Салимове Лігво

Розділ одинадцятий. Бен (ІV)

Була десята по дев’ятій недільного ранку — яскравого, омитого сонцем недільного ранку — і Бен вже починав серйозно хвилюватися, де Сюзен, коли задзвонив телефон біля його ліжка. Він ухопив слухавку.

— Ти де?

— Розслабся. Я нагорі в Метта Бьорка. Котрий вимагає якомога швидше, щойно лиш як ти зможеш, задовольнити його прагнення твоєї компанії.

— Чому ти не зайшла…

— Я перед цим зазирнула до тебе. Ти спав, немов ягнятко.

— Вони ввечері тут чимсь наглухо присипляють, щоб викрадати в нас різні органи для таємничих пацієнтів-мільярдерів. — сказав він. — Як там Метт?

— Приходь і сам побачиш, — сказала Сюзен, і раніше ніж вона встигла покласти слухавку, він уже влазив у халат.

Метт мав значно кращий вигляд, майже помолоділий. Сюзен у яскраво-синій сукні сиділа біля його ліжка, і коли Бен увійшов, Метт вітально підняв руку:

— Підтягуй собі сідало.

Бен підсунув один із жахливо незручних шпитальних стільців і сів.

— Як ви почуваєтеся?

— Значно краще. Слабкий, але краще. Учора ввечері від мене прибрали крапельницю, а сьогодні вранці дали на сніданок яйце пашот. Хохма. Репетиція перебування в притулку для старих.

Бен легенько поцілував Сюзен, і під спокоєм побачив на її обличчі натягнутість, немов усе там трималося на тоненьких дротах.

— Сталося щось нове, відтоді як ти дзвонила минулого вечора?

— Нічого, про що б я чула. Але я поїхала з дому о сьомій, а Лігво в неділю прокидається дещо пізніше.

Бен перевів погляд на Метта.

— Ви готові обговорювати цю справу?

— Так, гадаю, що зможу, — відповів той і трохи посовався. Ясно спалахнув золотий хрестик, який тоді Бен повісив йому на шию. — До речі, дякую вам за це. Він велика втіха, нехай навіть я купив його під вечір п’ятниці з полиці здешевлених товарів у «Вулворті»[205].

— Що кажуть про ваш стан?

— Стабільний, — таким улесливим терміном скористався молодий лікар Коді, коли оглядав мене вчора по обіді. Згідно зі зробленою ним електрокардіограмою, це був серцевий напад суто малої ліги… без утворення тромбу.

Він гмикнув.

— На його власне щастя, без цього. Отаке лише через тиждень після того, як він мене обстежував, та я б через суд його диплома позбавив за порушення присяги.

Він замовк і прискіпливо подивися на Бена.

— Коді сказав, що такі випадки спричиняються потужним шоком. Я тримав рота на замку. Правильно я зробив?

— Саме так. Але справи пішли далі. Ми із Сюзен хочемо сьогодні побачитися з Коді і все йому викласти. Якщо він не випише одразу ж паперу на переміщення мене до божевільні, ми пошлемо його до вас.

— Я йому завдам жару, — сказав злостиво Метт. — Шмаркатий сучий син не дозволяє мені курити мою люльку.

— Вам Сюзен розповідала, що відбувалося в Єрусалимовому Лігві після п’ятничного вечора?

— Ні. Вона сказала, що хоче зачекати, поки ми зберемося разом.

— Перш ніж вона почне, ви можете мені детально розповісти, що сталося у вашому будинку?

Обличчя Метта посутеніло, і маска одужання на мить розвіялася. Бен мелькома впізнав того старого чоловіка, якого він бачив сплячим напередодні.

— Якщо для вас це дражлива справа…

— Ні, чому ж, я можу. Я мушу, якщо бодай половина того, що я підозрюю, є правдивим. — Він гірко усміхнувся. — Я завжди вважав себе тим іще безвірником, якого нелегко шокувати. Але це дивовижно, як уперто розум намагається блокувати все, що йому не подобається або здається загрозливим. Як ті магічні блокноти, які у нас були в дитинстві. Якщо тобі не подобалося те, що ти нарисував, достатньо було лише перекинути верхній аркуш угору, і воно зникало[206].

— Але контури на тій чорній речовині під ним залишались назавжди, — сказала Сюзен.

— Так, — усміхнувся він їй. — Гарна метафора для взаємодії свідомого і підсвідомого. Шкода, що Фройд вчепився в цибулини[207]. Але ми відволіклися. — Він подивився на Бена: — Ви вже чули це від Сюзен?

— Так, але…

— Звичайно. Я тільки хотів упевнитися, що можу оминути передпочаток.

Він розповідав майже байдужим, безвиразним тоном, перервавшись тільки коли на шепітно-м’яких каучукових підошвах увійшла медсестра, щоб запитати, чи не бажає він склянку імбирного елю. Метт відповів їй, що залюбки вип’є імбирного елю, і потім до кінця своєї розповіді періодично смоктав його крізь гнучку соломинку. Бен помітив, що коли Метт ді­йшов до того місця, де Майк спиною вивалюється з вікна, кубики льоду в склянці, яку він стискав у руці, задрижали. Проте голос його не тремтів, зберігаючи ті самі рівні, мелодійні інтонації, якими він безсумнівно користався під час своїх уроків. Бен, і то не вперше, подумав, яка ж він чудова людина.

Зависла коротка пауза, коли він закінчив, і Метт порушив її сам:

— А отже, — промовив він, — ви, котрі нічого на власні очі не бачили, що ви думаєте про таку байку?

— Ми вчора доволі довго це обговорювали, — сказала Сюзен. — Дозволю Бенові вам розказати.

Дещо несміливо Бен навів усі раціональні пояснення, а потім їх спростував. Коли він згадав про віконницю, яка кріпилася знадвору, м’яку землю, відсутність відбитків стояків драбини, Метт зааплодував:

— Браво! Справжня детективна робота!

Метт подивився на Сюзен:

— А ви, міс Нортон, яка колись писала так гарно скомпоновані твори — з розділами, як будівельні блоки, і вступними реченнями, як цементний розчин? Що ви думаєте?

Сюзен опустила очі собі на руки, які смикали шлярку в неї на сукні, а потім знову подивилась на чоловіків.

— Учора Бен викладав мені лекцію про лінгвістичні значення слова «неможливо», тому я його не використовуватиму. Але, містере Бьорку, мені дуже важко повірити, що по Салимовому Лігву нишпорять вампіри.

— Якби це можливо було влаштувати так, щоби не була порушена секретність, я готовий пройти перевірку на поліграфі, — м’яко сказав Метт.

Вона трохи зашарілася:

— Ні, не зрозумійте мене хибно, будь ласка. Я переконана, що в місті щось відбувається. Щось… жахливе. Але… таке...

Метт простягнув руку і накрив її долоню своєю:

— Я розумію вас, Сюзен. Але ви зробите дещо для мене?

— Якщо зможу.

— Давайте… ми всі троє… будемо ґрунтуватись на припущенні, що все це реальне. Давайте будемо тримати це припущення перед собою як факт доти — і тільки доти — коли воно може бути спростованим. Це суто науковий метод, розумієте? Ми з Беном уже обговорювали методи і засоби перевірки цього припущення. І ніхто дужче за мене не хоче, щоби його вдалося спростувати.

— Але ви не думаєте, що це вдасться, авжеж?

— Не думаю, — м’яко сказав він. — Після досить довгого обговорення із самим собою я дійшов власного рішення. Я вірю в те, що сам бачив.

— Давайте на хвилинку питання віри чи невір’я відставимо вбік, — сказав Бен. — Наразі вони є спірними.

— Згоден, — сказав Метт. — Які ідеї ви маєте щодо процедури?

— Ну, я хотів би призначити вас Генеральним Дослідником. З вашим досвідом ви надзвичайно добре пасуєте до такої посади. До того ж ви не ходячий.

Очі Метта зблиснули, як тоді, коли Коді зрадливо оголосив йому про заборону люльки.

— Коли відчиниться бібліотека, я зателефоную Ло­рет­ті Старчер. Їй доведеться привезти мені цілу тачку книжок.

— Сьогодні неділя, — нагадала Сюзен. — Бібліотека зачинена.

— Вона її відчинить для мене, — сказав Метт, — або я знатиму причину, з якої не змогла.

— Діставайте геть усе, що стосується цієї теми, — сказав Бен. — Як із психології, так і з патології чи містики. Розумієте? Будь-які твори.

— Я заведу собі записник, — проскреготів Метт. — Перед Богом кажу, заведу.

Він поглянув на них обох:

— Це вперше відтоді, як я прокинувся тут, я почуваюся людиною. А ви що робитимете?

— Найперше, лікар Коді. Він оглядав і Раєрсона, і Флойда Тіббітса. Можливо, ми зможемо його переконати зробити ексгумацію Денні Ґліка.

— Він би на таке погодився? — запитала в Метта Сюзен.

Перш ніж відповісти, Метт посмоктав свого елю:

— Той Джиммі Коді, якого я навчав школярем, погодився б тієї ж хвилини. Він був наділеним багатою уявою, з відкритим розумом хлопчиком, надзвичайно опірним поняттю «неможливо». Якою мірою його зробили емпіриком коледж і медична школа, я не знаю.

— Мені це здається кружним шляхом, — сказала Сюзен. — Особливо звертатися до лікаря Коді з ризиком отримати різку відсіч. Чому б мені з Беном просто не поїхати в Дім Марстена і покінчити з цим? Це було в нашому розкладі ще минулого тижня.

— Я тобі скажу чому, — промовив Бен. — Тому що ми ґрунтуємося на припущенні, що все це реальне. Тобі так не терпиться покласти свою голову в пащу леву?

— Я думала, що в денний час вампіри сплять.

— Ким би не був Стрейкер, він не вампір, — сказав Бен. — Хіба що старовинні легенди цілковито хибні. Він досить широко з’являвся на видноті в денний час. У найкращому разі, нас проженуть звідти як порушників меж приватного володіння і ми нічого не дізнаємося. У найгіршому — він може нас захопити і тримати там до темряви. Сніданок для Графа з Коміксу, коли той прокинеться.

— Для Барлоу? — спитала Сюзен.

Бен знизав плечима:

— Чому ні? Та історія про закупівельну поїздку до Нью-Йорка дещо занадто гарна, щоби бути правдою.

Вираз у її очах залишався впертим, але вона більше нічого не сказала.

— Що ви робитимете, якщо Коді вас висміє? — спитав Метт. — Безумовно припускаючи, що він негайно не викличе санітарів з божевільні.

— Поїдемо на цвинтар навзаході сонця, — сказав Бен. — Спостерігати могилу Денні Ґліка. Назвімо це контрольним тестом.

Метт дещо підвівся зі своєї лежачої пози:

— Обіцяйте мені, що будете обережними. Пообіцяйте мені, Бене!

— Обов’язково будемо, — заспокійливо промовила Сюзен. — Ми обоє надійно брязкотітимемо хрестами.

— Не жартуйте, — пробурмотів Метт. — Якби ви бачили те, що я…

Він відвернувся й подивився за вікно, яке демонструвало вільху з прив’яленим сонцем листям і по-осінньому яскраве небо за нею.

— Якщо вона жартує, то я ні, — сказав Бен. — Ми вживатимемо всіх запобіжних заходів.

— Побачтеся з отцем Каллагеном, — сказав Метт. — Хай він дасть вам святої води… і, якщо можливо, трохи облаток.

— Що він за людина? — запитав Бен.

Метт знизав плечима:

— Дещо дивакуватий. П’яниця, мабуть. Якщо це й так, але він освічений, чемний. Імовірно, йому трохи муляє ярмо інтелектуального католицтва.

— Ви впевнені, що отець Каллаген той… що він п’є? — спитала Сюзен, з дрібку витріщивши очі.

— Не абсолютно, — сказав Метт. — Але мій колишній учень, Бред Кемпйон, працює у винній крамниці в Ярмуті, тож він казав, що Каллаген там постійний покупець. Віддає перевагу «Джиму Біму». Гарний смак.

— З ним можна говорити? — запитав Бен.

— Я не знаю. Гадаю, ви мусите спробувати.

— Отже, ви його зовсім не знаєте?

— Ні, майже ні. Він пише історію католицької церкви в Новій Англії і вельми багацько знає про поетів нашої так званої золотої епохи — Віттіер, Лонгфелло, Рассел, Гоумз та інші[208]. Наприкінці минулого року я запросив його з бесідою до мого факультативу з американської літератури. У нього швидкий, саркастичний розум — учням він вельми сподобався.

— Я з ним побачуся, — сказав Бен, — а далі, як підкаже мені мій ніс.

Зазирнула медсестра, кивнула, а вже за мить зі стето­скопом на шиї увійшов Джиммі Коді.

— Турбуєте мого пацієнта? — дружньо запитав він.

— Уполовину менше, ніж ти, — сказав Метт. — Я хочу мою люльку.

— Вам не можна, — неуважно сказав Коді, читаючи показники Метта.

— Чортів коновал, — промурмотів Метт.

Коді поклав картку назад і потягнув зелену завісу, яка йшла довкіл ліжка по дуговому сталевому карнизу вгорі.

— Боюся, я мушу прохати вас двох скоро піти. Як ваша голова, містере Міерзе?

— Ну, здається, нічого не протікає.

— Ви чули про Флойда Тіббітса?

— Сюзен мені розказала. Я хотів би з вами поговорити, якщо у вас знайдеться хвилинка після обходу.

— Я можу зробити вас моїм останнім пацієнтом у цьому обході, якщо хочете. Близько одинадцятої.

— Чудово.

Коді знову смикнув завісу:

— А тепер, якщо ви з Сюзен нас вибачите…

— А тепер, друзі, ми ізолюємося, — оголосив Метт. — Скажіть секретне слово і виграйте сто доларів[209].

Завіса опинилася між ліжком і Беном із Сюзен. З-поза неї вони почули, як Коді каже: «Наступного разу, коли ви будете в мене під наркозом, гадаю, я видалю вам язика і приблизно половину лобної частки».

Бен із Сюзен усміхнулися одне одному так, як усміхаються молоді пари, коли вони на сонечку й між ними і з ними все гаразд, і майже одночасно ті усмішки погасли. На мить обоє загадалися, а чи не збожеволіли вони часом.

Коли Джиммі Коді нарешті зайшов до палати Бена, вже була двадцята хвилина по одинадцятій, і Бен почав:

— Про що я хотів з вами поговорити, це…

— Спершу голова, потім балачки.

Коді обережно розвів волосся Бена, на щось там подивився і сказав:

— Буде боляче.

Він відірвав пластир, і Бен здригнувся.

— Здоровецька збіса ґуля, — невимушено сказав Коді, а потів наклав на рану дещо меншу пов’язку.

Він посвітив ліхтариком Бену в очі, постукав гумовим молотком йому ліве коліно. Бен раптом з хворобливою огидою загадався: «Чи не цим самим він користувався на Майкові Раєрсоні?»

— Здається, тут усе задовільно, — сказав лікар, прибираючи свої знаряддя.

— Яке дівоче прізвище у вашої матері?

— Ешфорд, — відповів Бен. Подібні питання йому ставили, коли він лише щойно був прийшов до тями.

— Вчителька у першому класі?

— Місіс Перкінс. Вона підфарбовувала собі волосся.

— Друге ім’я батька?

— Мертон.

— Якісь запаморочення чи нудота?

— Ні.

— Випадки дивних запахів, кольорів або…

— Ні, ні і ще раз ні. Я почуваюся добре.

— Це я вирішуватиму, — статечно відказав Коді. — Двоїння в очах траплялося?

— Ні, відтоді як останній раз купував галон «Громовиці»[210].

— Гаразд, — промовив Коді. — Я оголошую вас зціленим завдяки чудесам сучасної науки та добротній міцності вашої голови. Отже, що у вас на думці? Тіббітс і той малюк Мак-Дуґалл, я гадаю. Я можу вам сказати тільки те, що сказав Паркінсу Ґіллеспі. Перше: я радий, що цього не злили в газети; одного скандалу на сторіччя достатньо для маленького містечка. Друге: бодай би мені пропасти, щоби я розумів, кому могло заманутися вчинити таке бузувірство. Це не міг бути хтось із місцевих мешканців. Своя частка химерників у нас є, але…

Він урвався, побачивши їхні спантеличені обличчя.

— Ви не знаєте? Нічого не чули?

— Не чули чого? — зажадав Бен.

— Це як ніби щось із Мері Шеллі у виконанні Бориса Карлоффа[211]. Минулої ночі хтось викрав трупи з Камберлендського окружного моргу в Портленді.

— Ісусе Христе, — відгукнулася Сюзен. Її губи зробили мертвотними ці слова.

— У чому річ? — запитав Коді, раптом збентежений. — Ви щось стосовно цього знаєте?

— Я починаю дійсно думати, що це так, — сказав Бен.

Коли вони закінчили все розповідати, було десять хвилин пополудні. Медсестра принесла Бену тацю з обідом, і той стояв неторкнутим біля його ліжка.

Завмерло в повітрі останнє слово, і єдиним звуком, що долітав крізь напівпричинені двері, залишився перестук склянок і столових приборів голодніших пацієнтів цього відділення.

— Вампіри, — промовив Джиммі Коді.

А потім:

— Метт Бьорк, хто б міг подумати. І вже через це просто висміяти цю історію жахливо важко.

Бен і Сюзен промовчали.

— І ви хочете, щоб я ексгумував того хлопчика Ґліка, — замислився він. — Ісусе-стрибучий-Христе-ув-моциклетній-колясці.

Коді дістав із саквояжа флакон і перекинув Бену, який його впіймав.

— Аспірин, — сказав він. — Вживали коли-небудь?

— Чимало.

— Мій тато називав його найкращою нянькою доброго лікаря. Ви знаєте, як він діє?

— Ні, — сказав Бен.

Він безцільно крутив пляшечку з аспірином у руках, дивлячись на неї. Він не знав Коді достатньо добре, щоби знати, що той зазвичай виказує чи тримає прихованим від людей, але був упевненим, що мало хто з його пацієнтів бачив його таким, як зараз — із цим хлопчачим обличчям, обличчям Нормана Роквела, притуманеним думкою і самозаглибленням[212]. Він не хотів порушувати настрій Коді.

— Так само і я. І будь-хто інший також. Але він добре годиться проти болю в голові, при артриті і ревматизмі. А що вони таке, ми також не знаємо. Чому має боліти голова? У мозку немає нервів. Ми знаємо, що за своїм хімічним складом аспірин дуже близький до ЛСД, але чому один зцілює біль у голові, а інший змушує голову наповнюватися квітами? Почасти причина нашого нерозуміння полягає в тому, що ми не вельми знаємо, чим є сам мозок. Навіть найкраще освічений лікар у світі стоїть на низенькому острівці посеред моря необізнаності. Ми брязкаємо своїми шаманськими тарахкальцями, вбиваємо курей і вичитуємо послання в крові. Все це працює дивовижно довгий час. Біла магія. Bene gris-gris[213]. Мої професори у медшколі рвали би на собі волосся, якби могли мене зараз почути. Дехто з них таки й рвав, коли я сказав їм, що хочу працювати лікарем загальної практики в провінційному Мейні. Один повідав мені, що, поки на екрані йдуть титри, Маркус Велбі завжди вирізає чиряки на сраках своїх пацієнтів[214]. Але я ніколи не хотів бути Маркусом Велбі.

Він усміхнувся:

— Вони б качалися по землі в корчах, якби дізналися, що я збираюся подати заявку на ексгумацію сина Ґліків.

— Ви це зробите? — перепитала Сюзен, відверто вражена.

— Чому воно може зашкодити? Якщо він мертвий, значить мертвий. Якщо ні, у мене буде чим поставити на вуха наступний з’їзд АМА[215]. Я скажу окружному судмедексперту, що хочу пошукати ознак інфекційного енцефаліту. Це єдине логічне пояснення, яке я можу придумати.

— А може й дійсно справа в ньому? — запитала вона.

— Збіса малоймовірно.

— Коли ви найближче можете це зробити?

— Найраніше завтра. Якщо мені доведеться долати якісь завади, тоді вівторок або середа.

— Який він матиме вигляд? — спитав Бен. — Я маю на увазі…

— Я розумію, що ви маєте на увазі. Ґліки сина начебто не бальзамували, чи як?

— Ні.

— Вже тиждень минув?

— Так.

— Коли відкривають труну, зазвичай відбувається вилив газів з доволі огидним запахом. Тіло може бути роздутим. Волосся дещо відросле — воно продовжує рости ще дивовижно довгий час — і нігті також будуть доволі довгими. Очі, майже напевне, будуть запалими.

Сюзен намагалася зберігати вираз наукової неупере­дженості, проте не дуже успішно. Бен радів, що не пообідав.

— Труп іще не почав радикально розкладатися, — продовжував Коді своїм найкращим лекторським голосом, — але вологи може бути достатньо, щоб стимулювати парость на відкритих щоках і руках, либонь, мохоподібної речовини, яка називається… — тут він себе обірвав. — Перепрошую, я вам тут про нудотне.

— Деякі речі можуть бути гіршими за розклад тіла, — сказав Бен, ретельно витримуючи нейтральну інтонацію.

— Припустімо, ви не знайдете жодної з цих ознак? Припустімо, що тіло має той же природний вигляд, як того дня, коли його поховали? Що тоді? Простромите кілком хлопчику серце?

— Навряд, — сказав Коді. — По-перше, там мусить бути присутнім або судмедексперт особисто, або його заступник. Я не думаю, що навіть Брент Норберт вважав би мої дії професійними, якби я дістав зі свого саквояжа кілок і забив його молотком у труп дитини.

— А що ви робитимете? — живо поцікавився Бен.

— Ну, хай мене вибачає Метт Бьорк, я не думаю, що там буде таке. Якби труп виявився в такому стані, його б безсумнівно доставили в Мейнський медичний центр для всебічної автопсії[216]. А щойно йому опинитися там, я б щодня туди навідувався з перевірками перед настанням темряви… і спостерігав будь-які явища, які б могли статися.

— А якщо він встане?

— Як і вам, мені це здається немислимим.

— Мені це уявляється дедалі більш мислимим, — похмуро відповів Бен. — А можу я бути присутнім, коли все це відбуватиметься… якщо відбудеться?

— Це можливо влаштувати.

— Гаразд, — сказав Бен. Він підвівся з ліжка і пішов до шафи, де висів його одяг. — Я збираюся…

Сюзен захихотіла, і Бен обернувся:

— Що?

Коді усміхався:

— Такі шпитальні халамиди мають тенденцію розгортатися на спині, містере Міерзе.

— От чорт, — Бен рефлекторно потягнувся рукою собі за спину, щоб запнути поли балахона. — Звіть мене краще Беном.

— І на цій ноті, — промовив Коді, підводячись, — ми із Сюзен підемо. Зустрінемося з вами внизу, в кав’ярні, коли ви набудете пристойного вигляду. Нам з вами треба сьогодні ще зробити певну справу.

— Нам разом?

— Так. Ґлікам слід розповісти історію про енцефаліт. Ви можете побути моїм колегою, якщо бажаєте. Не кажіть нічого. Просто погладжуйте собі підборіддя з розумним виглядом.

— Їм це не сподобається, авжеж?

— А вам би сподобалось?

— Ні, — сказав Бен. — Аж ніяк.

— Вам потрібен їхній дозвіл для отримання ордера на ексгумацію? — спитала Сюзен.

— Технічно — ні. В реальності, ймовірно. Єдиний мій досвід з питань ексгумації трупів походить з другого курсу медичного права. Але я думаю, якщо Ґліки досить сильно налаштовані проти цього, вони можуть змусити нас до розгляду справи в суді. Це забере в нас від двох тижнів до місяця і, щойно ми опинимося там, я сумніваюся, щоб моя історія про енцефаліт утрималася купи.

Він зробив паузу, вдивляючись у них обох.

— Це підводить нас до того, що, оминаючи історію містера Бьорка, мене найдужче у всьому цьому турбує. Труп Денні Ґліка — це єдиний піддослідний матеріал, який у нас залишився. Усі інші неначе розчинились у повітрі.

Бен і Джиммі Коді прибули до обійстя Ґліків близько половини на другу. Машина Тоні Ґліка стояла на заїзді, але будинок був мовчазним. Коли й на третій стук їм ніхто не відчинив, вони пішли через дорогу до будиночка в ранчо-стилі, який там стояв — сумний модульний переселенець із п’ят­десятих років, підтримуваний з одного кінця парою іржавих підпорок. На поштовій скриньці значилось прізвище Дікенс. При доріжці стояла садова статуя рожевого фламінго, а з їх наближенням почав молотити хвостом маленький кокер-спанієль. Полін Дікенс, офіціантка і співвласниця кафе «Ексе­лент», відчинила двері за пару секунд після того, як Коді в них подзвонив. Вона була в своїй робочій уніформі.

— Вітаю, Полін, — звернувся Джиммі. — Ви не знаєте, де зараз Ґліки?

— Отже, нічого не знаєте ви?

— Чого не знаю?

— Місіс Ґлік померла сьогодні рано-вранці. Містера Ґліка повезли до Клінічного шпиталю Центрального Мейна. Він у шоковому стані.

Бен подивився на Коді. У Джиммі був вигляд людини, яку вдарили ногою в живіт.

Він швидко підтягнув провисання:

— Куди забрали її тіло?

Полін провела собі долонями по стегнах, переконуючись, що з її уніформою все гаразд.

— Ну, з годину тому я балакала по телефону з Мейбел Вертс, тож вона сказала, що Паркінс Ґіллеспі збирався відвезти її тіло просто до поховальної контори того єврея у Камберленді. Бо ніхто ж не знає, де дівся Карл Формен.

— Дякую вам, — мляво промовив Коді.

— Жахлива історія, — сказала вона.

Очі її переблукали до будинку по той бік дороги. Автомобіль Тоні Ґліка стирчав на заїзді, немов той великий, запилюжений собака, якого примкнули на ланцюг, а потім там полишили й забули.

— Якби я була забобонною, я б боялася.

— Боялася чого, Полін? — спитав Коді.

— Ох… хтозна, — непевно посміхнулася вона. Пальці її торкнулися тоненького ланцюжка на шиї.

Там висів медальйон Святого Христофора.

Вони знову сиділи в машині. Без слів; дивилися, як Полін від’їжджає своєю на роботу.

— Що тепер? — нарешті запитав Бен.

— Отакий амбець, — сказав Джиммі. — Той єврей, це Морі Ґрін. Гадаю, нам слід поїхати до Камберленда. Дев’ять років тому син Морі ледве не потонув ув озері Себаґо[217]. Я тоді якраз був там зі своєю подружкою і зробив хлопцю штучне дихання. Запустив знову йому мотор. Можливо, зараз саме той випадок, коли я маю зіграти на чиїйсь доброзичливості.

— Як тут може допомогти доброзичливість? Судмедексперт уже забрав її тіло для розтину, чи автопсії, чи як там вони це називають…

— Сумніваюся. Сьогодні неділя, згадайте. Медексперт зараз десь у лісах з геологічним молотком — він аматор цієї справи. А Норберт — ви пам’ятаєте Норберта?

Бен кивнув.

— Норберт мусить бути на чергуванні, але він сумбурний. Міг зняти телефонну слухавку з важеля, щоби без завад подивитися «Пекерів» проти «Патріотів»[218]. Якщо ми просто зараз під’їдемо до поховального салону Морі Ґріна, є досить великий шанс, що тіло залишатиметься там незатребуваним аж до настання темряви.

— Гаразд, — сказав Бен. — Їдьмо.

Він згадав, що мусив подзвонити отцю Каллагену, але цьому доведеться зачекати. Події тепер відбувалися дуже швидко. Занадто швидко, як на нього. Фантазії і реальність зливалися водно.

Поки не опинилися на швидкісному шосе, вони їхали мовчки, кожен занурений у власні думки. Бен думав про те, що Коді сказав у лікарні. Зник Карл Формен. Тіла Флойда Тіббітса й немовляти Мак-Дуґаллів пропали з-під носа двох санітарів у морзі. Майк Раєрсон також зник і бозна-хто ще. Скільки людей у Салимовому Лігві можуть випасти з поля зору і їхнього зникнення ніхто не помічатиме ще тиждень… два тижні… місяць? Дві сотні? Три? Від цього в нього спітніли долоні.

— Це починає скидатися на марення якогось параноїка, — промовив Джиммі. — Або на карикатуру Ґагана Вілсона[219]. З академічної точки зору, найлячнішим у всьому цьому є та відносна легкість, з якою можливо заснувати колонію вампірів — достатньо лише дозволити оселитися першому. Загалом, Лігво — це спальне містечко для Портленда, Люїстона і Ґейтс-Фоллза. У місті нема промислових підприємств, де б помітили збільшення прогулів. Тутешні школи консолідовані, обслуговують три міста, і якщо список відсутніх почне трохи довшати, хто це помітить? Чимало людей відвідують церкви в Камберленді, ще більше взагалі ніяких не відвідують. А телевізор, крім як для тих балабонів, що збираються до крамниці Мілта, поставив доволі капітальну крапку на старомодних сусідських посиденьках. Все це може з величезною ефективністю відбуватися за лаштунками.

— Йо, — погодився Бен. — Денні Ґлік інфікує Майка. Майк інфікує… ну, я не знаю. Можливо, Флойда. Немовля Мак-Дуґаллів інфікує… свого батька? Матір? Як там вони? Хтось перевіряв?

— Вони не мої пацієнти. Гадаю, лікар Плавмен — це той, хто мусив би зателефонувати їм сьогодні вранці й повідомити про зникнення їхнього сина. Але я не маю законної можливості дізнатися, чи дійсно він їм телефонував, чи взагалі з ними контактував.

— Їх слід перевірити, — сказав Бен.

Він почав почуватися зацькованим.

— Ви розумієте, як легко нас може завертіти, мов ті мухи в окропі. Стороння людина може проїхати машиною через місто і навіть не зауважить, що тут щось не так. Звичайне «одноконне містечко», де тротуари о дев’ятій згортають на ніч. Але хтозна, що діється у цих будинках за затуленими шторами? Люди можуть лежати у своїх ліжках… або стояти, як мітли, в коморах… у підвалах… чекаючи, поки сяде сонце. І з кожним світанком на вулицях меншає людей. Менше кожного дня.

Він ковтнув клубок і почув у себе в горлі сухе «клац».

— Не женіть аж так, — сказав Джиммі. — Нічого з цього не доведено.

— Докази громадяться кучугурами, — заперечив Бен. — Якби ми діяли в рамках прийнятної системи координат— скажімо, зі спалахом тифу або грипу А2 — у всьому місті було б введено карантин.

— Сумніваюся. Вам не варто забувати, що щось бачила насправді лише одна людина.

— Але аж ніяк не міський п’яниця.

— Його б з болотом змішали, якби така історія вийшла на люди, — сказав Джиммі.

— Хто? Авжеж не Полін Дікенс, це точно. Вона готова вже почати прибивати обереги на свої двері.

— Вона є винятком в епоху Вотерґейта і нафтової кризи[220], — сказав Джиммі.

Решту шляху вони проїхали без балачок. Покійницький заклад Ґріна містився на північному кінці Камберленда, а позаду нього, між задніми дверима позаконфесійної каплички та високим дерев’яним парканом стояли два катафалки. Джиммі вимкнув двигун і подивився на Бена:

— Готові?

— Схоже на те.

Вони вийшли з машини.

Збурення зростало в ній весь день, і близько другої години пополудні воно розірвало свої пута. Вони взялися до цього по-дурному, пішли околяса манівцями, щоби довести щось, що (перепрошую, містере Бьорку), либонь, виявиться сном рябої кобили. Сюзен вирішила цього ж дня, зараз, поїхати на пагорб до Дому Марстена.

Вона зійшла на перший поверх і взяла свою сумочку. Енн Нортон пекла печиво, а батько у вітальні дивився гру «Пекери»—«Патріоти».

— Ти куди? — запитала місіс Нортон.

— Проїдуся трохи.

— Вечеря о шостій. Дивися, щоби встигла повернутися вчасно.

— О п’ятій, не пізніше.

Вона вийшла надвір і сіла в свою машину — власне на­дбання, яким Сюзен пишалась найбільше, і не тому, що це була перша машина, якою вона напряму володіла (а таки перша), а тому, що вона сплатила за неї (майже сплатила, уточнила вона; залишилося ще шість платежів) своєю власною роботою, власним талантом. Машина була компактною «Вегою», зараз уже дворічного віку[221]. Сюзен обережно, задом, вивела її з гаража і коротко махнула рукою матері, яка дивилася на неї крізь кухонне вікно. Той розрив досі залишався між ними — не промовлюваний, не зцілений. Інші сварки, хоч якими вони бували запеклими, завжди з часом заштопувалися; життя просто продовжувалося, ховаючи кривди під пластирами днів, які не зривалися до наступної сварки, коли всі старі образи і скарги викладаються напоказ і підраховуються, як у високорахунковому крибеджі[222]. Але цей розрив здавався цілковитим; це була тотальна війна. Тут бинтувати рани було марно. Залишалася тільки ампутація. Більшість своїх речей вона вже спакувала і відчувала полегшення. Це рішення вже давно перезріло.

Залишивши позаду свій дім, вона поїхала по Брок-стріт зі зростаючим відчуттям задоволення і рішучості (не без приємного присмаку абсурдності). Вона бралася до конструктивної дії, і ця думка була тонізуючою для неї. Вона була прямодійною дівчиною, а події цього вікенду збентежили її, залишивши без керма і вітрил у морі. Тепер вона взялася веслувати!

За межею містечка вона зупинилася на м’якому узбіччі і вийшла на західне пасовище Карла Сміта, де тягнулася, чекаючи зими, фарбована на червоне протиснігова загорожа. Зараз відчуття абсурду ще збільшилося, і Сюзен не могла стримати усмішки, хитаючи туди-сюди одну штахетину, поки гнучкий дріт, який пов’язував її з іншими, не тріснув. Цей патик був готовим, загостреним з одного кінця кілком футів зо три завдовжки. Сюзен віднесла його до машини і поклала на заднє сидіння, розумом усвідомлюючи, для чого він (вона достатньо бачила «молотівських» фільмів на подвійних побаченнях у драйв-іні, щоб знати, що кілок слід загнати вампірові в серце), але не затримувалася, щоб спитати себе: чи здатна вона забити його в груди людині, якщо того вимагатиме ситуація.

Вона поїхала далі за межу міста, опинившись на території Камберленда. Ліворуч стояла маленька сільська крамниця, зазвичай відчинена в неділю, де її батько купував собі недільний випуск «Таймз». Сюзен пам’ятала поруч із прилавком маленьку відкриту поличку з дешевою біжутерією.

Вона купила «Таймз», а потім вибрала собі маленьке золоте розп’яття. Разом це коштувало їй чотири п’ятдесят, покупки пробив на касі товстий крамарчук, заледве відволікаючись від телевізора, де якраз навалилися на Джима Планкетта[223].

По Окружній дорозі, оновленій двосмужній асфальтівці, вона повернула на північ. Усе видавалося свіжим, погожим і живим цього сонячного дня, і саме життя видавалося таким любим. З цього думки Сюзен перестрибнули на Бена. Це був короткий стрибок.

З-за повільної купчастої хмари вийшло сонце і, проливаючись променями крізь гілля дерев, затопило дорогу яскравими плямами пітьми і світла. У такий, як цей, день, подумала вона, можливо повірити, що геть усе й усюди мусить закінчуватися щасливо.

Миль за п’ять далі по Окружній вона завернула на Брукс-роуд, яка, щойно знову перетнувши межу Салимового Лігва, ставала немощеною. Дорога підіймалася і спадала, звиваючись крізь буйно порослу лісом місцевість на північний захід від містечка, і більшість яскравого денного світла тут відрізало. Тут не було ні будинків, ані трейлерів. Більшістю землі володіла одна паперова компанія, найбільше відома своїми порадами клієнтам не жмакати їхній туалетний папір. Узбіччя дороги через кожну сотню футів було позначене щитами із застереженнями: «Полювання заборонено» та «Заходити заборонено». Коли вона минала поворот на сміттєзвалище, її пробрало дрожем якогось неспокою. На цьому похмурому відтинку дороги реальнішими здалися темні перспективи. Вона почала загадуватися — і то не вперше — навіщо будь-якій нормальній людині купувати руйновище будинку самогубця, а потім тримати його вікна затуленими проти сонця?

Дорога різко пірнула вниз, а далі круто йшла вгору по західній віднозі Марстенового пагорба. Крізь дерева Сюзен помітила верхівку даху Дому Марстена.

На дні цієї западини вона зупинилася біля гирла старої лісовозної дороги і вийшла з машини. Якусь мить повагавшись, вона дістала кілок і повісила собі на шию розп’яття. Вона досі почувалася ідіотично, але й уполовину не такою дурепою, як почувалася б, якби раптом повз неї зараз проїхав хтось знайомий і побачив, як вона крокує дорогою з дрючком із протиснігової загорожі в руці.

«Вітаю, Сюзі, куди прямуєш?»

«Ой, та в старе обійстя Марстена вбити вампіра. Але я мушу поспішати, бо вечеря о шостій».

Вона вирішила йти навпростець, крізь ліс.

Вона обережно переступила через рештки кам’яної стінки біля придорожнього кювета й утішилася, що одягнула слакси. Вельми haute couture[224] для безстрашних убивць вампірів. Перш ніж початися справжньому лісу, тут були густі зарості ожини і багато повалених дерев.

Серед сосон стало щонайменше на кілька градусів прохолодніше і ще похмуріше. Землю встеляв килим старої хвої і вітер шепотів між дерев. Десь якесь мале звіря з тріском дременуло крізь підлісок. Раптом Сюзен усвідомила, що, якщо вона поверне ліворуч, ця прогулянка не більше як за півмилі приведе її на цвинтар Злагідний Пагорб, якщо їй стачить спритності перелізти там задню огорожу.

Вона неухильно дерлася вгору, йдучи якомога тихше. З наближенням до верхівки пагорба крізь рідіючу запону гілок вона почала вихоплювати проблиски будинку — той його сліпий, невидимий для містечка внизу бік. І її почав пробирати страх. Вона не змогла б тицьнути пальцем у жодну конкретну причину, і в цьому сенсі він був схожим на той страх, який вона відчувала (але вже майже його забула) в будинку Метта Бьорка. Вона була цілком упевнена, що почути її ніхто не може, до того ж зараз білий день — але страх був тут, дедалі важче гнітив своєю вагою. Він немовби вливався до її свідомості з тієї ділянки мозку, яка зазвичай мовчить, мабуть така ж анахронічна, як апендикс. Пропала втіха, яку дарував їй цей день. Пропало відчуття, що вона грається. Рішучість пропала. Їй знову згадалися ті самі епічні фільми жахів у драйв-іні, де героїня лізе по вузькій драбині на горище подивитися, що це так налякало бідну стареньку місіс Кобем, або спускається до якогось темного, заплетеного павутинням льоху, де мокріють стіни з дикого каменю — символічна утроба — і вона, Сюзен, у затишку біля свого кавалера, який обіймає її одною рукою, думає: «Що за дурнувата курва… я б такого ніколи не робила!» І ось вона тут, саме це робить, і їй втямилося, якою глибокою стала прірва між кінцевим мозком людини і середнім мозком людини; як кінцевий мозок може силувати тебе лізти вперед і далі, попри ті попередження, що їх надсилає інстинктивна ділянка, така подібна за її фізичною конструкцією до мозку алігатора. Кінцевий мозок може силувати тебе лізти вперед і далі, поки не розчахнуться двері горища, явивши писок якогось оскаленого жаху або поки ти не зазирнеш у льоху до якоїсь напівзамурованої ніші…

ПРИПИНИ!

Вона відмела геть ці думки й усвідомила, що її кинуло в піт. Усього лиш від погляду на звичайний будинок із зачиненими віконницями. Припини думати дурню, наказала вона собі. Ти мусиш піднятися туди і розвідати це обійстя, ото й усе. З переднього двору там тобі буде видно твій власний дім. Ну що, во ім’я Господа, може статися з тобою на видноті твого власного дому?

Та проте Сюзен пригнулася, міцніше стиснувши в руці кілок, а коли дерева надто порідшали, щоб становити для неї прикриття, вона опустилась на руки й коліна і поповзла. Хвилини за три-чотири вона дісталася тієї межі, за якою залишатися непоміченою вже було б неможливо. З-поза свого сховку перед останнім підростом сосняку і пагінням ялівцю вона бачила західну стіну будинку і повзучу плутанку жимолості, тепер уже виснаженої осінню. Пожовкла після літа трава і зараз була заввишки до колін. Ніхто підстригати її тут навіть не намагався.

Раптом серед цієї тиші заревів двигун, і серце Сюзен підскочило їй до горла. Вона опанувала себе, уп’явшись пальцями в землю і закусивши нижню губу. За мить показався старовинний автомобіль, він сунувся заднім ходом, затримався при початку заїзду, а потім вивернув на дорогу і рушив до міста. Перш ніж машині зникнути з її поля зору, Сюзен досить ясно побачила там чоловіка: велика лиса голова, очі утоплені так глибоко, що в них неможливо роздивитися геть нічого, крім очниць, та лацкани і комір темного костюма. Стрейкер. До крамниці Кроссена їде, мабуть.

Вона побачила, що на більшості віконниць є поламані планки. То й гаразд. Вона підбереться і зазирне крізь пролам та подивиться, що там можна побачити. Либонь нічого, крім будинку на першому етапі довгого процесу реновації: триває покриття новим тиньком, напевно, нові шпалери, ще якісь інструменти, драбини, відра. Все приблизно таке ж романтичне і надприродне, як футбольний матч у телевізорі.

Але ж ось він: страх.

Він здійнявся раптово, емоції захлеснули логіку і блискучу, як пластикова стільниця, розсудливість мозку, напов­нивши її рот смаком зеленої міді.

І вона зрозуміла, що позаду хтось є, ще раніше, аніж на її плече лягла рука.

Вже майже смерклось.

Бен підвівся з дерев’яного складаного стільця, підійшов до вікна, яке дивилося на задню галявину поховального салону, і не побачив нічого особливого. Було чверть до сьомої, і вечірні тіні пролягали дуже довгими. Попри пізню пору року, трава досі лишалася зеленою, і він подумав, що вдумливий похоронник старатиметься тримати її такою, допоки її не покриє снігом. Символ тривання життя посеред смерті року. Ця думка здалася йому понад міру гнітючою, і він відвернувся від вікна.

— Хотілося б закурити, — промовив він.

— Сигарети — вбивці, — відказав йому Джиммі, не обертаючись.

Він дивився по маленькому «Соні» Морі Ґріна недільну вечірню передачу про дику природу.

— Насправді й мені б хотілося. Я кинув, коли головний хірург зганьбив сигарети десять років тому. Поганий мені піар був би, якби ні. Але досі завжди прокидаюся, намацуючи пачку на нічному столику.

— Ви ж сказали, нібито кинули.

— Я тримаю її там з тієї ж причини, з якої алкоголік тримає пляшку шотландського на кухонній полиці. Сила волі, синку.

Бен подивився на годинник — 6:47. Недільна газета Морі Ґріна повідомляла, що захід сонця офіційно відбудеться о 7:02 за Стандартним східним часом.

Джиммі все владнав цілком акуратно. Морі Грін виявився мініатюрним чоловічком, який відчинив їм двері у розстебнутому чорному жилеті і білій сорочці з відкритим коміром. Серйозний, запитальний вираз на його обличчі змінився широкою вітальною усмішкою:

— Шалом, Джиммі! — вигукнув він. — Дуже радий вас бачити. Де це ви весь цей час ховалися?

— Рятував світ від банальної нежиті, — відповів Джиммі, усміхаючись, поки Морі тиснув йому руку. Хочу познайомити вас із моїм добрим другом: Морі Ґрін — Бен Міерз.

Морі обхопив долоню Бена обома своїми. За окулярами в чорній оправі зблиснули його очі.

— Шалом і вам також. Кожен друг Джиммі також, ну, далі самі знаєте. Заходьте, обидва. Я міг би зателефонувати Рейчел…

— Будь ласка, не варто. Ми приїхали попрохати про послугу. Таку, доволі велику.

Морі поглянув Джиммі в обличчя уважніше:

— «Таку, доволі велику», — м’яко поглузував він. — А за що? Що ви такого зробили для мене, щоби мій син став третім у своєму випуску в Північно-Західному?[225] Будь-що для вас, Джиммі.

Джиммі зашарівся:

— Морі, я зробив те, що будь-хто зробив би на моєму місці.

— Я не збираюся з вами сперечатися, — сказав Ґрін. — Що сталося, що ви з містером Міерзом такі занепокоєні? Ви потрапили в аварію?

— Ні. Нічого такого.

Він провів їх до маленької кухоньки поза капличкою, і поки вони розмовляли, варив каву в пом’ятому старому кавнику, який стояв на електроплитці.

— Норберт уже приїздив по місіс Ґлік? — запитав Джиммі.

— Ні, жодних ознак його не було, — сказав Морі, ставлячи на стіл цукор і вершки. — Хіба що приїде близько одинадцятої вечора і дивуватиметься, чому мене тут нема, щоб його впустити.

Він зітхнув:

— Бідна пані. Така трагедія в одній родині. І виглядом вона така симпатична, Джиммі. Той старий йолоп Ріердон її сюди привіз. Вона була вашою пацієнткою?

— Ні, — сказав Джиммі. — Але ми з Беном… ми хотіли б посидіти з нею цього вечора, Морі. Просто там, внизу.

Ґрін застиг із простягнутою до кавника рукою:

— Посидіти з нею? Оглянути її, ви маєте на увазі?

— Ні, — заперечив Джиммі. — Просто посидіти з нею.

Ґрін пильно подивився на них:

— Так, бачу, що так воно і є. Навіщо вам таке знадобилося?

— Цього я вам не можу сказати, Морі.

— О.

Він налив усім кави, сів разом з ними і надпив:

— Не занадто міцна. Дуже гарна. У неї було щось таке? Щось заразливе?

Джиммі з Беном перезирнулися.

— Не в загальноприйнятому сенсі цього слова, — зрештою сказав Джиммі.

— Ви хотіли б, аби я щодо цього тримав рота на замку, еге?

— Так.

— А якщо приїде Норберт?

— З Норбертом упоратися я зможу, — сказав Джиммі. — Скажу йому, що Ріердон попрохав мене перевірити її на інфекційний енцефаліт. Він на те й не подивиться.

Ґрін кивнув:

— Норберту клепки не вистачає подивитись на власний годинник, хіба що хтось його попросить.

— Ну, то гаразд, Морі?

— Звісно, звісно. Я думав, ви казали про якусь велику послугу.

— Вона більша, ніж вам здається, мабуть.

— Коли я доп’ю свою каву, я поїду додому й подивлюся, що там за жах приготувала мені Рейчел на недільну вечерю. Ось ключ. Замкніть, коли йтимете, Джиммі.

Джиммі заховав ключа собі до кишені.

— Замкну. Ще раз дякую, Морі.

— Нема за що. Тільки зробіть мені теж послугу навзаєм.

— Звісно. Що?

— Якщо вона що-небудь скаже, запишіть це для нащадків.

Він почав було посміюватися, але побачив ідентичний вираз на їхніх обличчях і припинив.

За п’ять хвилин сьома. Бен відчував, як його тіло починає наливатись напругою.

— З таким само успіхом можете перестати позирати на годинник, — сказав Джиммі. — Вам не змусити його іти швидше позирками на нього.

Бен подививсь винувато.

— Я дуже сумніваюся, що вампіри — якщо вони взагалі існують — піднімаються навзаході сонця за астрономічним календарем, — сказав Джиммі. — Повної темряви ніколи не буває.

Однак він підвівся і вимкнув телевізор, обірвавши крякіт качки-каролінки.

Тиша, неначе ковдрою, накрила кімнату. Вони перебували в маніпуляційному приміщенні Морі Ґріна, де на столі з неіржавіючої сталі, обладнаному жолобами й ножними стременами, які можна було підтягувати або послаб­ляти, лежало тіло Марджорі Ґлік. Це нагадало Бену столи в шпитальних пологових залах.

Коли вони сюди увійшли, Джиммі відвернув з тіла простирадло і провів короткий огляд. Місіс Ґлік лежала в стьобаному, бордового кольору домашньому халаті і плетених капцях. На лівій гомілці в неї виднілася смужка лейкопластиру «Бенд-Ейд»[226], яка, ймовірно, прикривала поріз від гоління. Хоч як Бен відводив погляд, але його очі раз у раз повертались назад.

— Що ви думаєте? — спитав Бен.

— Не хотілося б робити остаточного висновку, коли наступні три години вирішать у той чи інший бік. Але її стан разюче схожий на той, який мав Майк Раєрсон, — жодної поверхневої синюшності, жодних ознак трупного задубіння чи початкового заклякання.

І, не кажучи більше нічого, він знову накрив її простирадлом.

Було 7:02.

Раптом Джиммі спитав:

— Де ваш хрест?

Бен здригнувся:

— Хрест? У мене його нема.

— Ви ніколи не були бойскаутом, — сказав Джиммі, розкриваючи свій саквояж. — Натомість я завжди приходжу підготовленим.

Він дістав два шпателі для огляду горла, зідрав з них захисний целофан і зв’язав їх під прямим кутом пластиром «Червоний Хрест»[227].

— Благословіть його, — звернувся він до Бена.

— Що? Я не вмію… я не знаю як.

— Тоді придумайте, — сказав Джиммі, і його приємне обличчя раптом видалося напруженим. — Ви ж письменник, ви мусите бути метафізиком. Заради Бога, поспішіть. Я думаю, зараз щось мусить статися. Хіба ви цього не відчуваєте?

І Бен відчув. Щось ніби згущувалося в тягучих лілових сутінках, поки ще невидиме, але вагоме й наелектризоване. Рот у нього пересох, і перш ніж заговорити, йому довелося облизнути собі губи:

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…

А потім, немов додумавшись, він додав:

— Во ім’я Діви Марії також. Благословляю цей хрест і… і…

Слова почали підноситися до його губ з раптовою, якоюсь моторошною впевненістю.

— Господь мій Пастир, — промовив він, і ці слова упали в похмуру кімнату, як камені падають у глибоке озеро, без жодних жмурів зникаючи з очей. — Тому в нестатку не буду. На пасовиськах зелених Він оселяє мене, до тихої води мене провадить! Він душу мою відживляє.

Голос Джиммі приєднався до його голосу, виспівом:

— Він провадить мене ради Ймення Свого стежками праведности. Йой, навіть ідучи крізь долину смертної тіні, я не побоюся жодного зла…

Нібито стало важко дихати як слід. Бен відчув, що все його тіло взялося гусячою шкірою і короткі волосинки на потилиці почали настовбурчуватися, наче шерсть на карку у пса.

— Твоє жезло й Твій посох — вони опора моя і втіха! Ти готуєш трапезу мені перед ворогами моїми; мою голову Ти вмащуєш оливою, наповнюєш мою чашу по вінця! Тільки добро й милосердя…[228]

Простирадло, яке покривало тіло Марджорі Ґлік, почало тремтіти. З-під простирадла випала рука і її пальці аритмічно затанцювали в повітрі, викручуючись і вигинаючись.

— Господи Христе, невже я це бачу, — прошепотів Джиммі. Обличчя його сполотніло і веснянки кидались в очі, як бризки на віконній шибці.

— …будуть зі мною всі дні мого життя, — закінчив Бен. — Джиммі, гляньте на хрест.

Хрест світився, сяйво переливалося через кулак Бена якимсь ельфійським потоком.

Тягучий, задавлений голос, скреготливий, мов черепки розбитого глечика, покликав у тиші:

— Денні?

Бен відчув, як у нього язик прилипає до піднебіння. Фігура під простирадлом уже сідала. Тіні в іще дужче потемнілій кімнаті рухалися, плазували.

— Денні, де ти, милесенький?

Простирадло з її обличчя спало жужмом на стегна.

Обличчя Марджорі Ґлік у цій напівтемряві виднілося блідим, схожим на місячне, колом, пронизаним тільки чорними дірами її очей. Вона побачила їх, і губи її задрижали, розкриваючись у погрозливому гарчанні обдуреної. Зникаюче світло дня зблиснуло на її зубах.

Вона скинула ноги зі стола; один з її капців спав і лежав залишений без уваги.

— Сидіть на місці, — наказав їй Джиммі. — Не намагайтесь рухатись.

Відповіддю було її гарчання, тьмяно-сріблястий звук, якийсь собачий. Вона зісковзнула зі стола, похитнулась і рушила до них. Бен уловив себе на тому, що дивиться в діри тих очей, і присилував себе відвернути погляд. Там були чорні, покраплені червоним галактики, у тих очах. Людина бачила там себе, вона потопала в них і раділа цьому.

— Не дивіться їй в обличчя, — застеріг він Джиммі.

Вони несвідомо позадкували від неї, дозволяючи їй заганяти їх до вузького коридору, що вів на сходи.

— Спробуйте хрестом, Бене.

Бен майже забув, що тримає хреста. Тепер він його підняв і той, здалося, спалахнув вогнем. Аж йому довелося примружитись. Місіс Ґлік видала розгублене сичання і скинула вгору руки, затуляючись. Риси її обличчя немов зіжмакалися, смикаючись і звиваючись, неначе клубок змій. Вона відхитнулась, ступивши крок назад.

— Нумо, отак її, — закричав Джиммі.

Бен рушив на неї, тримаючи хреста перед собою. Вона скарлючила пальці пазурами і різко майнула рукою по хрест. Бен встиг опустити його нижче її руки, а потім поткнув хрестом на неї. З її горла вирвався якийсь ридальний крик.

Подальше для Бена набрало темно-бордових тонів кошмару. Хоча попереду чекали гірші жахи, у наступні дні і ночі йому завжди ввижалася Марджорі Ґлік, яку він відганяє назад до стола трунаря, де поруч з одним плетеним капцем жужмом лежить простирадло, яке її перед тим покривало.

Вона відступала неохоче, її очі метались між ненависним хрестом і місцинкою в Бена на горлі, правіше його підборіддя. Ті звуки, що вивергалися з неї, були нелюдським белькотінням, і сичанням, і захлинанням, і було щось таке сліпо відпорне в її відступі, що вона почала здаватися якоюсь велетенською незграбною комахою. Бен подумав: «Якби я не тримав перед собою цього хреста, вона б розідрала мені нігтями горло і лигала б кров, яка рине з яремної вени й сонної артерії, немов людина, котра щойно вийшла з пустелі і помирає від спраги. Вона б купалася в ній».

Джиммі, який був обіч нього, тепер відірвався і обходив її зліва. Вона його не бачила. Тільки на Бена були спрямовані її очі, темні, наповнені ненавистю… напов­нені страхом.

Джиммі зайшов за стіл трунаря, а коли вона позадкувала повз нього, він скинув обидві руки і з судомним скриком ухопив її за шию.

Вона видала високий, верескливий зойк, звиваючись у його хватці. Бен побачив, як нігті Джиммі віддирають клапоть шкіри в неї на плечі, і звідти не виступило нічого — та рана зяяла, мов якийсь безгубий рот. А потім, неймовірно, вона пожбурила його через усю кімнату. Джиммі вві­гнався в куток, поваливши там зі столика портативний телевізор Морі Ґріна.

Вона опинилась на ньому вмить, перебігши туди згорбленим, шкрябким манером, що був ледь не павучим. Бен вихопив поглядом у мерехтінні тіней, як вона стрибає на Джиммі, розриває його комір, а потім хижацький кидок її голови вбік, роззявлені щелепи, і вже вона жирує на ньому.

Джиммі Коді закричав — тонким, відчайдушним криком вкінець приреченого.

Бен кинувся на неї, спіткнувшись об розбитий телевізор на підлозі і ледь не впавши. Він чув її хрипке дихання, наче шарудіння соломи, а під цими звуками цмокання й жвакання її губ.

Він ухопив її за комір халата і підсмикнув угору, забувши на мить про хрест. Її голова розвернулася з лячною прудкістю. Вирячені очі сяяли, підборіддя і губи були вимащені кров’ю, яка в цій майже суцільній темряві здавалася чорною.

Її віддих на його обличчі був гидким поза всякі межі, то був віддих могили. Наче в уповільненому кіно, він побачив, як її язик облизує зуби.

Він підняв хреста якраз коли вона смикнула його до себе в обійми, зробивши це з такою силою, що він відчув себе ганчір’яною лялькою. Закруглений кінець шпателя для горла, який був низом вертикалі хреста, ввігнався їй під підборіддя — а потім посунув угору без всякого спротиву плоті. Бена ошелешило спалахом якогось не-світла, який стався не перед його очима, а немов десь поза ними. Почувся гарячий, свинячий запах горілої плоті. Цього разу її крик пролунав на повне горло і був сповненим страждання. Бен радше відчув, аніж побачив, як вона віджахнулась назад, перечепилась об телевізор і повалилася на підлогу — одна біла рука відкинута вбік, щоб запобігти падінню. Вона підхопилася знову з вовчою спритністю, очі звужені від болю, але так само повні того її божевільного голоду. Плоть її нижньої щелепи курилася димом і була чорною. Вона гарчала на нього.

— Нумо, ти, курво, — хекав Бен. — Давай, давай.

Він знову тримав хрест перед собою, змушуючи її відступати спиною до дальнього лівого кутка приміщення. Коли зажене її туди, він збирався продерти хрест їй крізь лоба.

Але щойно лишень її спина притулилася до кутніх стін, вона видала таке високе, вискливе хихотіння, аж він скривився. То було так, наче виделкою шкрябають порцеляновий рукомийник.

— Навіть зараз дехто сміється! Навіть зараз ваше коло поменшало!

І просто перед його очима її тіло, здавалося, видовжується і стає прозорим. Якусь мить він думав, що вона досі тут, сміється з нього, а тоді біле сяйво вуличного ліхтаря знадвору освітило голу стіну, і лише швидкоплинне відчуття на його нервових закінченнях нібито повідомило, що вона всоталась у самі пори цієї стіни, мов дим.

Вона пропала.

А Джиммі кричав.

Він клацнув вмикачем флуоресцентних світильників на стелі і обернувся подивитись на Джиммі, але Джиммі був уже на ногах, притискаючи обидві долоні збоку до горла. Пальці зблискували яскраво-червоним.

— Вона вкусила мене! — стогнав Джиммі. — Ох, Господи Ісусе, вона вкусила мене!

Бен рушив до нього, намагався забрати в обійми, та Джиммі відштовхнув його. Очі його скажено бігали в очницях:

— Не торкайтесь мене. Я нечистий.

— Джиммі…

— Подайте мені мій саквояж. Господи, Бене, я відчуваю це в собі. Я відчуваю, як воно діє на мене. Заради Христа, подайте мені мій саквояж!

Той стояв у кутку. Бен його підніс, і Джиммі зразу його вхопив. Він пішов до маніпуляційного стола і поставив саквояж на нього. Мертвотно-бліде обличчя Джиммі блищало від поту. Кров немилосердно вихлюпувалася з глибокої рваної рани збоку на його шиї. Він сів на стіл, розстебнув саквояж і рився в ньому, дихаючи схлипами, з підсвистом, розкритим ротом.

— Вона вкусила мене, — бурмотів він у саквояж. — Той її рот, ох, Господи, її брудний смердючий рот…

Він дістав із саквояжа флакон дезінфектанту і послав ковпачок крутитися дзиґою по кахляній підлозі. Він відхилився назад, підтримуючи себе однією рукою, і перекинув флакон у себе над горлом, заливаючи рану, бризкаючи на слакси, на стіл. Кров розмивалася цівками. Він заплющив очі і скрикнув раз, потім ще раз. Флакон не здригнувся в його руці.

— Джиммі, що я можу…

— Одну хвилинку, — пробурмотів Джиммі. — Зачекайте. Вже краще, я думаю. Почекайте, просто почекайте…

Він відкинув геть флакон, і той розлетівся на друзки по підлозі. Промиту дочиста від порченої крові рану було ясно видно. Бен побачив, що там не один, а два пробої неподалік яремної вени, одна з цих ран жахливо вивернута.

Джиммі витяг із саквояжа ампулу і шприц. Він здер з голки захисне покриття і завів її в ампулу. Руки в нього так дико тремтіли, що йому довелося штрикати двічі. Він наповнив шприц і подав його Бену:

— Від правця, — сказав він. — Вколіть мені. Сюди.

Він простягнув руку, вивернувши її так, щоб відкрити пахву.

— Джиммі, це вас приб’є.

— Ні. Ні, аж ніяк. Робіть.

Бен узяв шприц і запитально подивився Джиммі в очі. Той кивнув. Бен ввів голку.

Тіло Джиммі нап’ялося, як ресорно-пружинна сталь. Якусь мить він був скульптурою в агонії, кожна жилка рельєфно випнута з переконливою очевидністю. Потроху-помалу він почав розслаблюватись. Тіло його здригалося, реагуючи, і Бен побачив, що на його обличчі сльози змішуються з потом.

— Прикладіть до мене хреста, — попрохав він. — Якщо я досі брудний після неї, він… він щось зі мною зробить.

— Чи й справді?

— Я впевнений, що так. Коли ви гнали її, я підняв очі і мені схотілось погнатися за вами. Не доведи Боже, хотілось напасти. І я подивився на цей хрест і мені… мені ледь не вивернуло живіт.

Бен приклав хреста йому до шиї. Нічого не сталося. Його сяйво — якщо там взагалі було якесь сяйво — цілком зникло. Бен прибрав хрест.

— Гаразд, — сказав Джиммі. — Гадаю, це все, що ми можемо зробити.

Він знову порився в своєму саквояжі, знайшов згорток із двома пігулками і розтрощив їх собі до рота.

— Нарк, — сказав він, — великий винахід. Дякувати Богу, я перед цим сходив до клозету… перед тим, як це сталося. Здається, я все-таки обісцявся, але вийшло не більше шести крапель. Ви зможете накласти пов’язку мені на шию?

— Гадаю, так, — сказав Бен.

Джиммі вручив йому бинт, лейкопластир і хірургічні ножиці. Нахилившись до шиї, Бен побачив, що шкіра довкола ранок набула бридкої, загуслої червоності. Коли він обережно притиснув туди тампон, Джиммі здригнувся. Він сказав:

— Іще б пару тих хвилин і, боюся, я б здурів. Серйозно, в клінічному сенсі здурів. Її губи на мені… кусає мене… — Підстрибнув борлак, коли він ковтнув клубок в горлі. — І коли вона це робила, Бене, мені те подобалося. У мене реально сталась ерекція. Ви в таке можете повірити? Якби вас тут не було, якби нікому було її відтягнути, я би… я би їй дозволив…

— Облиште, — сказав Бен.

— Є ще одне, що я мушу зробити, що мені не подобається.

— Що саме?

— Зараз. Подивіться на мене хвилинку.

Бен закінчив накладати пов’язку і відхилився трохи назад, щоби поглянути на Джиммі:

— Що…

І раптом Джиммі йому зацідив. Зірки вибухнули у Бена в мозку, він ступив три п’яних кроки назад і важко осів. Він похитав головою і побачив, що Джиммі обережно злізає зі столу і йде до нього. Бен гарячково намацував хрест, думаючи: «Ось воно, те, що називають закінченням у стилі О. Генрі, дурний ти гівнюче, дурний ти, дурний…»

— Усе гаразд? — питав у нього Джиммі. — Перепрошую, але воно якось трохи легше, коли не знаєш, що станеться.

— Що, заради Христа…

Джиммі сів поряд з ним на підлогу:

— Зараз я розкажу вам нашу історію, — сказав він. — Вона збіса благенька, але я цілком певен, що Морі Ґрін її підтвердить. Це збереже мені мою практику, а нас обох убереже від в’язниці чи божевільні… хоча наразі не так це мене хвилює, як те, щоб залишатися на волі і якогось дня побити цих… назвіть їх, як вам заманеться, істот. Ви це розумієте?

— Таке прагнення, авжеж, — сказав Бен. Він торкнувся своєї щелепи і скривився. Лівіше підборіддя з’явилась припухлість.

— Коли я оглядав місіс Ґлік, хтось увірвався сюди і напав на нас, — продовжив Джиммі. — Той хтось одним ударом нокаутував вас, а потім скористався мною, як боксерською грушею. Коли я з ним зчепився, той хтось, щоб вирватись, мене вкусив. Це все, що ви чи я пам’ятаємо. Все. Зрозуміло?

Бен кивнув.

— На тому парубку була якась темна френч-куртка, можливо чорна, а може синя, і зелена або сіра в’язана шапка. Це все, що ви бачили. Окей?

— Ви коли-небудь думали про те, щоби кинути лікарство на користь кар’єри письменника?

Джиммі усміхнувся:

— Мої творчі здібності виявляються тільки в моменти надзвичайної своєкорисності. Ви запам’ятали нашу історію?

— Звісно. І я не думаю, що вона аж така благенька, як вам самому це може здаватися. Врешті-решт, це тіло не перше, яке зникло останнім часом.

— Сподіваюся, вони це врахують. Але окружний шериф — особа значно тямовитіша, аніж про нього може думати Паркінс Ґіллеспі. Нам треба триматися сторожко. Не прикрашати цю оповідку.

— Як вважаєте, почне хто-небудь в офіційних органах вбачати у всьому цьому характерні ознаки?

Джиммі похитав головою:

— Жодного шансу, ніколи в світі. Нам доведеться непримітно поратися з цим самотужки. І пам’ятайте, з цього моменту ми кримінальні злочинці.

Невдовзі після цього він пішов до телефону і подзвонив Морі Ґріну, а потім окружному шерифу Гомеру Мак-Казліну.

Бен знову повернувся до Єви приблизно о п’ятнадцятій хвилині після півночі і в порожній кухні на нижньому поверсі зробив собі чашку кави. Він неспішно її пив, перегортаючи події цього вечора з усією інтенсивністю відтворення їх у пам’яті людини, яка щойно уникла падіння з високої скелі.

Окружний шериф був високим лисіючим чоловіком. Він жував тютюн. Рухався він повільно, але його очі зблискували спостережливістю. Із задньої кишені штанів він витяг величезний, пошарпаний записник на ланцюжку, а з-під зеленого шерстяного жилета дістав старомодну, з товстим корпусом авторучку. Поки двоє його помічників розсипали пилок, шукаючи відбитки пальців, та фотографували, він опитував Джиммі і Бена. Поза ними тихенько стояв Морі Ґрін, час від часу кидаючи спантеличені погляди на Джиммі.

Що привело їх до поховального салону Ґріна?

Джиммі взяв це на себе, виклавши історію про енцефаліт.

Старий док Ріердон про це знав?

Ну, ні. Джиммі вважав, що краще все тихо перевірити, перш ніж комусь про це розповідати. Док Ріердон відомий тим, що буває, ну, занадто балакучим інколи.

І що з тим енцефаяктамйого? Воно в цієї жінки було?

Ні, майже напевне ні. Він закінчив свій огляд перед тим, як увірвався той чоловік у френч-куртці. Він (Джиммі) не хоті би — і не може — стверджувати, як ця жінка померла, але безумовно це сталося не через енцефаліт.

Вони можуть описати того парубка?

Вони відповідали, дотримуючись тієї історії, про яку домовилися. Бен ще додав коричневі робочі черевики, щоб вони не зовсім скидалися на Близнюка з Близняком[229].

Мак-Казлін поставив ще кілька запитань, і Бен уже почав вважати, що вони виберуться з цього без якихось серйозних наслідків, коли шериф обернувся до нього і спитав:

— А ви тут чого, Міерзе? Ви ж не лікар.

Його пильні очі доброзичливо кліпали. Джиммі роз­тулив було рота, щоб відповісти, але шериф угамував його одним помахом руки.

Якщо своїм раптовим випадом Мак-Казлін мав намір налякати Бена до винуватого виразу обличчя або жесту, то цього не сталось. Бен був занадто висотаний емоційно, щоб на таке реагувати. Виявитися впійманим на неправдивому свідченні не здавалося йому аж таким приголомшливим після всього того, через що він перед тим пройшов.

— Я письменник, не лікар. Я пишу романи. Наразі я пишу книжку, де один з важливих другорядних персонажів — син трунаря. Я просто хотів зазирнути за лаштунки. Я напросився приїхати сюди з Джиммі. Він мені сказав, що не волів би розкривати, що в нього тут за справа, тож я й не розпитував.

Він потер собі підборіддя, де вже виросла невеличка тверда гуля:

— Я отримав більше, ніж сподівався.

Мак-Казлін зовні не виявив ні розчарування, ні задоволення відповіддю Бена.

— Таки незле отримали. Ви ж той парубок, шо написав «Дочку Конвея», еге?

— Так.

— Моя дружина читала один шматок у якомусь жіночому журналі. Чи не в «Космополітені». Дико реготала. Я теж переглянув і не побачив нічо’ кумедного в маленькій дівчині, обдовбаній наркотою.

— Так, — сказав Бен, дивлячись йому в очі. — Я також не вбачаю в цьому нічого кумедного.

— Ця нова книжка, та, шо ви її зараз, кажуть, пишете, вона про Лігво?

— Так.

— Ма’ть, вам було б варто дати її прочитати Мо Ґріну, — зауважив Мак-Казлін. — Хай би поглянув, чи правильно ви подали там трунарську справу.

— Ця частина ще не написана, — сказав Бен. — Я завжди роблю дослідження, перед тим як писати. Так легше.

Мак-Казлін збентежено похитав головою:

— Ви знаєте, ваша розповідь точнісінько ніби з якоїсь із отих книжок про Фу Манчу[230]. Сюди вламується якийсь парубок, побива двох дужих чоловіків і зника з трупом бідної жінки, померлої з невідомих причин.

— Послухайте, Гомере… — почав Джиммі.

— Ви мені не «гомеркайте», — відказав Мак-Казлін. — Мені це не подобається. Мені не подобається нічого з цього. Цей енцефаліт заразний, чи не так?

— Так, він інфекційний, — обережно відповів Джиммі.

— Й однак ви привезли сюди з собою цього письменника. Знаючи, шо вона може буть заражена чимсь таким.

Джиммі знизав плечима і сердито видав:

— Я не сумніваюся у вашій фаховості, шерифе. Вам варто змиритися з моєю. Енцефаліт — це доволі млявоплинна інфекція, яка повільно набирає силу в людському кровообігу. Я вирішив, що тут не буде жодної небезпеки ні для кого з нас. А наразі, чи не краще б вам було спробувати з’ясувати, хто поцупив тіло місіс Ґлік — Фу Манчу чи ще хтось — чи ви просто розважаєтеся, допитуючи нас?

Мак-Казлін видав глибоке зітхання зі свого неабиякого черева, закрив записника і знову впакував його в глибини задньої кишені.

— Ну, ми пустимо поголоску, Джиммі. Сумніваюсь, щоб ми дістали з того багато користі, хіба шо той чудій нарисується десь знову — якщо взагалі тут був якийсь чудій, у чому я сумніваюсь.

Джиммі звів угору брови.

— Ви мені брешете, — терпляче проказав Мак-Казлін. — Я це розумію, оці мої помічники тут це розуміють, ма’ть, навіть дядько Мо це розуміє. Я не знаю, скіки в цьому брехні — багато чи мало — але я знаю, шо не зможу довести, шо ви брешете, оскіки ви обидва тримаєтеся однакової історії. Я міг би запроторити вас обох до холодної, але правила кажуть, шо я мушу дозволити вам один телефонний дзвінок, тож навіть зелений шмаркач щойно з юридичної школи висмикне вас на волю з тим, що я до вас маю, чого не назвати інакше як «Підозрою на невідоме махлярство». І я певен, шо ваш адвокат не зелений шмаркач щойно з юридичної школи, еге ж?

— Ні, — сказав Джиммі. — Не шмаркач.

— Та я б однак’во вас замкнув, влаштував вам мороку, але от маю таке відчуття, шо брешете ви не через те, шо вдіяли щось протизаконне.

Шериф наступив на педаль сміттєвого бачка з неіржа­віючої сталі при підніжжі трунарського столу. Кришка підскочила вгору, і він стрелив у бачок коричневим струменем тютюнового соку. Морі Ґрін здригнувся.

— Чи не хотів би хтось із вас скорегувати свою розповідь? — запитав він тихо, і тепер уже без тієї загумінкової гугнявості в голосі. — Тут серйозна справа. Ми маємо чотири смерті в Лігві, і всі чотири тіла зникли. Я хочу знати, що відбувається.

— Ми розповіли вам все, що знаємо, — зі спокійною твердістю сказав Джиммі. Він прямо дивився на Мак-Казліна. — Якби ми могли розповісти більше, ми б це зробили.

Мак-Казлін дивився на нього так само проникливо:

— Ви перелякані до всирачки, — сказав він. — Ви і цей письменник, обидва. У вас вигляд такий, як у деяких хлопців був у Кореї, коли їх виводили з передової.

На них дивилися помічники шерифа. Бен із Джиммі не сказали нічого.

Мак-Казлін зітхнув знову:

— Катайте, забирайтесь звідси. Я хочу бачити вас у моєму офісі завтра о десятій для надання письмових свідчень. Якщо вас не буде о десятій, я пошлю патрульну машину вас допровадити.

— Вам не доведеться цього робити, — сказав Бен.

Мак-Казлін із сумом подивився на нього й сказав:

— Вам слід би писати книжки з більшим сенсом. Як той парубок, що пише оті романи про Тревіса Мак-Ґі[231]. Ото захопливі речі, не відірватися.

Бен підвівся від столу і помив після кави чашку в раковині, затримавшись, щоб подивитися крізь вікно в чорноту ночі. Що зараз там відбувається? Марджорі Ґлік нарешті приєдналася до свого сина? До Майка Раєрсона? Флойда Тіббітса? Карла Формена?

Він відвернувся і пішов нагору.

Решту ночі він спав з увімкнутою настільною лампою, а той хрест зі шпателів для горла, який поборов місіс Ґлік, залишив на столику праворуч себе. Останньою думкою перед тим, як його забрав сон, було питання: чи з Сюзен все гаразд, чи вона в безпеці?