Салимове Лігво

Розділ третій. Лігво (І)

Містечко не бариться зі своїм пробудженням — справи не чекатимуть. Навіть коли краєчок сонця ще лежить за обрієм, а на землі темрява, вже розпочалася діяльність.

4:00 ранку.

Сини Ґріффена — вісімнадцятирічний Гел і Джек чотирнадцяти років та двоє найманих робітників розпочинали доїння. Корівник тут, вибілений і сяючий, був дивом чистоти. Посередні, між без єдиної цятки прогонами, що йшли з обох боків перед стійлами, пролягав напувальний бетонний жолоб. Гел, клацнувши вмикачем у дальнім кінці, відкрив клапан і подав воду. Ввімкнувшись у роботу, рівно загудів електричний насос, потягнувши воду з одного з двох артезіанських колодязів, якими послуговувалося їхнє обійстя. Похмурий хлопець, вайлуватий, сьогодні він був особливо не в гуморі. Минулого вечора вони з батьком з’ясовували стосунки. Гел хотів кинути школу. Він ненавидів школу. Він ненавидів її нудьгу, її вимогу недвижно висиджувати по цілих п’ятдесят хвилин його часу, і ще він ненавидів усі предмети, за винятком деревообробки та рисування. Уроки англійської бісили, історія була дурня дурнею, а ділова математика незбагненною. І ніщо з того не мало значення, от де пекло. Коровам байдуже, говориш ти «мабудь» чи припускаєшся помилок в інших словах, їм байдуже, хто був головнокомандувачем клятої Потомакської армії під час клятої Громадянської війни[48], а щодо рахівництва, то його власний, крий боже, батечко не зможе скласти дроби дві п’ятих та одна друга навіть під загрозою розстрілу. Тому він і тримає бухгалтера. І лишень поглянути на того парубка! Вивчився в коледжі, а досі робить на такого бовдура, як його старий. Батько сам йому казав багато разів, що не в книжній науці секрет успішного бізнесу (а молочне господарство такий самий бізнес, як будь-який інший); знатись на людях — ось у чім секрет. Його батько — великий накидач отого лайна про чуда освіти, а сам зі своєю шестикласною освітою. Він нічого ніколи не читав, окрім «Рідерз Дайджесту»[49], а ферма заробляє $ 16 000 на рік. Знатися на людях. Мати змогу з ними ручкатися і передавати вітання їхнім жінкам по іменах. Атож, Гел знався на людях. Їх є два види: ті, якими він може попихати, і ті, якими не може. Чисельна перевага перших над другими десять проти одного.

На жаль, його батько був таким одним.

Він озирнувся на Джека, котрий повільно і мрійливо підкидав сіно з початої паки в перші чотири стійла. Ось вам книжний черв, татусів пестунчик. Жалюгідний дрібний гівнюк.

— Нумо, ворушися, — гукнув Гел. — Наддай ще сіна.

Він відімкнув комору і дістав перший з їхніх чотирьох доїльних апаратів. Несамовито кривлячись від блискоту його сталевого верху, він покотив апарат по проходу.

Школа. Та йобана, крий боже, школа.

Наступні дев’ять місяців зяяли перед ним, мов якась безкінечна могила.

4:30 ранку.

Плоди вчорашнього пізнього доїння були перероблені і поїхали до Лігва, але тепер уже не в бідонах з оцинкованої сталі, а в картонних пакетах під яскравим лейблом «Молочарня Теннета». Батько Чарлза Ґріффена ще продавав своє молоко сам від себе, але зараз це вже не було практичним. Конгломерати зжерли останніх незалежних виробників. Молочником у західному Салимі був Ірвін П’юрінтон, і свій маршрут він розпочинав з Брок-стріт (називаною поза містом Брок-роуд або Та Безбожна Пральна Дошка). Пізніше він об’їде центром міста, а потім обробить передмістя вздовж Брукс-роуд.

У серпні Вінові виповнилося шістдесят один, і вихід на пенсію вперше почав здаватись йому справжнім і можливим. Його дружина, осоружна стара курва на ім’я Елсі, померла восени 1973 року (випередження його було єдиною люб’язною справою, яку вона зробила за двадцять сім років їхнього шлюбу), тож коли пенсія нарешті настане, він збирався забрати свого собаку, дворняжку-напівкокера на ім’я Док, і переїхати південніше, до Пемаквід Пойнту[50]. Він планував спати щодня до дев’ятої і ніколи більше не бачити, як сходить сонце.

Він зупинився перед будинком Нортонів і склав до свого козуба їхнє замовлення: помаранчевий сік, дві кварти молока, дюжина яєць. Коли вилазив з кабіни, в коліні стрельнуло болем, але слабенько. Цей день обіцяв бути чудовим. До звичайного замовлення місіс Нортон округлим, за методом Палмера[51], почерком Сюзен було до­писано: «Будь ласка, Віне, покладіть одну маленьку сметану. Дякую».

П’юрінтон пішов по сметану назад: мабуть, це буде один з тих днів, коли всім хочеться чогось особливого. Сметана! Одного разу він її куштував і йому хотілося виригати.

Небо на сході почало світлішати, а на полях між тут і містом королівським розсипом діамантів виблискувала роса.

5:15 ранку.

Одягнена в заношений домашній халат і рожеві шльопанці Єва Міллер уже двадцять хвилин як встала. Вона готувала собі сніданок — яєчня з чотирьох яєць, вісім шматочків шинки, пательня смаженої картоплі. Це скромне снідання вона прикрасить двома скибочками тоста з варенням, десятиунцієвою склянкою помаранчевого соку[52] і чашкою кави з вершками на закінчення. Дебела, але не достоту товстуха; надто завзято вона працювала, щоби тримати свій заклад на належному рівні, де там їй було ще товстіти. Вигини її тіла були героїчними, раблезіанськими. Бачити її в русі, коли вона порається біля своєї восьмиконфорочної електроплити, то було як дивитися на неугавне хвилювання морського припливу або пересування піщаних дюн.

Вона любила поглинати свій сніданок саме так, цілковито на самоті, плануючи роботу на день. Роботи було чимало: середа — це той день, коли вона міняла постільну білизну. Наразі в неї було дев’ять пожильців, включно з отим новим, містером Міерзом. Будинок мав три поверхи й сімнадцять номерів, а ще ж були підлоги, які слід помити, сходи поскромадити, натерти воском перила, і килим пора перевернути в центральній спільній вітальні. З дечим собі допомогти вона покличе Пронозу Крейґа, якщо той не заспиться після важкої пиятики.

Якраз коли вона сідала до столу, прочинилися задні двері.

— Вітаю, Віне. Як ся маєш?

— Нічогенько. Коліно трохи вибрикує.

— Шкода таке чути. Ти можеш додати ще одну кварту молока і галон отого лимонаду?

— Звичайно, — сказав він покірливо. — Я знав, що сьодні буде саме такий день.

Вона колупалася в своїй яєчні, не реагуючи на це зауваження. Він П’юрінтон завжди вміє знайти, на що пожалітися, хоча Бог знає, він мусив би почуватися найщасливішою людиною серед живих після того, як та скажена мегера, з якою він був жонатий, упала з драбини в погреб і скрутила собі в’язи.

За чверть до шостої, якраз коли вона закінчувала другу чашку кави і курила «Честерфілд», об стіну будинку гепнула «Прес-Гералд» і впала в трояндові кущі. Це так уже втретє цього тижня; той хлопець Кілбі прагне бейсбольного успіху. Можливо, доставка газет здвигнула йому розум. Ну, хай газета поки полежить там. Найвранішніше сонячне світло, тоненьке й дорогоцінно золоте, вливалося крізь східні вікна. Це були найкращі хвилини її дня, і вона нізащо не потривожить їх незворушний спокій.

Її пансіонери користувалися плитою і холодильником — це, як і щотижнева переміна постільної білизни, входило в плату за житло — і невдовзі цей спокій буде зруйновано, щойно Ґровер Верілл і Мікі Сильвестер спустяться, щоб налопатися своєї каші і їхати на фабрику аж ген там, у Ґейтс-Фоллзі, де вони обидва працювали.

Так, ніби її думка послала їм сигнал з’явитися, зашуміла вода в унітазі на другому поверсі і Єва почула на сходах важкі робочі черевики Сильвестера.

Вона з зітханням підвелася і рушила рятувати газету.

6:05 ранку.

Тонкий дитячий плач пронизав тонкий ранковий сон Сенді Мак-Дуґалл, і вона встала, все ще з затуманеними очима, подивитись на немовля. Вона обдерла гомілку об нічний столик і йойкнула:

— Кака!

Почувши її голос, дитина заплакала дужче.

— Замовч! — крикнула Сенді. — Я вже йду!

Вузьким коридором трейлера вона пройшла в кухню, струнка дівчина, що вже втрачала залишки тієї незначної привабливості, яку могла колись мати. Вона дістала з холодильника пляшечку Ренді, подумала, чи не підігріти її, та потім передумала: ну його к бісу. Якщо тобі аж так цього хочеться, скиглію, то зможеш попити й холодним.

Вона пройшла до його спальні і холодно подивилась на нього. Хлопчику вже десять місяців, але був він хворобливим і плаксивим. Тільки минулого місяця почав повзати. Може, в нього той поганий поліомієліт чи ще щось. Зараз там щось таке було в нього на руках, а ще й на стіні. Вона ворухнулася вперед, дивуючись, у що це він, во ім’я Марії, закалявся.

Їй було сімнадцять, і в липні вони з чоловіком відсвяткували першу річницю свого весілля. На той момент, коли вона виходила за Ройса Мак-Дуґалла, з шестимісячною вагітністю і схожа на дирижабль «Ґуд’їар»[53], шлюб здавався таким достоту благословенним, яким його тоді оголосив отець Каллаген — просто благословенним рятувальним виходом. Тепер він здавався просто купкою каків.

Кака й була саме тим, побачила вона з огидою, чим Ренді вимазав собі всі руки, і стінку, і волосся.

Вона стояла з холодною пляшкою в руці, тупо дивлячись на дитя.

Оце й є те, заради чого вона кинула старшу школу, кинула друзів, свої надії стати моделлю. Заради цього гидотного трейлера, що навіки застряг тут, на Присілку, і пластик всередині вже смугами відстає від поверхонь, заради чоловіка, який працює на фабриці цілий день і йде пити або грати в покер зі своїми непутящими приятелями з авто­заправки ввечері. Заради цього дитяти — викапаний його непутящий батечко й вимазує каками геть усе.

Він кричав на всю силу своїх легень.

— Заткайся, ти! — крикнула вона раптом у відповідь і кинула на нього пластикову пляшку. Та вдарила його в лоба і він перекинувся в своїй колисці на спину, репетуючи й молотячи ручками. Зразу під лінією волосся відбилося червоне коло, і вона відчула, як жахлива хвиля задоволення, жалості і ненависті сплеснулася їй у горлі. Вона, неначе якусь ганчірку, вихопила його з колиски.

— Заткнися! Заткнися! Заткнися!

Вона вдарила його двічі, перш ніж змогла себе зупинити, і Ренді так сильно зайшовся від болю, що його крики стали аж беззвучними. Він лежав, хапаючи ротом повітря, у своїй колисці, обличчя було фіолетовим.

— Я вибачаюся, — пробурмотіла вона. — Ісусе, Маріє і Йосифе. Я вибачаюся. З тобою все гаразд, Ренді? Одну хвилиночку, зараз мама тебе відчистить.

Коли вона повернулась назад з мокрою ганчіркою, напухлі повіки Ренді майже сховали його очі і вже синішали. Але пляшечку він узяв, і коли вона вологою ганчіркою почала витирати йому обличчя, він їй беззубо заусміхався.

Скажу Рою, що я його переповивала і він упав зі стола, подумала вона. Він повірить. Ох, Боже, зроби так, щоби він повірив.

6:45 ранку.

Більшість «синіх комірців» Салимового Лігва перебували в дорозі на роботу. Майк Раєрсон був одним з тих небагатьох, які працювали в самому місті. У щорічному міському звіті він значився як доглядач парків і спортивних майданчиків, але фактично Майк відповідав за підтримання в порядку трьох міських кладовищ. Влітку це забирало майже весь робочий час, але ж і взимку він не байдикував, як дехто з тутешніх, скажімо, отой в’їдливий Джордж Міддлер у реманентній крамниці, схоже, собі думає. Принагідно він працював ще й на Карла Формена, міського трунаря, а більшість старих людей зазвичай дають дуба взимку.

Зараз він їхав на Бернс-роуд своїм пікапом, до якого були завантажені великі садові ножиці, акумуляторний секатор для живоплотів, коробка штативів для меморіальних прапорців, лом, щоб підважувати надгробки, які, можливо, провалилися, та дві газонокосарки «Бріґґз & Стреттон»[54].

Зранку він постриже траву на Злагідному Пагорбі і підправить, де потрібно, надгробки та кам’яну огорожу, а по обіді поїде на протилежний кінець міста, до кладовища при Шкільному пагорбі, куди інколи вчителі приходять робити естампові копії надгробних рельєфів у пам’ять зниклої колись колонії «трясунів», які ховали там колись своїх померлих[55]. Але з усіх трьох міських цвинтарів Злагідний Пагорб подобався йому найбільше. Він сподівався, що одного дня і його зможуть поховати там — десь так років через сто.

Мав він двадцять сім років і протягом своєї доволі строкатої кар’єри три роки відбув у коледжі. Він не полишав надію колись туди повернутися і завершити навчання. Гарний з виду, відкритий, приємний, він не мав проблем з підчепленням неодружених жінок суботніми вечорами «У Делла» або в Портленді. Деяких з них відвертала його робота, і Майк щиро не міг цього зрозуміти. Приємна ж робота, і ніякого начальства нема, яке зазирало б тобі через плече, і робиш на свіжому повітрі, під Божими небесами; і що з того, якщо він інколи риє могильні ями або при нагоді кермує катафалком Карла Формена. Хтось же це мусить робити. На його розсуд, єдиним явищем, природнішим за смерть, був тільки секс.

Щось стиха собі мугикаючи, він повернув на Бернс-роуд і, рушаючи вгору пагорбом, перемкнув на другу передачу. Позаду нього згорда віялася суха курява. Крізь пониклу літню зелень обабіч дороги йому було видно стовбури безлистих дерев, що згоріли у тій великій пожежі 51-го року, наче кістки трухлявіючих скелетів. Він знав, що там легко потрапити в пастку вітролому і зламати собі ногу, якщо не бути обережним. Навіть через двадцять п’ять років залишається цей шрам тієї великої пожежі. Ну, так воно й ведеться. Посеред життя ми перебуваємо в смерті[56].

Цвинтар лежав на верхівці пагорба, і Майк завернув на заїзд, готовий вилізти й відімкнути браму… та тут же вдарив по гальмах, і трак, здригаючись, став.

На кованих залізних воротах униз головою висіло тіло собаки, і земля внизу була закаляна його кров’ю.

Майк виліз із кабіни і поспішив туди. З задніх кишень він витяг робочі рукавиці й одною рукою підважив голову собаки. Та піддалася з жахливою, безкостою легкістю, і Майк задивився в порожні, осклянілі очі Дока, напівкокера Віна П’юрінтона. Собаку було повішено на одному з високих шпичаків воріт, неначе шмат яловичини на різницькому гаку. Мухи, повільні серед прохолоди раннього ранку, вже ліниво повзали по трупу.

Майк щосили пружився, підсмикував і зрештою зняв його, відчуваючи нудоту в череві від тих болотних звуків, що супроводжували його зусилля. Цвинтарний вандалізм не був для нього чимсь новим, особливо під час Гелловіну, але до нього було ще півтора місяця і такого, як оце, він ще ніколи не бачив. Зазвичай вандали задовольнялися тим, що перекинуть кілька надгробків, надряпають кілька матюків або повісять на воротах паперового скелета. Але якщо це вбивство — робота якихось підлітків, тоді вони справжні паскудники. Вінові це розіб’є серце.

Він міркував, чи не повезти собаку прямо до міста і показати Паркінсу Ґіллеспі, та вирішив, що нічого цим не досягне, він зможе доставити бідолаху Дока у місто, коли поїде туди обідати — хоча навряд матиме сьогодні великий апетит.

Він відімкнув ворота і поглянув на свої рукавиці, які були вимазані в кров. Треба буде відчистити залізні ґрати воріт, і зрештою виглядало на те, що сьогодні по обіді на Шкільний Пагорб він не поїде. Він заїхав на кладовище і поставив машину, більше не мугикаючи. Весь смак пішов геть із цього дня.

8:00 ранку.

Незграбні жовті шкільні автобуси виконували усталені рейси, підбираючи дітей, які чекали біля своїх поштових скриньок, тримаючи обідні пакунки й пустуючи. Одним із цих автобусів кермував Чарлі Родс, і його забірний маршрут покривав дорогу Теґґартів Ручай у східному Лігві та верхню половину Джойнтер-авеню.

Діти, які їздили автобусом Чарлі, поводилися найкраще в місті — та й у всьому шкільному окрузі, правду сказати. В автобусі №6 не було криків, дурних вибриків чи смикання за коси. Всі сиділи збіса тихо і дбали про свої манери, бо інакше йшли б дві милі пішки до початкової школи на Стенлі-стріт і там уже в адміністрації пояснювали, чому так.

Він знав, щó вони про нього думають, і добре уявляв, як вони поза очі його обзивають. Та ну й гаразд. Він нікому не дозволить дуркувати і коїти капості в своєму автобусі. Хай прибережуть це для своїх безхребетних учителів.

Директор на Стенлі-стріт мав нахабство запитати його, чи не занадто «імпульсивно» він діяв, коли три дні поспіль висаджував того хлопця, Дарема, лише за те, що той дещо гучно балакав. Чарлі просто подивився на нього, і зрештою той жовтодзьобий дрібний шмаркач директор, якихось чотири роки після коледжу, відвів очі. Чоловіком, що керував автопарком Адміністративного шкільного округу №21, був Дейв Фелсен, старий друзяка; вони разом пройшли всю Корею[57]. Вони розуміли один одного. Вони розуміли, що відбувається в країні. Вони розуміли, як хлопець, який у 1958 році «дещо гучно балакав» у шкільному автобусі, став хлопцем, який посцяв на прапор у 1968-му[58].

Він кинув погляд у верхнє широке дзеркало і побачив, як Мері Кейт Ґріґсон передає записку своєму малому лизунчику Бренту Тенні. Малий лизунчик, йо, точно. Вони шпокаються між собою в ці часи ще до шостого класу.

Він з’їхав на узбіччя і зупинився, ввімкнувши стопові мигавки. Мері Кейт і Брент скинули очі, злякані.

— Маєте багацько за що потеревенити? — запитав він у дзеркало. — Добре. Тоді вперед.

Він розкрив складані двері і зачекав, поки вони заберуться геть к бісу з його автобуса.

9:00 ранку.

Проноза Крейґ скотився з ліжка — буквально. Сонячне світло, що било крізь його вікно на другому поверсі, було сліпучим. Голова нудотно гуділа. А той парубок, письменник, нагорі вже знай собі цюкає. Ісусе Христе, від отакого цюк-цю-цюк день у день людина може впіймати щось навіть гірше за білочку.

Він підвівся і в трусах та майці пішов до календаря подивитися, чи сьогодні не той день, що він його сам собі призначив для безробіття. Ні. Сьогодні була середа.

Похмілля в нього було не таким важким, яким воно часом бувало. Він гуляв «У Делла», аж поки там не зачинилися о першій, але мав тільки два долари і не спромігся нажебрати собі багато пива після того, як їх витратив. Втрачаю хист, подумав він, і пошкрябав рукою щоку.

Він натягнув на себе теплу підсорочку, яку носив і взимку, і влітку, надів зелені робочі штани, а потім відчинив шафку і дістав свій сніданок — пляшку теплого пива випити тут, нагорі, а даровану державою коробку вівсяних пластівців спожити внизу. Він ненавидів вівсянку, але пообіцяв удові, що допоможе їй перевернути той килим, а вона, либонь, запланувала й ще якісь клопоти.

Він не ремствував — не дуже — але це було пониженням від тих часів, коли Єва Міллер ділила з ним ліжко. Її чоловік загинув у трагічній халепі на лісопильній фабриці у 1959-му, і це доволі кумедно, ну, якщо взагалі можна назвати таку жахливу пригоду кумедною. У ті часи на лісопильні працювало шістдесят чи сімдесят робітників, і Ралф Міллер був кандидатом на посаду голови правління.

Те, що з ним сталося, було своєрідно кумедним тому, що на той час уже минуло сім років, з 1952-го, коли він з бригадира піднявся до головної контори, як Ралф не торкався там жодної машинерії. Авжеж, так компанія виявила людині свою вдячність, і Проноза вважав, що Ралф її заслужив. Коли підхльостувана східним вітром швидкістю двадцять п’ять миль на годину Велика пожежа промелася Мочарами і перестрибнула на Джойнтер-авеню, здавалося, що лісопильні точно гаплик. Пожежні департаменти шести сусідніх поселень мали достатньо клопоту, намагаючись рятувати місто, куди вже там відривати людей на таку срану операцію, як лісопильня Єрусалимового Лігва. Тоді Ралф Міллер зорганізував усю другу зміну в пожежну команду і під його керівництвом вони змочували дах і зробили те, чого не здатні були зробити західніше Джойнтер-авеню всі пожежні департаменти разом — він збудував протипожежну стіну, яка зупинила вогонь і завернула його на південь, де його й було цілком придушено.

За сім років по тому він упав у кришильну машину, коли розмовляв з якимись тузами, що приїхали сюди з одної Массачусетської компанії. Він показував їм фабрику, сподіваючись заохотити їх до інвестицій. Його нога послизнулась у калюжці води і сучий син гунув у дробарку просто в них на очах. Зайве казати, що будь-яка можливість угоди стерлась на порох разом із Ралфом Міллером. Лісопильня, яку він врятував у 1951-му, закрилась назавжди у лютому 1960-го.

Проноза подивився у забризкане водою дзеркало і причесав своє сиве волосся, кудлате, красиве і досі сексуальне в його шістдесят сім. Воно, схоже, було єдиним у ньому, що процвітало на алкоголі. Потім він надягнув робочу сорочку-хакі, взяв свою коробку з вівсянкою і пішов наниз.

І оттакої, майже через шістнадцять років після того, як усе те трапилось, він найманий доморядник-рукоблуд у жінки, яку колись вкладав у ліжко — жінки, яку він досі вважає збіса привабливою.

Вдова налетіла на нього, як той кондор, щойно він уві­йшов до сонячної кухні.

— Слухай, Пронозо, ти не міг би навоскувати вхідні перила після того, як поснідаєш? Маєш час?

Вони обоє зберігали лагідну видимість того, що він все це робить з власної ласки, а не як плату за свою кімнату нагорі, яка коштує чотирнадцять доларів за тиждень.

— Звісно, зроблю, Єво.

— І той килим у передній кімнаті…

— …треба перевернути. Йо, я пам’ятаю.

— Як твоя голова цього ранку?

Вона поставила запитання діловим тоном, не дозволяючи жодному співчуттю ввійти в її голос… але Проноза відчув його присутність під сподом.

— Голова в порядку, — відповів він ображено, ставлячи скип’ятити воду для вівсяних пластівців.

— Тебе допізна не було, тому я й спитала.

— Отримала якийсь рапорт на мене, чи не так?

Він з гумором накивнув їй бровою і з задоволенням побачив, що вона досі може зашарітися як школярочка, хоча всі колишні забави вони облишили майже дев’ять років тому.

— Та ну тебе, Еде…

Вона була єдиною, хто досі звав його так. Для всіх інших у Лігві він був просто Пронозою. Та й нехай, з цим усе гаразд. Хай собі звуть його як тільки їм забажається. Це прізвисько прилипло до нього, і то цілком заслужено.

— Не переймайся, — буркнув він. — Я на ліву ногу з ліжка встав.

— Випав з нього, судячи зі звуку.

Вона промовила це жвавіше, ніж мала намір, але Проноза лише гмикнув. Він заварив і з’їв свою ненависну вівсянку, потім узяв бляшанку меблевого воску та ганчірки і не озирнувся.

Нагорі не вгавало цюк-цюк друкарської машинки того парубка. Вінні Апшо, котрий також жив там у кімнаті навпроти, казав, що той кожного ранку починає о дев’ятій, продовжує до полудня, знов починає о третій, продовжує до шостої, знов починає о дев’ятій і так не вгаває аж до півночі. Проноза не міг уявити, щоб хтось мав стільки слів у своїй голові.

Та все ж таки він здавався доволі приємним типом і, може, якогось вечора «У Делла» роздобриться на не одне пиво. Він чув, що більшість отаких письменників п’ють, як коні.

Він почав методично полірувати перила і знову повернувся думками до вдови. Вона перетворила цей будинок на пансіон завдяки страховим грошам свого чоловіка, і їй непогано ведеться. А чом би й не велося? Вона працює як та тяглова коняка. Але ж, напевне, колись звикла регулярно отримувати отого від свого чоловіка, тож коли журба з неї вимилася, та потреба залишилась. Боже, як же вона любила те робити!

У ті роки, шістдесят перший, шістдесят другий, люди ще кликали його Едом, а не Пронозою, і він іще сам тримав пляшку, а не навпаки. Мав добру роботу на залізниці «Бостон і Мейн», і одної ночі 1962 року це й сталося.

Він припинив свої розмірені, вихрові рухи і задивився крізь вузьке оглядове віконце на сходовому майданчику другого поверху. Воно було заповнене золотом дурнів, останнім яскравим світлом літа, світлом, що насміхалося з холоду, з тремтливої осені і ще холоднішої зими, що прийде слідом за нею.

Співучасть їх була обопільною тієї ночі, і після того, як теє сталося і вони лежали разом у темряві її спальні, вона почала плакати і казати йому, що вони вчинили непорядно. Він сказав їй, що порядно, сам не знаючи, порядно було це робити чи ні, та й не переймаючись тим, а тим часом північний вітер скрикував, і кашляв, і завивав, шугаючи з карнизів, а її кімната була теплою і затишною, і зрештою вони заснули разом, як ложки в шухляді мисника.

Ах, Боже і синку твій Ісусе, час тече як та річка, і Ед загадався, чи той парубок, письменник, про це знає.

Він знову почав полірувати перила довгими, розмашними погладжуваннями.

10:00 ранку.

Перерва у початковій школі на Стенлі-стріт, найновішій шкільній будівлі у Лігві, якою пишалося місто. Шкільний округ досі сплачував за цю невисоку, немов щойно з целофану, будівлю на чотири класних кімнати, яка була такою ж мірою новенькою, світлою і модерною, як початкова школа на Брок-стріт старою і темною.

Річі Боддін, першорядний шкільний кривдник, який цим статусом пишався, грандом вийшов на ігровий майданчик, очі шукають того мудросракого новачка, який знав усі відповіді на математиці. Жоден новачок вільготно не приживався в його школі без пізнання того, хто тут бос. Особливо якийсь чотириокий підарко, вчительський пестунчик, як оцей.

Річі було одинадцять років, а важив він 140 фунтів[59]. Усе життя Річі його мати закликала людей помилуватися, який моцний молодик її син. Таким чином Річі зрозумів, що він великий. Інколи він уявляв собі, ніби відчуває, як здригається під його ногами земля, коли він іде. А коли виросте, він куритиме «Кемел», точно як його старий.

Його боялися четверто- і п’ятикласники, а менші діти вважали за ідола шкільного подвір’я. Коли він перейде у сьомий клас до школи на Брок-стріт, їхній пантеон зубожіє без свого диявола. Все це дарувало йому величезне задоволення.

А онде й той пацан, Петрі, чекає, що його приймуть на цій перерві пограти в тач-футбол[60].

— Гей! — гукнув Річі.

Всі озирнулися, окрім Петрі. Очі у всіх при цім були склянистими, і кожна пара очей виказувала полегшення, коли вони побачили, що Річі втупився в когось іншого.

— Гей, ти! Чотириокий!

Марк Петрі обернувся і подивився на Річі. Зблиснули на ранковому сонці його окуляри в сталевій оправі. Зріст хлопець мав такий же, як Річі, що означало, що він вивищується над більшістю своїх однокласників, але був худорлявим, з беззахисним обличчям книжника.

— Ти це до мене говориш?

— Ти це до мене говориш? — перекривив його Річі писк­лявим фальцетом.— У тебе голос, як у якогось підара. Ти це знаєш?

— Ні, я цього не знав, — сказав Марк Петрі.

Річі ступив на крок уперед.

— Можу поспорити, що ти смокчеш, ти це знаєш, чотириокий? Я можу поспорити, що ти смокчеш великого волохатого кореня.

— Справді?

Його ввічливий тон просто бісив.

— Йо, я чув, що ти справді смокчеш. Не тільки по четвергах тобі годиться. Ти не можеш чекати. Тобі годиться щодня.

Діти почали підтягуватися ближче, щоб подивитися, як Річі розтопче цього новачка. Міс Голком, яка цього тижня наглядала за ігровим майданчиком, була далеко, дивлячись за малими дітьми на гойдалках і переважних орелях.

— Що в тебе за проблема? — запитав Марк Петрі. Він дивився на Річі так, ніби щойно відкрив для себе якогось нового цікавого жука.

— Що в тебе за проблема? — перекривив його Річі фальцетом. — Нема в мене ніякої проблеми. Просто я чув, що ти великий жирний підар, ото й усе.

— Невже справді? — перепитав Марк так само ввічливо. — А я чув, що ти великий шмат незграбного, тупого лайна, отаке я чув.

Цілковита тиша. Решта хлопців стояли, роззявивши роти (але дивилися вони заінтриговано; ніхто з них до цього не бачив парубка, який власноруч підписує собі смертний вирок). Заскочений цим абсолютно зненацька, Річі також роззявився разом з усіма.

Марк зняв свої окуляри і подав хлопцеві поруч:

— Потримай, гаразд?

Хлопець їх узяв і безмовно витріщився на Марка.

Річі атакував. То була повільна, вайлувата атака, без ані крихти грації чи майстерності. Земля здригалась під його ногами. Він був сповнений упевненості і ясного, радісного прагнення топтати і крушити. Він вихнув своєю вбивчою правою, яка мусила поцілити цього ось чотириокого підарка просто в губи і відправити його зуби врозліт, як клавіші піаніно. Готуйся до дантиста, підаре. Ось тобі маєш.

Марк Петрі пригнувся й одночасно ступив крок убік. Вбивча правиця майнула в нього над головою. Силою власного удару Річі наполовину розвернуло, і Марк мусив лише виставити ногу. Річчі Боддін гепнувся на землю. Він рохнув. Натовп дітей відгукнувся:

— Ааах!

Марк чудово розумів, що якщо цей великий, незграбний хлопець на землі знову стане на ноги, його буде жорстоко побито. Марк був спритним, але спритність не може довго протистояти в баталії на шкільному подвір’ї. Якби це була якась вулична ситуація, зараз було саме час тікати, відірватися від свого повільнішого переслідувача, а потім обернутися і показати йому довгого носа. Але тут не вулиця, не середмістя, і він чудово розумів: якщо він не завдасть зараз прочуханки цьому великому огидному шматку лайна, цькування ніколи не припиниться.

Ці думки промайнули в його голові за чверть секунди.

Він стрибнув Річі Боддіну на спину.

Річі рохнув. Натовп знову видав: «Ааах!» Марк ухопив Річі за руку, не забувши зробити це над манжетом сорочки, щоб спітніла рука не вислизнула з його захвату, і вивернув її Річі за спину. Річі скрикнув від болю.

— Проси пощади, — наказав йому Марк.

Відповідь Річі потішила б людину, яка двадцять років відслужила у військово-морському флоті. Марк підсмикнув руку Річі йому до лопаток, і той знову заверещав. Його затопило обуренням, переляком і здивуванням. Такого раніше з ним ніколи не бувало. Такого не могло бути зараз. Авжеж, жоден чотириокий підарок не може сидіти в нього на спині й викручувати йому руку і змушувати його верещати перед підданими.

— Проси пощади, — повторив Марк.

Річі важко зіп’явся на коліна; Марк утиснув свої коліна Річі в боки, як той вершник на коні без сідла, і втримався на його спині. Обоє були в пилюці, але Річі мав вигляд знач­но пошарпаніший. Обличчя в нього було червоним і напруженим, очі вибалушені, на щоці подряпина.

Він спробував скинути Марка через плече, і Марк знову підсмикнув угору його руку. Цього разу Річі не скрикнув, він зарюмсав.

— Проси пощади або, хай допоможе мені Бог, я її зламаю.

Сорочка Річі висмикнулася зі штанів. Він відчував, як пече його подряпаний живіт. Він почав ридати і вихилятися з боку на бік. І все одно цей ненависний чотириокий педик залишався на його спині. Рука до ліктя в нього була крижаною, а плече горіло вогнем.

— Злізь із мене, курвий ти сину! Ти нечесно б’єшся!

Вибух болю.

— Проси пощади.

— Ні!

Він втратив рівновагу, соваючись на колінах, і повалився лицем у пилюку. Біль у його руці був паралізуючим. Він ковтав пилюку. Пилюка була в його очах. Він безпорадно дригав ногами. Він вже забув, як воно, бути величезним. Він забув, як здригається під його ногами земля, коли він іде. Він забув, що хоче курити «Кемел», коли виросте, точно як його старий.

— Пощади! Пощади! Пощади! — заволав Річі.

Він так почувався, що міг би, ридаючи, просити пощади годинами, цілими днями, якщо це поверне йому руку.

— Скажи: я великий огидний шматок лайна.

— Я великий огидний шматок лайна, — прокричав Річі в пилюку.

— Гаразд, цього достатньо.

Марк Петрі зліз із нього і завбачливо відступив поза досяжністю Річі, поки той підводився. Кульші в нього боліли від стискання противника. Він сподівався, що вся бойовитість із Річі вивітрилася. Якщо ні, бути йому добряче побитому.

Річі звівся на рівні. Він роззирнувся довкола. Ніхто не зустрівся з ним поглядом. Усі відвертались, повертаючись до того, що робили перед тим. А той смердюк Ґлік стояв з цим підаром і дивився на нього так, наче той був якимсь божеством.

Річі стояв самотній, ледве здатний повірити, як швидко відбулася його руйнація. Обличчя в нього було вкрите пилом, окрім чистих доріжок, промитих сльозами люті й сорому. Він зважав, чи не кинутися йому на Марка Петрі.

Утім, його сором і страх — нові, сяючі і величезні — цього не дозволяли. Поки ще ні. Рука йому боліла, як гнилий зуб. Курвий син брудний перебієць. Якщо я коли-небудь підловлю тебе і повалю…

Але не сьогодні. Він відвернувся і пішов геть, і земля анітрохи не здригалася. Він дивився в землю, щоб не дивитись нікому в обличчя.

Хтось засміявся в дівчачому гурті — високий, насмішкуватий звук, що з жорстокою ясністю далеко рознісся в ранковому повітрі.

Він не підвів очей, щоб побачити, хто з нього сміється.

11:15 ранку.

Міське сміттєзвалище Єрусалимового Лігва колись було звичайним старим гравійним кар’єром, допоки у 1945 році його не виснажили, докопавшись до глини. Містилося воно наприкінці відгалуження, яке вело туди від Бернс-роуд за дві милі після цвинтаря Злагідний Пагорб.

Звіддалік Даду Роджерсу було чутно буркотіння і кашель газонокосарки Майка Раєрсона. Але невдовзі ці звуки буде притлумлено тріскотінням полум’я.

Дад служив доглядачем звалища з 1956-го і його щорічне перепризначення на міських зборах було одностайно схвалюваною буденною справою. Він і жив при звалищі в акуратній, критій толем халабуді з табличкою «Доглядач Звалища» на косо навішених дверях. Три роки тому він випросив собі у виборних просто космічний обігрівач і полишив свою квартиру в місті назавжди.

Був він горбанем з курйозно схиленою набакир головою, яка надавала йому такого вигляду, ніби Бог наостанок його роздратовано смикнув, перш ніж дозволити Даду з’явитися в цей світ. Руки у нього, які по-мавпячому звисали ледве не до колін, були дивовижно сильними. Знадобилося четверо чоловіків, щоб завантажити до панельного фургона старий підлоговий сейф, коли його вивозили сюди з реманентної крамниці, де завели собі новий, стінний. Коли сейф там поклали до фургона, машина помітно присіла на колесах. Але Дад Роджерс витяг його самотужки — жили на шиї здуті, вени на лобі випнуті, а передпліччя й біцепси, як сині троси. Він самотужки перекинув той сейф через східний край.

Дад любив своє звалище. Він любив ганяти дітей, які приходили сюди трощити пляшки, і любив спрямовувати машини зі сміттям до тих місць, де його належало скидати цього дня. Він любив перебирати тутешній непотріб, що було його привілеєм як доглядача. Він гадав, що з нього глузують, коли він ходить по горах сміття в своїх бахилах і шкуратяних рукавицях, з пістолетом у кобурі, з мішком через плече і кишеньковим ножем у руці. Нехай собі глузують. Тут траплявся в електричних шнурах мідний дріт, а інколи цілі мотори з неторкнутою в них мідною обвиткою, а в Портленді за мідь давали добру ціну. Тут були старі письмові столи, і стільці, і дивани, різні речі, які можна було лагодити і продавати торговцям антикваріатом на шосе №1. Дад обшахраював тих дилерів, а дилери обшахраювали літніх туристів, ну хіба не чудово, що ось таким от чином крутиться і крутиться цей світ. Якось два роки тому він знайшов ліжко з шишечками, тріснуте, з розваленою рамою, і продав його за дві сотні баксів одному гомосеку з Веллза[61]. І гомик був в екстазі від новоанглійської автентичності того ліжка, не знаючи, як ретельно Дад стирав наждачним папером клеймо «Зроблено у Ґранд-Репідсі» на задньому боці узголів’я[62].

У дальнім кінці звалища були старі машини — «бюїки», «форди», «шеві» і всякі-різні, і Боже мій, яких тільки деталей не залишали люди в своїх автівках, коли їх позбавлялися. Найкраще — це радіатори, але добротний чотирикамерний карбюратор тягнув на сім доларів, після того як його вимочити в бензині. Не кажучи вже про вентиляторні паски, кришки трамблерів, лобове скло, керма та підлогові килимки.

Так, звалище було чудовим місцем. Звалище було Діснейлендом і Шанґрі-Ла, два в одному заразом. Але навіть не гроші, заховані в чорній коробці, закопаній у землю під його м’яким кріслом, були тут найкращою принадою.

Найкращим тут були вогнища — і пацюки.

Дад випалював частини свого звалища по неділях і середах зранку, і ввечері — по понеділках і п’ятницях. Вечірні вогнища були найгарнішими. Він любив те сутінкове, трояндове жевріння, що розквітало з зелених пластикових пакетів та усіх тих газет і коробок. Але ранкові вогнища були кращими через пацюків.

Зараз, сидячи в своєму м’якому кріслі і дивлячись, як вогонь займається і починає гнати в повітря масний чорний дим, відганяючи вище до неба чайок, Дад розслаблено тримав у руці свій влучний пістолет .22 калібру і чекав, коли полізуть пацюки.

Коли вони вилазили, то вилазили батальйонами. Великі, брудно-сірі, рожевоокі. Дрібні блохи та кліщі вистрибували на їхніх шкурах. Їхні хвости тягнулись за ними, наче товсті рожеві дроти.

Дад любив стріляти пацюків.

— Даде, ти купуєш таку тьму-тьмущу набоїв, — казав у реманентній крамниці своїм соковитим голосом Джордж Міддлер, підсовуючи йому по прилавку коробки «ремінгтонів». — Це місто платить за їх?

То був старий жарт. Кілька років тому Дад подав замовлення на придбання двох тисяч набоїв .22 калібру з експансивними кулями, але Білл Нортон сердито вигнав його геть.

— Еге ж, — зазвичай відказував Дад. — Ти сам знаєш, Джордже, що це чисто служіння громаді.

Осьо. Цей великий, жирний, з калічною задньою лапою, це Джордж Міддлер. Несе щось у зубах, схоже на розідраний шматок курячої печінки.

— Здоров будь, Джордже. Ось ти й приплив, — мовив Дад і натис гачок.

Постріл .22 пролунав глухо, без драматизму, але пацюка двічі перекинуло і він лежав посмикуючись. Експансивні кулі — це саме те, що треба. Коли-небудь він збирався завести собі великокаліберного «Магнума» .45 або .357 і подивитися, що той робитиме цим малим підарам.

Тепер наступна тваринка, це буде та хвойдувата мала Руті Кроккет, та, що не одяга ліфчика в школу і завжди, коли Дад іде повз них вулицею, штурхає ліктями своїх подружок і гигоче. Бабах. Прощавай, Руті.

Пацюки ошаліло поспішали до сховків на дальнім кінці звалища, але перш ніж їм утекти, Дад уграв шістьох із них — добра ранкова здобич, якщо він піде туди на них подивитися, там кліщі тікають з остигаючих трупів, як… як, ну, як пацюки з потопаючого корабля.

Ця думка пройняла його своєю смаковитою кумедністю, і він, закинувши химерно скособочену голову, гойднувся назад на горбі і розреготався потужними, довгими шквалами, тим часом як вогонь прокрадався крізь сміття своїми загребущими помаранчевими пальцями.

Певна річ, життя було розкішним.

12:00, полудень.

Міський гудок зайшовся на дванадцять секунд потужним ревінням, оголошуючи обідню годину в усіх трьох школах і вітаючи полудень[63]. Лоренс Кроккет, другий виборний Лігва і власник компанії «Кроккет. Нерухомість і страхування в Південному Мейні» відклав книжку, яку якраз читав («Секс-рабині Сатани»), і звірив свого наручного годинника з гудком. Він пішов до дверей і повісив на засувку жалюзі табличку «Повернуся о першій годині». Встановлений ним режим залишався незмінним. Він прогуляється до кафе «Екселент», з’їсть там два чизбургери з салатами, вип’є чашку кави і, поки викурить одну «Вільям Пенн»[64], милуватиметься ногами Полін.

Перевіряючи, чи замок замкнувся, він один раз струсонув дверну ручку і вирушив по Джойнтер-авеню. Він затримався на розі, кинувши погляд угору, на Дім Марстена. Там на заїзді стояла автівка. Він розпізнав її лише з мерехтіння і відблисків. Це пробудило жилку неспокою десь у його грудях. Дім Марстена і давно закриту «Громадську Балію» він продав одним пакетом більше року тому. Це була найбільш дивна оборудка в його житті — а свого часу він знався на дивних оборудках. Власником машини там, нагорі, найімовірніше, був чоловік на прізвище Стрейкер. Р. Т. Стрейкер. І якраз сьогодні з ранковою поштою він отримав дещо від цього Стрейкера.

Означений тип під’їхав до офісу Кроккета одного мерехтливого липневого дня лишень трохи більше року тому. Він виліз із машини і, перш ніж зайти до контори, якусь мить постояв на хіднику, високий чоловік, одягнений, попри спекотний день, у поміркований костюм-трійку. Він був лисий, як більярдна куля, і так само, як вона, не пітнів. Брови мав як суцільна чорна засіка, а очниці під ними ховались у глибоких темних дірах, немов дрилем висвердлених у кутастій поверхні його обличчя. У руці він тримав тонкий чорний портфель-дипломат. Коли увійшов Стрейкер, Ларрі сидів сам у своєму офісі; його секретарка на півставки, дівчина з Фелмата з найпрекраснішою парою цицеронів, які лишень можна було охопити оком, після полудня працювала на одного адвоката у Ґейтс-Фоллзі.

Цей лисий чоловік сів у клієнтське крісло, поклав на коліна свій дипломат і вп’явся очима в Ларрі Кроккета. Неможливо було прочитати вираз в його очах, і це бентежило Ларрі. Йому подобалося власне вміння прочитувати бажання у немовляче блакитних або карих очах людини ще до того, як та людина розкриє свого рота. Цей чоловік не затримався, щоб подивитися фотографії місцевих об’єктів нерухомості, що висіли пришпилені на інформаційній дошці, не простягнув для потиску руку, не відрекомендувався, навіть не привітався.

— Чим я можу вам допомогти? — запитав Ларрі.

— Мене прислали придбати житло і бізнесовий заклад у вашому чарівливому місті, — промовив лисий.

Він говорив з такою пласкою, невразливою беземоційністю, що Ларрі подумав про записані на магнітофон повідомлення, які чуєш, коли набираєш телефонний номер служби погоди.

— Авжеж, еге, чудово, — сказав Ларрі. — Ми маємо кілька гарних об’єктів нерухомості, які можуть…

— У цьому немає потреби, — сказав лисий і підняв долоню, щоб зупинити слова Ларрі.

Ларрі зачудовано зауважив, які дивовижно довгі пальці в цього чоловіка — середній палець на вигляд мав чотири чи й п’ять дюймів від основи до пучки.

— Бізнесовий заклад — це будівля поза міською управою. Вона виходить фасадом на парк.

— Йо, я це можу для вас владнати. Колишня автоматична пральня самообслуговування. Збанкрутувала з рік тому. Це буде дійсно добре місцерозташування, якщо ви…

— Житло, — перебив його лисий чоловік, — це обійстя, яке в місті називають Домом Марстена.

Ларрі занадто довго працював у цьому бізнесі, щоби його обличчя виказало почуття громового приголом­шення.

— Невже насправді?

— Так. Мене звуть Стрейкер. Річард Троккет Стрейкер. Усі папери будуть на моє ім’я.

— Дуже добре, — сказав Ларрі.

Цей чоловік мав серйозні наміри, хоча б це здавалося достатньо ясним.

— Обумовлена ціна на Дім Марстена чотирнадцять тисяч, хоча, я думаю, моїх клієнтів можна переконати погодитися на трохи меншу. А щодо тієї старої самопральні…

— Це не обговорюється. Мені доручено заплатити один долар.

— Один?..

Ларрі подався головою вперед, як то робить людина, коли щось неясно дочула.

— Так. Прошу вашої уваги.

Його довгі пальці розстібнули замки на дипломаті, розкрили його і дістали звідти блакитну прозору течку з кількома вкладеними до неї паперами.

Ларрі Кроккет дивився на нього, безрадісний.

— Прочитайте, будь ласка. Це зекономить час.

Ларрі великим пальцем відкинув пластикову обкладинку теки і поглянув на перший аркуш із виразом людини, яка цяцькається з дурнем. Якусь мить його очі навмання перебігали зліва направо, а потім їх щось там вчепило.

Стрейкер тонко усміхнувся. Він поліз рукою собі під піджак, дістав плаский золотий портсигар і вибрав сигарету. Розім’яв її, а потім підкурив від дерев’яного сірника. Міцний аромат суміші турецьких тютюнів заповнив офіс, і вентилятор розганяв його по всьому приміщенню.

Наступні десять хвилин в офісі панувала тиша, порушувана лише гудінням вентилятора та приглушеними звуками машин, що проїжджали вулицею. Стрейкер докурив свою сигарету до огризка, задавив жевріючий попіл пальцями і закурив наступну.

Ларрі підвів очі вгору, обличчя мав бліде, шоковане.

— Це якийсь жарт. Хто вас на це напоумив? Джон Келлі?

— Я не знаю жодного Джона Келлі. Я не жартую.

— Ці папери… акт про відмову від претензій… аудит земельної ділянки… Боже мій, чоловіче, хіба ви не розумієте, що цей шматок землі коштує півтора мільйона доларів?

— Ви недооцінюєте, — холодно промовив Стрейкер. — Він коштує чотири мільйони. Скоро коштуватиме більше, коли там буде збудовано торговельний центр.

— Чого ви хочете? — спитав Ларрі. Голос у нього був хрипким.

— Я вже казав вам, чого я хочу. Ми з партнером плануємо відкрити бізнес у цьому місті. Ми плануємо жити у Домі Марстена.

— Якого роду бізнес? Корпорація «Вбивство»?

Стрейкер холодно усміхнувся:

— Боюся, абсолютно звичайний меблевий бізнес. З певною лінією доволі специфічного антикваріату для колекціонерів. Мій партнер є чимось на кшталт експерта в цій галузі.

— Лайно, — грубо відказав Ларрі. — Ви могли б забрати Дім Марстена за вісім з половиною тисяч, пральню за шістнадцять. Ваш партнер мусить це знати. І ви обоє мусите знати, що це місто не зможе прогодувати заклад з вишуканими меблями й антикваріатом.

— Мій партнер надзвичайно обізнаний у будь-якій темі, яка починає його цікавити, — сказав Стрейкер. — Він знає, що ваше місто розташоване на автостраді, якою користуються туристи і літні відпочивальники. Це ті люди, з якими ми сподіваємося робити більшу частину нашого бізнесу. У всякому разі, з вами це не обговорюється. Ви погоджуєтеся, що папери в порядку?

Ларрі поплескав по столу блакитною текою.

— Здається, що так. Але я не збираюся виявитися обшахраєним, не важить, що ви тут розказуєте про те, чого вам хочеться.

— Ні, звичайно ні.

Тон Стрейкера межував з відточено ґречною зневагою.

— На мою думку, у вас є один юрист у Бостоні. Такий собі Френсіс Волш.

— Звідки ви це знаєте? — гаркнув Ларрі.

— Це не має значення. Покажіть ці папери йому. Він підтвердить їхню правочинність. Земля, де має бути збудований цей торговельний центр, стане вашою після виконання трьох умов.

— Ага, — мовив Ларрі, і то з явним полегшенням. — Умови.

Він відкинувся в кріслі і з керамічної сигарної скриньки на своєму столі вибрав «Вільям Пенн». Потім чиркнув сірником об шкіру черевика і пустив дим.

— Нарешті ми дістаємося до нутра. Шкварте.

— Номер один. Ви продаєте мені Дім Марстена і той бізнесовий заклад за один долар. Щодо дому, вашим клієнтом є одна земельна корпорація в Бенгорі. Той бізнесовий заклад зараз належить одному Портлендському банку. Я упевнений, що обидві сторони виявлять свою згоду, якщо ви доплатите різницю до найнижчих прийнятних цін. Звісно, мінус ваші комісійні.

— Де ви дістаєте таку інформацію?

— Не ваша справа це знати, містере Кроккете. Умова друга. Ви нічого не розказуватимете про цю нашу сьогоднішню угоду. Нічого. Якщо коли-небудь виникне якесь запитання, все, що ви знаєте, — це те, що я вам розповів: ми два партнери, розпочинаємо бізнес, спрямований на туристів і літніх відпочивальників. Це дуже важливо.

— Я не базікало.

— Та проте я хочу донести до вас усю серйозність цієї умови. Може настати такий момент, містере Кроккете, коли вам захочеться комусь розповісти про чудову угоду, яку ви уклали цього дня. Якщо ви так зробите, я дізнаюсь про це. Я вас знищу. Ви це розумієте?

— Ви говорите зараз таким тоном, як у тих дешевих шпигунських фільмах, — сказав Ларрі.

Промовив він це безтурботно, але під сподом відчував дрож якогось нудотного страху. Ті слова «я вас знищу» прозвучали ординарно, як «вітаю вас». Що надавало цій заяві неприємного відлуння істинності. І як цей штукар дізнався про Френка Волша? Навіть його дружина не знала про Френка Волша.

— Ви мене розумієте, містере Кроккете?

— Так, — сказав Ларрі. — Я звик грати, не показуючи свої карти.

Стрейкер знову поділився тією своєю тонкою усмішкою.

— Звичайно. Саме тому я й веду з вами цю справу.

— Яка третя умова?

— Той будинок потребує певної реновації.

— Треба визнати правду, — сухо погодився Ларрі.

— Мій партнер планує виконати це завдання самостійно. Але ви будете його агентом. Час від часу надходитимуть замовлення. Час від часу я потребуватиму послуг якихось робітників, яких ви найматимете, щоб доставити певні речі або в будинок, або в крамницю. Ви не розказуватимете про ті послуги. Ви це розумієте?

— Йо, я-то розумію. Але ж самі ви не з наших місць, авжеж?

— Це має значення? — звів угору брови Стрейкер.

— Звісно, що має. Тут вам не Бостон чи Нью-Йорк. Тут не буде справа лише в тому, що я тримаю язика на припоні. Люди почнуть базікати. Скажімо, є там одна така тітонька, на Залізничній вулиці, звати її Мейбел Вертс, яка цілий день не розлучається з біноклем…

— Мені байдужі містяни. Моєму партнерові байдужі містяни. Містяни завжди базікають. Вони нічим не відрізняються від сорок на телефонних дротах. Вони скоро звикнуться з нами.

Ларрі знизав плечима:

— Робіть, як знаєте.

— Саме так, — погодився Стрейкер. — Ви платитимете за всі послуги і зберігатимете всі інвойси і рахунки. Вам усе буде відшкодовано. Ви погоджуєтеся?

Ларрі звик, як він це вже казав Стрейкеру, тримати свої карти впритул до жилетки, і репутацію він мав одного з найкращих гравців у покер в окрузі Камберленд. Тож хоча впродовж усього цього зовні він залишався спокійним, всередині у нього все палало. Угода, яку йому зараз пропонує цей божевільний, була такою, яку життя підкидає лише раз, якщо взагалі коли-небудь. Можливо, бос цього парубка один з тих схибнутих мільярдерів-відлюдків, котрі…

— Містере Кроккете? Я чекаю.

— Я маю дві власні умови, — сказав Ларрі.

— Еге? — Стрейкер прийняв вигляд чемної зацікавленості.

Ларрі потряс блакитною текою:

— По-перше, ці папери мусять бути перевірені.

— Звичайно.

— По-друге, якщо ви збираєтеся робити тут щось нелегальне, я не хочу про це знати. Під цим я маю на увазі…

Але він не доказав. Стрейкер закинув назад голову і дав волю надзвичайно холодному, беземоційному реготу.

— Я сказав щось кумедне? — запитав Ларрі без сліду усмішки.

— Ох… ах… звичайно, ні, містере Кроккете. Ви мусите вибачити мені цей напад. Ваше зауваження здалося мені забавним суто з моїх власних причин. Так що ви збиралися додати?

— Ці реновації. Я не збираюся постачати вам нічого такого, що може підвести мою сраку під злочин. Якщо ви маєте наміри виробляти самогон, чи ЛСД, чи вибухівку для якогось радикального угруповання гіпі, то ваші власні проблеми.

— Згоден, — сказав Стрейкер.

Усмішка вже полишила його обличчя.

— То ми домовилися?

І з якимсь дивним відчуттям нехоті Ларрі сказав:

— Якщо ці папери виявляться надійними, гадаю, ми дійшли угоди. Хоча тут скидається на те, що ви провели всі оборудки, а я тільки заробляю гроші.

— Сьогодні понеділок, — сказав Стрейкер. — Мені заїхати до вас у четвер після полудня?

— Краще нехай це буде п’ятниця.

— Гаразд. Це дуже добре, —він підвівся. — Гарного вам дня, містере Кроккете.

Папери пройшли перевірку. Бостонський юрист Ларрі сказав, що ту ділянку, де мусив будуватися Портлендський торговельний центр, було придбано одною організацією під назвою «Континентальне землевпорядження і нерухомість», яка виявилася підставною компанією з офісним приміщенням у «Кемікел-банку» в Нью-Йорку. В офісі цієї «Континентал» не малось нічого, окрім кількох порожніх картотечних шаф та великої кількості пилюки.

Стрейкер з’явився знову тієї п’ятниці, і Ларрі підписав необхідні правовстановлюючі документи. Він робив це з потужним присмаком сумніву на піднебінні. Він уперше порушив своє персональне кредо: не сери там, де годуєшся. І хоча мотивація була високою, коли Стрейкер поклав до свого дипломата папери на володіння Домом Марстена та колишньою «Громадською Балією», він усвідомив, що сам себе віддав цілком у розпорядження цього чоловіка. І те ж саме стосується його партнера, відсутнього тут містера Барлоу.

Зрештою проминув серпень, а коли літо зісковзнуло в осінь, а потім запало і в зиму, його почало відвідувати якесь туманне почуття полегшення. До цієї весни він майже спромігся забути про угоду, яку уклав, щоб отримати ті папери, які тепер зберігалися в його банківському сейфі у Портленді.

Потім почали траплятися певні речі.

З півтора тижня тому заходив той письменник, Міерз, і питався, чи є можливість орендувати Дім Марстена, і подарував Ларрі дивний погляд, коли той сказав йому, що обійстя продано.

Учора в поштовій скриньці його офісу знайшовся довгий тубус і лист від Стрейкера. Просто записка, насправді. І то коротка: «Будь ласка, помістіть оголошення, яке ви отримаєте, у вітрині крамниці — Р. Т. Стрейкер». Саме оголошення було доволі звичайним плакатиком і поміркованішим за чимало інших. На ньому був просто напис: «Відкриття через один тиждень. Барлоу і Стрейкер. Гарні меблі й аксесуари. Добірний антикваріат. Візитери вітаються». Ларрі залучив Рояла Сноу, щоб той рівно повісив це оголошення.

І ось тепер там, нагорі, перед Домом Марстена, стоїть якась машина. Він все ще дивився на неї, коли хтось промовив біля його плеча:

— Чи ти бува не заснув, Ларрі?

Він здригнувся й озирнувся на Паркінса Ґіллеспі, який стояв тут же на розі поруч з ним, підкурюючи «Пелл-Мелл».

— Ні, — відповів він і нервово розсміявся. — Просто думаю.

Паркінс позирнув угору на заїзд Дому Марстена, де сонце зблискувало на хромованому металі, а потім перевів погляд вниз, на стару пральню з її новою вивіскою у вітрині.

— І не один ти, я гадаю. Завжди добре, коли нові люди з’являються в місті. Ти з ними вже знайомий, чи не так?

— З одним з них. Бачилися торік.

— З містером Барлоу чи з містером Стрейкером?

— Зі Стрейкером.

— Досить приємного типу чоловіком видався, чи як?

— Важко сказати, — відповів Ларрі, раптом відчувши, що йому хочеться облизнути собі губи. Він цього не зробив.

— Ми обговорювали тільки бізнес. Він здався цілком порядним.

— Добре. Це добре. Ходімо. Я з тобою пройдуся до «Ексе­ленту».

Коли вони переходили вулицю, Лоренс Кроккет подумав про угоди з дияволом.

1:00 дня.

Сюзен Нортон увійшла до «Салону краси Бейбз» і, усміхнувшись Бейбз Ґріффен (старшій сестрі Гела і Джека), сказала:

— Дякувати Богу, що ти змогла мене так терміново прийняти.

— Посеред тижня з цим без проблем, — сказала Бейбз, умикаючи вентилятор. — Ну й задуха сьогодні, їй-бо? Під вечір буде гроза.

Сюзен подивилася на небо, синяву якого не порушувала жодна хмарка.

— Ти так думаєш?

— Йо. Як тобі бажано, любусю?

— Немудряще, — сказала Сюзен, думаючи про Бена Міерза. — Так, неначе я навіть не наближалася до твого салону.

— Любусю, — мовила Бейбз, підступаючи до неї з зітханням. — Так кажуть усі.

Разом з тим зітханням війнуло запахом гумки «Джусі фрут»[65], і Бейбз запитала в Сюзен, чи бачила вона, що якісь люди відкривають нову меблеву крамницю в тій старій «Громадській Балії»? Судячи з усього, там дорогі речі, але хіба не чудово було б, якби в них знайшлася гасова лампа до пари тій, яка є в її квартирі, і взагалі, поїхати з дому, щоб жити самій у місті, то був найрозумніший крок у її житті, і хіба не гарне це літо. Такий жаль, що воно мусить колись скінчитися.

3:00 після полудня.

Бонні Соєр лежала на великому двоспальному ліжку в своєму домі на дорозі Глибока Просіка. Це був справжній будинок, не якийсь зачуханий трейлер, у ньому мався і фундамент, і підвал. Її чоловік, Редж, заробляв добрі гроші автомеханіком у «Понтіаку» Джима Сміта у Бакстоні[66].

Якщо не враховувати прозорі блакитні трусики, вона лежала гола і нетерпляче позирала на годинник на нічному столику: 3:02 — ну де ж це він?

Майже немов за покликом її думки передні двері прочинились на крихітну шпарину й крізь неї зазирнув Корі Браянт.

— Тут все гаразд? — прошепотів він.

Корі було лише двадцять два, він уже два роки працював у телефонній компанії, а цей роман із заміжньою жінкою — та ще й такою бомбезною як Бонні Соєр, яка була Міс Камберлендський округ 1973 року — проймав його відчуттям млості, робив нервовим і сласним.

Бонні йому усміхнулась, показавши зуби з прекрасними коронками.

— Якби це було не так, — сказала вона, — в тобі вже була б дірка така велика, що крізь неї можна було б дивитися телевізор.

Він увійшов навшпиньках, робочий ремінь на його талії кумедно подзенькував інструментами лінійного монтера.

Бонні захихотіла й розкрила обійми:

— Ти мені страшенно подобаєшся. Ти такий забавний.

Корі мимовіль перестрибнув очима на темну тінь під тугою блакиттю нейлону, і його нервовість поступилася хіті. Він забув про ходіння навшпиньках і рушив до неї, і коли вони злилися водно, десь у лісі почала бриніти цикада.

4:00 після полудня.

Бен Міерз відштовхнувся від свого робочого столу, післяполудневу творчість було завершено. Він поступився прогулянкою в парку, щоб мати змогу з чистим сумлінням піти на вечерю до Нортонів, і майже цілий день сьогодні писав без перерв.

Він підвівся і потягнувся, дослухаючись, як хрустять кісточки в хребті. Тулуб у нього був мокрим від поту. Він підійшов до комода біля узголів’я ліжка, витяг свіжий рушник і рушив до ванної прийняти душ, раніше ніж хтось інший повернеться з роботи додому і застрягне там.

Він перекинув рушник через плече і обернувся до дверей, але потім підійшов до вікна, де щось привернуло його увагу. Нічого в місті; місто куняло в ранньому надвечір’ї під небом того особливого відтінку глибокої сині, що вінчає Нову Англію в гарні дні пізнього літа.

Він побачив двоповерхові будинки на Джойнтер-авеню з їхніми пласкими асфальтованими дахами, йому було видно парк, де вільні зараз від школи діти байдикували, каталися на велосипедах або сперечалися, й аж до північно-західного кутка міста, де Брок-стріт зникала за схилом того, першого, лісистого пагорба. Природним чином його погляд помандрував угору далі, до прогалини в лісі, де Т-перехрестям перетиналися Брукс-роуд і Бернс-роуд, аж туди, звідки дивився на місто Дім Марстена.

Звідси, зменшений до розміру дитячого лялькового будиночка, він був ідеальною мініатюрою. І таким він подобався йому. Звідси Дім Марстена був такої величини, з якою можна було впоратися. Можна було просто підняти руку і затулити його долонею.

Там на заїзді виднівся якийсь автомобіль.

Бен стояв з рушником через плече, дивлячись туди, не рухаючись, відчуваючи в животі ворушіння якогось жаху, що його він не намагався аналізувати. А ще там замінили дві відпалих віконниці, що надало будинку таємничого, сліпого вигляду, якого той не мав до цього.

Губи його беззвучно ворушились, немовби формуючи слова, яких ніхто — навіть він сам — не міг зрозуміти.

5:00 надвечір’я.

Тримаючи в лівій руці портфель, Метью Бьорк вийшов зі старшої школи і вирушив порожньою парковкою туди, де стояв його старий «Шеві Біскейн», досі з минулорічними зимовими шинами[67].

Бьорку було шістдесят три, лише два роки залишалося до встановленого законом віку виходу на пенсію, а він усе ще з повним навантаженням тягнув уроки англійської мови й літератури та позакласну роботу. Осінньою позакласною роботою була шкільна вистава, і він оце щойно закінчив текстове читання трьохактного фарсу під назвою «Проблема Чарлі»[68]. Він мав звичайний надмір цілковитих нездар, можливо, з десяток більш-менш придатних живих тіл у резерві, які принаймні здатні запам’ятати свої фрази (і потім видати їх мертвотно-монотонним, тремтячим голосом) та трійко учнів, які показали талант. У п’ятницю він випробує їх на ролі, а наступного тижня почне постановку п’єси. Вони притиратимуться одне до одного відтоді й до 30 жовтня — призначеної дати вистави. За власною теорією Метта, вистава у старшій школі мусить бути схожою на миску абеткового супу «Кемпбелл»: не смаковитою, але й не огидно відразливою. Поприходять родичі і їм вона дуже сподобається. Приїде театральний критик з «Камберлендського Вісника» і розродиться багатослівним захватом, за те він і отримує зарплатню, щоб так рецензував будь-яку місцеву виставу. Виконавиця ролі головної героїні (мабуть, Руті Кроккет цього року) закохається в когось з інших акторів і на післяпрем’єрній вечірці, ймовірно, втратить цноту. А потім він знову повернеться до роботи з Дискусійним клубом.

У свої шістдесят три Метт Бьорк досі отримував задоволення від учителювання. Насаджувачем дисципліни він був доволі кепським, таким чином втрачаючи будь-який шанс коли-небудь піти на підвищення до посту в адміністрації (він був дещо занадто мрійливим, щоб ефективно виконувати функції бодай заступника директора), але власна недисциплінованість ніколи йому не заважала. Він читав сонети Шекспіра в холодних, з деренчливими трубами, класних кімнатах, де було повно паперових літачків і перестрілок кульками з жованого паперу, сідав на кнопки і неуважно відкидав їх геть, у той же час наказуючи учням відкрити в своїх підручниках сторінку 467, висовував шухляди, щоб дістати аркуші для написання есеїв, а знаходив там цвіркунів чи жаб, а одного разу й семи­футову чорну змію[69].

Він курсував вздовж і вшир англійської мови і літератури, як той самотній і на диво м’якосердий Старий Мореплавець[70]: перший урок Стейнбек, другий урок Чосер, третій урок зачинальне речення, а якраз перед обідом функція герундія. Пальці в нього були постійно жовтими, хоча й не від нікотину, а радше від крейдяного пороху, але однаково це були сліди звичного для нього наркотику.

Діти не виявляли до нього пошани і не любили його; він не був містером Чіпсом, який нидіє в сільському закуті Америки, чекаючи, щоб його відкрив Росс Гантер[71], але чимало учнів Бьорка проймалися до нього повагою, а кілька навчились від нього того, що самовідданість, хай би яка ексцентрична чи скромна, може бути гідною річчю. Він любив цю роботу.

Отже, він сів до своєї машини, занадто підкачав карбюратор і залив його, почекав і запустив двигун знову. Потім налаштував радіо на портлендську рок-н-ролову станцію, піднявши гучність майже до межі захлинання динаміка. Рок-н-рол він вважав чудовою музикою. Він задом виїхав зі свого парковочного місця, заглухнув і завів машину знову.

Учитель мав невеличкий будинок там, на дорозі Теґґартів Ручай, і дуже мало відвідувачів. Він ніколи не був одружений і не мав родичів, окрім одного брата в Техасі, котрий працював у якійсь нафтовій компанії і ніколи йому не писав. Він не вельми сумував без приятелювання. Він був самотньою людиною, але самотність жодним чином не спотворила його.

Він загальмував перед блимаючим світлофором на перехресті Джойнтер-авеню і Брок-стріт, а потім повернув у бік свого дому. Тіні вже подовшали, а денне світло набуло химерно гарної теплоти — стримано золотавої, неначе з картини якогось французького імпресіоніста. Він позирнув ліворуч, побачив Дім Марстена, і позирнув знову.

— Віконниці, — промовив він уголос, долаючи драйвовий біт з радіо. — Ті віконниці висять знову.

Бьорк позирнув у люстерко заднього огляду і побачив припарковану там на заїзді машину. Він учителював у Салимовому Лігві з 1952 року й ніколи не бачив, щоби на тому заїзді стояла якась машина.

— Невже там нагорі хтось тепер живе? — запитав він, ні до кого конкретно не звертаючись, і поїхав собі далі.

6:00 вечора.

Батько Сюзен, Білл Нортон, перший виборний Лігва, був здивований, усвідомивши, що Бен Міерз йому сподобався — і сподобався порядно. Білл був великим, дужим чоловіком з чорним волоссям, збудований як ваговоз, і навіть після п’ятдесяти не набрався жиру. Він кинув школу, з дозволу свого батька, в одинадцятому класі й записався до військово-морського флоту, а атестат здобув, немов припізніло схаменувшись, у віці двадцяти чотирьох років на іспитах, еквівалентних старшій школі. Він не був сліпим, зарозумілим антиінтелектуалом, якими стають дехто з простих роботяг, коли їм чи то з примхи долі, чи через їхні власні дії було відмовлено в тому рівні освіти, на який вони, можливо, були спроможні, але він не терпів «арт-бздюхів», як він іменував тих овечооких, довговолосих хлопців, яких Сюзен привозила додому з навчання. Йому байдуже було до їхнього волосся чи одягу. Що його турбувало, так це те, що ніхто з них не здавався розсудливим. Він не поділяв прихильності своєї дружини до Флойда Тіббітса, хлопця, з яким Сюзен після закінчення коледжу зустрічалась найбільше, але й активної неприязні до нього не плекав. Флойд мав цілком добру роботу на керівному рівні в Ґранта у Фелматі, і Білл Нортон вважав його помірно серйозно налаштованим. Ну, і ще він був місцевим парубком. Але таким само, у певному сенсі, був і цей Міерз.

— Тільки облиш з ним оте своє про арт-бздюхів, — сказала Сюзен, підводячись на звук дверного дзвоника.

На ній була світло-зелена літня сукня, її нова безжурна зачіска була стягнута на потилицю й нещільно перев’язана завеликим мотком зеленої пряжі. Білл розсміявся:

— Кого в них бачу, так і зву, Сюзі, голубонько. Я тебе не осоромлю… хіба таке коли було, еге?

Вона подарувала йому непевну, нервову усмішку і пішла відчиняти двері.

Чоловік, якого вона завела в дім, був цибатим і видавався жвавим, з делікатно прорисованим обличчям і густою копицею майже масного волосся, яке, попри його природну оліїстість, виглядало свіжовимитим. Те, як він був одягнений, справило на Білла вигідне враження: звичайні сині джинси, зовсім нові, і біла сорочка з засуканими до ліктів рукавами.

— Бене, це мої тато і мама, Білл і Енн Нортони. Мамо, тату — це Бен Міерз.

— Вітаю. Приємно познайомитись.

Він дещо з осторогою усміхнувся місіс Нортон, і вона відповіла:

— Вітаю, містере Міерзе. Це вперше ми бачимо зблизька справжнього живого письменника. Сюзен жахливо хвилювалася.

— Не турбуйтесь. Я не говорю цитатами зі своїх книжок, — усміхнувся він знову.

— Пр’віт, — промовив Білл, підважуючись зі свого крісла.

Він власною працею піднявся до певного посту, який зараз займав у профспілці Портлендських докерів, тож його рукостискання було міцним і потужним. Але рука Бена не збрижилася слизькою медузою, як у тих її колишніх, банальних арт-бздюхів, і Білл був задоволений.

Він закинув свій другий перевірочний критерій:

— Як щодо пива? Маю запас тамо, на льоду, — показав він рукою в бік патіо на задньому подвір’ї, яке збудував сам.

Арт-бздюхи незмінно казали «ні»; більшість із них були планокурами і не могли морити свою дорогоцінну свідомість, наливаючись.

— Їй-бо, щодо пива я залюбки, — відповів Бен, і його усмішка поширшала. — Два або три, та й квит.

Білл вибухнув гучним сміхом.

— Окей, ти моя людина. Ходімо.

При звуку цього сміху наче якийсь дивний контакт відбувся між двома жінками, які мали між собою сильну схожість. Лоб Енн нахмурився, тоді як у Сюзен він розгладився — немов через кімнату телепатичним способом пронісся заряд неспокою.

Бен вийшов слідом за Біллом на веранду. Там у кутку на ослоні стояла скриня-льодовня, набита бляшанками «Пабсту» з кільцевими відкривачками[72]. Білл витяг з льодовні бляшанку і кинув Бену, котрий впіймав її одною рукою, але легесенько, щоб та не спінилася.

— Гарна отам річ, — сказав Бен, дивлячись у бік барбекю на задньому подвір’ї. То була акуратна низька конструкція з цегли, і мерехтіння тепла висіло над нею.

— Сам вибудував, — сказав Білл. — Кращого годі бажати.

Бен добряче глитнув і по тому відригнув, ще один плюс на його користь.

— Сюзі вважає, що ти путній хлоп, — сказав Нортон.

— Вона хороша дівчина.

— Порядна, практична дівчина, — додав Нортон, немов на підтвердження відригнувши. — Каже, ти вже три книжки написав. І всі вийшли друком.

— Еге, так і є.

— Добре розходяться?

— Перша так, — відповів Бен і більше не сказав нічого.

Білл Нортон злегка кивнув, схвалюючи чоловіка, у котрого достатньо клепки, щоби тримати при собі власні справи з доларами й центами.

— Ти не проти трохи допомогти з бургерами і хот-догами?

— Звісно.

— Ти мусиш надрізати хот-доги, щоб пустити їм дух. Ти про це знаєш?

— Йо, — Бен, злегка усміхаючись, черкнув у повітрі вказівним пальцем правої руки, ніби роблячи діагональні розрізи.

Маленькі надрізи на сосисках у натуральній оболонці вберігали їх від пухирів.

— Авжеж, ти сам із наших нетрищ лісових, — сказав Нортон. — Добре сказано, чорт забирай. Візьми отам-от отой мішок брикетів. І пиво своє забирай.

— Ви мене з ним не розлучите.

Білл на хвильку затримався і скинув бровою на Бена Міерза:

— Ти, парубче, не вітрогон? — запитав він.

Бен відповів з дещо похмурою усмішкою:

— Аякже.

Білл кивнув.

— Це добре, — сказав він і пішов у хату.

Бейбз Ґріффен схибила зі своїм прогнозом дощу на мільйон миль, і вечеря на задньому подвір’ї пройшла добре. Повів легкого вітерцю вкупі з хмарками пеканового диму з мангалу відганяв найзліших пізньосезонних комарів. Жінки прибрали паперові тарілки і приправи, потім повернулися і собі кожна випити пива та посміювалися з того, як Білл, стріляний горобець, граючи примхливими потоками вітру, виставив Бена у бадмінтон 21–6. Бен зі щирим жалем відмовився від реваншу, показавши на свій годинник.

— У мене книжка печеться, — сказав він. — Я заборгував шість сторінок. Якщо нап’юся, я завтра вранці не зможу навіть прочитати того, що написав.

Сюзен пішла провести його до передньої хвіртки — з міста він сюди прийшов пішки. Білл, гасячи вогонь, кивав власним думкам. Парубок сказав, що він серйозна людина, і Білл був готовий повірити йому на слово. Він навів поважну причину не для того, щоб справити на когось враження, але будь-хто, хто працює після вечері, відставляє свою роботу і кудись іде, робить це, щоб залишити мітку на чийомусь дереві, і ймовірно, великими літерами.

Утім, Енн Нортон так до кінця й не відтанула.

7:00 вечора.

Флойд Тіббітс заїхав на щебеневу парковку «У Делла» хвилин за десять після того, як Делберт Маркі, хазяїн і бармен, увімкнув на фасаді свого закладу нову рожеву вивіску. Це був напис DELL’S літерами три фути заввишки, де апострофом слугувала висока коктейльна склянка.

Надворі сонячне світло визолювали з неба гуснучі фіолетові сутінки, і невдовзі по довколишніх виярках почне формуватися низовий туман. Приблизно десь за годину почнуть з’являтися вечірні завсідники.

— Вітаю, Флойде, — кивнув Делл, дістаючи з кулера «Мікелоб»[73]. — Добрий минув день?

— Нормально, — відповів Флойд. — Добрим глядиться це пиво.

Високий чоловік з акуратно підстриженою пісочного кольору борідкою, зараз він був у слаксах з рифленого поліестеру і легкому піджаку спортивного крою — своєму робочому костюмі у Ґранта. Він там був другою фігурою по кредитах і любив цю роботу отим неуважним манером, що може ледь не одним махом перетнути межу з нудьгою. Він почувався так, ніби просто лине за вітром, але це відчуття не було активно неприємним. А ще ж була Сюзі — чудова дівчина. Невдовзі вона зрештою погодиться і тоді, він гадав, йому доведеться щось із собою робити.

Він кинув на шинквас доларову банкноту, налив собі по стінці склянки пиво, спрагло випив його і наповнив склянку знову. Єдиним іншим клієнтом наразі в барі був молодий парубок у комбінезоні телефонної компанії — Браянтів син, подумав Флойд. Той пив пиво за столом і слухав якусь сумну пісню про кохання з джукбокса.

— То що нового у місті? — запитав Флойд, знаючи відповідь наперед.

Нічого нового, особливого нічого. Якийсь старшокласник міг заявитися у школу п’яним, але нічого іншого намислити Флойд не міг.

— Ну, хтось убив собаку твого дядька. Отака новина.

Флойд застиг, затримавши склянку на півдорозі до свого рота.

— Дока, собаку дядька Віна?

— Саме так.

— Збило машиною?

— Аж ніяк не схоже на те. Майк Раєрсон його знайшов. Майк приїхав на Злагідний Пагорб, щоб покосити траву, і Док висів там на отих шпичаках, що на вершечку цвинтарних воріт. Весь розпанаханий.

— Що за сучий син, — промовив Флойд вражено.

Делл поважно кивнув, задоволений справленим враженням. Він знав іще дещо таке, що стало гарячою темою сьогоднішнього вечора в місті, — дівчину Флойда бачили з тим письменником, котрий оселився у Єви. Але про це нехай Флойд дізнається сам.

— Раєрсон доправив собачого трупа Паркінсові Ґіллеспі, — сказав він Флойду. — У того така думка, що пес міг сам померти, а зграя якихось дітлахів повісили йо’ заради сміху.

— Ґіллеспі власного гузна від лунки в землі не відрізнить.

— А може, й ні. Скажу тобі, що я думаю, — Делл подався вперед на своїх дебелих руках. — Я думаю, це таки пацанва, авжеж… чорт забирай, я цього певен. Але теє може буть троха серйозніше, ніж просто жарт. Ось, глянь-но, яка штука.

Він сягнув рукою під шинквас і ляснув по ньому газетою, розгорнутою на одній із внутрішніх шпальт.

Флойд узяв її до рук. Заголовок повідомляв: «ПРИХИЛЬНИКИ САТАНИ ОСКВЕРНИЛИ ФЛОРИДСЬКУ ЦЕРКВУ». Він пробіг очима текст. Отже, якоїсь години після опівночі зграя підлітків вломилася в католицьку церкву в Клуїстоні, Флорида, і провела там якогось кшталту нечестиві обряди. Було осквернено олтар, на лавах, сповідальнях та хрестильній купелі набазграно нецензурні слова, а на сходах, що ведуть до притвору, було знайдено ляпки крові. Лабораторний аналіз підтвердив, що, хоча частина тієї крові належить тварині (ймовірно козяча), більшість її людська. Шеф поліції Клуїстона визнав, що жодних прямих доказів у них нема.

Флойд поклав газету.

— Шанувальники Диявола в Лігві? Та бодай тебе, Делле. Ти шукаєш вовків межи вівці.

— Виростки скаженіють, — вперто відказав Делл. — А то ти сам цьо’ це бачиш. Потім тобі новина буде, шо вони на пасовиську Ґріффена людей приносять у жертву. Хочеш іще підзаправитися?

— Ні, дякую, — сказав Флойд, зісковзнувши зі стільця. — Гадаю, я краще піду подивлюся, як там почувається дядько Вінні. Він любив того собаку.

— Передай від мене йому вітання, — сказав Делл, ховаючи назад під шинквас газету — наочний аргумент на пізніше ввечері. — Страх, як жаль за таке почути.

На півдорозі до дверей Флойд затримався і промовив кудись у простір:

— Повісили його на шпичаках, еге? Заради Христа, хотілося б мені злапати тих пацанів, які це зробили.

— Поклонники Диявола, — сказав Делл. — Це б мене ані на цент не здивувало. Не знаю, що воно таке находить на людей у наші часи.

Флойд пішов. Браянтів син вкинув у джукбокс черговий дайм, і Дік Кьорлес почав співати «Поховай цю пляшку разом зі мною»[74].

19:30 вечора.

— І щоб додому раненько, — сказала Мерджорі Ґлік своєму старшому синові, Денні. — Завтра в школу. Я хочу, щоб о чверть по дев’ятій твій брат лежав уже в ліжку.

Денні зам’явся, переступивши з ноги на ногу:

— Я не розумію, навіщо я взагалі мушу брати його з собою.

— Ти й не мусиш, — відповіла Мерджорі з небезпечною приязністю. — Ти завжди можеш залишитися вдома.

Вона відвернулась до робочого столу, де вимочувала солону рибу, і Ралфі показав братові язика. Денні погрозив йому кулаком, але його гнилий менший брат тільки усміхнувся.

— Ми повернемося, — пробурмотів він і розвернувся, щоби йти з кухні, з Ралфі на хвості.

— Близько дев’ятої.

— Гаразд, гаразд.

У вітальні сидів перед телевізором, задравши ноги, Тоні Ґлік і дивився «Ред Сокс» проти «Янкі».

— Куди це ви, хлопці?

— У гості до того новачка, — сказав Денні, — до Марка Петрі.

— Йо, — додав Ралфі. — Ми хочемо побачити його електричну залізницю.

Денні скинув на брата злим оком, але їхній батько не помітив ні паузи, ні натяку в інтонації. Щойно якраз відбив Даґ Ґріффін[75].

— Щоб не пізно додому, — промовив він неуважно.

Надворі, хоча сонце вже зайшло, в небі ще трималася вечірня зоря. Коли вони йшли через заднє подвір’я, Денні промовив:

— Мені б слід вибити з тебе нахабство, салаго.

—А я розповім, — самовдоволено відказав Ралфі. — Я розповім, навіщо ти насправді захотів піти.

— Ти дрібний гад, — безпомічно мовив Денні.

Поза підстриженим подвір’ям униз по схилу до лісу вела бита стежка. Будинок Ґліків стояв на Брок-стріт, а Марка Петрі — на Південній Джойнтер-авеню. Ця стежка була коротким шляхом, який заощаджує багато часу, коли вам по дванадцять і дев’ять років і є охота переходити Кроккетів струмок по каменях. Під їхніми підошвами похрускували соснові шпички і гілочки. Десь у лісі співала дрімлюга, а навколо них стрекотали цвіркуни.

Денні припустився помилки, розповівши своєму брату, що в Марка Петрі є повний набір пластикових монстрів «Аврори» — вовкулака, мумія, Дракула, Франкенштейн, божевільний професор і навіть Камера жахів[76]. Їхня мати вважала всі ці речі поганню, яка паскудить мозок, або чимось таким, і братик Денні моментально перетворився на шантажиста. Гнилий, авжеж.

— Ти гниляк, ти це розумієш? — промовив Денні.

— Розумію, — гордо відповів Ралфі. — А як це?

— Це, як коли ти зелений і липкий, як шмарклі.

— Пригнися, — сказав Ралфі.

Вони вже спустилися до Кроккетового струмка, який неквапливо дзюрчав у гравійному ложі, утримуючи на своїй поверхні легенький перламутровий відсвіт. За дві милі на схід звідси він зливався з Теґґартовим ручаєм, який своєю чергою вливався до Роялової річки.

Денні рушив через струмок по каменях, мружачись у гуснучому мороці, щоби бачити, куди ступає.

— Я тебе турну! — радісно крикнув Ралфі в нього за спиною. — Стережись, Денні, я тебе турну!

— Турнеш мене, а я тебе тоді турну на пливуни, сраченя, — відказав йому Денні.

Вони дісталися другого берега.

— Нема тут ніяких пісків-пливунів, — поглузував Ралфі, однак підсуваючись ближче до брата.

— Йой? — зловісно запитав Денні. — Лише кілька років тому один хлопець загинув тут у пливуні. Я чув, як за це балакали ті старші чуваки, що зависають біля крамниці.

— Справді? — перепитав Ралфі. З виряченими очима.

— Йо, — сказав Денні. — Його затягувало на дно, а він верещав і репетував, а потім рот йому забило піском з пливуна та й по всьому. Рааааггггггхххх.

— Нумо, — неспокійно промовив Ралфі. Було вже близько до повної темряви, і ліс повнився ворушкими тінями. — Давай заберемося звідси.

Вони почали лізти вгору на берег, трохи ослизаючись на соснових гілках. Той хлопець, розмову про якого Денні чув у крамниці, був десятирічним Джеррі Кінгсфілдом. Можливо, він і потонув у пливуні з верещанням і репетом, але якщо це дійсно було так, ніхто його не чув. Він просто зник шість років тому в Мочарах, коли там рибалив. Деякі люди думали на пливуни, інші трималися думки, що його вбив якийсь сексуальний збоченець. Ті збоченці були повсюди.

— Люди кажуть, його привид досі блукає в цьому лісі, — з усією серйозністю повідомив Денні, оминувши той факт, що Мочарі за три милі південніше звідси.

— Не треба, Денні, — неспокійно попрохав Ралфі. — Не… не в цій темряві.

Навкруг них таємничо потріскував ліс. Припинила свій плач дрімлюга. Десь позаду хруснула гілка, ледь не скрадливо. Денне світло вже майже пішло з неба.

— Час від часу, — продовжував Денні лячно, — коли який-небудь малий засеря виходить надвір після темряви, той привид вихоплюється з-поміж дерев, лице в нього все зогниле і заляпане піском з пливуна…

— Денні, ходімо.

У голосі його малого брата чулося справжнє благання, і Денні перестав. Він уже ледве самого себе не налякав. Дерева стояли темні, згромаджуючи якісь сутності довкіл себе, ворушачись звільна під нічним вітерцем, тручись між собою, порипуючи своїми суглобами.

Ще одна гілка хруснула ліворуч від них.

Денні раптом пошкодував, що вони не пішли дорогою.

Хруснула ще одна гілка.

— Денні, мені страшно, — прошепотів Ралфі.

— Не будь дурником, — сказав Денні. — Ходімо.

Вони рушили знов. Під підошвами порипували соснові шпички. Денні запевняв себе, що ніякого хруску гілок він не чув. Нічого він не чув, окрім них. У його скронях гупала кров. Руки в нього похололи. Рахуй кроки, наказав він собі. Ми будемо на Джойнтер-авеню через двісті кроків. А вертатимемося додому дорогою, щоби цьому засері не було страшно. Вже за якусь хвильку ми побачимо вуличні ліхтарі й почуватимемося дурниками, але це так добре — почуватися дурниками, тож рахуй кроки.

Один… два… три…

Ралфі заверещав.

— Я його бачу! Я бачу привида! Я ЙОГО БАЧУ!

Жах розпеченим залізом стрибнув у груди Денні. Немов мурашки побігли вгору по його ногах. Він би розвернувся і побіг, та в нього вчепився Ралфі.

— Де? — шепнув він, забувши, що сам щойно був вигадав того привида. — Де? — вдивлявся він у ліс, змертвіло боячись того, що може побачити, а бачив лише чорноту.

— Він уже щез — але я його бачив… його. Очі, я бачив очі. Ох, Денні… — белькотів Ралфі.

— Нема тут ніяких привидів, дурню ти. Ходімо.

Денні взяв брата за руку і вони рушили далі. Власні ноги йому відчувалися ніби зробленими з десяти тисяч гумок для стирання олівцевих написів. Коліна в нього тремтіли. Ралфі тулився до Денні, ледь не зганяючи його зі стежки.

— Він слідкує за нами, — прошепотів Ралфі.

— Слухай, я не збираюся…

— Ні, Денні. Справді. Хіба ти його не відчуваєш?

Денні зупинився. І, як властиво дітям, дійсно щось відчув і зрозумів, що вони тут більше не самі. Якась велика тиша запала в лісі, але це була зловредна тиша. Тіні, спонукані вітром, мляво вихилялися довкола них. І Денні донюшив щось люте, але не носом.

Привидів не існує, натомість існують збоченці. Вони зупиняються в чорних машинах і пропонують тобі цукерку або стирчать на розі вулиці… або вони йдуть слідом за тобою в ліс…

А тоді…

Ох, а тоді вони…

— Тікаймо, — хрипко скомандував Денні.

Але Ралфі тремтів біля нього, паралізований жахом. Він обхопив пальці Денні так міцно, неначе дротом для пакування сіна. Його очі вдивлялися в ліс, а потім почали вибалушуватися.

— Денні?

Десь хруснула гілка.

Денні обернувся і глянув туди, куди дивився його брат.

Темрява оповила обох.

9:00 вечора.

Мейбел Вертс була надзвичайно тілистою жінкою, якій у її минулий день народження виповнилося сімдесят чотири, і ноги в неї ставали дедалі менш і менш надійними. Вона була скарбівничою міської історії і міських пліток, її пам’ять сягала понад п’ять десятиліть у минуле, охоплюючи некрологію, перелюби, злодійства і божевілля. Вона була пліткаркою, але не умисно жорстокою (хоча ті, чию брудну білизну вона перетрушувала, могли з цим зовсім не погоджуватися), просто вона жила в цьому місті і заради нього. У якомусь сенсі вона сама була цим містом, ця товста вдова, яка тепер виходила з дому дуже рідко і яка більшу частину свого часу проводила біля вікна, одягнена в широку, як намет, камісоль і з заплетеним товстими кабелями й укладеним короною жовтуватим, неначе слонова кістка, волоссям, з телефоном по праву руку та з надпотужним японським біноклем по ліву. Комбінація цих двох знарядь — плюс час на повне їх використання — робила її доброзичливою павучихою, яка сидить у центрі комунікаційної павутини, що простяглася від Присілка до східного Лігва.

За браком чогось цікавішого для видивляння вона спостерігала за Домом Марстена, коли там відчинилися віконниці ліворуч ґанку, явивши золотий квадрат світла, яке безумовно не було рівномірним електричним освітленням. Вона вловила проти світла лише дражливий промельк того, що могло бути силуетом чоловічої голови і плечей. Від цього її пройняв якийсь химерний дрож.

Ніяких рухів з Дому Марстена більше не надходило. Вона подумала: агов, та що воно за люди, які відчиняються тільки тоді, коли сусіди не можуть їх пристойно роздивитися.

Вона поклала бінокля і обережно підняла телефонну слухавку. Два голоси — вона миттю ідентифікувала їх як Герріет Дарем і Ґлініс Мейберрі — балакали про те, як той парубок, Раєрсон, знайшов собаку Ірвіна П’юрінтона.

Вона сиділа тихесенько, дихаючи ротом, щоб жодним чином не виказати своєї присутності на лінії.

11:59 вечора.

Цей день тремтів на межі зникнення. У темряві спали будинки. У середмісті нічні вогні реманентної крамниці, «Поховального салону Формена» і кафе «Екселент» відкидали на хідники м’яке електричне світло. Дехто лишався без сну — Джордж Боєр, який щойно дістався додому після зміни з третьої до одинадцятої на фабриці в Ґейтсі, Він П’юрінтон, який сидів і розкладав пасьянс «солітер», не спроможний заснути через думки про свого Дока, чий відхід вразив його значно глибше, ніж колись смерть його дружини, — але більшість спали сном трудівників і праведників.

У воротах цвинтаря Злагідний Пагорб мрійливо стояла якась темна постать, чекаючи межичасся. Коли заговорила, зазвучав делікатний, культурний голос.

— О, Отче мій, яви мені милість твою. Володарю Мух, яви мені милість твою. Я підношу тобі зіпсуте м’ясо і смердючу плоть. Я справив жертву на твою пошану. Лівою рукою своєю і підношу її. Подай мені якийсь знак на цій землі, освяченій в ім’я твоє. Я чекаю лиш знаку, щоб розпочати твою роботу.

Голос відгаснув. Повіяв вітерець, лагідний, приніс із собою зітхання і шепіт гілок повнолистих і трав, і подмух здохлятини зі звалища далі по дорозі.

Не було більше жодних звуків, окрім принесених цим вітерцем. Якийсь час ця фігура стояла мовчазна і задумлива. Потім вона нахилилася і випросталася з тілом дитини на руках.

— Я підношу тобі оце.

Так настала мерзота.