Рай

НАЙБІЛЬША НОВИНА

Ранок заграв на сто тисяч золотих сопілок. Буцім кликав покійників з могильного сну.

Антон Никандрович підвівся, виліз на камінну долівку, примруживсь на вікно, з якого била чотирикутним струменем небесна світлота. Чути, ворон: кря! кря! — обзивається з-над цвинтаря. Чик поворушився під стіною на хмизі і траві.

— Як спав, отець? — спитав, глянув волоцюга, добродушний і сумирний.

— Спав, як мертвий, хай сусіди не гніваються.

— Держись Чика, вірно кажу, отець, — не пропадеш: крізь труби пройдеш. І тримай язик за зубами.

Чолов’яга потягнувся, позіхнув. Почухався.

— Гасають лягаші. Я в них з-під носа вискочив. Хороший день сьогодні. Покажи ножик — десь я бачив його. Де взяв цяцьку? — крикнув Чик.

— Тут, в одного хлопця.

— Як його звуть: Дельфін?

— Олександер Астряб.

— Про нього й кажу, хто він тобі?

— Мій студент і добрий приятель.

— Ага, приятель…

Гірко посміхнувся Чик; віддав кинджалик старому.

— Був і мій приятель — чорна кішка проскочила, дружбу хвостом перекинула. Був я дурень, був і він дурень.

— Як вас звуть?.. якщо можна знати.

— Кум з кумою випивав, Гаврилом назвав. По прозвищу — Чик.

— По батькові?

— Нема по батькові; по матері часто звуть, сам знаєш як.

— Гавриле, миритись треба.

— Гітлер воює, чого я буду миритись?

— То Гітлер, а то ви. Миритись треба, — по совісті кажу.

— Ех, отець, не руш совісти!.. Не знаєш, видать, яка то штука: в ухо гримить. Чик нап’ється, хоч ріж, хоч миром маж, а совість дитячим дзвоником перед очима: дзінь-дзінь… примовляє: піди і скажи: «Я — скотина!», от що значить совість. Я б пішов признатися, сам би поліз на перекладину, так що ж?.. Кругом сволота. От, приміром, «ісправительно-трудовий лагер»… хороший «ісправительний»! ти дрова в льодовому киселі тягаєш, а над тобою зараза з гвинтовкою, в червоному картузі, грішніший, ніж сатана. Вистріляє сто душ і зверху матом обложить. Сповідайся в нього! Він, гадина, бродить по коліна в невинній крові. Ні—і–і, підожду; я проти них, як бджола на гречці. Дали б мені гадів повзучих, я б з них людей зробив.

— Треба з Олександром миритись!

— Заладив старий: миритись, миритись. А я хіба камінь? Чую. Він злий на мене, я злий на нього.

— Ви не поганий чоловік, товаришу Гавриле, але вас дуже кривдою розізлили.

— Може, й правда. Кажу: може б, я бджолою в вулик літав, так що ж… Я працював ударно, а гармошка в череві ревіла. Плюнув і дьорнув у малину. Як жрать хотілось, в крайностях грішив мокрим ділом.

— Це страшний гріх, Гавриле.

— І ти, борода, завів катеринку, як Дельфін. Ми з-за цього горщик розбили.

— Ходімте нагору, Гавриле, я вже насидівся тут.

— Мені вдень не можна. Хіба до відтулини.

Стали вони при віконці. Трава яскраво зеленіє, мов огняна.

— Ми з вами живі серед мертвих і мертві серед живих, — понуро говорить Антон Никандрович. — Стоїмо на самій межі; куди ж нам іти: до тих, чи до тих?

— Для таких, як ти, отець, колись монастирі стояли. В будень капусту сажай, в празник свічечку в руки — до образу Миколая, Мирлікійського чудотворця, молись.

Ми з вами живі серед мертвих і мертві серед живих, — понуро говорить Антон Никандрович.

А тепер?.. Трах по монастирському кумполу, і «ваших нєт». Тоска собача! Якби був монастирчик, постукав би в келію, до угодника: одчини! поговори, бо тут грішник окаянний. Старик, сива борода, виходить: «Мабуть, синку, душа болить?» — «Болить, місця на землі нема…» — «Чого накоїв, синку?» — тоді падає Чик на коліно, душу викладає на долоню. Праведник слухає і говорить: «Великі согрішіння твої, синку, але Бог милосердний: молись о прощенні, — я читатиму, за мною повторюй!» Помолиться Чик і попроїдається. Подумає—подумає, плюне на грязну жизнь. Попроситься воду возити для праведників; хліб буде, борщ буде; — чого ще треба?

Чик одушевлений. Навіть замріяний. Зіниці в нього мають колір зеленкувато-брунатних кружлячків з рогового гребінця, Ґудзикуваті зіниці повільно рухаються — так буває в людей з холодною кров’ю.

— Бідний ви чоловік, Гавриле! Приходьте до мене — ось я напишу адресу, — сказав Антон Никандрович, водячи олівцем по бльокнотному аркушикові. Візьміть! Поговоримо. Я помирю вас.

— Ладно, ладно!

Виглянув Чик, чи нема кого поблизу, і поміг Антонові Никандровичу вибратися на білий світ. Старий обтрусився І попростував доріжкою, поміж вогкими деревами, що грілися в сіянні густому, як охра, коли нею розмальовують печі в селі. Пташка, сидячи на високому карнизі багряного собору, проти сонця, надимала горлечко і на весь світ тоненько цвірчала.

Несподівано Антона Никандровича перестрінув Олександер. Він був блідий і задиханий.

— Війна! — скрикнув він. — Вдосвіта німецька армія перейшла кордон від Балтійського до Чорного моря. Бомбардують українські міста.

— О-о–о… — тільки й міг вимовити Антон Никандрович. Він аж занімів, знав добре, що це буде: солдатня з артилерією й шибеницями, підпалені села, біженці — мільйонами, руїни, голод і страждання, для якого слів нема. Страшний зміст короткого слова «війна» розгорнувся в такому несамовитому нещасті в уяві Антона Никандровича, що хотілося закрити обличчя обома долонями, як древні гебреї під високою єрусалимською стіною.