Сад забутих плодів

Зі збірки ~ Старий однією ногою на сході ~

Уторованим шляхом уздовж правого берега річки, на який мешканці різних комун викидають сміття й недоїдки, суне ривками старий американський автомобіль «Студебекер». За кермом циган років тридцяти, а поруч із ним його молода дружина в коштовностях і барвистій сукні. Вони стурбовані тим, як надривно кашляє й задихається мотор. Шлях перетворюється на стежину вздовж річки, заглиблюючись у зарості верболозу та приземкуватих полисілих комишів. Якоїсь миті молодий чоловік зупиняє машину й обоє виходять. Ідуть спроквола до місця, де течія нешвидкої річки утворює невеликий вир.

Цигани роздягаються й купаються. Тоді простягаються на піску, і молода дружина легкою довгою тростиною лоскоче чоловіка, який збуджується й тягне жінку до води, щоб оволодіти нею.

Невдовзі пара знову в машині, й так само має клопіт з мотором, який все одно барахлить і дає збої.

Нарешті вони зупиняються неподалік старого циганського табору; там під деревом сидить на стільці старий циган. Двоє виходять із «Студебекера» і простують до патріарха, який, поза сумнівом, звик до зустрічей з одноплеменцями. Він одразу питає:

— Що сталося?

— Машина не хоче їхати, — відповідає молодий чоловік.

— То чому не звернулися до механіка?

— Ми вже дюжину механіків об'їхали. Усі твердять одне й те саме: з машиною все гаразд.

Патріарх деякий час мовчить, а тоді питає:

— Звідки їдете?

— З Верони, — відповідає жінка.

Старий підводиться, іде до «Студебекера». Відчинивши двері машини, він пильно дивиться на порожнє заднє сидіння. Перелякано обертається до двох молодих циганів:

— Машина повна небіжчиків.

Він віддаляється на кілька кроків і сідає, щоб оговтатись від потрясіння.

— Можна щось удіяти? — сполотнівши від страху, питає молодий чоловік.

— Вони хочуть людського поховання. Маєте викопати для них шість ям.

— То їх шестеро? — питає жінка.

Старий ствердно киває головою.

Циган і його дружина беруться до копання могил, позичивши необхідний реманент у старого. Наступного дня вони ще копають ями понад річкою. Патріарх спостерігає за їхньою роботою, граючи на гітарі, яку зазвичай тримає прихиленою до дерева. Вранці другого дня шість могил нарешті готові, і старий іде, щоб відчинити двері «Студебекера» й випустити з машини мерців. Тоді киває до подружжя, щоб засипали ями піском і гравієм. Коли все скінчено, патріарх бере гітару й усі троє співають пісню останнього прощання. Потім молоді люди обіймають старого та їдуть. Мотор працює рівно, і машина йде без ривків, тому вже навіть здаля подорожні вимахують вистромленими з віконець машини руками, висловлюючи старому свою вдячність.

Патріарх наближається до стільця під деревом, аби повернутися до своєї спокійної медитації, аж бачить, що стілець зайнятий — на ньому сидить стара циганка у браслетах і намистах. Чоловік дивиться на неї ошелешено, а тоді питає, нездатний погамувати тремтіння в голосі:

— А ти навіщо сюди прийшла?

— Я сьома небіжчиця. Ти навіть полічити як слід не годен! — відказує стара.

— Я не побачив тебе.

— Я мусила віднайти плоть, щоб ти мене принаймні упізнав.

— Як тобі велося… після того?

— Я поклала життя, шукаючи тебе… від Кордови до Верони.

— Тобі відомо, чому я втік.

— Ти вбив невинного. Я ніколи не кохалася з тими.

— Я мав інші свідчення.

Стара жінка невдоволено кривиться.

— Ти навіть не дав мені часу на пояснення.

— На жаль, сталося так, як сталося.

— А ти зробився мало не святенником для італійських циганів.

— Навіть у поганій пляшці може зберігатися гарне вино.

— То хоч могилу мені викопай… сьому…

Старий вдивляється їй в обличчя довгим поглядом, потім обертається й іде по реманент, аби вирити могилу.

Він береться до роботи, а сонце повільно опускається за щільний шерег тополь. Уже вечір. Понад річкою готова глибока яма, неподалік від шести інших, засипаних. Старий циган кидає останній погляд на завершену роботу, коли хтось його штовхає, і він падає у яму сторч головою, і одразу на нього сиплються повні лопати піску та гравію.

Того чоловіка вхопили за волосся й укинули в полишений млин, що стоїть углибині ущелини, стежка до якої губиться поміж кам’яних каскадів.

Вічно самотній, засніженими ночами він дослухався до лисячого квиління та придивлявся до вепрячих слідів. Аж доки виявив, що дедалі більше предметів — ще й іржавіших за нього — розкидані по шляхах, знехтувані людством. Тоді він почав збирати їх і громадити навколо себе. Кімнати вщерть заповнені покидьками, стосами, складеними у тьмяних шафах, що шкребуть стелю своїми підгнилими дерев’яними гребенями, або в незграбних баулах, які наповнюють повітря важким духом старого одягу.

На підлозі, засипаній облупленим тиньком, і на печі, укритій загуслими помиями, валяються пляшки, цвяхи, корки, будильники, нездатні показувати час, мишоловки, кришки, діряві миски та інше казна-що. На ліжку за дерев’яними сходами — копиця військових ковдр, замотаних у просякнуте потом простирадло. З укритих цвіллю мурів дивляться святі, лики яких поступово зникають із перехняблених картин над комодом, на якому стоїть запилюжений, наскрізь прогорілий світильник.

Щоночі всі ці безталанні послідки гуртуються навколо нього, коли дим із груби виїдає очі навіть комарам, а він сидить, закутавшись у брезентовий плащ, і думає про всіх тварин, що сидять по своїх норах у землі.

Фрагменти кераміки, знайдені в сорока колодязях родини Малатеста, згодом склали у дворі покинутого абатства коло підніжжя гори Рокка Пратіффі, і вони пролежали там стільки часу, що бруд і порохнява, якими вони вкрилися, поросли густою травою. Їх повторно відкрив один мандрівник. Зачарований красою уламків, він привіз декілька з них у Флоренцію, де заінтригував своїми розповідями певного арабського шейха, який забажав викупити купи череп’я, щоб суцільно облицювати ними давно покинуту стару будівлю, розташовану неподалік від родовища рожевого мармуру. Так виникла вілла у східному стилі, мури якої арабські ремісники вкрили фрагментами старовинної кераміки. Кажуть, то був подарунок певній молодиці з Масси-Каррари[13], яка відмовилася стати однією з численних наложниць у гаремі шейха в Саудівській Аравії.

У 1936 році віллу подарували Муссоліні, який ніколи її навіть не оглянув, а доручив доглядати молодому чоловікові з Баньякавалло.

Уряди-годи з Рима сюди надходили ящики зі старим одягом та іншими предметами, які захаращували шафи Вілли Торлонії[14]. У 1937 році два абіссінці привели жирафа з довжелезною шиєю — пішки, з Неаполя, де він зійшов на берег з корабля. У 1938 тут понад місяць мешкала шанувальниця Дуче, яка приїхала з Будапешта.

Молодий сторож закохався в неї до такої міри, що поголив собі голову й убрався у старий капральський однострій Муссоліні, який надибав в одному з баулів. Тієї ночі молода шанувальниця вождя охоче прийняла пропозицію романтичного побачення й у мить пристрасних обіймів раз у раз голосно стогнала: «Нарешті!»

Синьйоре міський голово, ця Площа є тією самою, що завжди, себто, такими є її мури. Життя, як на те, з часом змінилося. Я змушений приступитися дуже здалеку, щоб дійти зрештою до суті своїх послань. Я знаю, що колись тут були поля й городи, а потім весь обшир обвели мурами, аби створити місце зустрічі для мешканців, що тікали з горішнього середньовічного кварталу. Таким чином, усі метелики й навіть жуки, оси, дикі птахи сьогодні зникли з цієї ділянки землі, роль якої обмежилася місцем рукостискань, зустрічей і перехрестя велосипедних та автомобільних шляхів. Я пам’ятаю, ще малим бачив, як вітер здіймає куряву на Великій Площі — П’яцца Ґранде, як сніг узимку мережить небо м’яким голосом і стуляє рота іншим звукам. У ті часи гарно стоялося круг площі, спинами до мурів, або — на портиках і ґанках, — спостерігаючи щасливе свято, що єднало людські тіла. Тепер усе обмежилося прямокутниками віконниць або віконцями машин. Хто здатен скликати нас, зібрати на П’яцца Ґранде? Гучання якого дзвону поверне радість спільного споглядання? Сніг іде не для самотньої людини, замкненої в клітці власного страху.

Синьйоре міський голово, цією площею увихався лев, що втік із цирку «Орфео» й перелякав мисливських собак запахом дикої натури, яким відгонила його шкура. Тоді всі рушниці містечка вистромилися з вікон і плювали вогнем у звіра, що лежав розпластаний під пам’ятником полеглим воякам, наче сам був частиною меморіалу чи то намагався імітувати позу інших, кам’яних левів перед порталами старовинних соборів. Лева приготували і з’їли; і з черевами, повними Африки, люди обговорювали подію, сидячи в розкиданих по всій площі кав’ярнях. Чи маю я чекати на прибуття носорога, щоб відновилось оте відчуття колективного передсвяткового збудження з відтінком сільського простосердя?

Шановний міський голово, у серпні 1944-го я бачив цю площу повною волів, яких німці вивозили в Равенну, щоб відправити їх, покраяними на шматки, у зголоднілі міста Німеччини. Я бачив площу, залиту сонцем і засипану сухими кізяками після відходу худоби, і в усій цій мішанині хаосу й болю комунальний гицель, вірно служачи муніципальній владі, уперто полював на приблудного собаку. Яка абсурдна подоба порядку у світі, що розвалюється! Я стояв у тіні колони, охоплений любов’ю до собаки, який розгрібав напівзасохлий гній у пошуках їжі. Коли кинута гицелем петля була вже в розпеченому повітрі, я закричав, і собака, злякавшись, чкурнув вулицею до річки. Аж тут ствол фашистського карабіна вперся мені в спину; отак перетнув я тоді площу, попавшись у петлю неписьменного найманця. На той час запустіння площі було виправданим.

Синьйоре міський голово, коли по війні запилюжений товарний вагон залишив мене на станції, і я, запізнілий у своєму поверненні, — уже оркестри відіграли по вулицях гімни, і лискучі чоботи, стягнуті з негідних ніг, звалені купою навколо пам’ятника, уже заповнили сечею, — навідався додому, одразу по тому я подався на П’яцца Ґранде. Я побачив уперше неонові рурки; а перед двома кав’ярнями замість дерев’яних розкладних стільців стояли залізні крісла. Але люди в тих кріслах іще так само трималися разом, щоб починати життя заново. Через кілька років щось змінилося: чорне вороняче крило почало шмагати повітря, і страх оглушив нас, прослизнувши в наші вуха.

Синьйоре міський голово, я досі вимірюю свій простір від центру цієї площі. Навіть якщо я їду до Москви або в спекотну Грузію, я розраховую відстані, чітко усвідомлюючи, що єдино важливими є ті лічені кілька кілометрів, які я хлопчиком подолав пішки або на велосипеді від площі до моря, від площі до найближчих пагорбів. Далекі перельоти є подорожами пасивними чи, радше, ментальними. Справдешніми є тільки перші кілометри, пройдені пішки, і навіть нині я попередньо обмірковую путь, якщо з площі мені треба дістатися моря. Простіше зважитися вирушити до екватора або на Північний полюс, оскільки ті відстані належать до царини магії. Десять кілометрів натомість є нескінченними. П’яцца Ґранде є центром усіх обширів, мені подарованих; і тобі, міський голово, і решті їх теж подаровано. Ось чому я прошу тебе вийти на балкон і пильно придивитися до цього основоположного прямокутника твого власного та інших життів. Точку відправлення і прибуття, постійне мірило дій і відліку не можна залишити без уваги, сюди маєш скеровувати жар своєї зосередженої турботи. Нині — більшою мірою, ніж будь-коли, адже зараз людське спустелення поширюється туди, де не так давно люди зустрічалися й обнімалися. Страх, злітаючи з отруйного хвоста скорпіона, чигає на нас за кутами будинків. Ми маємо подолати ці кути і знову стати майданною спільнотою. Страх є другом телевізорів і сімейного егоїзму. Ми поглинаємо м’ясо й зображення, а тим часом голос, що лине з апаратів, заповнює недомовки між чоловіками й жінками, між батьками й дітьми. Отож маємо йти туди, де слово повертається в наші вуста, а зображення проростають у нашій уяві.

Синьйоре міський голово, учора мені наснилися поспіль два різних сни. Обидва рази я бачив у них прямокутник П’яцца Ґранде, але щоразу — по-іншому. У першому сні я бачив, що мури будівель — як свого часу — замкнулися навколо городів. І я питав себе, чи не варто було б, справді, зірвати бруківку й насадити прямокутниками капусту, часник, соняхи. Я бачив, як містяни походжали стежками й нахилялися перевірити, чи городина вже достигла, чи не час її збирати. Вони всміхалися й обмінювалися листочками. Тоді мені привиділася площа такою, як тепер; але на ній було на одне дерево більше — вишня на розі в одну мить викинула листочки, потім зацвіла, тоді зарясніла плодами, і нарешті зосталася голою, готовою вбратися у снігові мережива. І тоді я сказав: «Це можливо!» І це, і деякі інші штуки. Серйозні й похмурі кам’яні дуби могли б ожити на Різдво, усіявшись дрібненькими блискітками — так, наче міріади світлячків спустилися з неба на П’яцца Ґранде. Тільки не оті барвисті пластикові кульки, що імітують отруйні плоди. Чимало всього можна вигадати. Зокрема — музика. Принаймні в неділю об одинадцятій ранку й, можливо, в усі дні, вечорами, коли сутінки тягнуться за черевиками поодиноких перехожих, а туман обгортає серпанком вуличні ліхтарі, нехай лунають із прилаштованих серед гілок гучномовців вальси Штрауса або Фаїні. Щоб урядувати, треба знову стати дітьми.

Любий міський голово, час тобі почати дослухатися до голосів, що видаються зайвими; треба, щоб у твій мозок, зайнятий довжелезними каналізаційними трубами, і мурами шкіл та госпісів, і асфальтом, і прасками, і таблетками для лікарень, треба, щоб у твій мозок — практичний і налаштований здебільшого на матеріальні потреби — проникло дзижчання комах. Ти маєш молитися, щоб на цю площу прилітали лелеки або тисячі строкатих метеликів; ти маєш наповнити наш зір запоруками великої мрії, ти маєш кричати, що ми зведемо піраміди. Байдуже, якщо ми їх насправді не збудуємо. Суть у тому, щоб розбудити бажання, тягнути нашу душу на всі боки так, як ніби вона може розширюватися до нескінченності… І ось уже летить хмара метеликів, ось ми всі залишаємо домашні сідала й вузькі рамки віконних біноклів. Ми повертаємося в центр площі, щоб разом радіти видовищу. Великими є ті насолоди, яких зазнаєш, вбираючи вибухи загального захвату. Тільки в такий спосіб може відродитися чудова казка нашого і твого краю.