Сімейні узи

Найменша Жінка у Світі

У глибинах Екваторіальної Африки французький дослідник Марсель Претр, мисливець, людина світу, зіштовхнувся з плем’ям пігмеїв, які були на диво маленькими. Найдивнішим, однак, було довідатися, що ще менші люди жили в глибинах лісів, на далекій відстані звідси. Отож він рушив далі.

У Центральному Конго він віднайшов найдрібніших пігмеїв у світі. І — як коробка всередині коробки, що всередині коробки — серед найменших пігмеїв у світі був найменший пігмей у світі, і це, зрештою, втілювало те, що Природа здатна перевершити себе.

Серед комарів і дерев, млявих від вологи, серед густого й лінивого зеленого листя Марсель Претр натрапив на жінку заввишки в сорок п’ять сантиметрів, дорослу, темну, мовчазну. «Темна, як мавпа», — з такими словами він звітуватиме перед пресою. Жила вона на верхівці дерева зі своєю маленькою наложницею, у теплих диких зарослях, що огортали плоди, майже нестерпно солодкі на смак. Ще й була вагітна.

Отже, там вона стояла, найменша жінка у світі. На якусь мить у дзижчанні спеки здалося, ніби француз несподівано дійшов висновку. Напевне (і це не тому, що збожеволів), істина полягала в тому, що душа насправді не розчинялася й не втрачала меж. Тут дослідник відчув нагальну потребу впорядкувати все, а також потребу дати назву тому, що він тут побачив. Тож чоловік дав їй прізвисько Маленька Квітка. І, аби мати можливість прилаштувати її до вже наявних реалій, незабаром почав збирати відомості про неї.

Їх расу потроху винищували. Кілька представників цього виду розбрелися, чи ж не через приховані небезпеки, що їх приховувала в собі Африка. Якщо не брати до ваги хвороб, зараженої води, жалюгідної їжі і тварин, які чатували в хащах, загрозу для нечисленних Лікуваласів становили дикі банту; небезпека, що чатувала на них у тихому повітрі на світанні. Банту розставляли на них сітки, так само, як вони це робили з мавпами. І їли їх. Так і є: вони ловили їх у сітки й пожирали. Невеличка раса людей, яка відступала й відступала і врешті опинилася в серці Африки, де дослідникові пощастило знайти це плем’я. Зі стратегічних міркувань вони мешкали на найвищих деревах. Жінки спускалися звідти, аби приготувати кукурудзу, подрібнити маніоки й зібрати овочів; а чоловіки — для полювання. Коли народжувалася дитина, свобода давалася їй майже від найпершої хвильки появи на світ. Часто траплялося так, що недовго доводилося дитині насолоджуватися цією свободою поміж хижих тварин. Але правдою було те, що насамкінець їй не доводилося шкодувати, що за коротке життя так багато часу було присвячено роботі. Бо навіть мова, якій навчалося немовля, була короткою і простою, вміщаючи в собі лише суть. Лікувалуси рідко вживали назви, позначали речі жестами й наслідуванням звуків тварин. У них був барабан, що свідчив про релігійний розвиток. Поки танцювали під його звуки, на сторожі тримали невеличку сокиру на випадок банту, які завжди приходили хтозна звідки.

Отже, такою й побачив її дослідник: вона стояла в повний зріст, найменша людська істота, яка жила на світі. Його серце пришвидшено калатало, навіть смарагд не був таким рідкісним, як вона. Навіть учення мудреців Індії не були такими рідкісними. Навіть найбагатший чоловік ніколи не кидав погляду на такий незвичайний дарунок долі. Тут стояла жінка, яка навряд чи могла уявити собі ласощі в найпрекраснішому зі сновидінь. Саме тоді дослідник сказав, дещо сором’язливо, з найделікатнішими почуттями, про існування яких його дружина навряд чи здогадувалась:

— Ти Маленька Квітка.

Цієї миті Маленька Квітка почухалася там, куди звичайній людині не вдалося б дотягнутися. Дослідник, немов отримуючи найвищу нагороду за цнотливість, про яку чоловік у своїх ідеалістичних пориваннях може лише мріяти, з виразом набутої досвідом поваги відвів погляд.

Світлину Маленької Квітки було надруковано в кольоровому виданні недільних газет, вона стояла в увесь свій зріст. Жінка була загорнута в тканину, з-під якої виразно випинався живіт. Приплюснутий ніс, чорне обличчя, глибокі очі, перетинчасті кінцівки. Подібна до собачки.

Цієї неділі в одній квартирі одна жінка, розгорнувши газету й побачивши портрет Маленької Квітки, не захотіла бачити його більше ні секунди, бо «вона навіює на мене смуток».

В іншій квартирі одна сеньйора відчула таку неймовірну ніжність до малесенької африканської жінки, — краще запобігати, ніж лікувати, — що не могла більше думати про те, аби залишити Маленьку Квітку саму, коли був хтось, хто відчував стільки ніжності до неї. Хтозна, з яких потаємних глибин любові народжується така прив’язаність. Сеньйора провела день неспокійно, її мучило почуття туги. Річ у тому, що зараз була весна, у повітрі була розлита благодатна насолода.

В іншому будинку дівчинка п’яти років, подивившись на портрет і послухавши коментарі, злякалась. У цьому будинку, де так багато дорослих, дівчинка досі була найменшою з-поміж людських істот. І попри те, що цей будинок був для неї джерелом найніжніших пестощів, він також був і джерелом первинного страху тиранічної любові. Існування Маленької Квітки змусило дівчинку відчути... — з неясністю, що лише через багато-багато років і з абсолютно інших причин сформується в конкретну думку, — завдяки першим паросткам мудрості змусило відчути, що «нещастя не має меж».

В іншому будинку, серед буяння весни, наречена промовила в екстазі відданості:

— Мамо, подивись на її портретик, яка бідося! Поглянь-но лише, яка ж вона сумненька!

— Тим не менше, — сказала мати наполегливо й гордо, хоч і визнаючи поразку, — тим не менше, це тваринний сум, не людський.

— О, мамо! — пригнічено сказала дівчина.

В іншому будинку мудрому хлопчикові спала до голови мудра думка:

— Мамо, а що як покласти цю маленьку африканську жіночку в ліжко до Паулінью, доки він спить? Ото він злякається, коли прокинеться, га! Ото він кричатиме, побачивши, що вона сидить у нього на ліжку! А потім ми б із нею гралися! Ми б зробили з неї іграшку для нас двох, ага!

Тієї миті його мати накручувала волосся перед люстерком у ванній, і їй згадалося те, що розповідала кухарка про своє життя в сирітському притулку. У них не було ляльок, а думки про материнство вже тривожили серця маленьких дівчаток-сиріт. Дівчата приховали від черниці смерть однієї дівчинки. Вони тримали її тіло в шафі, а коли черниця виходила, діставали й гралися з мертвою дівчинкою, купали її й готували їй лялькову їжу, карали лише для того, щоби мати змогу її потім цілувати й заспокоювати. Тоді його мати раптом прийшла до тями у ванній, у своїх задумливо опущених руках тримала прикраси для волосся. І подумала вона про безжальну потребу любити. Подумала про жорстокість нашого бажання бути щасливими. Про безсердечність, із якою нам хочеться гратися. І про мільйони разів, коли люди вбивали заради любові. Потім вона поглянула на мудрого сина, який зараз здавався їй небезпечним незнайомцем. І відчула страх через власну душу, яка (радше, вона, ніж її тіло) породила оту істоту, здатну жити й бути щасливою. Так вона уважно дивилася з недоречною гордістю на хлопчика, у якого вже бракувало двох передніх зубів: приклад еволюції, того, що ставало еволюцією; на його зуби, що випадали, аби в майбутньому йому було б зручніше кусати. «Куплю йому новий костюм», — подумала вона, дивлячись на сина, заглибленого у думки. Жінка вперто впхнула беззубого малого в красивий одяг і наполегливо спробувала причепурити його, ніби намагаючись у такий спосіб зосередитися на заспокійливій поверховості речей, які й дарували їй відчуття прекрасного... вперто відсторонюючись і відсторонюючи його від істоти, яка з огляду на світлини мала бути «темна, немов мавпа». Отак, дивлячись у дзеркало у ванній кімнаті, мати навмисне посміхнулася тонко й обережно, створюючи між своїм обличчям з абстрактними лініями й необробленим обличчям Маленької Квітки непереборну відстань завдовжки в тисячоліття. Проте в результаті багаторічної практики вона привчила себе до того, що неділя мала бути днем, коли вдаватиме, що їй нема через що непокоїтися; сном, що буде частинкою загублених тисячоліть.

В іншому будинку виконували наказ визначити за допомогою вимірювальної стрічки ті сорок п’ять сантиметрів Маленької Квітки. Й очі присутніх у захопленому подиві були звернені до цього місця: вона була менша за найсміливіші їхні здогадки. У серці кожного з членів родини зародилося тужливе бажання мати в себе таку маленьку й неприборкану істоту, істоту, яка досі не перетворилась на чийсь обід і була б для них вічним джерелом розчулення. Жадібні душі членів родини роз’їдало бажання мати когось, хто прислужуватиме їм. До того ж, хто б не хотів мати людську істоту лише для себе? Щоправда, це не завжди зручно, трапляються моменти, у які не хочеться відчувати:

— Заприсягаюсь, якби вона жила тут, зчинилася б колотнеча, — сказав батько, сидячи в кріслі і впевнено гортаючи сторінки газети. — У цьому домі все закінчується бійкою.

— Ти, Хосе, завжди такий песимістичний, — відповіла мати.

— Ви вже думали, мамо, якого розміру в неї буде дитя? — із запалом сказала найстарша дочка, якій було тринадцять років.

Батько за газетою поворухнувся.

— Це має бути найтемніше чорне немовля у світі, — зауважила мати, розпливаючись у задоволеній посмішці. — Уявіть-но лише, як би вона накривала тут на стіл! І з таким великим животиком!

— Досить уже цих розмов! — урвав батько.

— Ти маєш визнати, — несподівано образившись, сказала мати, — що мова йде про незвичайну істоту. Ти такий нечутливий!

А що ж до самої незвичайної істоти?

Ця незвичайна істота тим часом у Африці тримала під серцем — може, теж чорним, чи ж можна довіряти Природі, яка вже одного разу припустилася помилки, — ця незвичайна істота тим часом у Африці тримала під серцем дещо ще більш незвичайне, ніби зберігала таємницю всередині таємниці: найменшу дитину. Дослідник методично розглядав животик найменшої дорослої людини у світі. Саме цієї миті, уперше відтоді, як познайомився з нею, замість відчуття цікавості або піднесення, або гордості за непереможний дух науки, йому раптом зробилося зле.

Річ у тому, що найменша жінка у світі сміялася.

Вона сміялася з запалом, із запалом! Маленька Квітка насолоджувалася життям. Ця незвичайна істота насолоджувалася непередаваним відчуттям «не бути з’їденою». «Не бути з’їденою» було чимось, що за інших обставин давало їй відчутний поштовх, завдяки якому прагнула чимшвидше перестрибнути з гілки на гілку. Проте цієї тихої миті, посеред густого листя Центрального Конго, не було потреби перетворювати цей поштовх у дію, тож тепер він пронизував усю її маленьку незвичайну істоту. Тож вона сміялася. Таким сміхом сміються лише ті, хто не вміє розмовляти. Це був сміх, що для збентеженого дослідника не підлягав жодній класифікації. А вона насолоджувалася його м’якими переливами; вона, яку не було з’їдено. «Не бути з’їденою» — найкраще відчуття у світі. «Не бути з’їденою» — це таємна мета усього існування. Оскільки Маленьку Квітку не було з’їдено, її звіриний сміх був таким легким, якою буває сама лише радість. Дослідник потрапив до неї на гачок.

По-друге, якщо найнезвичайніша істота сміялася, то це означало, що глибока темрява всередині її маленького тіла почала свій рух.

І що найнезвичайніша істота відчувала повні груди того, що можна назвати Любов’ю. Вона любила цього жовтого дослідника. Якби могла говорити і сказала б, що любить його, це пробудило б у ньому пиху. Пиху, яка одразу зникла б після того, як найнезвичайніша істота зауважила, що також любить дослідникову обручку і дуже любить його черевик. І коли він вибухнув би від розчарування, Маленька Квітка здивувалася б. Утім, її любов до дослідника жодним чином — можна сказати, «її глибока любов», оскільки вона походила з власних недалечких глибин, — утім, її любов до дослідника жодним чином не варто було применшувати лише через той факт, що найнезвичайніша істота любила його черевик. Існує поширена помилка в трактуванні слова «любов», і якщо через цю помилку народиться багато дітей, так само багато інших не пізнають самої миті народження лише через оту образливість, що потребує її для себе, для себе! Щоб їй подобався саме я, а не мої гроші. Але у вологих лісах немає таких жорстоких нюансів, і любов полягає в тому, аби не бути з’їденим, а також у тому, аби вважати красивим черевик; любов у тому, аби вподобати той дивний нечорний колір чоловіка, любов у сміхові і в обручці, що виблискує на сонці. Маленька Квітка кліпнула очима з любов’ю й гаряче засміялася, маленька, вагітна, гаряча.

Дослідник спробував відповісти на її усмішку, не розуміючи напевне, якій безодні відповідала ця усмішка, до того ж, він переживав, як переживають люди його зросту. Вирівнявши свого дослідницького капелюха, він сховав під ним засоромлене обличчя. Її ж обличчя набуло гарного кольору, зеленувато-рожевого, як лимон на світанку. Лимон, що мав бути кислим.

Мабуть, саме завдяки символічному жесту вирівнювання такого собі шолома дослідникові вдалося різко відновити робочу дисципліну й почати знову щось занотовувати. Він навчився розуміти кілька з тих нечисленних слів, що їх вимовляло плем’я, і тлумачити їхні знаки. Він уже навіть міг ставити запитання.

Маленька Квітка дала йому відповідь «так». Зручно було жити на дереві, на своєму власному дереві. Втім — цього вона не сказала, проте це можна було прочитати в різкому порухові темряви її очей — утім, добре володіти, добре володіти, добре володіти чимось. Дослідник кілька разів кліпнув.

Марсель Претр пережив багато складних хвилин наодинці. Проте він принаймні робив те, що робив і занотовував це. Ті, хто не робили нотаток, мали впорядковувати своє життя так, як уміли:

— Проте, знаєш, — раптом сказала стара, рішуче згортаючи газетку, — знаєш, скажу тобі тільки одну річ: Бог знає, що робить.