Сімейні узи

Наслідування троянди

До того часу, як Арманду прийде додому, треба поприбирати в будинку, самій вбратися в сукню коричневого кольору, щоби допомагати чоловікові, коли той вдягатиметься, і щоби потім вони спокійно вийшли; вона з ним під руку. Скільки часу минуло відтоді, як вони востаннє так робили?

Але тепер, коли вона знову «добре почувалася», вони сядуть в автобус, вона покірно дивитиметься у вікно, як це робить дружина, тримаючи чоловіка під руку, а потім, розніжено відкинувшись у фотелі, вечерятиме разом із чоловіком, Шарлоттою й Жуаном. Скільки часу минуло відтоді, як вона востаннє бачила, як Арманду розслаблено відхиляється й балакає з кимось? Спокій для чоловіка полягав у тому, щоб поговорити з іншим чоловіком про те, що писали на перших шпальтах, забувши про дружину. Тим часом вона балакатиме із Шарлоттою про жіноче, скорившись авторитетності й практичній прихильності Шарлотти, отримуючи чергову дозу неуваги й лінивого презирства від подруги та її природних грубощів замість тієї несміливої приязні й надмірної цікавості — і, нарешті, бачитиме, як Арманду забуває про власну дружину. А вона сама смиренно відчуватиме власну мізерність. Як кіт, який загуляв на всю ніч, а коли повернувся, то побачив блюдце з молоком на звичному місці, не почувши жодного зауваження, немов нічого й не сталося. Люди навколо з радістю допомагали їй у тому, щоб вона відчула, що вже «почувається добре». Ховаючи від неї очі, вони активно допомагали їй забути, вдаючи, немов забули самі, що там було написано на етикетці тієї пляшечки від ліків. Або ж вони справді забули... Хтозна. Скільки ж часу минуло відтоді, як вона бачила, як Арманду поринає в забуття, не згадуючи про неї? А сама вона?

Завершуючи прибирання, Лаура подивилася в люстерко: а сама вона..., скільки часу минуло відтоді? На її обличчі відбився добробут, що панував у будинку; волосся заколоте ззаду, за великими блідими вухами. Карі очі, каштанове волосся, ніжна шкіра з коричневим відливом — усе це надавало її вже не вельми молодому обличчю виразу скромної жіночності. Чи комусь вдалося б вловити в тому здивованому відблиску в кутику її очей, чи помітив би хтось у цій малесенькій крапочці нотку образи на брак дітей, яких вона ніколи не мала?

Зі своєю прискіпливою любов’ю до впорядкованості — тієї, з якою учениця ретельно занотовує основні тези, що прозвучали на занятті, не розуміючи їх змісту, — зі своєю любов’ю до впорядкованості, тепер відродженою, вона планувала прибрати будинок до того, як покоївка піде відпочивати, щоб, коли Марія опиниться на вулиці, їй не треба було більше нічого робити, крім: 1) спокійно вдягтися; 2) одягненою чекати на прихід Арманду; 3) а що було третє? Ага. Це було те, що вона робитиме. Вдягне коричневу сукню з мереживним коміром кремового кольору. Після того, як прийме душ. Ще з часів базиліки Святого Серця вона була охайною й чистою, уважно ставилася до особистої гігієни і з острахом — до плутанини, що ніколи не подобалося в ній Шарлотті, яка вже тоді була доволі помітною з-поміж інших. Ці двоє надзвичайно різні. Шарлотта була амбіційною й голосно сміялася: сама ж вона, Лаура, занадто повільна, і, так би мовити, зосереджена на тому, щоб лишатися повільною. Шарлотта ніколи нічого не боялася. А Лаура була обережна. Коли їй дали почитати «Наслідування Христа», вона із дурним запалом читала, ніколи до кінця не розуміючи, хай Господь простить, але відчуваючи, що того, хто наслідував Христа, забудуть, — загублять у світлі та в наскрізній небезпеці. Христос був найгіршою зі спокус. А Шарлотта не захотіла навіть читати, збрехавши черниці, що прочитала. Ага. Вона одягнула коричневу сукню зі справжнім мереживним коміром.

Проте, поглянувши на годинник, Лаура раптом згадала, налякано притуливши руку до грудей, що забула випити склянку молока.

Вона зайшла на кухню і, немов відчуваючи провину за те, що своєю недбалістю зрадила Арманду і відданих друзів, зробила перші кілька ковтків, не відходячи від холодильника, з повільною тривожністю, зосереджуючись на кожному ковткові з вірою в те, що так вона компенсує свій вчинок і це їй врахують як каяття. Якби лікар сказав: «Пий молоко між прийомами їжі і ніколи не роби нічого на голодний шлунок, бо це розтривожить тебе», — вона б, навіть якби не було загрозливої тривоги, пила б ковток за ковтком, день за днем, ніколи б не припускалася помилки, слухаючись, заплющивши очі, з легким запалом, щоб у ньому не знайшлося місця для найменшого вияву недовіри.

Бентежило в усьому цьому те, що лікар, здавалося, суперечив сам собі, коли, даючи поради щодо дотримання точного порядку, якому вона слідувала із завзяттям новонаверненої, водночас казав: «Не зважай, усе роби спокійно, не силуй себе, щоби зрозуміти — повністю забудь про те, що сталося, й усе повернеться на свої місця». І він плескав її по спині, що лестило Лаурі, через що її щоки робилися багряні. Проте, на її скромну думку, один вид порядку суперечив іншому, це так, наче її попросили набрати повен рот борошна і свиснути. Для того, щоб усе було гаразд, вона придумала таке: ту склянку молока, яку врешті було наділено таємничою силою, що мало не в кожному ковткові мала присмак тих слів і відроджувала відчуття від поплескування по спині, ту склянку молока вона несла до кімнати, де «дуже природно» сідала, вдаючи брак будь-якої зацікавленості, «не силуючи себе» — і, отже, винахідливо дотримувалась другого припису. «Не важливо, що я наберу вагу», — думала Лаура. Зрештою, вона ніколи не відзначалася красою.

Сідала на диван, ніби була в гостях у власному будинку, який, щойно оговтавшись, свіжий і прибраний, нагадував їй про спокій чужого дому. Це завдавало стільки задоволення: на відміну від Шарлотти, яка робила будинок відображенням себе, Лаурі напрочуд подобалося підтримувати у своєму будинку знеособленість; знеособленість, що робила його неперевершеним.

«Ох, як добре було б повернутися, справді повернутися», — вдоволено усміхнулася вона. Тримаючи майже спорожнілу склянку, Лаура заплющила очі й зітхнула з відчуттям приємної втоми. Вона попрасувала сорочки Арманду, впорядкувала список справ на новий день, ретельно підрахувала, скільки витратила зранку на ярмарку, не зупиняючись насправді ні на мить. Ох, як добре було б знову почуватися втомленою.

Якби ідеальна людина з планети Марс спустилася на Землю й дізналася б, що її мешканці втомлюються і старіють, вона відчула б співчуття і здивування. Ніколи не розуміючи, що доброго в тому, щоби бути людиною, щоби відчувати втому, щодня помилятися; лише втаємничені розуміли ці тонкощі недоліків і всю витонченість життя.

І вона нарешті повернулася з досконалої планети Марс. Вона, яка ніколи не прагнула бути чоловікові за дружину, із вдячністю заново приймала в собі цю частину, що кожного дня помилялася. Лаура смиренно зітхнула із заплющеними очима. Скільки часу минуло відтоді, як вона втомлювалася? Проте зараз кожен день відчувала себе майже виснаженою, наприклад, прасуючи сорочки Арманду; їй завжди подобалося прасувати, до того ж, без зайвої скромності, вона була напрочуд вправна в цьому.

І тоді вона сприймала виснаження як нагороду. Не було більше тієї фальшивої втоми. Більше не було тієї порожнечі, яскравої й жахливо прекрасної діри всередині. Більше не було тієї страшної незалежності. А ота жахлива проста здатність із такою легкістю не спати — ні вдень, ні вночі, — що робила з неї і якусь надлюдину поряд із її втомленим і здивованим чоловіком. Він зітхав у мовчазному занепокоєнні, що збурювало в ній зворушливу жалість; так, навіть всередині її самовпевненої досконалості — жалість і любов; у надлюдині, що спокійно трималася осторонь. Він, котрий сором’язливо приходив до неї, приносячи яблука й виноград, яким, знизуючи плечима, пригощалася медсестра; він, котрий прибув на церемонію в ролі закоханого, з тужливим зітханням і заціпенілою усмішкою, героїчно змушуючи себе проявляти розуміння до неї, отримавши її від батька і священика, не знаючи, що робити з дівчиною з Тіжуки[4], яка, як спокійний човен розтинає поверхню води, раптом перетворилася на надлюдину. Зараз і більше ніколи. Більше ніколи. Ох, це була просто слабкість; геній був найгіршою зі спокус. Але потім вона повернулася настільки, що знову почала відчувати потребу дбати про те, щоби не завдавати іншим клопоту зі своєю колишньою любов’ю до дрібниць. Вона добре пам’ятала про колег із базиліки Святого Серця, що казали їй: «Ти вже розповідала це сотню разів!»; пригадувала це зі збентеженою усмішкою. Вона повернулася настільки... тепер Лаура втомлювалася щодня, щодня її обличчя згасало в сутінках, а ніч приносила із собою свою колишню мету; це більше не була просто ідеальна зоряна ніч. І все було гармонійно впорядкованим. І, наче цього хотів світ, вона втомлювалася щодня; як і в решти людей її сили танули з часом, вона вже не була надлюдиною. Більше не було тієї досконалості, тієї молодості. Більше не було тієї порожнечі, що одного дня яскраво розверзлася, немов ракова пухлина, всередині її душі.

Вона розплющила важкі після сну повіки, добре відчуваючи в руках тверду чашу, але потім стулила їх знову, втомлено й задоволено усміхаючись, купаючись так, як купається багатій у золоті, у цій знайомій і трохи нудотній воді. Так, трохи нудотній; яке це мало значення, адже якби її теж трохи нудило, вона б це зрозуміла. Але її чоловік так не вважав, тож яке це мало значення, до того ж, Богу дякувати, вона не проживала в середовищі, яке вимагало, щоби вона була дотепнішою й цікавішою, і навіть тренажерний зал, який так огидно вимагав від неї завжди бути витривалою..., — вона позбулася і його. Яке це мало значення? У втомі — вона попрасувала сорочки Арманду, не кажучи вже про те, що зранку ходила на ярмарок і провела там стільки часу, про те, скільки задоволення їй давало впорядкування справ — у втомі вона знаходила прихисток для себе, непомітне, приховане місце, яке, завдавши стільки клопоту тим, хто її оточував, і собі, одного разу покинула. Але, як уже було сказано, Богу дякувати, повернулася.

І якби вона шукала з більшою відданістю й любов’ю, знайшла б у втомі те місце, що було кращим за сон. Вона задоволено зітхнула, на хвильку її огорнуло зловмисне пустотливе бажання противитися цьому теплому диханню, що вже було диханням сну. На якусь мить її зморив сон. «Лише на мить, лише на хвилиночку», — просила вона, задоволена своїм сонним станом, просила весь ранок, немов просячи чоловіка, що завжди так радувало Арманду.

Проте зараз насправді вона не мала часу для сну, навіть для денної дрімоти, — марнославно й удавано скромно подумала Лаура. Вона ж була такою заклопотаною! Завжди заздрила тим, хто казав «не маю часу», і тепер знову була така заклопотана: вони мали вечеряти із Шарлоттою, й усе мало бути швиденько приведене до ладу; це вона вперше вечеряла поза межами будинку відтоді, як повернулася, і вона не хотіла б запізнюватися, мала бути готова, коли... «Гаразд, я казала це сотню разів», — збентежено подумала вона. Достатньо було сказати лише раз: «Я не хотіла б запізнюватися» — зрештою, це було достатньою підставою: вона завжди відчувала глибокий сором, якщо раптом завдавала комусь незручностей; нині більше, ніж будь-коли, вона не мала... Ні, не було жодних сумнівів: у неї не було часу для сну. Лаура мала зробити, переміщаючись у цьому знайомому багатстві одноманітності — і в ній боляче віддавалося те, що Шарлотта не схвалювала її потягу до одноманітності — вона мала зробити таке: 1) дочекатися, поки служниця буде готова; 2) дати їй гроші, щоби купила м’яса вранці, зсік яловичини; як пояснити те, що пошук файного м’яса був корисним заняттям? Та вона знала, що Шарлотта все одно глузуватиме з неї; 3) швиденько почати митися і збиратися, повністю віддаючись задоволенню від того, що їй вдалося приборкати час. Коричнева сукня пасувала до її очей, а мереживний кремовий комірець надавав чогось дитячого, немов вона була старим хлопчиком. І, повертаючись у нічний світ Тіжуки — більше жодного яскравого світла добре зачесаних медсестер, що радо тікали, покинувши її, немов безпорадне курча, в інсуліновій безодні, — повертаючись у нічний світ Тіжуки, повертаючись до свого справжнього життя: вона ішла під руку з Арманду, повільно йшла до автобусної зупинки, приховавши паском свої низькі й товсті стегна, що робили з неї «особливу пані»; проте, коли вона ніяково сказала Арманду, що це трапилося через згасання функції яєчників, він, цілком вдовольняючись стегнами своєї дружини, відважно відповів: «Та навіщо ж мені здалася дружина-танцівниця?», ось що він відповів. Ніхто б ніколи й не подумав, та іноді Арманду бував напрочуд злісним, ніхто б і не подумав. Час від часу вони казали те саме. Лаура пояснювала, що це було через згасання функції яєчників. Тоді Арманду казав таке: «Та навіщо ж мені здалася дружина-танцівниця?». Іноді він бував геть безсоромним, ніхто б ніколи й не подумав. Шарлотта здивувалася б, дізнавшись, що в них також було інтимне життя й речі, про які іншим не розповідають, та вона й не розповідала, шкода, що не можна було розповідати, Шарлотта напевне думала, що вона в усьому дотримувалася порядку, була зовсім посередня й занудна, і якщо була змушена стежити за тим, щоби не завдавати клопоту іншим своєю прискіпливістю до деталей, з Арманду вона іноді розслаблялася і робилась дещо нав’язлива, що, зрештою, не мало значення, оскільки він удавав, що слухає, але не чув усього, що вона йому розповідала, що не зачіпало її; вона чудово розуміла, але добре було б пожалітися йому, що вона не знайшла м’яса, навіть якби Арманду хитав головою й не слухав її, вона багато говорила зі служницею; насправді, більше говорила Лаура, ніж служниця, і вона стежила за тим, щоби не втомлювати служниці, яка іноді стримувала нетерплячість і робилась грубуватою, звинувачуючи себе, що не завжди змушує поважати себе.

Проте, як вона казала, «рука в руці», низенька вона і він, високий і худий, втім, Богу дякувати, він був здоровий, а вона — з каштановим волоссям. Лаура мала каштанове волосся, і, на її думку, дружина мусить мати каштанове волосся. Чорне або світле волосся було б надлишком, якого у своєму прагненні догодити чоловікові вона ніколи не хотіла. Що стосується зелених очей, то вона вважала, що якщо жінка мала зелені очі, це означало, що вона не до кінця чесна зі своїм чоловіком. Справа була не в тому, що Шарлотта не вміла гарно сказати, а в тому, що вона, Лаура, — яка, якби випала така можливість, пристрасно захищалася б, проте можливість ніколи не випадала — вона, Лаура, змушена була неохоче погодитися, що її подруга поводила себе зі своїм чоловіком у дивний і цікавий спосіб, не для того, щоб «відповідати одне одному», але зараз вони так себе поводили... ну, ви знаєте, про що йде мова. І Шарлотта, до того ж була досить оригінальною; одного разу вона навіть заговорила з Арманду, який погодився з чимось, що вона сказала, проте не надав особливого значення. Але, як вона говорила, уся в коричневому з... — мрійливість наповнювала її таким самим задоволенням, яке отримувала від розстановки шухляд, щоб потім знову їх перетасувати й знову впорядкувати.

Вона розплющила очі: кімната мала такий вигляд, ніби сама щойно задрімала, а не Лаура в ній. Кімната, здавалося, оновилася й відпочивала зі своїми відполірованими стільцями й фіранками, що дещо зменшилися після останнього прання, із закороткими штанинами й людиною, яка мала кумедний вигляд. Ох, як усе чудово: прибране, незапилене, усе відчищене власноруч, і таке тихе, з глечиком квітів, ніби кімната для очікування. Їй завжди видавалися гарними кімнати для очікування — такі поважні, такі знеособлені. Яким же багатим було щоденне життя для неї, тієї, котра повернулася з небуденності. Аж до глечика з квітами. Вона подивилася на нього.

— Ах, які ж вони гарні, — вигукнуло її серце з дещо дитячим запалом. Це були маленькі дикі троянди, які Лаура купила вранці на ярмарку, частково тому, що той чоловік вельми наполягав, частково з власної ініціативи. Вона розставила їх у глечику, поки випивала заповітну склянку десятиранкової кави.

Зараз у світлі цієї кімнати троянди стояли, сповнені спокійної краси. «Ніколи не бачила таких гарних троянд», — зацікавлено подумала Лаура. І наче вона зовсім про це не думала, усвідомлюючи, що вона таки щойно про це думала, і швидко намагаючись позбутися збентеження від того, що дещо неуважна; Лаура почала міркувати про більш нову форму зачудування: «чесно кажучи, я ніколи не бачила таких прекрасних квітів». Вона дивилася на них уважно. Проте, її увага не затримувалася надовго, тож на зміну їй прийшло солодке задоволення, і їй більше не вдавалося думати про троянди, вона змушена була припинити з тим самим запалом покірної цікавості: які ж вони гарні.

Це були ідеальні троянди, кілька троянд на одній ніжці. У певному місці вони розгалужувалися і здіймалися одна над одною з м’яким завзяттям, але потім гра закінчувалася і вони завмирали. Це були досконалі у своїй незначущості троянди, не всі бутони були розкриті, і рожевий колір здавався майже білим. «Вони здаються штучними!» — здивовано вигукнула Лаура. Вони б могли створити враження білих, якби були повністю відкриті, із пелюстками в центрі бутона, що закручувалися в спіраль, де було зосереджено усю глибину кольору, і всередині квіток відчувався круговий потік, як у мочці вуха. «Які ж вони гарні», — здивовано подумала Лаура.

Проте, не розуміючи чому, вона була дещо збентежена, чимось занепокоєна. О, нічого особливого, річ у тому, що її просто схвилювала неймовірна краса.

Вона почула кроки служниці на кухонній плитці і за глухим відлунням визначила, що та була на підборах; отже, вона була майже готова йти. Тоді в Лаури виникла унікальна ідея: чому б не попросити Марію, щоб вона пройшла повз будинок Шарлотти й залишила для неї троянди як подарунок?

А також тому, що ця надзвичайна краса її хвилювала. Хвилювала? Це було ризиковано. О, та ні, чому б то ризиковано? Лише хвилювання або попередження; о ні, чому попередження? Марія віддала б троянди Шарлотті.

— Це від пані Лаури, — сказала б Марія.

Вона задумливо посміхнулася. Шарлотта б здивувалася, якби Лаура, котра могла самостійно принести троянди, маючи намір подарувати квіти, передала б їх перед вечерею через служницю. Не кажучи вже про те, що Шарлотта б подумала, що смішно отримати троянди; подумала б, що Лаура «очистилася»...

— Не треба цих речей, Лауро! — сказала б та грубо і прямо, а Лаура відповіла б із приглушеним захопленим криком:

— О, ні, ні! Це не через запрошення на вечерю! Річ у тому, що троянди були такі гарні, що я захотіла тобі їх подарувати!

Так ось, що вона сказала б, якби в неї вистачило сміливості. Їй не варто було забувати: сказала б — О ні! І таке інше. І Шарлотта була б вражена тонкощами почуттів Лаури, ніхто б і не насмілився припустити, що Лаура мала свої ідейки. У цій приємній уявній сцені, через яку на її обличчі з’явилася благодатна усмішка, вона зверталася до себе «Лауро» як до третьої особи. Третя особа, сповнена ніжної, тендітної віри, вдячності і спокою; Лаура, по-справжньому заможня, скромно одягнена, дружина Арманду, врешті, сам Арманду, який більше не був змушений приділяти уваги в усіх своїх розмовах служниці і м’ясу, уже не мав думати про свою дружину як щасливий чоловік, як чоловік, який не одружений із танцівницею.

«Я не могла втриматися, щоби не послати тобі троянди», — сказала б Лаура, ця третя особа, так, саме так... І вручити троянди було так само гарно.

І тоді Лаурі вдалося б позбутися їх. А потім, що б насправді сталося? Ах, так: як я вже казала, Шарлотту б здивувало, що ота Лаура, яка не була ані розумна, ані гарна, також мала свої таємні плани. А Арманду? Арманду дивився б на неї з приємним подивом — водночас важливо пам’ятати, що він жодним чином не здогадується, що служниця передала троянди вдень! — Арманду добродушно відреагує на вияви своєї маленької дружини, і вночі вони заснуть разом.

І вона б позбулася троянд і їх краси.

Ні, різко подумала вона. Лаура зі смутком усвідомлювала, що їй треба було бути обережною зі здивованими поглядами всіх навколо. Важливо більше ніколи не давати підстав для здивування, тим більше з усім тим, що наразі відбувалося. І, щонайперше, подбати про те, аби ніхто не відчув болючого докору сумнівів. І щоби більше ніколи не відчувати потреби в увазі від оточення — щоби ніколи більше Лаура не переживала цього жахливого відчуття, коли вони дивляться на неї, немов закам’янілі, а вона стоїть перед усіма. Жодних поривань.

Але воднораз зауважила порожню склянку в руці й подумала: «він» сказав, щоби я не силувала себе, щоби зрозуміти, щоби не думала про те, аби докласти зусиль, лише щоб довести їм, що я вже...

«Маріє», — промовила вона, почувши кроки служниці. І коли та наблизилася, Лаура відчайдушно й зухвало сказала: «Ви не могли б пройти повз будинок пані Шарлотти й лишити ці троянди для неї? І сказати їй таке: «Пані Шарлотто, це від пані Лаури». Сказати їй таке: «Пані Шарлотто...».

— Так, так, — терпляче відповіла служниця.

Лаура пішла шукати шматок шовкового паперу. Потім обережно взяла глечик із трояндами, прекрасними і спокійними, з ніжними смертоносними шипами. Вона хотіла зробити гарну декоративну гілку. І так позбутися їх. А потім вона могла вдягтися й жити собі далі. Зібравши вологі квіточки в букет, відставила руку, у якій тримала їх, нахилила голову і звузила очі, виносячи суворий і неупереджений вирок.

І коли вона поглянула на них, раптом побачила: троянди.

А тоді м’яко, нестримно почала мовити до себе: не віддавай троянд, вони прекрасні.

За мить м’яка думка дещо посилилася й перетворилася на нав’язливу ідею: не віддавай, вони належать тобі. Лауру це трохи спантеличило, оскільки ніщо ніколи не належало їй.

Але ці троянди належали. Рожеві, маленькі, ідеальні: належали. Вона недовірливо дивилася на них: квіти були прекрасні й належали їй. Якби вона могла думати наперед, то подумала б таке: вони належали їй, наче до цього нічого й не сталося.

І вона навіть могла б залишити їх, оскільки перші ознаки тривоги, через які старалася потроху не звертати уваги на троянди, уже минули.

Тож навіщо їх віддавати? Віддавати такі красиві квіти? Це ж що, коли ти віднаходиш щось прекрасне, треба піти і віддати? Тож якщо вони належали їй, Лаура переконливо повторювала сама собі, навіть не намагаючись знайти іншої причини, яка, прозвучавши в її голові стільки разів, видавалася все простішою і правильнішою. Вони не цвістимуть довго — тож навіщо їх віддавати, доки вони ще живі? Вона хотіла обдурити себе, повторюючи, що задоволення від того, щоб мати їх, не означало жодних ризиків, отже, хотіла вона того чи ні, але була змушена потім позбутися їх, і більше Лаура ніколи б і не подумала про них, оскільки квіти були б мертві — вони не цвістимуть довго, тож навіщо їх віддавати? Той факт, що вони не простоять довго, здавалося, знімав із неї те відчуття провини через те, що вона хотіла залишити їх собі, у потьмянілому розумінні жінки, яка чинила гріховно. Це зрозуміло, що вони не стоятимуть довго (усе минулося б швидко, без будь-якої загрози). Тим паче, — стверджувала вона в останньому, переможному зреченні провини, — вона ж не наполягала на тому, аби купити їх, продавець наполягав, а вона починала соромитися, коли на неї здійснювали тиск, тож це не вона захотіла їх купити, у цьому не було її вини. Лаура дивилася на них захоплено, вдумливо, заглибившись у себе.

І, щиро кажучи, я ніколи в житті не бачила нічого більш прекрасного.

Що ж, але вона вже поговорила з Марією й не було шляху для відступу. Що ж це означало, що тепер уже занадто пізно? — подумала Лаура, налякано дивлячись на трояндочки, що безпристрасно звисали з її руки. Якби вона захотіла, було б не запізно... Вона могла б сказати Марії: «Маріє, я вирішила, що віднесу троянди сама, коли ми вечерятимемо!». І, звісно ж, вона б їх не віднесла... І Марія не мала б ніколи про те довідатися. І до того як змінити вбрання, вона на мить присіла на диван, лише на мить, аби на них подивитися. Подивитися на це тихе визволення троянд. Так, адже, зробивши щось, варто було з цього скористатися, було б нерозумно прославитися, не отримавши від цього вигоди. Саме так вона і зробить.

Утім, тримаючи незагорнуті троянди в руці, Лаура чекала. Вона не поставила їх назад у вазу й не кликала Марію. Вона знала чому. Бо вона мала віддати їх. О так, вона знала чому.

А ще тому, що це була прекрасна річ, аби подарувати іншим і щоб отримати як подарунок, не лише щоби володіти. І, передусім, не для того, аби вона просто «була». Це не мало обов’язково бути щось гарне. Гарним речам бракувало того, що збурює в тобі бажання віддавати. Не треба лишатися з чимось настільки прекрасним, як оце, що зберігалося в ідеальній тиші в глибинах серця. (З іншого боку, якщо вона не віддасть троянд, ніхто у світі ніколи не дізнається, що вона хотіла віддати їх, хто б тоді про це довідався? Було неймовірно легко тримати їх на відстані витягнутої руки, але хто б тоді про це довідався? Та вони належали їй, і ніщо б не змінилося, і ніхто б більше про це не заговорив...).

А потім? А що потім? — поцікавилася вона стривожено.

Отже, ні. Що треба було зробити, так це загорнути їх і відправити негайно, не зосереджуючись на задоволенні; розчаровано загорнути їх і відправити; і лишитися без них розгубленою. Ще тому, що кожен мав дотримуватися певних істин, її думки повинні були мати зв’язки між собою: якби вона раптово вирішила відправити квіти Шарлотті, то мала б триматися свого рішення і віддати їх. Бо ж ніхто за мить не змінює думок.

Але будь-хто може пошкодувати про це! — запротестувала раптом Лаура. Бо чи не тієї миті вона зрозуміла, наскільки прекрасні троянди, коли узяла їх у руки, адже саме тоді вона вперше подумала про це, саме коли взяла їх , зрозуміла, які вони гарні. Чи трохи раніше? (І навіть якщо вони належали їй). І лікар поплескав її по спині і сказав: «не намагайся вдавати, що ти почуваєшся добре, бо ти й так почуваєшся добре», а потому — відчутне поплескування по спині. Це означає, що вона не мала шукати зв’язків, вона не мала нікому нічого доводити, і вона могла залишити собі троянди. (До того ж — до того ж! — вони належали їй).

— Вони готові? — запитала Марія.

— Готові, — здивовано відповіла Лаура.

Вона подивилася на несміливі квіти, що тримала у руці. Вони мали відсторонений вигляд у своїй довершеній красі.

У своєму довершеному спокої троянд. Те кінцеве призначення: квітка. Та остання нотка вдосконалення: світлий спокій.

Немов залежна, вона жадібно втупила погляд у привабливо довершені квіти, спостерігаючи за ними з сухістю в роті.

Потім вона таки загорнула стебла в шипах у шовковий папір: повільно, суворо. Вона так захопилася, що лише після закінчення процесу зауважила, що Марія вже вийшла з кімнати — і вона лишилася сам на сам зі своєю героїчною пожертвою. З болем поглянула на них із відстані витягнутої руки, і в роті її ще більше посилились сухість, заздрість і бажання. Але вони належать мені, сказала вона, глибоко налякана.

Коли Марія повернулася і взяла букет, Лаура пристрасно й жадібно стиснула руку, на хвильку затримавши в ній троянди — вони прекрасні й належать мені, це перша прекрасна річ, річ, що належить мені! І це чоловік наполягав, не я хотіла їх купити! Це була доля! Лише раз! Лише разочок, і, клянуся, ніколи більше! (Вона могла принаймні вирвати одну троянду для себе, лише це: троянда для себе. І лише вона про це знала б, і ніколи більше, о, вона поклялася собі, що ніколи більше не зазіхатиме на довершеність, ніколи більше!).

А наступної миті, без жодного переходу, без жодної перешкоди — троянди опинилися в руці служниці, вони більше не належали їй, як лист, який вкинули в поштову скриньку! Тепер було неможливо повернути його чи видряпати слова! Немає сенсу кричати: це не те, що я хотіла сказати! Вона залишалася стояти з порожніми руками, але її вперте, злісне серце й досі намовляло: «ти можеш перехопити Марію на сходах, ти добре знаєш, що можеш, ти можеш вихопити троянди з її рук і вкрасти». Адже забрати їх зараз означало вкрасти. Вкрасти те, що належало їй? Це було б тим, що вчинила людина, яка не відчуває жалю до інших: вкрасти те, що законно належало їй! О Боже, допоможи. Ти ще можеш усе повернути, сердито наполягала вона. А потім вхідні двері зачинилися.

Вхідні двері зачинили.

Лаура повільно і спокійно присіла на диван. Не відкидаючись на спинку. Просто, аби перепочити. Ні, вона не злилася, зовсім не злилася. Але джерельце образи в очах зробилося більшим і глибшим. Вона подивилася на вазу. «Де мої троянди», — тихо вимовила Лаура.

Їй бракувало троянд. Вони лишили незаповнену порожнечу всередині. Коли витираєш стіл, за найчистішим місцем можна визначити, скільки навколо було пилюки. Троянди залишили в ній найчистіший безсонний слід. У її серці бракувало саме тієї троянди, яку вона могла взяти для себе, нікому не заподіявши шкоди. Бракувало найбільше.

Правду кажучи, що значить, бракувало. Нестача, що заповнювала її, — немов світла пляма. Також навколо місця, позначеного трояндами, зникала запилюженість. Центр утоми розкрився в колі, що дедалі збільшувалося. Так, немов вона не попрасувала сорочки Арманду. А для очищення потрібні були троянди. «Де мої троянди», — болісно поскаржилася вона, розправляючи спідницю.

Як у чорний чай додається крапля лимону і чай потроху світлішає, так і її втома потроху очищалася, відступала. Хоча, власне, і не було втоми. Так само, як починає світитися світлячок... Оскільки більше вона не відчувала втоми, то захотіла піднятися й одягнутися. Настав час починати.

Проте вона на мить застигла з пересохлими губами, намагаючись уявити троянди. Це було неважко.

Навіть добре, що вона не була втомлена. Так відчуватиме себе свіжішою до вечері. Чому б не почепити на справжній мереживний комір медальйон? Той, який майор привіз із війни в Італії. Він би довершив декольте. Коли вона буде готова, почує, як ключ Арманду повертається у дверях. Їй треба було збиратися. Але ще рано. Насилу долаючи опір свого тіла, вона затримувалась. Було пізно. Був дуже красивий вечір. Щоправда, це вже був не вечір.

Була ніч. З вулиці лунали перші звуки темряви, і з’являлися перші вогні. Ключ зі знайомим звуком проник у замкову щілину.

Арманду відчинив двері. Натиснув на кнопку увімк­нення світла. І раптом у дверному отворі освітилося те вичікувальне обличчя, яке він намагався приховати, але більше не міг стримувати. Він затамував подих, і на обличчі з’явилась посмішка неймовірного відчаю. Ніколи не сподівався, що Лаура зрозуміє ту ніякову посмішку полегшення. Полегшення, яке, напевно, разом із поплескуванням по спині, давало знак її чоловікові: ховатися. Але для серця жінки, переповненого відчуттям провини, було справжньою нагородою дарувати чоловікові ту радість і спокій, освячені рукою суворого священника, який дозволяв істотам відчувати лише смиренну радість, а не намагатися наслідувати Христа.

Ключ повернувся в замку, темна неотесана фігура увійшла досередини, світло безжально залило кімнату.

У дверях він зупинився, ніби паралізований, захекано дихаючи, ніби щойно пробіг кілька миль, прагнучи встигнути понад усе. Вона збиралася усміхнутися. Щоб нарешті розлетівся на друзки той вираз нервового очікування на його обличчі, що завжди поєднувався з виразом дитячої радості від того, що Арманду прийшов вчасно, щоб застати її, ніжну, віддану, свою дружину. Вона силувалася усміхнутися, щоб дати йому зрозуміти, що більше ніколи не треба буде боятися через те, що можна не встигнути. Вона збиралася усміхнутися, щоб ніжно навчити його, що їй можна довіряти. Було даремно повчати їх ніколи не говорити про це: вони й не говорили, але придумали таку мову облич, на яких страх і довіра змінювали одне одного, і питання та відповіді доповнювалися в німому діалозі.

Вона хотіла усміхнутися. Це забрало певний час, проте вона збиралася усміхнутися.

Спокійна й ніжна, Лаура мовила:

— Повернулася, Арманду. Повернулася.

Немов йому годі було її зрозуміти, він скривив обличчя в підозрілій посмішці. Головним його завданням було наразі спробувати перехопити подих після бігу сходами, що завершився перемогою, адже Арманду не запізнився, бо ось вона сиділа, усміхаючись до ного. Так, немов йому годі було зрозуміти.

— Що повернулося? — запитав нарешті він незворушним голосом.

Проте поки Арманду лише намагався зрозуміти, на обличчі, де все сильніше проступала нерішучість, уже відобразилося розуміння, хоч і без будь-якої ознаки змін. Головним його завданням було виграти час і зосередитися на тому, щоб затримати подих. Це перестало являти собою будь-яку складність. Та раптом він із жахом усвідомив, що й кімната, і дружина випромінювали спокій і неквапливість. Навіть із більшою підозріливістю, ніби він мав зараз розсміятися над чимось цілковито абсурдним, Арманду намагався не видавати себе через вираз обличчя, з яким він обережно дивився на свого майже ворога. І він не міг припинити дивитися на те, як вона сиділа з руками, схрещеними на колінах, тихо, як світлячок, всередині якого палає світло.

У невинному погляді карих очей можна було вловити невинне збентеження через нездатність чинити опір.

— Що повернулося? — зненацька різко запитав він.

— Я не змогла втриматися, — промовила Лаура, й остання нотка жалю до чоловіка пролунала в її голосі; останнє прохання пробачити їй, що вже змішалося з гордовитістю майже довершеного усамітнення. — Не змогла втриматися, — повторила вона, з полегшенням вивільняючи жаль, який їй вдавалося втримати, докладаючи зусиль, до його прибуття. — Це все через троянди, — скромно сказала Лаура.

Немов намагаючись закарбувати цю мить, Арманду усе ще пробував зберегти той вираз звільнення на обличчі; так, немов фотограф попросив його продемонструвати лише обличчя, а не душу. Він відкрив рот, і мимохіть на його обличчі з’явився комічний вираз, який він використовував, аби приховати збентеження, прохаючи керівництво про підвищення зарплатні. Далі він відвів погляд, знітившись через безсоромність дружини, яка сиділа там, розстібнута й безтурботна.

Аж тут напруга розтанула. Його плечі опустилися, риси обличчя проступили назовні, й він розслабився під неймовірною важкістю. Арманду дивився на неї зістаріло й зацікавлено.

Вона сиділа у своєму домашньому платтячку. Арманду знав, що вона зробила все можливе, аби не бути світлою й недосяжною. Дивився на неї з острахом і повагою. Зістарілий, втомлений, зацікавлений. Але їй не було чого сказати. З дверей він дивився на дружину, яка сиділа на дивані, не опираючись, знову зосереджена і спокійна, немов у потягу.

У потягу, який рушив від нього.