Минулого року Антон Никандрович дістав був через доброго студента-«добувайла» (себто майстра т. зв. «блату») талон на нові черевики. Прийшовши в магазин, ударив талоном по стійці, як козирною картою: бурхлива радість у тихого чоловіка! А продавець, що, очевидно, зоставався психологічно «неперебудований», хоч у всіх газетах гукалося про негайну потребу перебудувати людську свідомість і викорінити з неї рештки капіталістичного суспільства: широкогрудий продавець освітив своє обличчя череп’яною посмішкою і повільно, ніби допіру вийшов із стовбняка, окував собі перенісся кайданами окулярів і почав студіювати талон. Через півгодини він скінчив роботу і замогильним голосом спитав, дивлячись на трамвай крізь скляну вітрину:
— Який номер?
Антон Никандрович признався:
— Сорок сьомий.
Продавець мізинцем посунув талон по прилавку, в напрямі до власника ноги, і почав крутити цигарку, вживаючи до неї золотої павутинки і ніжного папірця. І мовчав; мовчав, як камінна статуя на старопоганській степовій могилі, оточеній полинами.
— Сорок сьомий номер, — несміливо повторив Антон Никандрович.
Продавець заговорив страшним голосом, він — Ієзикіїл, що, бачачи нерозкаяного грішника перед собою, кидає розпечені брили праведного гніву: — Треба бути нормальною людиною! З нормальною ногою! Тоді приходити в магазин по черевики. А то — як дитина… ніби йому невідомо, на яких людей працює наша промисловість.
— Прошу пробачити, — знічується Антон Никандрович, схожий на студента, що «провалився» і просить призначити повторний іспит, — я… хіба я можу змінити ногу?
— Можна операцію зробити і носити нормальні черевики, як всі нормальні люди! — заревів продавець.
Антон Никандрович утік; талон десь згубив. Носив старі черевики до старого добродушного вірменина, власника вуличної майстерні на двох табуретах; колекціонував латки одну по одній: різного обрису, розміру, кольору, матеріалу.