Сімейні узи

З Днем народження

Родина поволі збиралася. Ті, хто належав до родини Оларії, були напрочуд добре вдягнені, оскільки знали, що відвідини також означали квиток до Копакабани. Невістка Оларії з’явилася вбраною в сукню кольору моря, прикрашену блискітками, з тканини, що виставляла напоказ її живіт, неоперезаний паском. Її чоловік не з’явився з очевидних причин: він не хотів бачити братів. Проте відправив свою дружину, щоби не обривати геть усіх зв’язків — і вона завітала в найкращій своїй сукні, щоби показати, що не потребувала жодного з них, у супроводі трьох дітей: дівчат-крихіток, вбраних у дитячі суконьки з рюшами рожевого кольору й накрохмаленими спідничками, і хлопчика, затиснутого у своєму новому костюмі з краваткою.

Коли Зільда — дочка, з якою мешкала іменинниця — розставила стільці вздовж стін, як на святі, де очікують на танці, невістка Оларії, стримано привітавшись із власниками будинку, опустилася на один із них і замовкла, стиснувши губи відповідно до свого ганебного становища. «Я прийшла, щоби й надалі приходити», — сказала вона Зільді й одразу ж відчула себе ображеною. Дві дівчинки в рожевому і хлопчик із зачесаним волоссям і в жовтому костюмі не розуміли, як варто поводитися, стали поруч із матір’ю, вражені її сукнею з блискітками і кольору моря.

Потім приїхала невістка Іпанеми з двома онуками й нянею. Чоловік мав приїхати пізніше. Й оскільки Зільда — єдина жінка з-поміж шести братів і єдина, хто — це тривало вже багато років — мала час і місце, щоби вшанувати іменинницю, — оскільки Зільда крутилася на кухні, допомагаючи служниці закінчити оздоблення тефтелей і сендвічів, у кімнаті лишилися: чванлива невістка Оларії зі своїми дітьми і з неспокійним серцем; невістка Іпамени, яка сиділа на стільці і вдавала, немов опікується дитиною, щоби не переткнутися з невісткою Оларії поглядом; звичайнісінька лінива няня з відчиненим ротом.

На чільному місці сиділа іменинниця, якій сьогодні виповнювалося 89 років.

Господиня Зільда зарано накрила на стіл, що ряснів барвистими паперовими серветками й картонними паперівками на честь свята. Під стелею розлетілися повітряні кульки з написом «З Днем народження!» на деяких із них. У центрі — величезний солодкий торт. Щоби наблизити подію, вона прикрасила стіл одразу ж після обіду, розставила стільці попід стінами і відправила дітей гратися до сусідів, щоби вони нічого не чіпали.

І, аби наблизити час, вона після обіду одягла іменинницю. Пов’язала їй стрічку навколо шиї і почепила брошку, трохи напирскала на неї одеколон, аби трохи приховати старечий запах, і посадила її за стіл. І вже упродовж двох годин іменинниця нерухомо сиділа на чільному місці в мовчазній кімнаті, час від часу поглядаючи на кольорові серветки й зацікавлено спостерігаючи за тим, як та чи та кулька здригалася від руху машин. Й іноді її проймав гнітючий сум; особливо, коли захоплено й безсило спостерігала за мухою, що кружляла навколо торта.

Аж доки о четвертій годині не прибули невістка Оларії, а потім і невістка Іпанеми.

Коли невістка Іпанеми подумала про те, що більше й хвильки не витримає навпроти невістки Оларії, яка, зосередившись на образах у минулому, наразі не збиралася відводити викличного погляду від невістки Іпанеми, — аж нарешті прибув Хосе з родиною. І, поки вони цілувалися, кімнату почали заповнювати люди, які шумно віталися, немовби вони тільки й чекали настання тієї миті, коли, запізнюючись і поспішаючи, їм треба буде промчати три прольоти сходів, балакаючи, тягнучи за собою здивованих дітей, заповнюючи кімнату, — ось тоді й розпочнеться свято.

Вираз обличчя іменинниці тепер важко було збагнути, тож ніхто не міг сказати напевне, чи вона була задоволена. Сиділа на чільному місці. Мова ішла про велику жінку похилого віку, худу, поважну й чорняву, яка нагадувала яму.

— Вісімдесят дев’ять років, о так! — сказав Хосе, найстарший із синів, оскільки Жонга помер. — Вісімдесят дев’ять років, о так! — сказав він, потираючи руки посеред захопленої публіки, немов подаючи всім непомітний знак.

Присутні застигли, більш офіційно поглядаючи на іменинницю. Деякі хитали головами на знак захоплення, а хтось так, для годиться. Кожен рік, який виграла іменинниця, був свого роду роком для усієї родини. О так! — повторювали деякі, сором’язливо посміхаючись.

— Вісімдесят дев’ять років! — відлунням відгукнувся Мануель, який був партнером Хосе. — Ще зовсім дівка! — жваво й знервовано сказав він, й усі довкруж, окрім його дружини, зареготали.

Стара не відповідала.

Деякі з них не принесли їй жодного подарунку. Інші поприносили мильниці, набір светрів, химерні брошки, горщик для кактуса — нічого з того, що господиня могла б використати для себе чи своїх дітей, нічого з того, що сама іменинниця могла б використати принаймні з міркувань економії: господиня приймала подарунки з іронічною гіркотою.

— Вісімдесят дев’ять років! — пригнічено повторив Мануель, поглядаючи на дружину.

Стара не відповідала.

Тож, врешті, усі немов ураз зрозуміли, що не варто було і старатися; знизуючи плечима, вони святкували самі, вдаючи, що перебувають поряд із глухою людиною; вони гамали перші бутерброди із шинкою більше для імітації хоча б якоїсь діяльності, ніж від голоду. Подали пунш, Зільда стікала потом, жодна зі своячок не виявила бажання їй допомогти, гарячий жир від тефтель нагадував запах від пікніка. Повертаючись до іменинниці, яка не могла їсти смаженого, представники її родини напружено сміялися. А як щодо Корделії? Корделія, наймолодша з невісток, також сиділа, посміхаючись.

— О ні! — відповів Хосе удавано суворо. — Сьогодні ми не балакатимемо про справи!

— Звісно ж, звісно ж! — одразу ж позадкував Мануель, поглядаючи на дружину, яка напружилася, нагостривши вуха.

— Жодних справ! — закричав Хосе. — Сьогодні день матері!

На чільному місці, що вже заполонили заляпані паперівки й де ще стояв вцілілий торт, сиділа вона — вона, яка була його матір’ю. Іменинниця кліпнула очима.

І, коли стіл забруднився, матері геть змучилися від шуму, що здіймали їх діти, а діди й бабусі задоволено розвалилися у фотелях; зайве світло в коридорі загасили, щоб запалити свічку, велику свічку на торті, з приклеєним до неї папірцем, на якому було написано «89». Але ніхто не оцінив ідеї Зільди, яка засмучено роздумувала про те, чи не подумали гості часом, що вона зробила це, аби зекономити на свічках. Жоден із них не задумувався над тим, що вони не принесли й коробки сірників до цього «свята живота», яке вона, Зільда, відпрацьовувала сьогодні як раба, бігаючи навколо на виснажених ногах і зі зболеним серцем. Отож свічку було запалено. А тоді Хосе, головний серед них, заспівав що було духу, натхненно й авторитетно поглядаючи на більш невпевнених і сором’язливих: «Отже! Усі разом!» — і зненацька всі затягли голосно, немов солдати. Прокинувшись від голосів, Корделія дивилася, затамувавши подих. Річ у тому, що вони заспівали хто як, одні почали співати португальською, а інші англійською мовою. Отже, представники родини спробували виправити ситуацію: ті, хто співав англійською, перейшли на португальську, а ті, хто співали португальською, почали тихенько співати англійською.

Доки вони співали, іменинниця у світлі свічки, роздумувала про щось своє.

Вони обрали наймолодшого з правнуків, який, опираючись на коліна матері, яка підбадьорювала його, загасив свічку, один раз слиняво дмухнувши на неї. На мить залунали несподіваної сили оплески на честь хлопчика, який вражено й задоволено поглядав на всіх навколо. Господиня почекала, тримаючи палець на вимикачі в коридорі, потім увімкнула світло.

— Хай живе мати!

— Хай живе бабуся!

— Хай живе пані Аніта, — додала сусідка, яка також прийшла на свято.

— З Днем народження! — вигукували онуки, які навчалися в коледжі Беннет. Пролунали більш розріджені оплески.

Іменинниця дивилася на великий і сухий торт.

— Ріжте торт, бабусю! — сказала мати чотирьох дітей, — вона має розрізати торт! — невпевнено спробувала переконати решту з уважним та загадковим виразом обличчя. І, здобувши схвалення від усіх, задоволених і зацікавлених, раптом почала нетерпляче повторювати: — Ріжте торт, бабусю!

І тут стара взяла в руки ножа. І, не вагаючись, ну, може, з мить повагавшись, уся подалася вперед і зробила перший розріз із вправністю убивці.

— Оце так сила, — прошепотіла невістка Іпамени; важко було сказати, чи вона шокована, чи просто приємно здивована. Правду кажучи, вона таки дещо налякана.

— Ще рік тому підіймалася сходами жвавіше від мене, — гірко зауважила Зільда.

Після того, як торт було розрізано, усі сприйняли це як сигнал, немов кинуто першу грудку землі, і потяглися з тарілками в руках, розпихаючи одне одного ліктями і вдаючи, ніби грають у мультфільмі, кожен зі своєю лопатою.

Незабаром торт розподілили на шматки в тиші, сповненої метушливої тупотняви.

Малі діти, які діставали до поверхні столу лише очима, жваво допомагали в розподілі. Від торту утворилися доріжки із сухих крихт. Малеча засмучено дивилася, як губилися крихти торта на шляху до їх ротів, й уважно спостерігала за цим падінням.

А, підвівши очі, зосереджено стежили за тим, чи не доїла, бува, іменинниця вже свій останній шматок?

Корделія дивилася на всіх із нерухомим виразом і легкою усмішкою.

— Я вже казав тобі: сьогодні про справи не говоримо! — із запалом відрубав Хосе.

— Звісно ж, звісно ж! — примирливо запевнив його Мануель, намагаючись не дивитися на дружину, яка не зводила з нього очей. — Звісно ж, — Мануель спробував усміхнутися, і кривий рух м’язів спотворив його обличчя у посмішці.

— Сьогодні день матері! — сказав Хосе.

На чільному місці був рушник, заплямований кока-колою, розвалений торт, там сиділа його мати. Іменинниця кліпнула очима.

Її родина безупинно рухалася й сміялася. А вона була матір’ю над усіма. І раптом ця мати випрямилася на стільці, повільно, як це роблять мертві, наводячи жах і німоту на живих, немов намагаючись міцніше закріпитися на своєму місці, вивищуючись над гамором. Вона була матір’ю над усіма. Стрічка на шиї душила її. Вона була матір’ю над усіма. Безпорадно сидячи на стільці, вона зневажала їх. І далі собі дивилася на всіх, кліпаючи очима. Усі ці її діти, онуки і правнуки були лише плоттю з її коліна: ця думка вихлюпнулася з неї, немов плювок. Її семирічний онук Родрігу був єдиним, хто виріс із плоті її серця: Родрігу, цей скуйовджений хлопчик із жорстким, мужнім обличчям. Де Родрігу? Родрігу із сонним, закляклим поглядом і заповненою гарячковими безладними думками головою. З нього буде чоловік. Та іменинниця не припиняла дивитися на інших, час від часу кліпаючи очима, сповнена презирства до тлінного життя. Чому?! Чому в неї, такої могутньої, народилися настільки невиразні істоти з в’ялими кінцівками й похнюпленими обличчями? Вона ж бо, ця могутня жінка, у потрібний час і в потрібному місці одружилася з гідним чоловіком, якого зі своїм покірливим, та все ж незалежним характером поважала; якого поважала і якому народила дітей, який забезпечував її пологи й забезпечував їй підтримку. Він був справжнім, надійним стовбуром для неї. І як так вийшло, що з цього стовбура утворилися такі нещасні, жалюгідні плоди, нездатні відчути справжню радість? Як могла вона народити цих слабких і хирлявих істот із кумедними обличчями? Гіркота віддавалася потужним сплеском у її порожніх грудях. Комуністи, вони були тими, ким були; комуністами. Іменинниця дивилася на них зі старечою озлобленістю. Вони, ця її родина, нагадували метушливих щурів. Незліченні. Вона повернула голову і з несподіваною силою сплюнула на землю.

— Мамо! — зі смертельним жахом закричала господиня. — Мамо, це що таке! — заголосила вона, згораючи від сорому й прагнучи навіть не дивитися на інших. Вона знала, що ті переможно переглядалися між собою, немов чекаючи побачити, як вона зараз почне повчати стару, а як мине ще трохи часу, вони заспівають пісеньку про те, що Зільда більше не купає свою матір, не намагаючись зрозуміти, у яку жертву вона себе приносила. — Мамо, це що таке! — тихо, болісно сказала вона. — Ви ж ніколи такого не робили! — гучніше додала Зільда, щоб усі почули; вона хотіла, щоби усі знали, що вона поділяє їх подив. Перш, ніж заспіває півень, ти тричі зречешся своєї матері[5]. Але її неймовірне сум’яття почало потроху зникати, коли зауважила, що гості хитали головами в мовчазній згоді, немов поділяючи її враження, що стара тепер геть дитина.

— Останнім часом вона плюється, — врешті сказала вона зі скорботним зізнанням перед усіма.

Усі дивилася на іменинницю зі співчуттям, повагою й шанобливим мовчанням.

Вони нагадували щурів, ця її нікчемна родина. Хлопчики, дарма, що вже дорослі — їм, мабуть, було десь за п’ятдесят, але що вона знає! — хлопчики досі зберегли привабливі риси обличчя. Та кого вони обрали собі за дружин! А яких дружин обрали її онуки, навіть ще слабші й жалюгідніші. Усі як одна: чванливі тонконогі маленькі жінки в намистах із біжутерії, вони не вміли дати ради господарству, не могли служниці вказати на її місце; жінки, з якими, на жаль, одружилися її діти, жінки, які мали вуха, нашпиговані сережками, і з них жодної, жодної золотої! Вона задихалася від гніву.

— Дайте мені склянку вина! — мовила вона.

Раптом запала тиша, усі завмерли зі своїми склянками в руках.

— Бабусю, а вам його можна? — обережно поцікавилась маленька світлочола онучка.

— Як для бабусі, то нічого не можна! — вибухнула іменинниця з гіркотою в голосі. — Та бодай вас, сучі діти, телепні й повії! Дай мені склянку вина, Дороті! — наказала вона.

Дороті не знала, як бути, вона дивилася з комічними виразом, немов просила про допомогу. Але раптом, ніби повернувши маску на місце (дарма, що з цього вже не було користі), її обличчя набуло рис незворушності. Святкування перервано, у руках завмерли надкушені бутерброди, ті шматки, що встигли потрапити до ротів, розм’якли, через що щоки в гостей напнулися. Усі раптом зробилися сліпі, глухі й німі — з тефтелями в руках. Здавалося, їм було байдуже.

Безпорадна, здивована Дороті подала вино, навмисне наливши в склянку зо два пальці напою. З невиразними виразами на обличчях усі очікували на шквирю.

Проте іменинниця не лише не вибухнула через ту мізерну кількість рідини, що налила їй Дороті, вона взагалі не торкнулася склянки.

Її мовчазний погляд був незворушний. Так, немов навколо не було нікого.

Усі ввічливо переглядалися зі сліпими посмішками на обличчях, винувато, як дивиться собака, який надзюрив на килим у кімнаті. Потім гості стоїчно повернулися до балаканини і звідусюди залунав вимушений сміх. Невістка Оларії, яка вперше відчула єдність з іншими, коли небезпека минула, мала розпачливий вигляд, вона була змушена повернутися до тягаря самотності, тепер уже без підтримки в особі трьох своїх дітей, які підступно приєдналися до місцевої спільноти. Усамітнившись у кутку, вона критично оцінювала безформні вбрання без прикрас, втілення нав’язливої ідеї про те, що чорні сукні конче треба вдягати з перловим намистом, що жодним чином не відповідало постулатам моди, і робили вони це не з міркувань економії. Вона звіддаля поглядала на бутерброди, на яких майже не було масла. Вона не з’їла нічого, геть нічогісінько! Спробувала лише шматочок від кожної страви, просто щоб оцінити.

А свято, проте, знову спинилося.

Люди сиділи на своїх місцях із доброзичливими виразами. Деякі заглибилися в себе, очікуючи, що їм спаде на думку красне слівце. Інші дивилися спорожнілим поглядом, очікувально, з приязними посмішками, набивши повні тельбухи харчів, що не насичували тебе, а лише втамовували голод. Піддавшись контролю батьків, діти щось бадьоро вигукували. Деякі з них уже вимазалися чим тільки могли; інші, менші, були мокрі; вечір.

А Корделія... Корделія відсторонено поглядала на все це з ледь помітною посмішкою, самотньо оберігаючи свою таємницю. Що з нею? — запитав хтось із недбалою цікавістю, звіддаля киваючи на жінку, але йому ніхто не дав відповіді. Запалили решту світла, щоб применшити спокій ночі, діти почали штовхатись. Проте світло робилося блідішим за бліду напругу вечора. А сутінки Копакабани, не згасаючи, все збільшувалися й, обважнілі, наповнювали кімнату крізь вікна.

— Мені час іти, — сказала напружено одна з невісток, підіймаючись і струшуючи крихти зі спідниці. Деякі гості попідводилися, посміхаючись.

Іменинниця отримала від кожного поцілунок, такий обережний, немов незвична шкіра її обличчя приховувала пастку. І, байдуже кліпаючи, вона приймала всі ці навмисне поспіхом кинуті привітання, останні спроби поставити завершальний акорд на тому, що насправді вже відійшло в минуле: майже ніч. Світло в кімнаті почало здаватися жовтішим і блискучішим, обличчя присутніх немов зістарилися. Діти почали істерично капризувати.

— Напевне, вона думає, що торт заміняє обід, — поцікавилася стара сама в себе.

Проте ніхто не здогадувався, про що вона думає. А для тих, хто сидів біля самих дверей і раз чи два за вечір кинув погляд на неї, іменинниця так і лишилася тим, чим здавалася: стара жінка, яка мовчки сиділа на брудному чільному місці, немов затиснувши скіпетр у руці, зробивши тишу своїми останніми словами. Її кулак завмер на столі, і настав час, коли вона мала зрозуміти, що ніколи більше їй не доведеться бути тією, ким вона думала бути. Її зовнішній вигляд нарешті заволодів усім єством. Корделія зачудовано дивилася на бабусю. Важкий німий кулак на столі для нещасної невістки свідчив про те, що вона востаннє безправно любила. Вона повинна була знати. Вона повинна була знати... що життя коротке. Життя коротке.

Однак, ці слова так ніколи більше й не пролунали. Правда була такою лише на перший погляд. Корделія остовпіло дивилася на неї. І слова так і не пролунали, — аж тут Родрігу, онук іменинниці, підніс руку до своєї винуватої, розгубленої, збентеженої матері, яка ще раз озирнулася, благаючи в старості подати знак того, що жінка все ж мусить у несамовитому пориві хапатися за останню можливість і жити. Корделія захотіла озирнутися ще раз.

Проте тепер іменинниця видавалась старою жінкою, яка сиділа на чільному місці. Корделія відвела погляд. І, піддавшись терплячій і наполегливій руці Родрігу, розгублено пішла за ним.

— Не кожному випадає така честь і гордість, зібратися біля своєї матері, — прокашлявся Хосе, згадавши, що зазвичай промови виголошував Жонга. — Біля матері... — тихо засміялася племінниця, і найдальша з кузин засміялася слідом, хоча їй і не було смішно.

— Нам випала! — пригнічено сказав Мануель, не дивлячись на дружину. — Нам випала ця неймовірна честь, — закінчив він, потираючи спітнілі долоні.

Проте це було зовсім не так, лише зніяковілі прощання, де ніхто не знав напевне, що сказати; Хосе розраховував лише на себе і вичікував, знаючи, яким буде його чергове речення... яке так і лишилось несказаним... яке так і лишилось несказаним... яке так і лишилось несказаним. Інші чекали. Як не вистачало в такі моменти Жонги — Хосе витер чоло хустиною — як не вистачало в такі моменти Жонги! Крім того, він був єдиним, кого стара завжди шанувала, і це додавало Жонзі впевненості. І після його смерті стара ніколи більше не говорила про нього, збудувавши стіну між його смертю та іншими. Можливо, вона забула про нього. Але не забула того погляду, сильного, впевненого, яким він завжди дивився на інших дітей, змушуючи їх відводити погляди. Любов матері важко було витримати: Хосе витер чоло, героїчно посміхаючись.

І зненацька пролунало:

— До наступного року! — з несподіваною люттю в голосі сказав Хосе, знайшовши, безумовно, найправильніші слова: рятувальна непрямота! — Отже, до наступного року? — повторив він, побоюючись, що його не зрозуміють.

Хосе подивився на стару, пишаючись її вдачею: вона завжди умудрялася прожити ще рік!

— Наступного року ми зберемося перед запаленим тортом! — уточнив син Мануель, підтримуючи настроєвість. — До наступного року, мамо! Перед запаленим тортом! — додав він на вухо Хосе з улесливим поглядом.

Стара раптом зайшлася голосним сміхом, оцінивши натяк. Вона роззявила рот і промовила:

— Ага.

Захоплений тим, що так несподівано все налагодилось, Хосе зворушено і вдячно закричав зі сльозами на очах:

— Побачимося наступного року, мамо!

— Я не глуха! — грубо сказала іменинниця не без ніжності в голосі.

Діти переглядалися, щасливо й засоромлено посміхаючись. Усе налагодилось.

Малі весело виходили, зіпсувавши на святі апетит перед вечерею. Невістка Оларії вимістила роздратування на синові, який видавався занадто радісним і вже був без краватки. Сходами було складно спускатися в темряві; що й казати про те, аби жити в маленькому будинку, який одного дня буде безповоротно знесено з лиця землі. Та вони знали, що Зільда, як і раніше, сумлінно працюватиме, намагаючись зібрати в одному приміщенні стару з невістками, не думаючи про перспективу виселення.

Гості проминули останню сходинку і з полегшенням опинилися в прохолодній тиші вуличного повітря. Так, була ніч. Перші приморозки.

Бувайте, до наступної зустрічі. Приходьте, поспіхом казали вони. Деяким вдавалося зазирнути у вічі інших із приязню, без остраху. Ще хтось застібав пальта на дітях, поглядаючи на небо й намагаючись вгадати, котра зараз година. У голові кожного туманно промайнула думка про те, що зараз хтось міг би, не думаючи про страх і спроби порозумітися, вчинити красиво і сказати на прощання ще щось — що саме? Вони не знали напевне, а тому просто дивилися одне на одного, посміхаючись без слів. Це була мить, що прагнула закарбуватися в житті. Та вона була мертва. Гості почали віддалятися, наполовину задкуючи, не знаючи, як відділитися від решти родичів так, аби не здатися грубими.

— До наступного року! — повторив Хосе з радісною непрямотою, махаючи жваво рукою. Його рідке біле волосся розвивалося за ним. Він огрядний, думали вони, йому треба було дбати про серце. До наступного року! — кричав Хосе, красномовно, велично, здавалося, падаючи із висоти свого зросту. Проте ті, хто вже встигнув відійти, не знали, чи варто голосно сміятися разом із ним, чи достатньо ввічливої усмішки — навіть у темряві. Крім того, дехто думав про те, що якщо пощастить, цей натяк може таки виявитися більше ніж жартом, і їм таки доведеться зустрітися наступного року перед тортом. Що стосується інших, то навіть у вуличній темряві думали про те, чи протримається стара ще рік поряд із нервовою й нетерплячою Зільдою, проте вони справді не могли нічим зарадити: «Принаймні, дев’яносто років», — меланхолійно розмірковувала невістка Іпанеми. «От якби відзначити таку прекрасну дату», — мрійливо думала вона. Тим часом нагорі, над сходами і випадковостями, на чільному місці сиділа іменинниця, пряма, впевнена, більша за себе. Напевне, сьогодні вона не дочекається вечері, міркувала вона. Смерть була її таємницею.