Салимове Лігво

Розділ четвертий. Денні Ґлік та інші

Денні й Ралфі Ґліки пішли в гості до Марка Петрі з наказом повернутися до дев’ятої, тож, коли вони не з’явилися вдома о десятій хвилині після дев’ятої, Марджорі Ґлік зателефонувала додому Петрі. «Ні, — сказала місіс Петрі, — хлопчиків тут не було. Можливо, краще вашому чоловіку побалакати з Генрі». Місіс Ґлік передала слухавку своєму чоловіку, відчуваючи у себе в животі легковій страху.

Чоловіки обговорювали справу. Так, хлопчики пішли лісовою стежкою. Ні, той струмок дуже мілкий о цій порі року, особливо після такої ясної погоди. Не глибше, ніж по щиколотки. Генрі запропонував, що він з потужним ліхтарем піде зі свого кінця стежки, а містер Ґлік вирушить зі свого. Може, хлопчики знайшли байбачу нору, чи накурилися сигарет, чи ще щось таке. Тоні погодився і подякував містерові Петрі за його клопіт. Містер Петрі відповів, що це зовсім ніякий не клопіт. Тоні поклав слухавку і трішки заспокоїв свою дружину; їй було лячно. Собі подумки він вирішив, що після того, як він їх знайде, обидва хлопці тиждень не будуть здатні сидіти.

Але ще раніше, як він устиг вийти з заднього подвір’я, з-поміж дерев, зашпортуючись, з’явився Денні і повалився біля надвірного мангала. Він був ошелешений, говорив мляво, на запитання відповідав ледь-не-ледь і не завжди щось путнє. В манжетах у нього застрягла трава, а у волоссі — дрібка осіннього листя.

Він розповів батькові, що вони спустилися з Ралфі стежкою крізь ліс, перейшли по переступних каменях Кроккетів струмок і вибрались на другий берег без ніяких перешкод. Потім Ралфі почав говорити про якогось привида в цьому лісі (Денні «забув» згадати, що сам вклав цю ідею до голови своєму брату). Ралфі сказав, що бачить якесь обличчя. Денні почав брати страх. Він не вірив у привидів чи ще якісь дитячі ляки на кшталт хокала, але йому здалося, що він таки дійсно щось почув там, у темряві.

І що вони зробили потім?

Денні гадав, що вони знову рушили далі, тримаючись за руки. Певності щодо цього він не мав. Ралфі скиглив про того привида. Денні сказав йому, щоб не рюмсав, бо вже ось-ось вони побачать вуличні ліхтарі на Джойнтер-авеню. Потім сталося щось погане.

Що? Яке саме погане?

Денні не знав.

Вони його переконували, дратувалися, вмовляли. Денні тільки хитав головою — повільно і заперечливо. Так, він розуміє, що мусив би пам’ятати, але згадати не може. Чесно, ніяк не може. Ні, він не пам’ятає, щоб він за щось перечепився і впав, чи чогось такого. Просто… все стало темним. Дуже темним. А наступне, що він пам’ятає, — як він лежить на стежці сам-один. Ралфі зник.

Паркінс Ґіллеспі сказав, що посилати людей у ліс серед ночі немає сенсу. Забагато там повалених дерев. Хлопчик, напевне, просто збився з дороги. Він з Ноллі Ґарденером, Тоні Ґліком та Генрі Петрі походили туди й назад по цій стежці і вздовж узбіч Джойнтер-авеню та Брок-стріт, гукаючи у портативні мегафони.

Зрання наступного дня Камберлендська поліція і поліція штату разом почали координовані пошуки у тій ділянці лісу. Коли нічого не було знайдено, пошук розширили. Чотири дні вони обшукували хащі, а містер і місіс Ґлік бродили по лісах і полях, пробираючись між завалів дерев, залишених ще тією стародавньою пожежею, викликаючи ім’я свого сина з безкінечною і розпачливою надією.

Коли й це не дало результатів, прочесали Теґґартів ручай і Роялову річку. Безрезультатно.

На п’ятий день Марджорі Ґлік розбудила свого чоловіка о четвертій ранку, нажахана до істерики. Денні зомлів і упав у коридорі верхнього поверху, радше за все, коли йшов до туалету. Швидка допомога відвезла його до Клінічного шпиталю Центрального Мейну. Попередній діагноз був: гострий і запізнілий емоційний шок.

Чинний лікар, чоловік на прізвище Ґорбі, відвів містера Ґліка вбік.

— Чи траплялися коли-небудь у вашого сина напади астми?

Містер Ґлік, напружено моргаючи, похитав головою. Менш ніж за тиждень він постарішав на десять років.

— Були якісь прояви ревматичної лихоманки?

— У Денні? Ні… тільки не в Денні.

— А чи робили йому протягом останнього року туберкулінову пробу?

— Туберкульоз? У мого хлопчика туберкульоз?

— Містере Ґлік, ми просто намагаємося з’ясувати…

— Мардж! Марджі, підійди-но сюди!

Марджорі Ґлік підвелася і повільно рушила коридором. Обличчя в неї було бліде, зачіска безладна. Вона мала болісний вигляд жінки в лещатах жорстокої мігрені.

— Денні робили у цьому році в школі яку-небудь туберкулінову пробу?

— Так, — апатично промовила вона. — На початку навчального року. Реакції не дало.

Ґорбі запитав:

— Він кашляє вночі?

— Ні.

— Скарги на біль у грудях або в суглобах?

— Ні.

— Болісне сечовипускання?

— Ні.

— Якісь аномальні кровотечі? Кров з носа чи кривавий кал, чи навіть аномальна кількість подряпин або синців?

— Ні.

Ґорбі всміхнувся і кивнув:

— Ми хотіли б потримати його у нас для обстеження, якщо можна.

— Звичайно, — сказав Тоні. — Звичайно. У мене «Синій Хрест»[77].

— У нього дуже уповільнені реакції, — сказав лікар. — Ми зробимо кілька рентгенівських знімків, спинномозкову пункцію.

Очі Марджорі Ґлік повільно витріщалися:

— У Денні лейкемія? — прошепотіла вона.

— Місіс Ґлік, поки важко…

Але вона вже зомліла.

Бен Міерз був одним з тих добровольців Салимового Лігва, які шукали Ралфі Ґліка, прочісуючи хащі, і не отримав за свій клопіт нічого, крім застряглих за манжетами штанів реп’яхів нетреби та гострого нападу сінної лихоманки, спричиненої пізньоквітним золотушником.

Після третього дня пошуків він зайшов до Євиної кухні з’їсти порцію равіолі з бляшанки, щоби потім упасти в ліжко, поспати перед писанням.

Там він побачив Сюзен Нортон, яка поралася біля кухонної печі, готуючи щось на кшталт смаженини з фаршу з овочами. Чоловіки, які щойно повернулись додому з роботи, сиділи навколо столу і, прикидаючись, ніби балакають, хтиво глипали на неї — на Сюзен була підв’язана вище пупа вилиняла картата сорочка та обрізані зі штанів вельветові шорти, Єва Міллер прасувала у відокремленому від кухні закуті.

— Агов, а ти тут що робиш? — запитав він.

— Готую тобі пристойну їжу, щоб ти не перетворився зовсім на тінь, — відповіла вона, а Єва пирхнула сміхом з-за рогу стіни.

Бен відчув, що в нього палають вуха.

— Куховарить направду добре, вона вміє, — сказав Проноза. — Я розуміюся. Я додивляюся.

— Екби ти іше дужче додивлявсь, у тебе б й очі повипадали з очниць, — докинув Ґровер Верілл і захихотів.

Сюзен накрила смаженину кришкою, поставила в духовку, а потім пішла на задній ґанок почекати до її готовності. Сонце сідало червоне, хворобливо спаленіле.

— Є хоч щось?

— Ні, нічого.

Він дістав з нагрудної кишені пом’яту пачку сигарет і закурив.

— Від тебе пахне так, немов ти цілком скупався у «Старому лісовику»[78].

— З нього користі, як з бика молока, — простягнув він їй руку, показавши пухирці від укусів комах і ледь загоєні подряпини. — Сучі москіти та колючі кущі.

— Як ти гадаєш, що з ним сталося, Бене?

— Бозна, — видихнув він дим. — Можливо, хтось підкрався зі спини до старшого брата, гахнув його наповненою піском шкарпеткою або чимсь таким і вхопив малого.

— Ти вважаєш, що він уже мертвий?

Бен подивився на неї, щоб побачити, якої їй хочеться відповіді — чесної чи лише обнадійливої. Він узяв її за руку, сплівши її пальці зі своїми.

— Так, — коротко мовив він. — Я думаю, що хлопчик уже неживий. Поки що жодних переконливих доказів, але я так думаю.

Вона спроквола похитала головою:

— Я сподіваюся, ти помиляєшся. Моя мама і деякі інші пані цим часом ходили посидіти з місіс Ґлік. Вона геть у знетямі і її чоловік також. А той інший хлопчик блукає там, неначе привид.

— Угу, — відгукнувся Бен.

Він дивився вгору, на Дім Марстена, не вельми уважно слухаючи. Віконниці там були зачинені; вони відчиняться пізніше. Коли западе темрява. Віконниці відчиняться, коли западе темрява. На цій думці, на її ледь не заклинальній характерності він відчув, як ним перебіг якийсь хворобливий холод.

— …ввечері?

— Га? Вибач? — озирнувся він на неї.

— Я казала, що мій тато хотів би, щоб ти прийшов до нас завтра ввечері. Ти зможеш?

— А ти будеш вдома?

— Звичайно, буду, — відповіла вона і подивилась на нього.

— Гаразд. Добре.

Йому хотілося дивитися на неї — вона була такою гарною в цьому призахідному світлі — але його очі, немов магнітом, притягував Дім Марстена.

— Він притягує тебе, правда? — промовила вона; і це прочитання його думки, аж до самої метафори, було ледь не моторошним.

— Так. Він притягує.

— Бене, про що ця, нова, книжка?

— Не зараз, — сказав він. — Дай іще час. Я розкажу тобі, тільки-но зможу. Вона… мусить сама себе витворити.

Саме в цю мить їй захотілося сказати йому «я тебе кохаю», сказати ці слова з тією легкістю і беззастережністю, з якою ця думка виринула на поверхню її розуму, але вона прикусила язика. Вона не хотіла такого казати, коли він дивиться… дивиться на той пагорб.

Вона підвелася:

— Піду погляну на смаженину.

Коли вона його полишила, він далі курив і дивився туди, на Дім Марстена.

Коли вранці двадцять другого числа Лоренс Кроккет сидів у своєму офісі і, прикидаючись, ніби читає понеділкову кореспонденцію, зиркав на цицерони своєї секретарки, задзвонив телефон. Він багато думав про власну ділову кар’єру в Салимовому Лігві, про ту маленьку іскристу машину на заїзді Дому Марстена, про угоди з дияволом.

Іще до того, як угоду зі Стрейкером було консумовано (ловкенький термін, гаразд[79], подумав він, обмацуючи очима перед секретарчиної блузки), Лоренс Кроккет, поза всякими сумнівами, був найзаможнішою людиною в Салимовому Лігві й одним з найзаможніших в окрузі Камберленд, хоча нічого ні в його офісі, ні в його особі на це не вказувало. Офіс був старим, запилюженим й освітлювався двома засидженими мухами, жовтими плафонами-кулями. Письмовим столом слугував захаращений паперами, ручками та кореспонденцією старозавітний секретер. На одному його крилі містилося горня з клеєм, а на другому — квадратне скляне прес-пап’є, різні грані якого являли фотознімки родини Кроккета. На стосі реєстраційних книг стояв, небезпечно балансуючи, повний сірників акваріум, табличка на перед­ній стінці якого повідомляла: «Для наших безсірникових друзів»[80]. Окрім трьох вогнетривких сталевих шаф та стола секретарки у невеличкій загородці, офіс був порожнім.

Хоча там були картинки.

Моментальні знімки і фотографії були скрізь — пришпилені, причеплені або приклеєні стрічкою на всі доступні поверхні. Деякі були новими полароїдними принтами, інші зробленими кілька років тому на плівку «Кодак» кольоровими знімками, але ще більше було покручених і пожовклих чорно-білих фотографій, деякі з яких сягали п’ятнадцятирічної давнини. Під кожною містився друкований опис: «Гарне заміське житло! Шість кмн.» або «Місцина на пагорбі! Дорога Теґґартів Ручай! $ 32000 — Дешево», або «Годиться для есквайра! 10 кмн. Фермерське обійстя. Бернс-роуд». Контора виглядала гнітюче безперспективною невдахою, якою вона й була до 1957 року, коли Ларрі Кроккет, якого успішніша спільнота Єрусалимового Лігва вважала лише на щабель вищим за безнадійного, вирішив, що майбутнє належить трейлерам. У ті відійшлі, туманні часи більшість людей вважали трейлери такими собі похватними сріблястими повозками, яку чіпляєш ззаду до своєї автівки, коли хочеш з’їздити до Єловстонського національного парку і сфотографувати свою дружину з діть­ми на фоні Старого Вірного[81]. У ті відійшлі, туманні часи навряд чи хтось — навіть самі виробники трейлерів — передбачали той день, коли на заміну похватним сріблястим повозкам прийдуть кемпери, які встановлюються прямо на кузові вашого пікапа «Шеві» або можуть постачатися самі цілком моторизованими.

Однак Ларрі не мав потреби знати такі речі. Цей не більше ніж прозорливець-дилетант просто пішов до міської управи (в ті часи він не був виборним; у ті часи його не вибрали б навіть на гицеля) і переглянув закони зонування у Єрусалимовому Лігві. Вони були надзвичайно спокусливими. Читаючи між рядків, він побачив тисячі доларів. Закон встановлював, що не можна влаштовувати громадського сміттєзвалища чи тримати більше трьох непридатних автомобілів на своєму подвір’ї, якщо ви не маєте ліцензії на сміттєзвалище, або мати хімічний туалет — доволі примхливий і не дуже точний термін для відхідку — якщо це не ухвалено міським санітарним інспектором. Ось воно.

Ларрі позакладав усе своє дощенту, ще більше набрав у борг і придбав три трейлери. Але не похватні маленькі сріблясті повозки, а довгі, шикарні, товстошиї монстри зі штучними панелями «під дерево» і обшитими кухонним пластиком туалетами. Для кожного він купив по одноакровій ділянці на Приселку, де земля була дешевою, встановив їх на дешевих основах і поринув у роботу з їх продажу. Він її виконав за три місяці, подолавши певний початковий опір людей, котрі мали сумніви щодо життя в будинку, який нагадує пульманівський залізничний вагон, і його прибуток становив близько десяти тисяч доларів. Хвиля майбутнього прибула у Салимове Лігво, і Ларрі Кроккет їхав на вершечку її хребта.

Того дня, коли в його офіс увійшов Р. Т. Стрейкер, Кроккет коштував близько двох мільйонів доларів. Він досяг цього внаслідок земельних спекуляцій у безлічі сусідніх міст і містечок (але не в Лігві; не сери там, де годуєшся — таким було гасло Лоренса Кроккета), засновуючись на переконанні, що індустрія мобільних будинків зростатиме скаженими темпами. Так і сталося і, Боже мій, як попливли до нього гроші.

У 1965 році Ларрі став негласним партнером підрядника на ім’я Ромео Пулен, який забудовував супермаркет-плазу в Оберні[82]. Пулен був пройдисвітом-ветераном, тож з його спритністю в робочих процесах і обізнаністю Ларрі з цифрами вони заробили по $ 750 000 кожний, а Дядьку Сему мусили відрапортувати тільки про третину того. Все це було вкрай захопливим, а якщо дах супермаркету в погану погоду протікав, ну, таке життя.

У 1966–1968 роках Ларрі купив контрольні пакети в трьох мейнських компаніях, що торгували мобільними домами, провівши певну кількість хитромудрих перетасовок власників, щоби скинути з хвоста податківців. Ромео Пулену він описав цей процес так: в’їжджаєш у Тунель Кохання з дівчиною-А, дрючиш у машині на задньому сидінні дівчину-Б і зрештою виїжджаєш на іншому боці, тримаючись за руки з дівчиною-А. Тож зрештою він купував мобільні доми сам у себе, і ці інцестуальні бізнеси відзначались таким здоров’ям, що було майже лячно.

Угоди з дияволом, аякже, думав Ларрі, перекладаючи свої папери. Коли маєш з ним справи, банкноти мусять відгонити сіркою.

Люди, які купували трейлери, були трударями нижчого середнього класу — сині або білі комірці — люди, що не мог­ли згромадити авансовий платіж за більш порядний будинок, або старші люди, які шукали способи розтягнути свої соціальні страховки. Сама ідея абсолютно новенького шестикімнатного будинку була якоюсь заворожливою для цих людей. Для літніх там малася ще одна перевага, дещо таке, на що не звертали уваги інші, але Ларрі, завжди проникливий, це собі зазначив: усі трейлери одноповерхові, там нема сходів, якими треба лізти вгору.

Фінансування також було легким. Зазвичай першого внеску $ 500 було достатньо, щоб зробити справу. А за важких часів акулячого кредитування у давні шістдесяті той факт, що решта $ 9500 надаються під 24 %, рідко усвідомлювався тими прагнучими власного дому людьми як пастка.

І, Боже мій! Як же напливали гроші.

Сам Кроккет дуже мало змінився, навіть після того, як зіграв у «Давайте укладемо угоду» з цим каламутним містером Стрейкером. Ніякий дизайнер-педик не приїхав переобладнувати інтер’єр його офісу. Він досі, замість кондиціонера, обходився дешевим електричним вентилятором. Носив ті самі, з лискучими сідницями, костюми або комбінував штани з викличними спортивними піджаками. Курив ті самі дешеві сигари і досі суботніми вечорами зависав «У Делла», щоб випити кілька кухлів пива і поганяти з хлопцями кулі на більярді. Він не припиняв працювати з нерухомістю рідного міста, що виплоджувало йому дві вигоди: перша — це допомагало його обранню на виборного; друга — це гарненько скидало з рахунків його податкову декларацію, бо видима діяльність перебувала щороку на один щабель нижче рівня беззбитковості. Окрім Дому Марстена, він був і лишався агентом з продажу, мабуть, іще з трьох дюжин занехаяних обійсть у цій місцевості. Звичайно, траплялися й вигідні угоди. Але Ларрі їх не реалі­зовував. Зрештою, гроші не переставали напливати.

Можливо, занадто багато грошей. Існує можливість, побоювався він, перемудрити самого себе. В’їхати до Тунелю Кохання з дівчиною-А, видрючити дівчину-Б, виїхати звідти, тримаючись за руку з дівчиною-А, щоб у підсумку вони разом збили тебе на лайно. Стрейкер тоді сказав, що він сконтактується, і було це чотирнадцять місяців тому. А що, як…

І тут задзвонив телефон.

— Містере Кроккете, — пролунав знайомий, беземоційний голос.

— Стрейкер, чи не так?

— Саме так.

— Я тільки-но про вас думав. Мабуть, я екстрасенс.

— Це вельми забавно, містере Кроккете. Мені потрібна певна послуга, якщо ваша ласка.

— Гадаю, можете на це розраховувати.

— Будь ласка, знайдіть вантажівку. Велику. Можете винайняти. Подайте її в Портлендський порт сьогодні ввечері, рівно о сьомій. До Митного причалу[83]. Двох вантажників буде достатньо, я гадаю.

— Гаразд.

Ларрі підтягнув собі під праву руку записник і начеркав: Г. Пітерз, Р. Сноу. «Перевози Генрі». Найпізніше о шостій. Він не зробив паузи, щоб розважити, чи обов’язково йому погоджуватися на буквальне виконання вказівок Стрейкера.

— Там треба забрати з десяток ящиків. Усі, крім одного, поїдуть до крамниці. Той один — то надзвичайно цінний креденс, Геппілвайт[84]. Ваші вантажники впізнають його за розмірами. Його слід доставити в дім. Вам зрозуміло?

— Йо.

— Нехай поставлять його в підвалі. Ваші люди зможуть потрапити туди через лядові двері під кухонними вікнами. Вам зрозуміло?

— Йо. Отже, цей креденс…

— Ще одна послуга, якщо ваша ласка. Ви придбаєте п’ять міцних навісних замків «Єйл». Вам відомий бренд «Єйл»?[85]

— Всім відомий. Що…

— Ваші вантажники, коли йтимуть з крамниці, замкнуть її задні двері. Ключі до всіх п’яти замків вони залишать у будинку, на столі в підвалі. Коли йтимуть з будинку, вони замкнуть на замки підвальні двері, передні й задні двері та надвірний гараж. Вам зрозуміло?

— Йо.

— Дякую вам, містере Кроккете. Точно дотримуйтесь усіх вказівок. До побачення.

— Агов, постривайте одну хвилинку…

Лінія мовчала.

Було за дві хвилини сьома, коли великий, помаранчево-білий фургон з написом «Перевози Генрі» на бокових і задньому бортах зупинився в Портлендському порту наприкінці Митного причалу перед складом з гофрованої сталі. Знов повертався приплив, і стривожені цим мартини кружляли й ридали вгорі на тлі призахідного багряного неба.

— Господи Христе, тут нікого нема, — сказав Роял Сноу, допиваючи рештки своєї пепсі й кидаючи порожню бляшанку на підлогу кабіни. — Нас арештують як грабіжників.

— Он там є хтось, — сказав Генк Пітерз. — Коп.

Це був не зовсім коп; це був нічний сторож. Він посвітив на них своїм ліхтариком:

— Хто з вас, хлопці, Лоренс Крукат?[86]

— Кроккет, — сказав Роял. — Ми від нього. Приїхали забрати кілька ящиків.

— Добре, — сказав нічний сторож. — Ходімо до контори, у мене там накладна, треба, щоб ви підписали.

Він показав рукою Пітерзу, котрий сидів за кермом:

— Давай назад онде туди. До тих двостулкових дверей, де ліхтар горить. Бачиш?

— Йо, — ввімкнув задню передачу Пітерз.

Роял Сноу слідом за нічним сторожем увійшов до контори, де булькотіла кавоварка.

Годинник над пін-ап календарем з дівчатами показував 7:04. Нічний сторож порився в якихось паперах на столі та знайшов потрібну теку:

— Розпишися отут.

Роял написав своє прізвище.

— Вам варто буть обережними, коли зайдете туди. Ввімкніть світло. Там пацюки.

— Ніколи не бачив пацюка, який би не втікав від отакого, — сказав Роял, широко майнувши ногою, взутою в робочий чобіт.

— Тут у нас портові пацюки, синку, — сухо промовив нічний сторож. — Вони мали справу з чоловіками й дебелішими за тебе.

Роял вийшов і рушив до дверей складу. Нічний сторож стояв у дверях своєї будки і дивився йому вслід.

— Обережно, — сказав Роял Пітерзу. — Той старий каже, тут пацюки.

— Окей, — пирхнув Пітерз. — Старий добряга Ларрі Крукат.

Роял намацав за дверима вмикач і дав світло. Було щось таке в тутешній атмосфері, важкій від суміші ароматів солі, деревної гнилі та сирості, що вдушило веселість. Це, і думка про пацюків.

Ящики стояли вкупі посеред широкої складської долівки. Решта приміщення була порожньою, і тому цей гурт мав дещо зловісний вигляд. Креденс стояв у центрі, вищий за інші і єдиний, не позначений написом «Барлоу і Стрейкер, Джойнтер-авеню-27, Єрус. Лігво. Мейн».

— Ну, все не так і погано, — сказав Роял.

Він зазирнув до своєї копії накладної, а потім порахував ящики.

— Йо, все на місці.

— Тут-таки пацюки, — сказав Генк. — Чуєш їх?

— Йо, мерзенні створіння. Я їх ненавиджу.

На якусь мить між ними запала мовчанка, обидва прислухалися до попискування й тупотіння, що долинало з тіней.

— Ну, берімося до роботи, — сказав Роял. — Давай наладуємо оце велике малятко першим, щоб воно нам не заважало, коли приїдемо до крамниці.

— Окей.

Вони підійшли до того ящика, і Роял дістав свого кишенькового ножа. Одним швидким порухом він розпоров конверт з інвойсом, приклеєний липкою стрічкою до його стінки.

— Агов, — мовив Генк. — Гадаєш, нам варто отак…

— Ми мусимо переконатися, що забираємо ту, що треба, річ, хіба ні? Якщо ми зблудимо, Ларрі пришпилить наші сраки до стінки в своєму офісі.

Він витяг з конверта інвойс і подивився на нього.

— Що там написано? — запитав Генк.

— Героїн, — розважливо проказав Роял. — Дві сотні фунтів цього лайна. Також дві тисячі журналів з дівчатками зі Швеції, триста гросів французьких гандонів з вусиками…[87]

— Дай-но сюди, — вихопив Генк у нього папір. — Креденс, — прочитав він. — Так, як нам Ларрі й казав. Із Лондона, Англія. Пункт доставки Портленд, Мейн. Французькі з вусиками, щоб ти всравсь. Поклади це назад.

Роял послухався.

— Є щось тут кумедне, — сказав він.

— Атож, ти. Кумедний, як та італійська армія.

— Ні, без херових жартів. Нема митних печаток на цій хуйні. Ні на ящику, ні на інвойс-конверті, ні на самому інвойсі. Жодної печатки.

— Мо’, вони їх ставлять отим чорнилом, яке показується тільки під отим спеціальним невидимим світлом.

— Ніколи вони так не робили, коли я робив тут, у порту. Господи Христе, вони живого місця на вантажі не лишали, штемпелювали його в дев’яноста різних місцях. До жодного ящика не можна було взятись без того, щоб не вимазатися по лікті в синє чорнило.

— Добре. Я дуже радий. Але моя дружина, бува, лягає спати дуже рано, а я надіявся на трохи сексу цього вечора.

— Може, якби ми зазирнули досередини…

— У жодному разі. Нумо. Берися.

Роял знизав плечима. Вони нахилили ящик, і щось всередині нього важко посунулося. Цей ящик був непідйомним, як той сучий чорт. Авжеж, там справді, мабуть, якийсь із отих чудернацьких буфетів. Ящик виявився достатньо важким.

Крекчучи, вони дотюпали до машини й підважили його на гідравлічний підйомник з суголосними схлипами полегшення. Поки Генк керував підйомником, Роял стояв поодаль. Коли платформа вирівнялася з дном кузова, вони теж туди вилізли і зайшли в будку.

Щось було у цім ящику таке, що йому не подобалося. І це щось було більшим за відсутність печаток митників. Непіддатне визначенню щось. Він дивився, аж поки Генк не зістрибнув із заднього борту.

— Ходімо, — гукнув той. — Давай заберемо вже решту їх.

На решті ящиків були стандартні митні печатки, окрім тих трьох, що надійшли сюди з самих Сполучених Штатів.

Із завантаженням кожного ящика до кузова Роял позначав його в накладній і черкав підпис. Усі призначені до тієї нової крамниці ящики вони згромадили біля заднього борту, подалі від креденса.

— Тепер, хто, в ім’я Господнє, купуватиме всі ці речі? — поставив запитання Роял, коли вони врешті закінчили. — Якесь там польське крісло-гойдалка, німецький годинник, самопрядка з Ірландії… Господи Христе Всемогутній. Я певен, вони гилять залупенні ціни.

— Туристи, — розсудливо проказав Генк. — Туристи куп­ляють будь-що. Дехто з тих бостонських або з Нью-Йорка, вони куплять мішок коров’ячого гною, якщо то буде якийсь старий мішок.

— А ще мені геть не подобається отой великий ящик, — сказав Роял. — Жодних митних печаток, це до біса ще та комедія.

— Ну, давай уже відвеземо його куди слід, та й годі.

До Єрусалимового Лігва вони вертались без балачок. Генк постійно тиснув на газ. Це була та робота, яку йому хотілося швидше закінчити. Йому не подобалося це завдання. Як Роял каже, щось збіса є тут дивне.

Він підвів машину до тильного боку нової крамниці і, як і попереджав Ларрі, задні двері там були незамкнені. Уві­йшовши, Роял поклацав вмикачем світла — безрезультатно.

— Просто чудово, — пробурчав він. — Нам доведеться виладовувати ці скарби в такій клятій темряві… скажи-но, тобі не тхне тут чимсь ніби трохи дивним?

Генк принюхався. Так, був тут якийсь запах, і то неприємний, але Генк не міг точно сказати, що він йому нагадує. Він вчувався у носі сухим і ядучим, наче повів від чогось давно зотлілого.

— Просто задовго це місце простояло зачиненим, — сказав він, просвічуючи своїм ліхтариком довге порожнє приміщення. — Тре’ його дощенту провітрити.

— Або дощенту спалити, — сказав Роял. Не подобалося йому тут. Чимсь це місце його дратувало. — Ходімо. І постараймося не зламати собі ноги.

Вони вивантажували ящики якомога швидше, кожен обережно опускаючи на його місце. За пів години Роял з полегшеним зітханням зачинив задні двері й заклацнув на них один з тих нових замків.

— Половина справи, — сказав він.

— Легка половина, — відгукнувся Генк. Він подивився вгору на Дім Марстена, темний, з причиненими віконницями цього вечора. — Не подобається мені їхати туди, і я не боюся цього сказати. Якщо існує десь якийсь дім з привидами, то це він. Ті парубки мусять бути божевільними, якщо їм схотілося жити там. Певне, якось гомосячать один з одним.

— Як оті педики — дизайнери інтер’єрів, — погодився Роял. — Можливо, хочуть перетворити його на приманку для туристів. Добре для бізнесу.

— Ну, якщо ми мусимо це зробити, то давай уже впораємося.

Вони разом обішлися без останнього погляду на ящик з креденсом, притулений до борту меблевоза, і Генк з грюком засмикнув задній борт фургона. Він сів за кермо, і вони рушили по Джойнтер-авеню і далі на Брок-стріт.

Вже за якусь хвилину Дім Марстена забовванів попереду них темним зловісним круком, і Роял відчув перше ворушіння справжнього страху, що хробаком заповзав до його черева.

— Боженьку, яке жаске місце, — промурмотів Генк. — Кому ж це схотілось тут жити?

— Не знаю. Ти бачиш бодай-якесь світло поза тими віконницями?

— Ні.

Здавалося, дім нахиляється до них, немов в очікуванні їхнього прибуття. Генк завернув фургон на заїзд і повів його кругом дому до задньої частини. Ні той, ні другий не вдивлялися уважно в те, що стрибучі фари машини могли виявити в буйній траві заднього подвір’я. Генк відчув, як у його серце прослизає цівка боязкості, чого він не відчував навіть у Намі[88], хоча майже весь свій час там перебував у страху. Там тоді був раціональний страх. Страх, що можеш наступити на замасковану бамбукову піку і потім дивитися, як, неначе якийсь погибельний зелений пузир, розпухатиме твоя нога; страх, що якийсь пацан у чорній піжамі, ім’я якого в тебе навіть у роті не вміщається, може з російського автомата відстрелити тобі голову; страх, що ти можеш витягти «щасливий квиток» у рейд, де від тебе вимагатиметься зачистити поголовно всіх у якомусь селі, де В’єт-Конг був ще тиждень тому[89]. Але теперішній страх був дитячим, обмарним. Для нього не існувало жодних підстав. Ось стоїть дім як дім — дошки та завіси, цвяхи та підвіконня. Нема причини, ну, справді ж нема жодної причини почуватися так, ніби кожна тут тріщина й шпарина парує своїм власним крейдяним духом зла. Так думати — це очевидна тупоголовість. Привиди? Він не вірив у привидів. Після Наму аж ніяк.

Йому двічі довелось намацувати задню передачу, та зреш­тою машина посмиками подалася задом до дверей, що вели у підвал. Іржаві двері стояли розкриті навстіж, і в червоному жеврінні задніх ліхтарів фургона здавалося, що положисті кам’яні сходи там ведуть униз до пекла.

— Чоловіче, я тут геть нічо’ не второпаю, — промовив Генк.

Він намагався усміхнутись, але то була якась гримаса.

— Я теж.

Вони перезирнулися в світлі приладової панелі, страх важко облягав обох. Але дитинство в них залишилося давно позаду і вони не мали змоги відступитися від недоробленої роботи через ірраціональний страх — як вони це пояснюватимуть при яскравому денному світлі? Робота мусить бути виконана.

Генк зглушив двигун, вони вилізли з кабіни і вирушили повз фургон до заднього борту. Роял виліз туди, звільнив клямку і штовхнув двері по їхніх роликах угору.

Ящик стояв там, так само обліплений тирсою, осадистий і німий.

— Боже, я не хочу зносити його туди вниз, — видушив із себе Генк Пітерз голосом, який був ледь не риданням.

— Берімося, — сказав Роял. — Давай вже його здихаємося.

Вони витягли ящик на підйомник і з шипінням сточуваного повітря почали його опускати. Коли той опинився на рівні пояса, Генк відпустив важіль і вони вхопилися за ящик.

— Помалу, — кректав Роял, задкуючи до сходів. — Робімо помалу… помаленьку.

У червоному жеврінні задніх вогнів обличчя в нього було згніченим і заціпленим, як обличчя людини, з якою стався інфаркт. Він ступив на сходи і позадкував донизу крок по кроку, і коли ящик привалився йому до грудей, цю жахливу вагу він відчув так, наче на нього насунулась кам’яна плита. Ящик був важкий, думав він пізніше, але не аж такий важкий. Вони з Генком для Ларрі Кроккета пиряли і вгору і вниз по сходах вантажі значно більші за цей, але щось було в самій атмосфері цього дому таке, що висотувало з тебе душу і робило тебе негодящим.

Східці були підступно-склизькими, і він двічі був захитався на ризиковій межі рівноваги, злощасно скрикуючи:

— Гей! Зради Христа! Обережніш!

А потім вони дісталися дна. Стеля тут була низькою, тож вони понесли той креденс скарлючені, як якісь огвари.

— Ставмо його тут, — захекано крекнув Генк. — Далі я нести не можу!

Вони опустили його з глухим «гуп» і відступили. Поглянувши один одному в очі, вони зрозуміли, що страх якоюсь таємною алхімією перетворився майже на жах. Цей підвал раптом здався наповненим таємничими похрускуваннями. Пацюки, можливо, або, можливо також, щось таке, про що нестерпно навіть подумати.

Вони чкурнули звідти, Генк першим, і Роял Сноу зразу за ним. Вони злетіли вгору сходами, і Генк зворотнім махом руки захряснув підвальні двері.

Вони залізли до кабіни фургона, Генк завів двигун і зрушив важіль трансмісії, Роял вхопив його за руку, у цій темряві здалося, що його обличчя — це самі лиш очі, величезні, вибалушені.

— Генку, ми так і не навісили ті замки.

Обоє витріщилися на гроно навісних замків на приладовій панелі, які трималися разом, зчеплені уривком снопов’язального дроту. Генк пірнув рукою собі в кишеню куртки й видобув кільце з навішеними на ньому п’ятьма ключами до новеньких «Єйлів», один з них для того замка, що залишився на задніх дверях крамниці в місті, чотири для тутешніх. Кожний позначено акуратною биркою.

— Ох, Господи Христе, — промовив він. — Слухай, якщо ми повернемося завтра вранці раненько…

Роял відстебнув ліхтарик під приладовою панеллю:

— Не вийде, — сказав він. — І ти це розумієш.

Вони вилізли з кабіни, відчуваючи, як прохолодний вечірній вітерець здуває піт їм з лобів.

— Іди до задніх дверей, — сказав Роял. — Я замкну передні двері та гараж.

Вони розділилися. Генк рушив до задніх дверей, у грудях у нього важко гупало серце. Йому довелося двічі шпортатися, щоб просунути дужку у вушко для замка. Так близько біля дому явно вчувався запах старості й дерев’яної гнилизни. На пам’ять почали навертатися всі ті історії про Х’юбі Марстена, з яких вони сміялися дітьми, і та співанка, з якою вони ганялися за дівчатами:

Стережися-утікай, Стережися-утікай, Стережися-утікай!

Бо хто зараз не втече, того Х’юбі… ЗАБЕРЕ…

— Генку?

Він різко хапнув ротом повітря, і другий замок випав йому з рук. Генк його підібрав.

— Не варт отак нишком підкрадатися до людини. Ти вже?..

— Йо. Генку, хто полізе знову туди, в підвал, щоб покласти цю низку ключів там на столі?

— Хто його зна, — сказав Генк Пітерз. — Хто його зна.

— Гадаєш, нам варто підкинути монету?

— Йо, гадаю, так вирішити найкраще.

Роял дістав четвертак.

— Назви в повітрі.

— Голова.

Роял впіймав монету, ляснув її собі на передпліччя, а тоді відкрив. На них тьмяно зблиснув орел[90].

— Господи Ісусе, — прикро промовив Генк. Але взяв низку ключів і ліхтарик та знову відчинив підвальні двері.

Він присилував власні ноги нести його донизу сходами, а коли вже ледь не підпирав головою стелю, Генк посвітив ліхтариком по видимій частині підвалу, який за тридцять футів далі робив лівий поворот і вів бозна-куди. Промінь вихопив покритий запиленою картатою скатертиною стіл. На столі сидів пацюк, велетенський, і коли у нього вдарив промінь світла, він не поворухнувся. На своїх огрядних кульшах сидів він прямо і, здавалося, ледь не усміхався.

Генк вирушив повз той ящик до стола.

— Ану киш! Пацюче!

Пацюк зіскочив долі й подріботів геть, у бік того підвального завертня. Рука в Генка тепер тремтіла, і промінь ліхтарика судомно стрибав з місця на місце, вихоплюючи то якусь запилюжену бочку, то знесене сюди старезне бюро, то стос старих газет, то…

Він смикнув промінь назад до газет, і йому перехопило дух, коли світло впало на щось ліворуч від них.

Ніби футболка… це ж футболка? Скручена, мов якась стара шмата. Щось поза нею, що може бути синіми джинсами. І ще щось схоже на…

Щось луснуло в нього за спиною.

Його взяла паніка, він нестямно кинув ключі на стіл і, розвернувшись, кинувся незграбно тікати. Минаючи ящик, він побачив, що спричинило той звук. Не витримала одна з алюмінієвих смуг і тепер шарпко стирчала, наче палець, що вказує на низьку стелю.

Спотикача він подолав сходи, захряснув за собою лядові двері (у нього все тіло взялося гусячою шкірою; він це зауважить тільки пізніше), заклацнув замок на вушку і побіг до кабіни фургона. Він хапав повітря дрібними ковтками, з підсвистом, неначе поранений собака. Він немов крізь туман дочув Рояла, який спитав, що трапилося, що сталося там, унизу, а потім з виском, з ревом, на двох колесах, зариваючись у м’яку землю, кинув машину за ріг дому. Він не стишував швидкості, аж поки фургон знову не опинився на Брукс-роуд, і помчав у місто, до офісу Ларрі Кроккета. Лиш тоді його почало так зле трусити, аж він злякався, що доведеться зупинитись.

— Що там було внизу? — перепитав Роял. — Що ти побачив?

— Нічого, — відповів Генк Пітерз, і це слово вийшло у нього шматками, відділеними клацанням його зубів. — Я не бачив нічого і не хочу ніколи бачити того знов.

Ларрі Кроккет уже готувався зачиняти контору і рушати додому, коли пролунав побіжний стук у двері й увійшов Генк Пітерз. Він досі мав наляканий вигляд.

—Забув щось, Генку? — спитав Ларрі.

Коли вони повернулися сюди з Дому Марстена, обидва мали такий вигляд, неначе хтось добряче був прищемив їм яйця, тож він видав кожному по десять доларів згори і дві шестизарядних паки «Чорної мітки»[91], а також закинув, що, либонь, найкраще буде, якщо ніхто з них не балакатиме зайвого про цю сьогоднішню екскурсію.

— Я мушу тобі розповісти, — сказав тепер Генк. — Я не можу інакше, Ларрі. Я мушу.

— Звичайно, гаразд, — сказав Ларрі.

Він висунув нижню шухляду письмового стола, дістав звіди пляшку «Джонні Вокера» і щедро налив обом у пару картонних чарок.

— Що в тебе на думці?

Генк набрав повний рот віскі, скривився і проковтнув.

— Коли я відносив ті ключі у підвал, щоб покласти їх там на стіл, я дещо побачив. Одяг, так воно виглядало. Футболка і, мабуть, якісь сині штани. І одна кросівка. Я думаю так, що то була кросівка, Ларрі.

Ларрі знизав плечима й усміхнувся:

— То й що?

Йому здалося, ніби в грудях у нього залягла велетенська крижана брила.

— Той малий син Ґліків, на ньому тоді були джинси. Так писали у «Віснику». Джинси, червона футболка з довгими рукавами і кроси. Ларрі, а що як…

Усмішка Ларрі трималася. Ця усмішка вчувалась йому примерзлою.

Генк судомно глитнув клубок у горлі.

— А що, як ті люди, які купили Дім Марстена і ту крамницю, кінчили сина Ґліків?

Отак. Все викладено. Він лигнув рештки рідкого вогню в своїй чарці.

Усміхаючись, Ларрі проказав:

— Може, ти і тіло також бачив?

— Ні… ні. Але…

— Це мала би бути справа поліції, — сказав Ларрі Кроккет.

Він знову налив у чарку Генка, і рука в нього зовсім не тремтіла. Вона була холодною і певною, як камінь у замерзлому ручаї.

— І я би просто зараз підвіз тебе до Перкінса. Але такі речі… — він похитав головою. — Але чимало паскудства може виринути. На кшталт того, як ти й та офіціантка «У Делла»… її звуть Джекі, чи не так?

— Про що це таке ти, до біса, говориш? — обличчя Генка стало мертвотно-блідим.

— А ще вони точно, як тобі всратися, дізнаються про твоє ганебне, за вироком військового суду, звільнення зі служби з позбавленням усіх нагород і пільг. Але ти виконуй свій громадський обов’язок, Генку. Роби, як сам вважаєш.

— Я не бачив ніякого тіла, — прошепотів Генк.

— Це добре, — сказав Ларрі усміхаючись. — А може, ти й ніякого одягу також не бачив. Може, то було просто… ганчір’я.

— Ганчір’я, — силувано повторив Генк.

— Атож, сам знаєш, які вони, ці старі садиби. Там ’кий завгодно мотлох. Може, ти й бачив якусь стару футболку чи щось інше, розідране на годящі для чогось ганчірки.

— Звичайно, — сказав Генк. Він удруге вицідив свою чарку. — У тебе зручний спосіб розглядати речі, Ларрі.

Кроккет дістав у себе з задньої кишені гаманець, розкрив його і відрахував на стіл п’ять десятидоларових банкнот.

— Це за що?

— Зовсім був забув заплатити тобі за ту роботу в Бреннана минулого місяця. Ти мусив би нагадувати мені про такі речі, Генку. Сам знаєш, який я забудько.

— Але ж ти вже тоді…

— Та ну, — перебив його Ларрі. — Ти можеш отак сидіти тут, розповідати мені щось, а завтра вранці я вже нічогісінько з цього не згадаю. Хіба не гідне жалю таке життя?

— Йо, — прошепотів Генк.

Рука Генка з тремтінням потягнулася по гроші; вхопила і запхала їх до нагрудної кишені його джинсової куртки, немов прагнучи швидше позбутися дотику до них. Він підхопився з такою незграбною квапливістю, що ледве не перекинув стілець.

— Слухай, Ларрі, мені треба йти. Я… я не... Мені треба йти.

— Забери пляшку, — запропонував Ларрі, але Генк уже виходив за двері. Він не затримався.

Ларрі сів знову. Налив собі випити. Рука в нього так і не тремтіла. Йому не повернувся намір зачинити контору. Він налив собі ще чарку, а потім ще одну. Він думав про угоди з дияволом. І зрештою задзвонив телефон. Він узяв слухавку. Послухав.

— Справу залагоджено,— сказав Ларрі Кроккет.

Він послухав. Поклав слухавку. Знову налив собі чарку.

На світанку наступного ранку Генк Пітерз прокинувся зі сну, де велетенські пацюки виповзали з розкритої могили; могили, яка в собі вміщала зелене, гниюче тіло Х’юбі Марстена з обстріпаним уривком манільського канату, пов’язаним у нього на шиї. Пітерз лежав, спершись на лікті, і важко дихав, голий тулуб блищав від поту, а коли його торкнулась дружина, він уголос скрикнув.

Агропродуктова крамниця Мілта Кроссена розташувалася на куті, який утворювало перехрестя Джойнтер-авеню та Залізничної вулиці, тож, коли дощило і безлюднів парк, туди сходилися більшість міських старих балабонів. Протягом довгих зим вони були щоденною приналежністю крамниці.

Коли «паккардом» 39-го — чи то була модель 40-го ро­ку?[92] — під’їхав Стрейкер, надворі просто висіла делікатна мжичка, а Мілт із Петом Міддлером вели мляву дискусію про те, коли втекла з дому Джуді, дочка Фредді Оверлока, у 1957 чи 1958-му? Обидва погоджувалися, що втекла вона з тим продавцем «Салатмастерів»[93] з Ярмута, також обидва погоджувалися, що ні той, ні вона не варті були й дірки, просцяної в снігу, але поза цим дійти згоди не могли.

Балачка враз припинилася, коли ввійшов Стрейкер.

Він озирнув їх — Мілта і Пета Міддлера, Джо Крейна, Вінні Апшо і Клайда Корліса — і без жодного гумору посміхнувся.

— Доброго дня, джентльмени, — промовив він.

Мілт підвівся, ледь не церемонно розправляючи на собі фартух:

— Вам допомогти?

— Дуже добре,— сказав Стрейкер. — Приділіть, будь ласка, вашу увагу цій м’ясній вітрині.

Він купив шинки, дюжину шматків добірної яловичини, доволі фаршу і фунт телячої печінки. До цього він додав дещо з бакалії — борошно, цукор, квасолю — і кілька буханок свіжого хліба.

Скуплявся він у цілковитій тиші. Тутешні завсідники сиділи довкола великої печі «Перлина Кінео»[94], яку ще батько Мілта переробив з дров’яної на нафтову, курили, задумливо поглядали в небо і краєчком ока спостерігали за цим незнайомцем.

Коли Мілт закінчив пакувати покупки до великої картон­ної коробки, Стрейкер сплатив готівкою — двадцяткою й десяткою. Він забрав коробку собі під пахву і знову зблиснув до них тією цупкою, позбавленою гумору усмішкою.

— Всього вам доброго, джентльмени, — промовив він і пішов.

Джо Крейн набивав «Плантаторським» свою кукурудзяну люльку[95]. Клайд Корліс прокашлявся і сплюнув суміш харкотиння з жувальним тютюном у пом’яте відро біля печі. Вінні Апшо видобув з жилетки свою стару сигаретоскручувальну машинку «Топ», насипав туди доріжку тютюну і вставив набряклими від артриту пальцями цигарковий папір[96].

Вони дивилися, як незнайомець підважує і кладе коробку в багажник. Кожен з них розумів, що коробка разом з бакалією мусить важити фунтів з тридцять, і всі тут бачили, як він, виходячи, підхопив її собі під пахву, немов якусь пір’яну подушку. Він обійшов машину до водійських дверцят, сів за кермо і рушив на Джойнтер-авеню. Машина поїхала вгору на пагорб, повернула ліворуч на Брукс-роуд, зникла, а за пару хвилин показалася знову крізь мереживо дерев, зменшена тепер відстанню до іграшкового розміру. Вона завернула на Марстенів заїзд і зникла з очей.

— Чудернацький парубок, — промовив Вінні.

Він встромив свою сигарету до рота, відщипнув з її кінчика кілька зайвих крихт тютюну і дістав у себе з жилетної кишені кухонного сірника.

— Певне, один з отих, що відкупили ту крамницю, — сказав Джо Крейн.

— І Дім Марстена також, — погодився Вінні.

Клайд Корліс перднув.

Пет Міддлер з величезною цікавістю колупав мозоль у себе на лівій долоні.

Минуло п’ять хвилин.

— Гадаєте, в них із цим вийде щось путнє? — запитав Клайд, ні до кого конкретно не звертаючись.

— Можуть, — сказав Вінні. — Влітку вони можуть ще й як розкрутитися. Важко щось загадувати наперед у теперішні часи.

Загальне мурмотіння, майже зітхання на згоду.

— Дужий парубок, — каже Джо.

— Ейа, — гукає Вінні. — А то ж був «паккард» тридцять дев’ятого, а на нім ані цятки іржі.

— Цей сорокового, — сказав Клайд.

— У сорокового підніжок не було, — сказав Вінні. — Цей тридцять дев’ятого.

— Тут ти помиляєшся, — сказав Клайд.

Минуло п’ять хвилин. Вони побачили, що Мілт роздивляється ту двадцятку, якою йому заплатив Стрейкер.

— Що, Мілте, фантики? — спитав Пет. — Цей парубок дав тобі фальшиві гроші?

— Ні, але погляньте-но… — подав Мілт банкноту через прилавок, і всі прикипіли до неї очима. Вона була значно більша за звичайну двадцятку.

Пет потримав її проти світла, уважно оглянув, потім перевернув іншим боком.

— Це двадцятка серії E, авжеж, Мілте?

— Еге ж, — сказав Мілт. — Такі перестали робити років сорок п’ять чи й п’ятдесят тому[97]. На мій здогад, вона коштуватиме певних грошей там, у Монетнім Пасажі, в Портленді.

Пет пустив банкноту по руках, і кожен її роздивився, тримаючи близенько або віддалік, залежно від вад власного зору. Пет передав її назад, і Мілт засунув її під касовий апарат, до особистих чеків і купонів.

— А таки чудернацький парубисько, — задумливо мовив Клайд.

— Ейа, — подав голос Вінні й на мить замовк. — Хоча той був тридцять дев’ятого. Мій брат-зведенюк Вік такого колись мав. То було його перше власне авто. Купив уживаним, аякже, у 1944-му. Одного ранку не залив до нього мастило і спалив до дідька у нім поршні.

— Я вважаю, що цей був сорокового, — сказав Клайд, — бо пам’ятаю одного парубка, котрий плів стільці з лози, там, південніше, побіля Альфреда[98], зазвичай він під’їжджав просто тобі під дім і…

І так розпочалася дискусія, просуваючись далі здебільшого в мовчанці, аніж у промовах, неначе якась шахова партія, яку грають через поштове листування. І день, здавалося, завмер і тягнеться для них у вічність, і Вінні Апшо почав скручувати собі чергову сигарету з солодкою, артритною неспішністю.

Бен працював, коли почувся стук у двері, тож він зробив позначку там, де зупинився, і тільки тоді підвівся, щоб їх відчинити. Було лише трохи по третій годині, середа, 24 вересня. Дощ зруйнував усі плани щодо подальших пошуків Ралфі Ґліка, і загальна думка була така, що пошукам кінець. Син Ґліків пропав… пропав безслідно.

Бен відчинив двері, за ними стояв Паркінс Ґіллеспі, курив сигарету. У руці він тримав якусь книжку в м’якій обкладинці, і Бен з певним подивуванням побачив, що це бентамівське видання «Дочки Конвея»[99].

— Заходьте, констеблю, — запросив він. — Надворі сиро.

— Еге, є трішки, — сказав Паркінс, ступаючи через поріг. — Вереснева погода грипозна. Я завше взуваю галоші. Дехто з них сміється, але в мене не було грипу від 1944 року в Сен-Ло, у Франції[100].

— Покладіть свій плащ на ліжко. Вибачте, кави я вам запропонувати не можу.

— Навіть не подумаю його мокрити, — сказав Паркінс і струсив попіл у Бенів сміттєвий кошик. — Та й я щойно був випив чашку у Полін в «Екселенті».

— Що я можу для вас зробити?

— Ну, моя дружина читала оце… — подав він книжку. — Вона почула, що ви у місті, але сама соромиться. Вона подумала, може, ви її для неї підпишете, чи щось таке.

Бен узяв книжку.

— За оповідками Пронози Крейґа, ваша дружина вже років чотирнадцять чи п’ятнадцять як померла.

— Отакої! — не виказав жодного здивування Паркінс. — Цей Проноза, любить він теревенити. Якось він розкриє свого рота занадто широко та й сам до нього завалиться.

Бен на це не сказав нічого.

— А якшо б ви, приміром, підписали тоді її мені?

— З задоволенням.

Бен узяв зі стола ручку, розгорнув книжку на форзаці («Гарячий зріз життя» — Клівлендська «Щира газета»[101]) і написав:

З побажанням усього найкращого

Констеблю Ґіллеспі

Від Бена Міерза

24/9/75

Він віддав книжку назад.

— Вельми вам вдячний, — сказав Паркінс, не подивившись на зроблений Беном надпис. Він нахилився і загасив цигарку об край кошика на сміття. — Це єдина в мене підписана книжка з тих, що маю.

— Ви прийшли сюди, щоби вчинити мені допит? — спитав Бен, посміхаючись.

— А ви таки кмітливий, — сказав Паркінс. — Раз уже за це зайшлося, то я міркував, що мушу зайти, поставити кілька запитань. Чекав, поки Ноллі десь завіється. Він хороший хлопець, але ж і балакучий. Божечки, ходячий суд-пересуд.

— Що б вам хотілося дізнатись?

— Найбільше, де ви були ввечері минулої середи?

— Того вечора, коли зник Ралфі Ґлік?

— Йо.

— Констеблю, я підозрюваний?

— Ні, сер. Я не маю підозрюваних. Таке не мого рівня пілотаж, як ви могли б сказати. Ловити біля «Делла» гонщиків, що перевищують швидкість, або проганяти дітлашню з парку, поки вони там чогось не наколобродили, — оце моя парафія. Я зара’ просто нюшу там і сям.

— Припустимо, я не захочу вам розповісти.

Паркінс знизав плечима й дістав сигарети:

— То ваша справа, синку.

— Я вечеряв у Сюзен з її рідними. Пограв трохи в бадмінтон з її батьком.

— Певен, він вас теж обіграв. Він завжди побива Ноллі. Ноллі уголос марить, ледь не волає, як би йому хтілося бодай разок перемогти Білла Нортона. О котрій ви звідти пішли?

Бен розсміявся, але цей сміх не був сповнений великої кількості гумору.

— Ви доколупуєтеся аж до кості, хіба не так?

— Знаєте, — сказав Паркінс, — якби я був ’кимсь з отих нью-йоркських детективів, отих, що по телевізору, я міг би подумати, що у вас є що приховувати, так ви витанцьовуєте польку круг моїх запитань.

— Нічого мені приховувати, — сказав Бен. — Я просто втомився бути в місті чужаком, на якого показують пальцями на вулиці, на якого, підштовхуючи одне одного ліктями, кивають у бібліотеці. А тепер, під типовим для маклера-янкі претекстом, сюди з’являєтесь ви, намагаючись вивідати, чи не ховаю я у своїй шафі скальп Ралфі Ґліка.

— Годі, я такого не думав, зовсім ні, — вдивлявся він у Бена понад своєю сигаретою, і очі його скрем’яніли. — Я просто намагаюся вас відособити. Якби я думав, що ви бодай якимсь чином, хоч якось із цим пов’язані, ниділи б ви вже в арештарні.

— Гаразд, — мовив Бен. — Я пішов від Нортонів близько чверті по сьомій. Прогулявся в бік Шкільного пагорба. Коли стемніло вже так, що майже нічого не видно, я повернувся сюди, дві години писав, а потім ліг спати.

— О котрій ви повернулися сюди?

— Чверть по восьмій, гадаю. Близько того.

— Ну, це не відмиває вас так чисто, як мені б хотілося. Ви кого-небудь бачили?

— Ні, — сказав Бен. — Ні душі.

Паркінс нерозбери-що буркнув і підійшов до друкарської машинки.

— Про що ви зараз пишете?

— Не ваша, чорт забирай, справа, — відповів Бен, і голос у нього став ніяковим. — Я буду вам вдячний, якщо ви триматимете свої руки й очі подалі від цього. Якщо тільки ви не маєте ордеру на обшук, звичайно.

— А ви таки вразливий, ге? Для людини, яка сподівається, що її книжки читатимуть.

— Коли воно переживе три чернетки, редакторські правки, коректорську вичитку гранок, остаточний набір і друк, я особисто подбаю про те, щоби ви отримали чотири примірники. З автографами. Зараз же це підпадає під визначення «приватні документи».

Паркінс усміхнувся і відійшов:

— Непогано. Утім, я сумніваюся, що це підписане зізнання бодай у чомусь.

Бен у відповідь йому також усміхнувся:

— Марк Твен сказав, що роман — це зізнання у всьому людини, яка ніколи нічого не робила.

Паркінс видмухнув дим і рушив до дверей:

— Не скрапуватиму більше на ваш килим, містере Міерзе. Хочу подяк’вати вам за ваш час і, просто запобігаючи непорозумінням: я не думаю, щоби ви коли-небудь бачили цього сина Ґліків. Але це моя робота — в’їдливо розпитувати тут і там про такі речі.

Бен кивнув:

— Зрозуміло.

— І ви мусили б знати, як воно діється у містечках на кшталт Усалимового Лігва, чи Мілбриджа, чи Ґілфорда, чи в будь-якій загумінковій громаді[102]. Ти чужак, допоки не проживеш тут років з двадцять.

— Знаю. Вибачте, якщо я огризався на вас, але після того, як майже тиждень його шукаєш й ані дідька лисого не знаходиш… — похитав Бен головою.

— Йо, — сказав Паркінс. — Таке горе для його матері. Жахливе горе. І ви тримайтесь.

— Звичайно, — відповів Бен.

— Зла не тр’маєте?

— Ні. — Бен завагався. — Скажете мені одну річ?

— Скажу, якщо зможу.

— Де ви взяли цю книжку? Насправді?

Паркінс Ґіллеспі усміхнувся:

— Ну, є один парубок там, у Камберленді, який тримає склад-магазин вживаних меблів. Типу, жіночий такий пестун. На прізвище Джендрон. Книжки в м’яких обкладинках продає по дайму за штуку. Цих у нього було п’ять.

Бен зареготав, закинувши назад голову, і Паркінс Ґіллеспі вийшов, усміхаючись і смалячи сигарету. Бен підійшов до вікна і дивився, поки не побачив, що констебль вийшов і переходить вулицю, обережно обходячи калюжі у своїх чорних галошах.

Паркінс на хвильку затримався, щоб зазирнути до вікна нової крамниці, а вже потім постукав у її двері. Коли тут була «Громадська Балія», кожен, зазирнувши сюди, не побачив би нічого, крім купи товстих жінок у бігуді, які засипають відбілювач або міняють паперові гроші на монети в автоматі на стіні: більшість із них жують гумку, неначе ті корови з повними пащами соломи. Але вчора від полудня і більшу частину сьогоднішнього дня тут стояв фургон дизайнерів інтер’єрів з Портленда, тож тепер цей заклад мав вочевидь інакший вигляд.

До вітрини було підсунуто платформу, яку покривав товстий ворсистий килим світло-зеленого кольору. Два встановлених десь поза полем зору прожектори кидали м’яке, акцентуюче світло на три виставлених там речі: годинник, прядка та старомодний буфет з вишневого дерева. Перед кожною з цих речей стояв маленький пюпітр, а на кожному пюпітрі висіла скромна бирка з ціною, але Боже мій, невже хтось при здоровому глузді насправді заплатить $ 600 за прядку, коли можна поїхати в «Економ-Дім»[103] і придбати собі «Зінгер» за $ 48.95.

Зітхнувши, Паркінс підійшов до дверей і постукав.

Буквально за якусь секунду йому відчинили, немов цей новий парубок ховався за дверима, чекаючи, коли Паркінс до них підійде.

— Інспекторе! — промовив Стрейкер з тонкою усмішкою. — Як добре, що ви завітали!

— Простий, звичайний констебль, я б сказав, — відповів Паркінс. Він підкурив «Пелл-Мелл» і помандрував досе­редини, — Паркінс Ґіллеспі. Приємно познайомитись, — виставив він руку. Її було підхоплено, делікатно стиснуто пальцями, які вчувалися неймовірно сильними і дуже сухими, а потім відпущено.

— Річард Троккет Стрейкер, — відрекомендувався цей лисий чоловік.

— Я так і подумав, — сказав Паркінс, роззираючись навкруги.

Вся крамниця була застелена килимовим покриттям і перебувала в процесі фарбування. Запах свіжої фарби був приємним, але під ним ніби вчувався інший, якийсь не­добрий. Визначити його Паркінс не зміг; він знову обернув свою увагу до Стрейкера.

— Чим я можу вам прислужитися у цей такий чудовий день? — запитав Стрейкер.

Паркінс обернув свій лагідний погляд за вітрину, де не переставав лити дощ.

— Ох, зовсім нічим, я гадаю. Зайшов просто, щоб привітатися. Чи радше, привітати вас із приїздом у наше місто і побажати успіхів, я гадаю.

— Як це уважливо. Бажаєте кави? Чи хересу? Маю і те, й інше там, ув офісі.

— Ні, дякую, я не можу затримуватись. А містер Барлоу є?

— Містер Барлоу зараз у Нью-Йорку, у закупній поїздці. Я не очікую його повернення до, щонайраніше, десятого жовтня.

— Отже, ви відкриватиметеся без нього, — сказав Паркінс, думаючи, що, коли ціни, побачені ним у вітрині, бодай на щось натякають, у Стрейкера, безсумнівно, не буде навали клієнтів.

— До речі, як ім’я містера Барлоу?

Знов повернулася та бритвено-тонка усмішка Стрейкера.

— Ви запитуєте як уповноважена особа, як… констебль?

— Аж ніяк. Просто з цікавості.

— Ім’я мого партнера Курт. Цілком — Курт Барлоу, — сказав Стрейкер. — Ми з ним разом працювали і в Лондоні, і в Гамбурзі. А оце… — майнув він довкола рукою, — наша самовідставка. Скромно. Проте зі смаком. Ми сподіваємося заробляти не більше, ніж на прожиття. Проте обоє ми любимо старі речі, елегантні речі і маємо надію вибудувати собі відповідну репутацію в цій місцевості… можливо, навіть у всьому вашому такому прекрасному регіоні Нова Англія. Як ви вважаєте, констеблю Ґіллеспі, чи є це можливим?

— Будь-що є можливим, я гадаю, — сказав Паркінс, роззираючись навкруги в пошуку попільниці. Нічого не побачив і струсив сигаретний попіл собі в кишеню плаща. — У будь-якому разі, я надіюсь, на вас очікують найкращі успіхи, і перекажіть містеру Барлоу, коли ви з ним побачитеся, що я постараюся навідуватись.

— Так я й зроблю, — сказав Стрейкер. — Він надзвичайно компанійський.

— От і чудово, — сказав Ґіллеспі.

Він рушив до дверей, зупинився, озирнувся. Стрейкер пильно дивився на нього.

— До речі, як вам здався той старий будинок?

— Він потребує ще величезного обсягу роботи, — сказав Стрейкер. — Але ми маємо час.

— Гадаю, що так, — погодився Паркінс. — Припускаю, ви тут не стикалися ще з пам’лоддю?

Лоб Стрейкера наморщився:

— Паммлодью?

— З юнню, — терпляче пояснив Паркінс. — Знаєте, як вони інколи полюбляють бісити нових людей. Кидають каміння або дзвонять у двері й тікають… такого кшталту речі.

— Ні, — сказав Стрейкер. — Жодних дітей.

— Здається, що одного ми нібито втеряли.

— Справді?

— Так, — виважено сказав Паркінс. — Справді так. Зараз панує така думка, що ми можемо його й не знайти. Живого, тобто.

— Який жаль, — промовив Стрейкер безпристрасно.

— Атож-то й воно. Якщо ви раптом щось побачите…

— Я, звичайно, повідомлю ваш офіс, терміново, — знов посміхнувся він своєю крижаною усмішкою.

— От і добре, — сказав Паркінс.

Він відчинив двері і, не ремствуючи, подивився на зливний дощ.

— Ви таки пер’кажіть містеру Барлоу, що я буду радий знайомству.

— Безумовно, я так і зроблю, констеблю Ґіллеспі. Чао.

Паркінс остовпіло озирнувся:

— Чвалом?

Усмішка Стрейкера поширшала:

— Прощавайте, констеблю Ґіллеспі. Це звичайний італійський вираз, що означає «прощавайте».

— О? Ну, кожного дня дізнаєшся чогось такого нового, авжеж? Бувайте.

Він ступив під дощ і причинив за собою двері.

— Для мене він не звичайний, аж ніяк.

Його сигарета намокла. Він відкинув її геть.

У крамниці Стрейкер спостерігав за ним крізь вітринне скло. Він вже не усміхався.

Повернувшись до свого офісу в міській управі, він погукав:

— Ноллі? Ти тут, Ноллі?

Жодної відповіді. Паркінс кивнув. Ноллі був хорошим хлопцем, але розуму йому трохи бракувало. Паркінс зняв плащ, розстебнув свої галоші, сів до столу, пошукав телефонний номер у Портлендському довіднику і подзвонив. На іншому кінці взяли слухавку на першому ж гудку.

— ФБР, Портленд, агент Генраген.

— Це Паркінс Ґіллеспі, констебль самоврядного міста Єрусалимове Лігво. У нас тут один хлопчик пропав…

— Так, я пам’ятаю, — чітко проказав Генраген. — Ралф Ґлік. Дев’ять років, чотири фути три дюйми, чорне волосся, сині очі. Що це буде, заява про викрадення особи?

— Нічо’ такого. Ви можете для мене перевірити деяких чоловіків?

Генраген відповів ствердно.

— Перший, це Бенджамін Міерз. М-І-Е-Р-З. Письменник. Написав книжку, яка називається «Дочка Конвея». Двоє інших, вони, так би мовити, зшиті водно. Курт Барлоу. Б-А-Р-Л-О-У. Інший парубок…

— Цей пишеться «Курт» чи «Курдт»? — перепитав Генраген.

— Мені того не знаття.

— Окей. Продовжуйте.

Паркінс продовжив, пітніючи. Розмовляючи зі справжніми законниками, він завжди почувався дубоголовим.

— Інший парубок, це Річард Троккет Стрейкер. Дві «к» пишеться посередині Троккета, а Стрейкер так, як звучить. Цей парубок разом з Барлоу в меблевому й антикварному бізнесі. Вони тільки-но відкрили невеличку крамницю тут, у місті. Стрейкер стверджує, що Барлоу зара’ в Нью-Йорку, в якійсь закупній поїздці. Стрейкер стверджує, що вони вдвох працювали у Лондоні й Гамбургу. І я гадаю, це доволі зручна ширма.

— Ви цих людей підозрюєте у справі Ґліка?

— Я наразі навіть не знаю, чи існує така справа. Але всі вони з’явилися в місті приблизно в той час.

— Чи вважаєте ви, що існує якийсь зв’язок між цим парубком, Міерзом та іншими двома?

Паркінс відкинувся назад і скинув оком крізь вікно.

— Це, — сказав він, — одне з тих питань, які я хотів би з’ясувати.

Телефонні дроти видають дивне бриніння в ясні, прохолодні дні, майже ніби вібрують від пліток, які передаються по них, і це той звук, що не схожий на жодний інший звук голосів самотності, які ширяють у просторі. Телефонні стовпи сірі й заскалисті. Зимові морози й відлиги їх підбили до похилених поз, що здаються невимушеними. Вони не такі ділові й по-військовому статурні, як телефонні стовпи, утверджені в бетоні. Їхні окоренки чорні від гудрону, якщо вони стоять уздовж асфальтованої дороги, і запорошені пилом, якщо вздовж бічних путівців. Старі, биті негодами мітки від кігтів проявляються на їхніх поверхнях там, де вилазили щось вправляти монтери у 1946 або в 1956 чи у 1969 роках. Птахи — ворони, горобці, мандрівні дрозди, шпаки — влаштовуються на гудучих дротах і сидять в напутреному мовчанні, ба, можливо, вони чують чужорідні людські балачки крізь свої кігтясті лапки. Якщо так, їхні очі-бісеринки не виказують жодних ознак. Місто має відчуття не історії, а часу, і телефонні стовпи, здається, це знають. Якщо покласти долоню на такий стовп, ви відчуєте вібрацію від дротів глибоко в деревині, ніби там ув’язнені чиїсь душі і вони борсаються, намагаючись звідти вирватися.

— …і заплатив він старою двадцяткою, Мейбел, отою, що були колись такі великі. Клайд каже, він востаннє бачив такі під час напливу вкладників по свої депозити в «Банк & Траст» у Ґейтсі у 1930 році. Він був…

— …так, він доволі чудернацька людина, Евві. Я бачила у свій бінокль, як він тягався з тачкою там, поза домом. Цікаво мені, він там сам чи…

— Кроккет мусить знати, але він не скаже. Він про це тримає мовчанку. Він завжди був якимсь…

— …письменник у Єви. Цікаво мені, чи знає Флойд Тіббітс, що він побував…

— …проводить величезну купу часу в бібліотеці. Лоретта Старчер каже, вона ніколи не бачила парубка, який би так багато знав…

— …вона сказала, що його звуть…

— …так, Стрейкер. Містер Р. Т. Стрейкер. Мати Кенні Денлеса казала, що вона зазирала до того нового закладу в середмісті, і там у вітрині справжній буфет ДеБірз, і вони хочуть за нього вісім сотень доларів. Ти можеш собі уявити? Тож я сказала…

— …дивно, він приїжджає, а той менший син Ґліків…

— …ти ж не думаєш…

— …ні, але ж все одно це дивно. До речі, в тебе зберігся отой рецепт для…

Дроти бринять. І бринять. І бринять.

23/9/75

Ім’я: Ґлік Дейніел Френсіс.

Адреса: ПМД[104] №1 Брок-роуд, Єрусалимове Лігво, Мейн 04370.

Вік: 12.

Стать: чоловіча.

Раса: білий.

Прийнято: 22/9/75.

Особа здавача: Ентоні Г. Ґлік (батько).

Симптоми: Шок, втрата пам’яті (часткова), нудота, байдужість до їжі, закреп, загальна кволість.

Аналізи (див. доданий аркуш)

1. Туберкулінова проба: нег.

2. Туберкульоз у мокроті і сечі: нег.

3. Діабет: нег.

4. Кількість лейкоцитів: нег.

5. Кількість еритроцитів: 45 % гемо.

6. Біопсія кісткового мозку: нег.

7. Рентген органів грудної клітки: нег.

Можливий діагноз: перніціозна анемія, первинна або вторинна; попереднє обстеження показало 86 % гемоглобіну. Вторинна анемія малоймовірна; в анамнезі відсутні виразки, геморой, гемороїдальні кровотечі та ін. Лейкоцитарна формула нег. Ймовірно, первинна анемія, сполучена з психічним потрясінням. Рекомендовано: барієва клізма з рентгенівським обстеженням на випадок внутрішніх кровотеч, хоча, за словами батька, нещодавніх травм не траплялося. Також рекомендована щоденна доза вітаміну B12 (див. додатковий аркуш).

На період до чергових аналізів його варто виписати.

Ґ. М. Ґорбі,

чинний лікар

О першій годині ночі, 23 вересня, до лікарняної палати Денні Ґліка, щоб дати йому приписані ліки, ввійшла медсестра. Вона зупинилась в одвірку, нахмурена. Ліжко було порожнім.

Її очі перестрибнули з ліжка на дивно зжужмлену білу купку, що лежала, повалившись при підніжжі.

— Денні? — погукала медсестра.

Вона підступила до нього, подумавши: «Йому треба було в туалет, а це виявилося понад його сили, ото й усе».

Вона делікатно його перевернула, і першою думкою її, перш ніж усвідомити, що хлопчик мертвий, була: «Цей B12 виявився помічним, вигляд у нього кращий, ніж тоді, коли його прийняли».

Та потім вона відчула холодну плоть його зап’ястка і відсутність руху в світло-блакитній мережці його вен у себе під пальцями і побігла до сестринського посту доповісти про смерть у палаті.