Рай

ГАЛЮЦИНАЦІЯ В МУЗЕЙНІЙ ЗАЛІ

В незглибній примиреності з світом походжає недужий Антон Никандрович по залях першого поверху, стіни яких обвішані темними прямокутниками в багетах. А з трьохсотлітнього мороку добрі фарби мерехтять: висвічуються лиця, дерева, річки, хмари, заходи сонця з багряно-золотою курявою на дорозі, по якій, серед великопишної рослинности, проходять череди і пастух виграє на сопілку, і вторить йому круглогруда птиця. Творчий екстаз передається її кров; захват від споглядання успіху, з яким людина покоряє поглядами своїми довколишній світ — пізнає його, вичаровує його на полотні, повторює своєю всепобідною волею красу його і робить власністю душі. Одна картина полонила потоком вражень, любих до замирання серця: стихії світові затихли, розласкались, мліють, як троянди в жароті, хоч від недалекого моря припливає свіжість; повітря з золотаво-кришталевою прозорістю; здається, сама радість невидимим привидом присіла на камені, милує непорушний цвіт; нечутно говорить: «Як тут гарно…» Пташки, відчувши близькість її, цінькотять, сюрлять діямантовими свирілочками, а звуки падають, ніби напровесні краплі з стріхи. Ллються в сяєві. Велика, щаслива безтурботність процвітання! Природа передчуває запліднення, від того так солодко дзюркотить у повітрі щебет і так пристрасно розкриваються квітчасті уста рослин. Небеса заніміли, слухають, як б’ється серце землі від п’янкої нестямности.

Кладучи шорстку долоню на дерево поруччя, Антон Никандрович мармуровими сходами піднімається на другий поверх. Зиркає на антирелігійні плякати, почеплені в коридорчику; он — червоний трактор грізно насунувся на тонконогу фігурку в рясі, вона ж випручується останніми силами з-під переднього міжколісся і обома руками піднімає вгору хрест. Тракториста намальовано в білій сорочці; замість обличчя загальна пляма жовтогарячого кольору. В далені піднімаються доменні печі коло ниви: вони становлять фон для сцени переможного наступу на страхітливу силу «ворога».

Як людина дивиться на ближнього, що потерпів каліцтво чи смерть від нещасливого випадку, в душі її змішуються: страх перед жорстокістю недолі (нерозбірлива, кого наосліп поцілить, того скрушає — треба берегтися) і відносний спокій, бо небезпека проминула, а то самому б довелося лежати; виходить: я присутній тут ніби після своєї можливої загибелі; з’являється цікавість до нещасливого випадку на вулиці, цікавість до надзвичайного, така сильна в нас. Тільки в найсокровеннішій стороні серця говорить, мовби огонь заплаканих свічок, милосердя, спочуття до муки людської… воно само; воно наодинці; відокремилось, ридає; його терпіння виходить за межі нашої фізичної особи, приєднується до незнаної нам духовної стихії життя, найтоншої з тих, що існують невидимо.

Приготувавшись інстинктово до спротиву — в тому випадку, якби хто-небудь спробував зненацька закинути близькість чи спорідненість із осмішеною фігуркою під трактором, Антон Никандрович завертає в залю сучасного малярства. Зупиняється перед портретом Туркота-Семидзвонника, поета, що з першими збірками виступив під час революції. Вірші його прозвучали, як гомін на кобзі чарівника, з’єднавши в собі гармонію української пісенної мови — з драматизмом серця, розкритим через безконечно милі та оригінальні метафори на зоровому матеріялі всесвіту. Ритми його сприймалися, мов танковід квіток у сні. Була весна в українському житті — вона торкнула струни в серці поета.

По довгій і тернистій еволюції гросмайстер вірша став бардом режиму. В дротяній клітці офіційної ідеології висвистував сірі, наче штукатура на касарнях, частушкоподібні балалайковотонні штукенції. Сплякатизовані метафори мали смак табурета, який з наказу треба гризти в шкільних хрестоматіях.

Душа народна розп’ята на Голготі; а Туркот-Семидзвонник висвистує одочки можновладцям, затуляє просвіт у храмовій завісі — стандартною мішковиною, витканою з ідейок, що їх сатрапи вижували, нудячись над брошурою. Зрештою, Туркот-Семидзвонник остаточно закрив рану свого серця орденом і з непорушним обличчям сів у фотель міністра.

Волосся в просивинах випружинюється з рівної зачіски і обрамлює чоло. Вираз видовженого, чисто виголеного обличчя — гордий; за неоправленими шкельцями, в близькозорих очах, затаїлась думка, що звикла сягати далі, ніж телескопи. Краватка, туго стягнута, чорною прямизною різко контрастує з сніжно-білими скосинами комірця; також різко визначається, аж огніє, на темно-синьому шевйоті орден. У всій фігурі замкнутість. Випростаність. Внутрішня, чисто духовна напруженість. Переповненість іскрами в нервах, як буває в чутливих людей, коли проходять по вселенських терасах перші акорди Бетговена.

Взяв крісло Антон Никандрович, сів напроти портрета і пильно дивиться; дивиться безкінечно довго — так довго і так зосереджено дивиться, аж поки на полотні обличчя здригнулося і губи щось промовили.

— Що ти собі заподіяв? — шепоче Антон Никандрович.

— Знаю, — відповідає портрет, — знаю, що думаєш. Так треба було…

— Ой, ні! Помиляєшся. Навіщо освячуєш тортури для духа, що сам його ж пробуджував. Ти звав до справжнього призначення.

— Тш-тш, — поет підняв палець і кинув поглядом на сторону, — тихо говори, бо кожне слово стежать. Вони вмайстрували в стіни апаратики.

— Мовчу.

Через хвилину Антон Никандрович говорить так тихо, ніби божа коровка до сусідки:

— Ну, хай би ти руками рухав, мовби освячуєш; а навіщо ж протинародні думки впинаєш у гарну форму і калічиш її?

— Побудували механізми, що відзначують кожну думку під черепом.

Портрет з нестерпною мукою скривлює уста.

— Гаразд. То міг би хоч почування зберегти, а ти й їх віддав на службу.

— …Відзначають тремтіння краплинки крови в серці…

Портрет заплющує очі від страждання.

— Що ж робити? — в розпуці вишіптує Антон Никандрович. — Зрештою, міг би хоч віру сховати в тайнику душі.

— Неможливо. Вони й віру віддзеркалюють. Я в залізнім персні. Благаю: ні слова.

— Зараз скінчу. Твій дух пішов проти сумління народного…

— Ні! Не так! — протестує портрет. — Я маю глибоку рацію, віддаючи душу на загин.

— Яку рацію?

— А от прошу. Я маю інстинкт, як птах… я чую, звідки гроза; чую, як кують гармати, кулемети, гвинтівки на погибіль Україні… вистругують шибениці, — вішатимуть. У ворожому стані на Заході постановлено: знищити український народ; викорінити його з чорнозему, а поселити німоту. Чую: смерть підходить до границь. Кличу, кричу, попереджую!.. Бачу: лжехрами в Німеччині височіють, служба правиться — сатанинська служба; замість Євангелії книга з чорною готикою… і заповідь накреслена: «Вбий кожного ненімця; якщо ж зоставиш жити, — оберни собі в раба! Всіх одури, бо це дозволено; і над всіма знущайся, бо це дозволено: ти надлюдина!.. Забудь милосердя! Полюби кров, що дзюрчить із простреленого серця кожного, хто ненімець; зроби злочин чеснотою… Насмійся з святого! Роздави совість, як гадюку під залізною п’ятою, бо вона — отруйний забобон, бо вона розслаблює волю надлюдини-пана! Будь, як неспотворений твір природи, тигр — взірець твій! Будь, як тигр: насолоджуйся криком жертви, сій руїну і смерть…» Накреслена заповідь, потверджена печаткою — знаком черепа. Цілують книгу, клянуться на ній; і того, хто склав її, називають: пророк. Бачу, чую і от напинаю вітрило на кораблі самопожертви, кораблі порятунку. Іншого виходу нема. Північний режим протиставляю смерті. Народ рятую!..

— Помилка! — вишіптує Антон Никандрович. — Ти ж бачив голод тридцять третього року: отакою мукою північний режим нищить народ і однаково ж відкидає милосердя, зневажає людину, як худобу; вона для нього — нікчемна, треба вбивати, щоб рештки зробити слухняними слугами і кинути світ до підніжжя червоного трону; впроваджує заповідь сатани; насмійся з святого…

— Правда! — сумно згоджується Туркот-Семидзвонник. — І тому розділимо ролі: я кликатиму до війни з німецькими жандармами смерти; ти — з московськими.

Антон Никандрович водить пальцем направо і наліво:

— Ні—і, так не можна… Треба разом опиратися проти обох, бо буде братовбивство.

Поникає головою портрет — говорить:

— Завдання перевищує мої сили. Якби ти знав, як важко триматися мені проти одного ворога. Змушений виймати душу свою з грудей; робити кобзу з неї; струни натягати з нервів свого серця; обвивати їх золотою ниткою думок і награвати мелодію в тон команді — мелодію. В тон скаженому скреготінню володаря, що мучить людність. Роблю так, бо смерть московська розтягнута на століття, і можна надіятися на несподіванку долі; а німецька смерть швидка: за десять років сконає остання українська людина.

— Уявляю, як вам тяжко!

— Страшно. Рятує тільки інстинкт самозбереження: я будую з нього шибеницю собі самому; високо вішаюсь — віддаляюсь від пащеки дракона, що роззявляється внизу. Петля туга; затягається зовсім помалу. І тому я маю час вигравати на кобзі мелодію, приємну потворі. Слухає вогнеязика і спиняється. Треба вам знати, як я її зачаровую: нарочито співаю з справжньою щирістю; відкупну мелодію творю, як свою власну найзаповітнішу мелодію, бо інша ні до чого. Перестаю собі вірити. Вбиваю в крові свого мозку, в надрах свого «я» останній опір, бо навіть іскорка його зрадить мету: я загину на порозі нового світла, на порозі соняшного раю, що робиться дійсністю; раю, до якого прагнуть знедолені держави трудящих, в якій немає жодного паразита. В ній — радісний труд. Честь. Пошана до гідности «сірої людини». Соціяльна справедливість. На брамі — вартовий з полум’яним мечем. О, моя мріє золота! Стою на сторожі коло тебе, непорушний, як скеля. Мені судилося скласти перший хорал в ідеальному суспільстві, що про нього думали світочі людства. Рвуться з кобзи акорди мої — серпневий грім… соняшні мечі снопами летять, прошивають гідру варварства.

Останні слова, повні гніву, звучали так патетично і дзвінко, як залізо на заводі — луна пішла по залях.

Портрет примружив повіки; застиг мов мармур: ні рисочки почуття, тільки грозова ненависть і презирство. Згодом обличчя зм’ягчилось. Губи здригнулись від болю.

— Вони закатували б моїх братів і сестер з дітьми. Так і сказали: ваше ім’я настільки відоме, що коли буде не з нами, то становитиме силу, ворожу для нас. І ми вас знищимо з усіма родичами. Якщо хочете врятувати їх, робіть вирішальний крок: все буде гаразд. Почесті, нагороди, багатства посиплються на вас, як дощ. Так і сказали; і я, щоб порятувати рідних, навіки занапастив свою душу. Тільки той, хто має ніжне серце, зважиться на мій страхітливий вчинок. Тонучи в пекельній воді, я, душа пропаща, знаю, що рятую найдорожчих… Осудіть! Прокляніть! Благаю вас! — застогнав портрет від душевної муки.

— Чоловіче! — раптом звертається Антон Никандрович, притишуючи голос до нот, слабіших, ніж торкання пелюсточки об пелюсточку. — Ви перехитріть…

— Ш-ш! — розширює очі і піднімає брови портрет. — Підійдіть сюди, я щось скажу!

Антон Никандрович припадає до рами і наближає вухо аж до полотна.

— Я складаю дрібненько писані твори в бляшані темно-червоні коробочки з-під індійського чаю. Вночі виходжу в сад. Копаю глибокі ями й зариваю коробочки на дні; а зверху яблуньки насаджую… В саду, коло моєї квартири, довгі ряди дерев, що, виростаючи, під своїм корінням ховають скарб. Жива сітка обплутує — земля закриває крики моєї душі…

— Де ж ви пишете? Скрізь — апарати.

— О, я винахідливий! У саду були гробки — там спочивали предки колишнього домовласника. Заціліла тільки одна могила з гранітною плитою і дерев’яним хрестом. Я перебудував її: вийняв кістяк і поховав по сусідству; вичистив домовину, — вона чудесно збереглася!.. обклав її старими газетами. От підходжу, піднімаю плиту і влізаю в могилу. Опустивши плиту, вмощуюся в домовині, як звичайний мрець. Накриваюсь віком, поставивши поруч свічку; падає світло на папір, і я тоді блаженствую.

— Коли ж рукописи викопаєте? — цікавиться Антон Никандрович.

— А навіщо? Як пропадуть під корінням, то й добре.

— Не розумію…

— Дуже просто: бляшані коробочки поржавіють, розпадуться під тиском коріння, що розширюється. Припавши до тліну від моїх папірців, воно всотає їхню сутність і з соками винесе нагору, в гілки, в листочки. Як закиплять яблуні молочним цвітом, то в кожній пелюсточці аж засвітиться все, що родилося з мого серця. Будуть люди приходити, дивитися, говорити: «чудесний цвіт!» І поети з-посеред тих людей відчують неодмінно, що світиться, промовляє, шукає собі живого слова. Змушені будуть відтворити зміст і красу мого чуття, що похоронене навіки. Запевняю вас! Я й сам так би зробив.

Портрет говорить, а сам блідніє, ніби розтає в імлі. Антон Никандрович відхиляється від нього і випростовується; золотисті цяточки масою пливуть перед очима.

Пересиджує в кріслі старий, поки цяточки згасають, а тоді спішить до виходу, до цілющого повітря. Він собі розмірковує, йдучи додому: «В надмірному збудженні почав я перебирати відтінки того враження, що справляє портрет, і, хай йому абищо! — доморочивсь до галюцинації. Властива Туркот-Семидзвонник задкує до безодні і прославляє свого терзателя. Пісенна сила діє в зворотному напрямку, а однак і в казенних творах зберігається мова: незвичайна, як заклинання; з таємничою могутністю, як ворожбитство; і прекрасна!.. Ні, без небесного світла краса тільки облуда, інструмент зла, чортівська справа!»

Щокроку Антон Никандрович правою рукою тяжко спирається на трость, а ліву широко відкидає на сторону; машинально зриває листочок з липи, нарівні з капелюхом, і пучками обторкує пухнату зелень.