Сімейні узи

Зародки фортуни

Це був один із тих ранків, які, здавалося, зависали в повітрі. І були найточнішим утіленням ідеї того, що являв собою час.

Балконні двері відчинені, проте свіжість заморожувалася ще надворі й не виходила із саду так, наче будь-який перелив створював прогалину в гармонії, що панувала довкруж. Лише деякі блискучі мухи залітали до їдальні й пролітали над цукерницею. Тіжука[6] досі не прокинувся. «Якби в мене були гроші...», — думав Артур, і бажання збагатитися, володіти чимось, ні про що не думаючи, надавало його обличчю віддаленого, споглядального виразу.

— Я не гравець.

— Досить цих дурниць, — відповіла мати. — Не починай розмов про гроші.

Насправді він і не збирався починати жодних розмов, за якими б наставало прийняття якогось рішення. Трохи мертвечини на вечерю в очікуванні на місячну зарплатню; його батько, який плутав відчуття влади з її розумінням, і мати, яка плутала розуміння з основними принципами, — трохи мертвечини на вечерю, без сумніву, не додавало відчуття бенкету. Єдине, даремно було намагатися відродити зараз вчорашню атмосферу нагальності. Щоночі сон задовольняв усі їхні потреби. А зранку, на відміну від дорослих, які щоразу прокидалися тьмяні й бородаті, він щоразу прокидався ще більш безбородий. Скуйовджений, але ця скуйовдженість відрізнялася від батькового безладу, бо з тим, здавалося, щось траплялося вночі. Його мати також виходила з кімнати дещо розхристана і ще заспана, ніби гіркота сну завдавала їй задоволення. Усі вони були дратівливі й замріяні (зі служницею включно), доки не випивали філіжанки ранкової кави. Просити про щось цієї миті — погана ідея. Проте для нього це просто потреба... визначити потреби зранку: щоденне нагадування — як спроба програти сценарій попередніх днів. І сон так само урізав свої гавані щоночі.

— Я ані гравець, ані марнотратник.

— Артуре, — роздратовано сказала мати, — мені вистачить і своїх проблем!

— Яких? — запитав він зацікавлено. Мати сухо і з подивом подивилася на нього. Загалом він забирав набагато більшу участь у родинному житті, ніж його батько, який, так би мовити, просто входив до складу сім’ї. Вона розтулила рота.

— У кожного є проблеми, сину, — уточнила вона, переходячи до нової моделі стосунків, батьківської й повчальної.

І від цієї миті для матері розпочинався день. Та особистість, якою вона прокинулась, розсипалась, і тепер Артур міг розраховувати на неї. Так було завжди: вони або приймали його, або примушували помолодшати й бути собою. Коли він був маленьким, вони бавилися з ним, підкидали в повітря, вкривали поцілунками — і тут раптом перетворилися на «особистостей» — лишали його, говорили м’яко, але уже недосяжно: «тепер із цим покінчено», а його всього розпирало від ніжності, він ще не подарував стількох усмішок. Він, безсилий і сповнений гніву, тицяв то в одного, то в другого ногою, його гнів, утім, тієї миті міг перетворитися на насолоду, чисту насолоду, якби вони лише захотіли. — Їж, Артуре, — сказала врешті-решт його мати, і він знову міг на неї розраховувати. Отож негайно помолодшав і зробився грубішим:

— У мене теж є свої проблеми, та всім байдуже. Коли я кажу, що мені потрібні гроші, це сприймається, наче я прошу їх на ігри або на випивку!

— І з якого часу ти говориш, що це може бути на ігри або на випивку? — промовив батько, заходячи до кімнати й сідаючи на чільному місці. — Подивіться лише! Це ще що за витівки!

Він не розраховував на те, що увійде батько. Здивувавшись, проте швидко призвичаївшись до нового стану речей, мовив:

— Але тату! — фальшивість у його голосі видавала те, що цей спалах бунтарства не був спричинений обуренням. З матір’ю, натомість, уже все зрозуміло, вона спокійно помішувала свою каву з молоком, звертаючи більше уваги на кількох мух, ніж на розмову. Вона м’яким рухом руки відігнала їх від цукерниці.

— Виходь, уже час, — відрізав батько. Артур повернувся до матері. Але вона розмазувала масло, заглиблена у якісь приємні розмисли. Він знову тікав. Він на все казав «так», ні про що особливо не задумуючись.

Зачиняючи двері, Артур відчув, як у нього з’являється враження, що кожна подія підштовхувала до справжнього життя. Крім того, йому здавалося, що вулиця вітає його. «Коли в мене будуть свої дружина й діти, я дзвонитиму тут у дзвоник і навідуватимуся до них, й усе буде не так», — думав він.

Життя поза межами будинку було геть інакшим. Крім відмінності в освітленні — лише вийшовши, він насправді побачив, що змінилося під впливом часу, якого повороту набули за ніч обставини — крім відмінності в освітленні, відчувалася також відмінність у способі життя. Коли був маленький, мати казала: «поза межами будинку він — сама приємність, а в будинку — просто диявол». Навіть зараз, проходячи крізь маленьку браму, відчув себе помітно молодшим і водночас не таким маленьким, а більш чутливим, і, передусім, нічим не занепокоєним, натомість сповненим наївної цікавості. Він був не з тих, хто шукає розмов, але якщо хтось запитував його, от зараз: «Хлопчику, як пройти до церкви?», — він поступово жвавішав, нахиляв довгу шию (усі вони зазвичай були нижчі від нього) і долучався до теми, відповідаючи на запитання, ніби обмінюючись координатами під час гри для допитливих. Він уважно дивився, як пані повернула за ріг у напрямку до церкви, терпляче беручи на себе відповідальність за прокладений маршрут.

— Але ж гроші створено для того, щоби їх витрачати, і ти знаєш як, — із притиском сказав йому Карлінос.

— Я хочу купити дещо, — розпливчато відповів він.

— Велосипедика? — образливо засміявся Карлінос, розчервонівшись і вчуваючи інтригу. Артур невдоволено сміявся. Йому не було смішно.

Сидячи за столом, він чекав, доки учитель встане. Прочистив горло, у такий спосіб повідомляючи про початок заняття: це було звичним знаком для учнів, щоби відхилитися, розплющити очі, вдаючи зацікавленість, і ні про що не думати. «Ні про що, — це була розгублена відповідь Артура учителеві, який роздратовано звернувся до нього. «Ні про що», — приблизно так це звучало під час попередніх розмов про невизначені плани на кіно увечері, а також про гроші. Йому потрібні були гроші. Проте під час заняття, коли він був змушений нерухомо сидіти й ні за що не брати відповідальності, усе сприймалось як відпочинок.

— То ви не бачили, як щойно Товстуха хотіла, щоб і її запросили в кіно? — сказав Карлінос, й усі зацікавлено подивилися на дівчину, яка віддалялася, тримаючи в руках течку. Артур задумливо повернувся до друга, розглядаючи кам’яну підлогу.

— Якщо в тебе не вистачає грошей на два квитки, я позичу, потім віддаси.

Вочевидь, у момент, коли в нього не буде грошей, буде змушений придумати купу всього.

— Але тоді я буду винен тобі, а я винен ще братові Антоніу, — відповів він, ухиляючись.

— То й що? Так воно бува! — роз’яснив другий хлопець, практичний і запальний.

«А тоді», — подумав він, трохи гніваючись, «А тоді, очевидячки, щойно в когось з’являються гроші, з’являються ті, хто хоче їх витратити, пояснюючи, як вони витрачаються».

— Очевидно, — сказав він, знову звертаючи увагу на друга, — очевидно, достатньо кількох монет, які жінка одразу рознюхає й сама накинеться.

Обидва засміялися. Після цього він трохи повеселішав і відчув більше упевненості. І, передусім, меншу пригніченість.

Але потім, опівдні, будь-яке бажання всихало й нависало над ним ще більшим тягарем. Протягом усього обіду він гостро зосереджувався на тому, влазити чи не влазити в борги, і відчував себе знедоленим.

— Він або забагато навчається, або замало їсть зранку, — сказала мати.

Її особливість полягала в тому, що вона прокидалася в гарному настрої, а ближче до обіду в неї з’являлося бліде обличчя. На ньому вимальовувалися суворі риси, це перша ознака.

— Нічого, це природний наслідок пережитого дня, — весело сказав батько.

Поглянувши на себе в люстерко, що в коридорі перед дверима, він побачив обличчя хлопця, який працював, був ще молодий, але мав потомлений вигляд. Він посміхнувся, не рухаючи губами, із задоволенням в очах. Проте у дверях кінотеатру йому таки довелося просити Карліноса про позику, бо там була Глорінья з подругою.

— Ви б краще сіли в центрі чи посередині? — запитала Глорінья.

Таким чином, Карлінос заплатив за вхід подруги, а Артурові нишком передав гроші на квиток для Глоріньї.

— Припускаю, фільм так собі, — сказав він Карліносу й одразу ж пожалкував про це, бо друг не слухав, його увага була прикута до дівчини. Не варто було применшувати себе в очах того, для кого похід у кінотеатр означав лише дівчину.

Насправді ж кіно було ніяким лише на початку. Розслабившись, хлопець забув про тих, хто сиділи поруч, і зосередився на перегляді. Десь лише посередині сюжету згадав про Глорінью і здивовано глипнув на неї в темряві. З невеликим подивом виявив, що вона не збиралася його викрити, як він собі підозрював: Глорінья нахилилася вперед із відкритим від здивування ротом. Артур із полегшенням відкинувся у кріслі.

Пізніше, однак, він поцікавився, чи ж його таки не було щойно викрито. Ця думка гнітила так сильно, що хлопець зупинився перед вітриною. Обличчя геть перелякане. Серце билося завбільшки з кулак. Крім здивованого обличчя, викривленого у віконному склі, там також були каструлі й кухонне начиння, що здалися йому геть знайомими. «Очевидно, я був тут», — вирішив він, але йому забракло сили, аби подолати свій гнів, поглядаючи на безневинний профіль Глоріньї. Через якийсь час відчуття провини поглибилося з огляду на невинність на обличчі дівчини: «Отже, вона довідалася, довідалася, а потім так задоволено дивилась фільм?». Його очі наповнилися слізьми. «Невдячна», — подумав він, невдало добираючи слово для звинувачення. Та оскільки слово означало, радше, скаргу, ніж звинувачення, Артур трохи зніяковів і його гнів ущух. Йому здавалося, з боку це має такий вигляд, немов вона взагалі мала б сама заплатити за квиток.

Але потім серед книжок і згорнутих зошитів його обличчя дещо проясніло.

Він перестав прислухатися до стукоту дверей, піаніно сусідки, голосу матері, яка розводила телефонні теревені. У його кімнаті запала глибока тиша, немов у сейфі. І пізній вечір почав нагадувати ранок. Він далеко, далеко, немов велетень, який мав здатність перебувати зовні, лишивши у помешканні самі лиш метушливі пальці, що все крутили олівець. Подеколи він починав важко дихати, ніби старий дід. Утім, більшу частину часу його обличчя ледь вбирало повітря кімнати.

— Я все вивчив! — вигукнув він у відповідь матері, яка перекрикувала шум води. Обережно миючи ноги у ванній, подумав про те, що подруга Глоріньї гарніша за саму Глорінью. Він також не поцікавився, чи Карлінос «вдовольнився» компанією тієї, іншої. З цією думкою він швидко виліз із ванної і став перед дзеркалом... доки відчуття холоду не увійшло крізь плитку в його мокрі ноги.

Ні! Ні, він не хотів вияснення стосунків із Карліносом, і ніхто не казатиме йому, як він має розпоряджатися своїми грішми, і Карлінос міг і далі собі думати, що це все через велосипеди, а якби й так, то й що? Що, якщо він більше ніколи, ніколи не хотів витрачати своїх грошей? І все збагачуватися?.. що, хочеш бійки? Ти думаєш, що...

— ... можливо, ти занадто переймаєшся власними думками, — сказала мати, перериваючи його, — але принаймні з’їж вечерю й час від часу подавай голос.

Він раптово опинився в батьківському домі.

— Дивися, то ти говориш, що не можна балакати за столом, але хочеш, щоб я говорив, то ти говориш, що не можна говорити з напханим ротом, а...

— Стеж за тим, як розмовляєш із матір’ю, — без суворості в голосі сказав батько.

— Тату, — лагідно звернувся до нього Артур, насупивши брови, — тату, як там справи з податковою?

— Вочевидь, — задоволено сказав батько, — вочевидь, школа не дає жодного зиску.

— Артуре, накладай більше картоплі, — мати даремно спробувала привернути увагу двох чоловіків до себе.

— Із податковою, — сказав батько, відставляючи тарілку, — з податковою отак: отже, у вас є борги.