Сад забутих плодів

З ~ Павутини пам’яті ~ Я розповім тобі, як одного разу…

Троє святенників

Ми з Мікеланджело Антоніоні підшукували в безкраїх долинах Узбекистану піщані ландшафти для зйомок «Літавця» (L’Aquilone), казки, що зрештою стала книжкою, а не фільмом. І ось в одному місці зустрічаємо трьох святенників, яких ми впізнали за білосніжним убранням, довгими бородами, а головне — за світлом, яке випромінювали їхні постаті. Ці троє сідають із нами у вантажівку, щоб доїхати до цвинтаря. Могили в тих краях мали вигляд ям, з яких стриміли високі драбини, що ними за традицією спускали небіжчика. Також драбини могли допомогти мерцеві вийти з могили і бродити світом, якщо той забажає. Мікеланджело, закоханий у Polaroid, теж зійшов на кладовищі та зробив фото, яке тут-таки подарував святенникам. Ті оглянули знімок і повернути його зі словами:

— Навіщо зупиняти час?

Могутня і красива фраза, яку я запам'ятаю для сцени з літавцем, що кружляє над іншою планетою з думками й болями, переслідуючи тих, що, подібно до мене, намагаються зупиняти час через поезію.

Еротична сила погляду

Пригадую, як ми з Мікеланджело Антоніоні були на Сицилії, на зйомках «Пригоди» (L’avventura). Нас запросила в гості одна шляхетна родина. За столом була дівчина, яка переповідала фільм Альберто Сорді й жодного разу не подивилася в очі нікому з присутніх. Дивовижна річ. Вона була заручена, але її нареченого серед нас не було. Згідно з уявленнями, за якими дівчину виховали, дивитися в очі — це вже контакт, проникнення.

Склалося так, що потім усі ми виходимо з-за столу. Гостей багато, палац величезний. І в глибині однієї з зал палацу я таки зустрічаюся поглядом з тими очима — у мить, коли їм вільно дивитися. Одна лише мить — і мені випадає келих з рук. Згодом у машині я кажу Антоніоні:

— Мені трапилася дивовижна річ.

А він мені:

— На тебе подивилася та дівчина…

Від еротичної сили того погляду сицилійської дівчини кінця п'ятдесятих ми не зберегли ні крихти. Так само, як не зберегли світу запахів. Ми втратили запах шкіри, аромати, що свого часу становили сутність жіночого тіла. Тепер усі готують хімічні есенції. Тож сьогодні вже немає того поклику. Отак ми потроху втрачаємо все. Ми втрачаємо природу, квіти, отруюємо воду. Ми влаштували цю втечу вперед, аби стати чимсь металевим, сильним, навальним, швидким.

Спокушати словами

Нині ерос підштовхують; якщо пасеш задніх, тобі дорікатимуть. У давніші часи ерос був оповитий загадковістю. Навіть святістю. Жінки мали вступати в шлюб незайманими, чоловікам належало утримуватися. Певні слова запобігали тому, щоб жадати більше, ніж було можливо. Однак можливими були дотики, кіно в темряві… У темній залі з освітленим екраном, куди один мій друг привів свою наречену, він вручив їй свій предмет.

— Що це? — запитала вона.

— Евдженіє, це природа чоловіка, — відповів той.

Він намагався промовляти якнайніжнішим тоном, із нотками жіночності, з невловно-французьким тембром… Як на те, дівчата нині потребують, щоб їх завойовували словами; вони втомилися від надміру швидких жестів і браку поезії. Від надміру квапливих рук… Дівчата потребують, щоб їх вабили легкою шовковою ниткою слів.

Літаки Федеріко без аеропортів

Неділями Федеріко Фелліні полюбляв навідатися на Студію № 5 Чінечіти, самостійно ввімкнути світло в павільйоні й так само — у своїй уяві. Найбільш зворушлива моя згадка про нього? Останні його відвідини Пеннабіллі. Того дня лив дощ. У машині він сказав мені таку фразу:

— Тоніно, чи усвідомлюєш ти, що ми продовжуємо будувати літаки, але в нас більше немає аеропортів?

Він мав на увазі сюжети, які він і далі продукував, але їх стало надто складно втілювати у фільмах.

Коли мене зачепив Папа

Іноді мене обсідає ностальгія за Римом, і я згадую, як одного дня переходив вулицю, щоб купити газети. Посеред затору на дорозі мене зачепив якийсь автомобіль. Я обернувся розлючений. Сипав гучними прокльонами. Через заднє віконце бачу чоловіка, який благословляє мене хрестом. То був Папа Іван XXIII.

«Мій дід робив цеглу»

Одного разу мені прислали з Китаю газету, в якій був опублікований один із моїх віршів. Хтось писав, що його переклав особисто Мао. Я не знаю. Отож називався вірш «Цеглини». Фелліні згодом використав його в «Амаркорді». Вірш написаний романьйольським діалектом. У вірші йдеться про таке: «Мій дід робив цеглу / мій батько робить цеглу / я роблю цеглу / тисяча десять тисяч / гори цеглин / а свого будинку в мене ніскільки».

Підвішена кава Неаполя

Неаполь, яким я його пізнав, — це місто з дуже чутливою душею. Я побував там із Вітторіо Де Сікою в часи зйомок «Шлюбу по-італійськи». Я співпрацював[27] у написанні сценарію і тими днями став свідком однієї з найкрасивіших сцен — коли Вітторіо запросив мене до бару. Невдовзі після нас увійшли двоє людей, попросили чотири порції кави, заплатили за них, але випили тільки дві. Дві інші порції були «підвішеними», тобто доступними для тих, хто не міг дозволити собі чашечку кави в барі. І справді, за кілька хвилин якийсь жебрак запитав:

— Вибачте, нема підвішеної кави?

— Чого б то ні? Є.

І йому подали каву. Неаполь щедрий на такі вияви.

Зустріч Понті й Латтуади з королем-утікачем

Цю історію одного дня розповів мені Карло Понті. Він і молодий Латтуада знімали — вже не пам'ятаю, який саме — фільм у горах Абруццо. Вересень 1943 року. Якоїсь миті на безлюдній непрохідній гірській дорозі раптом показується автомобільний кортеж. Він змушений зупинитися, оскільки робота знімальної групи перекрила шлях. З першої машини виходять кілька занепокоєних і насторожених генералів. Понті й Латтуада швиденько звільняють шлях, і процесія рушає далі. То король Італії зі своїм оточенням тікав із Рима в Пескару.

Ідеї ліпше поширюються, якщо вони підтримані простотою

Кілька років тому я побачив на полонині жінку, яка швидко простувала кудись гірською стежкою вздовж ущелини. Ми з Джанні саме зустрілися там, шукаючи два дерева білої черешні. Я дозволив собі запитати ту жінку:

— Куди сеньйора так поспішає?

— Я запізнююся, — відповіла вона. — Уже калатали в дзвіночок нашої каплички.

І наддала ходу, слухаючись своєї віри. Мене вразила її щаслива покора і глибока переконаність. Я заздрив їй тоді й так само заздрю досі. Від її сповненого темряви тіла мені прийшов знак від Бога. Великі ідеї поширюються ліпше, підтримані простотою, що майже завжди невинна.

Ерос, незакінчена поема

Про любов — це остання згадка, яка пов’язує мене з Мікеланджело Антоніоні й фільмом «Ерос». Насправді йдеться про певне розчарування, оскільки зраджено було нашу ідею опоетизувати любов літньої жінки, яка, подорожуючи морем, так зачаровується сонною дівчиною, що мріє оволодіти нею, вступивши в її тінь: Мікеланджело не спромігся реалізувати цей поетичний образ, оскільки продюсер квапив його, вимагаючи скоріше закінчити зйомки. Незавершена поезія назавжди залишиться в моїй пам’яті.

«Приємно бачити повернення людини до життя»

Після складної операції на мозку в російській клініці, прокинувшись від наркозу, я поспівчував молодій медсестрі, яка мене відмивала:

— Чому Ви пішли на таку важку роботу, сповнену страждань?

На що вона мені відповіла:

— Приємно бачити, як людина повертається до життя.

Безперечно, саме такою є таємна розрада всіх лікарів і медсестер.

Закоханий із першого погляду в качку

Якось на одній із паризьких вулиць я завмер, мов зачарований, перед вітриною крамнички, де були виставлені ручної роботи качки-вабики, старовинні, лускуваті, якими бувають лише соснові шишки. Я полюбив ці дивовижні приманки — не стільки за їхнє ремесло як таке, а радше від думки про випробування водою, якого вони зазнали, судячи з побляклої фарби та вицвілих барв дерева й соломи. Я закохався в них до того, що, коли малюю, я завжди зображаю качку.

Німці, відбудуймо Леонардову вежу Чезенатіко!

Як один із колишніх в’язнів нацистських концтаборів, я міг би претендувати на частку з фонду (п’ять мільярдів євро, майже десять тисяч мільярдів старих лір), створеного урядом і німецькими промисловцями для тих, кого в часи Другої світової війни змушували працювати в нелюдських умовах як «рабів Гітлера». Я міг би просити своєї частки, бо наслідки того року в концентраційному таборі Тройсдорф у Німеччині ще й сьогодні завдають мені прикрощів, варто мені трохи застудити живіт. Однак я хотів би, щоб ми з сьогоднішніми німцями вигадали щось ніжне й чарівливе, аби увічнити чимсь приємним ті жахливі часи. Мушу нагадати, що нацистські військовики замінували й висадили в повітря чудову вежу, яка захищала порт-канал Чезенатіко: та сама вежа, на яку піднявся 6 вересня 1502 року о 15 годині Леонардо да Вінчі, щоб малювати своєю вмілою рукою цей казковий канал.

Було б не так погано, якби нині німецька компенсація — не тільки мені, але всім емілійцям і романьйольцям, які були зі мною в таборі, — надійшла в Чезенатіко на відбудову тієї вежі часів князювання родини Малатеста. Така справа порадувала б і очі, і всіх німецьких туристів, які прибувають щоліта на пляжі Адріатики.

Дарунки в тюрмах у пам'яті Сергія Параджанова

Днями, перебираючи свої папери, я знайшов запис інтерв’ю з великим режисером Сергієм Параджановим, зроблений у Тбілісі. Наша розмова точилася в його сільському притулку серед стільців, на яких стояли картини. Вікна виходили на вкритий багном гостинець. І ось я знову почув голос Сергія, який відповідав на мої запитання. Тут уривок зі згаданого інтерв’ю.

Вибачай, Сергію, я хочу почути про подарунки. Я знаю, що кожна гарна річ, яка проходить через твої руки, завжди завершує свою путь у домівках інших людей.

Узагалі, коли робиш подарунки, маєш забувати, що ти зробив. Це правда, що я пороздавав дорогі меблі, навіть малюнки Фелліні, які ти привіз мені, килими… Загалом, даруючи втіху друзям, я сам ставав щасливим. І мушу тобі зізнатися, що в голові тепер усе перемішалося і я вже не можу стверджувати щось напевне. Натомість я можу тобі розповісти про деякі подарунки, що я зробив, перебуваючи у в'язниці в Києві. То були подарунки, за якими тягнуться історії та фантазії, дуже близькі до мого способу творення кіно. Ось один із таких подарунків: перебуваючи у в'язниці кілька перших днів, я зрозумів, у якому стані несусвітнього неуцтва перебуває море ув'язнених. Я вирішив негайно зробити подарунок кожному з них: а було їх тоді тисяча п'ятсот. Я відправляю листи всім літераторам і друзям, яких мав у Радянському Союзі, і прошу їх надіслати мені книжки, неодмінно з їхніми автографами. Я подбав, щоб адресатів було саме півтори тисячі. Грузинські поети, письменники, архітектори, студенти та драматурги відгукнулися на мій заклик. Книжки прибували, ущент заповнюючи невелику в'язничну бібліотеку, і, оскільки надходження були адресовані мені, я мав змогу розподіляти дарунки між в'язнями. На свій подив, я потім не бачив цих книжок на руках. Я був щасливий, що в'язні так закохалися в ті вірші й романи, що тримали їх у спеціальних схованках. Тож уяви собі моє розчарування, коли я почав знаходити перші палітурки від книжок у найбрудніших кутках, де скидали табірні нечистоти і сміття. Я заходився підбирати їх, заповнюючи палітурками брудне підпілля під своїми нарами. Усі сторінки книжок пішли на самокрутки. Якогось вечора я починаю закопувати групами по десять ці жорсткі картонні обкладинки. Були серед них вірші Шекспіра в перекладі Пастернака, і я також зауважив маленький автограф перекладача. Я зберігав ту палітурку ще кілька днів і запитував себе кілька ночей поспіль, чи не пригадаю бодай одного рядка великого англійського драматурга. На жаль, не пригадав жодного.

У в'язниці я зробив ще один подарунок. До мене звернувся в'язень надзвичайно дрібної статури, який на той час уже відбув кілька років у в'язниці. Я не називатиму його імені, бо йдеться про доволі відому особу. З огляду на те, що я спромігся отримати всі ті книжки, він запитав мене, чи не роздобув би я для нього сто листівок із трояндами.

— Навіщо вони тобі? — поцікавився я.

— Ні, я не скажу, бо ти сміятимешся.

Нарешті він зізнається мені, що колись одна єврейка-стоматолог приїжджала до в'язниці — перевіряла стан зубів у в'язнів, і він спромігся торкнути її великі й гарячі перса.

— …Минуло три роки після нашої зустрічі, і щодня я відправляю їй листівку з трояндами.

— Але навіщо така кількість листівок?

— Вона клеїть їх на стіни своєї спальні, де ми зустрінемося після мого звільнення.

— За скільки років? — питаю його.

— Іще тринадцять. Вона вже поклеїла дві кімнати, але просто зараз їй залишається закінчити в спальні, а листівок не вистачає.

— Де ж ти брав усі ті листівки, що вже їй відправив?

— Мої брати перетрусили весь Радянський Союз. Вони витратили всі свої гроші на поїздки та дзвінки. Тепер не хочуть більше зі мною знатися.

— А стоматолог сама не може пошукати листівки?

— Тоді це вже не буде моїм зобов'язанням. Натомість вона мені щодня надсилає свій подарунок.

Він показує мені поштовий конверт, який щойно отримав, і витягує з нього пісочного кольору волосину.

— Щоранку, розчісуючись, вона вибирає найдовшу волосину, яка залишається на гребінці, і надсилає мені. Я вже наповнив її волоссям подушку, на якій щоночі засинаю.

Щоб задовольнити його, я покраяв картон за розмірами поштової листівки й намалював троянди всіх кольорів. Місяців шість або сім я його не бачив. А того дня, коли мене звільняли, він прийшов, щоб привітати мене, і каже півголосом:

— Подумай про ванну кімнату. Там на стінах бракує троянд.