Рай

КОЗАК У «ГАДЮШНИКУ», ЯКИЛИНА МОЛОТОЧКІНА ЛЕБЕДІНОВ

Недалеко від рогу вулиці гудів прославлений в околиці «гадюшник»: пивна, в якій товклися день і ніч ненависники тверезости. Офіційно споживали пиво (закусуючи солоними бубликами), а неофіційно — «молоко з-під скаженої корови». П’яниці немилосердно тиснули один одного. Простягали руки по пиво через плечі ближчих до прилавка, звалюючи картузи і кепки. Обливали вуха піною з кухлів. «Готові» слуги зла зсувалися під стіни, тонули в махорчаному смороді, що ним можна було, як казали, «гадюк давити». Сморід якось органічно з’єднувався з гамором, криком, ревом і прокляттям. Раз у раз починалася штурханина, переростала в мордокалічення, а кінчалась, коли циклопічний «вибивайло» рушав із-за стійки і, взявши бешкетників за коміри, висипав їх, як груші, на вулицю і з брязкотом зачиняв двері. З олімпійською величчю вертав він за стійку, і свинство негайно продовжувалось далі. Вибиті з пияцького раю переверталися на тротуарі, кряхкотливо спиналися на чотири, обтирали згиджені обличчя об рукав; декотрі безпосередньо западали в нірвану на півдня чи півночі, і перехожі люди мусіли обминати нечувственні снопи людського тіла в бридкому лахмітті, розкидані по мерзотних калюжах. Пиятика з такою красою миналася безкарно, бо особи, підібрані з калюж і спроваджені в районні відділи міліції, мимрили, що мали на меті підтримати «державний бюджет». «Гадюшників» по місту така неперечислима сила, що міліція не встигла б доглядати ладу, якби навіть виключно ними опікувалася.

Мужчина середнього зросту, сіроокий та бронзоволиций, з гостро закрученими білявими вусами, з просивиною на скронях, покидає «гадюшник» і зачиняє за собою двері. Попеляста «косоворотка» розхрістана; чорний піджак відсунувся з грудей.

— Щоб ви сказились, бісові душі! — гнівно бажає біловусий. — Я кажу: раків до пива! нема раків… я кажу: принесіть! а вони кажуть: нема… Наловіть, як нема! До

річки підіть і наловіть! Ей, куди поспішаємо? Сті—і–ій!

Астряб хмурно глянув на нього і спинився. Біловусий наблизився, малюючи правою ногою хвилю на тротуарній цеглі, і вхопив студента за петельки.

— Куди йдеш, молокосос? Одвічать треба, коли старші питаються!

— Я йду до одного чоловіка, що занедужав; він старший від мене і від вас.

— Що?! — розлютився біловусий. — Від мене старший? Не може бути старшого від козака Борзоконя! Щоб ти знав. А як є старший, значить, він старший і його треба слухать, а ти… Значить, ідеш до старшого?.. Правильно! Молодець! іди к чортам собачим! — заключив мову біловусий і випустив Астряба. Через секунду роздумав:

— Стій! Завертай! Треба випить, коли старших шануєш.

— Я не буду пити, — сказав посміхаючись Астряб.

— Мовчать! — визвірився біловусий. — Слухай, що тобі кажуть! Вахмістр Борзокінь австрійця на фронті рубав. Не сердься, синку! — змінив тон біловусий і загомонів навіть ніжно. — Я бачу, ти хороший хлопець; не думай, що я п’яний… це, синку, в мене від печалі. Колись Борзокінь літав із шаблею, як орел, а приборкали… приборкали, в сибірський сніг посадили, — біловусий заговорив зовсім смутно, — тепер Борзокінь нікому не потрібний. Ей, ви, сукини сини! — загримів несамовито в віконце, затулене дощечкою. — Дайте пива!

Віконце непорушне.

— Іродові душі! Пива! — ломить Борзокінь віконце. Виставилася, замість прийнятої дощечки, сиза, розпухла фізіономія і з злою офіційністю відрізала:

— Сьогодні через вікно продажу нема!

— Як нема?! — обурено і здивовано перепитує Борзокінь і намагається надати своєму голосові поважности. — Ібо почему нема?

— Нема, бо нема, і нічого голову морочити!

— Слухай, будь людиною! Ну, чого ти кричиш? Тебе просять, дай два кухлі пива, а ти не розумієш. Глянь — ось хлопець іде до старшого чоловіка, той старший, можна сказати, помирає, це я поважаю, хвалю, значить, що йде, бо серце є ось тут! — Борзокінь стукнув кулаком себе в груди. — А ти?.. Чи можеш сказати, що ти созданий по образу і подобію? Ні, не можеш. Бо не розумієш, як тебе просять: дай пива… ех, свиня! — закінчив свою тираду Борзокінь і, в смертельній ображеності та смутку, відвернувся від сизої фізіономії, обперши лікоть об поличку біля віконця.

Сиза фізіономія стає веселою, ніби повний місяць на зоряному небі, і примирливо обіцяє:

— Зараз подам.

— Так би й казав! Вип’єм, хлопче, бо груди в Борзоконя печаль розриває. Вип’єм, закусим раками…

— А в них раків нема, — говорить Астряб.

— Нема? Як так — нема?! Брешуть! Як нема, наловить можна. Міліція наловить, — на те: міліція. Наказав: лови! — і все в порядку. Злодія не дожене, хай раків ловить… Вистроїв на березі, скомандував: — Смирно! Роздягайсь! Справа повзводно, дистанція чотири кроки, наліво в річку, ловити раків, ша-а–а-гом-марш! І наловлять. Раків наловлять; їм тільки раків ловити.

Місячна фізіономія висунула з віконця два скляні гранчасті кухлі з пивом і взяла в Борзоконя троячку.

— Зараз дам здачу.

— Ніякої здачі, — гордо заперечує Борзокінь, — це могорич: ти чоловіком став.

Борзокінь і Астряб п’ють. Козак витирає вус ребром великого пальця.

— Хто ти такий? — питає Астряба.

— Студент.

— Студент? — дивується козак. — Ай, ай, ай, студент… Правильно! Вчитись треба. Гроші єсть?

— Якось обходжусь…

— Що це таке: обходжусь?! Хто так говорить? Гроші треба, щоб були, — дидактично бубонить біловусий і жужмом витягає з кишені сотенки, — бери для науки… мовчать! Старших слухаться! — гримить і запихає Астрябові сотенки в кишеню. — Я всю ніч, можна сказати, різався в карти. Вони думали: козака обчистим, як липку. Чорта лисого! Крию і крию, беру і беру… Я їх всіх у трусиках зоставив. І в карту не дививсь, бо знав… Звізда козацька світить, значить, щастя. Бачиш? Повно грошей. Хотіли зарізать, бо їх чотири… Один двері защепнув, а другі за ножики. Чорта пухлого! З Борзоконем жарти погані. Ось!

Біловусий висмикнув із-за халяви довгий ніж із блискучим вістрям і знову сховав.

— Ха! Борзоконя зарізать… ще не вродився такий. Птиця не встигла б пір’їною ворухнуть, як я — раз! і готовий фокус: на горлі ґудзик від сорочки в одного відрубав і — на стіл: на! Баньки вивалив босяк, рот роз’явив, як щука. Другі котами присіли в кутках. Кажу: ану, одчиняй двері! Смирно! Вахмістер Борзокінь, перший кавалерист, додому бажає — спочивати. До якого дому? — ех, нема дому… в пивну бажає, печаль топить. Посторонись, босото душогубська! Зарізати?.. Так то й легко. Борзокінь з ножем на купу німців ходив уночі, орудія одбивав. Грудь була в «Георгіях», офіцери честь віддавати, кавалер всіх степенів… а кавалер зна, — що він зна?.. вчитись треба… Дивись, який ти позашиваний, синку! Ех, жаль тебе; і я ж один на світі, — нікого нема…

Витер Борзокінь сльозу на бронзовій щоці, тихо спитав:

— Куди йдеш?

— Он там, — Астряб показав на жовто-сірий двоповерховий будинок, — живе старий професор, зовсім самотній, як ви. Дуже хворів, а тепер поправляється. В нього голубине серце. Ходім удвох!

— Ходім! Як іти, то йти; як стояти, то стояти. Іди собі, що з тобою зробиш…

Борзокінь безнадійно махнув рукою, відвернувся, склонив голову на долоню, обперши лікоть об поличку; склонив голову — похитує, наче в незміренному горі.

Астряб поклав йому руку на плече:

— Спасибі за добрість до мене. Гроші, що ви приму сили взяти, верну при першій нагоді. А сьогоднішньої зустрічі не забуду.

Сказав і пішов. Борзокінь рвонувся від полички. З несамовитою серйозністю дивиться вслід студентові; стоїть — ніби прислухається до свого серця.

Астряб порівнявся з одноповерховим побіленим домиком, у якому вічно ворушила папери «будівельна контора». Невідомо, що вона будувала, тільки ж цілий день у шість розчинених вікон видно було хмару службовців за канцелярськими столами: вони рахували, нотували, креслили, обговорювали, смоктали цигарки в різнокольорових мундштуках і клали їх на круглі попільнички. «Діло» в палітурках «самозшивачках» циркулювало між службовцями спершу в напрямку годинникової стрілки, потім — навпаки; після цього — навхрест, по діягоналі, а зрештою робило невстижимі кривульчасті ходи від одного канцелярського носа до другого, аж поки сонечко, надивившись на знуджені персони, казало: «щоб ви подуріли!» і в пурпуровій скорботі зникало за пожежною командою.

«Діло» снувало роздеридушно-нудну павутину в високому передобідньому темпі, коли дві молодиці, що прогулювалися по тротуару, стали біля вікна і метнули з очей сто бісиків до симпатичного бухгальтера. Одна красуня прибрана в строкату, мов птиця з казки, хустку і сірий халат. А друга в звичайній одежі: в полотняному, видно, власноручно пошитому і пофарбованому в кремовий колір платті і рожевому береті на вівсяно-жовтих кучерях, що ритмічно ллються до плечей. Веселі очі — голубіші, ніж відсвіти волошок у золотому дзеркалі. Збомбардувавши бісиками бухгальтера в окулярах, схожих на ручки кравецьких ножиць, молодиці зневажливо відвернулись від нього. Зеленоока осяяла поглядом Астряба і з веселою сміливістю спитала:

— Пробачте, ви не знаєте, котра година?

— На жаль, не можу сказати точно; здається, дванадцята.

— Здається… мені здається, що я вас сьогодні в сні бачила. Катерино, не щипайся!

Голубоока легенько штовхнула жартівницю пальчиками і, засоромлена, відвернулася, ховаючи усмішку. Симпатичний бухгальтер підморгнув Астрябові крізь ножиці.

Астряб відповідає в тон:

— Я думав, чому так приємно спалося? А тепер знаю: я знаходився в ваших снах.

Молодиця проясніла від злодійського компліменту — мов грушка в цвіту; несподівано споважніла:

— Ви, мабуть, до професора Споданейка?

— Так.

— Поспішіть! Бо він, бідний, як на прив’язі; як непритомний: дивиться крізь стіну і з собою розмовляє. З ума сходить. І скажіть, що Якилина Молоточкіна скоро прийде підлогу мити.

— До побачення, — вклонився Астряб і швидко пішов до дверей двоповерхового сусіднього будинку. З них, скляних на верхній половині та заґратованих, виступив дід — худий, високий, жердка на винограднику, і весь у чорному: від капелюха до гумок на закаблуках.

Дід покинув відчинені двері… Пробує нахилитися — не може: такий негнучкий від старости, що срібним пухом обліпила костистий череп.

Астряб підняв картоновий футляр від окулярів і подав старому.

— Я вдячний вам, юначе, — велично, разом з тим ласкаво прогудів дід.

— Ах, нема за що, — говорить Астряб, чомусь ніяковіючи.

— Дрібні взаємні послуги і знаки уважности не коштують нам нічого, а роблять життя приємнішим стокротно, — виголошує дід і збирає коло глибоких світлих очей сіяння з брижок, мов два світанки. Випромінює з обличчя несказанну добродушність і милість. Збентеживши Астряба вкрай своєю сердечністю, виймає з кишеньки на грудях візитову картку і подає її. Зовсім помалу склоняється, а з такою гідністю, з такою повагою до співбесідника, що, здається, залізний пам’ятник у відповідь схотів би доземно вклонитись.

— Юначе, я буду радий привітати вас у себе і провести приємні хвилини за шахами. Перший поверх, кімната номер десять. Геннадій Лебедінов. Чи можу знати, як вас звуть?

— Олександер Астряб.

— Надзвичайно приємно. Дуже прошу вас, мій молодий друже, штовхніть мене в спину!

Астряб відступив на крок, наморщивши брови до болю.

— О, не дивуйтесь! Я прошу вас, милий хлопче, справа зовсім проста: ось так, — показує дід долонею, — ось так в середину спини.

— Я, звичайно, можу, — говорить Астряб, — але я не розумію.

— Молодий друже, сміліше! Ну? Ах, не бійтеся! Енергійнішим ударом — ну!

Астряб штовхає з острахом.

— Не бійтеся, мій золотий хлопче! Сильніше. От так, так, до побачення, — заговорив задоволено зрушений з місця і замаршував від Астряба дід і на ходу вклонився, зовсім помалу обернувши обличчя. Гордо віддалився, мов би воєвода у взятій штурмом твердині, який поспішає оглянути скарби.

Астряб ускочив у двері, потім вернувся — визирнув дідові услід і побіг по сходах нагору: на другий поверх, до квартири Антона Никандровича.