Рай

АНТОН НИКАНДРОВИЧ ЛАДНАЄТЬСЯ ПИСАТИ

Ольга ставить біля вікна перемитий посуд, поглядає на журнал, що в Олександра в руках. Студент читає, поки старий нап’ється ріденько завареного і охолодженого чаю.

— Бачу, Ольго, ви добра господиня, — визнає Антон Никандрович, — якби я мав дочку, завжди казав би: по дивись на Ольгу, вона швидко порядкує, і всі мої папірці на місці.

Ольга червоніє.

— В уяві товаришки Молоточкіної порядок буває тоді, коли всі речі рівно складені; але в тому порядку я нічого знайти не можу, — розводить руками і похитує головою, втягнутою в плечі, Антон Никандрович; а потім додає:

— Це так само, як з нашим громадським життям: все рівно розписане: ембе, емка, профком, профзбори, виробнича нарада, змагання, ударництво, але гіршого безладдя в світі важко знайти. Що ви читаєте, Олександре?

— Літературний журнал за лютий місяць; професор Крякучін розгромлює неоклясицизм.

— Будь ласка, один невеличкий уступ…

— Читаю: «…в школі славнозвісного колись „неокласицизму“ відзначаємо прагнення поміщицької інтелігенції до гегемонії в культурному процесі».

Антон Никандрович здригнувся:

— Він пише про літературу, як секретар районної міліції — протокол про вкрадений керосин. Але проф. Крякучін першорядний ерудит. Я останнім часом роблю так: зосереджуюсь думкою на тому, як саме пише автор, правдиво чи ні. Навіть думки нам далекі, але висловлені щиро, без гістерії, фальшу, лайки, стають цікаві. Тут мешкає колишній журналіст Геннадій Лебедінов; говорити, навіть сперечатися з ним — надзвичайна приємність.

— Лебедінов? — перепитує Олександер. — Сьогодні познайомився з ним біля парадних дверей.

Ольга перестає витирати тарілку і повертає обличчя до бесідників:

— Яке мирне прізвище!

— І сам Лебедінов дивовижний: ніби дванадцять років перебував у летаргічному сні, тепер пробудився і починає з того, на чому заснув. Зберігає портрети імператора і його супруги; в празникові дні виймає їх з безодні нафталінового духу, вішає на стіну і милується безкінечно. Витає в мріях про відновлення неділимої — в старому, білоімперському вигляді. Словом, особа з музею древностей; мумія, що ожила і никає по дорогах сучасности, почуваючи в серці більшу, ніж ми, — я кажу це серйозно, — спорідненість… а! марно говорити! Лебедінов ходить, як привид минулого, а можливо трішки — і майбутнього. Щоб рушити з місця, потребує чужої допомоги. Якась чудна недуга в нього, я забув назву. Ходить дідусь, як кожна нормальна людина; а коли спиниться, треба його штовхнути, — він знов ступає далі. В речах — потойсвітня архаїка. Я збайдужів до того, що він говорить; прислухаюся до голосу: як він говорить. Я рідко чув у людській мові таку сувору щирість. Лебедінов — криштальна натура, хоч, здається, загубив духовне сонце. Зберіг натомість благоговіння перед імператорською родиною. Побожний, як священик; бесідник він найсимпатичніший на світі, особливо за шахами. Я бачив, як він змагається з старим черкесом, Ібрагімом Гедуадже. Лебедінов грає красно: рухає вежі в високій симетрії і з красою винаходу. Гедуадже сплітає ходи фігур в узори. Обидва — у величних позах і вишукано чемні. З них можна картину писати.

При цих словах Антон Никандрович починає ладнати папірці до писання і близько присуває невиливну чорнильницю.

— Ви що — додому? Дітки, завтра жду… Глядіть, мої дорогі, жду! Спасибі, що не забуваєте.

Зоставшись сам, сідає до папірців.

Літо пропливає за вікном, корабель з голубими вітрилами. Горлиця сідає на підвіконня, походжає, роздивляється; як і щодня, шукає рожевими очима пшеничної крихти.