Рай

ВІРОІСПОВІДНА НОТАТКА АНТОНА НИКАНДРОВИЧА

Дослідивши, що в оправі «Християнського воїна» можна сховати невеличкий рукопис, Антон Никандрович береться до роботи. Він ставить короткий заголовок: «В чому я винен»; підкреслює його і швидко, несамовито нерозбірливими літерами, заповнює сторінки.

«Я винен в тому, що вважаю: порятунок людства без неба неможливий. Стеля, зложена з матеріялістичного каміння і скріплена вапном теорії про клясову відносність моральних понять, позбавляє нас можливости єднатися з силою, що стоїть над серцями і сонцями. Нас відділено від джерел оновлення. Терпіння рослин, коли вони пробивають дорогу до світла, крізь гранітні звалища, — ось прообраз нашої долі. Як виб’ємось до світла, побачимо матерію буття в її зворушливому чуттєвому багатстві. Вона збудить у наших душах стан екстатичного замилування на красний цвіт свій, блиск свій, трепет, світучість, невтишиму творчу дію, злагодженість і чудесність. Світ осяяний і свіжий відкриється, як подарунок людині; обсиплеться з нього штукатурка сірих теорій, що наклали позитивісти. Вони одвічі — два — чотирили зміст його; витоптали „реалістичними“ копитами квітник незнаного і погасили радість від чуттєвого збагнення навколишньости. Озлиденили космос і знецікавили вкрай. Я винен в тому, що прагну перемоги над сірістю існування. В найскромнішому крузі життя, в якому мало пригод, — і там повинна відродитися краса та одухотвореність дрібниці, милість миру в малому. Вона очистить щоденність від бруду. Прагнення духа, що огненно і радісно вірить, — піднятися над обтяженістю інертного і утвердити, як вищу дійсність, наш духовний світ: воно прокинеться і розхитає державно — казармений стан, а в його руїнах похоронить шаманську зграю, намуштровану в червоній схоластиці та політичному бандитизмі. Похоронить проповідників остаточного оскотинення і людини в сірій шерсті ідеологічно — витриманої породи. Заваляться партійні капища, звідки бігли фанатики в „скотячих окулярах“ і, як скажені, підривали коріння живого дерева, що являє в образі своєму радість миру. Я винен в тому, що хочу побачити відродженими і оновленими святощі в людському серці, а навколишність — звичайну, „прозаїчну“ дійсність, серед якої вікує свій вік кожна душа з народу, — хочу побачити в неповторній цінності, бо тільки раз судилося прийти до неї з небуття, і треба знов навіки відходити… Чому ж від неї, замість радости для чесного люду, повинні приходити страх і докука! Чому?! Хто має право відбирати в „сірого“ робітника прекрасний образ світу, повний солодкої втіхи в час спочинку серед рідних? Порозкришувались мури древніх військових твердинь, а пісні, що виникли разом з ними, проходять крізь століття в незмінній красі своїй. Квіти людського серця триваліші, ніж фортеці. Духовна дійсність становить невід’ємну ознаку людського життя. Я злочинець супроти існуючого, бо стою за повернення людині — осіянности світу. Починається велика ера; зміст її — в боротьбі за благословенність і освяченість життя. Життя повинно знову стати перед очима людства в рідному світлі. Співатимуть на криласах серафими, — вони так само реальні, як ранок за вікнами. Чутимем арфу, вкріплену основою в тверді земній, вершиною підняту під браму раю. Проллється ясність в життя з джерел, неприступних для пізнання, — відродить образ людини»…

Згорнув Антон Никандрович аркуш, списаний з обох сторін гієрогліфоподібними рядками; засунув його в оправу «Воїна».

В уяві стала картина: суд. Позаду багнетники в червоних картузах; попереду трибунал; прокурор кидає люті слова на «ворога народу».

Страшно.

— …якщо розстріляють або замучать на крижаних лісорозробках, — я зостанусь вірний своїй вірі; тим часом таїтиму думки… зимою зерно трави криється в ґрунті, щоб на весні покільчитись і вийти до тепла зеленими листочками… однак, я — грішник: висновую думку про благословенність життя, а сам погруз у ганчіряній злободенності і перший порушив заповідь… перший дію всупереч тому, до чого прагну, — дуель, сварка, злоба на ближнього, ненависть кипить у грудях, щоправда, ненависть до тирана і його підручних; вірно!., а як її згодити з заповіддю прощення, з якої немає жодного винятку? Антон Никандрович уявляє інший суд: в ризі сонця Предвічний Суддя… а він, Антон Споданейко, — дрібна, неначе крихта з ґрунту, постать грішника, стає — тут, внизу, в полум’яній землі, — навколішки, затуляє долонями обличчя: «Не суди строго, Отче мій!..»