Рай

КУРТУАЗІЯ

— Дивно: ви спали, а собаці прищекнуто дверима хвіст. Не-зро-зу-міло!.. — Серпокрил широко водить веснянкуватим обличчям направо і наліво; добродушно удає відчай перед загадкою.

Антон Никандрович говорить:

— Надприродна сила…

— Я не вірю.

— Бо ви учень Івана Івановича. Знаєте що? Ідеалісти будуть на вашій стороні.

Серпокрил дивується, скосивши очі.

— Безперечно, — продовжує Антон Никандрович, — вони лишають матеріялістам пояснення таких явищ, як прищекнутий хвіст. Собі вибирають іншу сферу. На цьому ґрунті можливий розподіл праці.

— Ви — матеріяліст чи ідеаліст? Скажіть відверто!

Антон Никандрович примружив око:

— Як людина, що обіймає посаду на катедрі історії літератури, я матеріяліст.

Слово «посаду» старий вимовив з притиском. Знайшов вихід із становища, бо сказати: «ідеаліст», — Серпокрил передасть Іванові Івановичу, і почнеться музика; а сказати: «матеріяліст», — значить, збрехати.

— В такому разі, поясніть цей дивний випадок, — просить Серпокрил.

— Будь ласка! З матеріялістичного погляду, прищепнутий хвіст пояснюється просто; тут — ланцюг причинового зв’язку, який можна послідовно розібрати. Завжди, коли Молоточкіна миє підлогу, я прошу її, щоб після роботи відчиняла двері на декілька хвилин, для протягу, бо в кімнаті створюється сирість і на книги лягає цвіль. Сьогодні, в той час, як я спав, Молоточкіна відкрила двері другим ключем, що був у неї, помила підлогу і пішла додому; двері кинула прочинені. В кімнату забіг пес. Покрутившись між книгами, він виставився в коридор. Саме тоді з’явився, наприклад, товариш Тонкоструненко, що мешкає напроти. Тонкоструненко прищекнув собаці хвіст і з почуттям виконаного обов’язку вскочив у свою квартиру. Нещасного пса звільнили ви. Яка причина вашої появи — зараз почую.

— Словом, мушу сказати, чого я до вас прийшов.

— Будь ласка, сідайте! — робить гостинний жест Антон Никандрович. — Я радий вам. Я з посміхом згадував про Івана Івановича, а між іншим, щиро вітав би і його, як гостя.

— Посварились би.

— А ви з Іваном Івановичем великі приятелі.

— Приятелі?! — Серпокрил вибачливо всміхається до наївности. — Іван Іванович — людина, з якою не можна розминутися. В Середній Азії мені доводилось ходити по дощаній доріжці, що підвішена до кілків, застромлених у стрімчасту скелю. Висить доріжка над безоднею і хитається; один невірний крок, і мандрівник летить на кілометр униз. Коли хто-небудь подорожує на осликові, то кричить, щоб стрічний за поворотом спинився, бо розминутися неможливо. Цією доріжкою йшли війська Олександра Македонського. Вона страшенно небезпечна. Отак і з Іваном Івановичем; правда, він далеко не античний герой, скоріше — осел, на якому їздить завойовник, скажімо, секретар партійного комітету. Але стрічатися не рекомендую. Навіть його жінка з ума сходить. Сам Іван Іванович казав, що вона збирається назавжди виїхати на Урал. Ви, мабуть, не знаєте, Іван Іванович зійшовся з якоюсь учителькою, а жінка сказала: умру, але й їм не дам жити. Словом, я точно не знаю. А ви помиляєтесь, коли кажете, що ми з ним великі приятелі.

— Так здавалося, — хмуриться Антон Никандрович.

Серпокрил розчарований. Міняє тему:

— Дісталась мені старенька книжечка. Подивіться! Вийняв з-під ліктя том у жовтувато-білій шкіряній оправі; подав і носом повів:

— Чогось у вас ніби чадно…

— Каша пригоріла на примусі, — сказав Антон Никандрович, відкриваючи палітурку, і зразу ж скрикнув:

— Знаменито!.. лицарська Німеччино, як я любив твої книги! Де ви взяли її?

— У знайомих. Книга Еразма належала до бібліотеки Запорізької Січі; привезена сюди козаками Антона Головатого. Більша частина бібліотеки лежить у закритому фонді. Ця ж річ із кількома іншими «застряла» в домі одного козацького нащадка.

— Скільки просить за неї?

— Тепер це моя власність. Міняю на збірник перської лірики. Он стоїть на нижній полиці.

— Беріть! Але ж ви й мастак!

Серпокрил скромний. Його ясно-карі очі з охряними віями заблимали. Знов перевів на іншу тему:

— Я захоплений орієнтом; бував у селищах, де, на превелике своє здивування, здибував білявих і голубооких людей. Який це був контраст до звичайних мешканців середньоазійського краю. В одну красуню я так залюбився. що вже хотів женитися і будувати саклю на скелі. Таки переміг себе: понюхав квіточку на покрівлі світу і відлетів. А яка ж вона гарна!

— Гарна, — погоджується Антон Никандрович.

Серпокрил незадоволений і перепитує:

— Хто — гарна?

— Ця річ.

— Кому що, — зітхає Серпокрил і робить павзу. Висповідує старого, коли той відривається від латинських сторінок:

— А що ви найбільше в світі любите?

— Істину, а крім неї — свободу.

— Свободу і я люблю. Після неї ставлю кохання. Власне, саме кохання й зосталось, бо від свободи тільки ріжки та ніжки. Смійтесь!.. від вашої істини зосталось не більше. Ви знаєте: я виріс безпритульним. Під вагоном експреса перелітав через країну. Ночував у казанах для асфальту, на кладовищах, на горищах. Пиячив по кішлах, як цар в Одесі. Складав пісні про кохання злодія, вуркагани співали їх з гітарами по нічних садах. Мав крила, був вільний, як вітер над хмарами. Не здушив у собі жодного бажання через страх і лінивство. Дихав грозою, що розбивала міщанські закапелки, монастирі, академії, парламенти, трони, фортеці, броненосці і всякі перегорожі між душами. Був грубий, нахабний, разом з тим, відважний. Легко ступав по грудях матері—землі, знав, що живу, мов горю, мов цвіту, що повно кисню в червоній, як небесна пожежа, крові. Що подобалось, брав і казав: «Віддай, а то згубиш!..» Переставало подобатися, — кидав без найменшого жалю. Не був прив’язаний до жодної речі, до найменшої піщинки на одному місці. Сумно було, сидів коло моря і плакав; було весело, бенкетував, — зорі підскакували! Полонили чорні очі, кохав, як випущений з божевільного дому. Була свобода!.. а тепер? — бібліотекар, член профспілки, збори, передплата на державну позику, ЖАКТ, черга в ресторані, картка на хліб… Життя для собаки! Всіх попиляно, як дрова, зосталось по півдуші, та й то — з іржею, з цвіллю, з штампом першого району міліції, а також і другого. Мурашник! Скука! Скажена скука! І от що дивно: звикаю… уявіть собі, — потроху, помаленьку, поступово звикаю і стаю: «товариш Серпокрил». Ще рік, і кришка. Однією людиною буде менше, одним громадянином більше.

— Та ви нещасна людина! — жаліє старий, вдивляючись пильно в очі рудому.

— Помиляєтесь. Я маю свою скарбницю: кохання. Ви не уявляєте, яка солодка любов, ну, хоч би й з декотрими вашими студентками. До вас вони приходять на екзамен і такі невинні пташки — тремтять, залікуються, червоніють. А побачили б ви їх в обіймах Серпокрила, коли «сміються, плачуть солов’ї». Огонь! Грішниці першої категорії.

Антон Никандрович темніє, як сиза хмара:

— Знаєте, це вже свинство. Я навіть не думав, що бібліотекар факультету порається, як лис у курятнику.

— Не буду! Не буду! — з жартівливим страхом жестикулює соняшниковий донжуан.

Старий закипає, аж барва почервонює йому скроні:

— Ви переступили межі закону і порядку…

Невідомо, що було б далі. Зненацька двері прочинилися, і боком, як риба-камбала по дну, так понад книжковою полицею, поза спиною Серпокрила пролинув чорт і мацнув щось на купі книжок, біля підвіконня, пробелькотав:

— Пробачте, будьте ласкаві, я забув свій капелюх.

— Нічого… — стишує голос господар і обережно, по вимитій підлозі відступає до печі.

Чорт повів бровами на Серпокрила, але дивиться тільки на старого з таким виразом:

«Я і рудий зустрічались, хоч він, очевидно, мене й не пригадає; зате я його дуже добре знаю. Тим часом — до побачення».

Вклонився він глибоченно; пропав у дверях. А Серпокрил байдужісінько питає:

— Вам хтось пригадався… Цікаво, хто?

— Чорт! — кинув Антон Никандрович, дивлячись на свої папери з виглядом зайнятости.

— Я — чорт?

…Серпокрил бачить, що його ображено, але ще не хоче вірити. Антон Никандрович роздражнений; він перебирає папірці, щоб опанувати пересердя, проте спростування його прозвучало гнівно.

— Чорт — той, що заходив. Вам тільки жовтодзьобих студенток заманювати в кущі. А він справжній чорт: філософ і кавалер. Уміє підкоряти серця, згідно з кодексом.

— Не кажіть! Моїй останній пригоді й він позаздрить. Я працюю як домашній секретар у професора ботаніки. Він бачить так погано, що спеціяльно для нього замовлені телескопічні окуляри за кордоном. Жінка в нього красуня надзвичайна, жар-птиця! Вірна йому, як скеля. І що б ви думали? Поступово, з найтоншою куртуазією, що вам так до вподоби, я підкорив її серце. Ходжу ночами. Влажу в вікно і в вікно вилажу. Ботанік думає, що то нічні крадіжники; навіть добув мисливську рушницю і палить, виходячи за двері. В моменти, так би мовити, повного кохання я дивуюся: ось ти, Серпокрил, звичайний смертний… за які заслуги посилає тобі доля любов цієї чарівної жінки? Тепер я охолонув до неї. Охолонув після того, як вона при мені прибирала руками за дитиною, коли та блювала, — це було зовсім неестетично.

— Ви кому-небудь розповідали про це все? — залізним голосом довідується Антон Никандрович.

— Раз чи два… але це не важно.

Антон Никандрович стає несамовитий, хоч і стримується:

— Ви влізаєте в дім мого колеги і безчестите його, та ще й ширите неславу. Ви — негідник!

— Даремно лаєтеся.

— Не лаюся, а називаю вас власним іменем. У часи, коли в суспільстві панували закони чести, за такі речі негайно викликали на дуель. Я стою за відновлення цих законів. Чуєте? Викликаю вас на дуель за збезчещення дому мого колеги і ширення розбрату серед моїх учнів.

— Комедія для всього міста! — підкидає руки Серпокрил. — Театр! Скандальні балачки цілий рік… ні, це неможливе.

— Можливе. Я змушу вас стати до бар’єра або прилюдно вижену з бібліотеки, як останнього хулігана.

Серпокрил роздумує: «Ясно, він не при собі, наскандалить і — тікай з міста; документи підмочені; а що? виберу рапіри; вправлявся ж, у поганенькому фестивалі участь брав; ідея! Виб’ю зброю: перо він уміє тримати, а рапіру — чорта з два… Взнають, похвалять Серпокрила; скажуть: молодець, дав видихатись дідівському шаленству». — Згоден! — заявляє Серпокрил. — Жду секунданта. Живіть щасливо!

Коло дверей нахилився і вхопив з полички перські вірші — навзамін за «Християнського воїна».

Старий дивиться у вікно. Сухо відмовляє:

— До побачення.

Зоставшись самотою, ходить з кутка в куток, зауважує на стійці книжкової полички дрібненьку шпадочку — закордонний сувенір. Застромлює її у відворіт піджака, до найтонших голок.