Сімейні узи

Кохання

Дещо втомлена, навантажена покупками, через які її нова в’язана торбина набула небаченої форми, Ана заскочила в трамвай. Вона поставила речі собі на коліна, і трамвай поїхав. Намагаючись влаштуватись якомога зручніше, жінка відкинулася на спинку сидіння, напівполегшено зітхнувши.

Ана мала чудових дітей, щирих і розумних. Вони виростали, приймали ванну, бешкетуючи, вимагали все більше уваги. Кухня була простора, дещо брудна через те, що там забилася пічка. У помешканні, за яке поступово сплачували, було неймовірно тепло. Але вітер, що роздмухував фіранки, які вона самотужки обрізала, нагадував про те, що, якщо забажаєш, можна зупинитися й витерти чоло, вдивляючись у спокійний обрій. Так роблять фермери. Вона сама посіяла насіння, яке тримала в руці, не якесь там, а те саме насіння. І дерева зростали. Зростала і її швидка розмова з поглиначем світла, вода наповнювала резервуар, наповнювався стіл із наїдками, приходив чоловік із газетами, усміхнений і голодний, лунав дратівливий спів служниць у будівлі. Ана спокійно притуляла до всього свою маленьку й сильну руку, через яку нуртував потічок її життя.

Певна година дня була небезпечнішою за інші. О певній годині дня посаджені дерева насміхалися над нею. Коли більше ніщо не потребувало її участі, вона починала непокоїтись, тим не менше, відчуваючи себе міцнішою, ніж будь-коли. Тіло розбухало, а вона розрізала сорочки для дітей, клацаючи великими ножицями так, що було чутно на всю ферму. Весь її незреалізований творчий первень протягом довгого часу втілювався в тому, аби робити дні красивими й довершеними. З часом її смак до декорування набув довершених форм, а внутрішній безлад впорядкувався. Вона, здавалося, відкрила істину, що будь-що було підвладне вдосконаленню, будь-чому можна було надати гармонійного зовнішнього вигляду; рука людини мала владу творити життя.

Насправді ж Ана завжди мала потребу триматися за міцне коріння речей. Це було її безладним прихистком. Кривими шляхами вона пізнавала жіночу долю, приймаючи її, на диво, безболісно, як та, котра сама ж цю долю для себе й вигадала. Чоловік, із яким одружилася, був справжнім чоловіком; діти, яких вона народила, були справжніми дітьми. Її юність видавалась дивною, немов хвороблива риса життя. Їй знадобилося небагато часу, щоб зрозуміти, що жити можна й не знаючи щастя: відкинувши цю потребу, вона познайомилась із купою людей, невидимих, які жили, як ті, котрі працюють: безупинно, із насолодою й завзяттям. Те, що відбувалося з Аною до її дому, назавжди лишилося поза межами її ж досяжності: хаотичне возвеличення, яке так часто плутали з небувалим щастям. Врешті, вона створила натомість дещо зрозуміле: доросле життя. Таким вона захотіла й вибрала його.

Її обережність зводилася до обачливої поведінки небезпечної пори дня, коли будинок робився порожнім, не потребуючи її уваги; сонце підіймалося високо над обрієм, і члени родини розбігалися врізнобіч у справах. Коли вона дивилася на чисті меблі, її серце стискалося від жаху. Але в її житті не було місця для плекання цього відчуття — вона придушувала його, користуючись тими самими вміннями, які застосовувала в щоденній боротьбі з будинком. Потім Ана виходила за покупками або відносила щось полагодити, дбаючи про свій дім і про членів родини під час їх відсутності. Поверталася пізно пополудні, коли діти, котрі приходили зі школи, потребували її уваги. Так наставала ніч у своєму розміреному коливанні. Зранку вона прокидалась, окрилена наміром виконувати мирські обов’язки. І бачила, що меблі, які стояли немов у німому каятті, знову брудні й запилюжені. Що ж до неї самої, вона була незначущою часткою чорного, м’якого коріння світу. І вона заходилася жваво відгодовувати життя. Так було добре. Таким вона захотіла і вибрала його.

Трамвай покачувався на рейках, виїжджаючи на широкі вулиці. Потім вологіший вітер повідомив не так про настання вечора, як про завершення перемінливого часу. Ана глибоко вдихнула, і всеосяжна смиренність надала її обличчю жіночих рис.

Трамвай рухався повільно й раптом геть зупинився. Навіть Умайта[3] потребував часу на відпочинок. Саме тоді вона й побачила чоловіка, який стояв на зупинці.

Різниця між ним та іншими полягала в тому, що він справді непорушно стояв на місці. Стояв рівно, руки вздовж тіла. Він був сліпим.

Що лишалося Ані, крім як недовірливо завмерти? З ним відбувалося щось непевне. Потім вона зауважила, що сліпий жував гумку... Сліпий чоловік жував гумку.

За хвильку Ана навіть встигла подумати, що, можливо, брати прийдуть на вечерю — серце билося сильно й розмірено. Нахилившись, вона уважно подивилася на сліпого, як дивляться на тих, хто нас не бачить. Він жував гумку в темряві. З розплющеними очима й без ознак болю від завданих мук. Через жувальні рухи весь час здавалося, що чоловік то посміхається, то раптово перестає це робити, посміхається й перестає — Ана дивилася на нього, ніби він чимось її образив. І якби хтось поглянув на неї, йому здалося б, що цю жінку переповнює гнів. Проте вона й надалі дивилася, нахиляючись усе більше. Раптом трамвай зрушив із місця і її відкинуло назад, важка в’язана торбина впала з її колін на підлогу — Ана скрикнула, водій дав наказ зупинити транспорт, не зрозумівши, що сталося; трамвай зупинився. Пасажири були налякані.

Ана сиділа з блідим обличчям, не в змозі поворухнутися, щоб зібрати покупки. Тінь виразу, що давно не з’являвся на її обличчі, ледь проступила на ньому, непевно, невловимо. Хлопчик, який розносив газети, сміявся, подаючи їй пакунок. Але яйця в газетній упаковці розбилися. Жовта в’язка рідина стікала поміж щілинами сітки. Сліпий перестав жувати й підняв руки в непевному жесті, марно намагаючись зрозуміти, що відбувається довкруж. Пакет із яйцями було викинуто, і трамвай знову зробив спробу рушити з місця під сигнал водія й посмішки пасажирів.

Минуло кілька хвилин і ніхто вже на неї не дивився. Трамвай шкутильгав рейками, а сліпий, який жував гумку, назавжди зник десь позаду. Проте шкоду було заподіяно.

В’язана торба жорстко впиналася в її пальці замість того, щоб ніжно торкатися їх, як було тоді, коли вона її зв’язала. Від сітки більше не було жодної користі, й перебування в трамваї тепер звелося для неї до обірваної нитки: вона не знала, що робити з покупками, що були в неї на колінах. І, немов від дивної музики, світ навколо почав обертатися. Шкоду було заподіяно. Чому? Чи вона забула, що живуть і сліпі люди? Її душив розпач, Ана важко дихала. Навіть із речами, які існували до цієї події, тепер треба було поводитися обережно, вони видавалися більш ворожими, крихкими... Світ таки нестерпний. Роки розпадалися, жовтки витікали з яєць. Її підганяв плин днів, вона вбачала у виразах людей ворожнечу, хитка рівновага якої ледь трималася в темряві — і раптом, через видиму нестачу почуттів вони зробилися такими порожніми, що незрозуміло було, куди їх подіти. Усвідомлення браку істини нахлинуло на неї так стрімко, що Ана вчепилася в сидіння попереду, ніби могла випасти з трамвая, ніби стан речей можна було повернути з тою самою незворушністю, якої йому тепер бракувало.

Нарешті, розпочалось те, що вона називала кризою. Її ознакою було напружене задоволення, з яким вона тепер дивилася на речі, вражена страхом. Спека дещо спала, усе затверднуло, звуки гучніші. На вулиці Волунтаріуш да Патріа, здавалося, зараз вибухне революція, решітка каналізації була сухою, у повітрі повно пилюки. Сліпий, який жував гумку, занурив світ у задушливу темряву. Ні в кого з людей не було і крихти жалю до сліпого, і люди жахали її цією підвладною їм силою. Поруч із нею була пані в синьому. Вона швидко відвела погляд. На тротуарі якась жінка штовхнула дитину! Двоє закоханих усміхалися, сплітаючи пальці... А сліпий? Ана розтанула у вкрай болісному приливі доброти.

Їй вдалося так добре упорядкувати життя, вона докладала стільки зусиль, щоби раптом не зруйнувати його. Вона зберігала тихе розуміння в ставленні до всього, що її оточувало, розрізняла людей, одяг, у газеті можна було обрати фільм на вечір — усе розплановано так, щоб за кожним днем наставав інший. А сліпий, який жував гумку, пошматував усе це. І крізь жаль перед Аною постало життя у всій його солодкій нудоті, що підступала аж до горла.

Лише тоді вона усвідомила, що вже давно проїхала свою зупинку. Через слабкість, що охопила її, вона на все дивилася з острахом. Вийшла з трамвая на невпевнених ногах, подивилася довкруж, тримаючи в руках брудну сітку з-під яєць. Упродовж певного часу вона не могла зрозуміти, де перебуває: так стається, коли схоплюєшся з ліжка посеред ночі.

Це була довга вулиця з високими жовтими стінами. Її серце калатало від страху, вона марно намагалася впізнати околиці, тим часом життя, що постало перед нею, і досі пульсувало, і тепліший, таємничіший вітер овівав її обличчя. Вона зупинилася, втупившись у стіну. Нарешті зрозуміла, де вона. Пройшовши ще трохи вздовж огорожі, увійшла у ворота ботанічного саду.

Важко крокувала центральною алеєю, поміж кокосами. У саду не було нікого. Ана поставила пакети на землю, сіла на березову лаву й довго там сиділа.

Безмежжя заспокоювало її, тиша уповільнювала дихання. Заглибившись у себе, вона заснула.

Здалеку можна було побачити, що алея світла й округла. Гілля дерев кидало тінь на дорогу.

Довкола неї лунали розмірені звуки, запах дерев, маленькі дива відбувалися серед ліан. Увесь сад розчинявся у хвилях вечора, що надходили все більш стрімко. Звідки прийшло те напівзабуття, яке поглинало її? Може, з дзижчання бджіл і пташок. Усе було дивним, зам’яким, завеликим.

Легкий, ніжний рух змусив її підхопитися, вона швидко озирнулася. Здавалося, ніщо не рухалося. Але в центрі алеї нерухомо стояв великий кіт. Його шерсть була м’якою. Тихо зрушивши з місця, він зник.

Ана неспокійно подивилася довкруж. Гілля гойдалося, тіні на землі коливалися. Неподалік стрибав горобчик. І, раптом через загострення стану у неї з’явилося відчуття, немов вона потрапила в засідку. У саду відбувалося щось таємниче, вона щойно почала це відчувати. Фрукти на деревах чорні й солодкі, немов мед. На землі валялися сухі кісточки зі звивинами, схожі на маленькі гнилі мізки. Лава залита фіолетовим соком. Насичено й м’яко дзюркотіла вода. У стовбур дерева впивалися розкішні ніжки павука. Жорстокість світу стояла нерухомо. Вбивство було глибоким. І смерть не була тим, чим здавалася.

Тим часом, поряд з уявним світом існував інший — світ, у якому їли зубами, світ буйної жоржини й тюльпанів. Стовбури були вкриті густолистими паразитами, їх вусики м’які й клейкі. Як під час супротиву, що передує визнанню поразки, — дивовижно, жінку проймала відраза, і це було дивовижно.

Дерева обважнілі. Через надмірну кількість щедроти світу перетворювалися на гниль. Коли Ана згадала про те, що діти й чоловік вмирали від голоду, нудота підступила їй до горла, немов її покинули вагітною. Сутність саду полягала в іншому. Зараз, коли сліпий манив її до себе, вона тремтіла від перших зародків блискучого, похмурого світу, яким пливли жахливі вікторії-регії. Маленькі квіти, розкидані в траві, ані жовті, ані рожеві, а радше брудно-золоті й багряні. Глибоко відчувалося насичене запахами гниття... Не звертаючи уваги на всі ці важливі речі, вона зосередилась на тому, що її голову оповив рій комах — ці найтонші свідки існування світу. Вітер переповзав із квітки на квітку. Ана більше додумувала, ніж відчувала їх солодкуватий аромат... Сад був настільки прекрасний, що в неї прокрався страх перед пеклом.

Зараз уже майже ніч, усе здавалося обважнілим, важким, у темряві промайнула білка. Земля була пружною, Ані приємно було відчувати її під ногами. Це дивовижно, та її переповнювала відраза.

Але, згадавши про дітей, підхопилася з болісним вигуком: вона ж була винна перед ними. Ана схопила свої речі, рушила темною стежиною й дійшла до алеї. Вона майже бігла садом, зачаровуючись його неймовірною відстороненістю. Вчепилася в замкнені двері й почала трясти їх, вхопившись за грубе дерево. Охоронець здивувався від того, що не помітив її.

Відчуття неминучого лиха не полишало, аж доки вона не добігла до дверей будівлі. Ана примчала із сіткою до ліфта, душа виривалася з її грудей — що сталося? Відчуття жалю до сліпого чоловіка мучило, немов спрага, але світ, здавалося, належав йому, брудному, мінливому йому. Вона відчинила двері дому. Кімната була велика, квадратна, дверні ручки виблискували чистотою, вікна виблискували, виблискувала лампа — що це за незнайома місцина? І на хвильку здорове життя, яке вона мала досі, здалося їй із моральної точки зору божевільним. Хлопчик, який вибіг їй назустріч, був довгоногою істотою з подібним до її обличчям, він підбіг і обійняв. Вона притиснула його до себе сильно й налякано, стримуючи хвилювання. Життя приховувало загрозу. Вона любила світ, любила його творіння — любила й відчувала до них відразу. Так само, як любила устриці, з тим невиразним відчуттям огиди, яке викликає в людині пізнання істини. Вона обняла сина, ледь не зробивши йому боляче, притислася до нього, до того, кого любила понад усе на світі, немов йому було відомо про все те погане — сліпого чи, може, ботанічний сад? Демон віри поглинув її. Життя жахливе, промовляли до неї голодні голоси. Що б ти робила, якби пішла за сліпим на його поклик? Ти б пішла сама... У світі повно бідних і багатих місцин, яким вона потрібна. Які їй потрібні... «Я боюся», — сказала вона. Відчувала тонкі ребра дитини у своїх руках, чула його наляканий плач. «Мамо», — покликав хлопчик. Ана відштовхнула його, подивилась в обличчя, її серце стислося. «Не дозволяй мамі забути про тебе», — сказала вона йому. Ледь відчувши, що обійми послабилися, дитина вивільнилася з них і побігла до дверей кімнати, звідки визирнула з більш спокійним виразом. Це був найгірший погляд, який їй коли-небудь доводилося відчувати на собі. Кров підступила до обличчя, від чого воно розпашіло.

Впала на стілець, не розтискаючи пальців, що заплутались у сітці. Чого їй було соромитися?

Порятунку не було. Дні, які вона сама викувала для себе, розлетілися на друзки й розтеклися з водою. Ана сиділа перед устрицею. Вона не мала змоги відвести погляду. Чого їй було соромитися? І тепер вона не відчувала жалю; відчувала не просто жаль: серце її заповнила найжорстокіша жага до життя.

Ана не знала, чи вона була на боці сліпого, чи на боці пишної рослинності. Чоловік потроху віддалявся і, здавалося, у своїх муках вона перейшла на бік тих, хто вразив очі. Спокійний і високий ботанічний сад оголив її сутність. Із жахом вона усвідомила, що належала до могутньої сторони світу — і яким ім’ям вона мала назвати своє жорстке співчуття? Вона б мала цілувати прокаженого, вона ж не була йому сестрою. «Сліпий пробудив найгірше в мені», — вражено подумала вона, відчувши себе вигнанницею, позаяк жоден бідняк не торкнувся б губами її палких рук, щоб випити з них води. Ах, легше було бути святою, ніж просто людиною! Боже, чи ж не було справжнім те співчуття, що збурювало найглибші води в її серці? Проте це було лев’яче співчуття.

Вона присоромлено думала, що сліпий обрав би біднішу любов. І, здригнувшись, усвідомила, що знає чому. Життя ботанічного саду вабило її так, як вабило вовка світло повні. Ах, але ж вона любила сліпого! Від цієї думки її очі змокріли. Але цього відчуття недостатньо, щоб вона пішла до церкви. «Я боюся», — промовила вона, стоячи одна посеред кімнати. Ана підвелася й рушила до кухні, аби допомогти служниці зготувати вечерю.

Але від відчуття, яким наповнювало її життя, вона тремтіла, немов від холоду. Почувся дзвін шкільного дзвоника, довгий і протяжний. Легкий страх перед скупченням пилюки вервечкою потягнув її під плиту, де, нахилившись, вона виявила павучка. А доки вона несла слоїк, щоб змінити воду, страх перед квітами зробив слабкими її руки. На кухні відбувалась та сама таємнича робота.

Поряд зі сміттєвим баком вона розчавила ногою мураху. Вбивця маленьких мурах. Невеличке тільце тремтіло. Краплі води скрапували в застоялу воду в посудині. Літні жуки. Страх невиразних жуків. Поряд було життя — тихе, повільне, невпинне. Страх, страх. Вона ходила з одного кінця кухні в інший, нарізаючи м’ясо, замішуючи крем. Навколо голови під світлом кружляли комарі, мешканці теплої ночі. Це була ніч, коли почуття жалю робилося гірким, як нищівна любов. Між грудьми стікав піт. Її спалювала віра, жар від плити відбивався у її очах.

Потім прийшов чоловік, прийшли брати зі своїми дружинами, прийшли діти братів.

Вони вечеряли на дев’ятому поверсі з відчиненими вікнами. Повз них проревів літак, кидаючи виклик розжареному небу. Незважаючи на те, що яєць майже не було, вечеря вийшла добра. Її діти також не лягали спати, граючись з іншими дітлахами на килимі. Було літо, намарне було змушувати їх влягтися в ліжко. Ана була дещо блідою і ледь-ледь сміялася з іншими.

Після вечері у вікно нарешті залетів перший прохолодний вітерець. Вони, родина згуртувалися навколо столу, відчуваючи втому після важкого дня, радість від того, що сиділи тут разом у злагоді, і бажання не помічати недоліків. Вони радо сміялися з усього з відкритими й щирими серцями. Поруч із ними виростали прекрасні діти. Ана вхопила той момент між пальців, немов метелика, доки він не розчинився у її долонях назавше.

Пізніше, коли гості розійшлися, а діти повлягалися спатки, вона перетворилась на простецьку жінку, яка стояла собі біля вікна. Місто сонне й тепле. Що б робив у такий день той сліпий? Скільки років минає, поки не приходить старість? Будь-який її рух ставав відбитком у комусь із дітей. Але в подобі коханки зла вона мала приймати те, що комар вилітає з квітки, що вікторії-регії ніжаться в темряві озера. Сліпий теліпався поміж плодами ботанічного саду.

Якщо плита вибухне, загориться увесь будинок! — думала вона, біжучи на кухню й зіштовхуючись із чоловіком, який стояв перед розлитою кавою.

— Що сталося?! — вигукнула вона тремтливим голосом.

Його налякав страх дружини. Та раптом він засміявся, усвідомивши:

— Нічого не сталося, — сказав він. — Просто я незграба.

Він потомився, темні кола пролягли під його очима.

Проте, зауваживши дивний вираз обличчя Ани, він пильніше подивився на неї і притиснув її до себе у швидких обіймах.

— Я не хочу, щоб із тобою щось сталося, ніколи! — сказала вона.

— Та дай хоч плиті вибухнути коло мене, — відповів він, усміхаючись.

Вона, знесилена, стояла в його обіймах. Цього вечора тріснуло щось звичне, й увесь дім був наповнений чимось дивакуватим і похмурим. «Час лягати», — сказав він, — уже пізно. Жестом, що йому не належав, проте здавався доречним, він узяв дружину за руку й повів її за собою, не озираючись, подалі від небезпек, які чигають на людину упродовж життя.

Запаморочення від ніжності минулося.

Ана сиділа перед люстерком, розчісуючись, немов щойно пройшла крізь кохання і власне пекло, на якусь мить втративши в серці будь-який зв’язок зі світом. Перш ніж лягти в ліжко, немов задмухуючи свічку, вона задмухала й останній вогник цього дня.