Сімейні узи

Злочин учителя математики

Коли чоловік видерся на найвищий пагорб, у місті, що розкинулося внизу, задзвонили в дзвони. Були помітні лише абияк розкидані дахи будинків. І височіло єдине дерево на пологому схилі. Чоловік стояв, тримаючи в руках важкий мішок.

Він кинув короткий погляд донизу. Невеличкі постаті католиків поволі заходили до церкви, і чоловік намагався вслухатися в різні дитячі голоси, що розсипалися площею. Проте незважаючи на чистоту ясного ранку голоси ледь сягали плоскогір’я. Чоловік бачив річку, яка згори видавалась нерухомою, і думав: що ж, неділя. Здалеку було видно найвищу гору зі скелястими сухими схилами. Було доволі тепло, але чоловік лише щільніше закутався в куртку. Врешті, він обережно опустив мішок на підлогу. Зняв окуляри, напевно, щоб легше було дихати, адже, тримаючи їх у руці, він справді дихав набагато глибше. Світло вдарило в скельця, які послали яскравий сигнал у відповідь. Без окулярів його очі засвітилися і здавалися майже молодими, незнайомими. Він знову почепив окуляри, перетворившись на чоловіка середнього віку, і знову схопив мішок, задумливо зважуючи його, ніби то камінь. Примружився, намагаючись розгледіти напрямок річки, і нахилив голову, аби краще чути хоча б якийсь шум: річковий потік зупинився, і лише найсильніший вигук на мить сягнув вершини — так, він був зовсім самотнім. Прохолодне повітря аж ніяк не гостинне до нього... того, хто проживав у найспекотнішому з міст. Єдине дерево на рівнині обтрушувало гілки. Він дивився на нього. Вигравав час. Доки врешті не виявив, що більше не було чого чекати.

Однак він усе ще чекав. Окуляри таки заважали йому, бо він знову зняв їх, глибоко вдихнув і поклав до кишені.

Потім відкрив мішок і деякий час дивився в нього. Протягнув туди свою худу руку і витягнув звідти мертвого собаку. Усім єством зосередився на руці, а очі міцно заплющив. Коли розплющив, повітря здавалося ще чистішим і веселі дзвони знову залунали, закликаючи вірян до каяття.

Незнайомий собака назовні.

Тоді чоловік розмірено почав працювати. Він узяв скорцюрблого чорного пса й поклав на схилі. Однак, ніби зробивши забагато рухів, знову начепив окуляри, сів поруч із собакою й поглянув довкруж.

З пагорба відкривався чудовий краєвид: на пустельне плоскогір’я; хоча чоловікові з цього не було жодної користі. Він зосереджено вдивлявся, адже, сидячи, уже не міг бачити містечка. Чоловік знову вдихнув. Понишпорив у сумці і витягнув звідти лопату. Замислився, яке місце обрати. Може, під деревом? Його вразила думка про те, що він поховає собаку під деревом. Але якби це був інший, справжній собака, він би справді поховав пса там, де той сам забажав би: у центрі плоскогір’я, щоб незрячим очам було видно сонце. Отож, враховуючи те, що незнайомий собака заміняв «іншого», він хотів би для довершеності цього процесу, аби цей пес отримав те, що отримав би й інший.

У голові чоловіка не було жодного сум’яття. Холодно оцінював себе й усе, що відбувалося, не чіпляючись за рятівну нитку. Незабаром через брак сумнівів він почав ретельно визначати середину місцини. Це було нелегко, бо єдине дерево росло осторонь, і, обравши його як уявний центр, симетрично розділив площину. З огляду на складнощі чоловік вирішив так: «Немає нагальної потреби в тому, щоб поховати в центрі, іншого я б теж поховав, скажімо, саме в тому місці, на якому б тоді стояв». Мова йшла про надання тому, що відбувалося, рис фатальності через випадок, це ознака явного втручання зовні — така сама, яка сталася з дітьми на площі і з католиками, які входили до церкви — мова йшла про перетворення цієї події на ту, яку було б найчіткіше видно з неба. Мова йшла про визнання себе і визнання того, що сталося, і про те, щоб не дати особистим безкарним відчуттям заволодіти думками.

Після з’яви думки про поховання собаки чоловік відскочив із тією спритністю, на яку навряд чи було здатне його мале й заважке тіло. Йому здалося, що під ногами виник план могили для собаки.

Отже, він почав копати там, ритмічно вимахуючи лопатою. Іноді зупинявся, щоби зняти й знову почепити окуляри. Він пітнів. Він не копав занадто довго, але не тому, що хотів розвіяти відчуття втоми. Він копав недовго тому, що до його голови закрадалася думка: «Якби це було для справжнього собаки, я б викопав трошки й поховав би на поверхні». Він думав, що собака на земній поверхні не втратить чутливості.

Зрештою, відкинув лопату, обережно взяв собаку й поклав до могили.

Який дивний вираз морди у пса. Коли наштовхнувся на мертвого собаку на розі, думка про поховання так важко врізалася в серце, що він навіть не зміг поглянути на цю жорстку морду і висохлу слину. Це був дивний собака.

Псюра трохи вища за викопану яму, тому якщо засипати землею, на рівнині з’явився б ледь відчутний виступ. Це було саме те, чого він хотів. Накрив собаку землею і притиснув руками, із задоволенням зосередившись на відчутті собачого тіла в долонях, немов знову і знову розрівнюючи його. Собака був тепер лише часткою місцевості.

Тоді чоловік підвівся, струснув землю з рук і більше жодного разу не подивився на могилу. Із неабияким задоволенням подумав: здається, я все зробив. Набрав повні груди повітря, і невинна посмішка від звільнення промайнула на обличчі. Так, він усе зробив. Кару за злочин було спокуто: він вільний.

І тепер міг вільно думати про справжнього собаку. Тож одразу почав думати про нього, і про те, чого досі уникав. Справжній собака зараз міг би безтурботно блукати вулицями іншого міста, вдихаючи те місто, де над ним не було більше господаря.

Тож чоловік почав думати про справжнього собаку, ніби обмірковуючи і своє життя. Та обставина, що собака був далеко в іншому місті, ускладнювала завдання, хоча туга посилювала образи з пам’яті.

«Доки ти був образом у моїй голові, я був образом у твоїй», — подумав він, віддавшись смуткові. «Я назвав тебе Жозе, аби ти мав ім’я, яке також припало б тобі до душі. А ти... — як дізнатися, яке ім’я дав ти мені? Наскільки сильніше любив ти мене, ніж я тебе...», — натхненно думав чоловік.

«Ми занадто добре розуміли одне одного: та й людське ім’я, яке я дав тобі, й ім’я, яке ти дав мені і яке ти так ніколи не вимовив, навіть коли пильно дивився на мене...», — міркував чоловік, лагідно усміхаючись, тепер він був вільний згадувати все й так, як йому хотілося.

«Я пам’ятаю, коли ти ще був маленьким, — згадував він, — таким маленьким, гарненьким і слабким, як крутив хвостом, дивлячись на мене, а я вбачав у тобі нову форму, яку приймала моя душа. Втім, відтоді ти почав ставати собакою, що будь-якого дня міг мене покинути. Отже, через усвідомлення цього наші ігри ставали більш небезпечні», — задоволено подумав чоловік. — Закінчувалося тим, що ти кусав мене й гарчав на мене, а я грався з тобою і сміявся. Проте, хто знає, що насправді означав отой мій сміх... Ти завжди був собакою, який міг мене покинути».

«А як ти обнюхував вулиці!», — подумав чоловік і тихенько усміхнувся, — «насправді ж, ти жодного камінця не пропускав, не обнюхавши... У цьому твоя дитинна сутність? Чи це твоя справжня собача сутність? А інше — то лише іграшки, коли ти прикидався моїм? Ти був неприборканий. І, спокійно бавлячись із хвостом, ти, здавалося, мовчки зрікався імені, яке я тобі дав. А, так, ти ж неприборканий: я не хотів, щоб ти їв м’ясо, бо не хотів, щоби ти робився злим, але одного разу ти застрибнув на стіл і під радісні вигуки дітей схопив шмат м’яса, і з люттю, якої я ще ніколи не бачив у того, хто їсть, ти мовчки й непокірно дивився на мене, тримаючи шмат м’яса в роті. Хоча ти й був моїм, ти ніколи не поступався своїм минулим і своїм єством. А я починав усвідомлювати, що я не був тобі потрібний, тобі не треба, щоб я чимось поступався, аби тебе любити, і це починало турбувати мене. Це й визначило місце зіткнення впертої реальності двох сутностей, які, як ти сподівався, ми зможемо осягнути: моя лють і твоя не мали бути замінені на ніжність: це було те, чого ти потроху навчав мене, і те, що ставало дедалі важчим. Ти не просив у мене нічого і водночас просив забагато. Себе ж ти просив бути просто собакою. Мене просив бути чоловіком. А я прикидався, як міг. Іноді ти сідав на лапи поперед мене, ніби шпигуючи! Я тоді дивився на стелю, кашляв, удавав казна-що, розглядав нігті. Проте тебе неможливо було зрушити: ти шпигував за мною. Кому б ти про це розказав? Уяви, — казав я сам собі, — уяви, що ти — хтось інший, швидко говори з ним, пести його, кинь йому кістку — але ніщо тебе не відволікало: ти шпигував за мною. А я був дурнем. Тремтів від жаху, а ти був невинуватий: боявся, що обернуся й покажу тобі своє справжнє обличчя, і, наїжачившись, діставшись мене, ти б вирушив до дверей, смертельно поранений. О, ти завжди був собакою, який може мене покинути. Ти міг обирати. Але ти впевнено виляв хвостом».

«Іноді, зворушений твоєю проникливістю, я міг бачити й твою тугу. Це не була туга через те, що ти був собакою, що, власне, було єдиним, чим ти міг бути. Це була туга від ідеального існування, яке дарувало нестерпну радість: ти тоді підстрибував і заходився вилизувати моє обличчя з відданою любов’ю й деяким острахом, боячись наштовхнутися на ненависть, ніби я був тим, хто відкрився тобі завдяки дружбі. Зараз я насправді впевнений, що це не я мав собаку. Це ти мав людину».

Але ти мав людину таку могутню, що вона могла обирати... і вона полишила тебе. Полишила з полегшенням. З полегшенням, так, адже ти вимагав — з тихим, простим і героїчним нерозумінням собаки, — щоб я був людиною. Я полишив тебе, прохаючи вибачення, і рішення моє було схвалено всією родиною: адже як міг я вирушати в подорож змін із багажем у вигляді родини, і, зокрема, собаки, пристосовуючись до нової школи, нового міста... та ще й із собакою? «Та його нема куди брати», — сказала практична Марта. «Він заважатиме всім пасажирам», — заявила теща, не усвідомлюючи, що до того вона мене виправдовувала, а діти плакали, а я не дивився ні на них, ні на тебе, Жозе. Лише ти і я знаємо, що я тебе полишив, бо ти завжди був втіленням злочину, який я так ніколи й не скоїв. Можливість скоєння гріха, яким у власних очах я таки завинив. Довго грішив, аби довго бути винуватим. І цей злочин замінив інший злочин, який мені так і не вистачило духу скоїти», — з дедалі більшою ясністю розмірковував чоловік.

«Є так багато способів бути винуватим, а також загубитися назавжди, зрадити себе, не наважуючись собі протистояти. Я вирішив ранити собаку», — подумав чоловік. «Я знав, що це буде меншим злочином і ніхто не потрапить у пекло за те, що полишив собаку, який вірить чоловікові. Я знав, що цей злочин не підлягає покаранню».

Чоловік сидів на рівнині — чоловік із холодною і здібною головою. Лише тепер, здається, почав розуміти, в усій крижаній повноті, що щойно він зробив із собакою дещо безкарне... й назавжди. Але ще не винайшли покарання для великих удаваних злочинів і глибокої зради.

Чоловікові вдалося обманути навіть Страшний суд. За цей злочин його ніхто не засуджував. Церкві так само було байдуже. «Вони всі — мої спільники, Жозе». Я мав би стукати у двері знову й знову, благаючи, аби мене було звинувачено й покарано: усі вони мали б стукати в мої двері з безжалісними обличчями. За цей злочин мене ніхто не засудить. Навіть ти, Жозе, мене не засуджував. Але вистачить і того, щоб ця могутня людина в моїй подобі просто покликала тебе — і після своїх блукань вулицями ти б кинувся облизувати мені лице з радістю і прощенням. Я б підставив тобі іншу щоку для поцілунку». Чоловік зняв окуляри, зробив подих, почепив їх знову.

Він подивився на закопану могилу. Ту, де він поховав незнайомого собаку як данину покинутому псу, прагнучи у такий спосіб нарешті платити борг, яким йому ніхто не погрожував. Цим жестом доброти чоловік прагнув покарати себе й очиститись від злочину. Як хтось подає милостиню, аби потім з’їсти торт як вибачення за те, що хтось інший не поїв хліба.

Ніби Жозе, покинутий пес, міг вимагати від нього чогось більшого за брехню; ніби він міг вимагати, аби той в останньому пориві був людиною — ніби чоловік усвідомив свій злочин — він дивився на могилу, у якій поховав свою слабкість і свої переживання.

А тепер, навіть сильніше відчуваючи себе математиком, шукав спосіб, як позбутися кари. Його не треба було втішати. Він холодно вишукував спосіб зруйнувати несправжній похорон незнайомої псюри. Врешті нахилився й урочисто, спокійно, простими рухами викопав собаку. У результаті темний собака повністю з’явився назовні, із землею на віях, із розплющеними скляними очима. У такий спосіб учитель математики назавжди відновив свій злочин. Чоловік подивився довкруж і на небо, благаючи про свідка того, що він зробив. Так, ніби цього не було досить, і він почав спускатися скелями до лона своєї родини.