Сад забутих плодів

Зі збірки ~ Долина Камасутри ~ (моїй Констанці, тато)

Отож, коли мене знайшли, я лежав непритомний головою в канаві, спливав кров'ю. Уяви собі, що сільський карабінер здатний розплутати таку інтригу! До того ж обтяжливо спілкуватися з опасистим чолов'ягою, що всівся поруч із тобою на ліжку в незнайомій палаті маленької сільської лікарні. Я взяв його долоню в свою й запитав, чому в нього бруд під нігтями. Він сховав руки в кишені свого однострою й ображено насупився. Тоді почав мене допитувати, пред'явивши заяву такої собі Марії Карпіноті. Я тоді взагалі вперше про неї почув. Але, згідно зі скаргою тієї жінки, я нібито прокрався в її будинок, уклався в її ліжко й, удаючи з себе її чоловіка, пригорнувся до неї, намагаючись до того ж сплести її ноги зі своїми. Саме це стало причиною розпачливих зойків тієї Карпіноті та збіговиська людей, серед яких був її чоловік, який витурив мене з дому копняками і стусанами. Я нічого з тієї перипетії не пам'ятав. Проте цілком імовірно, що в заяві була правда, бо, коли особа опиняється голою в канаві, а на додачу — пораненою й без тями, це переконлива ознака того, що особа у щось ушелепалася.

Я намагався пояснити сержантові справжню причину, яка могла би спонукати мене до наглого вторгнення в ліжко тієї жінки. А саме — бажання відчути зв’язок з іншою живою істотою. Я відчував дедалі повнішу ізоляцію, у певному сенсі, від природи — природи як сукупності рослин, каменів, води, неба. Надто від того, що природи як такої більше немає: залишаються лише її фрагменти, але фрагменти не визначають становища. Бо їх усе одно, що немає. Природою стало інше — те, що ми самі творимо: мури, плакати, автівки, салони машин. Ось те, серед чого ми живемо. Є помилковими спроби шукати відновлення взаємин із природою старого зразка, тією, що в каменях і в небі над каменями. Зрештою, можна би спробувати, однак тоді доведеться починати все спочатку. Наприклад, учитися сидіти на каменях, палях, навіть на гостряках. Але це довга розмова, що заведе нас у доісторичну добу. Отож я відчував потребу в єднанні з ким-небудь. А хто-небудь — це людина. Людина — це людство.

Таким чином, торкнутися своєю ногою до ноги тієї чи іншої жінки — це все одно, що торкнутися ноги людства. Звісно, це не так просто зрозуміти чоловікові, який знаходить когось у ліжку зі своєю дружиною. Над чоловіками завжди тяжіє проблема рогів. А той конкретний чоловік виявився, либонь, страшнішим за інших. У мене навіть склалося враження, що я пригадую, яким він був: закацублий мугиряка — з тих, що оволодівають дружиною, тримаючи голову на тумбочці, втупившись у портрет свого діда. Ось що приблизно я говорив сержантові.

Потім мене занесло в тему мого полону в Німеччині. Я не знаю, як це сталося. Але знаю, що у спосіб логічний і послідовний. А сержант не розумів, яким чином це пов’язано з нічним випадком. Я пояснював йому, що, попри двадцятирічний розрив між двома подіями, вони пов’язані нерозривно. Та як ти втовкмачиш сільському карабінерові, що обидві пригоди рівноцінні; причому, імовірно, що та, яка сталася пізніше, могла бути причиною тієї, що відбувалася раніше. Або навпаки. Але навпаки може будь-хто зрозуміти. А тим часом тривали також пошуки мого одягу. З якого дива його не виявилося в домі тієї жінки? Я що, до неї голий приперся? Мої штани знайшли під залізничним мостом, скручену сорочку — у пересохлому фонтані в Борґетто, поселенні каменярів за півкілометра від того залізничного мосту, а мої труси й теніску уже носив інший тип — один із тих, що вештаються берегом річки в пошуках чогось, хтозна й чого. Цього лобуряку виявили завдяки тому, що його власні штани й майку знайшли ще раніше — покинутими у свинарнику, у господі тієї жінки, до ліжка якої я нібито вперся, щоб торкнутися її ноги. І ось сержант затримує волоцюгу й дізнається, що, крім решти всього, то саме він заліз до тієї жінки в ліжко. Він змерз, і йому закортіло в тепле ліжко. Відтак його бажання зігрітися оновило характер усіх питань, що стосувалися мене. Хто мене оголив? Хто мене побив? Сержант настільки розгубився, що почав шукати мої черевики. Він знайшов усе, крім взуття. Адже доти, доки якийсь речовий доказ не знайдено, зберігається надія, що він виявиться ключем чи бодай підказкою. Мені приносили на розпізнання з двадцять пар.

Неймовірно, скільки у світі покинутого взуття. Однак мого не могли знайти ніде. Я змалював свої черевики дуже добре: покручені й покошлачені, як савойська капуста. Після цього мого опису сержант учинив найблискучіший дотеп свого життя.

Якось уночі приходить він до мене і кладе мені на ліжко капусту. І тільки тоді я виклав йому всю історію свого германського полону. Я навіть пам’ятаю, як я почав: «Щодо капусти, то…», а тоді, потроху-потроху, дійшов до самісінької суті. Аж тоді він таки зрозумів чи принаймні повірив, що розуміє. Він побачив зв’язок між тим, як я голий переправився через річку двадцять років тому і як тепер мене знайшли голим коло річки.

Нарешті він таки подолав двадцятирічний розрив. Проте висновок з усього він зробив і двох шелягів не вартий. Він сказав, буцімто цього разу я теж сам роздягнувся, а травму дістав, упавши з висоти. Більше він не вигадав, що сказати. Відтак ми сиділи й дивилися один на одного в тиші. На тому все й скінчилося. Сьогоднішній ранок почався з осіннього світанку, який притягнули своїм дзижчанням мухи. Я захотів у Мілан.

У такий спосіб повертався додому мій батько після Першої світової війни. Тривалий час я ховався за чагарниками. Тоді підводжуся, оскільки бачу селянина, який збирає капусту. Я підходжу до нього, і він витріщається на мене. Обриває гнилий листок із капустини й кидає його на купу. Потім стинає іншу капустину, наче зрубує чиюсь голову. Тоді я питаю:

— Багато з наших не повернулися з фронту?

Він зосереджується, підраховуючи.

— Дев'ятнадцятеро чи двадцятеро.

Я сідаю поряд з ним і чекаю, коли він заповнить кошик. Перше ніж селянин ставить кошик собі на плече, я питаю, втупившись у грудку землі, яку тримаю в руці:

— А ті, що торгують ґудзиками, вони як?

— Які ще ґудзики?

— Крамниця з ґудзиками, поруч із шевцем.

— Хто, стара?

— Так, ота стара.

— Та живе собі.

Я задоволено розминаю грудку землі у жмені.

— А чоловік тієї старої?

— Показується на вулиці вряди-годи.

З цієї миті я починаю діяти поквапом. Іду до троюрідного брата й посилаю його до своєї матері, щоб він повідомив їй, мовляв, почув по радіо моє ім'я в переліку тих, що повертаються з полону і прибули до Мілана.

За дві години по тому знову вирядив його до своїх — сказати моїй матері, що на нашій станції зупинився товарний поїзд і я можу бути саме на цьому товарняку.

Тим часом сам я мчу на станцію й удаю, ніби щойно прибув на цьому потязі. Мені назустріч суне маса людей і серед них — моя мати. Але я заледве дивлюся на неї, попри те, що вона намагається обійняти мене за шию. Я тягну її вперед, одночасно розмовляючи з іншими людьми, і вона потроху вгамовується. А я не припиняю теревенити про те й про се, аж доки ми приходимо до нашого дому, де на мене чекає батько, стоячи просто на порозі. Я зупиняюся десь за п’ять кроків від нього, бо ми з ним завжди мали труднощі з привітаннями: ніколи не потискали один одному руки й не вдавалися до жодних інших ніжностей.

Якийсь час ми дивимося один на одного. Ні він, ні я не рухаємося, і всі решта теж чекають, як ми дамо собі з цим раду. Нарешті він робить крок чи два, а тоді знову зупиняється.

— Ти їв? — питає він мене.

— Так, я поїв.

Після цього він простує собі кудись не озираючись. Я питаю його:

— Куди Ви йдете?

Батько обертається всім корпусом, роздратований і збентежений:

— У мене роботи вище голови! — викрикує він.

І рішуче віддаляється глухим завулком, який не приведе його до жодного місця праці. Той завулок закінчувався муром, і батько йшов битися головою об той мур, як наш кінь Гомер, що страждав на тихе божевілля.

Перше ніж упасти на ліжко, я оглянув своє тіло. Ніколи в житті я не приділяв своєму тілу такої уваги, як зараз, коли я повністю роздягнувся. Почавши зі ступень, я піднімався до колін, стегон, грудей, рук. Якби ми справді звертали увагу, наприклад, на свої ноги, коли ходимо, можливо, усвідомили б, що вулиця, площа, шлях, якими простуємо, повторюють — хоч і як непомітно — сферичну кривизну Землі. Наші ступні її відчувають, вони ліпше знають, що ми насправді є тільки ворсинами або шпичаками на кулі, і без цього не гладенькій, бо на ній є також гори, дерева й таке інше; а маса люду утворює колючий наріст на земній корі, себто Земля — це їжак, і ми його колючки. Я зрозумів також, до речі, що навіть коли хтось схильний уважно вивчати своє тіло, то доступною до огляду виявляється тільки частина його, а саме — передній фасад. Воно має також тіньовий бік — так, якби ми були Місяцем або планетами. Найближчим до нас об’єктом є наше тіло, а ми його як слід не знаємо. Відтак я оглянув себе за допомогою двох дзеркал і знайшов на спині маленькі білі плями, подібні до подрібненого рису. Я сказав собі, що зазвичай частину тіла, якої ми не можемо розгледіти в себе, ми бачимо в інших. Ми знаємо, які ми самі, завдяки тому, що бачимо, як улаштовані ззаду інші люди. Але це знання плутане й поверхове. Я торкав кістки, навіть не знаючи, як називається кожна з них, яку функцію виконує; а всі вони — дуже важливі кістки. Як можна не знати бодай головних кісток, що утворюють наше тіло? Треба неодмінно вивчати напам’ять їхні назви. Можливо, є кістки, які потребують особливої турботи, більш чутливі до компліментів. І, ймовірно, саме через те наші руки раз у раз роблять несподівані жести, а потім укладаються на коліна або на стегна. Коротко кажучи, частини тіла можуть краще порозумітися між собою і здатні влаштовувати змови.

Мушу також зізнатися, що раптом, на якусь мить, я відчув зачарування. Це сталося тоді, коли моя рука піднялася, завмерла в повітрі і почала описувати числа й малювати кола, щоб повідомити мені хтозна що. То була магічна мить. Нарешті рука написала в повітрі слово. Слово, що містило літери «о» і «л». Я дуже добре пам’ятаю ті дві літери. У мене виникло враження, що вказівний палець написав слово «болість». Я не впевнений. По одній «л» укупі з «о» містять також слова «солодич», «доломіти» тощо. Але не в тім річ. Суть у тому, що мої кістки, яких я навіть не знаю поіменно, зверталися до мене з цим словом.

Милесенька, не питай себе, навіщо я оце показався з небуття. З твоєю вдачею тобі захочеться порвати листа, не читаючи. Не сміши людей. Зрештою, я вже в таке море халепи вляпався, що твій демарш нічого не змінить. Я зараз на борту літака над Америкою. Я не знаю, що там унизу — Міннесота чи Луїзіана. Америка в певному ракурсі подібна до Місяця. А я зараз над цим ракурсом. Лечу до Фенікса, що у штаті Арізона — п’ятигодинний переліт, якому не видно кінця. Мені не вірилося, що Америка аж настільки велика. Час у Нью-Йорку на три години випереджає час у Феніксі.

Це правда, я втік з Італії, але не так усе є, як тобі здається. Бо це не має нічого спільного зі шкідливими звичками. Проблема в іншому. Ти завжди все розумієш і, можливо, не бачиш колоди в оці. Проблема не в словах, чи поведінці, чи в чомусь на кшталт того. Принаймні так мені видається. Коли востаннє ти до мене навідалася, усе обернулося доволі серйозною справою, навіть якщо такою вона не виглядала. Та, можливо, саме від її наслідків я страждаю зараз. Ти маєш задуматися щодо того, як минали наші побачення раніше. Я чекав на тебе в ліжку, уже голий, а ти, коли приходила, одразу бігла у ванну кімнату, щоб роздягтися. Я чув, як ударялися об стіну твої черевички, коли ти їх скидала, як падав гребінець. Тоді ти виходила гола, ступаючи навшпиньки; і мені подобалася ця твоя інфантильна манера — я відчував у ній твою слабкість: ти хотіла видаватися мені вищою, стрункішою. Ти падала на ліжко і ставала чимсь білим поруч зі мною. Я затоплював свій язик у твій рот — глибокий і безмежний. І ось мій рот теж робився безмежним. І двоє наших тіл росли в кімнаті, наче надималися, аж доки моя спина торкалася стелі, доки я зачіпав боками протилежні стіни. А ти була широкою й забирала все ліжко, а одна твоя нога, можливо, заповнювала весь простір між ліжком і лівою стіною. І шафа з комодом тиснула на нашу плоть так, ніби нас укладено в ящик, де ми заледве можемо дозволити собі найменший рух. Увесь довколишній простір становила наша плоть, руки, рот. Чи то геть нічого. Дві баюри, одна на одній у квадратному контейнері. І ми стали чимось квадратним, ніби ми були водою, а всередині нас містилися предмети з кімнати, світло, телефон, олівці, тумбочка тощо. Тоді потужний вибух розвалював чотири стіни й у кімнату вступали хмари й сонце, а наші тіла розширювалися ще більше, заповнюючи собою вулиці, уподібнюючись туману або чомусь на зразок того.

Натомість під час нашого останнього побачення ти відчиняєш двері з ванної кімнати, підходиш голою до ліжка й наша плоть не надимається. Ноги, руки, гонади зберігають розміри, типові для стану спокою. Наші роти не робляться глибокими. Усе моє тіло лежить купкою позаду очей, що втупилися в нерухому ложку на нічному столику. Нерухомість, якої я ніколи не помічав у предметах. Предмети завжди в русі, ми зустрічаємо їх у руках людей або ж бачимо, як вони рухаються у приміщеннях, зупиняючись то на одній, то на іншій поверхні. Їхня нерухомість кидається в очі. Однак ця ложка, яку я зараз чітко бачив, була ніби навічно приклеєна до деревини нічного столика. І саме він зараз збільшувався, важчав. Я вже не міг уявити собі, що колись сам його перевозив. А ще я чув звуки, що доносилися з долішніх поверхів. Крапання води, наприклад.

Я одягаюся.

Обоє крихітні, ми виходимо на вулицю.

Відтоді я не маю бажання кохатися. Мені більше й не траплялося. Я не жадаю. У мене є тіло, яке мені влаштовує страхітливі неприємності. Можливо, мої ноги починають волочитися за жінками, а руки починають торкатися їхніх грудей або ще чогось; я, застукавши ці руки за такими речами, витаю думками казна-де, і в результаті — я по вуха в лайні. Як я вскочив у халепу? Я думаю, наше останнє побачення поклало початок моїй імпотенції, і відтоді моє тіло здійснює рухи на свій власний розсуд: це нервовий тик уповільненої дії, задавнені імпульси з часів, коли я функціонував досконало, — своєрідна форма інерції. Принаймні я не знаходжу іншого пояснення. Я хотів би якнайшвидше побачитися з тобою. Я припускаю, що з тобою в мене гарантовано все налагодиться. А ти як узагалі влаштувалася? У тебе хтось є? Тепер ти знаєш справжній підклад цієї ситуації й можеш визначити своє ставлення до неї. Однак тебе це ні до чого не зобов’язує. Роби, як тобі серце підкаже. Я лише хотів поділитися своїми новинами. Зрештою, у цьому й полягав мій намір, бо мені неприємно було б уявити собі, що, де-небудь зустрівшись, ми вдаватимемо незнайомих.

З найщирішими побажаннями.

Ми спимо в низькій підковоподібній споруді готелю, серед пустелі — не тієї, що Долина Смерті, а серед іншої, де проходить національне шосе. Одноповерховий блок номерів, розділених арками, у своєрідній оазі з пальмами й тамарисками. Земля присипана тирсою, алюмінієвий циліндр пересунутий сюди хтозна-звідки, сухі кінські кізяки, контейнер на сміття, кафе. Я прокидаюся рано і простую вздовж аркади. Вітер крутить куряву. Неділя. Під муром аркади стоїть пошарпана канапа. Я зупиняюся перед вітриною крамниці, яку можна умовно вважати антикварною. За брудним склом виставлені три пляшки блідо-фіалкового кольору чи, сказати б точніше, бузкового. Схоже, тутешнє сонце робить такими всі скляні пляшки, що потрапляють у ці краї. Дехто навіть закидає на дах молочні пляшки, щоб вони прибрали такого кольору. Пляшки з вітрини належали ще піонерам Заходу, тож вони зазнавали дії сонячного світла понад сто років. Мені сподобалася також їхня форма. Одна квадратна з викривленою шийкою, а інша — на кшталт видовженого овалу. Я хотів їх купити. Кручу латунну ручку дверей. Замкнено. Хтозна, де господар! Наш гелікоптер схожий на велетенську бабку. Я виходжу з аркади й заходжу в кафе-бар.

Довгий шинквас, за яким, над рядами пляшок, прямокутне вікно з блакитною стрічкою Національного шосе посередині, яке ділить навпіл пустелю. Молода афроамериканка сидить на шкіряному ослоні, утупившись у келих пива. Я влаштовуюся там, де шинквас вигинається, бо не хочу мати перед очима вікна з дорогою. Натомість я бачу бар в усю його довжину й у глибині ігровий автомат. Чорношкіра дивиться на мене, потім дивитися на своє пиво, потім — на дорогу за вікном, а потім знову переводить відсутній погляд на мене, наче я частина краєвиду. Нарешті вона бере келих пива й підносить його до рота. Вона робить це повільно, її губи розтуляються й торкаються скла, береги келиха м’яко затоплюються в них. Дивлячись мені в очі, вона вистромляє з рота язика й рухає його кінчиком у пиві, ніби шукаючи лимонної шкірки. Вона не п’є, а тільки вдає, аби продемонструвати рухи язика, що ковзає вздовж внутрішніх стінок склянки. Вона одно дивиться на мене. Нарешті вона п’є, так само рухаючи язиком, ніби то нескінченний гвинт. Бармен тим часом ставить переді мною чашку кави — саме тоді, коли я дивлюся на ноги дівчини. Я беру ложечку, щоб розмішати цукор, і розумію, що дівчина злегка розсовує стегна, демонструючи тінь у глибині. Її плоть там нагадує каву. І я занурюю свою білу ложечку в каву, як я заглибився б у ту темну плоть, а потім повільно воджу ложечкою в чашці, спостерігаючи за чорношкірою, а вона дивиться на мене так, ніби відчуває ту ложечку на собі. Вона мружиться. Я витягую ложечку з кави, як витягував би з плоті. Кладу її. Чорношкіра підводиться, проходить повз мене. Каже:

— Му, how morbid can you be![24]

Я не розумію, але вимовляю слова на діалекті, що зісковзують мені з язика:

— Putèna. Brota putèna.[25]

Вона виходить, і я йду за нею, відстаючи на крок чи два. Ми огинаємо плескатий готель, упритул проминаємо дерев’яний літак, що стоїть носом на землі, а хвостом зачепився за гілки дерева; тоді зустрічаємо старого в синьому комбінезоні з пропелером у руці. З іншого боку порожній квадратний басейн, усередині якого бігає собака, далі — бак з нечистотами. Ми проминаємо алюмінієвий циліндр. Я бачу, що дівчина досягає фургона поруч із двома великими прямокутними контейнерами дуже легкого металу — у таких на складах зберігають фрукти; можливо, усередині — мішки з арахісом, горіхами, мигдалем і ще чимсь твердим і сухим. Я піднімаюся сходинками за чорношкірою і знаходжу її на розкладному дивані з розсунутими й зігнутими в колінах ногами, відкриту, готову. Я роздягаюся догола й шукаю місця, куди покласти цей стос одягу, але не бачу, де його прилаштувати, бо всюди стоять якісь пляшки. Я думаю, чи не скласти одяг на східцях ззовні, але це мені якось неприємно, і я дивлюся, чи немає якого місця під причепом або за одним із контейнерів. Таким чином, я дедалі більше віддаляюся від фургона, голий-голісінький, хоча наплічник править мені за фіговий листок. Нарешті я усвідомлюю, що під приводом прилаштування одягу моє тіло тягне мене геть — насправді то моє тіло так опиралося побаченню. Повернувшись до ґанку готелю, я одягаюся за однією з арок, а потім сідаю за кермо старенького «Шевроле», що ми мали напохваті, на додачу до гелікоптера, і швидко рушаю — так, наче б мені треба було розвіятися чи подихати свіжим повітрям.

Порожні стелажі, старий прилавок, стілець, я на тому стільці. Стілець, на якому сиділа моя мати. За спиною в мене порожні полиці. Перед моїми очима мур. Попри те, що я нічого не мав на продаж і не мав у собі нічого від крамаря, я був крамарем. Крамарі, вони вичікують, як той мисливець у засідці, який підстерігає птахів, щоб накинути на них свої тенета. Я сидів там без жодного бажання на когось чекати. Однак я чекав. Наближення чиїхось кроків викликало в мене тривогу. Помалу я почав сподіватися, що хтось увійде. За дві години після свого прибуття в село я знову відчинив крамницю своєї матері, зачинену в день її смерті, себто — чотири роки тому. Я сподівався знайти там, усередині крамниці, дві водяні колонки. Я не знаходив у своїй пам’яті нічого, що пов’язувало б материну крамницю з двома колонками, однак у мене чомусь виникла ідея чи пак надія надибати їх там. Іноді справді трапляється виловлювати певні речі в місцях, де з тисячі причин їх не повинно бути. На жаль, тут не було двох колонок — з однієї з тисячі причин. Та оскільки я вже тут опинився, то дивлюся на порожні полиці й вдихаю вологе повітря, що стояло замкненим упродовж чотирьох років.

Якщо хтось сидить на тому місці, де завжди сидів інший, то починає почуватися трішечки тим іншим. Отак я, сидячи на стільці й дивлячись крізь вітрину на вулицю, зробився трішечки своєю матір’ю. Хоча останніми роками їй не було чого продавати. Однак вона не полишала крамниці, щоб не зашкарубнути, щоб зберігати відчуття активності або тому, що її тіло вимагало повторення дій, які вже стали звичними для нього впродовж багатьох років. До того ж, імовірно, уряди-годи хто-небудь заходив, щоб запитати, чим вона торгує, а вона відповідала, що вона нічим не торгує. І в такий спосіб вона спілкувалася з відвідувачами. Майже всі вони бували приїжджими й потребували таких чи таких ґудзиків. Моя мати справді продавала ґудзики. Я витягую порожні шухляди під прилавком. У глибині однієї з шухляд щось намацую рукою. Це «щось» виявляється кістяним світлим ґудзиком. Оглядаю його. Мені дуже приємно, що нині я маю що продати. Спершу вирішую виставити його на вітрині, але потім думаю, що це занадто легко — отак виставити його і продати. Я залишаю ґудзик на прилавку й чекаю на покупця. Кожен предмет має свого ідеального покупця. Кожна річ комусь потрібна. Немає нічого, що не могло б для чогось бути корисним. Навіть порожні полиці стануть у пригоді тим, хто зайде у крамничку просто заради відвідин, не бажаючи насправді щось купувати.

Упродовж двох днів я проваджу звичайне крамарське життя. Уранці відчиняю, о першій іду на обідню перерву, о третій знову відчиняю — і аж до сьомої. Напружено чекаю на покупця того ґудзика, але також відтворюю поведінку своєї матері. Прислухаюся до гамору й дивлюся на людей, що проходять, не помічаючи крамниці, повз її запилюжену вітрину. Але найпильніше я дивлюся на білу стіну перед собою, яку раз на день освітлює сонце. Воно кидає в неї стрілами курного світла, і тоді гвіздки в тиньку, забиті хтозна-коли й навіщо, позначаються тіньовими лініями, а дірки наповнюються чорною темрявою. Проте ні самих цвяхів, ані дірок не видно. Видно тільки невеликі косі й округлі тіні. І тоді мої очі заглиблюються у світло цієї стіни, і ми опиняємося в певному місті, певного дня в серпні місяці. Це Рим, яким я його побачив, коли моя мати приїхала, щоб відвідати мене.

Це відбувалося в один із тих сонячних днів, коли світло вгризається в мури й поглинає будинки або падає іскристими клаптями, подібно до снігу, і Рим зникає. Залишаються тільки тіні: тіні прямокутні, округлі, трикутні. Трикутні — це тіні від обелісків. Метр, два метри завдовжки або навіть десять, якщо згадати площу Святого Петра. І повітря вібрує лусочками палючого світла, наче хтось натер сонце на тертушці. Туристи ховаються в тінь, вони присідають навпочіпки у трикутниках — аж до їхніх кутів — і слухають чорні слова, що відлунюють у повітрі закінченнями -s і -us так, наче вони слова латинські. І скрики птахів стають чутнішими в цьому сліпучому світлі.

А поруч із густими тінями — інші, світліші, рухливі, як тіні птахів на землі, однак то тіні людей, що проходять, або машин, що проїжджають. А впереміш із цим усім тонкі лінії тягнуться сонячною землею в усіх напрямках, як павутиння — то тіні від електричних дротів, телевізійних антен і решти подібного. Та хоч би як, а найглибші тіні наводять на думку про мармури й цеглу. Свої властивості мають тіні людей або тварин, що пересуваються вулицями. Таким чином, із відмінностей у тінях можна зрозуміти, які тіла їх відкидають, і за тінями можливо було б реконструювати все — мури й людей — у разі, якби цього вже не існувало.

Того дня, коли приїхала моя мати, серед тіней у морі світла на площі Святого Петра пересувалася також моя тінь. Я шукав там материну тінь. Я знав, що вона приїхала до Рима побачити, де я замешкав, у якій дірі, і намагалася намацати мене, як намацують річ у купі непотребу. Моя мати на той час мала вісімдесят років, а я десять років мешкав у Римі, і вона ні разу мене за цей час не відвідала, бо ніколи не висовувала носа з дому. Але триклята жінка, не повідомивши мене завчасно, що приїде, доручає зателефонувати мені якомусь водієві, який сам не знав, що має мені сказати і як бодай називається кав’ярня, звідки він дзвонить. Так чи так, я кружляю містом, шукаючи її, як шукають голку у скирті сіна, аж близько другої пополудні мені спадає на думку доїхати на таксі до Ватикану й залишитися в центрі площі Святого Петра. Я роззираюся довкола й бачу лише тінь від обеліска. Маленький чорний трикутник із чотирма німецькими туристами всередині. Я занурююся у спеку. Придивляюся, чи немає інших тіней серед колонади. Немає. Піднімаюся східцями, щоб побачити, чи не ввійшла вона в церкву. Аж тут мені кидається у вічі крихітна тінь біля підніжжя фасаду. Я зупиняюся з напеченою сонцем головою й починаю сипати прокляттями, бо вже знаю, що то моя мати. Я кажу їй, що не можна так поводитися, виїжджати автобусом за триста чи чотириста кілометрів у такому віці. Обхопивши голову руками, усе дорікаю їй. Бачу тінь її руки, що піднімається й витягується. Мати торкає мене за праве плече, щоб указати на щось.

— Отам вікно Папи? — питає вона.

— Так, третє, у глибині, — кажу я і знову починаю сваритися.

Вона всміхається й питає мене, чому на вікні немає фіранок. Я не знаю, чому їх там немає. Я пересуваю свою тінь уздовж сходів. І моя тінь витягується за тінню моєї матері, після чого ми опиняємося в трикутнику тіні обеліска, і тут мати віддає мені жовтий паперовий згорток і каже, що привезла мені м’ясо. Та яке ще м’ясо! Сперечаючись, ми зникаємо в білому світлі площі. Потім у квадратній тіні таксі. Потім у дірі мого житла. І вже тут вона мені каже, що не могла собі уявити, де я є, бо ж не бачила домівки. Вона мене уявляла собі в місті, утвореному самими тінями. І я вже не знав, чи то я бачу місто з усіма тими тінями, чи то вона бачить мене серед тих тіней.

Можливо, вона мене бачила проти білої стіни крамниці, бо ця стіна була для неї Римом, як є нині для мене, з тінями цвяхів і дірок.

Час, однак, спливає, а я непорушний. Сиджу. І, сидячи, дедалі більше перетворююся на свою матір. Змінюються навіть мої думки. Тепер це думки сидячої особи. Думки сидіння. І нарешті я прислухаюся до наближення кроків. Це кроки когось, хто хоче ввійти в порожню крамницю. Справді, заходить чоловік. Іноземець; можливо, іспанець, що подорожує Італією. Оскільки над крамницею висить знак — великий ґудзик, — він прийшов питати ґудзика, такого, як у нього на піджаку. Я бачу, що одного бракує. Я беру ґудзик із прилавка, підношу до тих, що сеньйор іноземець має на піджаку, і переконуюся, що вони такі самі. Я продаю йому ґудзик. Ховаю виторг у кишеню. Він виходить.

Того-таки вечора я замикаю крамницю й вирішую більше до неї не вертатися.

Велика подорож Америкою нині вбирається в невеличку мандрівку, а та знову робить її довжелезною. Яка з цих мандрівок міститься всередині іншої — мала всередині великої чи навпаки — я не знаю, так само, як не можу зараз визначити, чи тіло й надалі владарює наді мною, чи вже я починаю брати гору над ним. Я був би щасливий, якби перемагав, але також і дезорієнтований, оскільки плекаю думки про помсту. Я не знаю, чи майбутнє починається в минулому, чи минуле повертається через майбутнє. А тут на мені сонце; на мені, на цій молодій жінці, на цій курній підлозі, яка вичовгується під моїми захищеними тканиною коліньми. А я все рачкую вперед, рухомий жаданням, самим тільки жаданням. Ні у що не вірячи, я, однак, каюся в тому, чого не зробив чи принаймні не знаю за собою; або ж я женуся за гріхом, який ще тільки маю намір скоїти, а водночас читаю покаяння. Насправді в мене відчуття, що в лабіринті мене штовхає жадання оволодіти молодою жінкою, яка рухається попереду мене. Я її переслідую або мені видається, що переслідую, коли ясно бачу, як вона рухається спіральним колом, розташованим трохи далі за моє; але в мене також буває враження, що жінка за мною женеться, коли її коло переплітається з моїм, і тоді вона опиняється в мене за спиною — перше ніж за кілька хвилин я знову побачу жінку на орбіті її спіралі — загалом складнішої за мою. А мене, як я вже зазначав, підштовхує аж ніяк не свідоме бажання. Моя втіха в тому, щоб знаходити невеличкі знаки, графіті вздовж стежини. Це жадання тіла, і край. З іншого боку, я тільки радий, бо вже давно ні з ким не кохався.

Голос жінки, цієї жінки з лабіринту, заскочив мене зненацька, пролунавши позаду мене, в один із тих моментів, коли я почувався переслідуваним, а не переслідувачем. Я сповільнюю ходу й чекаю, доки жінка перейде у відрізок своєї спіралі, паралельний моєму. Я дивлюся в розпалені очі, у її сильне вродливе обличчя. Її голос тремтить, коли вона знову починає говорити; і майже одразу в ньому з’являються нотки збентеження.

— Ви бачили його?

— Кого?

— Рудого кота.

— Я бачив чимало рудих котів. Про якого мова?

— Про тутешнього кота. Безпритульного.

— Тут не бачив.

— То, імовірно, бачили дівчинку.

— Яку дівчинку?

— Дівчинку, яка шукає кота.

— Ні, дівчинки теж не бачив.

— Ви з цих країв?

— Так, я народився тут неподалік, але мешкаю в місті.

— І Ви не чули про трохи розбещену дівчинку з чорними очима?

— У якому розумінні, «розбещену»?

— У повному. Навіть якщо це не кидається в очі. У її рухах, у її голосі, у тому, про що вона просить.

— А що вона просить?

— Те, що вона просить, огидне та інфантильне, і врешті-решт їй починають поступатися.

— Поступатися в чому?

— Ви її знаєте чи ні?

— Ні.

Жінка рушає далі, човгаючи коліньми вздовж звивистого маршруту. Я теж відновлюю рух. Ще спекотно, ще світло б’є в кам’яні плити підлоги, і я намагаюся згаяти час, рахуючи ці камені. Повторюю історію монастиря, знову бачу навколо себе ченців, які його звели, — восьмеро під керівництвом брата Форміки. Брати карали своє тіло. Вони не розмовляли один з одним, тож мова була їм ні до чого. Очі тримали долу, тож бачили ноги, сандалі, бруківку, багно, куряву, сніг. Іноді яких-небудь тварин і часто тіла, розпростерті на підлозі для покаяння чи навіть короткого сну на твердому. Коротко кажучи, тіло своє вони тримали в собачій шкурі. І з усіма можливими обітницями. Про секс, ясна річ, навіть не згадуємо — про таке вони забули, як шнурком зав’язали. Отак, думаючи про ченців і монастир, про брата Форміку з його маніакальним бажанням годувати мурах, залишаючись у вічному поклоні, так що на старість спина йому зігнулася навпіл, я запитав себе, чи не через усі спокути того часу, через ті ворожі до тіла релігійні аскези я тепер сплачую бунтом своєї плоті та зневажених рук? Чи не через це тепер моє тіло попихає мною? Мститься. Тим часом я переслідував жінку, а вона, можливо, переслідувала мене — але несвідомо.

На сірій кам’яній підлозі залишалася блискуча доріжка, подібна до сліду равлика. Я відчував віддих тієї жінки, навіть її запах, відчував її шкіру. Я мав винятковий нюх, моє тіло було готовим і збудженим. Навіть перебуваючи на солідній відстані, ми обмінювалися поглядами, а ще більше тоді, коли криві двох шляхів зводили нас пліч-о-пліч. Ми навіть призупиняли рух, і вона дивилася на мене з болем, а також з іншими почуттями в очах, так, ніби хотіла б мені довіритися, але їй бракувало мужності. І ще з першого разу я побачив, що вона злидарка. Здалеку видавалась елегантною, майже буржуазною. Але зблизька вона була типовою простолюдинкою в чорній сукні, яка надавала їй суворого вигляду, а на сукні була приколота англійська шпилька, яку завжди мають при собі сільські жінки — на випадок, якщо знадобиться або защіпнути подерту спідницю чи блузку, або ґудзик десь відскочить. Вона мовчки дивиться на мене, а потім несподівано починає говорити, ніби під дією раптового внутрішнього бажання, і тоді вигулькує тема рудого кота чи пак зустрічі з малим дівчам за десять днів до того. Жінка ходила навколішки лабіринтом, який вона називає Via Crucis[26], спокутуючи гріх, — вона не сказала який, — аж раптом побачила дівчинку років дванадцяти, що наближалася боса й уся запорошена. Дівчинка ходить туди й сюди, обертаючись повсякчас, ніби чогось шукає. У неї посмішка чорної комахи. Але кожного обеззброюють її невинні очі. Питає мене, чи я бачила її кота. Я кажу, що ні. Потім вона повертає за чагарники, нишпорить там, шпортає всюди своїми руками, а тоді — знову до мене й лягає на підлогу. Я човгала коліньми й молилася, а вона совалася всім своїм тілом поруч зі мною й дивилася на мене. І питала мене, чи я його бачила. А я відповідала спокійно, що не бачила. Вона, почекавши трохи, знов питала, чи я його бачила. І дивилася на неї втомлено і спокійно, а вона на мене — спокійно й незлостиво. Вона посміхалася, облизувала губи й була ніжною. Ніжною й лихою. Жінка перериває свою оповідь і раптом каже мені:

— Ти зараз теж такий.

— Такий — це який?

— З очима, як у неї.

Я бентежився, бо справді більше не спроможний був наказувати своєму тілу. Я дивився на неї з жаданням.

— Слухай, — кажу їй, теж звертаючись на «ти».

Вона відновлює рух, човгаючи коліньми вздовж доріжки. Підошви її стоп брудні від пилу, далі елегантні литки, коліно, що повільно ковзає каменем, несучи вперед стегна й важкі клуби. Плоть, що перекочується під легкою сукнею. Мої очі сфокусовані на цій плоті. Непорушні плечі й підтримувані руками перса. Голова вкрита волоссям, навіть на очі спадають рудуваті пасма. Ми обмінюємося кількома поглядами, її губи розтуляються й затуляються, але я не чую слів. Тоді я намагаюся дістатися до відтинку своєї спіралі, що біжить паралельно її маршруту. Наздоганяю жінку й питаю в неї:

— Ви говорили до мене?

— Коли?

— Зараз. Я думав, ви до мене говорите.

— Я молилася.

— Мені здалося, ви промовляєте інші слова.

— У якому сенсі?

— Не слова молитви.

— А які слова?

— Вільні слова. Сороміцькі.

— Мабуть, мій рот артикулював слова, про які думали ви.

— Можливо. Однак вийшло на те, ніби ви їх промовили, і я збуджений.

— Мене жодні слова більше не зачіпають.

— Я не вірю.

— Перевірте: скажіть мені якісь.

— Які слова я маю сказати?

— Найгірші.

У мене язик присох. Але я через силу вимовляю кілька таких слів. Вони бризкають їй в обличчя, не відбиваючись у його виразі. Тоді я припиняю, а вона просить мене казати далі. Однак я більше не можу, і тоді вона повільно вимовляє назву жіночого статевого органу. Розділяє слово на склади, а потім вимовляє його по літерах. Потім вона дмухає на ці розрізнені літери, ніби показуючи, що все відлітає і що за цими літерами немає нічого, тільки дим. Я ж похнюплюю голову й очікую, що вона знову рухатиме свою плоть звивистою стежкою лабіринту. Натомість вона спирається плечем на моє плече, щоб показати свою втому. Наш контакт здається природним, я її охоче підтримую, а вона дедалі більше спирається, а я ще виразніше відчуваю вагу її тіла. А може, вона штовхає навмисне, я притискаюся до неї, удаючи, що підтримую. Можливо, вона тільки вдає втому, а я — підтримку. Я відчуваю спітнілу плоть під її легкою чорною сукнею. І впродовж цього інтенсивного контакту наших тіл я її розпитую про рудого кота й дівчинку таким холодним тоном, ніби не думаю ні про що інше, і вона промовляє до мене відсутнім тоном. І, можливо, саме завдяки цій відсутній манері, яку я своєю чергою теж виявляю, не надто уважно слухаючи, жінка дозволяє собі висловлюватися жорстко й щиро. Вона каже, що дівчинка взяла собі в голову, буцімто вона сховала її кота собі під спідниці, щоб викрасти його. Вона наполягає, що хоче побачити, чи я не ховаю кота під спідницями. Хоче, щоб я задерла спідниці. І, ніби не довіряючи, сама простягає руки, щоб задерти їх мені — її руки великі, але рухаються по-дитячому. Маленька дівчинка, яка мала вигляд, посмішку й жести, відмінні від невинних слів, що вона промовляла, — як чоловіки, що гарно говорять, а рухаються по-селянськи. Я їй не дозволяю задирати мені спідниці, але ні в моїй відмові, ні в її наполяганні немає злого заміру. Усе здається чистим. Аж доки я втомлююся й задираю спідниці, аби показати, що там немає рудого кота. І саме цієї миті вона починає плакати, кажучи, що побачила його, побачила рудого кота, і тягнеться руками й обличчям, щоб покликати свого кота, і рвучко задирає мені спідниці. Вона кличе його в дивний, але ніжний спосіб. І тоді я вже нездатна опиратися цьому тиску, абсурдності цієї любові дівчинки до свого рудого кота. І я вже не могла зрозуміти, чи то вона несповна розуму, чи нею попихає вадливість. Я простяглася на камені, не бажаючи чинити опору, і якийсь час відчувала, як дівчинка нишпорила моїм тілом, пестила його так, ніби знайшла свого кота, і примовляла дитячими словами, аж я майже повірила, що кіт справді десь там. Але я була ошелешена, я не розуміла чи, може, нездатна була зрозуміти, що є в цьому також і щось огидне. Мова жінки ставала дедалі більш плутаною, і я переставав уже вірити в історію маленької дівчинки й рудого кота. Раптом я відчув, що вона хочете збурити мене, спокусити своєю хворобливою розповіддю, своїми галюцинаціями. Я навіть думаю, що вона повія, одна з багатьох повій, які повзали лабіринтом навколішки від середньовіччя до наших днів. Можливо, то її ремесло: повія з лабіринту, на зразок повій з автостради або вуличних повій, повій на виклик тощо. Справді, як вона мене раптом застукала в лабіринті? Так, ніби шпигувала за мною з-поза якогось дерева й одразу скочила на стежку, вдаючи покуту за гріх. Гріх збуджує. Внутрішня зустріч із чимсь прадавнім, подвійне насильство — над плоттю й над душею. Я дивився на неї й питав себе, що вона мала би зробити чи сказати, щоб попросити платню? Під яким приводом вона мала б отримати гроші? Може, вона б заговорила про свічки, чи про пожертву для якоїсь парафії, чи навіть удавала б, нібито загубила свій гаманець, чи вдалася би ще до якої невинної чортівні. Утім, вона могла також поставитися до мене грубо: призначити ціну, заявити, що її тариф такий і такий, вимагати свої зароблені гроші. Я думав про такі речі й дивився на неї, а вона, мабуть, зрозуміла, що я відволікся, тож стала знову повільно посуватися навколішки, щоб посилити моє жадання в цю мить нерішучості. Вона знову демонструвала мені свою плоть у русі. І справді, я ладен переслідувати її, скочити на неї, притиснути її до кам'яної підлоги і спожити той гріх, за який я повзав навколішки. Ось нарешті гріх. А натомість я бачу рудого кота.

Він промайнув на гребені над ровом скраю зеленого поля, де лежать плити церковної підлоги. Також я бачу два ока в гущавині сухої трави: два ока дівчинки, намальовані чорнилом. Тоді я підводжуся, ніби кіт і маленька дівчинка цікавлять мене найбільше. Я добігаю до рову. Бачу рудого кота, що тікає вглиб рову. Дівчинки немає. Однак я йду за рудим котом, бо там, де рудий кіт, там буде й вона. Я проходжу ровом, а потім перетинаю луг, порослий сухими будяками, роззираюся довкола. Рушаю назад тим самим шляхом, переконаний, що ті двоє обдурили мене, щоб повернутися до лабіринту. Я був упевнений, що знайду на кам'яних плитах підлоги кота, жінку й дівчинку. Я видираюся на найвищу точку на краю рову. Піді мною зелене поле й кам'яний лабіринт. Але я не бачу ні дівчинки, ні кота, ні навіть жінки. Вона теж зникла. Лабіринт, безлюдний і сонячний, нагадує закляклого равлика, викопну скам'янілість.

Ось уже три дні я сплю в орендованому за символічну суму великому сільському будинку. Стежинка від нього веде просто на пляж. Будівля дев’ятнадцятого століття нагадує шафу, але з великою кількістю однакових вікон і з вічками нагорі для освітлення просторого горища. Зовні досконала. Проте всередині є певні закриті приміщення, без дверей, ні до чого не придатні й повні повітря, яким ніхто ніколи не дихає й не дихав, і невідомо, яке їхнє призначення — так само, зрештою, як і тих заповнених повітрям порожнин у головах слонів, що можуть служити для утримання велетенськими тваринами рівноваги або посилювати певні звуки, або вони просто порожні, бо Всевишній не спромігся заповнити їх чим-небудь корисним уже після того, як спроектував слонові голову такого розміру, такої форми і пропорцій.

Того дня, коли я приходжу на пляж із довгими залізяками, щоб зробити з них колони в піску, помічаю, як щось скочується з однієї дюни. Дві-три іржаві бляшанки покотилися, зрушені, можливо, поривом вітру. Але повітря геть нерухоме, і тому я не припиняю спостерігати за бляшанками й бачу, що, закінчуючи свій пробіг, вони котяться просто до мене. Аж тоді я переконуюся, що то не іржаві бляшанки котяться, а рудий кіт. Тваринка наближається до моїх ніг і, гучно та проникливо нявкаючи, треться мордочкою об тканину моїх штанів. Надзвичайно ніжне створіння. Я нахиляюся, щоб попестити кота. Сідаю на пісок поруч із ним. Простягаюся, щоб він погуляв моїм тілом. Кіт товче мене своїми м’якими лапками. Він навіює на мене сон. Аж тут я бачу, що просто наді мною стоїть маленька чорноока дівчинка. Посміхається з дикунською насолодою. Розпатлане сплутане волосся. Важкі руки звисають уздовж тіла, яке ще тільки готується до розвитку. Вона мовчить, і я мовчу. Вона дивиться на мене роздратовано. Нахиляється, щоб забрати свого кота, але я однією рукою перешкоджаю їй. Вона сміється самими очима. У них — таємничі іскорки. Вона повторює спробу — можливо, тому, що їй подобається сплітати свої руки з моїми. Тоді я їй дозволяю взяти кота, але хапаю її за гомілку. Гомілка брудна, але сильна й норовлива.

— Залиш кота зі мною ще на трішечки!

Вона довго й повільно хитає головою на знак заперечення. У пориві цього заперечення вона також крутить усім торсом, так, ніби їй важливіший жест як такий, ніж його сенс. Я наполягаю. Один раз, двічі. Я стискаю їй щиколотку.

— Ой, ой! — зойкує вона, але відразу сміється.

Зрештою, вона кладе кота на мене, і тоді я беру одну її руку і змушую пестити кота. Проводжу її долонею від голівки кота вздовж його спини й до хвоста. Я так роблю один чи два рази, а тоді відпускаю руку, і вона, не дивлячись на мене, продовжує пестити кота аж до точки, де моє тіло набрякає. Але вона цього не помічає. Або вдає, що не помічає. Її рука робиться дедалі важчою, нахиляє котові голову, притискає спину, бавиться з хвостом, беручи його в жменьку і протягуючи вздовж тіла, одночасно торкаючи тилом пальців мій прихований прутень. Аж доки мокра пляма розповзається по тканині, а дівчинка вихолоджує моє хвилювання відсутньою й абсурдною посмішкою. Вона піднімає кота, вивільняючи кігті однієї з його лап, що зачепилися за мою футболку, і віддаляється безслівно й безгучно.

А я засинаю, вичерпаний, як буває після тривалої виснажливої праці. А коли прокидаюся, у мене в жилах наче нова кров нуртує. Підводжуся. Нарешті виникло бажання якихось вакацій. Так, щоб нічого вже не шукати, щоб навіть потягу до пошуку не було — інакше я приречений до нескінченних пошуків. Нічого не хочу вигадувати. Маю посадити такий собі іржавий сад, бляшаний гай. Відтак беруся до роботи того ж таки дня пополудні, вбиваючи в пісок три залізних стрижні по три метри завдовжки, а тоді ще кілька таких самих, але грубіших. Насамперед я намагаюся створити каркас для колон. Наступного дня приходжу з драбиною й, одна по одній, надіваю бляшанки на стрижні. Бляшанки легко прохромлюються, оскільки метал тоненький, як папір. Таким чином я їх нанизую на стрижні — і так народжуються іржаві колони. Колони високі й колони нижчі. Щось таке, що створює кінцеве уявлення про чорний храм, рештки грецького храму, почорнілі від вогню.