Сад забутих плодів

Зі збірки ~ Книга покинутих церков ~

Їх було дванадцять, білих церков, що височіли в долині. Найперше повивалювалося скло з усіх шибок, тоді цвяхи почали теліпатися у прогнилій плоті дверного полотна, розіп'ятого на хрестовинах, поїдених шашелем.

Того року, коли дощ лив ціле літо аж до перших ярмарків у жовтні, трухлява деревина геть висипалася з усіх дверей і залишилися самі решітки з довгих дверних цвяхів — прозорі, наче велетенське павутиння. А якогось дня знявся буревій і видмухав навіть оті цвяхи, так що й сліду не зосталося від старовинних дверей.

У церквах стали хазяйнувати птахи, сповнивши нефи галасом і пір'ям, що опускалося з-під стелі на підлогу, наче з крил небесних янголів у польоті.

Певної ночі геть усі церкви раптом звалилися.

Верховинець під Бадією[6], підносячи правицею ціпок, показує вам додолу, туди, де в межигір'ї купи каміння виблискують, наче вкриті слизом велетенські равлики.

/донові Франческо Фускіні/

У П’єтра-Рубб’я був такий дзвін, що дзвонив сам собою, хоч би ніхто й не смикав била. Був тоді серпень місяць, і люди сходилися звідусіль, приносячи з собою ослінчики, або сідали на камені чи просто на траві.

Щопонеділка, точно об одинадцятій ранку, било починало розгойдуватись, а тоді — гупати в дзвін. Від передзвону двигтіло повітря й закладало вуха. Ластівки й горобці стрілами спурхували геть із дзвіниці; деякі з них спохвату залітали в будинки, билися голівками об стіни і дзеркала, гублячи пір’я на ліжка.

Історія дзвону, що дзвонив сам собою, тривала одне літо, а тоді він геть перестав дзвонити, хоч би навіть хто смикав било: дзвін заплішило.

Тимчасом тамтешні мешканці розбрелися по світу, і самі тільки старі залишилися в селі — споглядали, як минає час: небом понад долиною, ген до моря.

Церква вся в тріщинах, двері замкнені на клямку. Неділями старі стають довкола церкви навколішки перед мурами й у шпарини вигукують свої гріхи так, щоб слова долинули до олтаря, на якому лежить ложка, розколотий свічник і куряче яйце.

Малюк, що мешкає в діда серед решти старих, у неділю теж стає навколішки перед шпариною, але одразу починає плакати, бо не може пригадати за собою жодного гріха. На щастя, дід завжди поруч і пошепки йому позичає кілька гріхів.

Вуглярі збудували собі хижу, яка правила їм за церкву. Стоси дров утворювали стіни; а стріху зробили з хмизу.

Коли на Успіння Богородиці в середині серпня священик служив відправу, прочани майже завжди тулилися всередині, бо вже дощило, і листя в лісі лопотало під струменями води.

Однієї жовтневої ночі тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року блискавка вдарила просто в церкву й ущент її спалила.

Нині люди з долини збираються тут, аби помолитися навколо чорної плями, де вигоріла земля, а коли зводять очі вгору, то на якусь мить бачать перед собою хижу — якою вона була ще до удару блискавки.

Неподалік від Сольяно власник крамниці, у якій продається все на світі, викупив невелику покинуту церковку в лісі й переобладнав її на склад для унітазів, які він продає у приморські готелі.

Якоїсь неділі зранку він зачинився в колишній церкві, щоб оглянути й перерахувати унітази, вишикувані ярусами вздовж мурів, укритих фресками, які поїла цвіль.

Завершивши ревізію, він усівся коло вівтаря, аби перепочити — аж раптом бачить поруч себе тацю, а на ній парує горнятко й лежать грінки з маслом. Він спантеличено роззирається довкола, бо саме того ранку не поснідав. «Розважмо: я ввійшов сюди сам і зачинив за собою двері на засув. То хто ж оце приніс?» Від того дня в нього в голові рояться думки, яких він доти не мав.

У підпіллі священицького дому Каноніка дель Розаріо знайшли мерців, що відійшли — як були — сидячи. Усі вони мали на ногах барвисті шкарпетки, які ото в давніші часи плели з решток зношених светрів.

З дірки у фундаменті вивалився чудернацький камінь, що насправді був тільки подібним до каменя. Згодом з’ясувалося, що то книжка, чи пак — груба книга, зшита міцним шпагатом.

Голландський професор, обстеживши й вивчивши знахідку, визначив, що йдеться про щоденник святого, колись похованого в церкві, але мощі якого давно викрали. За рік досліджень, озброївшись товстими, як дно пляшки, лупами, професор спромігся дещо прочитати в камені. Перш за все оці слова: «Понад самого Бога нема нікого».

Монастир лежить у самісінькому кінці ґрунтового шляху, помережаного відбитками овечих копит, бо в травні ті загрузали тут у багнюці. Останній чернець помер стоячи, прихилившись до колони.

Рік тому монастир узяв в оренду вівчар, що ціле літо сидить на цямрині колодязя посеред двору й торкає ціпком овець, які скубуть траву навколо нього.

Господар, синьйор із П’яченци, приїхав на Успіння Богородиці в середині серпня, аби подихати свіжим повітрям. Він сидить під причілком, обіпершись на військову розкладайку й, заплющивши очі, потягує пиво з пляшки. Упродовж усього дня вони з вівчарем вряди-годи обмінюються поглядами, ані слова один до одного не промовляючи.

Коли одна з овець, покинувши щипати траву, іде лащитися до синьйора з П’яченци, вівчар негайно спускає собаку, щоб той повернув її назад у двір. Вівця зараз піднімає голову й не знає, на кого зважати. Раптом вона кидається у двері під склепіннями й забігає в церкву, між розкидану по підлозі картоплю й порожні пляшки.

Спершу собака, потім вівчар і, нарешті, синьйор з П’яченци шукали вівцю в церкві, але та наче канула.

Дехто твердить, що на картині, яка зображає Святого Антонія в оточенні різних тварин, є одна вівця, якої там раніше не було.

Відколи в Біче[7] помер чоловік, вона здебільшого балакає до курки. Сидячи на східцях ґанку, жінка частує свою улюбленицю замоченими висівками з каструлі.

Тоді курка йде на прогулянку — на площу або ще кудись, куди їй заманеться. Згодом Біче виходить на вулицю й розпитує дітлахів, чи не бачив хто, куди пішла курка. Щоранку вони з куркою вдвох заходять до церкви, де на мурі було зображення Мадонни на троні, — вона в тисяча дев’ятсот чотирнадцятому плакала напередодні Першої світової війни. Тоді всі жінки Ріміні й Равенни приходили сюди помолитися за своїх синів і чоловіків, які перебували в небезпеці.

Потім війна закінчилася, і вже хто з неї повернувся, той повернувся. Вода капотіла зі стелі, а потім сніг провалив покрівлю.

Церква стояла геть занедбана, живопис поступово облупився з муру й перетерся на порох. З усього образу зостався тільки рівчачок у тиньку від сліз Мадонни в дні її плачу.

Біче стає навколішки перед цим кривим жолобком, і курка присідає поруч із нею.

/Ніно Кампані[8]/

Церква стоїть неподалік цвинтаря, де похована дівчина на ім’я Унікетта. Щоб оглянути дзвін, чи не древніший за саму гору, треба видертися на дзвіницю — з метр завширшки — спершу драбиною до середини дзвіниці, там пролізти отвором у мурі всередину, а далі — іншою драбиною, іще вище. Ніхто не знає, хто зробив дзвін і якого року.

Якогось дня прибув учений із Сантарканджело, вісімдесятилітній чоловік, що досліджує письмена у старовинних книгах або на каменях. Друг із Пеннабіллі допоміг йому мало-помалу видертися однією, а потім другою драбиною, аж доки вони, заледве живі з утоми, дісталися дзвона.

Щойно професор побачив старезний дзвін, що висить під склепінням дзвіниці просто над проваллям, він обхопив його обома руками і стискав в обіймах упродовж десяти хвилин, наче сина, що повернувся з війни. Потім відірвався від нього, і вони з другом обережно зійшли додолу обома драбинами.

Щойно спустившись, професор енергійно обтрусив пальто від пилюки і сказав, що дзвін відлив Якобус Аретінус у 1316 році. Як він спромігся розгадати цю загадку, відомо тільки Всевишньому, бо на тому боці, який можна оглянути, дзвін гладесенький і на ньому немає жодної дати.

Утім, через рік професор розповів, що напис міститься на протилежному боці дзвона, і він прочитав його, обмацуючи пальцями. Ось чому він обнімав дзвін — із цією лише метою.

Кінотеатр «Зала Еден», куди взимку старі приходили з грілками і де глядачі стежили за історіями про слонів, зачинений уже десять років.

Але час від часу священик показує тут документальний фільм про Велику Церкву, якою вона була, перш ніж її висадили в повітря, бо потребували щебеню для шляхів. А церква ж та була, стояла на стрімчаку, величному, як гора.

У фільмі можна побачити дзвіницю, навколо якої пурхають голуби, а всередині церква сповнена відблисків із великих вітражів.

Мій батько саме закурював сигару того ранку, як її підірвали, а в небо здійнялася хмара пилу, у якій скалки дзвонів гули, наче оси, разом із уламками мармуру, на яких викарбувані імена двох хлопців, що загинули на війні.

Але тепер, на екрані кінотеатру, Велика Церква знов ціла-цілісінька, і люди залишають залу вдоволені.

/Андрієві Тарковському/

Над Кастельдельчі височіє церква без покрівлі, мури якої спираються на віти вишневого дерева, що проросло крізь підлогу й гілками торкає небо.

У квітні вишня в цвіту, і біле марево повільно спускається з дерева, лягаючи в долину; тоді приходить час плодів, і дрозди та лісове птаство ласують ягодами; тим часом листя починає червоніти й потроху опадає з дерева.

Коли хто-небудь вступає в церковні мури, аби просити про якесь благо, і саме цієї миті падає листочок, це вважається знаком згори й означає, що прохання прийняте прихильно.

Тарковський сюди навідався в листопаді й хотів просити про щось дуже велике, але листя вже геть облетіло й тепер правило за ліжко для двох овець, що спали на ньому.

/П’єрі Бенедетті/

Священик парафії Монтелабреве ще два тижні тому почувався добре. Раптом він упав на ліжко й помер, обіпершись головою на двох блакитних павичів, намальованих на стіні.

І саме за секунду до того, як назавжди заплющити очі, він подивився на свою племінницю, що сиділа поруч, і, піднісши вказівний палець до вуст, сказав тихо, наче відітхнув: «Чш-ш!» Себто він звелів їй мовчати.

Мовчати про що? Чи то йому вже вчувалися інші голоси? Можливо, музика лунала йому з високості? Чи племінниці не варто було нікому розповідати, що він помирає? Чи, може, то була порада взагалі якнайменше балакати без потреби? Чи то він собі самому наказував утриматися від слів, що пекли йому в роті?

З того дня племінниця, зрозумівши, що такі речі ні з ким не треба обговорювати, часто повертається в ту кімнату, аби поглянути на двох блакитних павичів, які поступово зникають із муру.

Я не міг звільнитися від того паскудства, що залишив мені в голові сон. Уві сні мені привиділась оголена Мадонна, прив’язана під черевом білого бігового коня, і я бачив її всюди, хоч би навіть вдивлявся в каміння, яким біжать води Марек’ї, такої прозорої, що, здається, її в тому руслі немає.

Тоді нав’язливе видиво таки залишило мене, і я рушив піщаною стежкою, що веде до акацій на березі: вони завмерли, простягнувши до сонця нерухомі листочки; якщо раптом один упаде, одірвавшись од своєї галузки, тут-таки за ним облітає сотня інших із усіх гілок.

А потім, так само несподівано, знову все завмирає, наче за помахом чарівної палички. І це стається не через раптовий повів вітру, а ймовірно, тому, що старі листочки хочуть померти всі разом.

Коли я дійшов до каплиці святої Вероніки, то побачив, що вона перетворена на стайню. Білий кінь, абсолютно схожий на того, що я бачив уві сні. Що далі? Далі я втік звідти.

З Кайолетто забрали навіть небіжчиків, залишивши ями, які потім заповнила вода. Хати стоять пусткою.

Усередині церкви, що сховалася в горіховому гаю, Святий Антоній із пап'є-маше зостався стояти серед лопат і драбин. Колись, як відзначали велике свято, зображення святого везли волами у процесії, і прочани клали йому під ноги курей, голубів та кроликів, що мали перебути цілу ніч на тому возі, замкнені всередині церкви.

Церковний сторож за вівтарем стежив, щоб яка тварина не пішла геть від сутани Святого Антонія.

Якось, такої саме ночі, одна курка почала дибати церквою, а вранці сторож перед усіма винуватив її в негідній поведінці.

Священик, який роздавав вірянам благословенних тваринок, що їм судилося дожити до глибокої старості, бо тепер вони приносили своїм власникам щастя, не знав, що робити з неслухняною куркою, якої ніхто не хотів брати.

Сутеніло, і повітряні кульки здувалися над дитячими голівками, урешті-решт, священик віддав неслухняну курку біднякові, який узяв її під пахву й пішов, щоб негайно з'їсти.

Коли приходить жовтень, Святий Антоній слухає, як із глухуватим стукотом падають на церковні плити горіхи, а тоді з тріском розщеплюються.

Уночі дикі тварини все з'їдають, а потім чухають спини об церковні мури, таким чином висловлюючи подяку святому.

Після зсуву тисяча дев'ятисотого року монастир черниць, які дали обітницю ні з ким не спілкуватися, увесь пішов тріщинами й поступово звалився.

На пагорбі від нього не лишилося навіть цвяхів. Тільки рожеві цеглини видніються в траві, позначаючи, де були підвалини.

Натомість зберігся сад, що його раніше приховували мури монастирської огорожі. Сад, у який черниці виходили, аби подихати свіжим повітрям і помилуватися на тремтіння бджолиних гузок над чашечками квітів чи на тріпотіння крил метелика над стокротками.

Живоплоти з зеленим листям, розцвічені гілочками троянд, теракотові горщики з геранню, кущі дроку, деревця бузку й усі польові квіти донині буяють у тому саду, а гравієві стежки досі не поросли травою.

Одного разу сюди навідався керівник сільського оркестру, і йому подумалося, що ластівки на електричних дротах, які досі тягнуться через занедбаний сад, подібні до музичних нот, написаних на небі. Він почав співати музику, що бачив перед собою, і то були священні гімни.

Нині мало хто приходить, щоб оглянути сад, але іноді, вечорами, чути, як дихає листя.