якщо твій ховеркар хтось перекидає дригом і змушує приземлитись, то, очевидно, не для того, щоб подружитися. А робота адвоката така, що не всі тебе обожнюють…

— Хм… Фрік-шоу декілька днів тому на Центральному вокзалі Мічигана?

— Він так розважається, — відповів Еріотт. — Має право. У багатих свої причуди…

— І останнє: причина аварії там же місяць назад? То ж ти мене тоді доставив до Медичного центру Детройта?

— Можливо… Мені однаково, кого куди доставляти. А причина… Це знову ж лише чутки, але саме там начебто і випробовували щось для «Раю 2070». Не витримала напруга чи щось подібне… Я в таких речах не дуже розбираюсь.

— Он воно як… — сказав Джеймі, навіть дещо вражений від такої відповіді.

— Я можу бути вільним?

— Зачекай… — хлопець задумався.

Робити щось Еріотту не було сенсу. В поліцію здавати аналогічно — собі зробиш гірше. Але й відпускати просто так не хотілось.

— А як ти тепер працюватимеш на Вакха?

— Йому не обов’язково знати про нашу розмову, — посміхнувся адвокат. — Утім, якщо він і дізнається, то потенційних клієнтів повно. Знайду когось іншого. Але життя мені дорожче навіть за найбільш прибуткового клієнта. І ще одне… Я сподіваюсь, я відповів на всі твої питання і можу отримати назад гаманець і телефон?

— А от це — дудки!

— Твоє право… Тільки телефон заблокований, ти ним не скористаєшся все одно. А гаманець… Там нічого такого немає. Хоча візитівку можеш залишити собі.

— Залишу, залишу…

Хлопець переклав плазмаган у іншу руку. Рукавичка все ще була на ньому, хоча й відключена.

— Ти знаєш, як звучить оплеск однією долонею? — раптово запитав Джеймі.

— Що?

6

Відразу після цієї розмови Джеймі навідався до Ахмада. Останньому ще робили операцію. Лікарі сказали, що це займе ще кілька годин, тому хлопець вирішив поки здихатись Еріотта. Він викликав таксі з автопілотом, посадив його туди, ввів адресу з візитівки й розплатився через його ж ID-мікрочіп (невеликі транзакції проводились без пароля). До часу прибуття якраз прокинеться. А якщо вистачить розуму, то і звалить звідси чим пошвидше. І не буде мати справи ні з Вакхом, ні з Дірборном.

Джеймі вже асоціював себе із цим містом як з рідним. Він тут стільки всього пережив. Тут була його кохана… Був ще живий її брат і його найкращий друг. Та й взагалі, не лише Ахмад, але й інші мешканці міста йому вже так багато допомогли. Стільки доброти хлопець ще не бачив ні в кого. У Детройті та інших великих містах такого не було. У Дірборні ж усі були як одна велика родина.

Коли операція завершилась, Джеймі зайшов до палати і не впізнав Ахмада. Той був весь перебинтований і ледь живий. Він ще був без свідомості. Джеймі знову стало прикро, що це через нього постраждав його друг, через його нерозсудливість, якусь навіть інфантильність, несерйозність. Незважаючи на все, хлопець ніяк не міг повністю позбутись цих рис і час від часу вони все одно пробивались. Можливо, давало знати виховання, чи то пак його відсутність.

Уже ввечері він все-таки поговорив з Ахмадом, коли той прийшов до тями. Але діалог виявився коротким. Джеймі сказав, що той буде жити, і це — найголовніше. Далі коротко розповів про суть почутого від Еріотта. Ахмад усе вислухав, але у відповідь здебільшого мовчав. Було видно, що ці розмови його скоріше втомлюють. Джеймі це помітив, побажав другу одужання і вирішив поки не турбувати.

Хлопець звик, що Ахмад у складних ситуаціях завжди міг підказати, дати змістовну пораду. А коли відкривалась якась нова інформація, міг вказати на наступну точку, куди варто спрямувати зусилля… Проте зараз Джеймі залишився один. Ахмад буде жити, це головне. Але що робити далі? Вакх, виявляється, причетний і до його власної «первородної» травми… Яка поставила на ньому немов мітку і мучила все подальше життя. Це було чимось неймовірним, що ще треба було збагнути.

Що це за істота, що настільки ненавидить світ? І самого Джеймі також. Однак не лише його, а всіх, всіх… Утім, Еріотт був правий, коли казав, що зменшених копій Вакха повсюди безліч. Але чому ж вони такими стали? Їх же не друкували на 3D-принтерах… Джеймі не розумів цього. «Принтери людей…» — крутилось у нього в голові. Хлопцю закортіло їх побачити…

Він зайшов з телефона на сайт Source Biosolutions. Там був спеціальний розділ про «ферми» компанії: з описом, фотографіями, місцями розташування. На сайті не приховували, що пишаються своїми просунутими технологіями та говорять про них із гордістю. «А на якій же фермі я був надрукований?» — подумав хлопець. Він цього не знав. Тому подивився, яка найближча, і вирішив попрямувати до неї прямо зараз.

Це була «Ферма № 4», на півдорозі із Детройта до Чикаго, ближче до останнього. «Знову цей шлях, — думав він. — Уже вдруге за день… Такий дурний день…» Джеймі відчував, що, можливо, краще залишитись. Він був виснажений. Трохи не в собі від усього, що сталось. Але таки надумався летіти.

Вирушив він уже на своєму ховербайку. Прихопив і відібраний у Еріотта плазмаган. Коли прибув на місце, то побачив там лише будівлі, схожі на фабричні чи заводські, що не відрізнялись від сотень інших. Була вже майже ніч і розгледіти щось було складно. Сама ж територія захищалась електромагнітним полем. Утім, не надто сильним, схожим на те, через яке хлопець уже пролітав біля Пенобскот-білдінг.

Пролетів він так і цього разу. Ось тільки шум від реактивних двигунів почули усі, й охорона швидко направилась в його бік. Це була вже не та охорона з ділового кварталу Чикаго, від якої його врятував Ахмад. Тут усе було серйозніше і без людського фактора. Роботи із автоматичною та іншою зброєю не знали промаху чи співчуття. Вони знали лише алгоритм. На відміну від людини.

Джеймі почув гул сирени і зрозумів, що вляпався. Але йому кортіло подивитись, що там всередині, і він шукав якесь вікно. Побачивши одне вдалині, де ще світилось, хлопець рвонув до нього і лише бічним зором помітив, що роботи-охоронці вже мчать за ним. У гучномовець вони про щось попереджували «порушника», але Джеймі не слухав. Він бачив лише вікно. Діставшись до цілі, він зазирнув і вразився від сотень чи навіть тисяч прозорих капсул з карапузами, розгледів шланги, конвеєрні лінії… Серце його забилось аж до болю. Хлопцю стало моторошно.

У «Матриці» це виглядало не так страшно. Зараз же все було, як дурний сон наяву… І лякала не фантастичність, а саме буденність того, що відбувалось… Ось із чого починався їхній «земний рай». Джеймі дивився на це всього декілька секунд, а потім отримав потужній удар струмом і впав у безпам’ятстві.

Прокинувся він уже підсудним, якого судили за тероризм. Він начебто проник на ферму саме з цією метою. І плазмаган у ховербайку був тому підтвердженням. А залізобетонним аргументом стало те, що лише за декілька днів до цього він самовільно вийняв ID-мікрочіп та здер із лоба штрих-код. Пізніше додались і записи з камер спостереження у штаб-квартирі Source Biosolutions, де він влаштував погром. Усе було проти нього.

Оскільки Глобальна комісія боролась із тероризмом ґрунтовно, до таких, як Джеймі, не могли застосувати іншої міри покарання, крім найвищої. Для цього він і був направлений до Анголи, штат Луїзіана. І хіба не парадокс, не страшний жарт над усім його життям, що ця в’язниця вже більше століття носила неофіційну назву «Ферма»? На фермі тебе створено, на фермі й буде ліквідовано… Такий уділ тих, хто живе у щасливу еру суспільства споживання та економічної доцільності.

7

Розмірковуючи над своїм життям, Джеймі не міг зрозуміти, чому саме він? Чому саме з ним усе це відбувається? Це питання дуже часто виникає у людини найперше. Можливо, відбувається тому, бо у цьому є якийсь сенс? Це має якусь мету? Вищу мету, не людську, але саме ти цієї мети можеш досягти краще за інших… Хоча до таких тонких матерій Джеймі поки у роздумах не вдавався.

Хлопець працював, як усі, очікуючи свого часу. Що було з Ахмадом, він не знав. Поранення у того були серйозні, і процес одужання міг зайняти декілька місяців. Якщо все буде добре. Джеймі було совісно, що він тоді залишив друга і наважився на таку авантюру. Проте вже було пізно. Залишалося сподіватись, що з Ахмадом все гаразд і той його скоро навідає, як одужає.

Однак хлопця швидко розчарували, повідомивши, що відвідувати ув’язнених можуть лише рідні. Із в’язниці ще можна було телефонувати раз на тиждень, але також лише членам родини. «Зграя» від Джеймі відцуралась, як тільки дізналася про судовий процес. А більше у нього «родичів» і не було. Відтак, він залишився один у повному невіданні, що там за стіною.

Про своє місцеперебування хлопець згодом дізнався багато цікавого. Йому розповіли, що Ангола — в’язниця не проста, і тут уже давно є своя специфіка. Ще б пак! Специфіка є всюди. Правда, такої Джеймі точно не очікував. Ще з початку ХХІ ст. тут завели практику «перевиховувати» ув’язнених через навчання їх християнським цінностям та вірі в Бога. Усе начебто започаткував колишній директор в’язниці ще сімдесят років тому.

Це було дуже дивно, оскільки на свободу з Анголи виходило всього три відсотки засуджених. Для кого чи для чого їх «перевиховують»? Хіба що для потойбічного життя. Щоправда, для віруючих воно ж начебто і є найважливішим… Можливо, саме тому цю практику не припинили навіть з приходом Глобальної комісії. Це їй ніяк не заважало. Тим більше, що у інших в’язницях, де люди якраз виходили на свободу, їх чомусь ніхто не «перевиховував». Такий парадокс.

Джеймі почув іще одну цікаву річ, яка його прямо спантеличила. Кожного року, ось уже більше ста років, у тюрмі проводилось родео.

— Родео?! — перепитав він у іншого ув’язненого.

— Так. Зі справжніми биками. Бачив колись оскаженілого дев’ятсоткілограмового бика, який ладен тебе роздерти на шматки своїми рогами?

— Бачив… — сухо відповів Джеймі.

— Із села, значить? Тоді тобі варто взяти участь. Можна виграти двісті баксів! Щоправда, підготовка забороняється, і треба одягнути смугасту чорно-білу сорочку, як в якомусь Освенцимі… І публіка тупорила буде жерти попкорн і реготіти, поки тебе піднімають на диби… Але двісті баксів! Подумай.

— Чекай, а що за публіка?

— Кожен охочий може прийти. Звісно, рідні приходять також… Це, напевно, найважливіше. Багато наших тому і беруть участь, щоб їх побачити…

— Цікаво… І коли ж воно буде?

— У жовтні було щонеділі, але ти трохи не встиг. Наступне буде аж у квітні.

— У квітні? Чого ж так довго…

— Та яке там довго, кілька місяців… А знаєш, що ще цікаво?

— Що?

— Гроші від цього родео йдуть на будівництво церков! Отаке… Хоча все добровільно…

Джеймі відразу зрозумів, що для нього це шанс побачити когось зі світу і дізнатися, що там. Хоча кому він був потрібен, окрім Ахмада та ще декількох друзів чи знайомих із Дірборна? Чи він когось забув? Картера хіба що… Але про це якось і думати було зайве.

Ну, що ж, якщо для цього він мав знову зіткнутися із биком, то так воно й буде. Биків він не бачив, чи що!

8

Щомісяця усі ув’язнені, навіть смертники, відвідували пастора. Для розмови за життя. Пасторами в Анголі ставали самі засуджені, які закінчили при в’язниці спеціальний Біблійний коледж. Усього таких пасторів набиралось декілька десятків. На цих зустрічах вони переконували інших, що треба вірити в Бога, виправлятись, ну і таке інше. Не на всіх це діяло, звичайно, але така була традиція… Чекало це і на Джеймі.

Його пастором був здоровенний темношкірий дядько на ім’я Мітч. Усім своїм виглядом він викликав авторитет та повагу. Не лише статурою, але й бувалим, побитим життям обличчям зі шрамом біля ока. Джеймі спочатку його навіть трохи злякався. «Оце пастор?» — подумав він. Але коли Мітч посміхнувся, то його лице зовсім преобразилось і дійсно здалося добрим, навіть привітним. І що справді може з людиною зробити посмішка?

Після привітання Мітч вирішив коротко розповісти про себе.

— Джеймі, мені 47 років. І 44 із них я відчував до людей лише два відчуття: ненависть та байдужість. Все було просто. Я так жив і робив багато дурниць, навіть не хочу говорити яких. Але три роки тому, це вже було тут, в Анголі, Бог мені допоміг побачити щось інше. Він мені показав, що може бути інше життя. Я розумію, що для тебе це може звучати нещиро, чи навіть смішно. Але тоді я ніби знову відчув себе п’ятирічним хлопчиком. І опам’ятався, лише коли зрозумів, що плачу… А плакав я дуже, дуже давно… У той момент я зрозумів, що Бог любить навіть таких, як я. Це відчуття, яке не можна передати словами… Саме тому я зараз тут і допомагаю іншим прийти до Бога.

— Цікава історія, — відповів Джеймі.

— Так… Я не буду запитувати про твоє життя. Захочеш, розповіси сам. Але скажи мені, які в тебе, Джеймі, стосунки із Богом?

— А що, з Ним можуть бути якісь стосунки?

— Звичайно. Віра — це лише особисті стосунки з Творцем. Усі ці обряди нічого не значать, якщо ти всередині себе не маєш живого спілкування із Богом. Якщо не відчуваєш Його як частину самого себе.

— Я не знаю, — відповів Джеймі. — Мені деякі люди вже говорили щось подібне останнім часом. І так сталося, що я навіть одним Іменем Бога врятував свого друга… Але все трохи складніше. Я не можу сказати, що геть не вірю. Скоріше, навіть відчуваю, що Бог є. Але от саме ці особисті стосунки з Ним у мене і не складаються.

— Чому ж?

— Розумієш, була одна дівчина… Вона була мусульманкою, вірила в Аллаха, розповідала мені про це… А я її любив. А потім вона загинула… Я не розумію, Мітч. Я, напевно, ніколи цього не прийму, ніколи не пробачу Богові смерть Латіфи. Чому Він дозволив померти саме їй, хоча вона у Нього вірила, а не мені? Я би краще помер замість неї… А так вона мені зараз сниться… Навіть з дитиною, яка у нас могла би бути… Ти розумієш? Як мені з цим жити? Я часто про це думаю і постійно звинувачую Бога, якого вона так любила. Якби не це, можливо, я став би, як ти… Але зараз в мене наче встромлений ніж, який не дає мені підійти ближче.

— То вийми цей ніж.

— Але ж не я його туди встромив! Це зробив твій всемогутній і люблячий Бог!

— Джеймі, якщо так відбулось, значить, так було потрібно… Значить, Творець хотів забрати Латіфу до себе, щоб їй було там краще. Але ти маєш зрозуміти, наше життя — це не кінець. Ми тут лише тимчасові мандрівники. Справжнє життя почнеться із Господом. І там ти знову побачиш Латіфу.

— Знову її побачу? — здивувався Джеймі.

— Так.

— Хм… Ти знаєш, я інколи ловив себе на думці, що життя без зла було б нецікаве… І що для духу змагання, у вигляді спортивної злості, його можна було б трохи додати… Щоб не було так прісно… Але коли я думаю про Латіфу, мені усе це здається якимось безглуздям… Скажи, чому Бог не сотворив світ зовсім без зла? Або так, щоб воно не вбивало, не причиняло таких мук… Бог же всемогутній? Чому Він не міг так зробити?

— Гаразд, давай я тобі скажу свою думку.

— Слухаю.

— Я думаю, Бог не міг не знати, що Він творить світ, у якому буде зло. Він не міг так само не знати, що Єва і Адам спокусяться змієм і вчинять первородний гріх. І, звичайно, все, що відбувається зараз і раніше в історії — все це зло, Бог знав, що воно буде.

— І тим не менше допустив це.

— Дослухай. Будь-які спроби виправдати Бога за зло у світі приречені на невдачу. Не варто Його виправдовувати. Це не суд. І ти не суддя, як і я не адвокат Бога. Таємниця зла — це таємниця свободи. І цю свободу відкрило людині саме дерево пізнання добра і зла. Як може бути свобода, якщо немає з чого обирати? Це не свобода, якщо ти у пітьмі і нічого не бачиш. Свобода — це коли ти бачиш і добро, і зло. Це коли ти бачиш їх не лише назовні, але й всередині себе, відчуваєш їх фізично. Це вибір у тобі самому, яким тобі бути.

— Це дуже болісний вибір, краще б його не було.

— Можливо, але тоді б і тебе не було.

— Може, так було б і краще. Тим більше, я не просив… Чому одразу не можна було створити ідеальних людей?

— Ну, а хіба тобі цікаво грати в шахи із самим собою?

— Я в шахи не граю. Я граю в комп’ютерні ігри.

— Неважливо. Хіба тобі цікаво грати у гру, яку ти сам запрограмував, знаєш її досконально і кожного її героя, знаєш фінал, знаєш: хто, що і де зробить? Хто куди буде йти і що говорить? І уяви: всі там одразу будуть жити добре — будуть гарно їсти, добре спати, ні в чому не знатимуть турбот. «Совість» у них буде така абсолютна, що завжди ними керуватиме, і вони завжди робитимуть все правильно. Це ж картонні герої, тобі не здається? Вони плоскі. Їхня «совість» — це і є твій програмний код. Як ти їх запрограмував, так вони себе і поводять, і не можуть інакше. Ти можеш піти попити пива, повернутись за годину, а у них збережеться ця ідилія. Вони щодня, день за днем і рік за роком будуть усміхатись одне одному, махати ручкою, обніматись, але не тому, що вони самі так хочуть, а тому, що програмний код написаний так, а не інакше.

— Тобто, Бог написав інший код?

— Бог дав можливість людині писати свій власний код, творити себе саму. Бог всемогутній, але як би це парадоксально не звучало, Він поступився частиною своєї могутності людині. І тепер Бог і люди творять світ разом. Спільно творять. І цей процес сотворіння світу ще не завершений. Він продовжується у кожній людині прямо зараз. Творячи себе, людина продовжує творення всесвіту. Жодна інша істота не отримала такого надзвичайного права від Бога, як можливість творити себе. Тому ми всі і маємо вчитись управляти власною свободою. Ніхто за нас цього не зробить. Інакше, яка то свобода? Звичайно, дається це непросто. І спочатку зло переливається за вінця, не знає собі межі. Або, якщо точніше, сама людина не знає собі межі, учиться себе пізнавати і собою управляти. Але у дитини також не відразу все виходить… А в межах всесвіту, для самого Бога ми і є поки лише діти, які ще далеко не виросли… Тому це наша задача — самих людей — опанувати свою свободу, приручити власного звіра, зробити так, щоб зло всередині нас стало немов приправа, яка лише прикрашає нас самих і світ навколо, а не вбиває чи нищить…

— Я щось подібне також думав, — хмурився Джеймі. — І як же це зробити? Як приручити свою природу чи свого звіра?

— Для цього ти маєш зрозуміти, що твій справжній звір — це не тілесне, його початок і джерело не у чуттєвих інстинктах. То скоріше наслідок, коли ці інстинкти беруть гору. І не єдиний наслідок з можливих. Звір — це є хвороба духу. Він переходить за будь-які кордони і затьмарює розум там, де з’являється бажання сваволі і від’єднання від Творця. Коли гордість підштовхує до самоствердження через розрив із Господом — ось тут причина того зла, яке не знає меж і спалює все на своєму шляху. Така духовна хвороба, коли порушені зв’язки із єдиним джерелом любові — із Творцем, — створює дисгармонію і хаос у власному космосі кожної людини. А разом і наш земний світ відчуває на собі порушення цього порядку. Тому те, що люди називають «пеклом», — це не якесь фізичне місце з картин Босха, це хаос у твоїй власній душі, це фантазми і жахи, які створює твій власний дух, опинившись один на один із самим собою. І відновити цю космічну гармонію як в окремій особистості, так і у світі загалом, можна лише повернувшись до єдиного джерела любові і життя, до центру, відновивши цей центр в собі і впустивши до себе Бога. Усе, що робить людина, має бути підпорядковано одній-єдиній цілі — служінню Творцю і виконанню Його заповідей. Лише просуваючись по цьому шляху, можна приборкати свого звіра, відновити свою справжню природу, де зло знає своє місце і не виходить за рамки.

— Можливо, й так… От тільки чи варто це було усіх страждань, які людство вже пережило? Якби страждали лише злі у своєму власному хаосі — це ще можна було б зрозуміти. Але чим завинила Латіфа? Чим завинили усі інші, які страждали навіть більше за різних негідників? Я, може, й зрозумію розумом, що свобода породжує зло… Але коли ти сам втрачаєш близьких, а не просто філософствуєш про це, як можна далі любити Бога?

— Як далі любити Бога, питаєш?.. — Мітч помовчав. — Христос каже: «Не суди, і не судимий будеш». Знаєш, Джеймі, я думаю, ці слова відносяться не лише до стосунків людей між собою. Людина має простити не лише людині, але й Богу.

— Простити Богу?

— Так, ти ж сам сказав, що не можеш Йому пробачити смерті Латіфи. Але хто любить, той прощає. І любов до Бога має прощати Бога. Якби не було Ісуса Христа, це, скоріше за все, було б неможливо, тому що Творець був би просто далекою і незрозумілою абстракцією. І таку абстракцію хочеться і варто судити за зло у світі, бо ця абстракція десь далеко і лише споглядає на світ, що лежить у злі. Але Бог — є Любов, і тому Він неодмінно у своїй внутрішній діалектиці, у своєму самоодкровенні людям мав відкритись їм у створеному Ним же світі. Творець Сам мав відчути плоть, Сам мав відчути сльози, страждання, кров. Усе те, на що Він обрік людей. І, звичайно, Бог як Любов мав зробити це не лише, щоб розділити з людьми їхні страждання. А щоб урятувати їх своєю самопожертвою — усіх людей, навіть найбільш негідних, останніх грішників, щоб ступінь самозречення і самопожертви була максимальною. А ми зі свого боку вільні прийняти або не прийняти цю жертву. Якби ж її не було, якби не було Христа, то прірва між нашим світом і світом Бога була б безкінечною та нездоланною. І першим долає цю прірву саме Бог, віддаючи Себе за людей, відрікаючись від Себе задля нас. Творець не може просто сидіти на своєму троні у чистенькому верхньому світі поруч з ангелами, поки наш світ тоне в крові і сльозах. Не може саме тому, що Він є Любов. Всесвіт би похитнувся, якби Творець не відрікся від Себе і не здолав би цю прірву задля людей, щоб стати з нами на рівні, і, полюбивши нас безкінечно, віддати Себе за нас. Тому за зло у світі Бог приніс у жертву самого Себе. Що Він ще мав зробити, щоб людство простило і Його у відповідь?

— Я не знаю…

— Пошук справедливості — це завжди пошук винного, помста, «око за око і зуб за зуб». Справедливість завжди розділяє на добро і зло, і на ній завжди є ця тінь зла. Тому якщо пріоритет — справедливість, а не любов, людина неодмінно дійде до суду над Богом за несправедливість у світі. Замість того, щоб полюбити Його. І багато високоморальних, гідних людей доходили до суду над Богом, бо шукали лише справедливості, а не любові.

— Я шукаю і справедливості, і любові, — відповів Джеймі.

— А доводиться обирати. Або справедливість без любові, і тоді всіх нас варто карати, бо винні всі ми, а не лише Бог. Або любов і всепрощення. І щоб зрозуміти це, подивись на те, яким був Христос. Він був не всемогутнім, а слабким, не караючим, а тим, хто прощає. Полюбити і простити Бога можна лише через Христа, через Його самопожертву за грішників, а не суд над ними.

Джеймі задумався.

— А давай тепер поговоримо не про мене, — сказав хлопець.

— Давай.

— Я тут знаходжусь уже деякий час і помітив одну річ. Я не хочу тебе чи ще когось образити, не подумай… Але якщо вже пішла така чесна розмова.

— Кажи уже.

— Чому тут більшість чорних, Мітч?

— Бо у чорних немає грошей, Джеймі, — рішуче відповів пастор, хоча в його очах промайнув сум. — А ти думав чого? Усі ці розмови про права людини, про демократію, вони працюють лише тоді, коли у тебе є гроші. А якщо їх немає, на тебе всі плюють і ти нікому не треба. Подивись, усі сто відсотків засуджених тут до смертної кари не мали грошей на приватного адвоката. І не важливо, білі вони чи чорні. Дев’яносто дев’ять відсотків засуджених довічно — так само. Їх усіх як-небудь захищав державний адвокат. І всі вони тепер тут. Тому на практиці рівність і права людини упираються в гроші.

— Чому ж у чорних немає грошей?

— Звичайно, ми винні самі. Але потрібно врахувати ще дещо. Так, можливо, ми багато чого не вміємо. Можливо, ми не такі раціональні чи організовані. Але у мене складається враження, що впродовж історії цивілізовані європейці, куди б вони не приїжджали, часто будували свою цивілізацію і гарне життя лише для самих себе. І тільки тому, що дуже себе люблять. А на інших дивились, як на людей нижчого сорту. І хоча зараз на папері все по-іншому, але зі світогляду така зверхність у «цивілізованих» народів ще далеко не зникла. Тому і влитись у їхнє успішне середовище іншим, не таким, як вони, подекуди складно навіть сьогодні.

— Ну, слухай, зараз же у всіх є свобода. Кожен живе, як хоче… І хто хоче, той заробляє. В чому проблема?

— Ти правий, але лише наполовину. Тому що не можна просто дати непідготованій людині свободу і сказати їй: живи, як хочеш. Це безвідповідально. Саме тому потім з’являються такі квартали, де є злочинність, бідність і таке інше. Але такі квартали є по всьому світу, де люди довгий час не мали жодних прав, а потім різко отримали свободу, і ніхто їх не навчив, як нею користуватись. І не втовкмачив їм, що свобода — це не вседозволеність, а відповідальність! Тому якщо ти християнин, то допоможи своєму менш досвідченому брату, навчи його. А не використовуй його незнання для своєї вигоди. Бо який ти тоді християнин?

— А до чого тут християни взагалі?

— До того, що європейська цивілізація набула розквіту саме як християнська цивілізація. І до інших народів вони приїздили, називаючи себе християнами. Тільки це їхнє християнство, на жаль, часто було лише для їхнього внутрішнього користування. В Африці є, наприклад, одна країна, де такі «білі християни» будували високий рівень життя, але знову лише для самих себе. Коли ж чорні домоглися рівності, білі просто звалили звідти. Розумієш, Джеймі? Ці так звані «християни» або використовували менш розвинені народи, або їм на них було байдуже. Вони звалили і залишили корінний народ з усіма цими хмарочосами та заводами, на яких ті навіть не вміли працювати. Звичайно, вони самі не научаться. Їм треба допомога, але її немає. Чому ж ці «білі християни» не захотіли їм допомогти? Бо люблять тільки себе. От таке християнство — лише для себе улюблених.

— А чого це вони мають любити ще когось?

— Бо у цьому вся суть релігії! Не може бути закритого християнства — лише для своєї сім’ї, для свого роду чи своєї нації. Якщо ти любиш лише рідних, а нація — це, по суті, одна велика рідня, а інших зневажаєш, то ти зневажаєш і Бога. Коли британці у XIX ст. підсадили Китай на опіум, щоб дешевше завозити собі китайський чай, то хіба це було по-християнськи? Або коли Росія допомогла Китаю вибороти Порт-Артур у Японії, а через два роки сама його захопила, хіба така підступність — це любов до ближнього? Чи коли та ж Росія спочатку створила у начебто «братській» для неї Україні проблеми, а потім, скориставшись цим, напала на неї, щоб розділити і знищити, то хіба це не каїнова політика? Слова Христа, що вороги людині — домашні її, відносяться і до такого нездорового націоналізму. Або ти любиш Бога в кожній людині незалежно від нації і раси, або ти брехун і лицемір.

— Чекай, а що там про домашніх?

— Не варто обмежуватись лише любов’ю до рідних, Джеймі. Ставити їх вище за Бога — це великий гріх, адже життя кожній людині дає лише Творець. Тому всі ми є діти Божі. І всі разом маємо бути як брати і сестри. Про це каже Христос…

— Так, я уже чув щось подібне…

— І правильно чув… Тому «white flight» — втеча білих з районів, куди приїжджають кольорові, — це лише окремий прояв, невелика частинка того лицемірства, яке шкодить справжньому християнству. І це лицемірство є не лише щодо чорних. Але й серед самих білих дехто умудряється ділити людей на «більш білих» і «менш білих». Гидко це все. Краще б такі люди взагалі не називали себе християнами.

— Може, й так… Я, до речі, про «white flight» і у Детройті щось чув…

— У Детройті? — посміхнувся Мітч. — То що ж я тобі розповідаю? Ти маєш знати краще за мене.

— Та ніколи цим не цікавився якось. Мені всі люди однакові…

— Це вірно. Хоча насправді те, що я розповів, — це далеко не все, що роз’єднує людей. Ще більший розкол є між багатими і бідними. Багаті прагнуть використовувати бідних. А в бідних це породжує злість і бажання помсти вже щодо самих багатих… І так без кінця.

— Так це ж, як його, боротьба за виживання... Кожен використовує кожного, щоб нажитись. Хіба може бути по-іншому? І чого це багаті мають допомагати бідним?

— Тому що бідні — також люди, Джеймі! І люди мають допомагати одне одному! Твій бідний брат — тобі також брат. А якби кожен був сам за себе, бачив у ближньому лише ворога і конкурента, то ми б давно перевбивали одне одного. Побачити у людині привід для любові — ось що потрібно! А не для наживи чи обману. Якщо вийдеш звідси, подивись фільм «Солярис» Тарковського… Але допомагати варто хоча б тому, щоб ці бідні потім не прийшли до самих багатих і не вчинили над ними розправу. Зрозумій, я ж не кажу, що багаті мають просто так давати бідним свої гроші. Мова йде про те, щоб навчити, підказати, підтримати у складний момент, а далі ті вже будуть самі працювати на себе. А зараз багаті просто вирішили сховатися від бідних за стінами. І ми сидимо за такою ж стіною, щоб не заважати багатим насолоджуватись життям.

— Ну, я точно не бідний… — відповів Джеймі. — Але я, напевно, тут один відсоток.

— Скоріше за все. І це ж саме у світі повсюди. Багаті країни Глобального Союзу зводять стіни, щоб до них не їхали люди із країн третього світу. Але це ж дурниці! Будь-які стіни підкопають чи ще якось обійдуть. Допоможіть краще побудувати промисловість у цих країнах, навчіть місцевих на ній працювати — і людям не потрібно буде нікуди їхати! Вони житимуть добре у себе!

— Навряд чи багаті цього захочуть колись…

— Іншого виходу немає. Інакше на нас чекають суцільні війни і революції… Підняти слабшого до свого рівня, зробити його таким же сильним, як ти сам — це єдиний шлях для людства. І це християнський шлях. Так, ти щось втратиш від цього, бо не зможеш цю людину чи країну використовувати. Так, можливо, ти отримаєш собі конкурента, але, можливо, і друга! Друга скоріше, бо та людина чи країна буде тобі вдячна! А зараз злість між людьми і країнами береться саме з нерівноправності, з використання сильними слабших. І звідси багато суперечок та конфліктів.

— Можливо, ти й правий… — відповів Джеймі. — Я також, коли бачив якихось слабаків, завжди хотів зробити із них сильних.

— Але люди будуть допомагати ближнім тільки тоді, коли бачитимуть у них своїх братів по духу. А для цього треба мати Бога в душі. Інакше, лише роз’єднання — і воно одне… На цьому наша розмова завершена, — посміхнувся Мітч.

Джеймі потім ще обмірковував ту розмову із пастором. І в наступні місяці вони до неї поверталися. Поступово хлопець дійшов до думки, що Мітч таки нормальний чолов’яга і може навчити розуму. Він навіть припустив, що якби в його дитинстві та юності поруч був такий батько — нехай трохи жорсткий, але толковий — то і життя склалось би по-іншому.

Однак думав Джеймі не лише про це. Більше всього хлопця переймали думки про родео у квітні. Він відчував, що на цьому родео має щось статися. Що йому потрібно там бути. Кожен наступний день він жив лише очікуванням цієї події, і, можливо, саме тому тримав себе в тонусі.

Згодом по радіо KLSP оголосили й точну дату родео — 16 квітня. При цьому радісно додали, що у цей день буде якесь християнське свято. Джеймі не розібрав, яке саме. Але пізніше він дізнався ще одну дату — 30 квітня, дату виконання вироку. З усвідомленням цього він і чекав весни.