Сад забутих плодів

Зі збірки ~ Куревій ~

У Долині Кратерів раз чи два на сто років буває вітер, що його називають Куревієм. Він піднімається з глибин землі сухими кратерами і впродовж трьох днів, мов шорстким котячим язиком, лиже будинки й обличчя тамтешніх мешканців. А тоді кожне втрачає пам'ять, і діти не впізнають батьків, дружини — чоловіків, наречені — наречених, батьки — дітей, і все опановує хаос нових почуттів.

Потім вітер стихає, кратери втягують його назад, і помалу все стає як перше, і ніхто не пам'ятає, що відбувалося впродовж трьох днів Куревію.

В Узбекистані, де червоні й білі скелі громадяться горами над долиною садів, яка межує з пустелею, люди прохають див, чіпляючи стрічечки тканини на гілки священних дерев та кущі тамариксу по берегах невеликого озерця в пустелі оддалік Самарканда. Є жінки, що виконують цей покутний ритуал, аби народити сина, і день за днем приходять у ту місцину, повну скорпіонів, причаєних часом у тіні поодиноких великих каменів або запорошених чагарників. Люди приходять до святих дерев по здоров'я для родича, що в небезпеці, або, можливо, по якусь іншу, таємну милість. Досить почепити на одну з численних галузок свою персональну стрічку і трішки постояти там знічев'я. Трапляються дні, коли ті дерева закосичені стрічками так густо, що здається, мовби вони в цвіту — надто в роки воєн і пошестей.

Найулюбленішим деревом є великий карагач[9]. Цілорічно без листя, яке зривають, аби звільнити місце для своїх стрічечок спраглі благодаті руки, дерево стоїть у кількаметровій ущелині між двома горами, що відділяють пустелю від абрикосових садів. Одна гора червона, інша біла. Щовечора народжений у пустелі вітер усмоктується крізь ту горловину ще теплим листям абрикосів і жовтими від сонця плодами.

Паломники, що приходять прохати милостей, записують свої бажання на клаптику тканини і прив'язують його до гілки великого карагача. Тому коли вночі вітер шарпає тасьми, то написані на них слова дивним чином обертаються на звуки, що розносяться за кілометри: якщо їх почує той, хто написав, це означає, що його бажання прийняте.

Хатам-ака, прибувши до священного дерева з групою паломників, теж написав на клаптику тканини, якого він хоче дива. То була нерозбірлива базгранина, бо старий був неписьменним. Оскільки жінки й молодь із того гурту радилися між собою, вони побачили, що Хатам-ака понаписував незрозумілі знаки, і запитали старого, чи йому не треба допомогти. Але той відмовився й сів на килим, який розстелив собі окремо від усіх. Якась старенька поцікавилася в нього, що він написав. Але той нічого не відповів, а все сидів і дивився на дерево. Потім підняв із землі свої нехитрі пожитки, склав їх у торбу й пішов геть, загорнувшись у білуватий чапан[10], перехоплений на поясі урама-білбаком[11].

Упродовж двох ночей заледве повівав тихенький легіт — принесені ним слова розчинялися в повітрі долини. Змішуючись, ті слова передавали зміст усіх записочок потроху. Тож думки в тому клубку звуків були геть переплутані. Аж на третю ніч знявся такий навальний буревій, що бавовняні прапорці на гілках карагача виляскували, мов бичі, просто в бік садів. Слова сипонули за вітром, наче горіхи. Вони долітали в долину цілком виразно, і люди поставали у вікнах, аби почути бажання інших, а головне — власні, перетворені мовою вітру. Тієї ночі й погоничі верблюдів, і вівчарі почули в себе над головою високо в буремному небі всі оті побажання про дива з бавовняних клаптиків. Кожне слово мало голос того, ким було написане. Чувся також голос старого, посилений вітром. Він казав, що втомився від життя й хоче померти. Ось про що просили його карлючки. Відтак чимало людей повиходили з глинобитних будинків і дворів, де вони раніше лежали, скулившись на сопах[12], і пішли шукати старого. Вони знайшли його мертвим. Старий усміхався.

Бідний араб-купець виставляв на запилюженому килимі будильник — єдиний крам, що він мав на продаж. Упродовж останніх днів торговець зауважив, що якась літня жінка придивляється до його будильника. А сам купець був із того племені бедуїнів, що подорожують куди вітер дме.

— Хочеш купити? — запитав він її якогось дня.

— Скільки коштує?

— Недорого. Але я не знаю, чи продам. Якщо його позбудуся, не матиму більше роботи.

— То навіщо виставив його на продаж?

— Бо так я маю відчуття, що живу. А тобі він навіщо? Хіба не бачиш, обох стрілок бракує?

— А він цокає? — запитала стара.

Купець накрутив будильник, і той дзвінко металево зацокав. А стара заплющила очі й зрозуміла, що в мороці ночі могло б видатися, що то інше серце б'ється поруч з її власним.

У тому селі майже все було з відсирілого дерева. А монастир звели з каменю. Параджанов у дитинстві, звісно ж, бачив у своїй Вірменії, де стільки монастирів, як ченці косили траву на дахах цих кам'яних будівель, коли в найбільш вологі роки пориви вітру заносили насіння під плитки старої черепиці, і тоді кропива, маки та овес виростали кущами до коліна заввишки. Нині село обезлюдніло. Мешканці залишили його через якесь природне лихо, і високою травою поросла не тільки черепиця, але й глинобитна підлога в будинках. Тонка зелена трава стирчала з тріщин у стінах, а по дахах будинків м'якими хвилями грала на вітрі помережана червоними маками мурава. Комини пічок, нетоплених хтозна скільки вже років, припинили висушувати вологу, яка щедро спускається з навколишніх гір.

Самотній грецький гендляр зупиняє джип на відкритому місці й починає принюхуватися тут і там, намагаючись зрозуміти, чи є тут жива душа.

Нічогісінько. Як дізнатися, чи ховається людина під яким каменем? Однак згодом він бачить стару жінку, що сидить навпочіпки коло жарівниці з чайником. На жінці рожева хустка поверх фіолетового корсажа й білого фартуха, а на зап'ясті у старої мереживо, яке насправді виявляється срібним браслетом із ланцюжками, що з'єднуються на монеті й тягнуться далі, до трьох каблучок на пальцях. Грек сідає поруч зі старою, оскільки браслет вартий серйозної розмови. Насправді його неодмінно треба виторгувати. Це нагода. Інакше чим виправдати зусилля — блукання під палючим сонцем упродовж чотирьох днів серед оцих скель? Жінка жує слова, які здаються сумішшю арабської та турецької. Більш резонно просто показати товар, запропонувати обмін. Рибні й навіть курячі консерви. Стара сміється, прикриваючи обличчя хусткою. Потім відвертає очі, переводячи погляд на чашу пересохлого ставка. Гендляр іде до свого джипа й повертається. Показує одяг, намиста, якісь дрібнички. Показує гроші. Показує марки. Стара бере одну, з птахом посередині. Потім, подлубавшись у складках свого одягу, витягає ножиці. Вирізає пташину з марки й підносить її на долоні, імовірно, вважаючи, що та полетить. Як на те, повів вітру підхоплює крихітну вирізку з марки, жінка сміється і плеще в долоні, дивлячись, як паперова пташка летить до інших, справжніх птахів, що знялися від цього галасу зі ставка.

Вона народилася в Туркулі й дівчинкою перебралася в Азербайджан, де, аби найнятися ткалею до маленької килимової фабрики, мусила шукати в річці камінь із дірочкою. Хто по кількох днях невпинних пошуків такий камінчик знаходив, пред'являв його на доказ терпіння, необхідного для того, щоб робити по десять тисяч вузликів на день. Такий метод найму застосовувався, коли вона була дівчинкою. Ті, що втомлювались ходити кам'яним руслом річки і зрікалися пошуків заповітного камінця, не були придатними до виготовлення цих чудових килимів ручної роботи. За двадцять років по тому вона вийшла заміж за вірменина, який привіз її в цей край дерев'яних будинків в оточенні гір. І ось тепер перед нею цей чолов'яга, що хоче її браслет. Вона не пристає на обмін. Оскільки вже споночіло, гендляр вкладається в одному з численних покинутих будинків. Ні наступного дня, ні за день по тому купець не досягає жодного успіху в переговорах. Тепер він хоче браслет за будь-яку ціну — і край, бо йдеться вже не про зиск, а про те, щоб перемогти впертість незгідливої старої. Справа честі, позаяк поставлено під сумнів його здатність переконувати, його професійну придатність. На додачу, його приваблює це місце й ця самотина. Він повертається думками в дитячі роки, на сільські шляхи, де вночі рипіли під ногами равлики, особливо після грози, яка затоплювала канави. Він більше нічого у старої не просить і нічого не пропонує на обмін. Він чекає, щоб вона сама в нього щось попросила. З іншого боку, як виміряти так звані цінності емоційного порядку? Стара зі своїм браслетом завела його на манівці. Ковдра на траві, а тоді — скукобитися проти дерев'яної стіни. Спати, як давно вже не спав, і як слід би спати: по-тваринному пирхаючи вві сні, а прокинувшись уранці, лежати непорушно, дивлячись у стелю або на двері. Збирати гриби або равликів. Зробити перерву в днях свого життя. Нарешті відчути себе конем чи якою іншою твариною з нюхом, здатною здаля чути запахи в чистому прозорому повітрі. Не лічити днів і ночей. Забути про звивисті шляхи й міста — відвідані й не відвідані. Просто існувати. Не міркувати. Пересуватися, зупиняючись для перепочинку на камені або на траві. Придивлятись уважно до чогось, що рухається чи ледь ворушиться в гірських тріщинах. Гудуть собі дикі бджоли. Де вони і хто вони? Забуті запитання.

І ось одного чудового дня стара жінка йде муравою. Тепер це її бажання, вона сама хоче обміняти. Вона тримає браслет на долоні, ладна віддати його в обмін на щось. Але не може пояснити, чого саме хоче. Узявши в руку гілочку, вона креслить щось на м'якому ґрунті, але потім одразу закреслює малюнок глибокими штрихами. Вона намалювала те, що вона хоче, але тут-таки пошкодувала. Імовірно, їй стало соромно. І справді, вона тікає стежкою у високій траві, явно розкаявшись у своєму вчинку. На землі залишилася гілка, якою вона креслила. Це мало бути якесь дуже просте зображення. Але торговець не може зрозуміти. Ця нова зустріч зі старою жінкою повернула його до міркувань про все те, чого він тимчасово зрікся останніми днями, аби відчути себе мирною лісовою тваринкою.

Він вирушає на пошуки старої і знаходить її на мусульманському кладовищі, де вона копає яму. У кожній могилі стирчить із землі драбина, яку носії застосували, аби спустити труп у могилу, і залишили там, щоб душі було простіше піднестися на небо. Убоге кладовище, поросле дикими травами, всуціль наїжачилося цими драбинами, трохи навскіс спрямованими вгору. А поруч інший невеликий цвинтар, православний, з двома приземкуватими кам'яними склепами, куди йшли помирати хворі в часи чумної пошесті, коли не було кому викопати їм могилу.

Стара шкрябає землю, не підносячи голови. Нарешті вона зупиняється і спрямовує на торговця довгий погляд. Потім вона вказує на одну з численних драбин. І купець одразу пригадує малюнок, який він бачив на вогкому ґрунті: стара накреслила там драбину.

— Ти хочеш обміняти на драбину? — здивовано запитує він.

Стара скулюється в ямі і плаче. Потім вона знімає браслет і подає його торговцеві. І купець починає шукати драбину. Але ніде не знаходить. Відтак він мусить її змайструвати. Надибавши іржавого ножа, він перш за все гострить його на камені. Зрізає багато гілок із дерев, щоб наробити з них щаблів, потім зрубує два молодих деревця на основні жердини. Знаходить мотузки й кілочки, щоб закріпити щаблі на двох довгих жердинах. Десять днів забирає в нього робота, аж доки драбина готова. Він вручає драбину старій, а та хоче відразу встановити її в могилу. Нарешті жінка всміхається.

І наступного ранку він їде, не взявши браслета.

Один композитор мешкав здебільшого у своїй студії, захаращеній старими документами й теками, які він тримав купою просто на підлозі, вкритій пилом, риб'ячими кістками, лускою, пір'ям. Якогось ранку він пригадав, що мав би відповісти на один лист, і взявся шукати його серед диванних подушок. Там він знайшов інші листи, на які не відповідав упродовж багатьох років. Зокрема, він знайшов там повідомлення дворічної давнини, у якому йому погрожували виселенням; знайшов фотографію своєї коханки, яка вийшла заміж і чекала на весільний подарунок; знайшов клапоть газети зі своїми музичними нотатками, які йому потрібні були торік. Він відкрив для себе, що всього, чого він не зробив, можна було, виявляється, не робити.

Коли композитор вийшов зі студії, щоб іти додому, то на середині своєї дороги, посеред вуличного руху, не зумів пригадати, чи є в нього родина, і не зумів навіть повернутися до студії. Він переночував у готелі, а наступного ранку вирушив до Африки, як і планував сім років тому. В Африці він подався на пляж, оскільки йому здавалося, що саме десь тут, на березі, йому судилося зустріти когось. Він простягнувся на піску. І справді, він побачив білого скорпіона, який дибав до його руки, щоб упорснути в неї отруту.

Один чоловік не знав, де в нього ліво, а де право. Якось він зробився статистом у кіно. Режисер попросив його взяти мітлу й, замітаючи, пересуватися у лівий бік, а той уперто замітав праворуч.

Розлючений режисер зупинив його:

— Ліворуч! А ти куди йдеш?!

Статист втупився в нього пильним поглядом, а тоді підніс праву руку й показав кудись за спину режисера, а той недовірливо обернувся й побачив кам'яний мур і перехрестя трьох шляхів. Його раптом охопили сумніви: чи впевнений він, як має знімати свій фільм? Він підійшов до того муру й роздоріжжя; а тоді, переконаний, що жест статиста був застереженням, знаком відмовитися від зйомок, сів у свою машину й повернувся в місто.

В одній із численних казок, що їх оповідали в селищі на кордоні з Туркменістаном, завжди згадувався сад звуків, який зачаровував погоничів верблюдів і зводив їх на манівці з великого караванного Шовкового Шляху. А насправді не було нічого такого у великій пустелі, усіяній чагарниками й керамічними уламками посуду, у якому колись зберігали воду ті, хто зважувався відвідати ці суворі краї. Один молодий чоловік вирушив на пошуки казкового саду. Але пощастило йому знайти лише скам'янілий ліс. Сотня дерев зеленкуватого жилавого мармуру з борознистими грубими стовбурами. А дрібніші галузки з крони тих старезних велетів із плином часу покришилися й утворили під кожним деревом шар гострих скалок, жорстви й камінців, подібних до хробачків. Постукавши по стовбурах, молодий чоловік помітив, що вони дають різкий звук, без жодної вібрації. Він проштовхнув ніж углиб забитої в'язким пилом борозни на стовбурі одного з дерев. І враз на нього приснув струмінь води. Стовбур був наповнений кришталево чистою свіжою водою. Упродовж багатьох років по тому спраглі пастухи й погоничі верблюдів приходили до цих стовбурів і прохромлювали тріщини, щоб напитися води. Але якогось дня вода скінчилася й маленький кам'яний ліс зостався зі спорожнілими деревами. Відтак вітряної ночі дерева загули, і тоді всі зрозуміли, що це саме той славетний сад звуків, про який розповідається в казках.

Він купив дзеркало на ринку Порта Портезе. Овальне дзеркало у світлій дерев'яній рамі з різьбленням у вигляді трояндової гілки. Він установив його на туалетному столику в спальні. Але вперше подивившись у те дзеркало, не побачив свого обличчя. У дзеркалі промайнули постаті двох усміхнених добродіїв, одягнених за модою початку XX століття; потім — руки з гребінцем; далі — частини спальні; нарешті — обличчя покоївки. Промінь сонця і в ньому — метелик. Одразу по тому немовля в пелюшках, яке пані піднесла до дзеркала, щоб малятко себе побачило. Тепер її чоловік, убраний по-військовому. Обличчя жінки, яке поступово вкривається зморшками, а волосся береться сивиною. Потім її син, що вже став дорослим, і теж у військовому однострої. Знову та жінка, уже сама, заплакана. Насамкінець — ліжко, обставлене навколо свічками, і та пані на ньому, мертва, з головою, глибоко втопленою в подушку. Коли дзеркало скінчило повертати зображення, накопичені впродовж стількох років, нарешті в ньому з’явилось обличчя добродія, який його придбав. То був молодик, якого ми бачили спершу немовлям, а тоді — юним військовим і який нині вже старий.

Солдат Юра дістав поранення в рот під час оборони Москви, коли німці були вже в передмісті Волоколамська. Травма не надто тяжка, але його разом з іншими пораненими вмістили в довжелезний санітарний поїзд, який рушив до Ашхабада, у Туркменістан. Подорож тривала цілий місяць, бо щопівгодини треба було пропускати військові ешелони, які прямували на фронт. Поїзд — кілометр завдовжки. Чимало його пасажирів дорогою помирали, і доводилося їх нашвидкуруч ховати під час коротких зупинок. Спека почалася в Казахстані. Далі вона тільки посилювалася. З вагонів на рейки стікав піт із тисяч поранених у білих простирадлах і сорочках. Так само білою була пустеля навколо станції на Аральському морі. Гори солі. У Москві за казаночок солі брали літр горілки. Тут за п’ятдесят грамів горілки давали відро солі, а коли хто набирав ціле відро, то навіть не звертали уваги. Поранені напхали повнісінькі речові мішки та валізки сіллю, яка потім роз’юшилася по ліжках і по вагонах, коли перетинали пустелю.

І ось нарешті прибуття до вогняного жерла, де в повітрі ширяє передчуття землетрусу й вода скрапує в керамічні вази. Це Ашхабад. Курні вулиці, жовтий леп, яким укриті босі ноги дітвори, що лузає насіння, ховаючись від палючого сонця вздовж обгорілих мурів, чорних від смоли. Смола плавиться й закипає всередині шпаристих блоків. Фарба відшаровується, демонструючи цегляний скелет, що тягнеться вгору «ялинкою», уздовж вертикальних паль. Тут і там почеплені маленькі раковини в синіх шафках, щоб вимити руки й дині, а також — зволожити спраглий рот.

Поранених вивантажують у шпиталі. За кілька днів Юра виписується, і його відправляють в навчальну частину, що розташувалась у старих казармах, побудованих іще за царя. Внутрішній двір оточений великими одноповерховими корпусами. Кожна будівля має широкий центральний коридор, з якого двері ведуть у приміщення казарм, кожне — з вікном у двір. У казармах сплять по сорок солдатів і сержант. Солдати на двоярусних нарах із матрацом, а сержант — на ліжку з панцирною сіткою й матрацом, коло вікна.

Сержант, який командує Юриним навчальним взводом, має прізвище Радзіновончіч, що з усією очевидністю вказує на польське походження. Він приїхав із села, де стоять зруби над заплавами, козацької станиці Кагальник. Це в кількох кілометрах від Ростовського кінного заводу імені Будьонного, де Радзіновончіч раніше працював.

На заняттях із мінометної стрільби він припадав до зброї, наче та була медом помазана. Він казав, що війна — то жарти порівняно з навчаннями, які чекають на курсантів. Марші пустелею з повним спорядженням. Сорок градусів. Яйця на піску запікаються за три хвилини. Протигаз. Є такі, що зомлівають. Люті ляпаси, бо, на його погляд, — то самі симулянти. О дев’ятій годині всі в ліжках, а на світанку — чищення підлоги з вишкрябуванням викруткою щілин між мостинами. Він переконаний, що в тих щілинах завжди є бруд. Від безнастанного колупання ножами й викрутками щілини стали глибокими, збирають пил і бруд. Після миття підлоги вони заповнені водою, і їх треба ретельно висушувати. Сержант ненавидить Юру, а Юра щоночі, засинаючи, думає про те, як убити сержанта. Він розробляє досконалі плани вбивства, які не наважується здійснити. Заняття зі стрільби по мішенях або імпровізованих цілях проводять регулярно, а сержант завжди тримається близько до мішеней. Треба тільки трішечки пересунути зброю. Але Юра не наважується. Тим часом починаються хвороби. Зокрема запалення під пахвами й між ногами. Уражені місця треба обробляти борним тальком. Найбільш неприємним захворюванням є нічний енурез. Хворі солдати обмочують матраци. Таких називають сцикунами. Щоранку обмочені матраци виносять у великий двір і розвішують на спеціальних дротах, щоб висихали. Сеча утворює на матрацах вигадливі плями, завдяки яким кожен упізнає свій матрац. У сцикунів по два матраци. Один сохне, інший можна стелити. Уся ця історія дратує командувача учбової частини, і він заради того, щоб кожен хворий обмежувався одним матрацом, наказує щоночі будити сцикунів і довіряє це зробити черговим на варті. Таким чином, уночі розбуджені хворі хлопці вистрибують із вікон і випорожнюють у дворі свої переповнені сечові міхури, замість того, щоб обмочити матрац уві сні.

Юра здоровий, і сержант часто призначає його в наряд вартовим центрального коридору. Юра має будити сцикунів по всіх спальнях. Коли Юра вперше заходить у спальню свого взводного, то, розбудивши вісім сцикунів, зупиняється поруч із ліжком сержанта, який спить зі стиснутими кулаками, готовий віддухопелити того, хто наважиться потривожити його сон. Коли хворі вилазять на подвір’я, Юра, стоячи з темнішого боку коло ліжка сержанта, розстібає штани і, тремтячи зі страху, обережно мочиться на край матраца. Сеча проникає глибоко, заповнюючи всю площину, на якій розпластане масивне тіло сержанта. Упродовж п’яти ночей — навіть коли він не в наряді — Юра, непомітно приєднуючись до восьми сцикунів, повторює ту саму справу. Сержант протягом кількох днів примудряється приховувати, що його матрац вологий, але потім — і через запах, і тому, що вважає себе справді хворим, — вирішує звернутися до медчастини. Таким чином він стає сцикуном, і йому видають другий, запасний матрац. За якийсь місяць сержант цілковито зламаний. Його накази вже не мають такої сили. Коли він гримає, хто-небудь спотайна промовляє: «Псь-псь», щоб нагадати про хворобу. Таке падіння престижу взводного спонукає начальника школи перевести сержанта в ремонтне відділення, де відновлюють стару зброю. У дальньому кутку двору він утомлено чистить іржаві гармати разом із двома солдатами у зношених робах. Закінчивши курс, Юра вирушає на фронт, у Сталінград, навіть не попрощавшись із сержантом. За рік по тому вони загинули в один і той самий день, але — за тисячі кілометрів один від одного. Юру вбило осколком бомби під час великої переможної атаки, а сержанта знайшли мертвим у казармі Ашхабадської навчальної частини. Дивний збіг обставин зауважив один офіцер, який теж проходив там курс у ті часи. 1970 року, у день відзначення чергової річниці Перемоги, він був серед ветеранів перед Великим театром, розмовляв з матір'ю того Юри й удовою того сержанта.

Зала в Одеському музеї, де виставлений кістяк мамонта, має сороковий номер. Доглядач завжди сидить на стільці під стіною, якраз навпроти голови. На доглядачеві синій кітель і легкі лляні штани, заправлені в чоботи з широкими халявками, що роблять його трохи подібним до солдата-кашовара часів облоги Севастополя. Останніми роками залу мамонта геть ніхто не відвідує. Ніхто навіть не проходить коридором повз неї до останнього відділу, де представлені комахи. Часто весь музей видається безлюдним чи, може, тільки це крило будівлі таке самотнє. Наглядач знає напам'ять усі паркетини, що формують під його ногами невигадливий геометричний орнамент, який тягнеться, повторюючись, до високих стін навколо велетенського скелета. Він сидить багато років отак, опустивши голову й оглядаючи підлогу. Можливо, тепер перед його очима пропливають якісь уявні образи. Можливо, він просто дослухається. Сидячи навпроти цього кістяка, уловлює найтихіші порипування в кістках, викликані зміною вологості повітря й чергуванням пір року, що потроху проникають крізь мури, оскільки вікон у цій залі немає. Іноді здається, що ці порипування поєднуються у звуки, можливо — у стогони. Його розмова з цими кістками чи то вже почалася, чи то бракує ще якоїсь крихітної інтонації, аби пролунало майже зрозуміле слово.

Адвокат із Палермо роками мешкає в готелі тосканського курортного містечка, що заховалося в долині серед гарячих сірчаних джерел. Він у вигнанні, оскільки — попри те, що сам належить до Великої Сім’ї, — убив сина визначного члена Шанованого Товариства, коли той крав апельсини в його саду. За цю фатальну помилку, беручи до уваги колишні заслуги адвоката, було вирішено покарати його довічним вигнанням, із відбуттям покарання у старому тосканському готелі, з якого він може вийти один раз на день, щоб купити газету.

Точний час виходу, тривалість прогулянки і тротуар, яким адвокат має ходити, визначені раз і назавжди. Він суворо дотримується правил, хоча не помічає жодного таємного спостерігача, який контролював би його. Підозріливі погляди ввижаються йому щоразу й усюди — на розі, за спущеними жалюзі, у мороці халуп, що виходять на тротуар, яким він простує.

Клопоти з дверима почалися в листопаді. Тоді вперше вони відімкнулися з невеликим опором, і йому спало на думку, що це через вологість. Увечері теж ключ не обернувся в замку так м’яко, як щоночі, коли він замикався, побоюючись нічного візиту зломників або яких зловмисників. Потім він подумав, що рипіння в замку викликане порохнявою, яка потрапила в механізм, адже за останні два дні південний вітер наніс жовтуватого африканського піску. Йому здавалося також, що металевий язичок замка дедалі гірше рухається через іржу, якої в механізмі щоночі більшає. Аж доки в нього нарешті виникло відчуття, що — рано чи пізно — він залишиться замкненим у цій кімнаті невилазно й навічно. Відтак він визирнув у вікно, щоб побачити, чи зможе за потреби вдатися до якогось рішення в такий спосіб. З висоти семи поверхів він побачив, що середньовічний квартал унизу — то суцільне румовище й кілька занедбаних хатин, усередині яких ніхто не почує його волань про допомогу. З іншого боку, якщо грюкати в замкнені двері, цей звук не досягне лічених пожильців на різних поверхах і на чималій відстані.

Марними були скарги, що їх він подавав адміністратору й дирекції готелю, вимагаючи викликати слюсаря. Носильник, що був підійшов до тих дверей, зомлів у коридорі і пролежав там два дні, не отримуючи жодної допомоги. Одного ранку, аби відімкнути двері, довелося докласти таких зусиль, що адвокат уже надумав не повертатися й таки спробувати втекти. Але того дня наглядачі наче відчули його наміри, і їхні пильні погрозливі погляди переслідували його впродовж усього часу прогулянки, а один навіть ішов позаду і знімав шкірку з яблука довгим гострим ножем. Тож адвокат купив газету й повернувся. А повернувшись, замкнувся в номері. Тієї ночі двері заблокувалися намертво на своїх завісах, а іржа заповнила всі тріщини та щілини, унаслідок чого двері ніби злилися в одне ціле з одвірками. Навіть деревина зробилася твердою, як метал, і замість лункості набула якоїсь дивної глухоти.

Мисливець сидів на сонечку перед своїм будинком, по фасаду якого були розвішані на цвяшках клітки з замкненими в них пташками. Аж ось він бачить цигана, який приліг на узбіччі шляху і став дивитися у придорожній рів. У цю пору року води в рові не буває. Циган підвівся, обтрусився й пішов до своїх, що стали табором над річкою неподалік. Мисливець теж іде подивитися, що там може бути цікавого в рові. Він бачить там жмутки трави й засохле борознами багно. Наступного дня приходять дві циганки й повторюють дії свого одноплеменця. Упродовж двадцяти ранків цигани не полишали цікавитися цією ділянкою рову. Спершу один, потім — двоє, троє, четверо, п’ятеро, аж доки прийшли подивитися всі разом. Мисливцеві аж свербіло дізнатися, що вони там таке видивляються, чого сам він нездатний побачити, але щоразу йому бракувало сміливості запитати. Тоді, з певного дня, цигани припинили зупинятися коло канави. Жінки, замітаючи шлях подолами своїх довгих спідниць, проходили повз будинок мисливця дорогою в село, чоловіки байдуже колупали в зубах імпровізованими зубочистками.

Мисливець, якого гризло нестерпне бажання розкрити циганську таємницю, зрештою подався на виноградник, неподалік якого отаборилися цигани. Там якийсь старий чоловік саме підрізав лозу. Мисливець розповів йому про все, що сталося і що не давало йому спокою. І селянин сказав йому так: «Не розмовляй більше ні з ким про ці речі — ні зі мною, ні з циганами. Коли тобі пощастило зустрітися з таємницею, умій поважати її».

Він мешкав у великій кімнаті, скляні двері якої виходили на невелику ділянку землі, обгороджену муром. Він нічого там не вирощував. З весни до осені сідав при відчинених дверях і оглядав той прямокутний клаптик землі. Він бачив, як усі місцеві птахи сідають у траву — можливо, для того, щоб напитися води з каструльки, яку він поставив для них. Бракувало тільки дрозда. І чоловік чекав. Принагідно він стежив за життям мурашок і за розростанням чагарників, яких щороку ставало дедалі більше. Якось навесні він став свідком подорожі равлика, що за три місяці проповз увесь мур — з кінця в кінець, — залишивши на ньому довгий білий слід. Міський галас і міські новини не досягали того місця, і ніщо не перешкоджало сонній медитації чоловіка. Іноді дощило. Зрідка падав сніг.

Нарешті якогось року прилетів також і дрізд, але двері були замкнені, і старого вже не було. Тепер він лежав похований під землею, за якою спостерігав упродовж багатьох років. Птах сів якраз у траву, що виросла над ним. Птах пив із каструльки, повної дощової води, поруч із чоловіком.

Невідомо, від кого походив той заклик, що об'єднав хворих у полюванні на метеликів, яких ловили брудними простирадлами й білими халатами. Потім для них збудували будиночок із великої москітної сітки, натягнутої на дротяний каркас. Легка, округлої форми клітка, у закритому обширі якої пурхали або сиділи, учепившись лапками в тонку решітку, незліченні барвисті комахи. Рятуючись від бідного на рослинність міста, вони залетіли на зелені галявини й у тінисті дворики божевільні.

Відтак хворі попросили директора закладу, щоб відрядив медсестру випустити метеликів у центрі міста. І так було зроблено. Чимало людей зібралося навколо сестри, коли вона відчинила дверцята великої клітки, і ціла хмара метеликів злетіла в повітря. Рух на площі зупинився, настільки всі були зачаровані дивовижним видовищем. Дехто навіть зрозумів суть повідомлення. І тоді голос солідарності підштовхнув людей до того, щоб відчинити ворота божевільні й наділити простором і любов'ю частину людства, яка була за тими воротами замкнена.

Монастир у плані мав форму ромашки. Кожна келія, відходячи від циліндричної вежі, утворювала окрему пелюстку. Між зовнішніми мурами келій і мурами круглої вежі залишався невеличкий вільний простір, затулений кольоровим склом. Залежно від положення Сонця щодо монастиря світло всередині циліндричної кімнати було переважно такого кольору, що відповідав кольору скла, у яке зараз потрапляли прямі сонячні промені. Так, у полудень світло було синім, а на час обіду воно робилося помаранчевим. І так само для інших годин дня. Уночі місяць заміняв сонце. Узимку та в періоди, коли небо затягнуте хмарами, ченці, бувало, по кілька днів не знали точного часу й були щасливі з того безладу, яким сповнювалося їхнє життя, зокрема — коли йшлося про виконання нічних кантів. Хтось уставав зарано, а хтось — запізно, і траплялося, що співали поодинці, уже після решти або раніше за інших. І тоді самотні співи лунали аж до світанку.

Кілька годин тому він приїхав у свій заміський будинок. Він приїжджав сюди в суботу, щоб відпочити, а в понеділок зранку повертався в місто. Тієї суботи, розмовляючи по телефону, він побачив, що галявина в саду всуціль укрилася ромашками. Він розмовляв і не відводив погляду від скляних дверей, споглядаючи це неймовірне буяння. Уперше ромашки застелили галявину так густо, що під їхньою білизною не видно було зеленої трави. Він зауважив, однак, неправильної форми пляму, де не виросли квіти. Закінчивши телефонну розмову, він вийшов, щоб оглянути галявину. Він боявся ступити на неї. Але його цікавила та темна пляма, і, зрештою, він пішов просто по квітах, аби побачити зблизька і зрозуміти, чому там не виросли ромашки. Він зауважив, що темна пляма нагадувала формою постать людини, що наче лежить долілиць зі схрещеними руками. Тоді він запитав садівника, як той може пояснити, що в цьому місці не цвітуть ромашки. Садівник поворушив траву, шукаючи якоїсь підказки, і похитав головою на знак того, що не знаходить причини. Аж коли професор вказав йому на дивну форму цього клаптика трави, садівник пригадав, що саме в цьому місці колись розстріляли партизана.

Станційний мав свій будиночок у пустельній і безлюдній місцині над соляними рівнинами Туркменістану. Упродовж дня проходили два потяги, що прямували в центральні області Узбекистану, а два інших ішли в Казахстан. Станційний перевіряв рейки, а головне — гвинти, які утримували рейки на дерев'яних шпалах. Потім подавав прапорцем знаки машиністам. За тридцять років служби лише раз він мусив зупинити поїзд, бо тварини перекрили колію. Поїзди в бік пункту призначення проходили: один о восьмій ранку, а інший у полудень; а зворотні — один о третій пополудні, а інший уночі. Він почав збирати поблизу свого будиночка все, що пасажири викидали з вікон поїздів. Назбирав гори скляних пляшок, бляшанки, старі валізи, подерті фотографії. Він зумів успішно відновити, поскладавши докупи, чимало листівок, любовних листів і велику фотографію Ґрети Ґарбо. Він наповнив свій дім усім тим, що інші викидали, і так жив у товаристві знехтуваних речей. Одного разу він реставрував подерте фото молодого чоловіка, який вирушав із Ташкента на фронт. Відшукав усі клаптики, крім невеликої частини, де мали би бути ноги. Він шукав у чагарниках і розгрібав купки піску вздовж колії. Але того маленького шматочка фотографії так ніколи й не знайшов. За дивних обставин через кілька років по закінченні війни він дізнався, що той молодий чоловік знову мешкає в Ташкенті, але втратив свої ноги на фронті, у бою під Смоленськом.

/присвячується Мікеланджело Антоніоні/

Перед ним була типова венеціанська вілла. Величезна прямокутна будівля з сотнею характерних балкончиків з білого мармуру, які стирчали на фасаді, контрастуючи з цеглою мурів — ворсистою через дрібну травичку, що проростала крізь пори глини. Він приїхав машиною аж сюди, наче з якоїсь неясної потреби знову вдихнути атмосферу давньої драми. Либонь через це він опинився тут, де починають даватися взнаки запахи болотистих районів Венеції. Він ішов просторою, порослою травами й чагарниками лукою, за живопліт, що відділяв будинок від села й від національного шосе, щоб визначити точне місце, з якого робив свої фотографії той журналіст, що написав найповнішу статтю щодо скандалу. Долю п’ятьох черниць більше ніхто не обговорює. їх, імовірно, розкидали по різних монастирях у віддалених областях Італії, як уміють робити ватиканські ієрархи, коли хочуть, щоб певні люди загубилися й навіть самі себе не могли знайти. Але рік тому обличчя сестер-черниць не сходили зі сторінок газет і журналів упродовж цілого тижня. Зрештою, небагато відомо про юних матерів-одиначок і про немовлят.

Він переступає поріг широкого головного входу, попередньо глянувши знизу вгору на білий балкончик, що нависає просто над входом. Він знав, що в перші роки й сестри, і мешканки притулку Благочинного Інституту виходили й заходили в приміщення одним стрибком, щоб уникнути можливого обвалу балкона, який тоді перебував в аварійному стані. Зрештою, в аварійному стані перебували всі балкони. Відповідно, десь раз на місяць один із них падав — так під мурами утворилися високі купи мармурової крихти. Потім провели масштабний ремонт, за який сплатили кілька мешканок притулку, що розбагатіли саме на стосунках з деякими місцевими підприємцями. Ось одне з багатьох запитань, що їх поставив суддя ігумені: «Чому ви не поцікавилися, звідки походять кошти, сплачувані вашими підопічними за ремонт і безперервні гулянки?»

Він потрапляє до великого внутрішнього двору, заставленого чашами з зеленкуватою водою, у якій плаває широке листя якоїсь, поза сумнівом, африканської, рослини. По всьому двору довкола розвішані для просушування щонайменше сорок матраців. Імовірно, вони тут висять уже впродовж багатьох днів. Доглядач вілли, маленький чоловічок з настороженим поглядом, пояснює йому, що треба висушити великий шар вологи, але здається, що він хоче натякнути на необхідність іншого роду глибокого очищення.

Він піднімається широкими сходами, що ведуть на другий поверх, і вдоволено вслухається в рипучу тишу порожніх покинутих кімнат. Він простує широким коридором, що веде в незліченні кімнати, умеблювання яких складається з двох вузеньких ліжок, невеликої шафи, ширми й білого глечика в мисці для вмивання. Велика ванна кімната розташована в центрі коридору. Вона освітлюється через отвір у даху, промені з якого ллються на приміщення, що на перший погляд може видатися оранжереєю. Рослини геть усюди, навіть підвішені на мотузочках, розкинули своє листя під яскравим світлом. На підлозі очерети й кущі з жилавим листям утворюють романтичні стежки до кількох унітазів і чотирьох ванн. Мури обклеєні шпалерами у квіточки. Він сідає на дерев’яний ослінчик, аби глибше відчути атмосферу цих джунглів. Трохи далі біла зала з великим, повним жовтих ромашок сільським казаном на підлозі коло пробитого мармурового герба. Через дірку надходить печерне повітря з грота — узимку воно зігріває кімнату, а влітку охолоджує. Кухня внизу велетенська. На столі досі не прибрані залишки розмаїтих харчів: варені яйця; хлібні крихти; обгризені, іржаві — наче вони залізні — кістки; капустяне листя; запліснявіла картопля; послід тварин, принаджених соковитими недоїдками; порожні пляшки з-під вина й шампанського. Ота славетна новорічна пиятика, що спричинила раптові прикрощі та смерть Марієтти Пальюґі, труп якої згодом знайшли в лагуні. Власне, усе й починається зустріччю рибалки Томмазо Каньїна з бідолашною дівчиною, неживе тіло якої спочивало на хвилях; і там-таки, але на дні, рясно було гіпсових статуеток Дитятка Ісуса, які, поза сумнівом, служили для компонування вертепів у всій околиці. І тут теж постає запитання, яке, безперечно, кидає тінь підозри на манеру поведінки всіх черниць: чи правда, що вони годували груддю фігурки Дитятка Ісуса? Так, правда. Статуетки були живими й потребували материнської турботи, отож із грудей черниць почало капати молоко, яке вбирали гіпсові ротики, коли їх підносили до сосків. Зрештою, саме таке відбувалося зі святою Монікою з Бельмер. То чому четверо немовлят, а точніше — три хлопчики й дівчинка — не могли належати будь-якій із матерів, що на той час перебували в притулку? Чому п’ятьох черниць звинуватили в тому, що вони біологічні матері? Абсурдний закид ґрунтувався винятково на тому факті, що сестри часто годували груддю кількох дітей, бо молока вони мали вдосталь, а гіпсові фігурки здатні були ввібрати лише кілька крапель. На жаль, коли Пальюґі тієї новорічної ночі звернулася до них зі своїм немовлям — маленькою дівчинкою — молока більше не було. І саме через цю відмову в голові сердешної жінки щось перемкнулося. Вона тієї ночі втекла до болотистого берега і стрибнула у воду з усіма статуетками Дитятка Ісуса, які викрала спересердя. Та чи ж знали черниці, що відбувається в мурах Благочинного Інституту? Захисник переконливо довів їхню цілковиту невинність. Вони вважали, що всі оті чоловіки — солдати, підприємці, навіть робітники — що всі вони родичі або близькі юних матерів-одиначок. Але, на жаль, перед їхніми наївними очима все чинилося за звичками та звичаями типового дому розпусти. Нині справа потроху зникає з перших шпальт і вкривається піском забуття. Єдиними, хто досі чекає на відповіді, залишаються предмети, рослини й матраци, покинуті на віллі, а ще — повітря, у якому декому з цікавих досі вчуваються голоси. Повітря досі зберігає на собі відбитки слів, промовлених тими, що тепер самі хтозна-де поділися.

Але він теж чекав на відповідь. І насправді він повернувся сюди почасти й тому, що був провідною постаттю під час судового процесу. Він добровільно заявив, що мав інтимні стосунки з черницею. То був один із найяскравіших моментів його життя. Він стверджував, що, мовляв, неможливо уявити собі настільки захопливих у своїй наївності стосунків. Сестра скидала з нього весь одяг, а тоді просила лягти в позу мертвого Христа. А тоді лоскотала кінчиками пальців — ніби ріжками багатьох равликів — усі частини його тіла, одночасно шепочучи молитву.

На цю незаперечну правду відповіла інша, не менш надійна істина: одна юна мешканка притулку зізналася, що вона — але не вона сама, інші теж — для збудження клієнтів часто викрадали одяг сестер-черниць, коли ті спали, і вдавали законниць, претендуючи відтак на більшу платню. Таким чином, правда припала піском забуття, але він однаково повернувся в ці місця бранцем своїх сумнівів і тієї містичної зустрічі, яка перевернула його життя.