Сад забутих плодів

Зі збірки ~ Час Мандрів ~

Режисер Наумов за всяку ціну хотів узяти інтерв'ю в Молотова, якому на той час був дев'яносто один рік. Режисер доручив своїй секретарці влаштувати зустріч, але та по кількох днях перемовин спромоглася тільки вмовитися про побачення на «Мосфільмі» з онукою Молотова. Незмінний міністр закордонних справ Сталіна був на пенсії, він ніколи нікому не давав інтерв'ю. Мало хто знав навіть, де він мешкає. Онука виявилася приязною мініатюрною жіночкою, віком під сорок років. Після тривалого обговорення кіно й важливості свідчень, які дозволили би відслонити завісу таємничості, що вкриває певні історичні факти, мова зайшла про Молотова і славетну конференцію трьох великих лідерів у Тегерані в супроводі їхніх міністрів закордонних справ. Для того, аби включити у свій фільм правдиві подробиці, Наумов конче потребував зустрічі з Молотовим. Переконана аргументами режисера, онука врешті-решт дала йому номер телефону й адресу свого діда.

Зустріч з онукою відбулася в п'ятницю вранці, а вже в другій половині дня Наумов подзвонив на телефонний номер, який від неї одержав. Йому відповіла жінка поважного, судячи з голосу, віку — імовірно, медсестра.

— Я режисер Наумов, — представився він. — Я хотів би поговорити з В'ячеславом Михайловичем.

— В'ячеслав Михайлович спить, — сходу відповіла жіночка.

— Коли я можу перетелефонувати?

— За годину-півтори. Однак поговорити з ним ви не зможете.

— Чому?

— Він не дає інтерв’ю…

— Я хотів би принаймні обмінятися кількома словами по телефону.

— Хоч би й погодився В’ячеслав Михайлович, це було б складно, бо він зле почувається.

— Подзвонити мені порадила його онука… Я спробую знову за годину-півтори.

Він справді перетелефонував. Йому відповів той самий жіночий голос.

— В’ячеслав Михайлович прокинувся?

Жінка відповіла дещо ніяково:

— Я спробую виступити посередницею. Ви говоріть до мене, а я до нього. Що Ви хочете, щоб я йому сказала?

— Що я знімаю фільм про Тегеранську конференцію й мені було б важливо зустрітися з В’ячеславом Михайловичем.

Жіночка відклала слухавку, після чого Наумов мусив тривалий час чекати на неї. Якоїсь миті він почув вигуки, сенсу яких, однак, не спромігся розібрати. То, безперечно, був голос жіночки, яка поверталася до телефону. Відтак розмова відновилася.

— В’ячеслав Михайлович згоден. Приходьте завтра вдень.

Наумов був наляканий несподіваним успіхом — зокрема тому, що мусив домовитися з онукою, щоб разом поїхати на побачення з її дідом.

О другій пополудні, у суботу вони виїхали з Москви і прибули в сільську місцевість, де розташувалася велика кількість урядових дач під охороною міліції. Вони проїхали контрольно-пропускний пункт і зупинили машину, де сказала онука — перед дерев’яним будиночком із мансардою. Фасад його був пофарбований у коричневий колір, так що двері зливалися зі стіною. Їх одразу провели в невеличкий передпокій. Онука запросила Наумова в маленьку кімнату, майже повністю зайняту квадратним столом, за яким на них чекав Молотов. Він був одягнений у світлу сорочку з брижами, які зазвичай лишає на одязі тривале перебування в шухляді. Онука сказала:

— Дідусю, цей товариш — режисер Наумов.

Молотов повернув до них обличчя, уже давно спотворене старістю: одне око напівзаплющене, край нижньої губи тікає від лінії верхньої губи — наче лице ось-ось скривить гримаса відрази. Старий дипломат почав підводитися, щоб потиснути руку гостеві. Наумов квапливо попросив його не турбуватися. Але Молотов не припинив своїх зусиль.

Розгорнулася жорстока й нескінченна боротьба немічної плоті, що прагнула піднестися над стільцем, до якого була припечатана. Уповільнене фільмування. Проте він спромігся підвестися й устояти на ногах. Він простягнув Наумову свою широку долоню, але тому здалося, наче він потискає щось на зразок тендітної і кістлявої лапи велетенського птаха. Молотов одразу рушив до невеличкої вітальні з диваном і маленьким старим телевізором. Онука сіла поруч з ним, а Наумов чимдуж почав голосно пояснювати, що змусило його домагатися цієї зустрічі:

— Вячеславе Михайловичу… дякую, що дали мені можливість обмінятися з вами кількома словами… Для мене це було б дуже важливо, якщо би ви дозволили зафільмувати ваші міркування на предмет Тегеранської конференції… оскільки є різні версії щодо того, чи була здійснена німцями спроба замаху на велику трійку лідерів… Як вам відомо, відповідних документів немає, тож ваше роз’яснення… Я можу сподіватися зняти його?

Молотов сидів, похнюпивши голову, занурений у свої сонні роздуми. Нарешті він підвів голову і сказав:

— Я не можу зараз нічого відповісти на ваше прохання.

— В’ячеславе Михайловичу… У мене така славна союзниця… — почав Наумов, торкаючи за плече онуку старого, щоб показати, кого має на увазі, — тож я переконаний, що ви погодитеся.

Молотов обернувся і спрямував на нього погляд, сповнений величезної юнацької енергії. Проте голос, який супроводжував цей погляд, був виразно старечим:

— Раджу вам, ніколи не довіряйте союзникам.

Поза сумнівом, він посилався на Тегеран, але також на свої дружні стосунки, перш за все, зі Сталіним, який запроторив його дружину на чотири роки в сибірські табори. І він, щоб вижити, не смів за неї просити.

За три місяці по тій зустрічі Молотов помер.

Своє сімдесятиліття відзначатиму в Москві. Я дедалі більше нагадую одного з тих котів, що зникають із дому. Навіть задля операції на мозку я їздив до Москви. Сьогодні на борту італійського літака чути було здебільшого англійську.

Упродовж усього польоту я думав про те, як калічать цю мову. Поруч зі мною американець щось говорив, похнюпивши голову, і стюард нахилився, дослухаючись до його бурмотіння. Мені це допекло, і я порадив юному чоловікові зібрати слова в горнятко: це давало б йому шанс надибати золотий зуб на денці.

Щойно шасі торкнулися брудної від снігу землі московського аеропорту і квапливі руки пасажирів потяглися до своїх валіз, я почув, що з бортового радіо лунає тема Кальверо з фільму «Вогні рампи» Чапліна. Я сидів нерухомо, нашорошивши вуха, уловлюючи ту ледь чутну розпачливу мелодію. Я ще глибше з тугою усвідомив, що мені вже сімдесят і що та музика адресована винятково мені.

Ми відвідали на Новодівочому кладовищі могили Гоголя й Чехова. Вони близько розташовані одна до одної, та, як завжди, я помилився. Переконаний, що стою перед могилою Чехова, я сфотографувався поруч із надгробком невідомої мені особи. На гіллі високих дерев сиділи й похмуро крюкали старезні ворони. Барельєфи великих акторів Станіславського помережив сніжок. В очах московського люду — на вулицях, перед вітринами напівпорожніх крамниць — стоїть міраж свободи. Гострі парламентські дискусії мають великий успіх на телебаченні. Підтвердження того, що скінчилися часи сталінської темної замкненості.

Минулої ночі мені снилися скам'янілі мушлі, які я розщеплював ножем у пошуках перлин. Я знайшов їх чимало, щасливий із того, що набралося на ціле намисто; та коли я їх перелічував, то перли почали розтоплюватися в мене в руках, наче гарячий віск.

Я пішов на Новий Арбат, 7 градусів нижче нуля. Я одразу змерз, як той цуцик. Якийсь бородань намагається скликати мітинг на порожній вулиці. На бортиках усіх вітрин художники-самоуки повиставляли свої роботи: я уважно оглядаю картину з верблюдом, що йде узбецькою пустелею. Від цього в мене виникає відчуття, ніби на мене тягне гарячим повітрям.

Я одягнув чорний оксамитовий піджак. Виступатиму на телебаченні. Я приїхав до старої Москви з будинками кольору паленого цукру і квітковою ліпниною навколо вікон. Я перетнув укритий кригою двір. Іду незручними приміщеннями низької будівлі. Осьде й великий стіл, а за ним журналісти, що ставитимуть запитання. Наче зачарований, я раз у раз дивлюся у грубі лінзи окулярів якоїсь пані, що намагається навести на мене фокус, схиляючи голову праворуч, майже паралельно до краю столу. Я, промовляючи, теж хилю голову набік, щоб дивитися в очі тільки цієї пані.

Друга половина дня. Джанніні з дружиною — друзі, що з нами в Москві, — сьогодні зранку знову намагалися потрапити на Красну площу, закриту для громадськості через поточні засідання в Думі. Вони стали в довжелезну чергу до мавзолею Леніна, бо то був єдиний спосіб потрапити на площу.

Коли я побачився з ними по тому, вони були геть спустошені. І ошелешено повідомили мені, що Ленін виявився дрібним «коротуном».

Небо сіре, але десь за лаштунками ховається сонце.

На жаль, сьогодні мій День народження. Завжди здоровіше віддалитися від урочистостей — часто надмірних. Навіть вигук може пролунати подібно до бурі. Наше таксі пливло калюжами. Голуби чвякають у грязюці червоними лапками. Я питаю себе, чим мене так зачаровує ця метрополія з довгими щупальцями передмість, де великі житлові будинки стоять по коліна в багні. Ми з’їли в невеликому «кооперативному» ресторані несмачний обід.

В одному інтерв’ю я сказав, що споживацтво розпорошить велику цінність — імовірно, єдину, — що врятувалася й, можливо, зміцнилася під сталінським режимом: духовність російського народу. Прийдуть рулони туалетного паперу, і хіба що в борщі їх тоді не знайдеш.

Донський монастир укритий сухим закаляним листям, із хитких мармурових і кам'яних надгробків дощ змиває імена та барельєфи. Скоро вони перетворяться на колекцію невеликих кутастих пірамід.

Я знайшов темний і блискучий мармуровий надгробок, на який із десяток років тому, одного снігового дня я обперся ліктем, щоб відпочити. Цього разу я попестив мармур, під яким спочивають рештки Римського-Корсакова.

Учора надвечір мене відвідав славний грузинський сценарист Дато. Він знімає документальний фільм про життя родини Багратіоні, що царювала в Грузії до 1801 року. У Тбілісі, теперішній столиці республіки, залишилася сама Марія, остання з родини Багратіоні на їхній батьківщині. Жінці 82 роки, її раннє дитинство минуло в Чадіґварі, селі за тридцять кілометрів від Тбілісі.

Дато і його друг, режисер, зуміли наблизитися до княжни, яка, по 17 роках сибірських таборів, тулиться у двох маленьких кімнатах і все перебирає в руках старі фотографії та імперські дрібнички. Узагалі, вона спілкується тільки з двома дівчатами, які її відвідують і допомагають їй у смиренному житті. Дато і друг спромоглися намовити її на поїздку в Чадіґварі, де вона мешкала до часу, коли революція розкидала родину по всій Європі. Коли старенька княжна вийшла з машини й оглянула переляканими очима чарівне місце свого дитинства, ураз почали валитися в її пам'яті стіни тієї оселі, яку вона запам'ятала недоторканою; аж доки залишилося тільки те, що вона зараз бачила насправді: довгий мур, що замикав убогу пустку з уцілілими службовими приміщеннями. Княжна стала посеред цього пустища й показала місце, де колись височіли абрикоси, потім — на яму пересохлого озера й нарешті — на звалище уламків та сміття, де стояла каплиця над гробами її предків.

Коли Марію відвезли назад у Тбілісі, вона сказала двом кінематографістам, дивлячись на них очима, у яких уже читалося пробачення: «Ви зруйнували те місце, яке досі жило в моїй пам'яті й де я знаходила притулок у часи глибокої печалі. Тепер мені, на жаль, залишилися тільки оці дві кімнати».

Померти де-небудь, наприклад, у Таджикистані, могло б стати непоганим розв'язанням, бо тоді маєш потішати сам себе, і ніхто коло тебе не ниє й не тягне у вологу коловерть думок про вболівання родини. Натомість можеш спокійно попрощатися з континентами, з чудовими порами року, з фруктами, снігом і равликами.

Утім, я забув, до чого, власне, хилив.

Старенька Тереза, яка впродовж кількох днів приходить, щоб допомогти нам у хатній роботі, знаючи про мій День народження, хоче подарувати мені пару шкарпеток із вовни сибірської лайки. Здається, вони дуже теплі. Чекаю на них. Вони в кімнаті її онука, який щоночі грає на барабанах у молодіжному оркестрі. Через те вона дуже дбає, щоб не розбудити його рано-вранці. Я закоханий у Москву; Ленінград надто гарний, захвалений і має забагато італійських рис, тож я не хотів би інцесту. Зберігаю зворушливу симпатію до цієї Москви, що нею їздять вантажівки з великими номерами, намальованими ззаду кузова, у якому завжди сидить сонний солдат і дивиться кудись у простір.

Ми застрягли через демонстрацію етнічних турків, що мешкають у різних республіках Радянського Союзу й мають проблеми з різними місцевими адміністраціями. Довжелезний ряд чорних, як вугілля, вусів та очей.

Сьогодні Віктор Гайдук розповів мені про Лідію Панкратову-Менотті, яка в тридцяті роки була найвродливішою й найбільш перспективною балериною Москви. У ті часи молодь каталася на ковзанах, на громадських ковзанках під музику невеличких духових оркестрів. Лідія вийшла заміж за Маріо Менотті, якого розстріляли в 1937 за звинуваченням у шпигунстві на користь фашистів. Лідія пережила 17 років таборів, а повернувшись, змушена була замешкати в Долгопрудному, містечку за 70 кілометрів від Москви. Тепер вона стара й живе в злиднях, разом із хворим сином. Час від часу Бруно Понтекорво надсилає їй допомогу.

Я рушив у пробіжку, щоб оглянути на Красній площі Собор Василія Блаженного, який є найбільшою у світі скам'янілою порцією морозива. Як завжди, мене зачаровує споглядання куполів. Здається, собор зведений на велетенських кам'яних підмурівках, які захищають його від землетрусів. А дехто каже, що у глибочезних підземеллях, які проходять під більшою частиною Красної площі, зібрано бюсти і статуї Сталіна, які впродовж однієї ночі прибрали з усіх кінців міста.

Дощ пішов, як благословення з неба, принісши дихання весни в пекло.

На прес-конференції в Кіноцентрі мене познайомили з режисером Клімовим і письменником Айтматовим, після чого я поквапився до кінотеатру «Росія», аби приєднатися на сцені до всієї делегації з Ріміні. Перед нами в першому ряду чоловік спав із роззявленим ротом, закинувши голову назад. Двом тисячам глядачів у залі я сказав, що мусимо зберігати тишу, аби людина могла спокійно спочивати, бо, можливо, їй сниться фільм набагато кращий за той, що решта невдовзі переглядатиме.

Хурделиця шаленіє. Я втішаюся видовищем, дивлячись, як на очах засніжує терасу. Снігові хвилі навіть підхоплюють і тягнуть до багатоповерхівок ворон, які з переляку крячуть, не розтуляючи дзьоба. Величезна будівля «Мосфільму» зникла так само, як хмаросяг університету. Заметіль усе начисто вибілила. Але ймовірно, що будь-якої миті вигулькне сонце, бо сніжинки дивно виблискують, нагадуючи радше вогнисті іскорки. Я запалюю рожевий світильник над диваном. Фотографую птаху, яка навідалася, щоб з'їсти залишене два дні тому частування на столику тераси. Читаю про те, як французи знайшли неподалік Каїра піраміди, яким 4500 років. А осьде й сонечко. Хурделиця стихла. Білизна снігу мерхне в тіні дерев і будинків. Зараз шоста вечора, і я скидаю светра, бо мені парко.

Поїздка машиною з Неллі та Борисом. Шлях весь у вибоїнах, струшує іноді так, що мені серце в горло заходить. Борис перепрошує: «Вибачте, але таке часто трапляється». Ми приїжджаємо в Любимівку поблизу Тарасівки за тридцять кілометрів від Москви. Тут є садиба, де Станіславський оселився зі своїми акторами, перше ніж утвердитися в Москві.

Покинутий світ із гнилими вінцями й заґратованими вікнами посеред зарослого бур'яном і чагарниками пустища. Сіра будівля, датована 1882-м роком. Тут була їхня репетиційна зала. Нині повітря зберігає потріскування синюватої деревини, що оточує велике прямокутне приміщення. Я підібрав кілька іржавих цвяхів, яких, однак, ніколи не застосовували. Тут, у цій залі, пролунали слова всіх п’єс Чехова й, імовірно, він сам був присутній на деяких репетиціях. Прикро, що звуки тануть у повітрі — і часто безповоротно. Я не кажу, «завжди», бо знаю, що сицилійські вівчарі зганяють отару докупи бойовими покликами давніх арабських армій.

Коротка мандрівка тутешніми околицями. Вулиці в багні. Таке враження, що який-небудь зсув ґрунту перехнябив увесь цей світ мужицької деревні. А вже тягнуться вгору височенні блокові багатоповерхівки, беручи в каре дикі луки, які стануть площами, а тим часом, здається, скидають нечистоти тобі на черевики.

За столом Борис, який, окрім усього іншого, великий науковець-академік. Він сказав мені, що іноді почувається моїм батьком.

— То я можу попросити в тебе грошей? — запитав я в нього.

— Попросити можеш… — відповів він з єврейською проникливістю в очах.

Ми знову відвідали Михайла Шварцмана, одного з художників найчистішого в Європі мистецтва. Він тримає свої полотна прихиленими до стіни в їдальні. Пересуває їх одне по одному, показуючи мені. Структурні зображення одразу наводять на думку про індустріальну механіку і стебнування розкроєної тканини. Однак вас одразу підкоряє сила цих ребристих конструкцій, які пробуджують згадку про нервюри склепінь готичних соборів і співочі кольори Паоло Учелло. І ось, потроху, цими насиченими енергією механізмами починає струмувати тремтливе свідчення любові. Відтак зміцнюється відчуття, що ви споглядаєте собори зачарованої душі, готової розбурхати вашу уяву. Я зізнаюся йому в переконанні, що він — найвизначніший художник у Європі.

— Моя звична скромність — відповів він на це, — схиляє мене сказати, що я з тобою згоден.

Соня й Міша Швейцер[17] живуть із кішкою й купаються у взаємному коханні. Збирають округлені морем у Ялті камінці, показують старі видання Чехова й Толстого. Якщо хтось один має кудись іти в справах, інший супроводжує його до ліфта. Я надзвичайно люблю й поважаю їх. Міша є учнем Ейзенштейна. Меланхолійна усмішка вуалює його ледь зизі очі.

Ми відвідали будинок-музей Толстого, де письменник мешкав майже щозими з 1882 року. У великій кімнаті на другому поверсі ми чули його голос, записаний на диску фонографа, що Едісон надіслав Толстому з нагоди його вісімдесят другого Дня народження. Там ми також слухали складений старим письменником вальс. Високі ширми часто відгороджують ліжка від куточків для чаювання й невимушених бесід. Світ зігрітий теплом білих кахельних печей із розмаїтими чавунними дверцятами. У кожній кімнаті своя нерухома старенька доглядачка. Майже всі вони посивіли за довгі роки, пильнуючи експонати, кожна у своїй кімнаті. Я спромігся перемовитися кількома словами з хранителькою їдальні, де стоїть накритий стіл із англійською порцеляною. Літня жінка сказала, що часто уявляє собі родину Толстого за столом і щоразу вигадує меню. У великому саду, так само, як у давніші часи, закритому з правого боку червоним муром пивоварні, а в глибині — стіною психіатричної клініки, багато кущів білого й синього перського бузку. Яблуні під мурами пивоварні. На виході я сів на лавочку, прилаштовану до дерев'яного паркану, який відділяє будинок від вулиці. Я знаю, що старий Толстой часто сидів на цій лавочці, спостерігаючи, як робітники йдуть на завод. Сьогодні в декількох кроках від мене стояла черга до крамниці при заводі — купити свіжого пива у пляшках. Дехто вже пройшов повз мене п'яною ходою.

Дощі. Черги перед крамницями вкриті парасолями. Москва, коли вона сіра, не до вподоби навіть собакам. До речі, у ці дні я їх бачив дуже мало (одного — в будинку колекціонера ляльок). Ми під'їхали до церкви Воскресіння за вулицею Горького. У церкві вже юрмилися люди. Моя дружина й вісімнадцятирічний син однієї з подруг вирішили охреститися й тому опинилися у великій залі з іншими молодими жінками перед великою металевою мискою, зеленим відром з водою і хрестильницею у формі великої латунної чаші. Коли жінки почали роздягатися й загортатись у принесені з дому білі простирадла, старенька, що керувала обрядом, попросила мене вийти до почекальні. Я причинив за собою двері, залишивши щілинку, щоб стежити за тривалою церемонією. Таким чином, я побачив дівчину, оголену до пояса, вона стояла, зігнувшись, босими ногами в тазі з водою, а старенька поливала їй на шию і спину з ковша.

Пізніше вони почали ходити колом із запаленими свічками. Тоді, як мені видавалося, намагалися вигнати диявола з тіла, тричі кашляючи й позірно плюючи в небо. Раптом двері праворуч від мене відчиняються, і показується митрополит Питирим. Я одразу впізнав його — ми, вкупі з Розі й Де Ніро, познайомилися з ним на прийомі під час фестивалю в Москві три роки тому. Над височезною постаттю в чорній рясі — обличчя, обрамлене білосніжною бородою, що ворушиться від його подиху. Я встиг лише кивнути йому на знак вітання, аж він, крутнувшись, вибіг надвір. Я бачив у вікно, як він сів у чорний автомобіль, що чекав на нього у дворі. Коли ми повернулись додому, старенька Тереза, яка часто приходить, щоб допомогти нам у хатніх справах, бідкалася, що ми розминулися з Володею, який спеціально приходив, щоб з нами побачитись, але не дочекався. Володя — молодий лікар, який подорожував Сибіром і назбирав чимало стародавніх рецептів від ченців, що перебувають по дерев'яних скитах у тайзі. Тереза вважає Володю дуже вродливим, а борода робить його подібним до святого. Тереза неодноразово висловлювала свій захват щодо цього молодика, і, зрештою, я сказав їй, що починаю ревнувати через надмірну увагу до іншого. Вона, тримаючи кінчиками пальців жмуток грузинських трав, так і заціпеніла з очима, повними сліз. І сказала мені:

— Дякую, синьйоре Тоніно, бо мене ще ніколи в житті не ревнував жоден чоловік.

Володя повернувся, аби зустрітися з нами. Молодий лікар, що об'їздив увесь Сибір, збираючи рецепти ченців, усамітнених по скитах, цього разу прийшов зі своєю дружиною, Любою, яка навчається в Ленінградській художній академії. У неї нігті полаковані білим. І щоразу, коли вона торкається своїх вуст, мені здається, що вона лузає гарбузове насіння.

Друг-сценарист із Тбілісі повернувся, щоб розповісти про пишне свято Пасхи й оглушливі дзвони, від яких тремтіло листя на деревах по всьому проспекту Руставелі. Молодий композитор за підтримки отця Зелінського, провідника молодих грузинських католиків, намагається віднайти «Cattolicuri requiémi» («Католицький Реквієм») великого композитора Паліашвілі. Уся Грузія нині, коли вулиця дихає християнським словом, хотіла би почути у своєму повітрі також ноти Реквієму, написаного незадовго до смерті цим непересічним музикантом.

Кажуть, ремонт на кримській віллі, що мала приймати Горбачова на короткий відпочинок, завершували поспіхом, «під острогами». Тож, коли прибули гості, від стелі відірвався шматок декоративної ліпнини. На щастя, ніхто серйозно не постраждав. Однак відпочинок довелося на деякий час відкласти. У будь-якому разі, особисті охоронці Горбачова впродовж кількох днів перевіряли на міцність решту гіпсових панелей на стелі, вчіплюючись у них і залишаючись кілька хвилин отак висіти, наче темні довгасті канделябри.

Ми відвідали невеличку квартиру, де доживала останні роки вдова Сергія Ейзенштейна, осліпла внаслідок діабету. У двох кімнатах зберігаються книжки й особисті речі великого режисера. Директором цього маленького музею є Наум Клейман. Він подарував мені копію передсмертних нотаток Ейзенштейна. Останні слова нерозбірливі, а нерівний рядок пливе донизу сторінки — через інфаркт, що розвинувся в митця саме тієї миті. Поряд із цими наочними знаками наближення трагедії є коментар, зроблений великим режисером після того, як уже подіяла таблетка нітрогліцерину — він його завжди мав із собою. Коментар супроводжує стрілка, накреслена в бік хиткого нерозбірливого письма. «Недоладні слова вказують на точний момент серцевого нападу, що стався в мене». Я був дуже схвильований тим, що побачив на власні очі старі іграшки з Вятки, які супроводжували Ейзенштейна й підхльоскували його уяву. Я спитав, чи серед цих дорогоцінних дрібничок не трапиться чогось маловартісного — може, який камінець, — щоб узяти з собою на згадку. З посмішкою в очах вражений директор похитав головою на знак заперечення, і ми продовжили нашу розмову, попиваючи чай із чашок, якими користувався великий митець. Я сидів поруч із книжковою шафою й однієї миті взяв невелику річ, яка лежала на полиці перед книжками. Я зрозумів, що то рожевого кольору камінець. Я одразу показав його Клейману, і той здивовано покрутив його в руці. Він уперше помітив цю дрібничку. Камінця того не було навіть у довжелезному інвентарному списку предметів, що належали Ейзенштейну. Однак він був тепер цілком реальний.

— Може, вам його Сергій надіслав, — мовив Клейман, віддаючи мені рожевий камінець, щоб я зберіг його на згадку.

[…]

Тбілісі, сорок градусів під покрівлею на платформі. У тіні колони три дагестанські жінки в ряд у лискучому одязі. Знову перетинаємо гори й уночі прибуваємо до моря. У Краснодарі українські базарувальники у світлому вбранні, жінки в білих хустках; соняшники, качки на березі річки; сільські хати за парканами в оточенні фруктових дерев; а далі неозорі лани скошеної пшениці, поля ще зеленої кукурудзи, блакитні капустяні городи; селянки у світлих сорочках і вилинялих спідницях.

Засмаглі під сільським сонцем торговці пропонують тараню, тримаючи рибини за хвіст, і жовті дині; рожеві метелики; горбки зрушеної землі, висушеної спекою, і рейки на оголених шпалах; а вдалині курні заводські труби.

Миготять поїзди з людом, який вистромляє з вікон вагонів руки й голови, щоб їх охолодив зустрічний вітер. Утомлені тіла простяглися на відкинутих полицях-нарах, укупі з кавунами й порожніми пляшками.

Міняються хвилясті видноколи з вигорілою травою, що її смарагдовим світлом забарвлює небо. Світ поїздів, що видаються намальованими від руки на станціях під комуністичними гаслами, часом безвідрадність занехаяних фабрик, а понад те — їїї ґрунтові шляхи, якими прогулюються свині.

У вагонах лунає оперна музика впереміш із Челентано. У мареві світлішають яскраві кольори. Запах дьогтю, кіоски з пиріжками, яйцями, поштовими марками та пивом. Барвисті мандрівники на тротуарах і на сходах, що ведуть на криті тераси естакад через залізничні колії. Тисяча острівців трави по берегу Азовського моря. Чоловіки, що з причалу спостерігають за поїздами. Таганрог, де народився Чехов. Широченні тротуари з зеленими лавками розділяють колії, заплямовані іржею по краях рейок — мерехтливих, як леза довгих мечів. Вечоріє, і світло, скільки око сягає, ховається в голівки жовтих соняхів. Одеси дістаємося вже поночі. Тут спітнілий люд сидить просто неба в маленькому центральному парку перед оповитим імлою фонтаном або навколо півторастолітньої тополі, круг якої земля всіяна недопалками, що їх накидали закохані.

Пари літніх євреїв сидять у затінку великих кінських каштанів, що утримують темряву в повітрі перед готелем «Одеса», у кількох кроках від славетних сходів, що ведуть додолу, у гавань, де кораблі чекають на рейси в дальні краї. Сходи послужили Ейзенштейну для класичного кадру з дитячим візком у «Броненосці Потьомкіні». У «Гамбрінусі» п’яні як відвідувачі, так і кельнери, навіть нам здається, що нас хитає в замкненому просторі, сповненому блатними піснями.

Одеса була містом музики, і не випадає забувати, що Бенні Ґудмен почав дмухати в кларнет в Одесі, й Ґолдвін та Мейєр виїхали звідси в Америку, щоб заснувати там студію Metro-Goldwyn-Mayer.

Відтак прогулянка широкими тротуарами вздовж освітлених вітрин, у яких виставлені великі пальми в цементних горщиках або виводки соковитих рослин чи тварин із нейлоновим хутром. Ми переходимо вулицю Ластівок[18] із чудовим оперним театром у глибині — споруду обсіли численні голуби. Колишня Італійська, нині вулиця Пушкіна, затінена високими платанами, приводить нас до комфортного старовинного готелю «Красная» з дверима світлого дерева та заокругленими балконами. Багато хто стверджує, що Одеса виникла зусиллями неаполітанців, а інші вважають, що то були французи. Якщо перша гіпотеза справедлива, назва Одеси може походити від італійського adesso, «зараз»; а якщо справедлива друга гіпотеза, назва Одеси пішла від французького au dessous.

Коло того старезного дерева ми знову зустріли маленького доктора з Москви, що впродовж семи років розшукував якогось ченця, усамітненого в одному з численних скитів у горах Алтаю на кордоні з Китаєм, де селяни досі тримаються Старого обряду. Доктор хотів дізнатися в ченця, яка молитва лікує депресію й розчарування в житті. Зрештою, він таки спромігся знайти того ченця. Старий із білою бородою привітав його посмішкою, сказавши:

— Я знаю, що ти шукаєш мене впродовж тривалого часу. Того, про що ти хочеш дізнатися, я ще не можу тобі сказати. Повертайся за рік, коли будеш готовий». І ось, за рік по тому, молодий лікар вилетів із Москви до Іркутська літаком, а потім — вертольотом і, нарешті, кіньми, щоб знову зустрітися зі старим ченцем. Цілий рік він зміцнював свою віру й виховував себе духовно. На жаль, чернець помер, а на його могилі було написано: «Наближайся благодушно до всього, чому Бог дозволяє жити довго й міцно». Лікар інтерпретував це повідомлення по-своєму. Відтоді він радить своїм пацієнтам торкатися великих старих дерев, а також обіймати їх. Ось чому щовечора — доки він у відпустці в Одесі — доктор приходить притулитися до величезної тополі.

Прогулюючись, я бачив внутрішні дворики, де старі сидять у пересохлих фонтанах під білизною, розвішаною на мотузках між будинками. Також — ті квартали по околицях, свого часу населені славетними гангстерами Одеси. Тут усе валиться, однак, можливо, це те, що представляє стару Одесу Бабеля, музичну атмосферу Бенні Ґудмена й ту, де народилися великі «переконання» Ґолдвіна, а перш за все: «Усний контракт не цінніший за папір, на якому написаний».

Люди живуть у своєму заплутаному часі. Галасливі стосунки, повні огидних актів проституції, що видирається вгору доларами. Усюди життя стає жорстокішим і брутальнішим. Що може зупинити звірячу натуру, яка завжди чаїться у складках людської душі? Нова релігія чи пережована колективна мрія?

Я пішов пішки, щоб фотографувати вітрини, а натомість мене зачарували двері. Деревина вкрита струпами старих фарб і патиною часу. Поморщені двері, на зразок отих, сірих, неподалік театру, побитих сотнею років сонячного світла, укритих шарами лаку, потрісканими, наче земля в часи посухи.

[…]

У романі Булгакова «Біг» персонажі укладають парі на перегонах тарганів. Забава, як видається, була популярною в минулому сторіччі в Туреччині. Режисер Наумов, передбачаючи необхідність поставити зйомки цього епізоду, важливого в сюжеті роману, вирішив завчасно подбати про пов'язані з ним технічні виклики. Перший спосіб, який спадає на думку постановникам, полягає у створенні механічних комах. Однак вартість такого рішення є астрономічною з огляду на бюджет фільму. Постановники відтак звертаються до кращих приборкувачів диких тварин у всіх цирках Росії. На жаль, ніхто з них ніколи не думав про дресирування комах, зважаючи на простий факт їхнього дрібного розміру, через який глядачі не змогли б стежити за виставою. Водночас в очікуванні, що хтось допоможе розв'язати проблему тарганів-бігунів, починаються зйомки. Якогось дня до Наумова навідується князь Мишицький, високий худий пан, строго перпендикулярний до підлоги, наче залізна паля, застромлена посеред поля. Він убраний у чорний піджак, виношений до лиску на ліктях і пошарпаний на плечах через безперервне струшування рясної лупи. Його прадід свого часу надихнув Достоєвського на образ князя Мишкіна в романі «Ідіот». Князя супроводжує невисокий чоловічок, імовірно, нащадок давніх слуг дворянської родини. Ця особа має право присутності, але не слова. Князь питає Наумова, чи бажає той вести розмову французькою. Украй здивований режисер пропонує йому поговорити рідною мовою.

— Я можу розв’язати вашу проблему з тарганами, — без передмов заявляє Мишицький.

— У який спосіб?

— Прирученням. Я маю слабкість до комах… Я прочитав французькою всі 12 томів Фабра.

— Дуже добре, — каже режисер. — Що вам потрібно?

— По-перше, сировина: таргани. Я замовлю, щоб мені їх роздобули, і дам про себе знати.

Справді, за чотири дні він приходить в один із павільйонів «Мосфільму». З рук свого асистента бере два слоїки й, піднісши їх до світильника, демонструє двох темних комах усередині: чорний тарган трохи менший, а другий, червонуватий, з довгими кучерявими вусами, помітно більший.

— Оцей червоний більше придатний для приручення, — пояснює князь.

— Де ви його надибали? — питає Наумов, який ніколи досі не бачив тарганів такої породи.

— Мені його надіслали з Баку.

— А де ж ми їх, таких, наберемо?

— Хто-небудь… або я сам поїду в Азербайджан. Знадобиться… двісті особин…

— Навіщо так багато? Бігунів тільки шестеро.

— Згода, але відбір здійснюється на основі рівня послуху…

— Чийого? — не второпав Наумов.

— Тарганів. Я підозрюю, чимало з них не захочуть мене слухатися.

— Робіть, як знаєте, — каже тоді режисер, який має так чи інак відзняти перегони.

— Нам також слід вирішити, на якій поверхні відбуватимуться змагання, — зазначає Мишицький.

— Ми думали скористатися з більярдного столу.

— Чудово! — схвалює князь і з легким поклоном іде геть.

Художник-постановник купує майже новий більярд і доставляє його своїм помічникам, щоб вони влаштували на столі шість бігових доріжок.

Граф знову виходить на зв’язок, цього разу телефоном, аби повідомити, що з Баку прибули двісті червоних тарганів. Він просить чимдуж привезти більярдний стіл до нього додому, щоб негайно розпочати навчання. Коли робітники доставляють більярд на місце призначення, вони бачать, що бідний князь мешкає в напівпідвалі, у маленькій квартирі, що складається з передпокою й однієї кімнати. Пропхати більярд у кімнату фізично неможливо. Тому вони залишають його у брудному дворі, типовому для густонаселених спальних районів. Наумов приїжджає, щоб особисто перевірити ситуацію. І переконується, що більярд ніяк не вміститься в передпокої, де до того ж розташована кухонька з каструлями та пательнями.

Того ранку князь просив режисера не впадати у відчай. Насправді він усе переміряв шнурочком і гарантує, що більярд легко вміститься в кімнаті. Треба тільки розпиляти його на чотири частини, аби пронести через передпокій, а потім склеїти столярним клеєм або з’єднати за допомогою болтів. У будь-якому разі, таргани не мають відчувати жодних тріщин чи опуклостей на поверхні столу. Таким чином, більярд розпиляли й повторно зібрали; і князь міг почати свою роботу з приручення тарганів, одного за одним випускаючи їх на зелений оксамит. Для примусу князь застосовував кінчики павиних пір’їн, які залишилися йому у спадок від матері. Дресура починалася на світанку й закінчувалася пізно вночі. Для спілкування з тарганами Мишицький навіть винайшов спеціальну мову, яка включала дивні дмухальні та гортанні звуки. Тим часом Наумов знімав інші сцени фільму й відкладав епізод із перегонами на потім, цілковито довірившись князю щодо технічного розв’язання. Одного чудового дня той прийшов із доповіддю. Відчай у його очах стримувала належна аристократові гідність.

— На жаль, пане режисере, комахи не слухаються мене, — сказав він твердо.

— То що ж тепер?

— Тепер я зрікаюся своїх зобов’язань і, звісно, відмовляюся від будь-якої компенсації.

Він крутнувся по-військовому і швидко вийшов зі студії, щоб приховати непередбачені емоції.

Того ж таки вечора Наумов зібрав співробітників, а також запросив удову Булгакова. Було ухвалено рішення призупинити зйомки приблизно на двадцять днів і впродовж цього часу знайти відповідну заміну сцені з тарганами.

Князь більше не показувався, та, коли вже подумували влаштувати собачі перегони, Наумов вирішив вирядити до Мишицького свого асистента, щоб дізнатися, чи не сталося позитивних зрушень. Асистент повернувся за годину з приголомшливою новиною: у князевому напівпідвалі діяло на повну потужність підпільне казино. Люди в переповненому передпокої та щасливці, які зуміли проштовхатися до більярдного столу, робили ставки на різні номери тарганів. Маленькі тваринки щоразу слухняно стартували за командою Мишицького, який отримував свій відсоток із усіх ставок, плюс іноді випускав на доріжку свого улюбленого бігуна на прізвисько Яничар, який гарантовано перемагав. Наумов негайно вирушив до князя, щоб і собі побачити ігрову залу. Князь стояв позаду стартових боксів, розташованих на початку шести бігових доріжок. Маленькі дверцята були з’єднані з довгою віссю, що тяглася вздовж боксів. Щойно поставлені гравцями гроші опинялися в торбинці, яку тримав князів прислужник, Мишицький тягнув за вісь зі шнурочками, і шестеро дверцят маленьких боксів одночасно відчинялися. Таргани миттю висипали на доріжки і мчали впевнено й без зупинок до самого фінішу.

Наумов був настільки щасливий, що не смів навіть словом дорікнути Мишицькому за його зникнення. Він наказав робітникам винести більярд із квартири за тією таки системою, за якою його заносили. Стіл реконструювали в одному з павільйонів «Мосфільму». Князь прийшов, щоб режисирувати перегони тарганів, погодившись на гонорар, який належав дресирувальникові настільки цінному й унікальному, як він.

Коли зйомки було завершено, Мишицький домігся права повернути більярд у свою кімнату, щоб почати новий сезон підпільного казино. Наумов неодноразово відвідував його в години, коли робилися перерви в перегонах. Він хотів з’ясувати, за якою системою так успішно князь приручив тарганів. Знадобилося зо два десятки зустрічей, перше ніж князь довірив режисерові секрет свого успіху. Він зрозумів, що таргани люблять чорний колір — той, що найближчий до повного мороку, яким вони звикли втішатися у своєму лігві. Відтак на бортику столу, у кінці кожної з шести бігових доріжок, він наклеїв квадратики чорного копіювального паперу. Таргани, вирвавшись зі стартових боксів, опинялися у сліпучому світлі на зеленому оксамиті і щодуху мчали на чорну пляму, яка давала їм надію гулькнути в підземний тунель, сповнений такої жаданої життєдайної темряви.

[…]

На жаль, у моїй пам’яті залишається Радянський Союз, яким я його побачив кілька років тому. І я маю особливі почуття до тих днів і до тих зустрічей. Тому не хочуть падати мури, що зберігають мої спогади, і я уподібнююся до старих селян, які з ностальгією розповідали мені про попередню війну. На власний сором, я хотів би знову пережити ті часи й дозволити тому світові забрати мене, щоб я віднайшов усю свою тодішню затятість і знову боровся з ним, намагаючись, однак, урятувати атмосферу поезії й духовності, якою дихалося у друзів і на засніжених вулицях.

На щастя, є оці великі рукописні книги, де я знаходжу собі притулок, коли мені потрібна зустріч зі спогадами. Сьогодні один із таких днів — зокрема тому, що туман сховав долину й узяв голос річки, що біжить там, унизу. І я вирушаю в Грузію кількарічної давнини.

Поїздом до Єревана, столиці Вірменії. Опівнічна пора. Незручні ліжка, волога білизна, умивальник спільний із пасажирами сусіднього купе. Бруд і поличка, що б’є мене по колінах із кожним поштовхом поїзда. Туалет без туалетного паперу, який систематично краде провідник. Нарешті вранішнє світло показує нам простори полів і лісів, які масштабують людей і тварин. Грандіозне прибуття в Ростов у супроводі притоки Дону, широкої й без чітких берегів, позначених тільки заростями очерету, між якими іноді проблискують невеликі багнисті заплави з витягнутими на сухе рибальськими плоскодонками. Іще одна ніч у потязі, і, нарешті, ми на Кавказі. Цілюще повітря в усі пори року на чорноморському узбережжі Грузії. Зокрема, у Новому Афоні з повною блакитного світла ротондою, де збираються люди, чекаючи на поїзди. Я бачу будинки посеред нерегулярних садів, оточених парканами. Вузькі ґрунтові стежки, що ведуть до моря, де-не-де губляться серед гілляччя. Отак у часи мого дитинства ми діставалися з диких дюн до садів Кастельабате. Подекуди тягнуться у воду невеликі бетонні пірси, що до них швартують човни або ловлять із них рибу. Можливо, вони допомагають тільки купальникам, бо з пірса можна одразу зануритись у воду подалі від берега, замість того, щоб іти з мілини кам'янистим дном. Свині з трикутними дерев'яними нашийниками, що мають перешкоджати їм пролазити між живоплотами в городи. Ми прибуваємо в Тбілісі о другій ночі. Нас зустрічає Тенгіз. Тоді — до батька Мадлен. Наступного ранку о десятій поспішаємо до Параджанова й бачимо на столі прибори, загорнуті в листя інжиру. Параджанов клопочеться, гостелюбно показуючи нам килими та інші коштовні речі, що він бозна-де понадибував. Квартира потроху заповнюється друзями. На лавках уздовж країв тераси з хисткими вильцями розставлені казанки й тарілки, виблискують на сонці келихи. У глибині тераси — відкрита ванна з пластиковим рукомийником, підвішеним на різницькому гаку. Стільці, лавки і скрині тягнуться вздовж іншого краю тераси, на який виходять двері квартири його сестри.

Опівдні Параджанов везе мене до старих «Сєрних Бань», сірчаних лазень, таких любих Пушкіну й Лєрмонтову. Він довіряє мене Ґареґіну, грузину років п'ятдесяти, що відмиває людей, як море гальку. Служник заводить мене в кімнатку з вентиляційним отвором у центрі невеличкого купола й обладнану двома кам'яними лавами під стіною. Там із примітивного душу падає на землю струмінь насиченої сірчистими гранулами води, що нагадує рідкі екскременти. Постійно мокра підлога вистелена плиткою, що зберегла по краях трохи кармазиново-червоного кольору, решта все цементне. Ґареґін скидає простирадло, що як спідниця закривало йому ноги, чіпляє на гачок свій фартух і залишається голий. У нього мужицька мускулатура з нерівними складками під виступами сідниць. Я зиркаю на нього мигцем, коли він іде, щоб замкнути двері. Мене більше, ніж на мить, охоплює жах від думки, що я можу опинитися в лапах сексуального маніяка. Щоб заспокоїти мене, він одразу одягає сині пластикові трусики. У його жестах читається якась первісна варварська сила. Я боюся тільки, щоб він мені не зламав якої кістки. Я віддаюся на милість його вправності, але не послаблюю своєї уваги. Я боюся, що від тертя мої родимки вигорять, як голівки сірників. Його робочі інструменти такі: брусок мила, що його Ґареґін укидає в зношений личаний мішечок, на який поливає водою. Потім він дме в мішечок, роблячи з нього овальну повітряну кулю, що спливає піною. Він возить долонею по цій кулі, вивалюючи на мене цілу хмару піни. Тоді дуже сильно стискає мені щиколотки й ковзає пальцями вгору, женучи мою кров через коліна аж до серця. Те саме він проробляє з моїми руками. Тоді починає ходити мені по спині, а лежу в піні з заплющеними очима. Лише зрідка скрикую від болю, коли відчуваю, як тріщать мої ребра. Нарешті він намилює мені голову, шкребучи між волоссям своїми квадратовими пальцями. І враз мені знову пригадується дитинство: мої кузини тримають мені голову нахиленою над газетою, і я бачу, як сиплються на розгорнуті сторінки світленькі жваві воші. Ми з Ґареґіним не обмінюємося ані словом. Лише час від часу він гортанно крекче, демонструючи свої зусилля, та іноді показує мені знаками, якої позиції я маю прибрати. Пхнувши мене під душ для кінцевого ополіскування, він скидає свої трусики, обертає навколо пояса простирадло, як перше, надіває фартух і, з тазом і відром у руках, дивиться на мене, чекаючи на оцінку своєї роботи.

— Харашьо? — питає він.

— Харашо. Спасіба, — кажу, розглядаючи під шаром води червоні криваві плями на своєму тілі — від несамовитого тертя.

Після лазні — гарячий чай у товаристві Параджанова, який чекає на мене в татарському ресторанчику. Арабська музика поміж кучерявого волосся на скронях служителя.

Ми ходимо вулицями старого Тбілісі, що тягнуться до центральних проспектів, наче слизькі пересохлі струмки. Старезні акації застрягли у вузьких тротуарах, і їхні стовбури закінчуються химерними потовщеннями. Гілки сягають блакитних і кремових вікон або терас із єдиним парапетом, на яких у своїх піжамах дихають свіжим повітрям недужі, що йдуть на поправку. Хтось посеред вулиці Кіпіані залишається сидіти в залізному кошику свого старого балкона упродовж багатьох місяців. Виходить із дому раз на тиждень, щоб зібрати порожні пляшки й обміняти їх на півлітри горілки. У домі шестеро синів, юних і вродливих, з вини різних своїх слабостей скуштували в’язничного хліба. Один відбув десять років за зґвалтування російської туристки. Батько завжди на своєму місці, з крислатим капелюхом на голові спостерігає млявий вуличний рух. Розповідають, хтось пропонував йому гроші за послугу — щоб він зробив вагітною жінку замовника. Але дружина мовчазного спокусника з балкона відмовилася віддавати в оренду чоловікову мандрівну плоть, за що сплачує виснажливими нічними насолодами.

Двори тісно поставлених будинків збирають купи сухого бруду. Спіральні сходи — залізні або з побитими шашелем дерев’яними балясинами — досягають останніх горішніх терас. Благодать похована під кучугурами осіннього листя. Воно — країна душі, це Тбілісі! Великий будинок у стилі модерн, із порталом, утвореним дерев’яними ощепами — невимушеними, як пурхливі підписи, без скла, повні брудного повітря. Такими є вікна й балкони аж до центрального жерстяного купола — іржавого і дзвінкого, як керамічний горщик. Невдовзі залишки металевого опору перетворяться на чорний пил, і кожна крапля дощу стане кулею, пробиваючи тендітну павутину. Вхідні двері, як і в решти будинків, що є окрасою кварталу, вгрузли нижче рівня вулиці майже по дверну ручку. Параджанов розповідає, що камені під цим асфальтом були лазуровими, і в дні, коли їх ховали під щебінь і смолу, він прийшов попрощатися з ними — з кожним — стоячи перед катком, що навіки стелив на них асфальт.

Раптом він відчиняє двері й, ідучи вгору сходами, запроваджує мене у своєрідний трансатлантичний корабель у сухому доку, уже почасти демонтований. Тераси, сходи; ми піднімаємося на мансарду, де мешкає стара шляхетна пані, колишня актриса і співачка. Нас вітає перелякане обличчя в глибоких зморшках, дозрілих у ностальгії за втраченою славою. Шия закутана прозорою вуаллю, що лежить на побитій міллю сорочці, яку доповнюють сині спортивні штани. Ми сидимо за столом, накритим білою скатертиною. Поруч, на розкритому фортепіано, стоять розгорнуті ноти. Сторінки втримуються на місці двома довгими свічками, які впродовж років заломилися саме так, щоб найкраще виконувати свою функцію фіксаторів сторінок.

Параджанов просить даму прочитати який-небудь вірш, і старенька актриса декламує нам уривок із Буніна. Вона заледве вислуховує наші компліменти, бо, нездатна стримати емоції, зачиняється на кухні.

Собачий холод, що прийшов зі Скандинавії, заморожує мені коліна, доки я волочу ноги поміж темного і збудженого натовпу, який заповнює велетенські зали очікування вокзалу. Потім ковзаю суцільною кригою, що вкриває перон № 7, із якого опівночі відбуває наш поїзд.

Купе з двома паралельними ліжками доволі зручне. Воно ледь-ледь зігріте. Як є, в одязі, не скинувши навіть шарфа, я вкладаюся на своє ліжко й дозволяю силам механіки підкидати і струшувати мене. На другу ночі спека в купе така, що хочеться скинути з себе не тільки одяг, а навіть шкіру. Упродовж багатьох годин я почуваюся, мов ті лічені монетки, що ними калатає у своїй карнавці жебрак, просячи милостиню по церквах. Однак мені щастить також упіймати трішечки сну. Аж ось у синюватому повітрі спалахують низки вогнів Петербурга, розмазані, як сльози. Готель «Асторія», що нині включає також старий готель «Англетер», де вчинив самогубство поет Єсенін, зручний і повний англійських слів. Після швидкого сніданку я прогулявся навколо Ісаакіївського собору, а ще вулицями, якими в дитинстві ходив Набоков. Щоразу, коли я опиняюся перед чимсь, чия краса й сила схиляє мене думати, що воно існуватиме століттями, одразу в кістках мені починає нити нетривалість мого життя. Ми — як тіні птахів, що на коротку мить пробігають цим мармуром і цими чудовними фасадами.

Якби не було статуї Марка Аврелія, пам’ятник Петру Першому не мав би тієї форми, яку має. Усе залежить від чогось, що прийшло раніше. Мені пригадується бідний чернець-пекар, якого ми з Тарковським, подорожуючи Італією, зустріли у великому монастирі Трізулті — нині майже покинутому. Тільки один старий чернець продовжував випікати — для себе і для лічених бідних подорожніх — по кілька буханців хліба. Він сказав: «Цьому хлібові понад тисячу років. Щоразу, як я замішую тісто на хліб, я беру трохи дріжджів із замісів попередніх днів. Я не можу дозволити, щоби згас цей маленький знак із сивої давнини. Бо з ним згасне іскра тих часів».

Це справедливо для всього в житті і, перш за все, для мистецтва. Гарна сучасна річ містить у собі закваску, залишену мистецтвом минулого. У певному розумінні — неможливо створити щось без минулого. Тільки творення світу було вибухом новизни.

У Петербурзі вночі, коли Нева й канали вкриті кригою, відблиски вогнів не тонуть у воді, а розтягуються крижаною поверхнею. Таксі, перетинаючи примарні перспективи, зупиняється на світлофорах, які світять червоним у метафізичній пустелі цієї покинутої столиці. На думку спадає Неаполь із його болем і казковими бувальщинами, які полощуться разом із білизною в повітрі, що ним дихали Бурбони. Тут білизна незчисленних колон нагадує про імперський блиск.

Не раз уже я згадував Інну Олевську, велику художницю, яка створює скульптуру з порцеляни. У поїздку Італією вона взяла з собою валізу з чорним хлібом і вареними яйцями, які їла, прихилившись спиною до стін соборів чи до пам’ятників.

Вона мініатюрна й убирається, як маленький самурай. Її шпакувате волосся підтримують дві чорні оксамитові стрічки, які, схоже, ладні також частково прикривати вуха, а третя смужка оксамиту тримається згори голови, де зустрічаються дві кіски, один сантиметр завтовшки кожна. Не знаю, чи звичайне тіло ховається під довгою й широкою спідницею й розмаїттям блузок. Ми побували в її маленькій квартирі, яку вона тримає в напівтемряві й де випадає пересуватися в лабіринті з білої порцеляни, розставленої на колонах. На підлозі натомість лежить занурена в сон, простягнувшись у натуральний зріст, та, яку художниця називає «безіменною музою», натхненницею всіх її фантазій. Сонна жінка з двома ледь означеними і близько розташованими персами на грудній клітці, яка переходить у м’яку рясноту живота, що наводить на думку про вагітність. Однак там немає набряклості, а лише — ряснота, прикрита аж до босих стоп габою, на якій де-не-де проростають крихітні пуп’янки троянд. Вродлива жінка, чиє тіло — хоча й дещо деформоване — притягує, на зразок тієї прірви, що від неї паморочиться в голові.

Щоб виготовити таку скульптуру з порцеляни, треба було побудувати відповідного розміру пічку, і можна ствердити, що це єдиний такого роду твір у світі.

Інна запропонувала нам легкий суп, салат, ми пили «шипшину». Потім — чай із арабськими солодощами. По червоних стінах навколо розвішані картини, оксамитові костюми, намиста, старовинний вишитий одяг та екрани.

Далі — лабіринт творів мистецтва, серед яких також знайшло собі місце широке, вкрите зеленим оксамитом розкладне ліжечко, на якому Інна відпочиває. Мені стоїть перед очима та розніжена муза з рясним животом під персами, соски яких наводять на думку про пару близько посаджених очей.

Холод уже не такий лютий. Усі мармурові колони, а також дерева вкриті білою памороззю. Ми простуємо живописним світом. Наш друг Міша Мейлах, який щойно закінчив переклад написаних англійською творів Набокова, везе нас, щоб показати диких качок у каналах позаду великого, облямованого синім, кафедрального собору Растреллі, і попиває маленькими ковточками свій трав’яний напій, що тримає в пляшці поруч зі своїм водійським місцем.

Я дивився на диких качок, що виділилися синіми плямами на тлі присипаної снігом криги, і думав про свого шваґра, який — щоб пристрелити одну з таких бідних тварин — просиджував цілі ночі в халупі, закутаний у шалі, у високих вовняних шкарпетках на ногах, украдених у моєї сестри. Годинами він удивлявся в дзеркало озерця, чекаючи, коли прилетить із Росії бодай одна дика качка. А нині перед моїми очима цілі зграї цих птахів, їх петербуржці шанують так, як шанують котів римляни; і тут теж є літні дами, що кидають крихти хліба з парапетів.

Пожежа в Москві: вогню вже немає, але з-під завалів піднімається дим. Я почуваюся вояком Наполеона в часи походу 1812 року. Російське населення на вулиці опускає «вуха» вушанок. Враження, наче навколо тебе маса собачих голів. Вони пересуваються під кучугурами рваних хмар. Я дивлюся на них через віконця Романової машини. Його «Жигулі» враз наповнюються музикою. На касеті всі хіти одного французького саксофоніста за останні сорок років. Я слухаю, схиливши голову на спинку сидіння. Музика не дає мені чути зовнішні звуки. Вантажівки та автомобілі ковзають повз нас безгучно. Заляпані грязюкою автобуси підбирають людський тлум, що вивалює з «гастронома». Здається, ось душі мертвих росіян вирушають в останню путь по сороковинах, піднімаючись сходами нагору, поруч із янголом, який волає про вчинені ними добрі справи, а диявол викрикує про їхні гріхи.

Я оглядаю крізь віконця машини широкі брудні вулиці, заповнені не так пасажирськими автомобілями, як вантажівками, що сунуть із увімкненими фарами крізь бурю пилу та снігу, здійняту снігоприбиральними машинами, які сьогодні повернулися до роботи. З вузликами, сумками та валізами в руках ідуть вулицею прості містяни, похнюпивши голови в полуденних сутінках. Роман їде за вантажівкою, що везе в кузові старі полинялі смугасті матраци. Роман намагається не відриватися від цього барвистого вантажу, бо він розважає нас. Але на Бульварному кільці ми губимо вантажівку, й одразу нам здається, що вся Москва зробилася сірою.

Я заплющую очі й бачу себе в’язнем у Німеччині — у дерев’яних шкарбанах, гумовому комбінезоні та з ганчіркою на голові, на етапному марші через руїни розбомбленого Касселя. Раз у раз величезні напівзруйновані будівлі падали від пориву вітру, розсипаючись на купи щебеню та цегли. А тоді знов тиша й відчай порожніх вікон. Саме під час етапування крізь покинуте місто я звідав оте відчуття, наче я деінде, віддалік від загроз і цього злиденного життя. І вперше я подивився на метеликів без бажання з’їсти їх, як згодом написав про те у вірші[19].

На Манежній хуртовина лютує навколо Романової машини. На крупі Красної площі видніються цибулини куполів Василія Блаженного, схожі на аеростати, готові до зльоту. Навколишні будівлі скупчили в собі сузір’я жарин, на яких спочивають їхні башточки й вежі, а повіви вітру повсякчас роздмухують попіл і розпалюють ті жарини. Коли ми віддаляємося, усе валиться позаду нас, і повітря, сіре від диму, наповнюється спалахами та іскрами вуличних ліхтарів, які вибухнули над цілим містом.

Певної миті машина загрузає в багнюці, що скупчилася під мостом, який веде на площу Комсомолу. Ми знаходимо притулок на Казанському вокзалі — станції, звідки рушають поїзди Транссибірською магістраллю. Сюди заходиш наче у два величезні собори, розташовані під прямим кутом і з’єднані спільними нефами. Великі зеленкуваті склепіння, з яких звисають гігантські світильники над головами неспокійного люду, що зважає здебільшого на свої валізи.

Найперші запахи — аромат цитрусових — ви відчуваєте очима, завдяки помаранчевому кольору, що виділяється у плетиві тіл. Потім долинає дух квашеної капусти, змішаний із азійськими спеціями й запахом зеленої м’яти. Компактна маса людської плоті заповнює навстоячки весь простір підлоги і сходів, що ведуть на другий поверх або вниз — у підвальні камери й лабіринти складів та депо. Люди пробивають собі шлях ліктями або непорушно куняють на купах пакетів, клунків, зв’язаних мотузками сумок і мішків картоплі та огірків. Бороди, хутряні шапки, пальта, шарфи, широкі обличчя, мигдалеподібні очі, жовта шкіра, киргизькі або монгольські долоні, що міцно тримають ручки валіз.

Огрядні вокзальні служительки, одягнені в біле, простягають охочим циліндри морозива «ескімо», що виявляється твердим і теплуватим на зубах. Припливна хвиля натовпу суне, дихаючи в потилицю переднім і в обличчя зустрічним. Переповнена аудиторія на кріслах, а там — щільна черга перед касами. І така сама картина в іншому крилі, де тягнуться до стелі дві рослини, що живляться соками з ґрунту, у двох великих діжках. А в глибині — туалети, де купчаться чоловіки: вони курять, притулившись до мурів, облицьованих пожовклою білою плиткою, створюючи теплу тютюнову хмару.

Я бачу кімнату Матері й дитини, на сходах до якої численні подружні пари влаштовують на відпочинок немовлят у дитячих візочках, очікуючи на тривалу мандрівку залізницею. Я рухаюся крізь цю органічну масу, смакуючи ідею останньої путі, коли велика подорож збере разом тих землян, що переживуть атомну катастрофу, готових до нового місця призначення десь у космосі. Гордовитий і загадковий персонаж прихилив голову до бордюрного ощепу стіни, втупився в курний світильник і безгучно артикулює слова, готуючись до проголошення тосту. Заспані істоти скулилися, чекаючи на подорож, як на нічний жах, періодично здригаються на гучні повідомлення вокзального радіо. Погляди ніжні й агресивні. Китобої, чукчі, торгівці, вівчарі, любителі кумису, узбецькі збирачі бавовни, робітники з видобутку золота, геологи, шукачі меду в тайзі, мисливці на диких тварин, селяни, службовці, медики, військові, цигани в зелених сорочках і крислатих капелюхах.

Скрипаль із мокрим від поту чубом на лобі лежить на підлозі поруч із рядом автоматів газводи і споглядає ноги тих, що переступають через нього. Гортанні голоси, дзюркотлива мова загорнутих у шалі східних жінок, з долонями рожевими і блискучими, як нагадування, що навіть ця частина тіла є інтимною. Мадяри з фруктами на перевернутих валізах, групами, наче вони сидять навколо багаття. За дверима до перонів та сама щільність людської маси, що й усередині. Довгі поїзди стоять на коліях перпендикулярно до будівлі вокзалу. Падає сніг, але вечір такий ясний, що добре видно в небі повитий туманом півмісяць.

[…]

Теплохід «Азербайджан» відходить із Одеського порту об одинадцятій вечора. Я дивлюся на море з ілюмінатора своєї каюти. Нас супроводжують мартини, показуючись у світлі прожекторів і тут-таки зникаючи. Із верхніх палуб мандрівники кидають недопалки, що згасають у морі. Простягнувшись на ліжку, я звертаю увагу на гуркотіння машин, від якого вібрують панелі. Перед сном я читаю кілька сторінок із Чжуан-цзи. Мені запала в пам’ять фраза: «Знати, що є речі непізнавальні, ось вище знання».

Я прокидаюся рано і прогулююся пустельною палубою. Сідаю на лавочці й дослухаюся до рипіння. У всьому цьому безлюдному просторі з’являється киргизький хлопчик, щоб сісти поруч зі мною. Раз у раз він зиркає на мене з підозрою й недовірою. У нього очі тягнуться аж за його опуклі вилиці, як траншея на обличчі. Він одягнений у зношену вельветову курточку з подертими петельками, що не тримають кістяні ґудзики. Я порпаюся по кишенях, шукаючи льодяника: один із отих безнадійних жестів, якими намагаємося продемонструвати велику турботу. Знаходжу смугастий камінчик, підібраний на березі Кури. Показую хлопчикові знахідку, як можливий подарунок, але він одразу йде геть, майже роздратований, із настовбурченим неслухняним волоссям на голові. Я піднімаюся двома сходами й зупиняюся перед іще порожнім басейном. На старій газеті лежить пара темних окулярів. Чимало пасажирів уже поспішали до поручнів на палубах. Ми всі подібні до Христофора Колумба, того дня, коли показується земля на видноколі. «Азербайджан» повільно входив у порт Варна в Болгарії.

Злива супроводжує наш автобус до групи великих готелів на узбережжі, куди італійці приїжджають полювати на жінок. Я сиджу під деревом і дивлюся на пустельний пляж із розгорнутими барвистими парасольками. Мартини ходять на піску й періодично проганяють дрібніших птахів, що намагаються поживитися хлібними крихтами. З того короткого візиту до Болгарії запам’яталося, що повітря пахло трояндами. У Туреччині пішло на краще. Нас зібрали і приголомшили твердим світлом білих мармурів грецького міста Ефес. Дивовижні античні руїни з залишками фонтанів і палаців, які тягнуться вздовж великої Вулиці Куретів аж до Будинку Кохання поруч із театром.

У Кушадасі заледве оглянули невеличку мечеть. Двір із двома великими побіленими платанами, а потім ґанок і за відчиненими дверима інтер’єр мечеті з килимами на підлозі та вікнами барвистого скла. Я скидаю черевики й босоніж заходжу в мечеть. Старенький сліпий молиться навколішки в центрі невеликого килима. Підвівшись по молитві, він іде до дверей і, проходячи повз мене, попри те, що не чув мого голосу, питає:

— Італієць?

— Так, італієць, — відповідаю приголомшено.

Нічого більше не кажучи, він невпевнено шукає ногами свої капці, недбало покинуті на мармурі ґанку. Спромігшись нарешті взутися, він іде геть. А я питаю гіда, яким чином він міг розпізнати в мені італійця.

— З того, як ти ходив босоніж… — обертається до мене гід. — Італійці не вміють ходити килимами.

Ми дісталися Стамбула. Швидкі автомобілі на недоглянутих дорогах зачіпають бордюри розтерзаних тротуарів перед ятками, де виставлені болти, свердла та інші механічні причандалля серед викопних мушель. Вітер крутить по землі недопалки та пачки з-під цигарок, а з бічних вуличок періодично висипає юрма, рухаючись квапливо, майже бігом. Машини проїжджають тротуарами, залишаючи чорні плювки мастила вздовж крамниць, більше схожих на гаражі. Масне повітря облизує шляхові знаки й ребра будівель, бризкає пилом у темні лискучі обличчя люду, що, квапливо дрібочучи, безнастанно кудись — не знати куди — тікає. Старий продає воду й час від часу сам її п’є, демонструючи, що вона чиста. Візки вже повні білого винограду й динь. Дрібні торгівці на низьких ослінчиках тримають напоготові жмені готівки в руках, щоб міняти на іноземну валюту. Ми перетинаємо залізним мостом морську протоку. Море людей, шалей, носів над чорними вусами; сонцезахисні окуляри, розкладені на великому столі — їх постійно витирають від пилу жмутком пір’я. Ми біжимо до великих мечетей. Ось Блакитна мечеть. Роззувшись, заходимо всередину, щоб потрапити під чари розцяцькованого купола на велетенських колонах. Я не думав про Мухаммада. Я думав про маленьку людину, яка втілила в камені сповнену духовності фантазію. З очима горі, я був зворушений, я пишався, що я теж людина. Тільки в Кордові я зазнавав таких емоцій серед лісу колон у великій мечеті. А тут мені наче хмара блищаків увійшла в очі. Я стояв поруч із однією з чотирьох колон. Лазурові відблиски грали на кераміці, що вкриває стіни. Потім я вийшов надвір, у розлогий сад, що розкинувся між двома величними мечетями — Святої Софії та Блакитною мечеттю. Я хотів відпочити на одній із численних дерев’яних лавочок лимонно-жовтого кольору під сіткою, за якою ростуть високі мальви. Однак лавки були мокрими. Якийсь старий вистелив лавку великими листками мальви й усівся зручненько. То я й собі так само влаштувався.

[…]

Один тбіліський історик пише, що «сонне дерево» було, імовірно, першою рослиною, що виросла на землі після потопу. З Ноєвого ковчега, коли він причалив до верхівки гори Арарат, повиходили тварини, п’яні від утоми й виснаження, і рушили через калюжі й болото. Сонце швидко висушило гірські схили, і тварини досягли єдиного на всю долину дерева, під яким повкладалися спати три дні під кроною, що випромінювала музичний аромат.

Про те «сонне дерево» є також згадка в щоденнику турецького вояка, що близько тисячного року бився проти вірменів. Він пише про дерево, яке впродовж цілого літа тримало в стані безпробудного сну їхнього командувача, через що наступ турецького війська перервався на весь цей час.

Ці два повідомлення, принесені на крилах легенди, створюють, однак, тло для інших оповідей, ближчих до нас у часі, а отже, набагато вірогідніших. Пошуки «сонного дерева» велися як у вісімнадцятому столітті, так навіть і в дев’ятнадцятому. Потім із цього приводу усталилося тривале мовчання. Аж доки 1910 року один англієць зійшов на берег у Батумі й пішки подався в гори. Він мешкав на віддалених селах Дагестану, а коли повернувся до Батумі, щоб сісти на грецький корабель, показав малюнок дерева з обрідним та обвислим листям на покручених гілках, що встромлялися кінцями в землю, утворюючи щось на кшталт величної і просторої клітки. Англієць стверджував, що знайдена й замальована ним рослина, поза сумнівом, є «сонним деревом». Бо насправді він теж тішився тривалим сном під тими гілками, де повітря, сповнене музичних вібрацій, здавалося, мрячить у вічі.

Коли моя дружба з Параджановим зміцнилася кількома зустрічами у Тбілісі та Москві й одного чудового дня ми кружляли пікапом вулицями та провулками в околицях Боржомі, він розповів мені про «сонне дерево». Також режисер Резо Табукашвілі в часи мого одужання в Грузії згадував про це дерево в зв’язку з Вітторіо Селлою. Цього геолога з Б’єлли, онука чи то правнука Квінтіно Селли, наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя наукові дослідження привели в гори Грузії. Він мав при собі велику дерев’яну фотокамеру і зробив чимало знімків. Закарбовані на фотопластинах історії горян, завмерлих у грандіозних декораціях. І було там також багато фотографій окремих дерев, що не завжди надавалися до класифікації. Саме розглядаючи знову й знову зображення тих сповнених магії дерев, Резо питав себе, чи, бува, Вітторіо Селла не намагався відшукати «сонне дерево».

Тож, коли Параджанов знову заговорив зі мною про те дерево, я охоче пристав на пропозицію разом вирушити на його пошуки. Ми проїхали Менгрелією, через зелені чайні поля, і досягли сухих пагорбів, де хмари білих метеликів над дикими травами заповнювали весь простір перед очима. Параджанов витирав піт із чола широким листям виноградної лози, посадженої хтозна-ким і коли. Першу зупинку ми вирішили зробити серед руїн монастиря, де тягнуло сирістю. Напевне, ці руїни були місцем великого поклоніння, оскільки на одному з каменів ми побачили свічки й сірники. Ми підживилися пухким грузинським лавашем і місцевим йогуртом «мацоні». Одразу вам скажу, що цей різновид йогурту є найкращим у світі; його італійська назва, імовірно, походить від імені музиканта, який 1855 року приїхав у Тбілісі з Міланською оперною трупою й разом із рештою не схотів повертатися в Італію.

Нам із Параджановим товаришили в цій подорожі дві жінки — моя дружина і грузинська подруга моєї дружини. Ми відпочивали в прохолодному затінку, і я, куняючи, слухав історії, якими Манара ділилася з моєю дружиною. То була історія кохання двох жінок. Манара, яка дружила з обома, вислухала свого часу їхні звіряння. Оскільки я завжди маю напохваті диктофон, я ввімкнув його й викрав ці щирі сповіді.

Будь ласка, вислухай мене з відкритим серцем… Ти знаєш, скільки добра я зробила для Русідам… Я була її тінню. Я не мала свого особистого життя… Я занедбала свою роботу в університеті, свої дослідження з орієнталістики. Усі мої духовні й фізичні сили були присвячені тільки Русідам. Я рятувала її від усіх неприємностей, дбала про її хвору матір, а коли Русідам занедужала, то я піклувалася також про неї. Я не заперечую, що вона теж підтримувала мене, коли я втратила Бориса. Між нами справді була духовна близькість і моя велика відповідальність за її обдаровану особистість. То після всього як вона могла так зрадити мене? Як могла наплювати мені в душу? Я вже нічого тепер не розумію. Не можу повірити, що геть усе в ній трималося на самій брехні! Але ж не приймають у подарунок помаду, половина якої залишилася на губах іншої людини. Я більше не вірю в її мистецтво, бо воно таке саме брехливе, як вона. Мені розплющились очі. Зрештою, може, воно й на краще. Відтак я нарешті повернуся до власного життя… Однак зараз я маю викласти все до ладу. Усе почалося два місяці тому, коли в її майстерню прийшла та жахлива особа: висловлюється гучними фразами, повторює чужі судження… позірна інтелектуалка, владна, зарозуміла, прихована психопатка… Ти би злякалася, якби її побачила. На кого вона мене проміняла? Якби ще на когось іншого, гаразд, я могла би зрозуміти її, вона закохалася… Але ж — на цю… Коли я вилітала до Самарканда, Русідам навіть не проводжала мене в аеропорт, бо ця особа була з нею. Вони сказали, що поїдуть зі мною обидві, тож я відмовилася. А коли я повернулася, то одразу відчула, що в майстерні Русідам панує геть інший дух: пахощі індійських трав, багато дрібних речей переставлені, з’явилися якісь вульгарні статуетки. Відтак я заявила, що не терпітиму її дружби з цією особою. Поміж решти, я помітила важливу обставину: коли ми взялися за руки, обмінюючись невеличкими компліментами, я відчула, що її шкіра вогка. З огляду, що тоді не було спеки, це означало, що вона не хоче найменшого фізичного контакту зі мною. Я запропонувала їй вирішити, хоче вона залишитися зі мною чи з тією. І вона відповіла, що я важу для неї набагато більше, ніж та, і що без мене вона не може жити, і ствердила, що більше не пустить її ні до себе додому, ні в майстерню. Я подумала, що все налагодиться і стане як у давніші часи; і перед моїм науковим відрядженням до Туреччини ми співали разом у кафедральному соборі Сіоні народну грузинську пісню восьмисотого року, а потім пішли у вірменську церкву, де Русідам співала псалми ченця Канітаса. У Туреччині я для себе нічого не купила, а натомість — зворушена відновленням наших стосунків — привезла Русідам старовинну турецьку вазу, на яку витратила всі гроші, які мала. Отож я повертаюся й бачу, що ця «дама» сидить у майстерні Русідам, наче в себе вдома. Вона примилялася до Русідам і ходила за її хворою матір’ю. Я здобулася сказати:

— Бачу, ти не дотримала обіцянки, не порвала з нею.

А вона мені на це:

— Я їй сказала, та вона однаково приходить. Я не в змозі її прогнати… знаєш… цікаво, як одна людина стільки всього знає й уміє настільки захопливо розповідати. Якщо я побачу, що вона така жахлива людина, як ти кажеш, я матиму достатньо сили, щоб розірвати будь-які стосунки.

Напруженість між нами зростала, аж поки дійшла до ступеня, коли я поставила питання руба:

— Або я, або вона. Я більше так не можу… Звільни мене від цього тягаря.

Русідам опустила очі.

— Нанулі, — сказала вона впівголоса, — ти знаєш, як я тебе люблю… Навіщо ти загострюєш проблему? Я маю потребу у спілкуванні з цікавими людьми, а ти надміру категорична… Я відчуваю, що завдаю тобі прикрощів… Ти занедбала свою роботу… Дай мені трохи часу… А натомість надолуж наукову роботу…

Ти уявляєш собі? Вона просить мене перечекати, щоб витримати цей бруд, цю зраду… Я розумію, що творчій душі необхідна й важлива свобода, вона має жити на повну, усе бачити, інакше страждає також її живопис… Ти, можливо, знаєш про її страх перед чоловіками, після того її першого і єдиного досвіду з художником, який зґвалтував її… Але вона жінка… і може мати оті темні бажання… Це природно… і я… я її заспокоїла щодо всього… Але вона хоче, щоб я зачекала… Я вже місяць чекаю… Вона вже, либонь, викинула мене з голови… Я була б тобі дуже вдячна, якби ти відвідала її, побачила, як вона там… І прошу тебе, скажи їй, що з її боку це не тільки зрада, але також невдячність… І що квіти, які вона мені подарувала, — хоч вони вже засохли — досі стоять у мене в склянці, поруч із ліжком.

Моя душа збентежена. Я почуваюся винною перед Нанулі. Як вона там? Мені казали, вона нездужає. Як я втомилася від життя! Я в розпачі. Я відчуваю жахливу провину, але Нанулі теж винна. Вона була категоричною… Тільки потім я зрозуміла, що забирала весь її час, витіснила собою решту всього в її житті, її історичні дослідження. Я вирішила, що для неї буде ліпше, якщо ми розійдемося. Маю також зазначити, що справжній наш розрив стався два роки тому. Саме з тих днів тягнеться тріщина між нами. Зустрівшись уперше, ми з Нанулі одразу відчули, наскільки ми близькі.

Біль і нещастя об’єднували нас. Вона сказала мені, що я посіла місце її чоловіка, на той час небіжчика, а я страждала від наслідків насильства, якого зазнала. Ми обидві заприсяглися не думати більше про чоловіків. І все було гаразд, аж доки, два роки тому, до неї не прибився друг дитинства, який завжди її любив і досі кохає. У нього є дружина й діти, але Нанулі для нього є чимсь більшим, а головне, саме через це своє кохання він серйозно навчався й чогось у житті досягнув. Їхня зустріч сколихнула Нанулі, і часто так траплялося, що вона, перебуваючи поряд зі мною, насправді ширяла думками десь далеко, занепокоєна, сумна… Якогось разу ми поверталися з виставки; купили на вулиці гарячого хліба й узяли таксі, щоб їхати до мене. Дорогою вона раптом просить водія зупинити й виходить, говорячи, мовляв, їй негайно треба додому. І біжить до метро.

— Нанулі, візьми хліб! — гукаю їй.

Вона бере його, а тоді грубо кидає мені назад, на сидіння. Я мало не збожеволіла. Я зрозуміла, що тієї миті вона ненавиділа мене, бо я стою на заваді її пристрасному коханню. Я не могла потім забути, як вона кинула в мене той лаваш. То був край усьому. Я телефонувала їй аж до півночі, а оскільки не маю вдома телефону, спускалася і дзвонила з вулиці кожні десять хвилин. Я благала її матір, щоб вона переказала Нанулі, щойно та повернеться, що я чекаю на неї. Але вона не прийшла. Мені здавалося, що я померла. Я поховала тієї ночі нашу любов. На ранок після того жахливого дня вона прийшла, і я виклала їй усе, що думала… що вона брехлива зрадниця і що між нами все скінчено. Вона намагалася заспокоїти мене клятвами на мертвих, але мій біль не минув. Нанулі невдовзі захворіла, і я бігала, щоб доглядати її. Проте, коли я була в неї, то часто чула, як дзвонить телефон, і вона перехилялася через край ліжка й розмовляла впівголоса. А вже коли вона одужала, між нами все наче владналося… Однак мені не давало спокою усвідомлення того, що вона здатна будь-якої миті покинути мене, і, певним чином, це залишало мене відкритою для зустрічі з кимсь справжнім. Ось так з’явилася пані. Вона дуже цікава особистість. Вона теж самотня й нещаслива. Разом із тим, я відчуваю велику провину перед Нанулі. Кажуть, вона нездужає. Але я не наважуюся прийти до її ліжка зі своєю провиною.

На жаль, я перервав звіт про наші з Параджановим пошуки «сонного дерева». Продовжу іншим разом.

За течією Кури ми досягаємо долини, яку називають шовковою. Сухі віковічні тутові дерева стоять тут величним неживим лісом.

«Мертві потопельники» — кажуть про них місцеві старі, що мешкають у хатинках неподалік підвісного мосту над річкою. Справді, тридцять років тому повінь трималася надзвичайно тривалий час у заплаві, що тягнеться аж до передгір’їв, які стоять своїми ногами в руслі Кури.

У давнину шовкопряди заповнювали шовковиці своїми коконами, і жінки з довколишніх сіл приходили, збирали кокони в мішки й «заморювали» в казанах, які підігрівали в жаровнях на обмілинах річки. Після цього вони могли тягти шовкову нитку, змотувати її у клубки, які їхні чоловіки возили в Кутаїсі на Шовковий ринок. Нині шовковиці стояли сухі, а земля була встелена гілками, що рипіли під ногами, наче кістки цілого війська потрощених скелетів. Проте одна велика шовковиця досі була жива, і Параджанов неодмінно хотів мені її показати, бо багато хто вважав, що то є «сонне дерево».

Шовковицю ми побачили близько п’ятої пополудні. Дерево сягало метрів десяти заввишки й рясніло зеленим листям і ягодами, доволі дивними, чорними й білими. Поруч стояла хижа старого Чабуа, який запарив нам у річковій воді листя м’яти та ягоди шипшини. Його фізична слабкість давала нам враження великої духовної сили. Ми всілися на лавці при стіні хижі, поруч зі старим, який постукував ціпком землю в себе між ступнями. Він запитав нас, чи ми прийшли до нього по поради щодо шлюбу.

— Ми шукаємо «сонне дерево», — сказав Параджанов.

— Це не воно, — запевнив старий.

Уже смеркалося, коли ми почули чиїсь кроки в засипаному сухими гілками лісі. Показалися юнак і дівчина, віком не старші двадцяти років. Дівчина тримала під пахвою згорнуту білу ряднину, а хлопець мав у руках полотняну ташку. Старий показав їм знаками, щоб наблизилися до дерева й розстелили ряднину на землі під деревом. Чабуа підійшов до шовковиці і здійняв галас, скрикуючи хрипким голосом і вимахуючи руками. Численні птахи, що сиділи серед густого листя, ураз знялися в повітря, струснувши з гілок багато стиглих ягід, які посипалися на розстелену ряднину.

Тоді старий перевірив, як шовковиці попадали на тканину. Білі й чорні ягоди утворили дві окремі купки. На жаль, цього разу вони не перемішалися, як бувало в більшості випадків. А отже, прогноз щодо шлюбу цього разу виявився негативним. Хлопчина вручив Чабуа ташку зі скромною винагородою, і молода пара сіла, плачучи, на суху колоду. Згодом, трохи вгамувавшись, вони підвелися й рушили геть, щоб відтепер іти в житті різними шляхами. Тоді ми повечеряли старими шашликами, що були в полотняній ташці, а переночували в бібліотеці — маленькій дерев’яній споруді, установленій на палях, аби в негоду під нею могли ховатися корови.

Проминувши широку долину річки Арагві, ми йдемо за течією Тереку, що приводить до безлісих гір, подекуди вкритих оксамитовою зеленню, але здебільшого — самим лише мохом. Дістаємося села, що притулилося під велетенським Казбеком, який підноситься на п’ять із половиною тисяч метрів. Тут, нагорі, бджоли смокчуть квіти будяків. Саме в цьому селі Параджанов колись познайомився з показним молодим вівчарем, дуже обдарованим художньо. Той мешкав у хижі на краю села. Повернувшись у Тбілісі, Параджанов на власні кошти накупив дорогих книжок з мистецтва і знову поїхав до того села, щоб віддати їх вівчареві. Але того не було на місці. Юнак, либонь, був десь із отарою на пасовищах. Тоді Параджанов склав книжки на підлозі й на лежанці. Коли він зачиняв за собою двері, у хижі не видно було навіть клаптика підлоги, цілковито не заставленої стосами книжок. Відтак він більше не думав про обдарованого вівчаря, з яким заледве був знайомий і на якого просто захотів справити враження.

Одного літнього вечора, тиняючись головною вулицею Старого Тбілісі, Параджанов наштовхнувся на групу підпилих молодиків і зрозумів, що від них варто триматися подалі, щоб не вскочити в халепу. Але один із молодиків приступив до режисера й пильно подивився йому в обличчя.

— Ти отой Параджанов, що знімає кіно? — запитав він.

Параджанов мовчки кивнув.

— То це ти той, хто змінив моє життя! — проказав молодик.

Тільки тепер Параджанов упізнав у ньому юного вівчаря.

— Книжки! — вигукнув режисер неголосно, іще не до кінця впевнений, шукаючи підтвердження у сповнених жару очах співрозмовника.

— Саме ті книжки отруїли мені душу. З них я зрозумів, що в живописі вже зроблено все, — сказав молодик і пішов, пильнуючи, щоб хода його була рівною.

Того ж таки вечора Параджанов дізнався, що нині той вівчар декламує поезії при мангалах, де смажать шашлики.

Коли Параджанов закінчив свою розповідь, ми саме проминали високогірний санаторій, що його часто відвідують навіть іноземці заради багатого на озон корисного повітря, дуже дієвого у випадку легеневих інфекцій. Дістаємося Ольґеті й піднімаємося пішки до невеликої групи нині занедбаних веж, у яких люди з навколишніх сіл зачинялися під час перських та турецьких навал. Уже ближче до полудня ми опиняємося в теплішій місцині, на шляху, обсадженому великими горіховими деревами. Зупиняємося біля церковки, захованої поміж великих груш без плодів. Під грушами готує недільну трапезу родина прочан, що прийшли сюди здалеку. Усередині церкви, у тісному просторі грецького хреста мури закопчені полум’ям свічок, приліплених на камені або встромлених у пісок у великих жерстяних ящиках.

Жалюгідний інтер’єр із маленькими малоцінними іконками серед ганчірок і пляшок на землі. В одному кутку, покритому тканиною, посуд, прибори й начиння для приготування їжі тим, хто прийде на поминальну трапезу. Надворі ж майорять на вітрі кілька смужок тканини, причеплені до гілок груші на знак віднайденої благодаті. Родина прочан пропонує нам шматочки смаженої курки в горіховому соусі, а коли ми влаштовуємося трохи осторонь, перекочує нам кавун і дві маленькі дині.

В’їжджаємо на територію Вірменії і прибуваємо в монастир Ахпат, де Параджанов знімав фільм про життя великого поета-ченця Саят-Нови. Я сів на те місце, де актор, що виконував роль ченця, відпочивав після того, як переніс у безпечне місце книги з затопленої повінню бібліотеки. Вологі книги впродовж кількох днів сушилися на високих мурах і дахах великого монастиря, аж доки вітер почав ворушити й гортати сухі сторінки, і шурхіт, що вказував на відновлене життя святого писання, змусив усміхнутися молодого поета.

То був кристально ясний день, і погляд губився в далекому мерехтливому сяйві, що наводило мене на думку про Каспійське море. Але Параджанов одразу сказав, що Каспійського моря звідти не видно. Близько четвертої ми віддаляємося від тих кам’янистих гір, що вітер їх наповнює звуками, але все здається нерухомим, оскільки там немає нічого, що вітер міг би підняти чи зрушити. Ми зупиняємося скупатися в сірчистій воді лазні, яку тримають для обрідних мандрівників доглядач років шістдесяти та його дружина. Вони також пропонують нам рушники й показують, як піднятися вгору сходами, що ведуть під могутні гілки велетенського дерева.

Як видається, повигинали гілки того велетня — за допомогою ваг і противаг — самітники, що видовбали свої келії по вертикалі, вистеливши їх усередині сухою травою й циновками. Від цієї невеликої спільноти пустельників, утікачів з монастиря в Новому Афоні, збереглися тільки окремі перекази, і вчені, які приходять у гори простежити їхню історію, мало що здатні відшукати. Нині велетенське дерево служить альтанкою для відпочинку тих, хто зупинився в сірчаній купальні. У заглибленнях під кроною дерева розкладені матраци та старі ковдри. Ми з Параджановим простяглися на матрацах, підозрюючи, що оце, імовірно, і є «сонне дерево». Справді, майже одразу наші повіки обважніли від повітря, сповненого музичного гомону.

[…]

По околицях Москви є села, а також дачні селища в оточенні березових лісів, у долинах на берегах Москви-ріки, де живуть сотні інтелектуалів. Вони виводять собак на прогулянку й зупиняються побалакати одне з одним, притулившись до парканів, що оточують невеличкі городи, на яких росте салат і капуста. Восени вони загрібають ногами барвисте опале листя і збирають яблука. Узимку ходять, провалюючись калошами в снігові замети. Навколо них завмерли всі гомони, і голоси, що долинали здалеку, більше не біжать телефонними лініями. Вони живуть із оренди, здаючи іноземцям свої московські квартири.

За часів несвободи у столиці налічувалося щонайменше триста драматургів і тисячі прозаїків і поетів, об’єднаних в одну велику спілку, яка могла вирядити їх на творчі роздуми в будинки відпочинку в гори або на узбережжя Чорного чи Балтійського моря. Більшість із них жили з допомоги Інституту культури, який потім ховав їхні твори по якихось шухлядах на віки вічні. Майже всі вони тішили себе ілюзіями, що відмова в публікації зумовлена політичними причинами, тобто щось у їхніх творах нібито може допекти вищим ешелонам влади. На жаль, переважна більшість із них писали речі малозначущі, попри всю увагу й очікування західних друзів, готових заприсягтися щодо високої якості їхньої творчості. Себто йдеться про поцінування і підтримку «наосліп» тих цензурованих праць. Тоді було складно виїхати за межі Росії, щоб подорожувати й відвідувати великі столиці західних країн, а нині, коли весь світ доступний, ніхто вже не запрошує, а їм бракує коштів на такі дорогі поїздки.

Вони живуть у сільській тиші, дуже подібні до персонажів, змальованих Чеховим. Імовірно, декого з них сьогодні посіла справжня печаль од усвідомлення мізерності їхньої писанини. Але більшість і далі нарікає на брак паперу, що змушує видавництва скорочувати свої плани. Хтось має виняткові задуми — твори на межі порнографії, нині доволі модні, — але утримується з поваги до дружини.

Дехто думає, що слід би писати англійською, як робив Набоков, але для цього знадобилося би запрошення й дозвіл на проживання в Лондоні чи бодай в околицях. Перекладачі нарікають, що видавці вимагають суму в іноземній валюті з того, хто хоче публікуватися в Росії. Письменник Бабілов[20], який у 1937 написав слова до популярної пісні, не спромігся відтоді опублікувати геть нічого і пояснює це винятково загальною заздрістю до успіху того вірша, покладеного на музику. Перебудова нарешті дала йому відчуття, що час відновити творчу працю; та, як на те, лікарі заборонили йому курити через емфізему легенів, а він, якщо не курить, не може зосередитися. Забуті всіма, вони запрошують одне одного на цілющі відвари й пережовують злостивості, заздрощі й образи. Вони не говорять про політику, а ночами дивляться на зірки з ніжністю, типовою для тих, хто на щось чекає тільки від неба. Вони повсякчас спираються головами на дерев’яні стіни, нагріті великими сільськими печами, і з ностальгією згадують запах асфальту великих столичних проспектів. І повторюють рішення, навічно призупинене: слід би повернутися в Москву. Але машини поламані, автобуси переповнені, і квартири наразі перебувають в оренді. З іншого боку, не можна також покинути тварин, які теж обплели їх павутиною стосунків.

Нас відвідав Саша Влазов, художник двох останніх фільмів Параджанова. Він теж вірменин і мешкав у Баку, де Параджанов знімав більшість своїх історій. Зрозумівши, що відносини між двома народами погіршуються, Власов навантажив усі свої коштовні колекції — антикваріат, ікони, книги, античні монети і старовинні меблі — на вантажівку і приїхав до Москви, де влаштував речі на зберігання по домівках друзів. Він розповідав нам про вірменський цвинтар у Баку, де є надзвичайно красиві пам’ятники роботи італійських скульпторів.

Власов — рафінований пошуковець творів мистецтва, його родину в Баку часто відвідував Лятиф Керімов, імовірно, найбільший у світі знавець килимів. Цей перський друг, що теж мешкав в Азербайджані, показав йому дуже рідкісні килими з порнографічними мотивами. Влазов хотів би знайти бодай один такий, тому часто відвідує східні базари та приватних колекціонерів.

Мене він обіцяв повести на Центральний овочевий ринок у Москві, де виставляють свій крам азербайджанці — він хоче навчити мене вибирати ґьойчайські гранати й довгасту хойсонську цибулю, найкращі продукти у світі. Ось чому мені дуже сподобався бакинський салат, що ми з Антоніоні куштували на Каспійському морі. Цибулю нарізають тоненькими скибочками й вичавлюють на неї сік ґьойчайського граната, що кровоточить, як ножова рана. Потім додають дві краплі виноградного оцту та щіпку солі.

Надвечір я пішов у гості до Ролана Бикова, який сьогодні є найбільш заповзятливим чоловіком у Москві: він створив перший банк у Росії, а інші відкрив у багатьох колишніх республіках, разом із успішними теле- і кіностудіями. Блискучий актор і режисер фільмів для дітей, а тепер — меткий і проникливий бізнесмен.

Він улаштувався в одній із небагатьох старих дач, уцілілих серед величезних багатоквартирних будинків. Закрижанілою вулицею люди вигулювали породистих собак. Саме коли я наближався до тієї дачі, мене досягнула звідкілясь із ночі давня російська пісня у виконанні Нані Брегвадзе. Аж тоді я відчув, що віддаляюся від тих американських музичних мотивів, які заповнили мою душу й досі лунають усередині мене так, ніби я для них найбільш придатний інструмент. Я йду, пов’язуючи себе з цією великою частиною Європи, укритою снігом і кригою, що стане однією з найважливіших республік у відродженні нашого континенту.

Про це ми розмовляли, сидячи навколо невеликого столу в товаристві двох молодих туркменів, що приїхали до Бикова у справі відкриття банку в їхній столиці. Не знаю, яким чином, але розмова торкнулася також подарованого Рузвельтом Сталіну «Пакарда», який зараз на «Мосфільмі», на зйомках. Зрештою, саме поблизу будівлі «Мосфільму» розташовувався закритий гараж, де й нині стоять усі автомобілі вищих органів влади. З нашої невеличкої квартири можна бачити, як щодня виїжджають і повертаються сюди довгі чорні «ЗІЛи».

Бажання поїхати куди-небудь потягом виникає в мене зрідка, приблизно так само, як раз на два-три роки тягне випити кухоль пива. Маю додати, однак, що я люблю російські залізничні станції за їхню викопну масивність, де пасажири тонуть у багажі, викликаючи в уяві картини корабельної аварії.

О дев’ятій вечора в супроводі групи відданих друзів ми проходимо величезною галереєю Київського вокзалу, а далі — кілометровим пероном, на якому стоїть наш потяг. Небо в нас над головами сплющене, і в натовпі людей і валіз ми не обмінюємося жодним словом. Потяг ковзає рейками, і Москва у вікнах вагона віддаляється. Вечеряємо вареними яйцями й запитуємо себе, чи ми взяли з собою все, що мали взяти. Я засинаю о третій годині ночі, а прокидаюся на світанку.

Україна під водою. На дерева в цвіту навколо дачних ділянок ллє ливцем. Лічені жінки плуганяться розмитими дорогами, занурюючи гумові чоботи глибоко в рідку багнюку, і видається, наче вони підганяють копняками білих гусей, що чалапають перед ними.

Осьде й Київ зі своїми монастирями й дивовижними церквами, що визначають обриси пагорбів над просторим Дніпром, у затоках якого юрмляться човни. Земля повсюдно біла від опалого цвіту. Казатин із пожежною каланчею поблизу станції; навколо городи, а сіре небо розкреслене електричними дротами, на яких тут і там сидять чорні ґави з мокрими крилами. Поблизу колії стоїть чорна коза.

Ми перезирнулися, і я показав їй на мигах, щоб трималася, бо вода заливала їй очі.

Далі потягнувся лісочок і темна земля, що чекає на соняхи. Убогі вулиці, але будиночки завжди акуратні й ладні навіювати казкову атмосферу. Вам одразу хочеться сказати, мовляв, як чудово було б тут замешкати. Тобто бажання таке може виникнути, однак не варто йому потурати. Цвинтар під деревами — здається, наче залізні ліжка розставили абияк, у довільному порядку серед високої трави. Дощ припинився. Дикі птахи летять рядочком у небі над станцією Брівки. Дачі відображаються у воді ставків. Далекі від усього світу люди витріщаються на поїзд. На якусь мить ми зустрічаємося очима з одягненою в синю куртку дівчиною, яка сидить на велосипеді. Я подумав про того великого письменника, яким є Антоніо Делфіно, і про його «Спогад про Баску».

Вінниця, де хати ховаються за фруктовими деревами поміж розгородженого парканами очерету. Садки й будинки без жодних ознак бідності, якщо не брати до уваги вулиць і провулків, де можна потонути в багні. Показалося сонце й забрало тіні з верхівок дерев. Листя посвітлішало, крони тримають під пахвою трішечки блакитного неба. Поміж трави вигулькують кульбабки — оті жовті квіточки, які потім утворюють пухнасті кулі, готові розлетітися пушинками навсібіч, варто на них дмухнути.

У Жмеринці жінки пропонують із платформи яблука, голуби завзято порпаються в непотребі з перекинутого сміттєвого відра. Будівлю вокзалу вінчають численні шпилі й башточки — чисто тобі східний собор. Моя дружина купила за три карбованці півкіла волоських горіхів. Жмеринку населяли євреї. Нині чимало з них емігрували в Америку й Австралію. На гілках тополь великі темні гнізда чорних птахів, що голосно крукають. Плямиста корова тютюнової масті розкарячує ноги й, витягнувши морду до потяга, мружить очі й упускає на траву теплий корж. Напевне ж, багато бідних італійських вояків загинули саме в околицях цього світу зачарованих садів. І, ймовірно, саме десь тут російський генерал, чоловік пані Марії, з якою я познайомився кілька років тому в Москві, віддав свого часу наказ про останню атаку, яка привела російську армію до Відня. Пані Марія переповіла мені дещо таке, чим поділився з нею чоловік. Тієї ночі армія стояла на відстані лічених кроків від італійської лінії, і генерал уже призначив час атаки на опівнічну годину.

Неаполітанський вартовий, не відаючи того, походжав траншеєю приблизно в ста метрах від танка, у якому перебував генерал. Італієць був настільки певний себе й необачний, що виліз із траншеї й почав прогулюватися її зовнішнім краєм, вартуючи італійські позиції. Раптом він затягнув на всю горлянку О Sole Міо. Мелодія досягла вух російських солдатів і зворушила їх. Генерал, пустивши сльозу, відклав атаку на годину.

Ліси простягають свої пальці з зеленими кінчиками, і далі, на незліченні кілометри, розкинулося хвилясте море низьких пагорбів, їхні плечі подекуди вкриті товстими наростами соломи. Земля настільки надійна, що, за умови її доброї волі, діє також, як вугілля. Жінки з білими хустками на голові, у рожевих або синіх фартухах. З вікон поїзда Україна видається чудовим місцем для пікніків у сільській місцевості. Я придивляюся до тріщин у зелених просторах молодої пшениці, куди стікає біль цього народу, що юрмиться на лавках по платформах залізничних станцій, серед пакунків і торбин. Параджанов розповідав мені, що українські жінки вишивають білосніжні сорочки при місячному світлі.

Робимо зупинку у Львові, це дуже важливий залізничний вузол. Виють сирени — так, наче ми прибули в морський порт. Риплять гальма, і жіночий голос із гучномовця повідомляє про прибуття й відправлення потягів. Світ рейок, що проглядають серед дерев у цвіту. Велика залізнична станція. Подумати лишень, Рустам розповідав нам про дивовижні палаци Львова. Саме тут він хотів знімати свій перший фільм, який потім довірив Микиті Михалкову («Раба кохання»).

Ночви сушаться на парканах, дядько курить, вистромивши голову з напівопущеного вікна зеленого поїзда, який потроху облазить, стоячи на мертвій колії. Дівчина з пластиковою валізкою чекає на щось. Її очі випромінюють блакить, а вуста дарують мені усмішку, бо вона зрозуміла, що я іноземець. Небо піднеслося вище, і сонце освітлює його купол здолу, наче ми зараз поховані під велетенською ясною банею. Трава збирає в тонку габу перші тіні. Птахи зробилися темним листям на деревах. Я йду подзюрити в жахливий туалет, де б’єшся спиною об металеві стінки. Щоразу, коли я рушаю туди коридором, мені здається, що йду на шибеницю. Моя дружина дала мені поради, як пристосовуватися, коли треба «за великою». Я намагаюся дотриматися інструкції й геть гублюся у ватерклозеті. Низьке сонце б’є просто у вічі. Я тепер усе бачу проти світла. Темні дерева стоять у гало; чорною здається троянда, яку я підвісив голівкою вниз до спиці, на якій тримаються вишиті фіранки.

У повітрі золотим туманом стоїть сонячний пил, виснучи на стінках, що піднімаються здолу. Скоро сонце сховається за першими обрисами Карпат. Поїзд спускається в долину, на мій подив, залиту світлом, і саме там ми в’їжджаємо в довгий тунель. З того боку на нас чекає ніч.

Тепер у небі світить молодик, а рейки паралельної колії виблискують під місяцем двома довгими мечами. Ці дві лінії нагадали мені про милого мені Альдо. Я бачився з ним у тратторії Монтебелло після мого тривалого перебування в Римі. Альдо мучила жорстока депресія, він привітав мене радісно, але вмисне голосно, щоб звернути на себе увагу завсідників. Він кричав, що почувається самотнім, як собака, що тепер йому за товариство біла смуга, яка ділить асфальтоване шосе. Ось чому він так часто їздить машиною. Він кричав про свою самотність серед усіх тих людей, маючи дружину поряд. Ми заприсягнися побачитися якомога швидше, а натомість за кілька днів по тому він застрелився.

Опівночі прибуваємо в Чоп: світ прикордонного контролю та зміни залізничних коліс. Звідси починаються вужчі колії. Тригодинна зупинка віддає нас під владу митників. Сидимо, похнюпивши голови, боячись, що з візами чи паспортами щось виявиться не так. Вирушаємо далі о четвертій.

Близько восьмої, ще вві сні, я відчув, що ми в Будапешті. Світить сонце. Угорська рівнина не надто віддалена від кордонів України. Зникає той трохи безладний світ, що мене так зворушував. Будинки під черепицею. Ми прибуваємо на Балатон — озеро довжелезне, як голод. Тисячі вілл ховаються в ріденькому сосновому лісі; а там бузок і плакучі верби, за ними — озеро в білих баранцях, бо дме вітер. Немов бачиш перед собою Фреджене або узбережжя Адріатики. Купальний сезон іще не почався, тож купальні та вілли стоять порожні. Бачимо тільки робітників у спецодязі, поплямованому вапном. Порядок часто буває ворогом поезії. На одній із зупинок до вагону заходить угорський кельнер, пропонуючи каву та напої. Геть інший світ. Загалом, сказати б: тут можна жити, а там треба мріяти. Проте я сповнююся байдужістю.

Я починаю тікати думками в ті квітучі українські села, що миготіли за вікнами. Я сподіваюсь, у Югославії, натомість, триватиме та, давніша пісня. Коротка зупинка в Загребі дає нам змогу вдихнути трішечки габсбурзького повітря. Я думаю про режисера Міміцу, з яким свого часу дружив. Потім хтось узяв нас за чуприни й розтягнув у різні боки, щоб ми далі йшли різними шляхами.

На пероні при нашій колії стоїть молодик років двадцяти з видаленим волоссям на зап’ястях і двома довгими косами. Поруч із ним його стара бабуся в чорній сукні та хустці. Раз у раз вона спантеличено позирає на онука й поправляє перехоплене гумкою пасмо волосся.

Прямуючи з Загреба до Італії, поїзд перетинає вузькі долини. Хорватія ділиться своїми пахощами з тими, хто стоїть коло вікон вагонів. Гори піднімаються навколо нас вертикальними мурами й раз у раз показують нам на своїх долонях села, замкнені в недільній непорушності. Так аж до станції Зідані Мост. Відтам — падіння в море Трієста, червоне від призахідного сонця. Місто повне сміття й опухлих від вітру пластикових пакетів, що виробляють акробатичні фігури на площі Саби. Я пригадав смак білого вина, яке ми пили з моїм другом і великим істориком Фабіо Кузіном. Присмак букета цього вина в роті підказав мені, що ми повернулися в Італію.

Певні казкові світи живуть лише в пам’яті тих, кому пощастило їх побачити, перш ніж час і людське втручання безповоротно ті світи змінили.

Упродовж років у моїй пам’яті вибухають бомби, що сипалися на Грузію. Але нічого не відбувається. Я зберігаю недоторканими ясно-сині дні на Чорному морі. Я знову бачу свій приїзд у Батумі, де я зустрівся з Параджановим, залишивши борт теплохода «Адмірал Нахімов». У провулках сонце проникає навіть у лабіринти внутрішнього вуха. Сталіна вже немає кілька років, і саме в Батумі режисер Квірікадзе знімає кіно про життя славетного плавця, який щоліта пропливав уздовж пляжів Абхазії, штовхаючи перед собою пліт із портретом диктатора. Тридцять шостого року трапився вітряний день, плавець не втримав плота, і його понесло у відкрите море.

Машиною до Сухумі. Дорога вздовж моря часто біжить у тіні великих евкаліптів, які своєю спрагою висушують останні болота. У старій частині міста Сухумі набережна закрита низькою стіною з бетонних колон, що підтримують бліді пальми. Вузенький ріняковий пляж заставлений лавками-лежаками з грубих дерев’яних дощок із підголівниками. Маса неоковирних прямокутників, почорнілих від сонця й дощу, на яких сидять невеликі селянські родини, запекло лузаючи непіддатливе чорне соняшникове насіння. Повсюди відкидають безладну тінь почеплені на палиці тенти з простирадл. З низки дерев’яних яток, у проході між рядами лавок-лежанок і бетонною стіною, пропонують пиво й бутерброди. Тітки в рожевих фартухах продають соняшникове насіння, відмірюючи його склянками.

Ми з Параджановим під’їжджаємо машиною і спускаємося на пляж, просто в цю масу грубої деревини, що нагадує палубу величезного корабля. Хлопчина постав перед нами у спосіб таємничий і дивовижний. Спершу то був лише темний силует проти сонця, неясний у яскравому світлі, наче згусток густого пилу, що повис між лавками. Тоді якісь його частини почали набувати консистенції — обличчя, рука… Він повільно і зграбно рухався у вузьких проходах між лавками. Він ступив назустріч нам і всміхнувся, сідаючи навпочіпки — грудні м’язи в нього зібралися клубками під бузковою футболкою поверх синіх джинсів місцевого крою, трохи зашироких у стегнах і вузьких унизу, над босими засмаглими ступнями. Сергій відвернувся до моря, відмовляючи собі самому в щасті цієї зустрічі. Зрештою, це міг бути міраж. І вже згодом, розпитуючи хлопчину, він підбирав камінці й викладав із них на дерев’яній лавці перед собою вигадливі й витончені композиції.

Тимур — так звали юнака — пішов по свої малюнки, які він робив у години, вільні від доглядання за лавами-лежанками. Саме наприкінці сезону їх іноді намагаються цупити на дрова, щоб пекти перші стиглі каштани. Малюнки були дивовижні, і Сергій заповзявся неодмінно допомогти цьому талантові. Ми говорили, сидячи трохи оддалік, щоб дати оговтатися хлопцеві, трохи збентеженому нашою цікавістю. Коли ми повернулися до нього, він спав горілиць на одній із численних старих лавок. Я залишив Сергія самого поруч із хлопцем. Він сидів на лавці, у ногах юнака, ближче до моря. Сонце сідало, і Сергієва тінь поволі накривала Тимура.

Від Чорного моря земля швидко піднімається вгору, утворюючи гори з глибокими розщелинами та ярами, а з гір кидаються в долину потоки — так несамовито, наче з наміром учинити самогубство. А подекуди ви натрапляєте в горах на тісні видолинки, що зачерпують вас, як та ложка, що виловлює квасолю в рідкому борщі. Ми шукали Музичну мушлю, трав’янисту улоговину, до якої збігаються звуки з навколишніх місць — іноді дуже віддалених. Ми її надибали якось надвечір, наприкінці літа. Було тепло, і світло заливало гори, чітко вимальовуючи їхні профілі круг нас. До нас долинув звук дощу, який тієї миті падав у Зугдіді, тобто — на віддалі сорока кілометрів.

Якими стежками звуки досягають малої улоговини? Столітній грузин, що мешкає на краю цієї трав’янистої заглибини, розповів, що сюди долинають не тільки гуркіт грому чи бурі, що лютує в морі під Сухумі, але також — хвилі тиші, коли випадає сніг у горах, заглушуючи рипіння дерев. Нечисленні дослідники цього явища виявили звивисту тріщину, яка, почавшись у Музичній улоговині, з’єднується з іншими тріщинами й порожнинами, таким чином охоплюючи єдиною мережею майже все пасмо гір, аж до чайних рівнин у центрі Грузії та пляжів на березі Чорного моря. Цим повітряним колектором звуки досягають улоговини. Велетенський музичний інструмент, чи, краще сказати, катеринка, корпус якої утворили гори та скелі.

Ми зупинилися в невеликому селі Мачалскалі, дерев’яні будинки й хижі якого розкидані схилом. Сюди веде ґрунтова дорога, що тягнеться далі в гори. У селі мешкають колгоспники, які рубають ліс і годують худобу. Літня жінка відчинила нам невеличку бібліотеку, розташовану на краю долини. Ми були втомлені, і радше хотілося відпочити, аніж вибирати книжки. Маленьке приміщення з дерев’яною підлогою, на якій лежало кілька мертвих птахів, що потрапили у фатальну пастку після того, як цікавість змусила їх проникнути за розбиту шибку. Ми вибираємо кілька книжок і просимо дозволу почитати їх на балконі. Перед нами долина в оточенні лісів і найближча гора, за якою видніються інші — що далі, то менш насичені кольором, через товщу вологого повітря, яка створює це виразне відчуття далечини. Під балконом проходить стадо корів, зачіпаючи рогами підлогу. Засинаючи з розгорнутими книжками на колінах, ми відчуваємо запах свіжого сіна, яким тягне з косовиці на великій рівнині під стрімким схилом, де ми зупинилися з’їсти диких груш посеред моря трави — метр заввишки. Коли ми прокинулися, усе навколо нас — сволоки, балки і стіни бібліотеки — усе було вкрите білими метеликами, що втекли з лук, від косовиці. Навіть маленька груша перед нами стояла вся в цьому снігу. Коли спустився вечір, метелики знялися й полетіли в напрямку неторканих лук поблизу джерела сірчистої води. Навколо нас залишилося тільки трохи поламаних крилець — наочне свідчення тієї прикрої міграції.

[…]

Коли помер його батько, який за життя заслужив на велику повагу в усьому Азербайджані, бакинська влада за два чи три дні після похорону влаштувала церемонію вшанування пам’яті митця. Саша Вларов і його мати повернулися додому з великою фотографією в рамі, що стояла позаду столу, де сиділи промовці. Фото було не дуже вдалим, і Саша загорнув портрет у папір та поклав на шафу в коридорі. Тієї ночі йому приснився батько, який узяв сина за руку, повів його до кафедрального храму й підштовхнув до входу. На цьому сон перервався. Уранці Саша переповідає сон своїй матері, і вони вирішують піти в кафедральний собор о п’ятій пополудні — у час, коли в Баку заведено починати відправу.

На жаль, того дня приїхали родичі і вони не змогли здійснити свого задуму. Уночі Саша бачив той самий сон, який знову закінчився тим, що батько підштовхував його до входу в церкву. На світанку почав падати сніг, і така незвичайна для Баку примха погоди перешкодила роботі всіх міських служб. Люди були наелектризовані особливим святковим збудженням, а транспорт зупинився, не даючи можливості потрапити на роботу навіть тим, хто цього хотів. Через це Саша з матір’ю знову не дійшли до церкви. І ось уже втретє поспіль він бачив уві сні свого батька, який тим самим жестом спонукав його ввійти до церкви. Цього разу сон був перерваний жахливим гуркотом із передпокою. Саша навпомацки вийшов у темний коридор, щоб запалити світло. Там стояла густа курява — заледве можна було дихати, — а підлога була вкрита гострими уламками, які боляче впиналися в босі ноги. Нарешті він спромігся ввімкнути світло і з жахом побачив, що тиньк повідпадав від стелі разом з усією гіпсовою ліпниною. Великий батьків портрет у рамі теж постраждав, і всередині паперового згортка тепер бряжчали уламки розколотого скла. Саша одразу подумав, що це дедалі категоричніший вияв батькової волі, щоб родина повернулася до втраченої давньої віри.

Саша пішов того дня на роботу, а ще до п’ятої пополудні повернувся додому, щоб узяти матір і піти нарешті до церкви. Та виявилося, що він забув ключі на роботі, тож мусив дзвонити, щоб мама відчинила йому. Мусив чекати тривалий час. Нарешті почулися кроки в коридорі — мати наблизилася до дверей. Він зрозумів, що вона дивиться у вічко в дверях, щоб побачити, хто дзвонить. Цілком обґрунтована пересторога з боку матері. Однак вона чомусь не відчиняла. Він знову почув у коридорі кроки, що віддалялися й нарешті змерхли в глибині квартири. Можливо, мати не впізнала його? Саша подзвонив настирливіше, розуміючи, що материна обережність зумовлена її впевненістю, що син має ключі. Вона не стала підходити до дверей удруге, і Саша вирішив їхати на роботу по ключі. Він спустився першим просвітом сходів і обернувся до дверей своєї квартири, бо вони раптом розчахнулися; на порозі стояли двоє дивних типів, які сказали йому: поквапся, твоя мати нездужає. І дременули сходами на вулицю. Саша побіг до своєї матері, яку знайшов на ліжку — її обличчя було закривавлене від рани на голові. У розпачі він викликав швидку допомогу й кинувся шукати по квартирі медикаменти, щоб обробити рану. Попри те, що всі його думки були спрямовані зараз на матір та її стан, Саша зауважив, що з квартири зникли два дорогоцінних медальйони.

Його матір доставили в лікарню, а він пішов у поліцію, щоб повідомити про крадіжку, поза сумнівом, інсценовану кимсь із колекціонерів. Вийшовши з відділку, де відгонило пліснявим хлібом, він рушив вулицею навмання й не знати як опинився перед кафедральним собором, куди підводив його батько вві сні. Отож Саша заходить до церкви. Попри те, що всередині пусто, Сашу переслідує дивне відчуття присутності через виразний запах, що лине хвилями — так, наче відчинені вікна створюють протяг. І ці повітряні хвилі доносять голос, що ясно промовляє, чи то долинаючи з темної глибини нефів, чи то йдучи луною від мурів, як відзвук щойно закінченої відправи: «Не завжди тільки Бог стукає у твої двері».

Ми теж пішли стукати у двері. До одного з найвизначніших художників світу, який мешкає в Москві на одній із околиць, де все нове і просторе, за винятком квартир. Сніг і крига кілька разів ставали нам на перешкоді. Михайло Матвійович Шварцман, білобородий, із примруженими очима, видався мені доволі байдужим до всього, що лежить поза його роздумами. В одній з кімнат, де можна пообідати або випити чаю, купою, але в певному порядку, зберігаються його картини, і мила пані Іра показує їх нам, а потім спирає до іншої стіни чи ставить у коридорі, поруч із домашніми капцями, у які перевзуваються, приходячи з вулиці, де болото чи сніг. Михайло Матвійович Шварцман конструює розбірний собор.

Таке мені спало на думку, коли я оглядав його картини. Величезна будівля постає частинами в цій кімнаті, і час від часу — тобто, коли нагодяться які-небудь щасливці, яким Михайло Матвійович захоче показати свої роботи, собор по шматочках складається в єдине ціле. У щось таке, що могло би створити уявлення про готичну будівлю — але не стільки видовжену вгору кам’яну структуру, скільки живий духовний організм, що тягнеться до неба спогадами про фрески й великі картини минулого. Спостерігаючи цього дивовижного старого, я зрозумів, що він дедалі більше стає в’язнем собору, який сам зводить. Справді, коли моя дружина, зауваживши його відсутній вигляд, запитала: «Михайле Матвійовичу, де Ви витаєте думками?», Шварцман відповів відверто: «Наче — з самим собою».

Ми поїхали автобусом до Ясної Поляни, світу Льва Толстого. По двох годинах путі зупинилися у Крапивні, селі, яке щороку вшановує кропиву. Старовинне село — колишнє містечко — тулиться навколо церкви з дзвіницею, ледь похиленою на лівий бік. Люд уже юрмився на лавках перед сценою вуличного театру. Місцеві зачудовано спостерігали за танцюристками в костюмах, які рухалися так, як їм підказувала пам’ять. Коли ми приїхали, навіть півень вів свій курячий гарем на вуличний фестиваль. Я думаю, що для москвича приїхати сюди зі своїми думами й подихати цим повітрям означає не просто коротку — на кілька годин — мандрівку, а здатність перенестися в інші часи, у неосяжність наївної простоти, яка живе в цих просторах під високим небом, подряпаним ґавами. Раптом люта буря розполохала глядачів, і на площі тільки залишився стояти, віддзеркалюючись у калюжі, півень, який позирав на своїх курочок, що їм із дзьобів крапала вода.

Залишаючи це місце, свого часу повне поважних установ і керівних органів, я побачив цвинтарну церковку з червоної цегли, зі жмутками трави й високим бадиллям неслухняної рослинності на даху й навколо проваль беззахисних вікон.

Її вигляд вразив мене. Я сподіваюся, що її ніколи не реставрують, і вона тривалий час стоятиме отак, із ознаками своєї занедбаності — не тільки на докір тим, хто її зневажив, але також для того, щоб її образ вічно був поетичним криком, більш промовистим і переконливим, аніж вигляд відновленої будови, що замаскував би ідею страждання, яка ліпше поєднується з болем численних могил на цвинтарі. Під вертикальними струменями зливи, яка тримала нас цілковито під водою, ми рушили далі автобусом, що віз нас до Ясної Поляни.

Плач дудука, цього традиційного вірменського інструмента, ринув на мене, коли я виходив із петербурзького ресторанчика, куди мене запросили. Грав старий чоловік, який навмисне прийшов до цього закладу, щоб мене вшанувати. І вступив у плетиво цих тендітних мережив, якими тремтіло й уболівало вологе повітря, що виходило з інструмента. Усе моє єство перетворилося на молитву, на страждання й поривалося просити пробачення примітивним звуком, майже белькотанням, аж доки бринітиме протяжне зітхання, мерхнучи разом із подихом.

Я збирав ці звуки настільки уважно й напружено, що сів поруч із музикантом і дозволив цим плачам дудука проникнути туди, у пам'ять, де зберігаються звуки мого дитинства.

[…]

Маленька вітрина на першому поверсі будинку, де Бродський прожив із дитинства аж до часу, коло його вислали з Росії, завжди стоятиме мені перед очима. То був світ пилу і старих ляльок, виставлених на огляд для людей, готових зачаровуватися. За кілька секунд по тому я ввійшов у старий будинок, щоб відвідати квартиру, де поет жив зі своїми батьками. Лабіринт занедбаних маленьких кімнат, де мешкали кілька родин, і їхня загальна кухня. Я сів там з надією, що хтось спроможеться відкрити для відвідин це місце, сповнене спогадами.

Часу вже минуло понад місяць, і я витаю думками у Вірменії. Мене приваблюють ці розкішні світи монастирів, зведених зі світлого туфу, а інші — темніші. У цій тиші й чекаю. Я впевнений, що з часом вони зупиняться, дикі й підозріливі звірі навколо мене. Я хочу прожити цю самоту, щоб мати безладні стосунки, сигнали, які оповідають про темні й таємничі потреби. Я не передбачав, що знов до мене повернуться ті місця молитви в глибині розбитих доріг і сонні тварини, які виходять на асфальт, бо там їм менше допікають мухи, оси й ґедзі. У тих місцях тиша — це не просто відсутність галасу, а зустріч, велика настільки, що вам перехоплює віддих і ви вбираєте в себе нерухомість світу, що замкнувся у своїх думах, перетворюючись на природу.

[…]

Будинок відпочинку Лікані стоїть у лісах Грузії, що тягнуться вздовж Кури. Я перебував там короткий час, одужуючи, коли Грузія була радянською республікою. Я блукав там асфальтованими доріжками парку. Я сидів на лавочках під велетенськими каштанами та липами. Чекав, коли проїде невеликий поїзд на три вагони за Курою, під горою, порослою соснами до самісінької верхівки. Вода бігла, як зазвичай, в Азербайджан, щоб заповнитися лососем, який утікає з Каспійського моря, готовий відкладати ікру в прісній воді.

Я голий у ванні з теплою водою, насиченою киснем, який лоскоче тіло, як своєрідний електричний масаж, і має заспокоювати.

Так мені говорить молода медсестра, споглядаючи ліс у широкі шибки. Час процедури відмірює невеличка клепсидра, що містить піску на 10 хвилин. Сьогодні клепсидра зупинилася на чотирьох хвилинах. Медсестра приходила кілька разів, перевіряючи її. Вона говорила й усміхалася до мене. Але я не розумію. Ясна річ, ми обоє намагалися з'ясувати, чому заблокувало пристрій. Пісок відмовлявся збігати вниз. На те не було конкретних причин. Медсестра показала мені невеличкий пристрій, щоб я сам перевірив. Повсякчас вона також нахилялася до кранів, регулюючи температуру на належному рівні. Кисень пощипував мене по всьому тілу. Так, наче мене намірялися залоскотати. Жінка стурбовано подивилася на мене. Раптово вона занурила руку у ванну.

Описати грузинку може видатися найпростішим у світі завданням, оскільки риси її часто бувають виразними й чіткими. Але завжди є ризик дуже поверхового портрета. У грузинській жінці часто є жест короткозорості, тобто легке примружування очей, аби створити дистанцію між вами й нею, але дистанцію не в метрах, а радше — у днях або роках: якби жінка насилу вас упізнавала, коли ви з нею вже одружені. За першої зустрічі з грузинською жінкою вам завжди видається, що ви вже десь бачилися — чи то мимохідь, чи то вві сні, тому ця гра в короткозорість не дозволяє їй шукати в пам'яті перші образи давнього знайомства.

Старий Василій носив на голові кашкет від давнього — до 1920 р. — однострою залізничників: чорний, із жорстким дашком, із масними плямами на берегах, якими кашкет торкався голови. Червона сорочка навипуск і темно-сині штани, а поверх сорочки — жилет, що застібався на тридцять металевих гачків. Він сам або вдвох із дружиною кроїли й шили весь одяг, який носили. Зрештою, так робили їхні сільські родини в часи, коли харчувалися тричі на тиждень супом із трав. За винятком однієї неділі на рік, на яку припадало велике релігійне свято. Вони жили разом із кіньми та іншими домашніми тваринами, а деякі з їхніх мудреців уже передрікали, що прилетять металеві птахи, які одним колом зможуть звести докупи двох братів, які перебувають за сотні кілометрів один від одного. Коли почалися заворушення, спричинені революцією, розраду вони знаходили в молитвах, отриманих від батьків — нечисленних членів спільноти Войовничого Духа. Унаслідок тривалих переслідувань майже всі традиційно неписьменні; молитви передавалися від батька синові усно. Навіть упродовж 14-річного ув’язнення по таборах Василій вряди-годи втішався молитовними піснями, які повторював навстоячки при стовбурі дерева, сховавши голову серед листя. Він мусив стерегтися, бо саме через оцю свою віру зазнав депортації та репресій. Я попросив його продиктувати мені одну з його улюблених молитов.

Він говорив до мене, уникаючи дивитися в обличчя, адже боявся клієнтів санаторію, які постійно прогулювалися каштановою алеєю, яку Василій замітав щоранку з шостої до дев’ятої. Я сів на лавку й записав перший вірш молитви. Другий вірш — одразу по тому, як проїхала машина, що привезла в санаторій першого секретаря компартії Грузії. Третій — поблизу річки, де Василій чекав жінок із кухні, що віддавали йому мішечки з черствим хлібом. Аж тоді він повернувся до мене, і повіки його тремтіли.

— Та скажіть направду, дідусю, ви боїтеся?

— Так, трохи є.

Старий ледь повів світлими очима на благородному обличчі мушкетера з довгими сивими вусами, що кінчиками сягали вух.

Тоді він нічого більше не сказав. А я проїхався з ним автобусом до села — і далі, тротуаром, аж до його домівки, де на нього чекала його старенька, сидячи на дерев’яній лаві поруч із дверима. Вона чистила у відро картоплю для супу. Я тихенько присів поруч з ними й тут зрозумів, що Василій плаче. Старенька заговорила з ним стиха по-грузинськи, а тоді обернулася до мене:

— Ви йому пробачте ці його сльози. Йому соромно, що він зізнався про свій страх.

Я зціпив зуби і став дивитися на лушпайки, що падали поруч із моїми ногами.

Свіжі свинячі екскременти з перегрітих кишок, засохлий коров’ячий гній від дезорієнтованих тварин, що забрідають на широкий пляж, замкнений пасмом пагорбів, які вступають у море. Лічені пляжники: окремі чоловіки в трусах приймають сонячні ванни, нагадуючи сцени з фотографій дев’ятнадцятого століття, лежачи голою спиною на каменях або в тіні від сорочок, натягнутих, як тенти, на гілках.

Лушпайки від кавунів, черепки, а в центрі — громадська вбиральня, над якою висить хмара смороду і мух. З боку дороги натягнута металева сітка, об яку буцають головою дурні кози, а за дорогою бараки азербайджанців, які жують часник золотими зубами, а там далі, ближче до рибоконсервного заводу, обгороджений дротяною сіткою громадський парк із чотирма іржавими гойдалками, на яких гойдаються старі та дітлахи. Хвиля морських звуків прокочується пляжем і завмирає у вузьких щілинах каменів, що їх виїло море шляхом тривалого перетравлення.

Брудне повітря насувається з бідних районів, де туляться дерев’яні халупи з балконами — вони виходять на внутрішні двори, де з джерела крапає у відро вода. Тремтливі відблиски з вікон падають на гарячий асфальт, захищений обпаленими платанами. Стоси дахів та балконів дихають сонцем, яке видобуває з усіх їхніх закапелків запах висхлої деревини. Замурзані обличчя дітей уздовж сільського путівця, вкритого трісками — їх злущили з дерев сонце й неслухняні підсвинки, що чухають об стовбури свої заселені блохами боки.

Ось уже вчетверте, щойно гляну на каштан перед фонтаном біля підніжжя сходів до вілли Романових, як мені враз припікає подзюрити. Я починаю розуміти собачу пунктуальність. Тепер, коли був він, перші сухі листочки з волоського горіха відмовлялися падати на бульвари, де на них чекали мітли двірників, негайно замітаючи їх у купи й загрібаючи у сміттєві баки. Великі вікна настільки чисті, що птахи не бачать шибок і, врізавшись у скло, падають на землю оглушені або смертельно поранені.

Навесні, коли в Таджикистані всі чекають на землетруси, а старенькі винюхують повітря, щоб застерегти, там живе Тимор.

У нього було таке відчуття, що Фелліні нездужає. Йому часто траплялося думати про великих особистостей від різних жанрів мистецтва, розкиданих по всьому світу, як мандрівні гори.

Жовті безплідні висоти з лісами, вирубаними за турецьких навал. Руїни замків і древніх міст, знищених землетрусами, які торгали всю Грузію, а зокрема — у цих прикордонних районах. До того, як землетруси й навали все понищили, на лівому березі річки Кури стояв маленький жіночий монастир, а на правому — розкинувся величезний монастир-фортеця, у якому перебувала вся спільнота ченців Вардзіа. Нині ж по обох берегах бачимо тільки темні печери, що заглиблюються у високі кам’яні стіни.

У маленькій келії, видовбаній у скелі неподалік від материнської церкви, жила дуже юна черниця, яка страждала від самотності. Вона вирішила послати світляні знаки в монастир Вардзіа, аби потішити себе спілкуванням з молодим ченцем. Вона скористалася з уламка люстра, яке було частиною її дівочого посагу. По трьох роках очікування й сигналів, що вона посилала сліпучими відблисками, нарешті з того боку відповіло інше дзеркальце. Кажуть, що двоє законників вигадали, як перемовлятися за допомогою елементарної абетки, блимаючи короткими й довгими зблисками, для чого, відповідно, затуляли долонею й відтуляли свої люстерка. Одного разу, проте, од дівчини надійшов безперервний сліпучий промінь, який стривожив молодого ченця. Той вирушив у путь — з’ясувати, що сталося з черницею. Він знайшов її похованою під камінням та уламками піщанику в її печері, але мертва рука, що стирчала з-під завалу, стискала люстерко, обернене в бік чоловічого монастиря.

Ми прибули в місто незліченних фабрик і сірого пилу на листі дерев. Чоловіки після роботи напиваються, а жінки заповнюють кінотеатри, де показують здебільшого комедії.

У лісі рясно великих птахів, яких не видно; їхні голоси подібні до здушених криків, до цокотіння гігантських цикад, гуркотіння каменів, що котяться бляшаними листами. Та коли одна з них показується, пролітаючи низько над бульварами, то нагадує своїм елегантним виглядом даму дев’ятнадцятого століття. Грузин, що, сидячи на лавочці, судомно втягує ротом повітря, аби насититись озоном, каже, що птаха називається сойкою.

Село Савдеґері ховається під луками в зеленому листі. Гірські проходи закінчуються на плато, яке занурюється в порожнечу, створену річкою Боржомула, що біжить між гір. У центрі села старовинна церква Святого Георгія, зведена з сірого каменю. 6 травня з усіх гір і з усієї долини прибувають на свято паломники. На зовнішніх мурах ліплять свічечки, і навіть тепер вологі чорні сліди від кіптяви тягнуться вгору на два метри. Уночі здається, що охоплена полум’ям церква повисає в небі. 25-літній молодик на ім’я Мовсес Тигранович Маргарян, водій із Єревана, сидів на каменистому пляжі поруч зі старшим чоловіком, що лежав п’яний як хлющ. Мовсес намагався вгамувати брата, який нарікав, що по чотирьох роках у таборі не може витримати життя на непотрібній йому волі. Він напився, щоб забути дружину, дітей та рідню, і згадував тюремних друзів, до яких він хотів би повернутися, кого-небудь забивши. Побачивши нас, коли ми йшли кам’янистим берегом, Мовсес рушив за нами, наче проковтнув гачок із наживкою у вигляді нагоди відволіктись, а тоді звірився нам, що то звуки італійської мови так схвилювали його, викликавши відчуття, нібито він опинився далеко від цієї халепи, у якій зав’яз через свою любов до брата. З’ясувавши, що ми чекаємо на автобус, щоб повернутися в Піцунду, він зник на певний час, а повернувся вже зі своїм автомобілем. Запропонував відвезти нас до готелю. Так ми дізналися, що він вірменин і що працює водієм. Він сподівався привезти пляшку води з Єревана своїй бабусі, яка померла, відвідуючи сестру. Бабуся просила його про це перед смертю, і він згодом вилив вірменську воду на землю, у якій спочила небіжчиця. Він запросив нас на великодню трапезу на річку Дзіб. Ми пообідали мамалигою, копченим м’ясом, бобами та м’ятною водою під платанами на березі річки коло старого залізного мосту. Коли він підвівся, щоб піти заплатити, з’ясувалося, що Мадлен випередила його. Він пішов від столу туди, де сонце просочувалося крізь гілки платана.

— Навіщо ви ще й сьогодні дали мені відчути, що я водій? — сказав він із болем у голосі.

А тоді повернувся до машини, залишивши нас самих доїдати кукурудзу.

У долині Кури часто згадують Зелений монастир. Ідеться про невеликий, нині покинутий монастир 1000-го року в горах, порослих соснами, горіхами й дикими каштанами. Усі говорять про нього по-різному, наче то й були різні занедбані й кимось випадково зруйновані монастирі, розкидані по лісових дорогах. Імовірно, Зеленого монастиря насправді немає. Можливо, то лише міраж. Але певний факт постійно повторюється в усіх оповідках, а саме — святковий передзвін, який скликає всіх, хто за тією чи іншою потребою опинився в лісі. Однак хто ж калатає у дзвін, якщо ченці перевелися й монастиря як такого немає? Один пастух пояснив, що гучання дзвону відтворює певний різновид дроздів, що прийшли на зміну старим монастирським дзвонам. Відколи монастир припинив своє існування — чи через те, що його знищило якесь стихійне лихо, чи через те, що з нього пішли ченці, — птахи намагаються імітувати звуки: скидається, дрозди тужать за минувшиною й тому з покоління в покоління передають її звуки. Таким чином, давній передзвін дійшов до нас. Кожен птах тепер представляє Зелений монастир, і, кому пощастило почути ці звуки, той знайде свій монастир.

Ми з Параджановим виїхали на таксі за село Чітачеві. Водій повернув машину, щоб виїхати на розкислу лісову дорогу з каламутними калюжами. Він обернувся й мовив просто:

— Чуєте дзвони?

Він вимкнув двигун, щоб ми почули гострі удари дзвону. Ми рушили пішки вгору — стежками, що їх перетинало покручене коріння дерев, утворюючи своєрідні сходи й тим самим полегшуючи підйом. І раптом перед нами постав Зелений монастир. Дві невеликі кам’яні будівлі, загрузлі в болоті й оброслі мохом. Птах, що вже перестав співати, стояв на церкві, на вершечку хреста. Сонце, що спускалося за крони великих горіхів, зігрівало жовтий окрайковий камінь і навіть невеликі рельєфи з зображенням коней, що біжать. Ми відчиняємо двері і вступаємо у внутрішній простір справжньої церкви. На камені, установленому на місці, де був колись вівтар, горіла свічка. Хто побував тут перед нами? На кам’яному карнизі, який ішов півколом уздовж муру, лежали згашені свічки для тих, хто їх потребуватиме, щоб загадати якесь бажання. Трохи далі — кілька коробок сірників. Я стояв зі свічечкою в руці, аж доки спромігся сформулювати одне дуже важливе бажання. Відтак беру сірники й починаю чиркати. Виявляю, що вони відсиріли й не запалюються. Обмацую три сірникові коробки. Марно. Я б запалив свічку від тієї, що вже горіла.

— Не займай бажання іншої людини, — застерігає мене Параджанов.

Ми виходимо й надибуємо закопані в землю глиняні глеки. У давні часи в них зберігалося вино, яке виробляли ченці. Тепер вони були завалені камінням і деревиною по шийки, з яких росли квіти.

Рівна ділянка землі одразу за церковкою спонукала мене подумати, що тут був чернечий город. Я розпушив землю іржавим цвяхом і знайшов сухі й підгнилі корінці. Коли я показав їх лісорубові, який сидів край стежки з огірком у руці й лавашем під пахвою, той визначив, що йдеться про висушене коріння квасолі.

[…]

Сьогодні я закохався. У «Туристі», місцевості за 60 кілометрів від Москви[21], я закохався в дачу, що ховається в осінньому саду, дерева якого тягнуть свої віти просто у вікна, наповнюючи зеленими й червоними барвами повітря в кімнатах і кабінетах поета Ентіна.

Ось уже два роки це його постійне житло. Час від часу він навідується в Москву, щоб запропонувати сюжети до мультфільмів або слова для популярних пісеньок. І одразу повертається в цю сповнену східних ароматів клітку, де на нього чекає дружина й двоє стареньких песиків, що враз жвавішають і охоче відповідають на віддалений гавкіт інших собак. Не знаю, як я спроможуся струсити з себе образ тихих стежок, покреслених плетивом гілок. Я думаю, що, навіть поїхавши далеко, залишуся, принаймні подумки, мешканцем дерев’яного будиночка посеред саду, у якому панує порядок безладу й чагарники повні легкого осіннього листя.

Мені бракуватиме цієї в’язниці з листя, що дає можливість вільно полинути уявою у світ м’якого й мимовільного заслання. Зелений швидкий поїзд промайнув у прогалині лісу, який захищає ці магічні дачі й це повітря, порух якого викликає дощі жовтого листу в схоронених садах.

Можна сягнути раю навіть у дощовий день, скерувавши автомобіль прямою лінією, що веде далі від Москви, — туди, де хмари повзуть над головою. Дорогою проминаємо невеликі статуї Леніна, пофарбовані сріблянкою, і старі гаптовані дачі. Ми прямуємо в Суздаль, по двох днях у Москві, де я блукав, не в змозі більше розуміти написи на крамницях. Це місто віддаляється від мене. Тепер на вулицях затори, і в численних нуворишів кишені пухнуть від грошей. Ми зробили зупинку в древньому Володимирі перед білими стародавніми соборами з м’якого каменю, що випромінює місячне світло, і я побачив молоді подружні пари, які прийшли помилуватися на величний краєвид, що відкривається з пагорба. Щоп’ятниці повторюється обряд, за яким, беручи шлюб, молоді приходять до собору. Я натомість побіг оглянути фреску Рубльова з двома ангелами, які котяться небом, провіщаючи, що все скінчено, й не местиме більше сніг на наші казки, і не буде більше днів сонця й вітру. Майже одразу ми рушили далі, до Суздаля, і серце моє було не на місці в передчутті суперечливих вражень, але мушу визнати, що на мене одразу справив враження пейзаж. Ледь хвиляста білява земля, що на видноколі нагадує море.

Навіть фон Паулюс був заворожений Спасо-Єфимівським монастирем — одним із багатьох у Суздалі, — коли після поразки під Сталінградом генерала привезли сюди, де впродовж чотирьох років перебували також італійські військовополонені. У сезон білих ночей вони бачили генерала, який прогулювався подвір’ям на самоті. Я теж відвідав монастир, щоб осмислити долю тих юних італійців, які особливо постраждали в перший рік великих морозів. Я знайшов кілька квіток, які ще трималися на посаджених ними трояндових кущах. Я зібрав на землі опалі пелюстки, щоб забрати їх в Італію й поховати у своєму саду.

За межами монастиря, у безпосередній близькості від муру, за яким пробігає струмок, Тарковський знімав епізод із дзвоном — один із найблискучіших кадрів його фільму про великого художника Рубльова. У долині, якою струмує річка, стоїть Покровський монастир, я його відвідав уранці. Я зустрів настоятельку, яка опікується групою молодих черниць неподалік від місця спочинку покинутих дружин, що від них відцуралися царі. Мене схвилював ясний спокій в очах старої черниці. У погляді начебто затуманених віком очей, мов крізь прозору воду, виднілося глибоке дно.

На зворотному шляху я вийшов із машини, щоб розходити ноги і глянути на село. Кілька старих жінок сиділи на узбіччі з відрами яблук. Посеред ріденького гаю бачу один із баракового типу будинків, зведених Хрущовим, щоб дати притулок тим, хто доти мусив мешкати в комунальних квартирах, тобто — разом з іншими родинами. Мені складно пояснити ту втіху, з якою споглядаю ці муровані паралелепіпеди з вікнами й напіврозваленими балконами, що майже торкаються землі поряд із видовженими вітринами магазинів — покинутих, позаяк вони не витримали суперництва з сучаснішими крамницями. Імовірно, вони мені нагадують сповнені плям і неточностей роботи Ренцо Веспіньяні. Сказати б — це мури, що вже хочуть стати живописом. Я відчуваю ніжність до цих світів у руйнації, яким складно вже забезпечити комфорт для своїх мешканців. Тож моя втіха пов’язана з тим задоволенням, що його дають твори мистецтва. Перехняблені вікна в розмитих кольорах часто дають мені відчуття східної культури, і підсвідомість відносить мене у світи казки.

Режисер Швейцер після смерті своєї дружини Соні щосуботи виїжджав на маленьку дачу, де стоїть продавлене посередині ліжко, у якому роками спало, обнявшись, літнє подружжя. Ліжко нагадує гамак.

Швейцеру найбільше подобалося в поїздках на дачу те, що він проминав цвинтар, на якому похована дружина.

Він розповідав, що — особливо на зворотному шляху — Соня навіть із могили надсилала йому знаки вітання й любові.

Іноді то бували пташки, що злітали з галасом, ще деколи — раптовий сплеск води або сніг, який кружляв, падаючи, у незвичний спосіб.

Того дня, коли не впорався з керуванням машиною, він озирався, вражений несподіваною хвилею осіннього листопаду.

Отак він загинув.

Коли я подорожую Росією, мені часто трапляється збирати страждання комуністичних будівель, що нагадують голі казарми, ув’язнені в березових гаях. Вони знають, з якою зневагою на них усі дивляться — не стільки тому, що вони нагадують про комунізм, а за їхню неоковирність. Я також зберігаю глибоку увагу до інтер’єрів старих санаторіїв, де ноги ступають по килимах, а в кабінетах із відчиненими дверима лікарі в білих халатах очікують пацієнтів на аналізи та процедури. Саме в цих місцях мені випадає нагода збирати печаль поразки, що зворушує мене дедалі більше, відколи Гектор зазнав поразки від Ахілла. І тут не йдеться про ностальгію.

Мене спобігає чітке свідчення того, що то були інші дні і що час минає й викреслює їх.

В Україні, неподалік від величних берегів річки Дніпра, спочиває в невеличкому гаю славетний актор Ленський, творчість якого підштовхнула Станіславського до нових ідей щодо театру. Ми з дружиною з’їли бутерброди поруч із його могилою, що являє собою гранітну плиту, цілковито всіма забуту. Я погладив брунатний граніт, установлений на честь того, чиї жести повторювали найвидатніші актори світу, зокрема — Маллон. Жінки вишивають скатертини й рухаються серед цих полотен, які сповнюють барвами очерети й чагарники. Кожен мешканець, коли знаходить пташине перо, піднімає його й несе додому. Є пір’їни, які допомагають заспокоювати дітей після переляку через падіння або нічний жах, від якого вони кричать уночі. Одразу треба взяти одну з таких пір’їн, спалити її, а тоді обвіяти попелом тіло дитини.

До неї одразу повернеться спокій.

Я прибув до великого монастиря на Толзі, притоці Волги. Він білий-білісінький після тривалої реставрації. Сестри чорними мушками пораються навколішки коло дрібних квітів на узбіччі. Я зачарований видовищем. Інтер’єр відновлений, я оглядаю клаптики фресок, що вкривають стіни та стелю коридорів. Центральний неф уже гарно впорядкований. Мої очі вбирають плями збережених первісних кольорів. Рідкісні моменти мого релігійного піднесення не бували ще такими виразними, як зараз. Я прозираю шорсткуватий старий тиньк на стінах, із якого прорізаються стародавні тіла, що летять і зачинають жести, які одразу переходять у білувату плісняву матерію. Тут і там спалахують сині шати, укупі з полум’яно-помаранчевими плямами. Слід би залишити принаймні якісь частини не реставрованими — для живішого сприйняття, активнішого споглядання. На мою думку, зізнаюся, як лиходійство часу з його порами року, так і людська брутальність мали б залишатися задокументованими через такі ось свідчення. Вони завжди викликали моє зацікавлення, з яким я збираю випадкові таємничі знаки; вони певним чином подібні до творів мистецтва, вирішуючи самі, що саме стерти. Запах їхньої агонії обіцяє мені втіху — з тієї розради, яку я намагаюся їм дати.

Я опановую себе в монастирському саду, обнесеному муром таким високим, що він затуляє краєвид Волги, яка плине під монастирем. Вдихаю повітря, насичене ароматом кедрів, що їх посадив Петро Великий, гучливе хрипкуватим голосом дзвонів, що їх ледь похитує вітер. Відпочинок часто виявляється марним, сповнюючи мене роздумами, тяжчими за втому від усіх труднощів, яких я зазнаю в своїх мандрівках туристичного характеру.

Теплі води морів Індійського океану назавжди залишили йому корабельну хитавицю, тому для збереження рівноваги на старості літ він ходив селом, спираючись на велосипед, який тримав під руку, наче свою наречену. Я маю на увазі морського капітана Прозопорчі. Щоразу, коли я в пригніченому стані, мені здається, що кращі ліки від цього — нужденність, тож я починаю ходити не асфальтованими путівцями, я ловлю ротом дощові струмені. Багатство ніколи не зможе розрадити мене, бо я не мав його в дитинстві, і тому воно ніколи не буде моїм. Єдині речі, що належатимуть нам завжди, — це ті, що ми їх мали в дитинстві, і навіть протяжність дороги ніколи не буде такою довгою, як десять кілометрів, що відділяють Сантарканджело від Ріміні. Щоб померти зі спокійним серцем, слід повернутися в ті виміри, у ті поетичні помилки. Ми вже побували в Раю і часто повертаємося до нього, коли вступаємо туди, де живе пам’ять. Я помічаю це, зокрема тут, у Пеннабіллі, де часто ходжу на пошуки звуків торохтіння дощу іржавою бляхою, пахощів фіалки, яку тримаєш губами, а також мішаного духу керосину, ацетону й мастила, що іноді долинає до мене з якої-небудь старої майстерні.

Ось де рай.

Ми відвідали Марину, жінку, яку розпачливо й ніжно кохав режисер Вронський[22] і яка подарувала йому сина. Подолавши довгі кам’яно-дубові марші сходів і проминувши малу кухоньку, заставлену пательнями й каструлями на столах і шафах, улаштовуємося за великим круглим столом посеред вітальні, в оточенні меблів, задушених стосами паперів, посеред сухого бадилля квітів, що ростуть у банках і високих келихах. Марина після роботи завжди сидить удома і при заході сонця дивиться на люд, що проходить під великим багатоквартирним будинком. Тіні відбиваються на бетоні, а тоді піднімаються муром, нагадуючи великих ластівок.

Я прибув до Вірменії здебільшого заради музею Сергія Параджанова, який помер кілька років тому, дивовижного митця, зустріч із яким закарбувалася в пам’яті кожного, кому випадало відвідати його вдома чи бодай зустріти на вулиці.

Я не знаю, чи є над нами Бог, і мені дуже прикро, що я не маю тієї великої втіхи, що була доступною моїй матері, яка, попри свою неписьменність, служила відправу латиною о четвертій ранку в лікарні Сантарканджело. Коли я сказав матері, що, нехай навіть її слова закінчуються на -us, вони складаються лише в неясне гомоніння, вона показала на небо і сказала, що Він її розуміє.

Тут, у Вірменії, ці дрібненькі християни, з неосяжною силою їхньої слабкості, викликали в мене подив і благоговіння. Нині людству настільки бракує ідеалів, що воно, здається, чекає радше на слова, подібні до проповідей цих ченців або Святого Франциска, а не на заклики грошових клумаків, що не мають, однак, жодного бажання зупинити розгул бідності, позбавленої будь-якої розради. Людина, яка заявляє, що турбується про інших, не повинна сидіти на мішках, повних спокою.

Прошу вас, знайдіть спосіб дістатися цих вірменських теренів під білосніжними піками Арарату, до якого прибило Ноїв ковчег у дні Великого потопу й де перша долина називається долиною Першого спочинку.

Напевне, саме тут зупинилися тварини й люди ковчега, посадили рослини, що дали світові плоди, тут почавили ногами виноград і вмістили сусло у глиняні дзбани, закопані в землю, щоб виробити вино. У Вірменії люди витримують злидні й мізерні пенсії, бо їм допомагають численні емігранти з усього світу. Цей край щедрий на вияви братерства і дружби, які допомагають вам ліпше зрозуміти себе й позначаються на спокої мислення. Вас приголомшить тиша, сповнена оповідями монастирів, куди прибувають тисячі й тисячі вірян, щоб вирізьбити малі хрестики вічної пам’яті. Численні надгробки оточують собори, і ви з таємничою легкістю ступаєте по могилах небіжчиків, спраглих вічного смирення. У Нораванку ми пили зелений чай у холодку під вербами, одразу під мурами монастиря. Тоді рушили зворотним шляхом до Єревана, а думки вже вирували всередині нас.

Дозвольте мені визначити Вірменію як «край вертикальних мандрів». Попри те, що я відвідав лише лічені монастирі, переконання моє тверде, з огляду на вертикальні роздуми, які вони мені навіяли та які насправді стали також подорожжю всередині себе самого. У Єревані, у столиці, я швидко збагнув, що час видовжується в нас за плечима на століття й століття, коли, не ймучи віри своїм очам, оглядав катафалк на колесах із потемнілого дерева, який служив людям для погребних церемоній за 2000 років до Різдва Христового. Завдяки стародавнім монастирям і цим дивовижним музейним експонатам, маленька нація відчуває свій простір більшим. Цими спекотними днями вершина гори Арарат є білосніжним вітрилом, що плине в небі й в очах вірменів. На сходженні додолу з вершини перша долина називається долиною Першого спочинку, і саме в цю улоговину, нині значною мірою включену в територію Азербайджану, Ной прибув зі своїми тваринами, коли ковчег сів на мілину — на вершину гори, а повінь стала потроху відступати.

Іще один шлях, що спонукає мене говорити про Вірменію як про край вертикальних мандрівок, — це її притулок стародавніх рукописів в одному з найважливіших музеїв світу. Мої очі вбирали стародавні мініатюри, сповнені невинності та щастя. Я дізнався, що червону фарбу у Вірменії одержували з комах, які виходять із-під землі у вересні: їх одразу збирали й висушували. Але гадаю, що ніхто у Вірменії більше не спроможний відгадати пропорції, необхідні для того, аби перетворити на фарбу цей червонуватий пил.

Була неділя, і ми поїхали на озеро Севан. У невеличких ятках уздовж вулиць продавали шашлики. Я бачив продавців із в’язанками дров для приготування м’яса, бачив овець із темною вовною, що стояли, похнюпивши голови, замкнені в тісній загороді край дороги. Гори, укриті пожовклою травою, іноді здавалися лісами — то мандрівні хмари вводили мене в оману, плямуючи тінями цей сонячний світ.

В останній день подорожі Вірменією ми відвідали Хор Вірап, де навколо монастиря й у ньому самому літають і співають ластівки. А тим часом просто неба хлопчаки пропонують вам білу голубку, щоб ви відчули, як б’ється її перелякане серце, а тоді — відпустили її.

Далі ми досягли монастиря Нораванк. Ми опинилися на краю улоговини в оточенні гори, закривавлені гранітним пилом та призахідним сонцем. Наші ноги пройшли надгробками благородних і бідних ченців — так воліли вони, на вияв свого остаточного смирення, щоб люди ходили землею, під якою поховані їхні тіла. Я не схильний говорити про мистецтво й не прагну для нас естетичного приголомшення. Я бажаю натомість, щоб ми втішилися сприйняттям цього жесту великої духовності, щоб якісь хвилини прожили спогляданням, бо воно підносить нас до розуміння тиші наших слів, таких бідних усередині нас.

Ми прибули у світ твердих скель із гострими хребтами, а там, серед них, наче частина цих гір, постає монастир Ґегард. У мене викликають захват ченці, що звели цей монастир, для піднесеного смирення викравши в кам’яного масиву простір, що возвеличує твій голос, коли промовляєш або співаєш, і обіймає тебе руками, повними ніжності. Саме відданість тих людей, рабів своєї непохитної віри, дарувала їм щасливу свободу. Я намагаюся прозирнути, я чув голоси жіночого хору, які просочувалися крізь тріщини й щілини, щоб долинути до мене, я сидів і думав про свою матір, яка так прагнула туди, де духовність суцільна і щаслива. Ті ранні християни втішалися, не тільки перетворюючи камінь молитвами, але також — єднаючись до гурту з маленькими хрестами, надряпаними на жорстких мурах, пестячи їх руками.

Видається, що дорога до монастиря Ґегард проходить просто під горою Арарат. Під захистом синіх поліетиленових тентів, парасольок і металевих дашків стоять продавці з невеличкими пірамідами кавунів, вишнями в кошиках та абрикосами на тарелях. Курні узбіччя дороги, якою, здається, перетинаєш світ, охоплений пожежею. Не тільки люди ховаються в тінь дерев, але й будинки туляться попід горіхами, як курчата під куркою. Я помітив стареньку під квадратним тентом, який відкидав на неї прозору тінь. Постать літньої жінки була такою врочистою і сповненою благородного убозтва, що я попросив зупинити машину, маючи на думці сфотографувати стареньку й розпитати: які думки обсідають її впродовж годин і годин очікування покупців. Вона довго мовчала, перш ніж відповісти:

— Коли проїжджає машина, я питаю себе, чому він не зупинився.

Я купив усі її товари, які важили небагато й коштувати недорого.

Москва під сірою масою хмари, подібної до перенасиченого водою туману. Аеропорт «Домодєдово» затоплений ордою, що тягне барвистий багаж, який накопичується перед стійками реєстрації.

Я повертаюся в чудовий будинок зі світлими меблями, у яких зберігаються гори моїх спогадів. Я втомлений і випиваю багато води. По телебаченню показують похорон Паваротті. Спокійна потуга його оксамитового голосу належить до кращого, що Італія може дати світові. Той голос не втрачав своєї глибокої ніжності. Хтозна, чи коли ще народиться інший такий, як він, щоб подарувати нам спів такий італійський і такий універсальний. Ми зустрічалися кілька разів, і щоразу я відчував світло, яке випромінювало не тільки його обличчя, а й яскрава постать.

Дощ ллє ливцем. Я дивлюся, як збігають шибками великі краплі води. Бачу міські будівлі за межами кільцевої дороги. Італійська група, з якою ми приїхали до Москви, оглядає місто зсередини автобуса. О другій пополудні ми маємо зустрітися в узбецькому ресторані, який Рустам вказав Хамдамову. Слухаючи дощ, я віднаходжу давнє зачудування з часів свого дитинства.

Навколо мене й Лори цілий світ дорогоцінних люблячих друзів. Виставка ліхтарів «Толстого» всіх зачарувала, так само, як колажі та фрески. Мене сповнила втома від компліментів. Я простягнувся на ліжку, мов та ганчірка, і впав у сон, що вже чекав на мене.

Двома маленькими автобусами прибуваємо в Суздаль. Калина вже вквітчалася гронами червоних ягід. Розцвіли знову в моїй пам’яті різні відвідини, які я здійснив у цьому світі. Нам випало прим’яти своїми підборами трави поблизу високих берегів перед мурами монастиря, де свого часу перебували щонайменше сім тисяч полонених італійських солдатів. Я зупиняюся в точці, з якої Тарковський показував вихід процесії з воріт маленького Покровського монастиря, що стоїть у долині над вузенькою річкою. Уже надвечір, у сутінки, ми ввійшли до монастиря, аби привітатися з матір’ю ігуменею, яка провела нас до великої зали — показати гробниці численних покинутих дружин царів і великих дворян. Перше ніж попрощатися з нами, «матушка» сказала, що в лютому, коли на калині не залишається листя, але рясно стиглих червоних ягід, раптом налітають зграї птахів із гребінцями, скльовують усі ягоди, і дерева залишаються з голими гілками, уже без рум’янцю грон.

Із Суздалі ми їдемо автобусом у Москву. Упродовж п’яти годин друзі-підприємці обговорювали справи з італійськими партнерами. Я тим часом споглядав спокійний мальовничий краєвид. Ми з Лорою відзначали тридцятирічний ювілей свого шлюбу в «Кафе Пушкін». Я з’їв смачну пожарську котлету. Заради справедливості мушу вам порадити не слухати мене й не вірити в те, що я вам розповідаю. Поважний вік віддаляє від довгих і завершених історій, які намагаються перетягти до себе мої думки, а сам я пристрасно чіпляюсь до фрагментів, роз’єднаних фактів і обставин, які видаються неважливими.

Москва біжить уперед, а я твердо стою на місці у своєму провінційному збентеженні, прислухаючись із увагою до звуків дощу та інших маленьких див. Мені здається, що це місто намагається віддалитися від мене й усіх моїх друзів, які вшановували мене у дні виставки картин і світильників «Толстого». Можливо, це моя остання поїздка в Росію. Усе — і не тільки тут — рухається в нових напрямках. Мені залишається тікати мовою й уявою. Слідом за Джанні я надибував невеличкі місцини неподалік Пеннабіллі.

Я бачу себе на краю містечка, що ми його відвідали на початку вересня, аби послухати тишу покинутих будинків. Я відчуваю, що скоро стану частиною покинутого чоловіцтва. Будинок у Пеннабіллі стане моїм всесвітом, і я, стоячи коло вікна, побачу там, у долині, свої дні в Росії. Бажання скорочуються. Намагаюся вигадати, як упоратися зі старістю, яка дається взнаки радше фізично, але залишається байдужою до невпинних змін у виявленні світу.

Москва й уся Росія — це колосальний світ, що живе радісно у своїх словах, своїх піснях і своїх виставах, по-провінційному жвавих, але споживаних зі щирим задоволенням. Бракує тих великих поетів, які відважно критикували комунізм. Я хотів би, щоб хтось голосно — з любов’ю і злістю — ганьбив величезні багатства, від яких пухнуть кишені обраних, тим часом як вісімдесят відсотків населення живе на сто доларів на місяць. Удома в Лори тихий рай, який схиляє мене ставити під сумнів красу вічного життя. Нудьга, імовірно, стане непростимим вторгненням у нашу свідомість. Таким чином, нам залишається сумнівна розрада — бути порошинкою в цьому дивовижному всесвіті. Є, однак, імовірність того, що великі вибухи планет і зірок дадуть нам змогу насолодитися принаймні невеличкими поштовхами.

Сонце намагається прозирнути крізь хмари, тому ми їдемо на дачу до Наташі. Зупиняємося в Барвисі, лісистій місцевості, де розташувалися вілли мільярдерів. Невеликий торговий центр утворений, зокрема, ресторанами зі східною атмосферою, де збирається розкута молодь із хибним розумінням елегантності. У нехитрих масивних паралелепіпедах виставлені кращі італійські вироби від Armani до Prada. Ми поїли в «Маріо», ресторані, що, виступивши з Москви, дістався зі своїми столиками до цього грошовитого місця.

Ще один приємний день у районі казкових обійсть. Ми були на дачі в Наташі, російської пані, яка мешкає з чоловіком у Парижі, де подружжя має прибутковий бізнес. На території вілли є басейн і концертний зал. Надвечір я влаштувався за столом у парку в оточенні сорокаметрових сосен із довгими, вкритими хвоєю гілками, що тихо похитувалися і зронили на мене кілька крапельок води, збереженої після злив останніх днів.

Повертаючись до Москви, ми застрягли у шляховому заторі — довжелезному й доволі безнадійному. Я одразу подумав про те, як складно жити в цьому прекрасному місті, де щодня ризикуєш потрапити в затор, щонайменше на дві години.

Це майже сонячно-сірий колір. Я намагаюся сидіти цілий день удома. Лора та інші побоюються, щоб мене на вулиці не обсіли віруси. Сонця навіть дещо забагато, воно встромляє свої довгі пальці у вітальню, а я спостерігаю за сліпучими відблисками, що грають на вазах із зів’ялими квітами. Віруси не прийшли, і я почуваюся ліпше. Мені здається, що в Москві та інших містах Росії зростає прагнення до яскравого й оптимістичного життя. Телебачення стає більш розмаїтим, і часом трапляються цікаві культурні програми. Ведучі ледь набальзамовані, але тримаються елегантно. Почуваєшся серед великої єдиної нації. В Італії багато хто думає про те, щоб розділитися й повернутися до малих незалежних областей.

Неділя сонячна, нас запросили на фірмовий грибний суп, який варить сестра великого живописця Баркіна. Будинок з білими стінами та дверима, обставлений меблями з вишневого дерева. Світло виказує гостре око архітектора, який працював над проектом. Бульйон подають у невеликій мисці, а в центрі столу — рулетики, начинені грибами, з яких було зварено суп. Приємно опинитися в місті, де не так багато машин. Очі розкошують, коли навколо ліси. Квапимося, аби повернутися перше, ніж ринуть додому москвичі з легенями, повними сільського повітря. Мушу зізнатися, що втома бере мене навіть по кількох кроках. Я не можу кивати на якісь конкретні недуги, але подолання будь-яких нерівностей потребує зусиль. Навіть тротуаром пройти — усе одно, що еквілібристові кодолою.

Мандрівка гарна, хоча й непроста. Домівка затишна. Я почуваюся вдалині від усього. Як у мирному вигнанні. Подорож дуже мене ослабила, тому ліжко здається пуховою хмариною.

Я наче в Бога за пазухою. Купа років упала мені з плечей. Я дивлюся у велике ледь заокруглене вікно на будинки, в одному з яких народився Лєрмонтов, великий поет. Потроху відступає сум, що огортав мене останнім часом, зокрема — у вечірні години, коли ми з Джанні поверталися з наших поїздок, оглядин краєвидів. Ніч на селі витерпіти непросто. Сьогодні я розумію, що у великих містах комфорту більше. Чуєш поруч дихання інших людей. Часто тобі за товариша — гамір нічного життя. Учора вночі я прокинувся на кілька хвилин, коли світло з невеличкої площі під будинком писало яскраві знаки у дзеркалах шафи, у ногах мого ліжка.

Опівдні бульйон у тарілках із рожевими квітами подарував мені відчуття, ніби я аристократичний селянин. Я знову бачу невеличкі ескізи, які зробив на окремих книжках. У мене таке враження, ніби я хтось, хто вивчає моє життя й мої подорожі. Як сумно залишати по собі пил.

Небо сіре. Я не знаю, чи йде дощ, але дахи будинків мокрі й лискучі. Можливо, надмір вологи в повітрі. А може, це дощ, який тягнеться тонкими пеленами, укриваючи ними будинки, наче прозорими скатертинами. Я сиджу в ампірному кріслі й питаю себе, прибув я до Москви, чи ні.

Імовірно, мені добре тому, що я віддалився від себе, від своїх думок: слухаю людей, які щось говорять із телевізора, і не розумію. Воно й на ліпше, бо слухаю я їх не надто уважно. Путін одягнений у чорне. Тут теж криза.

Завтра мій День народження.

Це моє свято, 89 років. Я був щасливою дитиною. Співав. Тьмяна юність. Полон у Німеччині — важлива обставина. Він створив мене. Від першого шлюбу народилися Андреа й Костанца. Смерть Костанци йде за мною невідступно. Її драматичне життя визначилося моїм розривом з її матір’ю. Отже, це також моя провина, що донька зав’язла у стражданнях і вадах, які привели її до трагедії. Другий шлюб, з Лорою, освітив моє життя й подарував мені всю Росію й незліченних друзів.

Наразі я досі тут. Падає сніг. Місто росте навколо таксі. Приїжджаємо до студентів. Я промовляю; мене слухають. Наприкінці світло в залі гасне. Коли знову засвічується, на обличчях студентів кумедні блискучі маски. Аплодують. Дякую. Ми приносимо додому клітку, дно якої вкрите горіхами. Усередині кожного горішка сюрприз — відкривати належить мені. А ще мені треба подзюрити. Сподіваюся, ми встигнемо повернутися додому вчасно. О шостій знову в машині. З численними друзями вечеряємо в «Турандот». Мене завалюють словами й подарунками. Об 11 вечора ми повертаємося додому. Лора розставляє по вазах троянди, орхідеї та тюльпани. Уночі мені не спиться.

На першу ми знову в ресторані, щоб поїсти найліпшої й найсвіжішої риби в Європі. Частує нас Ніно з Неаполя, сеньйор, що сприймає життя з усмішкою. Додому повертаємося о п’ятій. Роз’їжджаючи туди й сюди в таксі, я побачив величну й чисту Москву. Криза стоїть мені в очах. Вечерятимемо чорним хлібом, якого ми набрали в ресторані. Не розумію, чому в Італії не роблять такого запашного й соковитого хліба. Слухаю великого скрипаля, який виконує італійські та іспанські твори. Вивітрюється з голови моя сільська романьйольська атмосфера. Я думаю про Файді, учителя, який викладав у нас музику в школі, повернувшись із Америки, де він був першою валторною в оркестрі Тосканіні. Ближче до полудня він прогулювався під портиками Торлонії, куди я в дитинстві бігав, аби побачити ярмарок шовкових коконів. Мої батько з матір’ю не могли втриматися від танцю, коли він грав свої вальси.

Я не виспався як слід, але зараз сиджу в ампірному кріслі й дивлюся у вікно на небо, затягнуте багатьма сірими сувоями, на яких лежить закутане габою сонце, охоче кинути оком на цю частину світу. Щойно вставши і проходячи повз шафу в стилі ліберті, я помітив, що мої губи мають невеличкі зморшки, типові для інфантильної старості. Тепер небо сповнене сонячного пилу, а будівлі за вікном убралися тінями. На кухні нам допомагає грузинка Далі. Опівдні вона мені розповіла про свій сільський будинок недалеко від Кутаїсі, у Грузії. Вона змалювала мені своє життя з сорока кізоньками. Мені подумалося, що я теж волів би жити з тими козами. Я зараз у нашій маленькій квартирі в Москві. Пів на сьому вечора. Ще не стемніло. Над містом сіре вологе повітря.

Я розважаю себе читанням. Найповніший спокій навіює мені Москва навколо мене — зі своїми двома сотнями театрів і машинами, які повільно сунуть головними дорогами. Доречна атмосфера, щоб ступити на світлі казкові стежки. У Пеннабіллі складніше знайти спокій чарівної казки. Уранці я ходив на виставку монастирської продукції. Великі контейнери з різними видами твердого та рідкого меду й маленькі пластикові ложечки на крихітному столику, щоб відвідувачі могли покуштувати мед. Черниця пропонує зелені яблука, є також тисячі мазей і настоянок. Пляшки лампадної олії, дерев’яні предмети ручної роботи, різні види хліба, ковбаси й солонини. Хрестики і квадратики ікон, виконаних молодими черницями, скатертини й картини, вишиті українськими черницями. Кераміка, а на додачу — віддалений хор створює атмосферу невинності. За вікном сіре небо вже наповнилося темним порохом ночі, але я досі бачу відблиски на дахах будинків, а за величезним шляховим кільцем з усіма машинами, які створюють гігантське намисто на шиї Москви, я хочу побачити світло, хоча знаю, що за межами цього неба тяжіє маса води. Москва завжди була моїм раєм. Саме тут я знаходив підказки та ідеї, що сповнили мене любов’ю, навіть якщо втома сповільнила ходу й думки. Спокій визначається не місцем. Нехай смерть дбає про нас, а не ми про неї.

Грузинка Далі, яка допомагає нам, сказала, що по смерті чоловіка ніхто не може звільнити її від самотності. У неї три заміжні дочки, але вона каже: «Діти в жоден спосіб не здатні замінити любов чоловіка або, звісна річ, дружини, якщо чоловік залишається сам на старості».

Далі мріє повернутися в Грузію, щоб жити зі стадом кіз. Москва для неї — лише гори посуду, який треба перемити, і брудні підлоги, що їх треба вичистити. Повсякчас я думаю про свою Костанцу, про її складне життя, боротьбу з вадами і хворобами, про її серце, сповнене любові до цього далекого батька, байдужого, як їй здавалося, до неї.

Сьогодні День народження моєї дружини. Сімдесят років. Сусіди. Вона подарувала мені цілий континент друзів і дивовижних вистав. Я багато чого навчився в Росії. Світ навколо мене існує тому, що є моя дружина. За великими вікнами на четвертому поверсі, де мешкав колись один комуністичний міністр, небо ясне. Слухаю Моцарта у виконанні блискучого скрипаля. Музика промовляє до мене, і я її розумію чіткіше за слова, що чую з телевізора. Я зараз далеко від Пеннабіллі й самого себе. Я не ставлю собі запитань, оскільки не знаю, що відповідати.

Повернення у старі приміщення пристарює людину. У залі Будинку письменників аншлаг. Мені наговорили компліментів і зробили чудові подарунки прекрасні режисери й актори. Квартира наповнилася квітами. Я з півгодини стояв із оберемком троянд. Нарешті Лора занесла ті троянди на кухню.

Небо яскраве й гостре, як щойно пробуджене лезо. Сьогодні субота. Лора приготує спагеті з тунцем. Потім вона побіжить із квітами на цвинтар, щоб покласти їх на могили своїх небіжчиків, а я залишуся вдома з Далі й думатиму про Грузію, а також про Пеннабіллі, де, як мені сказали, падає сніг.

Ні Пеннабіллі, ні Москва не можуть витягти мене з туману печалі, що останніми роками спустився на мене. Треба думати не про одне певне місце. Воно вже чекає на нас. Потрібні невеличкі мандрівки для швидких і розмаїтих утіх. Москва не може стати притулком. Забагато заторів, забагато труднощів на шляху до місця яскравих подій і до друзів. У Пеннабіллі можна рухатися з легкістю. Там немає необхідності пересуватися. Бо куди там іти? Треба розмірковувати й дивитись у вікна. Марно шукати способів відволіктися. Не допоможуть потрясіння й буревії уникнути прикрих думок.

Я думаю про створення місцинки в Сантарканджело, яку я заповнив би своїми творіннями. Картини, гравюри, кераміка, меблі, розписані полотна. Думаю, що своє дев'яностоліття відзначу в Сантарканджело, якщо, звісно, доживу до того часу. Москва сіра і кваплива. Я залишився лежати на канапі. Лора пішла до консерваторії послухати молодого піаніста Луганського, нову й виняткову зірку.

Я почуваюся ліпше, горло вже турбує менше. Сонячно. Але прийшло похолодання. Я думаю про Іспанію. Із Севільї до Мадрида — на машині. Ми проїхали дубовими гаями, і я помітив биків з білими рогами, що пронизували небо. У машині Сергій з Італії сказав мені: «Я тобі потім скажу те саме, що кажу тобі зараз». Ми бігали з Лорою на виставку Бориса Мессерера в одному з салонів парламенту. Кілька портретів чудової поетеси Белли Ахмадуліної. Вони дивовижні. Її обличчя й уся постать випромінюють найрозпачливіші думки. Мене притягує її віддаленість від цих місць — наче вони написані з пам'яті. Небо, зображене у краєвиді, побачене очима балерини Легоберієвої[23].

Уночі мене трохи лихоманило. А сьогодні зранку — 36,2 С°. Московський ранок ошелешує мене. Удень я щасливий, що перебуваю тут. З настанням ночі думки вбираються в меланхолію. Вона та сама, на жаль, що обсідає мене в Пеннабіллі. Повертаючись туди, я думаю, що хотів би вирушити в невеличкі мандри, пошукати покинутих місць.

Вечоріє, а я так само сиджу в кімнаті. Я маю пригадати історію, зокрема, свого дитинства в Сантарканджело, з гільзами від снарядів Великої війни, у які моя мати ставила квіти, і деякі вдяганки зі шкіряними елементами, і центральний стіл на весіллях моїх сестер. Потім — небо, що є синявою ночі. Постійно запитую себе, що я робитиму, коли повернуся до Італії. Ці поїздки до Росії, як видається, завжди щось обіцяють. Чимало очікувань справджуються, але я відчуваю, що не тут моє місце. Забагато автомобільних заторів. І славні друзі зі своїми проблемами. Треба мати в Італії бажання почути голос Джанні, який говорить мені про краєвиди й закликає дивуватися римській присутності. Раз у раз утішатися виглядом долини Марек’я з височини. Померти з надією побачити такі речі. Мир. Я перебуваю у стані смиренного одужання. Попросив перевернути всі квіти догори дриґом, щоб бачити, як вони в’януть разом зі мною. Ми думаємо назавжди залишити Москву. Розраховуємо, як продати меблі та квартиру. Не найдоречніший час для цього, однак нас непокоїть радше те, що ми не знаємо, де саме купити житло в іншій частині світу. Ми могли б також витратити час і кошти, подорожуючи, наприклад, круїзним судном. Я дійшов до того, що міркую, як старі жінки.

Хтось прокинувся, щоб повідомити нам про землетрус в Абруццо. Багато росіян телефонують мені, аби розвіяти мій смуток.

Прийшов Леонід, крихітний худенький чоловічок із білою, майже прозорою бородою. Він зняв документальний фільм про старообрядців, які живуть убого в дивовижних місцях. Люди, поховані у своїй вірі, стародавній і вічно замовчуваній. Аж до 1700 року вони не мали єпископів і керувалися старими книгами, які читали найосвіченіші.

Після 1700 року з Угорщини прибув єпископ і були створені невеличкі органи для керівництва цими відколотими від офіційної церкви вірянами. У тайзі, неозорому лісі, що тягнеться від Уралу до Владивостока, якщо вітер дме з півночі, немає риби в річках. Траплялося так, що впродовж років вони харчувалися хлібом із трав або гороху. У бородах заплутуються слова, що беззвучно спадають із вуст, а тоді ковзають уздовж постатей, повних вітру й утечі. Проте, їхня присутність як така вже є молитвою.

Я ні в що не вірю, але потребую цих людей, відмінних від мене, сповнених духовної втіхи, мені недоступної.

Я відчуваю, що скоро цей невеликий потічок вступить у море, оскільки зникнуть ці люди, зіткані з духовності.

Я прокинувся рано з болем у голові й думкою про землетрус, який зруйнував Аквілу, світле місто в центральній Італії. Понад 200 загиблих, 50 тис. залишилися без даху над головою.

О четвертій годині дня я виступатиму перед студентам ВДІКу, головної кіношколи Росії. Скажу їм, що мають вірити мені на слово? Заледве. Вони самі мають дати правильні сигнали щодо історії нашого часу.

Я закінчив насичену гострими словами розмову, коли вже було пів на сьому. Здається, я задовольнив цю студентську аудиторію. Уже вдома, у ліжку — не знати чому — я пригадав дівчину, яка приходила від Таліма й бороданя, що показував документальний фільм про старообрядців. Найкраще за сьогодні — нагадування Лори про листування двох японських бізнесменів. Один запропонував іншому дуже вигідну справу. А той відповів, що не схильний мати справи з людиною, яка в листі з пропозицією не згадала предивного снігу, що саме випав тими днями.

Москва починає показувати мені важливість Пеннабіллі, де з вами, як сказав Єлисей, товаришує самота. Вони вважають, що мене треба розважати подіями й виставами. Я теж так гадав. Я відчуваю, що мені потрібні нові зустрічі, присутність у житті нових світлих постатей.

У середу я подумав, що вже четвер. Сонячно. Я пройшовся до продуктової крамниці. Хотів купити авокадо, але всі вони виявилися твердими. Зустрів чоловіків з різкими рисами вкритих зморшками облич. Тут, у Росії, обличчя людям виліплюють морози. В Італії ми не такі скульптурні.

Я виступав у Фонді Солженіцина. Промовляв дві години. Наприкінці для мене влаштували концерт. Я був вражений виступом грузинської співачки, яку бачив, коли ще замолоду бував у Тбілісі. Мене зворушив її спів, сповнений гарячих зітхань. Дві пісні Манани — так звуть виконавицю — досі в моїй пам'яті, досі бринять мені у вухах. Багато сонця. Її шпакувате густе волосся було тлом для оголених рук, а витончені пальці торкали гітарні струни, створюючи акомпанемент голосу, який виводив мелодію, аж доки вона завмерла у вологому й туманному віддиху. Пісня була, імовірно, плачем на спогад про біль Грузії, про її страждання — незалежно від того, чи слова говорили про це, чи про щось інше. Її пісня, супроводжувана також звуком млинка в руках іншої дівчини, підкреслювала виразну тугу за чимсь, що вона втрачає, — за клаптиком раю, тобто за батьківщиною. Я теж не раз зазнавав щастя в цьому світі, з кишенями, повними щедрості.

Сьогодні ввечері, імовірно, поїздом о шостій тридцять ми їдемо до Санкт-Петербурга. Я знаю, у мене є інші зобов'язання, і ця робота непокоїть мене й Лору. Нас, однак, перемагає бажання побачити це прекрасне місто, сповнене італійського духу. Я відчуваю, що ми таки поїдемо.

Ось уже три дні я в Санкт-Петербурзі. Мої очі споглядають цей дивовижний світ, мій погляд любовно пестить канали й будинки вздовж них, що відображаються у воді. Я бачив це місто взимку, коли барвисті уривки віддаленої реклами ковзали крижаною Невою. Я почувався, як Акакій, славетний і нещасний гоголівський персонаж. На вулицях Санкт-Петербурга я бачив багатьох людей, доволі елегантних, а також — прояв із таким химерним казна-чим на вухах, що наводило на думки про великих тварин.

Я у віці, який дозволяє отримувати таємничі насолоди. Сиджу в машині й дивлюся на шпиль Петропавлівської фортеці, який посилає мені золоте вітання запорошеним повітрям, через сніги, помережані лискучими латками білої криги. Я подумав, що було б непогано жити в елементарній грі цього великого лабіринту. Туман. Сніг і дощ не вщухають і намагаються надати безладнішого вигляду цьому акуратному геометричному світові.

Імовірно, це одна з найкращих мандрівок мого життя.

Я сидів у холі готелю «Європа» з балконами, рельєфними від скульптур, із яскравим небом у вікнах стилю ліберті, які дарують вам атмосферу з зеленим мохом. На стінах — великі скляні метелики, що мають задовольнити таємну цікавість.

Удень я побував у кабінеті Пушкіна, поруч із диваном, який чув його останні подихи і його слова прощання, звернені до книжок, що стоять цілою стіною. Я везу в Пеннабіллі білу рукавичку, що її мені видали, аби я міг покалатати в маленький срібний дзвіночок, яким Пушкін колись викликав прислугу.

Кілька років тому директор музею, часто відвідуваного групами молоді, дозволив мені — як виняткову ласку — посидіти на дивані, і я прим’яв набряклу шкіру ложа, ніби сам був пораненим поетом, тож на якусь мить мені здалося, що я — це він.

Хоча Венеція ковзає на воді зі своїми гаптуваннями та своїми міцними каменями, Санкт-Петербург свій стиль Палладіо подає з більшою простотою й комфортом.

Після цих двох дивовижних міст, Венеції й Санкт-Петербурга, можна вже не перелічувати інших міст, які надихають вашого Поета.

У вчорашньому інтерв’ю я сказав, що мої подорожі далеко від Пеннабіллі стають щоразу коротшими. Домівка замикає мене в собі. Часто я дивлюся на світ із вікна. Чую, як дощ барабанить по гілках і листю дерев. Бачу, як сніг вибілює долину. Я жадаю, щоб до мого вікна принесло звістку про іншу планету, подібну до Землі. Таким чином, ми всі станемо землянами, і тоді зникнуть кордони, що розділяють численні республіки. Я з нетерпінням чекаю на цю новину. Вона, я знаю, надійде. І завдяки їй народиться колективна мрія, що дасть наснагу до життя людям, які наразі не мають ідеалів.

Масажистка, що часто їздить до Китаю, подарувала мені м’який шарф, яким я обгортаю шию, щоб перемогти зиму. Санкт-Петербург увійде в Помпеї моєї пам’яті й розташується там перед багнистою дорогою мого дитинства, поруч із кафедральним собором Сан-Базіліо, фонтаном Треві, бараком із часів перебування в концтаборі, повною дзеркал спальнею Лориної квартири, мигдалевими деревами у цвіту, Саною, якої я ніколи не бачив, і селищем із глини, що розчиняється в дощ.

[…]

Далі повернулася з пляшкою молока, яке вона купила в селян, що торгують перед виходом з метро. У кімнаті сутеніло, і білість молока робилася дедалі виразнішою.

Я знову побачив себе полоненим у Німеччині, під час спонтанної втечі з табору, із групою своїх товаришів. Від тисяч американських танків двигтіла земля навколо, німці тікали, залишаючи незамкненими ворота буцегарень.

Ми надибуємо напіврозвалений товарний потяг з одним-єдиним уцілілим вагоном. Решту поїзда становили купи дощок та арматури на платформах із колесами. Раптом розлігся нелюдський лемент, оглушливе розпачливе ревіння, від якого листя на деревах затремтіло. Ми вже кинулися було відчиняти вагон, але нас випередила юрма німецьких жінок, вочевидь, іще голодніших за нас. Вони розчахнули двері вагона, і звідти ринуло молоко. Усередині стояли щільною масою всі викрадені в Італії корови з розпухлими вим’ями, з яких цебеніло молоко. Чорні від виснаження німкені повкладалися горілиць у шарварку коров’ячих ратиць і почали ссати, жадібно стискаючи дійки спраглими губами, і тоді розпачливий коров’ячий лемент потроху улігся.