Сімейні узи

Коштовність

Рано-вранці завжди повторювалося те саме: прокинутися. Повільно, розкрито, просторо. Вона широко розплющила очі.

Їй п’ятнадцять і вона не була вродливою. Проте всередині худорлявості панував майже величний простір, у якому вона рухалась, ніби медитуючи. І в цих хмарах її нутра було дещо коштовне. Що не можна було розтягнути або обезчестити, або забруднити. Що було цілісним, немов діамант: Вона.

Вона прокидалася найпершою: щоби дістатися школи, їй треба було сісти на автобус і на трамвай, а це забирало годину. У неї була година. Для напруженої мрійливості, яка ніби злочин. Ранковий вітер мордував вікно й обличчя, аж доки її губи не кам’яніли й не вкривалися кригою. Втім, вона усміхалася. У самій усмішці ніби схована її мета. Усе так і було б, якби їй пощастило, аби «ніхто на неї не дивився».

Прокидаючись вранці, — і після тієї неосяжної миті, під час якої вона розкривалася, — на бігу вдягалась, брешучи собі, що на ванну немає часу; її спляча сім’я й не здогадувалась, як небагато ванн вона насправді приймала. В увімкнутому світлі їдальні ковтала каву, яку для неї розігрівала служниця, шкребучись у темряві кухні. Ледь торкалася шматка хліба, який не розм’якшувало навіть масло. Зі свіжістю в роті, що зараз панувала завдяки посту, вхопивши книжки під пахву, врешті відчиняла двері, проходила крізь ліниву млявість будинку й частувалася ранковою прохолодою. Більше вона не поспішала.

Їй треба було перетнути довгу безлюдну вулицю, потім виходила на проспект, у кінці якого, похитуючись, із туману мав виринути автобус з усе ще увімкненими фарами, які розтинали пітьму ночі. У подихові червневого вітру мала піднести руку в загадковому, наказовому, ідеальному жесті — й автобус, який тремтів уже здалеку, починав перетворюватись, підкорюючись зверхності рухів її тіла, — це являло собою вищу силу, — ще здалеку автобус починав перетворюватись на щось незначуще й повільне, повільне й налаштоване рухатись уперед, щоразу все більш чітке — аж до того моменту, як він вдаряв у її обличчя сумішшю диму й тепла, тепла й диму. Тож вона сідала в нього, посланець миру серед робочих, які наповнювали автобус і «могли б їй сказати дещо». Ті чоловіки вже не були юнаками. Але вона боялась і юнаків, і хлопчиків. Боялася того, що вони «скажуть їй дещо», що забагато витріщатимуться на неї. У важкості замкненого рота було благання: поважайте. Навіть більше. Так, ніби вона сама обрала ідола й тепер мала поклонятися йому, і доки її серце тряслося від жаху, вона таки поклонялася, вона — хранителька ритму. Якщо вони підводили свій погляд, у ній пробуджувалися відчуття незламності й болю. Її рятувало те, що ніхто на неї таки не дивився. Але з наближенням шістнадцяти років щось у ній, серед диму й тепла, щось у ній було карколомним, і це непокоїло деяких чоловіків. Ніби хтось торкався їх плеча. Може, тінь. Велика тінь дівчини без чоловіка, тінь, яка простягалася підлогою, кристалізований непевний елемент, який робився частиною монотонної геометрії поважних громадських церемоній. Ніби хтось торкався їх плеча. Вони дивилися, але не бачили її. Вона була, радше, тінню, ніж її джерелом.

Робочі в автобусі сиділи тихо, тримаючи пакунки з їжею в руках, обличчя їх усе ще зморені після сну. Вона не вірила, що ті чоловіки були втомлені, й через це відчувала сором. Проте коли дівчина дивилася на них, у ній прокидалося відчуття непевності. Річ у тому, що вони «знали». Як знала вона, тому й виникало те відчуття. Усі знали про все. Її батько також знав. Старий жебрак знав. Розподілене багатство й тиша.

Потім ходою солдата автобус проминав (неушкоджено) площу Ларгу да Лапа, на якій панувало денне світло. Цю битву майже виграно. У трамваї вона обирала, якщо вдасться, порожню лаву або, якщо пощастить, сідала поруч із надійною на вигляд жінкою з купою одягу в руках — і це вважалося першим перемир’ям. У школі все ще мала перетнути довгий коридор, де стояли, теревенячи між собою, решта учнів і де підбори її черевиків створювали стільки галасу, що напружені ноги не могли його витримати, і якби навіть вона безуспішно спробувала змусити своє серце перестати битися, черевики рухалися б у власному темпі. Серед хлопців, які могли відчувати те, що було сховане під її маскою, що вона була однією з тих, яка вірує, западала тиша. Вона пробігала повз них так швидко, що ті не встигали ані подумати, ані сказати щось услід. Відлуння її черевиків наповнювало порожнечу жахливим шумом. Вона розкривала власну таємницю з вини своїх дерев’яних підборів. Якби коридор був трошечки довшим, про віру було б забуто, і вона помчала б, затуливши вуха руками. Її черевики старі. Це було геть не те взуття, у яке її урочисто взули після народження. Дівчина перетинала нескінченний коридор, немов тишу траншеї, а на обличчі віддзеркалювалась така лють — а також гордість, — що ніхто не смів їй і слова мовити. У її виразі було щось таке, що стримувало будь-які думки.

Аж ось, нарешті, аудиторія, де проводився урок... де все раптом робилося неважливим і швидшим, і світлішим, де на її обличчі було незначне ластовиння, волосся падало їй на очі і де до неї ставилися, як до хлопчика... де вона була розумна. Підступне заняття. Здається, вона готувалася вдома. Її допитливість казала про неї більше, ніж її відповіді. Вона здогадувалась, відчуваючи в роті цитрусовий присмак героїчного болю, здогадувалася про захоплення й відразу, які її вдумлива голова викликала в однокласників, які не знали, що про це й казати. Велика мрійниця з кожним разом була дедалі розумнішою. Вона навчилася думати. Це була потрібна жертва, позаяк «усім бракувало сміливості».

Іноді, коли вчителька про щось розповідала, вона сиділа, напружившись, мріючи, малюючи симетричні риски в зошиті. Якщо риска, яка мала бути водночас виразна й витончена, виходила за межі уявного кола, у якому мала поміститися, усе розвалювалося: вона бездумно зосереджувалася, керуючись жадібними пориваннями до ідеалу. Іноді замість рисок малювала зорі, зорі, зорі, зорі, так багато й такі високі, що через цю провісницьку роботу її долало виснаження і вона прагнула відігнати сон.

Повернення додому було позначене голодом, через що нетерплячість і ненависть роз’їдали її зсередини. Дорогою додому місто здавалось іншим: на Ларгу да Лапа сотні змучених від голоду людей наче забули, а якщо й пам’ятали, то лише вишкіряли зуби. Сонце поглиналося там, де було видно чорне вугілля. Її тінь була чорним стовпом. Саме в цей час треба бути найобережнішою, вона була захищена потворністю, яку підкреслював голод; її риси робились темніші завдяки адреналіну, що темніший за м’ясо диких тварин.

У порожньому будинку усі члени родини одне за одним кричали на служницю, яка на це навіть не відповідала. Вона їла як кентавр. Обличчя якомога ближче до тарілки, волосся майже у їжі.

— Худенька, а як їсть, — мудро зауважила служниця.

— До біса, — похмуро відрізала вона.

У порожньому домі наодинці зі служницею дівчина вже не ходила як солдат, їй уже не треба бути обережною. Але їй таки не вистачало боротьби, якої так багато на дорогах. Її огортала меланхолійність свободи, хоча до обрію було все ще так далеко. Вона поверталася в його бік. Та враз її проймала ностальгія за теперішнім. Навчитися терплячості, обіцяти чекати. Цієї обіцянки вже не можна було не дотримати. Вечір безкінечний, і коли всі нарешті збиралися до вечері й вона з полегшенням могла знову бути дочкою, робилося спекотно, книжка розгорталася й відкладалася, інтуїція, спека: вона сиділа, обхопивши голову руками, сповнена відчаю. Коли їй було десять, пригадала, як хлопчик, який подобався, кинув їй дохлого пацюка. Гидота! Вона аж побіліла від крику й образи. Це був досвід. Вона ніколи нікому про це не розповідала. Сиділа, обхопивши голову руками. Повторювала п’ятнадцять разів: я сильна, я сильна, я сильна — а потім зрозуміла, що звернула увагу лише на рахунки. Збільшуючи кількість, повторила ще раз: я сильна, шістнадцять. І тепер вона більше не залежала ні від чиєї милості. Зневірена, але сильна, вільна й тепер незалежна. Віру втрачено. Тоді вона ішла поговорити зі служницею, яка колись була черницею. Вони розповідали про таємниці одна одній. Обидві босі, на кухні, у диму з печі. Віру було втрачено, проте на межі помилування дівчина шукала в служниці лише те, що втратила, а не те, що мала здобути. Врешті вона відволікалася й намагалась уникнути розмови. «Вона вважає, що у своєму віці я маю знати більше, ніж знаю, і що вона може мене чогось навчити», — думала дівчина, обхопивши голову руками, захищаючи невігластво, як власне тіло. Їй не вистачало певних частин, проте вона не хотіла отримати їх від того, хто про них уже забув. Довге очікування. Роздуми посеред безмежжя.

Усе так і є. Довго, втомлено, дратівливо. Проте наступного ранку, повільно, як страус, вона прокидалася. Прокидалася з тією самою недоторканною таємницею: розплющивши очі, перетворювалась на принцесу, охоронницю недоторканної таємниці.

Здається, на заводі вже пролунав свисток: вона на бігу вдяглася, зробила ковток кави. Відчинила двері будинку.

І раптом їй уже не було куди поспішати. Величезне жертвопринесення вулиць. Таємнича, уважна жінка з апачі. Частина грубого ритуального ритму.

Цей ранок був холодніший і похмуріший за інші, вона тремтіла у светрі. Білий туман поглинув інший кінець вулиці. Усе було бавовняним, не чути навіть шуму якогось автобуса, що проїжджав проспектом. Вона рушила пішки в непередбачуваність вулиці. Будинки дрімали за зачиненими дверима. Сади протистояли холоду. У темному повітрі (а не в небі) посеред вулиці з’явилася зірка. Величезна крижана зірка, що не оберталась, а, радше, невпевнено зависла в повітрі, волога й безформна. Дивуючись власній нерішучості, вона сповільнено кружляла. Дівчина побачила зірку. Вона крокувала розбомбленими вулицями.

Ні, вона не була сама. У дальньому кінці вулиці звуженими недовірливими очима вона побачила в тумані двох чоловіків. Двох хлопців. Вона роззирнулася навколо, ніби могла помилитися містом чи вулицею. Та раптом втратився лік часу: вона вийшла з дому, не давши зникнути зорі й двом чоловікам. Її серце забилося сильніше.

Перша думка перед обличчям помилки — позадкувати й увійти до будинку, доки ці двоє не пройдуть: «Вони дивитимуться на мене, я знаю, нема більше нікого, на кого вони могли б дивитися, тож забагато дивитимуться на мене!». Але як можна повернутися й бігти, якщо ти народилася, аби долати труднощі. Вся її повільна підготовка мала незвідану мету, правил якої вона мала святобливо дотримуватися. Чи ж можна дозволити собі відступити, якщо решту життя доведеться згадувати про ганебне чекання за дверима?

До того ж, може, й не було небезпеки. Хлопці не насмілилися б чогось сказати, вона упевнено пройшла б іспанським ритмом, із закритим ротом.

Героїчно крокуючи, вона наважилася просунутися вперед. Чим більше наближалася (а вони також наближалися — отже, усі наближалися), тим коротшою була вулиця. Черевики двох хлопців змішувалися із шумом її черевиків, — важко це слухати. Це неможливо слухати. Взуття було порожнім, чи тротуар був порожнім. Кам’яна підлога попереджала. Усе було порожнім, і вона слухала, не в силах зупинитися, як тиша блокади перегукувалася з вулицями району, і дивилася, не в силах відвести погляд, як попереду лишалися найзамкненіші двері. Навіть зірка зникла. У новій блідості темряви вулицею ішли троє. Дівчина крокувала, прислухаючись до чоловіків, оскільки не могла на них дивитися, але їй треба було знати, що вони роблять. Прислухалася до них і дивувалася власній відважності. Проте це була не відважність. Це був дар. І великий поклик. Вона ішла далі, страждаючи від власної покірливості. Якби спромоглася подумати про щось інше, то не чула б черевиків. Або того, що вони могли б сказати. Ні тиші, з якою вони б пройшли повз.

Раптом дівчина рішуче глянула на них. Кинула швидкий погляд на чоловіків, зраджуючи обітницю, дану таємниці, не чекаючи, що таке може трапитись. Вони посміхалися? Ні, були серйозні. Вона не мала цього бачити. Адже якщо дивитися далі, на хвильку міг з’явитися ризик, що вона зробиться особистістю, такою ж, як і вони. Саме про це, здається, її попереджали: доки вона жила у звичайному світі, доки була безособистісною, вона лишалася дочкою богів, захищена власним призначенням. Проте, побачивши чиїсь очі, побачивши, зменшившись, вона ризикувала зробитись особистістю, а це було заборонено згідно з традицією. Вона завагалася, загубивши напрямок. Проте було запізно відступати. Але ж ще не запізно побігти. Та побігти означало пропустити всі кроки і втратити ритм, який утримував її, ритм, який був єдиним її талісманом, дарованим із тієї межі світу, де вона мала опинитися сама, — із межі світла, де зникали всі спогади, і на знак незбагненного нагадування їй лишався блідий талісман — ритм, який вона мала передати за призначенням, притримуючись його, щоб сприйняти конечність світу. І не саму лише конечність. Якщо вона побіжить, лад буде порушено. І їй ніколи не вибачать найгіршого: поспіху. І навіть коли ти тікаєш, є речі, про які все одно дізнаються.

Впевнена, переконана, ні на хвильку не змінюючи повільного кроку, з яким просувалася, дівчина ішла вперед. «Вони дивляться на мене, я знаю!». Проте вона, скерована інстинктом із попереднього життя, прагнула не злякати їх. Вона здогадувалася, що викликає страх. Усе відбулося б швидко, безболісно. Вони порівнялися б із нею лише на частку секунди, швидко, миттєво; їм потрібно рухатись у протилежний бік, тож мить зменшилася б до потрібного мінімального значення — до падіння першої із семи таємниць, від яких ти наповню­єшся мудрістю: номер сім. Зроби так, аби вони нічого не сказали, зроби так, аби вони встигли лише подумати. Це ще можна прийняти. Це було б неймовірно швидко і за секунду після зіткнення вона б зачудовано сказала, блукаючи вулицями, що це навіть не боляче. Але те, що відбулося далі за цим, не мало пояснення.

Те, що відбулося далі, було четвіркою важких рук; чотири руки, які не знали, чого хотіли, чотири неправильні руки без призначення, чотири руки, які торкнулися її так несподівано, що дівчина зробила найправильнішу річ із тих, які могла б зробити: завмерла. Вони, чиєю визначеною роллю було просто пройти крізь темряву її страху, і тоді б упала перша із семи таємниць; вони являли собою обрій через один тільки крок, вони не розуміли функції, яка була їм надана, вони атакували тих, хто здатен відчувати страх. Це сталося на спокійній вулиці й менше ніж за частку секунди. Вони торкнулися її лише на частку секунди так, немов ховали в собі всі сім таємниць. І вона вберегла їх усі, й утворилося більше личинок, і ще сім років затримки.

Вона не дивилась на них, її обличчя з виразом спокою було повернуте в нікуди.

Проте через поспішність, із якою вони поранили її, дівчина розуміла, що вони боялися сильніше від неї. Вони були такі налякані, що вже не просто ішли. Бігли. «Вони боялися, що я закричу і двері будинків одна за одною відчиняться», — міркувала вона. Вони не знали, що вона не закричить.

Дівчина стояла, прислухаючись до того, як відлунюють у спокійному божевіллі їх черевики в ритмі втечі. Тротуар був порожній, або черевики були порожні, або вона сама була порожня. Крізь порожнечу черевиків уважно прислухалася до страху. Звук чітко відлунював від кам’яних плит, ніби безупинний стукіт у двері, а вона сподівалася, що черевики таки порожні. Але так ясно відлунювали вони в наготі каменю, що, здавалося, чечітка не спинялася й не віддалялася: ноги ніби переможно танцювали. Стоячи, вона не могла нічим зарадити собі, лише прислухатися. Звук не танув, віддаленість передавалася їй у чимраз більш ясному стукоті підборів. Підбори більше не відлунювали від каменю, вони відлунювали від повітря, ніби щораз ніжніші кастаньєти. Потім зрозуміла, що не чула жодного звука вже протягом досить довгого часу.

І, повернувшись із подувом вітру, її огорнули тиша й порожнеча вулиці.

До цієї миті вона зберігала спокій і мовчала, стоячи посеред тротуару. Потім, ніби сама нерухомість складалася з кількох кроків, вона завмерла. Через деякий час зітхнула. І знову завмерла.

Потім дівчина похитала головою і ще сильніше завмерла. Тоді почала задкувати до стіни, згорбившись, повільно, немов мала зламану руку, доки повністю не притислася до каменю, і, вкарбувавшись у нього, завмерла. Вона так і стояла. «Не рухатись, це важливо», — звіддаля сяйнула думка. Не рухатись. Через деякий час, напевно, треба було б сказати так: не рухай своїми ногами, лише дуже повільно. Дуже повільно вона таки поворухнула ногою. Після чого зітхнула й завмерла, знову придивляючись. Було темно.

Потім настав світанок.

Вона повільно зібрала книжки, розкидані на тротуарі. Трохи поодаль лежав розгорнутий зошит. Коли нахилилась, аби взяти його, побачила великі, круглі літери, що до нинішнього ранку були характерною рисою її почерку.

Потім пішла. Не знаючи, чим заповнити час, втім, крок за кроком вона прийшла до школи на дві години пізніше. Оскільки дівчина ні про що не думала, вона не знала, скільки часу минуло. Був урок латини, завдяки якому вона із ввічливим здивуванням зауважила, що ішла вже третя година занять.

— Що з тобою? — запитала її сусідка.

— А що?

— Ти якась бліда. Тобі зле?

— Ні, — вона сказала це так голосно, що кілька однокласників обернулися. Дівчина підвелася й голосно сказала:

— Перепрошую!

Вона пішла до вбиральні. Де в абсолютній тиші плитки гостро й надламано вигукнула: «Я зовсім сама у світі! Мені ніколи ніхто не допоможе, мене ніколи ніхто не полюбить! Я самотня у світі!».

Вона сиділа там, пропускаючи ще й третій урок, на довгій лавці у вбиральні перед кількома рукомийниками. «Нічого страшного, я потім перепишу конспект, мені треба позичити зошит, аби вдома переписати — я самотня у світі!» — перебила вона себе, кілька разів грюкнувши кулаком по лаві. Раптом швидким маленьким дощем почало накрапати відлуння чотирьох черевиків. Сліпе відлуння, більше ніщо не відстукувало від блискучої плитки. Лише гострота кожного черевика, що жодного разу не переплелася з іншим черевиком. Немов горіхи, що падали на асфальт. Треба лише чекати, як чекають на те, аби припинився стукіт у двері. І стукіт таки припинився.

Коли дівчина пішла намочити волосся перед дзеркалом, то побачила, наскільки вона огидна.

У неї було так мало, а вони торкнулися.

Вона така негарна й коштовна.

Вона бліда, риси її обличчя загострилися. Руки, якими вона змочувала волосся, були все ще брудні. «Я маю краще дбати про себе», — подумала вона. Та не знала як. Правда полягала в тому, що з кожним разом вона все менше розуміла, як дбати про себе. Вираз носа нагадував писок, що втупився в огорожу.

Вона повернулася на лавку й завмерла зі своїм писком. «Людина — це ніщо». «Ні», — м’яко запротестувала вона, — «не кажи так», — ніжно й меланхолійно додала дівчина. «Людина — це щось», — прозвучав власний приязний голос.

Проте за вечерею життя набуло нагального й істеричного настрою:

— Мені потрібні нові черевики! Мої створюють забагато шуму, жінка не може ходити з дерев’яними підборами, вона привертає забагато уваги! Ніхто не дає мені нічого! Ніхто не дає мені нічого! — вона шаленіла й поводилася так грубо, що ні в кого не вистачило сміливості зауважити, що дівчина не заробила на них.

Їй лише сказали:

— Ти не жінка й усі підбори дерев’яні.

Отже, так, як людина може перестати бути худою, дівчина хтозна з якої причини перестала бути коштовною. Існує таємний закон, який захищає яйце, доки не народиться курча, жар-птиця.

І вона таки отримала нові черевики.