Салимове Лігво

Розділ чотирнадцятий. Лігво (ІV)

З «Календаря старого фермера»:

Захід сонця в неділю, 5 жовтня 1975 року, о 7:02 вечора; схід сонця у понеділок, 6 жовтня 1975 року, о 6:49 ранку. Період темряви над Єрусалимовим Лігвом під час конкретно цього оберту Землі, за тринадцять днів після весняного рівнодення, тривав одинадцять годин і сорок сім хвилин. Місяць був молодик. Щоденний вірш у «Старому фермері» цього дня був таким: «Менше сонця видано — сливе увесь врожай зібрано».

Від Портлендської метеостанції:

Найвища температура в період темряви була 62°, зафіксована о 7:05 вечора. Найнижча температура була 47°, зафіксована о 4:06 ранку[254]. Розсіяна хмарність, опадів нуль. Вітри північно-західні від п’яти до десяти миль на годину.

З реєстраційного журналу поліції Камберлендського округу:

Нічого.

Ніхто не оголосив на ранок 6 жовтня Єрусалимове Лігво померлим; ніхто не розумів, що воно мертве. Як і людські тіла попередніх днів, воно виказувало всі подобизни життя.

Руті Кроккет, яка весь вікенд пролежала в ліжку блідою і хворою, сконала вранці у понеділок. Це зникнення пройшло непоміченим. Її мати, накрившись парусиновим брезентом, лежала в погребі, за полицями зі своєю консервацією, а Ларрі Кроккет, який прокинувся вже дуже пізно, просто подумав, що його дочка сама зібралася й пішла до школи. Він вирішив не ходити в офіс цього дня. Він почувався слабким і вимотаним та бездумним. Грип чи щось таке. Світло різало йому очі. Він встав і опустив жалюзі, коротко скрикнувши, коли сонячний промінь упав йому прямо на руку. Якось, коли йому покращає, треба буде замінити шибку в цьому вікні. Дефектне віконне скло — це не жарт. Отак можеш повертатись додому в сонячний день і побачити, як твій будинок швидко-прудко догорає, а ті страхові п’явки в головній конторі назвуть це спонтанним загорянням і не сплатять. Він зробить це, щойно йому покращає. Ларрі подумав про горнятко кави й відчув у шлунку нудоту. Він побіжно подивувався, де це його дружина, та потім ця тема вислизнула йому з голови. Він повернувся до ліжка, намацуючи пальцем у себе зразу під підборіддям дивний поріз від гоління, натягнув ковдру на бліду щоку і знову заснув.

Тим часом його дочка вже спала в емальованій темряві викинутого холодильника впритул із Дадом Роджерсом — у нічному світі її нового існування вона прийняла його залицяння серед нагорнутих курганів сміття вельми прихильно.

Лоретта Старчер, міська бібліотекарка, також зникла, хоча нікому в її безконтактному житті старої діви було це зауважити. Вона тепер перебувала на темному і затхлому третьому поверсі публічної бібліотеки Єрусалимового Лігва. Цей третій поверх завжди тримали замкненим (єдиний ключ був у неї, вона завжди носила його на ланцюжку в себе на шиї), за винятком тих випадків, коли якомусь особ­ливому прохачу вдавалося переконати її, що він достатньо сильний, достатньо інтелігентний і достатньо моральний, щоб отримати особливу видачу. Зараз вона покоїлася там сама, свого роду перше видання, таке ж неторкнуте, як колись, коли вперше з’явилося у цей світ. Її обкладинку, так би мовити, ніколи навіть не було розпечатано.

Зникнення Вірджила Ретбана також пройшло непоміченим. Френклін Боддін прокинувся в їхній халупі о дев’ятій, неуважно відзначив, що тапчан Вірджа вільний, нічого про це не подумав і почав вилазити з постелі, подивитися, чи нема пива. І повалився назад — ноги геть гумові, голова обертом.

«Йсусе, — подумав він, знову спливаючи в сон. — Чим то ми доганялися вчора? Стерном?»[255]

А під хатиною, у прохолоді опалого за двадцять сезонів листя і серед галактики іржавих пивних бляшанок, закиданих сюди крізь зяючі дошки підлоги в передній кімнаті, лежав, чекаючи ночі, Вірджил. У темній глині його мозку, мабуть, були видіння рідини більш жагучої, ніж найкраще шотландське віскі, більш упійної, ніж найкраще вино.

Єва Міллер зауважила відсутність Пронози Крейґа на сніданку, але вона мало думала про це. Надто заклопотана вона була, керуючи потоком до пічки й від пічки, поки її пансіонери нашвидкуруч партолили свої сніданки, а потім чвалали геть, подивитися в очі черговому робочому тижню. Потім вона була надто заклопотана наведенням ладу і миттям тарілок того клятого Ґровера Верілла й нікчемного Мікі Сильвестера, які обидва роками вперто ігнорували приліплене над раковиною оголошення «Будь ласка, помийте свій посуд».

Але коли знову у день уповзла тиша і несамовите здуття сніданкових трудів спало до мірної рутини повсякденних справ, вона знову заскучала за ним. Понеділок був днем забирання сміття на Залізничній вулиці, і Проноза завжди виносив великі зелені мішки з покиддю до бровки, щоби звідти Роял Сноу закидав їх до свого старого, ветхого ваговоза «Інтернешенел Гарвестер»[256]. Сьогодні зелені мішки досі залишалися на сходах заднього ґанку.

Вона пішла до його кімнати і стиха постукала.

— Еде?

Відповіді не було. Якогось іншого дня вона б припустила, що він перепив, і просто виставила мішки сама, трішки дужче звичайного підібгавши губи. Але цього ранку тонка ниточка якогось занепокоєння прошила її, тож вона повернула дверну ручку і зазирнула:

— Еде, — стиха погукала вона.

Кімната була порожня. Вікно над узголів’ям ліжка було відчинене, незграйно лопотали фіранки, пурхаючи досередини й надвір за примхами легкого вітерцю. Постіль була зім’ята і Єва бездумно почала її заправляти, руки самі робили свою роботу. Коли підступала до другого боку ліжка, її правий лофер на чомусь хруснув. Вона опустила очі й побачила на підлозі розтрощене дзеркало в роговій оправі. Вона підняла його і вертіла в руках, хмурячись. Це було дзеркало матері Пронози, і якось він був відхилив пропозицію скупника антикваріату, який давав за нього десять доларів. А це ж було вже після того, як Проноза почив пити.

Єва, взявши з комірчини у коридорі совок, замітала на нього скло повільними, задумливими рухами. Вона подумала, що спати учора ввечері Проноза пішов тверезим і після дев’ятої не було місця, де він міг би купити пива, хіба що під’їхати якоюсь попутною машиною до Делла або в Камберленд.

Вона висипала осколки розбитого дзеркала до сміттєвого кошика Пронози, побачивши на коротку секунду промельки своїх відображень. Вона зазирнула до сміттєвого кошика, але жодної порожньої пляшки там не знайшла. Та й взагалі, потайне пиття було не в стилі Еда Крейґа.

«Гаразд. Він з’явиться».

Проте, спустившись униз, не позбулася неспокою. Не дозволяючи сама собі це свідомо визнати, вона розуміла, що її почуття до Пронози дещо глибші за дружню увагу.

— Мем?

Вона здригнулася зі своїх думок і роздивлялася незнайомця в її кухні. Незнайомець був малим хлопчаком, акуратно одягненим у вельветові штани і чисту блакитну футболку.

«Вираз лиця такий, наче він з велосипеда впав».

Обличчя його здавалося знайомим, але Єва не могла точно пригадати, чий він. З якоїсь з отих нових родин там, на Джойнтер-авеню, радше за все.

— Містер Бен Міерз тут живе?

Єва вже майже спитала, чому він не в школі, та потім облишила це. Обличчя в нього було дуже серйозним, навіть суворим. Під очима були сині западини.

— Він спить.

— Можна мені почекати?

Гомер Мак-Казлін прямо з поховального салону Ґріна поїхав на Брок-стріт, додому до Нортонів. Була вже одинадцята година, коли він дістався туди. Місіс Нортон була в сльозах, а Білл Нортон, хоча й здавався спокійним, безперервно курив зі змарнілим обличчям.

Мак-Казлін погодився поширити опис дівчини. Так, щойно лише щось почує, він зателефонує. Так, він перевірить лікарні на всій території, це звичайна практика (а також морги). Собі він подумав, що дівчина могла поїхати десь від досади. Мати призналася, що між ними сталася сварка і дівчина говорила про переїзд із дому.

Та проте він вирішив проїхатися кількома бічними дорогами, одне вухо звично нашорошивши до потріскування електростатичних розрядів, що лунали з радіо, підвішеного під приладовою панеллю. За кілька хвилин по півночі, наближаючись до міста по Брукс-роуд, спрямований ним на узбіччя прожектор зблиснув на металі — легковик, що стояв у лісі.

Він зупинився, здав назад, вийшов. Ту машину було припарковано наполовину на старій, занедбаній лісовій просіці. «Шеві Вега», світло-коричнева, два роки віком. Він витяг із задньої кишені свій записник на важкому ланцюгу, перегорнув бесіду з Беном і Джиммі й посвітив ліхтариком на автомобільний номер, який йому назвала місіс Нортон. Саме той. Це машина дівчини, авжеж. Справа стає серйознішою. Він поклав на капот долоню. Холодний. Вона тут стоїть довгенько.

— Шерифе?

Легкий, безтурботний голос, немов дзеленькання дзвоників. Чому його рука впала на руків’я пістолета?

Він обернувся і побачив дочку Нортонів: неймовірно гарна на вроду, вона підходила до нього попідручки з якимсь незнайомцем — молодим чоловіком з волоссям, немодно зачесаним від лоба прямо назад. Мак-Казлін посвітив ліхтариком йому в обличчя й отримав дивне враження, ніби промінь просто пронизує це обличчя наскрізь, не освітлюючи його жодною мірою. І хоча вони йшли, вони не залишали по собі слідів на м’якій землі. Він відчув страх і застережне збудження в нервах, його рука стиснулась на пістолеті… а потім розслабилася. Він клацнув вимикачем ліхтарика і пасивно чекав.

— Шерифе, — промовила вона, і тепер її голос був низьким, пестливим.

— Як добре, що ви приїхали, — сказав незнайомець.

Вони накинулися на нього.

Тепер його машина стояла далеко в ожинному, бакаїстому глухому закуті дороги Глибока Просіка, звідки навряд чи було змигнути бодай проблиску хрому крізь суцільне плетиво ялівцю, папороті та казна-чого ще. Мак-Казлін скарлючено лежав у багажнику. Радіо викликало його з регулярними інтервалами, залишаючись без уваги.

Пізніше тієї ж ночі Сюзен зробила короткий візит до своєї матері, але великої шкоди не завдала; як п’явка, що підхарчувалася на повільному плавці, вона була задоволена. Разом з тим, вона отримала запрошення і тепер могла приходити туди, коли їй заманеться. Новий голод гризтиме наступної ночі… кожної ночі.

Того ранку в понеділок Чарлз Ґріффен розбудив свою дружину трохи пізніше п’ятої, обличчя в нього було кислим, покарбованим сардонічними борознами злості. Надворі ревіли недоєні, з повними вим’ями корови. Притичину цієї ночі він підсумував п’ятьма словами: «Ті кляті хлопці десь втекли».

Але вони нікуди не втікали. Денні Ґлік знайшов Джека Ґріффена і погодувався на ньому, а Джек пішов до кімнати свого брата Гела, нарешті припинивши його журбу щодо школи, книжок і непоступливого батька навіки. Тепер вони обоє лежали в глибині накиданої на верхній сінник величезної купи сіна, з половою у волоссі і ніжними порошинками пилку, що танцювали в темних, безприпливних каналах їхніх носів. Вряди-годи миша прокрадалася по їхніх обличчях.

Зараз по землі вже розливалося світло, і всі злі істоти спали. Це мусив бути гарний осінній день, свіжий і ясний, наповнений сонячним світлом. Великою мірою місто (не знаючи, що воно мертве) вирушить на свої роботи, не маючи щонайменших підозр про роботу минулої ночі. Згідно зі «Старим фермером», у понеділок захід сонця настане о 7:00 вечора, рівно.

Дні коротшали, рухаючись до Гелловіна, а поза ним — у зиму.

Коли за чверть до дев’ятої Бен зійшов униз, Єва промовила від раковини:

— Там дехто чекає на вас, на ґанку.

Він кивнув і вийшов крізь задні двері, досі в капцях, очікуючи побачити або Сюзен, або шерифа Мак-Казліна. Але візитером виявився малий, поміркований хлопчик, який сидів на верхньому східці ґанку й уважно дивився на місто, що спроквола поверталося до своєї вранішньої понеділкової життєдіяльності.

— Агов? — погукав Бен, і хлопчик притьмом обернувся.

Вони дивилися один на одного протягом невеличкого часу, але Бену цей момент здався чудернацьки розтягнутим, і відчуття якоїсь нереальності затопило його. Зовнішньо цей хлопчик нагадав йому того хлопчика, яким колись був він сам, але тут було дещо більше за це. Він відчув, ніби якийсь тягар осів йому на зашийок, немов у якийсь химерний спосіб він передчув більш ніж ймовірне поєднання їхніх життів. Це повернуло його думкою до того дня, коли він познайомився в парку із Сюзен, і як їхня перша легковажна розмова здавалася химерно важкою, обтяженою натяками на майбутнє.

Мабуть, хлопчик відчув щось подібне, бо його очі дещо розширилися, а рука знайшла поручень ґанку, немов для підтримки.

— Ви містер Міерз, — промовив хлопчик, і це не було запитанням.

— Так. Боюся, ти маєш переді мною перевагу.

— Мене звуть Марк Петрі, — сказав хлопчик. — У мене для вас погані новини.

«А він їх таки дійсно має», — безрадісно подумав Бен, намагаючись згнітити серце проти того, що зараз може почути — але коли воно прозвучало, це стало тотальною, шокуючою несподіванкою.

— Сюзен Нортон тепер одна з них, — сказав хлопчик. — Барлоу запопав її в тому будинку. Але я вбив Стрейкера. Принаймні, я думаю, що вбив.

Бен намагався заговорити і не зміг. Йому заціпило горло.

Хлопчик кивнув, невимушено переймаючи справу на себе:

— Мабуть, ми могли б проїхатися у вашій машині і поговорити. Я не хочу, щоб мене хтось тут побачив. Я прогулюю школу і вже на слизькому зі своїми батьками.

Бен щось сказав — він сам не зрозумів що. Після мотоциклетної аварії, у якій загинула Міранда, він підхопився з дороги ошелешений, але неушкоджений (окрім невеликої подряпини на тильному боці лівої руки, не забуваймо цього, Пурпуровими серцями[257] нагороджували й за менше), до нього, відкидаючи дві тіні у світлі вуличного ліхтаря та передніх фар вантажівки, підійшов її водій — дебелий, лисіючий чоловік, з авторучкою в нагрудній кишені білої сорочки, і він зміг прочитати викарбуване золотими літерами на корпусі тієї авторучки «Френк. Мобіл. Автоза», бо решта ховалася в кишені, Бен проникливо здогадався, що решта літер там «правка», елементарно, мій любий Ватсоне, елементарно[258]. Той водій вантажівки щось сказав Бену, він не запам’ятав що, а потім узяв Бена лагідно за руку, намагаючись відвести його з дороги. Бен побачив біля великих задніх коліс меблевого фургона одну туфлю Міранди на пласкій підошві і відштовхнув того водія, і рушив туди, а водій ступив два кроки за ним слідом і сказав: «Не варто б тобі туди, друже». А Бен подивився на нього тупо, сам неушкоджений, окрім невеликої подряпини на тильному боці руки, і хотів сказати цьому водію, що п’ять хвилин тому цього не сталося, хотів сказати цьому водію, що в якомусь паралельному світі ще за квартал звідси вони з Мірандою повернули на розі ліворуч і їдуть зараз у якесь абсолютно інакше майбутнє. Збирався натовп, люди виходили з винної крамниці на одному розі й маленького молочного бару на другому. І він тоді почав відчувати те, що відчуває зараз: складний і жахливий взаємовплив ментального і фізичного, який є початком прийняття, і єдиним аналогом цього відчуття є зґвалтування. Шлунок немов провалюється кудись. Губи німіють. Ріденька піна збирається на піднебінні. У вухах дзвенить. Здається, що шкіра на яєчках повзе й підтягується. Розум, ховаючи власне обличчя, постійно відвертається від самого себе, немов від нестерпно різкого світла. Він удруге відштовхнув доброзичливі руки водія вантажівки і пішов до тієї туфельки. Підібрав її. Перевернув. Засунув пальці всередину, і устілка там досі була теп­лою від її стопи. З туфелькою в руках, він пройшов на два кроки далі і під передніми колесами вантажівки побачив розчепірені ноги Міранди у жовтих «ренґлерах», які вона натягала з такою безтурботністю і невимушеною смішливістю вдома, перед виїздом. Неможливо було повірити, що дів­чина, яка натягала ці слакси, зараз мертва, проте прийняття там уже було присутнім, у його череві, у роті, у яйцях. Він застогнав уголос, і саме тоді таблоїдний фотограф зробив знімок для газети Мейбел. Одної туфлі нема, одна взута. Люди дивилися на її босу ступню так, ніби ніколи раніше босої ноги не бачили. Він ступив два кроки геть, і нахилився, і…

— Мене зараз знудить, — сказав він.

— Та й гаразд.

Бен відступив за свій «сітроен» і, вхопившись за дверну ручку, перегнувся навпіл, і відчув, як його заливає мороком, і в тому мороці з’явилось обличчя Сюзен, воно усміхалося йому і дивилося на нього тими її прекрасними, глибокими очима. Він знову розплющив очі. Йому майнуло, що, мабуть, хлопчик бреше, або щось плутає, або він несосвітенний покидьок. Утім, ця думка не принесла йому надії. Цей хлопчик не скидався на такого. Він обернувся й подивився хлопчику в обличчя і прочитав там співчуття — і більше нічого.

— Сідай, — сказав він.

Хлопчик заліз до машини, і вони поїхали. Єва Міллер дивилася з кухонного вікна, як вони від’їжджають, лоб її взявся зморшками. Щось погане відбувається. Вона це відчувала, це відчуття переймало її точно так, як переймав неясний, похмурий страх того дня, коли загинув її чоловік.

Вона підвелася і набрала Лоретту Старчер. У слухавці йшли і йшли гудки без відповіді, аж поки вона її не поклала назад на важіль. Де Лоретта може бути? Певне ж, не у бібліотеці. Та зачинена по понеділках.

Вона сиділа, безпорадно дивлячись на телефон. Вона відчувала, що в повітрі віє духом якоїсь великої катастрофи — можливо, чогось не менш жахливого за ту пожежу п’ятдесят першого року.

Зрештою вона підняла слухавку знову і зателефонувала до Мейбел Вертс, яка була переповнена насущними плітками і прагнула їх ще й ще. Такого вікенду місто не знало вже багато років.

Бен вів машину навмання, без цілі, а Марк тим часом розповідав свою історію. Він розповідав її добре, почавши з тієї ночі, коли перед його вікном з’явився Денні, і закінчивши своєю візитеркою сьогоднішнього передсвітанку.

— Ти впевнений, що це була Сюзен? — запитав Бен.

Марк Петрі кивнув.

Бен раптом зробив повний розворот і помчав назад по Джойнтер-авеню.

— Куди ви їдете? До…

— Не туди. Поки ні.

— Чекайте. Стоп.

Вони вийшли обоє. Перед цим вони повільно їхали по Брукс-роуд при підніжжі Марстенового пагорба. Той лісовий путівець, де Мак-Казлін був помітив «вегу» Сюзен. Зараз обоє вловили сонячний відблиск на металі. Вони рушили покинутою просікою разом, без балачки. Там були глибокі, запилені колії від коліс і висока трава росла між ними. Десь цвірінькала якась пташка.

Машина знайшлася швидко.

Бен завагався, потім зупинився. У нього знову замлоїло в животі. Руки взялися холодним потом.

— Піди подивися, — промовив він.

Марк підійшов до машини і нахилився біля вікна з водійського боку.

— Ключі в замку,— гукнув він назад.

Рушивши було до машини, Бен вдарив об щось ногою. Поглянувши вниз, він побачив, що в пилюці лежить револьвер .38 калібру. Він його підібрав і покрутив у руках. Той був дуже схожим на револьвер поліцейського зразка.

— Чий це? — спитав Марк, підходячи. У руці він тримав ключі Сюзен.

— Не знаю.

Бен перевірив запобіжник, переконався, що його ввімк­нуто, і поклав револьвер собі до кишені.

Марк простягнув йому ключі, Бен їх узяв і пішов до «веги», почуваючись ніби вві сні. Руки у нього тремтіли, і йому довелося двічі тицяти, перш ніж він вставив правильний ключ у замок багажника. Він повернув ключ і, не дозволяючи собі думати, потягнув угору задній капот.

Вони зазирнули туди разом. У багажнику лежало запасне колесо, домкрат і більше нічого. Бен різко видихнув.

— Тепер? — спитав Марк.

Якусь мить Бен не відповідав. Коли врешті відчув, що його не зрадить голос, він сказав:

— Ми поїдемо до мого друга, його звуть Метт Бьорк, він зараз лежить у шпиталі. Він саме займається вивченням вампірів.

У погляді хлопчика залишалась нагальність:

— Ви мені вірите?

— Так, — сказав Бен, і почуте вимовленим уголос це слово ніби підкріпило його, надало йому ваги. Відмінити це вже стало неможливо. — Так, я тобі вірю.

— Це той містер Бьорк, який у старшій школі, так же? Він теж про це знає?

— Так. І ще його лікар.

— Доктор Коді?

— Так.

Розмовляючи, обидва дивилися на машину так, немов це був виявлений ними в цьому сонячному лісі на захід від міста релікт якоїсь темної, забутої раси. Відчинений багажник зяяв, мов рот, і Бен його затріснув, тупе «клац» замка луною відгукнулося в його серці.

— А після того, як ми там поговоримо, — сказав він, — ми поїдемо у Дім Марстена й дістанемо того сучого сина, який це зробив.

Марк дивився на нього, не ворухнувшись:

— Це може бути не таким легким, як ви думаєте. Вона теж буде там. Вона тепер його.

— Він пошкодує, що взагалі з’явився у Салимовому Лігві, — тихо проказав Бен. — Поїхали.

До шпиталю вони приїхали о дев’ятій тридцять, і в палаті Метта застали Джиммі Коді. Той подивився на Бена не усміхнено, а потім його очі з зацікавленням перестрибнули до Марка.

— Маю для вас одну погану новину, Бене. Сю Нортон зникла.

— Вона тепер вампір, — безвиразно сказав Бен, і Метт охнув у своєму ліжку.

— Ви в цьому впевнені? — різко запитав Джиммі.

Бен кивнув пальцем на Марка Петрі і відрекомендував його:

— Це Марк, суботньої ночі у нього з візитом побував Денні Ґлік. Решту він зможе розповісти вам сам.

Марк розповів усе від початку до кінця, точно так, як перед цим він розповідав Бену.

Коли він закінчив, першим заговорив Метт:

— Бене, немає таких слів, щоби висказати, як мені жаль.

— Я можу вам дати дещо, якщо маєте потребу, — сказав Джиммі.

— Джиммі, я знаю, які мені потрібні ліки. Я хочу сьогодні ж виступити проти Барлоу. Зараз. До темряви.

— Гаразд, — сказав Джиммі. — Я відмінив усі мої виклики. І я дзвонив у офіс окружного шерифа. Мак-Казлін також пропав.

— Можливо, таким чином пояснюється оце, — сказав Бен і, діставши пістолет, опустив його на столик при ліжку Метта. Зброя виглядала дивною, недоречною в шпитальній палаті.

— Де ви це взяли? — спитав Джиммі, підбираючи пістолет.

— Біля машини Сюзен.

— Тоді я спробую здогадатися. Мак-Казлін поїхав додому до Нортонів невдовзі по тому, як залишив нас. Там він отримав інформацію про Сюзен, включно з маркою, моделлю і номером її автомобіля. Потім він вирушив об’їжджати бічні дороги, просто про всяк випадок. І…

Гнітюча тиша в палаті. Ніхто з них не мав бажання її підтримати.

— У Формена досі зачинено, — сказав Джиммі. — І чимало тих старих, які труться біля крамниці Кроссена, скаржилися щодо звалища. Ніхто вже тиждень не бачив Дада Роджерса.

Вони похмуро перезирнулись.

— Минулого вечора я говорив з отцем Каллагеном, — сказав Метт. — Він погодився приєднатися за умови, якщо ви двоє — плюс Марк, звичайно — спершу зайдете до тієї нової крамниці і побалакаєте зі Стрейкером.

— Я не думаю, що він сьогодні бодай з кимось балакатиме, — сказав Марк спокійно.

— Що ви про них з’ясували? — спитав Джиммі в Метта. — Є що-небудь корисного?

— Ну, гадаю, я склав докупи деякі деталі. Стрейкер має бути людиною-дозорним псом і особистим охоронцем цієї істоти — щось на кшталт фаворита з людей. Він мав прибути в місто задовго до появи Барлоу. Потрібно було виконати певні ритуали — для уласкавлення Темного Отця. Бачте, навіть Барлоу має над собою пана.

Метт подивився на них понуро.

— Я маю підозру, що ніхто ніколи не знайде й сліду Ралфі Ґліка. Я думаю, він був вхідним квитком для Барлоу. Стрейкер його вхопив і приніс у жертву.

— Паскудник, — промовив Джиммі стримано.

— А Денні Ґлік? — запитав Бен.

— Спершу Стрейкер пускав йому кров, — сказав Метт. — Це був дарунок його пана. Перша кров вірному слузі. Пізніше Барлоу взявся за цю роботу сам. Але Стрейкер виконав й іншу послугу для свого пана до того, як сюди прибув сам Барлоу. Хтось із вас знає яку?

Якусь мить панувала тиша, а потім Марк цілком упевнено сказав:

— Собака, яку той чоловік знайшов на воротах цвинтаря.

— Що? — перепитав Джиммі. — Навіщо? Навіщо б йому було таке робити?

— Білі очі, — сказав Марк і запитально подивився на Метта, котрий закивав, дещо здивований.

— Всю ніч я куняв над цими книжками, не знаючи, що серед нас є вчений-знавець.

Хлопець трохи зашарівся.

— Марк каже абсолютно правильно. Згідно з кількома перехресними посиланнями на фольклор і надприродне, один зі способів відлякати вампіра — це намалювати білі «янгольські очі» над справжніми очима чорного собаки. Вінів Док був цілком чорним, окрім двох білих плям. Він називав їх його фарами — вони були в Дока прямо над очима. Він дозволяв собаці вільно бігати вночі. Стрейкер, мабуть, його примітив, убив, а потім повісив на воротах цвинтаря.

— А як щодо цього Барлоу? — запитав Джиммі. — Як він потрапив у місто?

Метт знизав плечима:

— Не можу точно сказати. Я думаю, засновуючись на легендах, ми мусимо припустити, що він старий… дуже старий. Він міг змінювати своє ім’я десятки разів або й тисячу. Він міг бути, в той чи інший час, уродженцем майже кожної країни в світі, хоча, я підозрюю, його походження має бути румунським, або мадярським, або угорським. Наразі не має великого значення, як саме він потрапив у місто… хоча я не здивувався б, дізнавшись, що до цього приклав свою руку Ларрі Кроккет. Він тут. Оце важливо.

— Тепер ось що ви мусите зробити: коли туди підете, візьміть із собою кілок. І зброю, на той випадок, якщо Стрейкер досі живий. Для цього згодиться револьвер шерифа Мак-Казліна. Кілок мусить пробити серце, бо інакше вампір знову повстане. Джиммі, ти зможеш це перевірити, щоб переконатися. Коли проб’єте його кілком, ви мусите відрізати йому голову, напхати до рота часнику і перевернути її в труні лицем донизу. У більшості історій про вампірів — голлівудських та інших — пробитий кілком вампір майже миттєво знищується, розсипаючись на пил. У реальному житті цього може не статися. Якщо так, ви мусите якось обтяжити труну і кинути її в текучу воду. Я би запропонував Роялову річку. Маєте якісь запитання?

Запитань не було.

— Добре. Кожен із вас мусить мати при собі пляшечку зі святою водою і трохи гостії. І, перш ніж вирушати, кожний мусить висповідатися перед отцем Каллагеном.

— Я не думаю, щоби хтось із нас був католиком, — сказав Бен.

— Я, — сказав Джиммі. — Позацерковний.

— Однак ви відбудете сповідь і каяття. Тоді ви вирушите очищеними, омитими Христовою кров’ю… чистою кров’ю, неоскверненою.

— Гаразд, — сказав Бен.

— Бене, ви спали з Сюзен? Вибачте мені, але…

— Так, — відповів Бен.

— Тоді ви мусите забити кілок. Спершу в Барлоу, а потім у неї. Ви єдиний у цій маленькій експедиції, кому було завдано особистої шкоди. Ви діятимете як її чоловік. І ви не повинні вагатися. Ви даруватимете їй звільнення.

— Гаразд, — знову повторив Бен.

— І понад усе, — погляд Метта оббіг їх усіх, — нізащо не дивіться йому в очі! Якщо ви це зробите, він ухопить вас і оберне проти інших, навіть коштом вашого власного життя. Згадайте Флойда Тіббітса. Через це так небезпечно мати з собою зброю, навіть якщо вона необхідна. Джиммі, ти візьмеш револьвер і триматимешся трохи позаду. Якщо тобі треба буде оглянути Барлоу або Сюзен, віддаси його Марку.

— Зрозуміло, — сказав Джиммі.

— Не забудьте купити часнику. І троянди, якщо зможете. Джиммі, та маленька квіткарня у Камберленді досі працює?

— «Північна красуня»? Гадаю, так.

— Біла троянда кожному з вас. Приплетіть їх собі до волосся або повісьте на шию. І ще раз повторюю — не дивіться йому в очі! Я міг би тримати вас тут і розповісти ще сотню інших речей, але вам краще вирушати. Вже десята година, та й отець Каллаген може передумати. Зичу вам удачі, з вами будуть мої молитви. Авжеж, молитися — це неабиякий виверт для такого старого агностика, як я. Проте не думаю, що я тепер аж такий агностик, яким був колись. Це Карлайл сказав: «Якщо людина скидає Бога з престолу в своєму серці, тоді його місце мусить посісти Сатана?»[259]

Ніхто не відповів, а Метт зітхнув:

— Джиммі, я хочу краще роздивитися твою шию.

Джиммі підступив до ліжка і задрав підборіддя. Ранки були явно проколами, але вони вже заскориніли і, схоже, гарно заживали.

— Поболює? Свербить?

— Ні.

— Тобі вельми пощастило, — сказав Метт, уважно вдивляючись.

— Я починаю думати, що це найбільша моя удача у всьому житті.

Метт відкинувся назад у ліжку. Його обличчя мало виснажений вигляд, очі були глибоко запалими.

— Якщо твоя ласка, я прийму ту пігулку, від якої відмовився Бен.

— Я скажу комусь із медсестер.

— Я посплю, поки ви виконуватимете вашу роботу, — сказав Метт. — Пізніше є ще інша тема… ну, поки що досить цього.

Його очі перекинулися на Марка:

— Хлопчику, вчора ти вчинив дивовижну річ. Нерозумно, необачно, але дивовижну.

— Вона заплатила за це, — тихо промовив Марк, зчепивши перед собою руки. Вони тремтіли.

— Так, і, можливо, вам доведеться заплатити знову. Комусь із вас або й усім вам. Не недооцінюйте його! А тепер, якщо ви не проти, я дуже втомлений. Я читав майже всю ніч. Подзвоніть мені тієї ж хвилини, як роботу буде зроблено.

Вони пішли. У коридорі Бен подивився на Джиммі і спитав:

— Він вам нікого не нагадує?

— Нагадує, — сказав Джиммі. — Ван Гелсинґа[260].

О чверть по десятій Єва Міллер спустилася до підвалу взяти два слоїки кукурудзи, щоб віднести місіс Нортон, яка, за словами Мейбел Вертс, злягла. Більшу частину вересня Єва оперативно гарувала у паркій кухні з консервацією, бланшуючи та вкладаючи овочі до посудин «Болл»[261], запечатуючи домашні конфітюри парафіновими заглушками. Тепер у її бездоганно охайному підвалі з земляною долівкою акуратними рядами стояли на полицях понад дві сотні скляних слоїків — консервування було одною з великих розрад Єви. Пізніше, коли осінь переплине в зиму і наблизяться свята, вона додасть до своїх припасів фарш із сухофруктів.

Запах вразив її, щойно вона відчинила двері підвалу. «Восподи, твоя воля», — бурмотнула вона собі під ніс і почала обережно, неначе вбрідаючи у загиджений басейн, сходити донизу. Її чоловік вибудував цей підвал самотужки, обмурувавши стіни камінням для прохолодності. Час від часу ондатра, або байбак, або норка залізали в широкі щілини і помирали там. Мабуть, саме це й зараз сталося, хоча Єва не могла пригадати, щоби сморід бодай колись бував таким сильним.

Вона досягла долівки підвалу і рушила вздовж стін, мружачись у слабенькому жеврінні двох п’ятдесятиватних лампочок згори. Треба їх замінити на сімдесятп’ятки, подумала Єва. Вона взяла консервацію, кожний слоїк чітко позначений синім написом її власним акуратним почерком КУКУРУДЗА (і в кожному згори скибочка червоного перцю), та продов­жила далі свою інспекцію, навіть протиснулася у закамарок позаду величезного багатоканального бойлера. Нічого.

Повернувшись назад до сходів, що вели нагору, до її кухні, вона знову роззирнулася довкола, нахмурена, руки в боки. Цей великий підвал став значно охайнішим, після того як вона два роки тому найняла отих двох хлопців Ларрі Кроккета, щоб вони збудували за її будинком сарай для знаряддя. Тут лише цей бойлер, схожий на імпресіоністську скульптуру богині Калі, з його безліччю рурок, що вигинаються на всі боки; зимові рами, які їй треба скоро повставляти, бо вже ж і жовтень настав, а опалення таке дороге; стоїть накритий брезентом більярдний стіл Ралфа. Кожного травня вона ретельно чистила пилосмоком його сукно, хоча відтоді, як у 1959 році Ралф загинув, ніхто на ньому не грав. Більше тут майже нічого тепер нема. Хіба що коробка з книжками у паперових палітурках, які вона збирає для Камберлендської лікарні, совкова лопата для розгрібання снігу зі зламаним держаком, перфорована дошка, де на кілочках висять деякі старі інструменти Ралфа; скриня, в якій лежать штори, тепер уже, либонь, геть запліснявілі.

І все таки сморід існував.

Її очі зачепилися за маленькі дверцята, що вели вниз, до овочевого льоху, але їй не хотілося спускатись туди, не сьогодні. Крім того, стіни овочевого льоху суцільнобетонні. Навряд чи якась тваринка змогла б туди пролізти. І все таки…

— Еде, — погукала вона раптово, без жодної на те причини. Безгучний звук власного голосу її налякав.

Цей оклик завмер у непевно освітленому підвалі. Нумо, чому вона це зробила? Що тут, во ім’я Бога, міг робити Ед Крейґ, якби тут навіть було де сховатися? Пиячити? Отак спрожогу вона б не змогла пригадати в Лігві місця більш гнітючого для пиятики, ніж її підвал. Правдоподібніше, що він зараз десь у лісі з тим своїм непутящим приятелем Вірджем Ретбаном, просаджують чийсь бариш.

Однак вона затрималася ще на якусь зайву мить, обкидаючи поглядом підвал. Цей гнилий сморід жахливий, просто жахливий. Вона сподівалася, що їй не доведеться дезінфікувати свій підвал обкурюванням.

З останнім позирком на дверцята льоху вона пішла назад нагору.

Отець Каллаген вислухав їх, усіх трьох, а отже, поки його ознайомлювали з поточним станом справ, уже трохи перейшло за одинадцяту тридцять.

Вони сиділи в просторій і прохолодній вітальні будинку пароха, і сонце лилося у великі передні вікна лавами, які здавалися такими щільними, що хоч їх ріж. Задивленому на порошинки пилу, які мрійливо танцювали у сонячних струменях, Каллагену згадався десь бачений ним старий малюнок. Прибиральниця з мітлою здивовано втупилася очима в підлогу, звідки вона вже змела частину власної тіні. Він зараз почувався дещо схоже на це. Вдруге протягом двадцяти чотирьох годин він зіткнувся з рішучою неможливістю — тільки тепер ця неможливість підтверджена фактами від письменника, від поміркованого з вигляду малого хлопчика та від поважаного у місті лікаря. Та все ж таки неможливість є неможливістю. Неможливо змести власну тінь. Проте, як здається, саме це й сталося.

— Це було б значно легше сприйняти, якби ви могли зараз викликати грозу або збій в електромережі, — сказав він.

— Це щира правда. Запевняю вас, — сказав Джиммі. Його рука потягнулась до шиї.

Отець Каллаген підвівся і дістав дещо з чорного саквояжа Джиммі — два обтятих бейсбольних кийки із загостреними кінцями. Він покрутив один з них у руках і промовив:

— Один момент, місіс Сміт. Це анітрохи не боляче.

Ніхто не засміявся.

Каллаген повернув кілки назад, підійшов до вікна і подивився на Джойнтер-авеню.

— Всі ви дуже переконливі, — сказав він. — І гадаю, я маю додати одну маленьку деталь, якої ще немає у вашій картині.

Він обернувся до них:

— У вітрині меблевої крамниці «Барлоу & Стрейкер» висить оголошення. Там написано: «Зачинено до подальшого оповіщення». Я сьогодні зранку, відразу ж о дев’ятій годині, пішов туди, щоб особисто обговорити довільні твердження містера Бьорка з вашим таємничим містером Стрейкером. Крамниця зачинена і спереду, і ззаду.

— Ви мусите визнати, це збігається з тим, що розказує Марк, — зауважив Бен.

— Можливо. А можливо, це лише випадковий збіг. Дозвольте мені запитати вас знову: ви впевнені, що мусите залучити до цього католицьку церкву?

— Так, — сказав Бен. — Але, якщо доведеться, ми діятимемо без вас. Як на те вийде, я піду один.

— У цьому нема потреби, — промовив отець Каллаген, підводячись. — Слідуйте за мною через дорогу до церкви, джентльмени, і я вислухаю ваші сповіді.

Бен незграбно опустився на коліна в темряві сповідальні, у голові йому мішалося, думки були уривчасті. Їх миготіння було плетеницею сюрреалістичних образів: Сюзен у парку; місіс Ґлік задкує від саморобного хреста з лікарських шпателів, її роззявлений рот — зсудомлена рана; Флойд Тіббітс вилазить з його машини смиканий, одягнений як опудало, нападає на нього; Марк Петрі нахиляється до вікна машини Сюзен. Перший і єдиний раз йому уявилася можливість того, що все це може бути сном, і його втомлений розум завзято за це вхопився.

В око йому впало щось у кутку сповідальні, і він підібрав ту річ, зацікавлений. То була коробочка від «Джуніор мінтс»[262], яка, мабуть, випала з кишені якогось малого хлопчика. Такий безсуперечний доторк реальності. Коробочка була реальна, відчутна на дотик під його пальцями. Цей кошмар був реальним.

Відкрилася маленька засувка. Він подивився туди, але нічого поза нею не побачив. Отвір перекривала непроглядна ширма.

— Що я мушу робити? — запитав він у тієї ширми.

— Скажіть: «Помилуй мене, Отче, бо я грішив».

— Помилуй мене, Отче, бо я грішив, — промовив Бен, і його голос звучав дивно й поважно в цьому тісному приміщенні.

— Тепер розкажіть мені про ваші гріхи.

— Про всі? — перепитав Бен ошелешено.

— Намагайтеся бути вибірковим, — сказав Каллаген, тон у нього був сухим. — Я знаю, що ми ще маємо дещо зробити до темряви.

Напружено думаючи і намагаючись тримати перед собою Десять заповідей як свого роду сортувальне сито, Бен почав. Справа не йшла легше, що далі він просувався. Не було відчуття катарсису — тільки гнітюче збентеження, яке супроводжувало цю розповідь чужій людині про буденні секрети свого життя. Проте він уже побачив, як цей ритуал може стати нав’язливою звичкою: такою ж гірко-принадливою, як проціджена спиртова розтирка для хронічного пияка, або певні картинки, заховані в туалеті за відсталою дошкою, для хлопчика-підлітка. Було в цьому щось середньовічне, щось осоружне — якийсь ритуальний акт відригування. Він вловив себе на тому, що згадує сцену з фільму Бергмана «Сьома печатка», де натовп обірваних покутників простує крізь вражене чорною чумою місто[263]. Ці грішники шмагали себе до крові березовим пагіллям. Огидність самовикриття у такий спосіб (і він, збоченськи, не дозволяв собі тут брехати, хоча міг би чинити це цілком переконливо) робила мету цього дня реальною в остаточному сенсі, і Бен майже побачив слово «вампір», написане на чорному екрані його власного мозку, але не в лячному стилі друкованої кіноафіші, а маленькими, економними літерами, створеними, щоби стати дереворитом або бути нашкрябаними на якомусь сувої. Він почувався безпорадним у лещатах цього чужорідного ритуалу, у розладі зі своїм часом. Ця сповідальня могла бути прямим каналом у ті часи, коли вовкулаки, й інкуби, і відьми були звично-стерпною частиною зовнішньої темряви, а церква — єдиним маяком світла. Вперше у своєму житті він відчув повільний пульс і здимання віків і побачив власне життя як слабеньку мерехтливу іскорку у величній споруді, яка, якщо її побачити ясно, могла б звести з розуму всіх людей. Метт не казав їм про концепцію отця Каллагена церкви як Сили, але зараз би Бен це зрозумів. Він відчував цю Силу в цій маленькій, сморідній комірці — як вона вбивається в нього, залишаючи його оголеним і жалюгідним. Він відчував це, як жодний католик, призвичаєний сповідатися з малого дитинства, відчувати не міг.

Коли він вийшов звідти, його живодайно вразило свіже повітря з прочинених дверей. Він витер собі шию долонею, і та повернулася назад у поту.

Вийшов Каллаген:

— Ви ще не закінчили, — сказав він.

Без слів, Бен вступив назад, але на коліна не став. Каллаген дав йому покуту — десять «Отченашів» та десять «Радуйся Марій».

— Я цієї не знаю, — сказав Бен.

— Я дам вам картку з текстом цієї молитви, — промовив голос по той бік ширми. — Ви можете їх пошепки промовляти, поки ми їхатимемо до Камберленда.

Бен якусь мить вагався:

— Знаєте, Метт таки мав рацію. Коли він сказав, що це буде важчим, ніж ми думаємо. З нас кривавий піт спливатиме, перш ніж це закінчиться.

— Ато? — промовив Каллаген.

Ввічливо чи з сумнівом? Бен не міг здогадатися. Він опустив очі й побачив, що досі тримає в руці ту коробочку «Джуніор мінтс». Конвульсивними стисканнями пальців правої руки він розчавив її до безформної паперової маси.

Вже було близько першої години, коли вони всі разом залізли до великого «б’юїка» Джиммі Коді і поїхали[264]. Ніхто з них не говорив. Отець Каллаген був у своєму фаховому уборі: сутана, комжа та біла стола з пурпуровою облямівкою. Кожному з них він дав пробірку води з кропильниці і благословив кожного хресним знаменням. У себе на колінах він тримав невелику срібну дароносицю, у якій лежали кілька шматочків гостії.

Спершу вони зупинилися біля Камберлендського кабінету Джиммі, і Джиммі залишив двигун працювати на холостих обертах, поки сам заходив туди. Вийшов він звідти в бахматій спортивній куртці, яка приховувала опуклість револьвера Мак-Казліна, і зі звичайним молотком «Крафтс­мен» у правій руці[265].

Бен подивився на нього з певним захопленням і краєм ока помітив, що Марк з Каллагеном також задивилися. Молоток мав синювату головку з воронованої сталі та обтягнутий перфорованою гумою держак.

— Лихий, авжеж? — завважив Джиммі.

Бен подумав про користання цим молотком на Сюзен, як триматиме його, забиваючи кілок їй між грудей, і відчув, ніби його шлунок спроквола перекидається, як той літак, що виконує повільну «бочку».

— Так, — сказав він і облизнув собі губи. — Він таки лихий, дійсно.

Вони заїхали до Камберлендського «Зупинися і скупися»[266]. Бен і Джиммі зайшли до супермаркету і зібрали весь часник, викладений на овочевій вітрині — дванадцять коробок білувато-сірих головок. Дівчина-касирка, звівши вгору брови, сказала:

— Рада, що цим вечором я не збираюся ні в яку довгу поїздку разом з вами, хлопці.

Виходячи, Бен безадресно промовив:

— Цікаво, на чому заснована ефективність часнику проти них? Щось таке в Біблії, або в якомусь прадавньому проклятті, або…

— Я підозрюю, що це якась алергія, — сказав Джиммі.

— Алергія?

Каллаген уловив останнє і попрохав їх пояснити, поки вони їхали до квіткарні «Північна красуня».

— О, так, я погоджуюся з доктором Коді, — сказав він. — Мабуть, це якась алергія… якщо він взагалі має гамівну дію. Пам’ятаймо, це досі не доведено.

— Дивна думка, як на священника, — сказав Марк.

— Чому? Якщо я мушу прийняти існування вампірів (і схоже на те, що я таки мушу, принаймні наразі), чи не мушу я також сприймати їх як істот поза межами всіх природних законів? Деяких, так напевне. Фольклор стверджує, що їх неможливо побачити в дзеркалі, що вони вміють обертатися на кажанів або на вовків чи птахів — так звані психопомпи — що вони можуть стоншувати свої тіла і прослизати крізь найкрихітніші щілини. Й одночасно ми знаємо, що вони бачать, і чують, і говорять… і, безумовно, вони мають відчуття смаку. Можливо, вони також відчувають дискомфорт, біль…

— І кохання?— запитав Бен, дивлячись прямо перед собою.

— Ні, — сказав Джиммі. — Я підозрюю, що кохання їм недоступне.

Він заїхав на невеличку парковку біля квіткарні у формі літери L, з прибудованою до неї оранжереєю.

Коли вони увійшли, над дверима дзеленькнув маленький дзвіночок і їх накрило важким ароматом квітів. Бен відчув нудоту від ваги солодкавої суміші цих пахощів, йому воно нагадало похоронні салони.

— Вітаю вас.

До них, тримаючи в одній руці вазон, підходив чоловік у полотняному фартуху.

Тільки-но Бен почав пояснювати, що їм треба, як той, похитавши головою, його перебив:

— Боюся, ви запізнилися. Приїздив один чоловік минулої п’ятниці і скупив весь асортимент троянд, які я мав у наявності, — червоні, білі й жовті. Нові я отримаю не раніше середи. Якщо бажаєте замовити…

— Який на вигляд той чоловік?

— Дуже імпозантний, — сказав хазяїн квіткарні, ставлячи долі свій вазон. — Високий, абсолютно голомозий. Пронизливі очі. Курив закордонні сигарети, судячи з запаху. Йому довелося тричі виносити квіти повними оберемками. Він складав їх у багажник якоїсь дуже старої машини, «доджа», я думаю…[267]

— «Паккард», — сказав Бен. — Чорний «паккард».

— Отже, ви його знаєте.

— У певному сенсі так.

— Він заплатив готівкою. Дуже незвично, зважаючи на обсяг придбання. Але, можливо, якщо ви з ним зв’яжетеся, він зможе вам продати…

— Можливо, — сказав Бен.

Сидячи знову в машині, вони це обговорили.

— Є одна крамниця у Фелматі, — з сумнівом почав отець Каллаген.

— Ні, — заперечив Бен. — Ні.

І розпач у його голосі, на межі істерики, змусив усіх озирнутися.

— А коли ми приїдемо у Фелмат і дізнаємося, що Стрейкер і там також уже побував? Що тоді? Портленд? Кіттері? Бостон? Хіба ви не розумієте, що відбувається? Він завбачив нас! Він водить нас за носа!

— Бене, будьте раціональним, — сказав Джиммі. — Чи не вважаєте ви, що нам варто принаймні…

— Хіба ви не пам’ятаєте, що казав Метт? «Не плекайте ілюзій, ніби, якщо він не може повставати вдень, він не зможе завдати вам шкоди». Погляньте на свій годинник, Джиммі.

Джиммі поглянув.

— Друга п’ятнадцять, — задумливо проказав він і подивився на небо, немов сумніваючись у правдивості того, що показує циферблат. Але той був правдивим; тіні вже потягнулися в інший бік.

— Він чекає на нас, — сказав Бен. — Він усю дорогу на чотири кроки випереджає нас. Чи ми насправді думали — як ми могли? — що він перебуватиме в блаженному невідан­ні щодо нас? Що він ніколи не враховував можливості викриття і протистояння? Нам треба зараз же їхати, а не витрачати решту дня, сперечаючись, скільки янголів можуть танцювати на головці шпильки.

— Він має рацію, — спокійно промовив Каллаген. — Я думаю, нам краще припинити балачки і вирушати.

— Тоді вперед, — підганяючи, закликав Бен.

Джиммі швидко, з вереском шин, виїхав з парковки квіткарні. Власник крамниці спостерігав за ними: троє чоловіків, і один з них священник, та ще якийсь малий хлопчик сиділи в машині з номерами ДОКТОР МЕДИЦИНИ і кричали одне на одного в сущому оскаженінні.

Джиммі Коді під’їжджав до Дому Марстена з Брукс-роуд, з невидного від містечка боку, і Доналд Каллаген, дивлячись на Лігво під цим новим кутом, подумав: «Ти бач, а він дійсно тяжіє над містом. Дивно, я ніколи цього не помічав. Знайшов собі ідеальне підвищення, вмостився на цьому високому пагорбі над перехрестями Джойнтер-авеню і Брок-стріт. Ідеальне підвищення та дуже близька до кругового 360° огляду панорама самого міста і належних йому земель». Це була величезна, неоковирна будівля, а з затуленими віконницями вона набирала в уяві взагалі тривожної, непомірної форми; дім став подібним до саркофага монолітом, утіленням фатуму.

А також це було місце і самогубства, і вбивства, що означало, що стоїть він на оскверненій землі.

Каллаген розтулив було рота, хотів це сказати, але вирішив, що не варто.

Джиммі Коді завернув на Брукс-роуд, і на мить дім затулило деревами. Потім вони порідшали і далі Коді вже завертав на заїзд. «Паккард» стояв просто надворі, перед гаражем, і Джиммі, вимкнувши двигун, дістав револьвер Мак-Казліна.

Каллаген відчув, як його вмент загарбала атмосфера цього обійстя.

Він дістав з кишені розп’яття — воно колись належало його матері — і повісив собі на шию, до свого власного. Жодна пташка не співала серед цих обібраних осінню дерев. Довга, пошарпана трава здавалася ще сухішою, ще більш позбавленою вологи, ніж припускав кінець цієї пори року; сама земля здавалася сірою і виснаженою.

Сходинки, що вели на ґанок, були дико покривленими, а на одному зі стовпів ґанку, звідки лише недавно зняли заборонне застереження, зберігся квадрат яскравішої фарби. Під старим, іржавим засувом на передніх дверях безцеремонно блищав новий єйльський замок.

— Крізь вікно, мабуть, як Марк… — почав було Джиммі непевно.

— Ні, — заперечив Бен. — Тільки через передні двері. — Ми їх виламаємо, якщо буде треба.

— Я не думаю, що постане така необхідність, — сказав Каллаген голосом, який здавався йому не його власним. Коли вони вилізли, він повів їх, не зупиняючись, щоби щось обдумати. Якась наснага — та сама стара наснага, що, як він був певен, була пропала назавжди, заволоділа ним з наближенням до дверей. Здавалося, дім нахиляється, майже оточуючи їх, зціджує власне зло крізь потріскані пори своєї фарби. Але Каллаген не вагався. Щезла будь-яка думка про зволікання. В останні моменти він не так сам їх вів, як щось його спонукувало.

— Во ім’я Бога Отця, — гукнув він, і його голос набув хрипкого, наказового звучання, яке змусило їх усіх згуртуватися ближче біля нього.

— Я наказую злу полишити цей дім! Демони, йдіть геть!

І сам не свідомий того, що зараз зробить, він угрів по дверях кулаком із затиснутим у ньому розп’яттям.

Спалах світла — пізніше всі погодилися, що дійсно палахнуло — різкий повів озону і хряск, немов заверещали самі дошки. Раптом вибухнула назовні лучкова фрамуга над дверима, і тієї ж миті велике еркерне вікно ліворуч, яке дивилося на галявину, харкнуло на траву своїм склом. Скрикнув Джиммі. Новий єйльський замок лежав у них під ногами, стоплений у якусь майже невпізнавану масу. Марк нахилився торкнути його і ойкнув.

— Гарячий, — сказав він.

Каллаген відступив від дверей, тремтячи. Він опустив очі на хрест у себе в руці.

— Це, безсумнівно, найдивовижніша подія з усіх, які траплялися в моєму житті, — промовив він.

Він поглянув на небо, немов сподівався побачити лице самого Бога, але небо залишалося байдужим.

Бен штовхнувся у двері, і ті легко прочинилися. Але він зачекав, щоби першим увійшов Каллаген. У передпокої Каллаген подивився на Марка.

— Підвал, — сказав хлопчик. — Туди треба через кухню. Стрейкер нагорі. Але… — він на мить замовк, нахмурившись. — Тут якось інакше. Не знаю, щось змінилося. Зараз не так, як було.

Спершу вони рушили нагору, і хоча Бен не вів перед, з наближенням до дверей в кінці коридору він відчув колючки дуже старого жаху. Зараз, майже через місяць від того дня, як він повернувся до Салимового Лігва, він удруге зазирне до тієї кімнати. Коли Каллаген розчахнув двері, Бен глянув вище… і відчув як — раніше ніж він встиг його стримати — у його горлі скипів і вирвався з рота крик. Високий, жіночий, істеричний.

Але там не Х’юберт Марстен висів з балки під стелею і не його привид.

Там висів Стрейкер, і підвішений він був дороги ногами, як свиня у забійному загоні, з навстіж розпанаханим горлом. Його осклілі очі дивилися на них, крізь них, поза них.

Він був знекровлений дощенту, збілілий.

— Благий Боже, — промовив отець Каллаген. — Благий Боже.

Вони повільно посунули до кімнати, Каллаген і Коді трохи попереду, Бен з Марком позаду, тримаючись близько один одного.

Стрейкеру було зв’язано ноги, потім його підтягнули вгору і прив’язали там. У якомусь дальнім кутку мозку Бену подумалося, що це мусила бути якась неймовірної сили людина — підтягнути мертву вагу Стрейкера до тієї межі, коли його повислі руки заледве не торкалися підлоги.

Джиммі торкнувся його лоба внутрішнім боком свого зап’ястя, потім потримав у руці долоню трупа:

— Помер він, мабуть, годин вісімнадцять тому, — сказав він і зі здриганням відпустив долоню. — Боже мій, який страшний спосіб… для мене це просто незбагненно. Чому… хто…

— Це Барлоу зробив, — сказав Марк. Він дивився на труп Стрейкера незмигними очима.

— І Стрейкер стратив, — сказав Джиммі. — Нема для нього вічного життя. Але чому саме так? Повісити догори ногами?

— Це ще за стародавньої Македонії, — сказав Каллаген. — Повісити труп свого ворога або зрадника догори ногами, щоб його голова замість неба дивилася у землю. Таким способом на Х-подібному хресті було розіп’ято святого Павла з перебитими ногами.

Заговорив Бен, і власний голос звучав для нього в горлі старим, запорошеним:

— Він нас так само цим відволікає. У нього є ще не менше сотні трюків. Ходімо.

Вони пішли за ним назад у коридор, спустилися сходами і далі в кухню. Опинившись там, він знову поступився проводом отцю Каллагену. Якусь мить вони просто дивилися один на одного, а потім на двері підвалу, які вели вниз — так само понад двадцять п’ять років тому Бен брався сходами нагору, щоби постати перед приголомш­ливим іспитом.

Коли священник відчинив двері, Марк відчув, як у ніздрі йому знову кинувся той огидний, гнилий запах — але й він зараз був інакшим. Не таким сильним. Менш зловісним.

Священник ступив униз по сходах. Але хлопчику все одно знадобилася вся сила волі, щоби рушити слідом за отцем Каллагеном до цього бункеру мертвяків.

Джиммі видобув у себе з саквояжа ліхтарик і клацнув вимикачем. Промінь освітив підлогу, мазнув по стіні і хильнувся назад. Затримавшись на мить на якомусь довгому ящику, він зрештою впав на стіл.

— Онде, — мовив Джиммі. — Дивіться.

Там лежав якийсь конверт, чистий і сяючий серед усієї цієї нечупарної темряви рясно-жовтим веленевим папером.

— Це якась каверза, — сказав отець Каллаген. — Краще його не торкатись.

— Ні, — промовив Марк. Він відчув полегшення разом з розчаруванням. — Його тут нема. Він пішов. Це для нас. Про всякі паскудства, мабуть.

Бен виступив наперед і підняв конверт. Він двічі перевернув його в руках — Марк побачив у світлі ліхтаря Джиммі, як тремтять Бенові пальці — а потім той, розірвавши, відкрив конверт.

Всередині знайшовся один аркуш, як і сам конверт, з розкішної велені, і всі згуртувалися біля Бена. Джиммі спрямував промінь ліхтарика на щільно списаний елегантним, павучо-тонким почерком папір. Вони читали листа разом, Марк трішки повільніше за інших.

4 жовтня

Дорогі мої молоді друзі.

Як люб’язно з вашого боку було завітати!

Я ніколи не цураюсь компанії; спілкування завжди було однією з найбільших насолод у моєму довгому і часто самотньому житті. Якби ви прибули ввечері, я з величезною радістю привітав би вас особисто. Однак, оскільки я мав підозри, що ви зробите вибір на користь денного часу, я вирішив краще перебути деінде.

Я залишив вам невеличкий знак моєї прихильності, певна дуже близька й дорога одному з вас особа зараз у тому місці, де я пробував свої дні, допоки не вирішив, що інша оселя може бути більш сприятливою. Вона дуже принадна, містере Міерзе, дуже смаковита, якщо дозволите мені такий маленький bon mot[268]. Сам я більше її не потребую, а отже, залишив її вам — як вам така ідіома? — для розігріву перед головною подачею. Для збудження вашого апетиту, якщо ваша ласка. Нумо, подивимося, як вам сподобається перекуска перед головною стравою, до якої ви намірилися, гаразд?

Юний містере Петрі, ви нагло позбавили мене найвірнішого і найефективнішого слуги, якого я бодай колись мав. Ви мене змусили, у непрямий спосіб, взяти участь у його знищенні; змусили мою власну спрагу приневолити мене. Безсумнівно, ви підкралися до нього нишком. Я з великим задоволенням дам вам раду. Вашим батькам спершу, я гадаю. Цієї ж ночі… або наступної… або позавтрашньої… А вже потім вам. Але ви обов’язково приєднаєтеся до моєї церкви в ролі хлопчика-хориста castratum.

І отець Каллаген — вони таки переконали вас прийти? Я думаю, так. Я спостерігав за вами доволі уважно, відтоді як прибув до Єрусалимового Лігва… десь так, як добрий шахіст вивчає гру свого супротивника, це коректне порівняння з мого боку? Хоча католицька церква й не належить до найстаріших моїх опонентів! Я вже був старим, коли вона була юною, коли її вірні ховалися у катакомбах Риму і малювали в себе на грудях риб, щоб упізнавати своїх між чужими. Я був сильним, коли цей маніжний клуб хлібоїдів і винопиїв, які поклонялися вівцеспасителю, був слабким. Мої обряди були вже древніми, коли ваших обрядів ще не було зачато. Проте я не схильний недооцінювати. Бо мудро знаюся як на шляхах добра, так і на шляхах зла. Я не пересичений.

І я пересилю вас. «Як?» — запитаєте ви. Хіба не носить Каллаген символу Чистоти? Хіба не виходить Каллаген хоч вдень, хоч уночі? Хіба нема чарів і зілля як християнських, так і язичницьких, про які мій добрий друг Метью Бьорк повідомив мене з моїми компаньйонами? Так, так, і знову так. Але я прожив довше за вас. Я підступний. Я не той змій, але є батьком зміїв.

Та все ж таки, скажете ви, цього недостатньо. І так воно й є. Зрештою, «отче» Каллагене, ви зійдете нінащо самі. Ваша віра у Чистість слабка і поступлива. Ваше проповідування любові — лише домисли. Тільки коли ви говорите про пляшку, ви знаєтеся на темі. Мої добрі, добрі друзі — містере Міерзе; містере Коді; юний містере Петрі; отче Каллагене — приємної вам гостини. Медок[269] тут чудове, запасене спеціально для мене покійним господарем цього дому, чиєю компанією я особисто не мав змоги насолодитися. Прошу, не відмовляйтеся від насолод, якщо все ще матимете смак до вина після виконання тієї роботи, яку наразі маєте перед собою. Ми зустрінемося знову, особисто, і в той час я виявлю кожному з вас мої вітання у більш особистий спосіб.

До того часу, adieu[270].

БАРЛОУ

Бен, тремтячи, дозволив листу впасти на стіл. Він подивився на інших. Марк стояв, стиснувши руки в кулаки, з викривленим, застиглим ротом людини, яка щойно ось вкусила щось гниле; Джиммі, його дивно хлопчаче обличчя напружене і бліде; отець Доналд Каллаген, очі в нього палали, губи відтягнулись донизу тремтливим луком. І один по одному вони подивилися на Бена.

— Ходімо, — сказав він.

Вони разом зайшли за ріг.

Паркінс Ґіллеспі стояв на передніх сходах цегляної будівлі міської управи і дивився крізь свій потужний бінокль «Цейс», коли під’їхала машина поліції міста і звідти виліз Ноллі Ґарденер, одночасно підсмикуючи на собі ремінь і виколупуючи зад штанів.

— Що робиться, Парку? — спитав він, піднімаючись сходами.

Паркінс без слів передав йому бінокля і мозолявим великим пальцем кивнув на Дім Марстена.

Ноллі подивився. Він побачив той старий «паккард» і припаркований перед ним якийсь новенький, бежевий «б’юїк». Наближення лінз було не зовсім достатньо, щоб роздивитися, що там у нього за номер. Ноллі опустив бінокль.

— А чи, бува, не дока Коді то машина, еге ж?

— Так, гадаю, його.

Паркінс вставив собі між губи «Пелл-Мелл» і черкнув кухонним сірником об цегляну стіну позаду себе.

— Я ніколи не бачив там жодної машини, крім того «паккарда».

— Так, авжеж, — промовив Паркінс задумливо.

— Гадаєш, нам варто під’їхати туди й поглянути? — спитав Ноллі з помітною відсутністю звичайного для нього ентузіазму. Він служив представником закону вже п’ять років, але досі був у захваті від своєї посади.

— Ні, — сказав Паркінс. — Я так міркую, ми просто дамо їй спокій.

Він дістав із жилетки годинник і клацнув узорчастою срібною кришкою, наче той залізничник, котрий звіряється з експресом. Рівно 3:41. Він звірив свій годинник з дзиґарем на ратуші, а потім знову запхнув його на місце.

— Як там воно вийшло з Флойдом Тіббітсом і малям Мак-Дуґаллів?

— Хтозна.

— О, — сказав Ноллі, на мить збентежений.

Паркінс завжди був небалакучим, але це для нього був новий рівень. Ноллі знову подивився крізь бінокль: без перемін.

— Схоже, у місті сьогодні тихо, — знову подав він голос.

— Так, — сказав Паркінс.

Він перебіг своїми вицвілими блакитними очима вздовж Джойнтер-авеню і по парку. І авеню, й парк були безлюдними. Вони були безлюдними майже весь день. Дуже помітно бракувало матерів, що вигулюють немовлят, і байдичів довкола Воєнного меморіалу.

— Дивні речі відбуваються, — ризикнув додати Ноллі.

— Так, — відгукнувся Паркінс, роздивляючись.

Як на останньому подиху, Ноллі закинув той шматочок розмовної наживки, якої Паркінс ніколи не лінувався підхопити: погоди.

— Хмариться, — сказав він. — Надвечір буде дощ.

Паркінс оглянув небо. Прямо над головою висіли пінисті баранці, а на південному заході вибудовувалася барикада хмар.

— Так, — сказав він і жбурнув геть недопалок сигарети.

— Парку, ти нормально почуваєшся, з тобою все гаразд?

Паркінс поміркував над цим.

— Нє, — сказав він.

— Ого, то в чому ж, у біса, річ?

— По-моєму, — сказав Ґіллеспі, — мені до всирачки страшно.

— Що? — скинувся Ноллі. — Чого?

— Хтозна, — сказав Паркінс і забрав назад свій бінокль. Він почав знову роздивлятися Дім Марстена, тоді як Ноллі, онімілий, застиг поруч з ним.

Поза столом, на якому було залишено лист, підвал робив L-подібний поворот, і тепер вони опинилися в тому місці, що колись використовувалося як винний льох. Мабуть, Х’юберт Марстен таки дійсно був бутлеґером, подумав Бен. Там стояли покриті пилом і павутинням малі й середні барила. По одній стіні тяглися хрещаті винні полиці і з деяких ромбовидних гнізд там досі стирчали старі магнуми[271]. Деякі з них давно вибухнули, і там, де колись чекало на чиєсь вибагливе піднебіння іскристе бургундське, тепер збудував собі дім павук. Інші, безсумнівно, перетворились на оцет; такий різкий запах витав у повітрі, мішаючись із повільним трухлявінням.

— Ні, — промовив Бен рівним голосом, як людина, що повідомляє видимий факт. — Я не зможу.

— Ви мусите, — сказав Каллаген. — Я не кажу, що це буде вам легко чи на краще. Тільки те, що ви мусите.

— Я не можу! — крикнув Бен. І цього разу слова луною відгукнулися в підвалі.

У центрі на підвищеному помості, вихоплена ліхтариком Джиммі Коді, нерухомо лежала Сюзен Нортон. Від плечей до стіп вона була вкрита запоною з простого білого льону, і коли вони підійшли до неї, ніхто не був здатен щось мовити. Зачудування поглинуло слова.

У житті вона була втішно гарненькою дівчиною, яка десь проминула свій поворот до вродливості (мабуть, лише на пару дюймів) не через якісь недоліки в рисах обличчя, а — просто ймовірно — лише тому, що її життя було таким спокійним і прозаїчним. Але тепер вона досягла вроди. Похмурої краси.

Смерть не поклала на неї свого відбитку. Її обличчя рожевіло рум’янцем, а губи її, неторкнуті помадою, були глибокого і палкого червоного кольору. Лоб був блідим, але бездоганним, шкіра вершковою. Очі були заплющені, спокійно лежали темні, оксамитово-сажні вії. Одна рука була зігнута в неї при боці, а друга легко перекинута через стан. Утім, загальне враження було не янгольської привабності, а холодної, відстороненої вроди. Щось у її обличчі — не заявлене, а лиш натяком — змусило Джиммі подумати про тих юних сайгонських дівчат, деяким не було ще й тринадцяти, які в провулках поза барами ставали навколішки перед солдатами, і то не перший і не сотий раз. Проте в тих дівчат зіпсутість була не злом, а тільки пізнанням цього світу, яке надійшло надто рано. Переміни в обличчі Сюзен були зовсім іншими — але якими саме, він не зміг би сказати.

Тут наперед виступив Каллаген і натиснув пальцями на пружність її лівої груді.

— Сюди, — сказав він. — У серце.

— Ні, — повторив Бен. — Я не зможу.

— Будьте її коханим, — сказав Каллаген м’яко. — Ще краще, будьте її чоловіком. Ви не завдасте їй болю, Бене. Ви її звільните. Єдино, кому буде боляче, це вам.

Бен німо дивився на священника. Марк дістав із чорного саквояжа Джиммі кілок і подав його без слів. Бен узяв його в руку, яка, здавалося, простягнулася на багато миль.

«Якщо я не думатиму про це, коли це робитиму, тоді мабуть…»

Але неможливо було про це не думати. І раптом йому на пам’ять навернувся один рядок з «Дракули», той забавний уривок з художньої вигадки, який не здавався більше йому забавним анінайменшим чином. То були слова Ван Гелсинґа до Артура Голмвуда, коли Артур постав перед точно таким жахливим завданням:

«Ми мусимо перейти через гіркі води, перш ніж нап’ємося солодкої».

Чи може бути солодкість для бодай когось із них коли-небудь знову?

— Заберіть його в мене! — простогнав він. — Не змушуйте мене цього робити…

Без відповіді.

Він відчув, як холодний, хворобливий піт заливає йому лоба і щоки, спливає по передпліччях. Здавалося, цей кілок, який ще чотири години тому був простим бейсбольним києм, наливається страшною вагою, немов на ньому зійшлися якісь невидимі, але титанічні силові лінії.

Він підняв кілок і притис його до лівої груді Сюзен, якраз над останнім застібнутим ґудзиком її блузи. Вістря продавило ямочку в її плоті, і Бен відчув, як у непереборному тику в нього почав смикатися край губ.

— Вона не мертва, — сказав він. Голос у нього був захрип­лим і грубим. Це була його остання лінія захисту.

— Ні, Бене, — промовив невблаганно Джиммі. — Вона Нечисть.

Він їм це вже довів: обернув манжетою тонометра її бездвижну руку і підкачав. Показало 00/00. Він приставив їй до грудей свій стетоскоп, і кожний послухав тишу всередині неї.

Щось вклали Бену в руку — через роки він так і не пригадає, котрий з них це туди вклав. Молоток. Молоток «Крафтсмен» з перфорованим гумовим держаком. Головка зблискувала в світінні ліхтарика.

— Зробіть це швидко, — сказав Каллаген. — І виходьте на денне світло. Решту зробимо ми.

«Ми мусимо перейти через гіркі води, перш ніж нап’ємося солодкої».

— Помилуй мене, Господи, — прошепотів Бен.

Він підняв молоток і вдарив. Молоток гахнув точно по верхівці кілка, і той драглистий трепет, що пробіг вгору по осиці, довіку являтиметься йому у снах. Очі її розчахнулись — великі й блакитні — немов від сили самого удару. Кров ринула вгору звідти, куди ввігнався кілок, яскравим, вражаючим потоком, ляпаючи Бену на руки, на сорочку, на щоки. Підвал умить заповнився її гарячим, мідним духом.

Дівчину затрусило на стільниці в корчах. Руки її підлетіли вгору й скажено билися в повітрі, неначе пташки. Ступні вибивали безладні, торохтливі дрібушки по деревині помосту. Рот її широко роззявився, явивши разючі, схожі на вовчі ікла, і вона, неначе пекельна сурма, зайшлася верескливими криками. З країв її рота ручаями лилася кров.

Молоток піднімався і падав: знову… знову… знову…

Мозок Бена повнився криками великих чорних ворон. Він вирував жахливими, незапам’ятовними образами. Руки у нього були багряними, кіл був багряним, багряним був молоток, що безжально злітав і падав. Ліхтарик у тремтячих руках Джиммі перетворився на стробоскоп, висвітлюючи оскаженіле, вискалене обличчя Сюзен стрибками і спалахами. Її зуби чикрижили плоть її власних губів, рвучи їх на шмаття. Кров бризками ляпала на свіже полотно покривала, яке Джиммі так акуратно був відвернув, залишаючи там схожі на китайські ієрогліфи узори.

А потім, раптом, спина її вигнулася як лук, а рот розтягнувся так, що, здавалося, зараз розірвуться щелепи. Із пробитої кілком рани вихлюпнувся потужний гейзер темнішої крові — майже чорної в цьому непевному, нервовому світлі: кров серця. Крик, що здійнявся зі звукової камери того роззявленого рота, надходив з усіх найглибших печер расової пам’яті і поза тим, сягаючи вологих потемків людської душі. Раптом з її рота і носа хвилею скипіла кров… і щось іще. У цьому слабенькому світлі воно було лише здогадом, тінню чогось обманутого і зруйнованого, що скинулося й зірвалося. Воно злилося з темрявою і щезло.

Сюзен відпружилася, розслабився рот, закриваючись. Її скалічені губи розтулилися в останньому шепітному імпульсі віддиху. На мить стрепенулись її повіки, і Бен поба­чив чи уявив, ніби побачив, ту дівчину, яку помітив у парку, коли вона читала його книжку.

Справу було зроблено.

Він позадкував, впустивши молоток, виставивши руки перед собою, нажаханий диригент, чия симфонія розбушувалася поза всі межі.

Каллаген поклав йому на плече долоню:

— Бене…

Він побіг.

Він спіткнувся, кинувшись угору по сходах, упав і порачкував до світла нагорі. Дитячий жах і дорослий жах злилися. Якби він озирнувся, він побачив би лише на відстані руки позаду себе Х’юбі Марстена (або, можливо, Стрейкера), який усміхається всім своїм роздутим, позеленілим обличчям, і мотузка врізалася глибоко йому в шию — і та усмішка являє не зуби, а ікла. Він скрикнув раз, жалюгідно.

Непевно, він почув вигук Каллагена:

— Ні, нехай іде…

Він прорвався через кухню і крізь задні двері надвір. Східці заднього ґанку подалися під його ногами, і він сторч головою бухнув на землю. Він підвівся на коліна, поповз, підхопився на рівні і кинув погляд собі за спину.

Нічого.

Дім маячив байдуже, геть завіялося його останнє зло. Він знову став просто будинком.

Бен Міерз стояв серед великого мовчання задушеного бур’янами заднього подвір’я, закинувши назад голову, засапано вдихаючи велетенські обіймища чистого повітря.

Восени ніч отак надходить до Лігва:

Спершу сонце послаблює свій ріденький контроль над повітрям, роблячи його холодним, змушуючи його згадати, що наближається зима, і зима буде довгою. Утворюються ріденькі хмарки і довшають тіні. Вони не мають тієї широчині, яку мають літні тіні; нема на деревах листя і нема в небі огрядних хмар, щоби робити їх рясними. Це голодні, лихі тіні, які угризають землю, як зуби.

Коли сонце наближається до обрію, його добродушна жовтавість, інфікуючись, починає глибшати, аж поки воно не заблищить гнівним помаранчевим запаленням. Воно накидає на обрій пістряве сяйво — загачену хмарами плаценту, яка навперемінку то червона, то помаранчева, то пурпурова, то фіолетова. Інколи хмари розходяться величними, повільними плотами, пропускаючи промені невин­ного, жовтого сонячного світла, яке пекуче журиться за літом, що проминуло.

Ось уже й шоста година, час вечері (у Лігві обід їдять опівдні, а ті коробки з ланчем, що їх чоловіки хапають з кухонних столів перед тим, як вийти за двері, відомі як «судки»). Мейбел Вертс — нездоровий жир старості тістом висить на її кістках — сидить над вареною курячою грудкою і чашкою чаю «Ліптон», з телефоном у себе біля ліктя. У Єви чоловіки вечеряють тим, що хто має: телевечерями[272], яловичою солониною з бляшанок, консервованою в бляшанках квасолею, яка скорботно не схожа на ту, яку їхні матері пекли весь недільний ранок і пообіддя багато років тому, їдять спагеті швидкого приготування або розігріті, куплені у Фелматському «Макдоналдсі» по дорозі з роботи додому гамбургери. Єва сидить у передній кімнаті, роздратовано граючи з Ґровером Веріллом у «джин раммі», гримаючи на інших, щоб витирали за собою жир і припинили вже в біса там брьохатися. Вони не можуть пригадати, щоб коли-небудь бачили її такою, як кішка, знервованою і агресивною. Але вони розуміють, чому Єва зараз така, навіть якщо цього не визнає вона сама.

Містер і місіс Петрі у себе в кухні їдять сендвічі, намагаючись розгадати дзвінок, який вони щойно були отримали, телефонний дзвінок від місцевого католицького священника отця Каллагена: «Ваш син зі мною. З ним усе гаразд. Невдовзі я його доставлю додому. До побачення». Вони обговорили, чи не варто зателефонувати місцевому правоохоронцю, Паркінсу Ґіллеспі, і вирішили поки ще зачекати. Вони відчували якогось роду переміни в своєму сині, який завжди був, як полюбляла це називати його мати, Непростим. Проте тіні Денні і Ралфі Ґліків манячили над ними, непромовленими.

Мілт Кроссен вечеряє молоком з хлібом у підсобці своєї крамниці. У нього збіса мізерний апетит, відтоді як ще у 68-му померла його дружина. Делберт Маркі, власник «У Делла», методично поглинає п’ять гамбургерів, які він власноруч підсмажив собі на грилі. Він їсть їх з гірчицею і купою сирої цибулі і ледь не цілий вечір скаржитиметься кожному, хто слухатиме, як його вбиває печія і гастрит. Доморядниця отця Каллагена, Рода Кьорлес, не їсть нічого. Вона тривожиться за отцем, який десь пхається по якихось дорогах. Герріет Дарем і її родина їдять свинячі реберця. Карл Сміт, удівець із 1957 року, має на вечерю одну варену картоплину і пляшку «Моксі»[273]. У Дерека Боддіна їдять шинку «Армор Стар» з брюссельською капустою[274].

— Гиддоота, — каже Річі Боддін, той детронізований знущальник, — ця брюссельська капуста.

— Щоб усю з’їв, а то я тобі сраку наверле підлатаю, — каже Дерек. Він її сам ненавидить.

У Реджі і Бонні Соєр на вечерю першорядний ростбіф, свіжозаморожена кукурудза, картопля-фрі, а на десерт шоколадний хлібний пудинг з кремом. Це все улюблені наїдки Реджі. Бонні, її синці тільки-но починають вицвітати, подає мовчки, з опущеними очима. Реджі їсть з розміреною, серйозною ретельністю, прикінчивши за вечерею три бляшанки «Баду». Бонні їсть навстоячки. Їй досі надто боляче сісти. Апетиту в неї майже немає, але вона все одно їсть, щоб Реджі не зауважив і не сказав чогось. Після того, як він її відлупцював того вечора, він змив в унітаз усі її пігулки і зґвалтував. І відтоді ґвалтував її щовечора.

На чверть до сьомої більшість страв було з’їдено, більшість пообідніх сигарет, сигар і люльок викурено, більшість столів прибрано. Посуд помито, витерто і поставлено на сушарки. Менших дітей виряджено у «Доктор Дентонс» й відіслано в іншу кімнату дивитися телевікторини, поки не надійде час сну.

Рой Мак-Дуґалл, який геть на лайно спалив повну пательню телячих стейків, лається і викидає їх — разом з пательнею й усім — до помийниці. Він одягає джинсову куртку і вирушає до «Делла», залишаючи ту кляту нікчемну свиню, свою дружину, сплячою в ліжку. Дитина померла, дружина лежні справляє, вечеря згоріла на пси. Час напитися. І, можливо — час зірватися з прикілка й котитися подалі з цього миршавого міста.

У маленькій квартирці другого поверху на Теґґарт-стріт, яка відбігає недалеченько від Джойнтер-авеню, закінчуючись глухим кутом поза будівлею міської управи, «лівий» дарунок богів отримує Джо Крейн. Він доїв мисочку «Пшеничної дерті»[275] і вже сідає подивитися телевізор, аж раптом відчуває, як обширний біль паралізує йому лівий бік грудей і ліву руку. Він думає: «Що це ще таке? Моторчик?». Як це буває, саме так воно й є. Джо підводиться і долає півшляху до телефону, коли біль зненацька здимається і валить його з ніг, як вола удар молота. Його маленький кольоровий телевізор белькоче собі далі й далі, і мине ще двадцять чотири години, перш ніж хтось знайде Джо. Його смерть, яка стається о 6:51 вечора, є єдиною природною смертю, що сталася в Єрусалимовому Лігві того 6 жовтня.

На 7:00 вечора пишнота кольорів на обрії скулилася до яскраво-помаранчевої смуги на заході, немов якісь горнила розпалювалися за виднокраєм цього світу. На сході вже зійшли зірки. Вони блищать статечно, як безжальні діаманти. Нема в них ні милосердя о цій порі року, ні втіхи для закоханих. Вони блищать у розкішній байдужості.

Меншим дітям надходить час лягати спати. Час вкладати батькам у ліжечка і колиски своїх малюків, усміхаючись на їхнє пхинькання, що ще рано, прохання залишити ввімкнутим світло. Батьки поблажливо відчиняють дверцята шаф, показуючи, що всередині нічого немає. А кругом них здіймається на темних крилах звірство ночі. Прийшов час вампіра.

Метт неглибоко дрімав, і коли увійшли Джиммі з Беном, майже миттєво скинувся, стискаючи пальці на хресті, який він тримав у правій руці.

Його очі стикнулися з очима Джиммі, пересунулися до Бенових… і загаялися.

— Що сталося?

Джиммі йому коротко розповів. Бен не сказав нічого.

— Її тіло?

— Ми з Каллагеном поклали труп обличчям униз у якийсь ящик, що був там, у підвалі, можливо, це саме той ящик, у якому Барлоу прибув до Лігва. Вкинули його у Роялову річку менше години тому. Ящик наповнили камінням. Скористалися машиною Стрейкера. Якщо хтось помітив її біля мосту, вони думатимуть, що це був він.

— Ви добре впоралися. Де Каллаген? І хлопчик?

— Поїхали до Марка додому. Його батькам треба розповісти все. Барлоу погрожував конкретно їм.

— Вони повірять?

— Якщо ні, Марк скаже батькові, щоб зателефонував вам.

Метт кивнув. Вигляд у нього був дуже втомлений.

— І Бене, — сказав він. — Підійдіть сюди. Сядьте до мене на ліжко.

Бен покірно підійшов, з обличчям спантеличеним і приголомшеним. Він сів, акуратно склавши руки в себе на колінах. Очі в нього були — пропалені сигаретами дірки.

— Ви в розпачі, — промовив Метт.

Він узяв руку Бена в обидві свої. Бен дозволив йому, не протестуючи.

— Це не має значення. Час утішить ваш розпач. Вона упокоїлася.

— Він робить з нас дурнів, — глухо сказав Бен. — Він глузує з нас. З кожного особисто. Джиммі, дайте йому листа.

Джиммі подав Метту конверт. Той видобув з конверта важкий аркуш паперу і почав уважно читати, тримаючи його лише за кілька дюймів від свого носа. Його губи злегка ворушились. Він опустив листа і сказав:

— Так. Це він. Его у нього навіть більше, ніж я собі уявляв. Мене ледь не дрижаки взяли.

— Він залишив її як жарт, — глухо сказав Бен. — А сам завчасно звідти зник. Боротися з ним — це як боротися з вітром. Ми мусимо здаватись йому комашками. Дрібними комашками, які метушаться довкола для його розваги.

Джиммі розкрив було рота, щоби щось сказати, але Метт злегка похитав головою.

— Це далеко від правди, — сказав він. — Якби він міг забрати Сюзен із собою, він би її взяв. Він не віддав би просто заради жарту когось зі своєї Нечисті, коли її так мало! Відстороніться, Бене, на хвильку і розважте, що ви йому вже зробили. Вбили його вірного слугу, Стрейкера. За власним його зізнанням, навіть змусили його самого взяти участь у цьому вбивстві через його невситимий апетит! Як це мусило налякати його — прокинутися зі свого позбавленого сновидінь сну і дізнатися, що якийсь юний хлопчина, неозброєний, умертвив таку страхітливу істоту.

Із зусиллям Метт сів на ліжку. Бен повернув голову і подивився на Метта з цікавістю, яка проявилася в ньому вперше з того моменту, коли всі вийшли з дому і знайшли його на заднім подвір’ї.

— Можливо, це не найбільша перемога, — задумливо вів далі Метт. — Ви вигнали його з його дому, з його обраного дому. Джиммі сказав, що отець Каллаген простерилізував підвал святою водою і запечатав усі двері гостією. Якщо він піде туди знову, він помре… і він це знає.

— Але ж він вислизнув, — сказав Бен. — То яке це має значення?

— Він вислизнув, — делікатно відгукнувся луною Метт. — А де він сьогодні спав? У багажнику якоїсь автівки? У льоху когось із його жертв? Чи, може, у підвалі тієї старої методистської церкви на Мочарах, яка згоріла в пожежі 51-го року? Де б це не було, ви гадаєте, це йому сподобалося, чи він почувався там у безпеці?

Бен нічого не відповів.

— Завтра ви почнете полювання, — сказав Метт, стискаючи руки Бена. — Не тільки на Барлоу, але на всю ту дрібну рибу — а тієї дрібної риби буде вельми багато після сьогоднішньої ночі. Їхній голод постійно невгамовний. Вони їстимуть, допоки не нажеруться до переситу. Вночі він пан, але в денний час ви цькуватимете й цькуватимете його, допоки він не злякається і вшиється звідси або доки не витягнете його, пробитого кілком і верескливого, на сонячне світло!

Під час цієї промови голова Бена підносилася вгору. Його обличчя набуло такої жвавості, що сусідила з жаскою. Зрештою скупа усмішка торкнулася його губ.

— Так, це добре, — прошепотів він. — Тільки сю ніч, а не завтра. Зараз же…

Рука Метта порснула вперед і з неочікуваною, жилавою силою вп’ялася в Бенове плече.

— Не сьогодні. Цю ніч ми проведемо разом — ви, я, Джиммі, отець Каллаген, Марк і Маркові батьки. Він тепер знає… він боїться. Тільки божевільний або святий наважився б наблизитися до Барлоу, коли він недріманний посеред його матері-ночі. А серед нас нема ні тих, ні інших.

Він заплющив очі і тихо продовжив:

— Я починаю пізнавати його, як мені здається. Я лежу тут, у цьому шпитальному ліжку, і вдаю з себе Майкрофта Голмса, намагаюся передбачити його, ставлячи себе на його місце. Він прожив багато століть і він надзвичайно розумний. Але також егоцентричний, як показує його лист. А чому ні? Його его зростало, як зростає перлина, шар за шаром, поки не стало величезним і отруйним. Він переповнений гордістю. Яка є марнославством насправді. І його прагнення помсти має бути всепоглинаючим — тою річчю, перед якою можна здригнутись, але, можливо, також річчю, яку треба використати.

Метт розплющив очі й поважно подивився на них обох. Він підняв перед собою хреста:

— Це його зупинить, але це може не зупинити когось, кого він може використати так, як він використав Флойда Тіббітса. Я думаю, він може спробувати усунути когось із нас цієї ночі… декого з нас, або всіх нас.

Він подивився на Джиммі:

— Я думаю, це було погане рішення — послати Марка з отцем Каллагеном додому до Маркових батьків. Їм можна було зателефонувати звідси і запросити, без пояснень. Тепер ми розділені… і я особливо хвилююся за хлопчика. Джиммі, тобі краще зателефонувати їм… зателефонувати їм зараз же.

— Гаразд, — підвівся той.

Метт подивився на Бена:

— А ви залишитесь з нами? Битиметеся разом з нами?

— Так, — відповів Бен хрипко. — Так.

Джиммі полишив кімнату, пройшов коридором до медсестринського посту і знайшов у довіднику номер Петрі. Поспішно його набравши, він з хворобливим жахом почув у навушнику замість гудків виклику тривожний звук несправної лінії.

— Він дістав їх, — промовив Джиммі.

Старша сестра скинула очі на звук його голосу і злякалася виразу на його обличчі.

Генрі Петрі був освіченою людиною. Бакалавра він отримав у Північно-Східному, а в Массачусетському технологічному здобув собі магістра, отримавши докторський ступінь з економіки. Він полишив ідеально добре місце викладача у джуніор-коледжі[276], щоб обійняти адміністративну посаду у страховій компанії «Пруденшел», зробивши це як з цікавості, так і з надією на грошовий зиск. Хотів подивитися, чи дієві деякі з його економічних ідей на практиці так само, як у теорії. Виявилося, що дієві. Він сподівався, що наступного літа спроможеться скласти тести на сертифікованого бухгалтера, а за два роки по тому — іспит на ліцензованого юриста. Його поточна мета полягала в тому, щоб увійти в 1980 роки на якійсь високій економічній посаді у федеральному уряді. Його син успадкував свою несьогосвітню жилку не від Генрі Петрі; логічність Маркового батька була суцільною, безшовною, його світ був механістичним майже до межі тотальної прецизії. Він був зареєстрованим демократом, який під час виборів 1972 року голосував за Ніксона не тому, що вірив у його чесність — він багато разів повторював своїй дружині, що вважає Річарда Ніксона невигадливим дрібним шахраєм з усіма хитрощами крамничного крадія у «Вулворті» — а тому що його конкурент був безклепким літуном, який допровадив би їхню країну до економічної руїни[277]. На контркультуру кінця шістдесятих він дивився зі спокійною толерантністю, породженою впевненістю, що та безклопітно зазнає краху сама, оскільки не має під собою грошового підґрунтя, на якому могла б триматися. Його любов до дружини і сина не була благоліпною — ніхто й ніколи не напише вірша, присвяченого коханню чоловіка, який перед дружиною скручує парами свої шкарпетки — але міцною і непохитною. Він був прямолінійно добропорядним, упевненим у собі і природних законах фізики, математики, економіки та (дещо меншою мірою) соціології.

Він слухав історію, яку йому розповідали його син та тутешній сільський абат, сьорбаючи з чашки каву і заохочуючи їх чіткими запитаннями в тих місцях, де нитка оповіді ставала плутаною або неясною. Здавалося, його спокій більшає зворотньо пропорційно до гротескності цієї історії і зростаючої збудженості його дружини Джун. Коли вони закінчили, було вже майже за п’ять хвилин сьома. Генрі Петрі виніс свій вердикт чотирма спокійними, виваженими складами:

— Неможливо.

Марк зітхнув і, подивившись на Каллагена, промовив:

— Я вам казав.

Він йому дійсно казав, коли вони їхали старенькою машиною Каллагена від парафіяльного будинку сюди.

— Генрі, ти ж не думаєш, що нам…

— Зачекай.

Це, і його (майже ліниво) піднята долоня враз її вгамували. Вона сіла і обняла Марка одною рукою, трішки відтягуючи його від Каллагена. Хлопчик підкорився.

Генрі Петрі дивився на Каллагена люб’язно:

— Давайте поглянемо, чи не зможемо ми розібрати цю оману, чи що воно там є, як двоє розсудливих людей.

— Це може виявитися неможливим, — з рівноцінною люб’язністю сказав Каллаген, — але ми, безумовно, спробуємо. Ми зараз тут, містере Петрі, найпершим чином тому, що Барлоу висловив погрозу вам і вашій дружині.

— Ви насправді сьогодні вдень пробили кілком тіло тієї дівчини?

— Не я. Це зробив містер Міерз.

— Її труп досі там?

— Вони кинули його в річку.

— Якщо це дійсно правда, — сказав Петрі, — ви втягнули мого сина у злочин. Ви це усвідомлюєте?

— Так. Це було необхідно. Містере Петрі, якщо ви просто зателефонуєте в лікарняну палату Метта Бьорка…

— О, я впевнений, що ваші свідки вас підтримають, — сказав Петрі, так само посміхаючись тією легенькою навісною усмішкою. — Це одна з чарівливих особливостей такого психозу. Можу я побачити той лист, який вам залишив Барлоу?

Каллаген подумки вилаявся.

— Він у доктора Коді.

Дещо запізнено священник додав:

— Нам справді варто поїхати у Камберлендський шпиталь. Якщо ви поговорите з…

Петрі вже хитав головою.

— Давайте поговоримо ще трохи з вами. Я впевнений, як уже був зазначив, що ваші свідки надійні. Доктор Коді — наш сімейний лікар, і нам усім він дуже подобається. Мені також дали зрозуміти, що містер Бьорк поза всякою критикою… як учитель, принаймні.

— Але попри це? — спитав Каллаген.

— Отче Каллагене, дозвольте мені такий приклад. Якби дюжина надійних свідків розповіли вам, що опівдні через міський парк, співаючи «Ніжну Едолайн»278 і вимахуючи прапором Конфедерації, прочвалала велетенська божа корівка, ви б у таке повірили?

— Якби я був упевнений, що ці свідки надійні, і впевнений, що вони не жартують, тоді я зрештою повірив би, так.

З тією ж легкою усмішечкою Петрі сказав:

— Ось де ми відрізняємося.

— У вас упереджене мислення.

— Ні — просто помірковане.

— Це означає те саме. Скажіть мені, у тій компанії, де ви працюєте, схвалюють керівників, які приймають рішення на основі внутрішньої упевненості, а не зовнішніх фактів? Це не логіка, Петрі. Це фарисейство.

Петрі припинив усміхатися і підвівся:

— Ваша історія тривожна, мушу віддати вам належне. Ви втягнули мого сина у щось навіжене, можливо, небезпечне. Вам усім пощастить, якщо ви не постанете за це перед судом. Зараз я подзвоню вашим людям і поговорю з ними. Потім, я думаю, нам краще буде всім разом поїхати в лікарню до містера Бьорка і обсудити цю тему детальніше у його палаті.

— Як гарно з вашого боку, що ви відступили від своїх принципів, — сказав Каллаген сухо.

Петрі пішов у вітальню і зняв телефонну слухавку. Вона не відгукнулася рівним гудком; лінія була порожньою, мовчазною. Злегка нахмурившись, він поклацав важелями. Безрезультатно. Він поклав слухавку на місце і повернувся в кухню.

— Здається, телефон вийшов з ладу, — сказав він.

Він помітив той погляд переляканого розуміння, яким обмінялися Каллаген з його сином, і його це роздра­тувало.

— Я можу вас запевнити, — сказав він дещо різкіше, ніж збирався, — телефонний зв’язок у Єрусалимовому Лігві, щоб йому перерватися, не потребує жодних вампірів.

Тут вимкнулося світло.

Джиммі прибіг назад до палати Метта.

— Лінія не працює в будинку Петрі. Я думаю, він там. Чорт забирай, які ж ми довбні…

Бен підхопився з ліжка. Обличчя Метта немов зіщулилися й зім’ялося.

— Ви бачите, як він діє? — пробурмотів він. — Як гладенько? Якби у нас була ще хоч одна година денного світла, ми могли б… але в нас її немає. Ось і все.

— Нам треба їхати туди, — сказав Джиммі.

— Ні! Вам ніяк не можна! Заради збереження ваших життів і мого робити цього вам ніяк не можна!

— Але вони…

— Вони віддані на волю долі! Що відбувається — чи вже відбулося — буде завершено на той час, коли ви туди ді­станетесь!

Джиммі з Беном застигли біля дверей у нерішучості.

Метт спромігся зібратися з силами і тихо, але з притиском до них заговорив:

— У нього потужне его, і гординя в нього потужна. Це можуть бути ті вади, які нам вдасться обернути на нашу користь. Але він також має потужний розум, який ми мусимо поважати і брати його до уваги. Ви показали мені його листа — він там згадує про шахи. Я не маю сумнівів, що він видатний гравець. Хіба ви не усвідомлюєте, що він міг би вчинити свою справу в тому будинку, не обрізаючи телефонної лінії? Він зробив це тому, бо хоче, щоби ви знали: одній з білих фігур завдано шах! Він розуміється на розкладі сил і знає, що перемогти легше, коли сили роз’єднані й розгублені. Оскільки ви про це забули, ви автоматично подарували йому перший хід — первісну групу було розділено на дві. Якщо ви зараз хортами метнетеся до Петрі додому, група розділиться натроє. Я тут один, прикутий до ліжка; легка здобич, попри всі хрести, книжки й закляття. Щоб мене вбити, йому достатньо буде послати когось зі своїх майже-Нечистей сюди з ножем або пістолетом. І таким чином залишитеся тільки ви з Беном, що кинулися на одчай душі крізь ніч до своєї приреченості. Тоді Салимове Лігво стане його. Хіба ви цього не бачите?

Бен заговорив першим.

— Так, — сказав він.

Метт відкинувся назад:

— Я говорю це не зі страху за своє життя, Бене. Ви мусите мені повірити. Навіть не зі страху за ваші життя. Я боюся за це місто. Не важить, що ще станеться, хтось мусить залишитися, щоб зупинити його завтра.

— Так. І він мене не дістане, поки я не помщуся за Сюзен.

Тиша запала між ними.

Її перервав Джиммі Коді:

— І все ж таки вони можуть викараскатися, — задумливо промовив він. — Я гадаю, він недооцінює Каллагена, і я збіса добре знаю, що він недооцінює хлопчика. Ця дитина — ще той зух.

— Будемо сподіватися, — промовив Метт і заплющив очі.

Вони налаштувалися чекати.

Отець Каллаген стояв в одному кінці просторої кухні Петрі, тримаючи високо над головою хрест своєї матері, і той розливав по кімнаті примарне сяйво. Барлоу стояв на протилежному кінці, біля раковини, одною рукою стискаючи заламані за спину руки хлопчика, а другою обхопивши його шию. Між ними на підлозі серед скляних друзок розтрощеної входженням Барлоу шибки розпласталися Генрі і Джун Петрі.

Каллаген був приголомшений. Все це сталося з такою стрімкістю, що воно йому в голові не вкладалося. Ось щойно він у бадьорому, прагматичному освітленні кухонних ламп раціонально (хоча й дратуючись) обговорював справу з Петрі. А наступної миті його вже вкинуло у те божевілля, яке щойно з такою спокійною і розважливою твердістю заперечував Марків батько.

Його розум намагався відтворити, що відбулося.

Петрі повернувся і сказав їм, що вийшов з ладу телефон. За мить у них зникло світло. Скрикнула Джун Петрі. Перекинувся чийсь стілець. Кілька секунд вони потикалися у незвичній темряві, окликаючи одне одного. Потім досередини ввалилося вікно над мийкою, розбризкавши скло по робочому столу і лінолеуму підлоги. Все це відбулося протягом якихось тридцяти секунд.

Потім у кухні ворухнулася якась тінь, і Каллаген розбив той чар, який його був скував. Він вхопився за хрест, що висів у нього на шиї, і щойно лиш його рука торкнулася хреста, як кухня освітилася його неземним сяйвом.

Він побачив Марка, який намагався тягнути свою матір до арки, що вела у вітальню. Генрі Петрі стояв поруч з ними, відвернувши голову, зі зненацька відвислою щелепою на своєму спокійному обличчі, здивований таким абсолютно нелогічним вторгненням. А позаду нього, немов на якійсь картині Фразетти[279], над ними бовваніло чиєсь біле обличчя в широкій усмішці, являючи довгі, гострі ікла — і червоні, палаючі очі, неначе пічні дверцята до пекла. Руки Барлоу зметнулись (Каллагену вистачило часу побачити, які довгі й чуттєві ті мертвенно-бліді пальці, як у концертного піаніста), а потім він ухопив одною рукою голову Генрі Петрі, а другою голову Джун і зіштовхнув їх разом з якимсь дробильним, нудотним хрускотом. Обоє повалилися каменями, і так першу погрозу Барлоу було здійснено.

Марк видав високий, пронизливий крик і без думки про себе кинувся на Барлоу.

— Ось я тебе й запопав! — добродушно пророкотав Барлоу своїм багатим, потужним голосом.

Марк атакував не вагаючись і був миттю вхоплений.

Каллаген, високо тримаючи хреста, посунув уперед.

Тріумфальна усмішка Барлоу моментально перетворилася на гримасу зі страждальницьки розверстим ротом. Він відсахнувся назад, до мийки, тягнучи хлопчика перед собою. Їхні підошви хрумкали по битому склу.

— Во ім’я Бога… — почав Каллаген.

На згадку про Всевишнього Барлоу голосно скрикнув, немов уперіщений батогом, його розкриті губи вивернулися донизу в опущеній гримасі, всередині рота мерехтіли голки ікл. Шнури м’язів на його шиї випнулися різким, карбованим рельєфом.

— Не наближайтеся! — сказав він. — Не наближайтеся, шамане. Бо інакше незчуєтесь, як я розірву цьому хлопчаку яремну вену разом із сонною артерією!

Поки він це проказував, верхня губа в нього задиралася вгору над тими довгими, схожими на голки зубами, а коли він закінчив, його голова з гадючою прудкістю зробила хижацький ривок униз, оминувши Маркову плоть лише на якусь чверть дюйма.

Каллаген зупинився.

— Назад, — скомандував Барлоу, знову тепер усміхаючись. — Ви на своєму боці дошки, я на своєму, еге?

Каллаген повільно відступив, тримаючи перед собою хреста на рівні очей так, щоб дивитися поверх його перехрестя. Здавалося, хрест виграє прип’ятим вогнем, потужність якого линула вгору по руці Каллагена, аж там йому починали гудіти й тремтіти м’язи.

Вони стояли один проти одного.

— Нарешті разом! — сказав Барлоу, усміхаючись.

Обличчя в нього було гострим, інтелігентним і гарним на якийсь різкий, загрозливий манер — і водночас у цьому перемінному світлі воно задавалося майже жіночним. Де Каллаген бачив подібне до цього обличчя раніше? І йому дійшло — у цю мить найвищого знаного ним у житті жаху. Це було обличчя містера Фліпа, його власного, особистого лякайла, істоти, яка вдень ховалася в шафі і з’являлася, коли мати причиняла двері спальні. Йому не дозволяли нічника: мати і батько погоджувалися, що найкращий спосіб перемогти ці дитячі страхи — це дивитися їм в обличчя, не плазувати перед ними, — і кожного вечора, коли клацали, зачиняючись, двері і кроки матері віддалялися коридором, на шпарину відсовувалися дверцята шафи і він відчував (чи насправді бачив?) тонке біле обличчя і палаючі очі містера Фліпа. І ось він знову тут, просто з шафи, пильно вдивляється понад Марковим плечем, зі своїм клоунсько-білим обличчям, і горючими очима, і сласними губами.

— Що тепер? — запитав Каллаген, і його голос був зовсім не його.

Він дивився на пальці Барлоу, ті довгі, чуттєві пальці, що лежали на горлі хлопчика. На них були маленькі сині плямки.

— Залежно від дечого. Що ви дасте за цього жалюгідного паскудника?

Раптом він за спиною хлопчика підсмикнув угору його зап’ястки, вочевидь сподіваючись підкреслити своє запитання Марковим плачем, але Марк йому не догодив. Окрім раптового посвисту повітря між зціплених зубів, він залишився мовчазним.

— Ти заверещиш, — прошепотів Барлоу, і його губи скривилися в гримасу звірячої ненависті. — Ти верещатимеш, аж поки в тебе горло не репне!

— Припиніть це! — скрикнув Каллаген.

— А чи варто?

Ненависть стерлася з обличчя Барлоу. На її місці засяяла якась загадково-обворожлива усмішка.

— Чи варто мені відтермінувати хлопчика, приберегти його на іншу ніч?

— Так.

Ласкаво, майже муркотливо, Барлоу промовив:

— Тоді ви відкинете свого хреста і постанете переді мною на рівних умовах — чорне проти білого? Ваша віра проти моєї?

— Так, — сказав Каллаген, але на дрібку вже не так твердо.

— Тоді зробіть це.

Ті його повні губи зшилилися в передсмаку. Високий лоб блищав у химерно-чарівному світлі, яке заповнювало кімнату.

— Повірити вам, що ви його відпустите? Мудрішим з мого боку було б покласти собі за пазуху гримучу змію, довірившись їй, що вона мене не вжалить.

— Але я вам довіряю… дивіться.

Він відпустив Марка і відступив назад, тримаючи перед собою обидві руки, порожні.

Марк стояв на місці, не вірячи якусь мить, а потім, не кинувши й погляду назад на Барлоу, бігом кинувся до своїх батьків.

— Тікай, Марку! — закричав Каллаген. — Тікай!

Марк глянув на нього очима величезними й темними:

— Я думаю, вони мертві…

—ТІКАЙ!

Марк спроквола зіп’явся на рівні ноги. Він розвернувся і подивився на Барлоу.

— Скоро, менший братику, — промовив Барлоу майже благодушно. — Вже дуже скоро ми з тобою…

Марк плюнув йому в обличчя. У Барлоу заперло духа. Чоло його потемнішало від такої глибини люті, що попередні його гримаси здалися тим, чим вони, напевне, й були: просто акторством. На якусь мить Каллаген побачив у його очах божевілля, чорніше за саму душу вбивства.

—Ти плюнув на мене, — прошепотів Барлоу. Він дрижав усім тілом, ледь не тіпаючись із люті. Він зробив тремтливий крок уперед, немов якийсь жахливий сліпець.

— Назад! — гаркнув Каллаген, тицьнувши поперед себе хреста.

Барлоу скрикнув і скинув до обличчя долоні. Хрест спалахнув з неймовірною, разючою яскравістю, і це був той момент, коли Каллаген міг би прогнати вампіра, якби наважився піти в наступ.

— Я тебе вб’ю, — сказав Марк.

Він крутнувся, як темний водяний смерч, і зник.

Барлоу немов ще вище підріс. Його зачесане на європейський манер від лоба назад волосся немов плинуло довкіл черепа. Він був одягнений у темний костюм з бездоганно пов’язаною винного кольору краваткою, і Каллагену він здавався невід’ємною частиною тієї темряви, що його оточувала. Його очі блищали в своїх очницях, мов підступні, гнітючі жарини.

— Тоді виконайте свою частину угоди, шамане.

— Я священник! — відрізав йому Каллаген.

Барлоу злегка, глузливо вклонився:

— Священник, — повторив він, і це слово в його роті прозвучало здохлим окунем.

Каллаген стояв у нерішучості. Навіщо кидати хрест? Прогнати вампіра, змиритися з нічийним результатом цієї ночі, а завтра…

Але глибша частина його мозку застерігала. Знехтування викликом вампіра загрожує наслідками значно похмурішими, ніж будь-які з тих, що він собі уявляв. Якщо він наважиться не кинути хреста, це буде те саме, що визнати… визнати… що? Якби ж то все не відбувалося так швидко, якби тільки він мав час подумати, обміркувати це…

Сяйво хреста марнішало.

Каллаген дивився на це розширеними очима. Страх застрибнув йому в черево, неначе якась мотанка з розжарених дротів. Голова його смикнулась угору і він вирячився на Барлоу. Той ішов до нього через кухню, й усмішка його була широкою, майже пріапічною.

— Стійте! — гукнув хрипко Каллаген, відступаючи на крок. — Я наказую во ім’я Бога.

Барлоу на це розсміявся.

Сяйво в руці Каллагена вже стало лише ріденьким, мерехтливим світінням хрестоподібної форми. Обличчям вампіра знову поповзли тіні, маскуючи його риси під різкими вилицями дивними варварськими лініями і трикутниками.

Каллаген ступив ще один крок назад, і його сідниці вдарилися об кухонний стіл, який стояв під стіною.

— Нема більше куди відступати, — промурмотів Барлоу сумно.

Його темні очі скіпали інфернальною веселістю.

— Сумно бачити занепад людської віри. Ну, що тут вдієш…

Хрест задрижав у руці Каллагена, і раптом рештки його світла зникли. Він став лише гіпсовим зліпком, який його мати, можливо ще й за здирницьку ціну, купила в якійсь сувенірній крамничці в Дубліні. Та сила, якою він напомповував його руку, сила достатня, щоби розбивати стіни і крушити камінь, пропала. М’язи пам’ятали те бриніння, але саму її відтворити не могли.

Барлоу простягнув з темряви руку і вихопив хрест із його пальців. Каллаген жалюгідно скрикнув: криком, який лунав у душі — але ніколи в горлі — того давнього хлопчика, якого кожного вечора залишали самого з містером Фліпом, що назирав за ним із шафи між стулок сну. А наступні звуки будуть переслідувати його всю решту його життя: два сухих «клац», коли Барлоу відламав рамена хреста, і безглуздий перестук, коли він кинув його на підлогу.

— Хай будеш ти Богом проклятий! — крикнув він.

— Надто пізно для такої мелодрами, — промовив з темряви Барлоу.

Голос його був майже скорботним.

— У ній немає потреби. Ви забули доктрину вашої власної церкви, хіба ж не так? Хрест… хліб і вино… сповідальня… лише символи. Без віри хрест лише дерево, хліб — спечене борошно, вино — скислий виноград. Якби ви відкинули хреста, ви могли б виграти в мене іншої ночі. Почасти я сподівався, що так може обернутись. Багато часу минуло відтоді, як я зустрічав насправді чогось вартого опонента. Той хлопчик вартий десяти вас, псевдосвященнику.

Зненацька, просто з темряви, дивовижної сили руки вхопили Каллагена за плечі.

— А тепер ви радо приймете забуття моєї смерті, я гадаю. Не існує пам’яті для Нечисті; тільки голод і потреба служити Пану. Я міг би використати вас. Я міг би заслати вас серед ваших друзів. Утім, чи є в цьому потреба? Без вас, як їхнього проводаря, я думаю, вони пусте. І хлопчик їм розкаже. Дехто діє проти них якраз у цей час. Є, либонь, більш підхоже покарання для вас, псевдосвященнику.

Він згадав слова Метта: «Деякі речі гірші за смерть».

Він спробував вирватись, але ці руки тримали його міцно, як у лещатах. Потім одна рука відпустила його. Далі — шелест тканини по голій шкірі і звук дряпання.

Руки пересунулись йому на карк.

— Нумо, псевдосвященнику. Пізнайте справжню релігію. Прийміть мого причастя.

Розуміння затопило Каллагена жахливою повінню.

— Ні! Не треба… не треба…

Але ці руки були невблаганними. Підтягували його голову вперед, вперед, вперед.

— Нумо, священнику, — шепнув Барлоу.

І губи Каллагена притислись до смородливої плоті холодного горла вампіра, де пульсувала роздряпана вена. Він затримав віддих, здавалося, на цілі епохи, дико крутячи головою і, марнуючи кров, розмазував її собі по щоках, по лобі й підборіддю, неначе бойову розмальовку.

Утім, зрештою він попив.

Енн Нортон вийшла зі своєї машини, не поклопотавшись забрати з собою ключі, і вирушила через шпитальну парковку до яскравих вогнів вестибюля. Над головою хмари позамазували зірки, і скоро мав початися дощ. Вона не поглянула вгору, щоб побачити хмари. Вона йшла незворушно, дивлячись прямо перед собою.

Вона була дуже інакшою на вигляд жінкою проти тієї пані, з якою був познайомився Бен того, першого вечора, коли Сюзен запросила його повечеряти з її родиною. Та пані була середнього зросту, одягнена в зелену шерстяну сукню, яка не кричала про гроші, але говорила про матеріальний достаток. Та пані не була красунею, але була добре доглянутою, приємною зовні; зі свіжим перманентом на сивіючій голові.

Ця жінка йшла у м’яких домашніх капцях. Голонога, без компресійних панчіх, які б їх маскували, помітно було здуття варикозних вен (хоча не так помітно, як раніше; певну частку тиску її вени вже втратили). Одягнена в замизканий жовтий халат поверх негліже; її волосся безладними пасмами віялося на вітрі, що почав здійматися. Обличчя в неї було блідим, важкі коричневі кола залягли під її очима.

Вона казала Сюзен, попереджала її про того чоловіка, про Міерза і його друзів, застерігала її проти чоловіка, який зрештою її вбив. Метт Бьорк напоумив його на це. Вони співучасники в цій змові. О, так. Вона знає. Він їй розказав.

Вона пролежала хвора цілий день, хвора і сонлива, майже нездатна вибратися з ліжка. А коли після полудня нарешті запала у важку дрімоту, поки її чоловік відлучався заповнювати якесь дурнувате повідомлення про зниклих осіб, він прийшов до неї уві сні. Обличчя мав красиве, і владне, і зарозуміле, і вабне. Яструбиний ніс, волосся зачесане від лоба назад, і ті його ваговиті, притягальні губи, що маскували дивно хвилюючі білі зуби, які показувалися, коли він усміхався. А його очі… червоні й гіпнотичні. Коли він дивився на неї тими очима, неможливо було відвести погляд… та й не хотілося.

Він розповів їй усе, і що вона мусить зробити — і як вона, коли те буде зроблено, зможе поєднатися зі своєю дочкою, і з багатьма іншими… і з ним. Поминувши Сюзен, це його їй хотілося задовольнити, щоби він подарував їй те, чого вона так прагнула і потребувала: доторку, проникнення.

У кишені в неї лежав .38-й її чоловіка.

Вона увійшла до вестибюля і подивилася в бік реєстратури. Якби хтось намагався її зупинити, вона би про них подбала. Не стріляниною, ні. Жодного пострілу, поки вона не опиниться в палаті Бьорка. Він їй так сказав. Якщо її викриють і зупинять до того, як вона виконає це завдання, він не прийде до неї цієї ночі, щоб обдарувати її палкими цілунками.

За столом, розгадуючи кросворд у м’якому світлі лампи понад своїм робочим пультом, сиділа дівчина в білій шапочці й уніформі. Коридором ішов якийсь санітар, віддаляючись від них.

Почувши кроки Енн, чергова медсестра підняла голову з професійною усмішкою, але та вицвіла, щойно вона побачила жінку в нічному одязі і з запалими очима, яка наближалась до неї. Очі в жінки були порожніми, але дивно блищали, немов вона була заводною іграшкою, яку хтось пустив у рух. Якась заблукала пацієнтка, мабуть.

— Мем, якщо ви…

Енн, немов якийсь ветхий стрілець із потойбічного світу, видобула з кишені своєї халамиди .38-й. Вона націлила його дуло в голову черговій медсестрі і сказала:

— Поверніться спиною.

Губи медсестри беззвучно ворушились. Вона судомною хвилею втягнула в себе повітря.

— Не кричіть. Я вас уб’ю, якщо ви закричите.

Повітря з хрипом видихнулося. Медсестра дуже зблідла.

— Тепер поверніться спиною.

Медсестра повільно підвелася і повернулась. Енн Нортон розвернула пістолет навспак і приготувалася з усією, яку лишень мала, силою гахнути його руків’ям медсестру по голові.

І саме в цю мить долівка випорснула з-під її ніг.

Пістолет відлетів геть.

Жінка в заношеному жовтому халаті не кричала, але почала видавати високе горлове ниття, майже похоронне тужіння. Вона метнулася по пістолет, як краб, і чоловік, який, ошелешено й злякано дивлячись, стояв позаду неї, також кинувся туди. Побачивши, що вона вхопить його першою, він ударом ноги послав його далі по килиму вестибюля.

— Гей! — заволав він. — Гей, поможіть!

Енн Нортон озирнулася і засичала на нього — її обличчя зжужмилося в якусь цидулку обдуреної ненависті — а потім знову метнулася по пістолет. Сюди бігом повертався той санітар. Якусь мить він дивився на цю картину з чистим подивом, а потім підхопив пістолет, який лежав у нього майже біля ніг.

— Господи Ісусе, — промовив він. — Ця штука заря­джена…

Енн напала на нього. Її скорчені пазурами пальці неначе зубчастими коліщатами продерлися по його обличчю, залишивши червоні смуги на лобі і правій щоці здивованого санітара. Він тримав пістолет так, що їй його було не ді­стати. Все ще тужливо виючи, Енн дряпалася по зброю. Ошелешений чоловік підступив до неї ззаду і вхопив. Пізніше він казатиме, що то було, як ухопити торбу зі зміями. Тіло під тим халатом було гарячим і гидотним, кожен м’яз там сіпався й викручувався.

Оскільки вона не припиняла вириватися, санітар зацідив їй кулаком у щелепу. Її очі підкотилися вгору, залишивши білки, і Енн повалилась.

Санітар і ошелешений чоловік дивилися один на одного.

Медсестра за столом реєстрації кричала. Її притиснуті до рота долоні надавали цьому крику унікального ефекту корабельного ревуна.

— Що це за шпиталь такий ви, люди, тут тримаєте, до речі? — запитав ошелешений чоловік.

— Господи, якби я знав, — відповів санітар. — Що в біса трапилося?

— Я якраз заходив, щоб провідати мою сестру. Вона народила дитину. Аж тут до мене підходить цей хлопчик і каже, що сюди щойно ввійшла жінка з пістолетом. І…

— Що за хлопчик?

Ошелешений чоловік, який приїхав провідати свою сестру, роззирнувся. Вестибюль заповнювався людьми, але всі вони були старші того віку, від якого дозволено купувати алкоголь.

— Зараз я його не бачу. Але він був тут. Пістолет заряджений?

— Ще б пак, — сказав санітар.

— Що це за шпиталь такий ви, люди, тут тримаєте, до речі? — знову запитав ошелешений чоловік.

Вони побачили, як дві медсестри пробігли повз двері до ліфтів, і почули збоку сходової кліті неясний крик. Бен поглянув на Джиммі, і Джиммі стиха знизав плечима. Метт дрімав з роззявленим ротом.

Бен вимкнув світло і причинив двері, Джиммі присів навпочіпки біля Меттового ліжка, а коли вони почули, як за дверима зупинилися кроки, Бен стояв уже напоготові. Коли двері прочинилися і досередини просунулась чиясь голова, він затиснув її напівнельсоном[280] і впер їй в обличчя хрест, який тримав у другій руці.

— Пустіть мене!

Вільна рука приходька марно била Бена в груди. За мить ввімкнулося верхнє світло. Метт сів на ліжку, лупаючи очима на Марка Петрі, який виривався з рук Бена.

Джиммі підхопився зі свого присіду й бігом кинувся через кімнату. Він був уже майже готовий ухопити хлопчика в обійми, але завагався:

— Задери вгору підборіддя.

Марк задер, показуючи усім трьом свою чисту шию.

Джиммі розслабився:

— Хлопче, я ніколи в житті не був такий радий когось побачити. А де отець?

— Не знаю, — понуро сказав Марк. Барлоу мене схопив… убив моїх батьків. Вони мертві. Мої мати і батько мертві. Він зіштовхнув їх головами. Він убив моїх батьків. Потім він схопив мене і сказав отцю Каллагену, що відпустить мене, якщо отець Каллаген пообіцяє йому викинути свій хрест. Він пообіцяв. Я побіг. Але перед тим як втекти, я на нього плюнув. Я плюю на нього, і я його вб’ю.

Він хитнувся у дверях. На обличчі і щоках у нього були відмітини від ожини. Він біг крізь ліс по тій стежині, де вже так давно горе спіткало Денні Ґліка і його брата. Штани до колін у нього були мокрі, бо він перебігав Теґґартів ручай. Він зупинив якусь попутку, але не запам’ятав, хто його підвозив. Там грало радіо, це він пам’ятав.

Бену заціпило. Він не знав, що сказати.

— Бідний ти хлопчик, — тихо промовив Метт. — Бідний, хоробрий хлопчик.

Маркове обличчя почало розпливатися. Очі його заплющилися, а губи скривилися і затремтіли:

— Моя мах-мах-мама…

Він сліпо похитнувся, і Бен ухопив його в обійми, пригорнув і почав колисати, тим часом як прийшли сльози і люто ринули на його футболку.

Отець Доналд Каллаген уявлення не мав, скільки вже часу він іде в темряві. Він плентався назад по Джойнтер-авеню, ані гадки не маючи про свою машину, яку він залишив стояти на заїзді Петрі. Він то кривуляв посередині дороги, а то тягся по хіднику. Раз на нього вилетіла якась машина — з фарами велетенськими сяйливими колами; ревонула гудком і в останню мить вильнула, завищавши шинами по асфальту. Раз він упав у рівчак. Коли він уже наближався до жовтої мигавки, почався дощ.

На вулицях не було нікого, хто б зауважив його похід; Салимове Лігво задраїлося на ніч іще щільніше, ніж зазвичай. Їдальня була порожньою, а в Спенсера в крижаному сяйві флуоресцентних світильників під стелею сиділа біля свого касового апарата міс Куґан і читала якийсь сповідальний журнал зі стенду. Знадвору, під освітленою вивіскою, що зображувала блакитного собаку в напівпольоті, йшов червоний неоновий напис:

АВТОБУС

Їм страшно, міркував він. На те в них є всі причини. Якимсь внутрішнім органом вони всотують небезпеку, і цього вечора в Лігві замкнені й ті двері, які не замикалися роками… якщо взагалі коли-небудь.

Він був надворі один. І тільки він один не мав чого боятися. Це було кумедним. Він голосно розсміявся, і цей звук був схожим на якісь дикі, божевільні схлипи. Жоден вампір його не торкнеться. Інших, можливо, але не його. Пан його позначив, і він ходитиме вільно, допоки Пан не зажадає свого.

Церква Святого Андрія височіла над ним.

Він вагався, потім рушив уторованою стежкою. Він помолиться. Молитиметься цілу ніч, якщо потрібно. Не новому Богу, Богу гетто, суспільної свідомості й безплатних обідів, а тому старому Богу, який проголосив через Мойсея не лишати чарівниці живою[281] і поклав своєму синові повстати з мертвих. Просто другий шанс, Боже. Все моє життя заради покаяння. Тільки… другий шанс.

Він спотикливо подерся вгору сходами — сутана брудна, забрьохана, губи замурзані кров’ю Барлоу.

Нагорі він застиг на хвильку, а потім потягнувся до ручки середніх дверей.

Щойно він її торкнувся, зблиснув спалах якогось синього світла і його відкинуло назад. Біль прохромив йому спину, потім голову, потім груди, черево і гомілки, коли він покотився по гранітних сходах на тротуар.

Він лежав, тремтячи, під дощем, а долоню йому пекло, як вогнем.

Він підніс її до очей. Вона була обпалена.

— Нечистий, — забурмотів він. — Нечистий, нечистий, о Боже, такий нечистий.

Його почало колотити. Він обхопив себе руками за плечі й трусився під дощем і церквою, яка височіла позаду нього, її двері для нього були закриті.

Марк сидів на ліжку Метта точно на тому місці, яке посів Бен, коли вони з Джиммі прийшли сюди. Свої сльози Марк осушив рукавом футболки, і хоча очі залишались підпухлими й червоними, схоже було, що він себе опанував.

— Ти ж розумієш, чи не так, — спитав у нього Метт, — що Салимове Лігво в жахливій ситуації?

Марк кивнув.

— Вже зараз його Нечисті розповзаються по місту, — похмуро продовжив Метт. — Залучають до себе інших. Всіх вони не дістануть — ще не цієї ночі — але завтра на вас чекає страшна робота.

— Метте, я хочу, щоб ви трохи поспали, — сказав Джиммі. — Ми будемо тут, не хвилюйтеся. У вас негарний вигляд. Це було таким жахливим напруженням для вас…

— Моє місто трупішає майже в мене на очах, а ти хочеш, щоб я спав? — спалахнули з виснаженого обличчя Метта його невтомні, на позір, очі.

Джиммі вперто наполягав:

— Якщо ви хочете дійти до фінішу, вам варто дещо поберегти сили. Я вам кажу це як ваш лікар, чорт забирай.

— Гаразд. Ще одну хвилинку.

Він обвів усіх поглядом:

— Завтра ви втрьох мусите повернутися до Маркового обійстя. Вам треба наробити кілків. Величезну кількість кілків.

Сенс сказаного їм дійшов і пройняв.

— Скільки? — тихо запитав Бен.

— Я сказав би, що вам знадобиться щонайменше три сотні. Раджу вам зробити п’ятсот.

— Це неможливо, — рішуче заперечив Джиммі. — Їх не може бути аж так багато.

— Нечисть спрагла, — просто сказав Метт. — Краще бути готовим. Ви поїдете разом. Не смійте розділятися, навіть у денний час. Це буде як лахмітницьке полювання[282]. Ви мусите почати з одного кінця міста і обробити його до іншого.

— Нам ніяк не вдасться знайти їх усіх, — заперечив Бен. — Навіть якби ми змогли розпочати з першим світлом і працювати весь час до темряви.

— Ви маєте зробити все можливе, Бене. Люди можуть почати вірити вам. Хтось допомагатиме, якщо ви доведете їм правдивість того, що кажете. А коли знову настане темрява, більшу частку його роботи буде скасовано.

Він зітхнув:

— Нам доведеться припустити, що отця Каллагена для нас втрачено. Це погано. Але попри все ви мусите вперто робити своє. Ви мусите бути обережними, всі ви. Бути готовими брехати. Якщо вас заарештують, це добре прислужиться його меті. Якщо ви не розглядали таку можливість, добре подумайте про це зараз: існує велика ймовірність того, що дехто з нас або й усі ми доживемо до тріумфу тільки для того, щоби постати перед судом за вбивство.

Він подивився кожному окремо в обличчя. Побачене там, мабуть, задовольнило його, бо він знову обернув свою увагу цілком до Марка.

— Ти ж знаєш, яка робота є найважливішою, чи не так?

— Так, — сказав Марк. — Треба вбити Барлоу.

Метт дещо ріденько усміхнувся:

— Боюся, це як ставити воза поперед коня. Спершу нам треба його знайти.

Він подивився на Марка пильно:

— Ти сьогодні бачив що-небудь, чув що-небудь, вловив якийсь запах, торкався чого-небудь, що могло б допомогти нам визначити його місцеперебування? Подумай ретельно, перш ніж відповідати! Ти краще за нас усіх знаєш, як це важливо!

Марк думав. Бен ніколи не бачив нікого, хто б спри­йняв подібний наказ так буквально. Він уперся підборіддям собі в долоню і заплющив очі. Здавалося, він цілком непоквапливо перебирає кожен нюанс бойовища цього вечора.

Нарешті він розплющив очі, мелькома озирнув їх і похитав головою:

— Нічого.

Лице в Метта підупало, але він не здавався:

— Можливо, якийсь листочок, прилиплий до його одягу? Пух з рогозу в манжеті його штанів? Грязь на черевиках? Будь-яка слабенька ниточка, якій він дозволив зависнути. — Метт безпорадно ляснув по ліжку. — Ісусе Христе Всемогутній, та невже він безшовний, як яйце?

Очі в Марка раптом розширилися.

— Що? — спитав Метт. Він ухопив хлопчика за плече. — Що там таке? Про що ти подумав?

— Синя крейда, — сказав Марк. — Він одною рукою обхопив мене за шию, отаким чином, і мені було видно його пальці. У нього такі довгі білі пальці, і там на двох з них були цятки синьої крейди. Такі маленькі цятки.

— Синя крейда, — задумливо промовив Метт.

— Якась школа, — сказав Бен. — Напевне, так.

— Не старша школа, — сказав Метт. — Нам все постачає «Деннісон і Компанія» з Портленда. Вони постачають тільки білу і жовту. Ця крейда в мене роками під нігтями і на піджаках.

— Уроки малювання? — спитав Бен.

— Ні, в старшій школі тільки графіка. Вони використовують чорнило, а не крейду. Марку, ти певен, що то була…

— Крейда, — сказав хлопчик, киваючи.

— Я припускаю, що хтось із викладачів точних наук використовує різних кольорів крейду, але де можна сховатися в старшій школі? Ви ж бачили, там все на одному поверсі, цілком під склом. Люди до підсобок ходять по знаряддя туди-сюди весь день. Те саме стосується бойлерної.

— За лаштунками сцени?

Метт знизав плечима.

— Там досить темно. Але якщо замість мене театральну студію взялася вести місіс Роден — після одного чудернацького японського науково-фантастичного фільму учні прозвали її Родан[283] — у тій місцині весь час вельми інтенсивний рух. Для нього це був би страшний ризик.

— А як щодо інших шкіл? Там у молодших класах мусять навчати малювання. І я б заклався на сотню доларів, що різнокольорова крейда належить до тих речей, які вони мають напохваті.

Метт сказав:

— Початкова школа на Стенлі-стріт була побудована за гроші з того ж кредиту, що й старша. Вона також модерністична, заповнена по вінця і вся на одному поверсі. Багато скла, великі вікна, щоб було більше сонця. Зовсім не того типу будівля, у якій би схотів спочивати наш об’єкт. Вони люблять старі будівлі, повні традицій, темні, занехаяні, як…

— Як школа на Брок-стріт, — підказав Марк.

— Так, — подивився Метт на Бена. — Школа на Брок-стріт — це дерев’яна каркасна будівля, три поверхи і підвал, споруджена приблизно в той самий час, що й Дім Марстена. Коли на голосування ставився шкільний кредит, у місті точилося чимало розмов, що ця школа пожежонебезпечна. Це одна з причин, чому ухвалили наш кредит. Роки за два чи три до того сталася пожежа в одній школі в Нью-Гемпширі…

— Я пам’ятаю, — сказав Джиммі. — У Кобз-Феррі це було, чи не так?

— Так. Троє дітей згоріли на смерть.

— Школу на Брок-стріт досі використовують? — запитав Бен.

— Тільки перший поверх. Класи з першого по четвертий. Цілком цю споруду мусять вивести з експлуатації за два роки, коли зведуть прибудову до школи на Стенлі-стріт.

— Чи є там місце для Барлоу, щоби сховатися?

— Гадаю, що так, — сказав Метт, вагаючись. — На другому й третьому поверхах повно порожніх класних кімнат. Вікна там давно позабивані дошками, оскільки чимало дітей кидали в них камінням.

— Тоді це там, — сказав Бен. — Має бути там.

— Схоже на те, — визнав Метт. І тепер він виглядав по-справжньому важко втомленим. — Але це здається надто простим. Занадто очевидним.

— Синя крейда, — пробурмотів Джиммі. Очі його блукали десь далеко.

— Я не знаю, — промовив Метт якимсь відсутнім тоном. — Я просто не знаю.

Джиммі розкрив свій чорний саквояж і дістав маленький флакончик з пігулками.

— Дві оцих, запити водою, — сказав він. — Зараз же.

— Ні. Надто багато всього ще треба збагнути. Надто багато всього…

— Надто великий ризик для нас втратити вас, — твердо сказав Бен. — Якщо отець Каллаген дійсно пропав, ви тепер найважливіший серед усіх нас. Робіть, як він каже.

Марк приніс із ванної склянку води, і Метт явно неохоче підкорився.

Було вже чверть по десятій.

Тиша запала в палаті. Бен думав, що Метт виглядає страхітливо старим, страхітливо зношеним. Його сиве волосся здавалося поріділим, змізернілим, і все його пристрасне життя, здавалося, відбилося на його обличчі протягом якихось кількох днів. У певнім сенсі це логічно, подумав Бен, що, коли лихо зрештою спіткало його — і то велике лихо — воно мусило прийти у такій похмурій, потойбічно фантастичній формі. Все свідоме життя підготувало його до того, щоби поратися із символічним злом, яке вистрибувало на світло під лампою для читання і зникало на світанку.

— Він мене непокоїть, — стиха промовив Джиммі.

— Я думав, що цей серцевий напад був помірним, — сказав Бен. — Не справжнім інфарктом зовсім.

— То була помірна оклюзія. Але наступна помірною не буде. Вона буде повною. Ця справа, якщо вона швидко не закінчиться, його вб’є. — Джиммі взяв руку Метта і лагідно, з любов’ю намацав його пульс. — Що було б трагічним, — завершив він.

Вони чатували біля його ліжка, засинаючи і вартуючи по черзі. Метт безпробудно проспав усю ніч, а Барлоу з візитом не з’явився. Він мав справи деінде.

Міс Куґан читала у «Житейських сповідях» історію «Я намагалася задушити наше немовля», коли відчинилися двері і ввійшов її перший клієнт цього вечора.

Іще ніколи в неї не було такого млявого вечора. Навіть Руті Кроккет зі своїми подружками не зайшла на содову за стійкою — не те щоби міс Куґан журилася за тією зграєю — і Лоретта Старчер не завітала по «Нью-Йорк Таймз». Газета досі лежала під шинквасом, акуратно складена. Лоретта була єдиною особою в Єрусалимовому Лігві, яка купувала «Таймз» (саме так вона вимовляла цю назву, ніби визначаючи її курсивом) регулярно. І наступного дня викладала її в читацькому залі.

Містер Лебрі також не повернувся з вечері, хоча в цьому нічого надзвичайного не було. Містер Лебрі був удівцем з великим будинком аж ген там на Шкільному пагорбі, біля Ґріффенів, і міс Куґан чудово знала, що вечеряти він їздить не додому. Він їздив до Делла попити пива і поїсти гамбургерів. Якщо його не буде до одинадцятої (а зараз уже за чверть одинадцята), вона візьме ключ у шухлядці каси і замкне заклад сама. І це також буде не вперше. Але вони разом утраплять у халепу, якщо прийде хтось, кому терміново потрібні будуть ліки.

Інколи вона сумувала за тим людським стовпищем після кіносеансу, яке починалося приблизно о цій годині до того, як знесли старий «Нордик», що стояв через дорогу, — люди замовляли морозиво з содовою, і фрапе, і солодове молоко, парочки на побаченні трималися за руки і балакали про домашні завдання. Тоді було важкувато, але тоді була й порядність. Ті діти не були як Руті Кроккет і її зграя, які хихотять і виставляють напоказ свої бюсти і носять джинси такі тісні, що видно обриси їхніх трусиків — якщо вони їх взагалі одягають. Реальність її почуттів до тих давніх клієнтів (які, хоча вона це забула, її так само дратували) затуманювала ностальгія, тож коли відчинилися двері, вона схвильовано скинула очі, неначе там мусив бути хтось із випускників 1964-го зі своєю дівчиною, які прагнуть санде з шоколадною помадкою і додатковими порціями горішків.

Але це був чоловік, хтось, кого вона знала, але не могла згадати звідки. Коли він поніс свою валізку до стійки, щось у його ході чи в порухах голови підказало їй, хто це.

— Отець Каллаген, — промовила вона, нездатна прибрати здивування зі свого голосу.

Вона ніколи раніше не бачила його не в священницькому одязі. Зараз він був одягнений у прості темні штани і сорочку з шамбрей-батисту, як звичайний фабричний робітник.

Раптом вона злякалась. Одяг на ньому був чистий і волосся акуратно причесане, але було щось таке в його обличчі, щось таке…

Раптом вона згадала той день, двадцять років тому, коли вона повернулася зі шпиталю, де її мати щойно померла від раптового інсульту — того, що старше покоління називало тоді ударом. Коли вона сказала про це своєму брату, у нього був такий вигляд, як оце зараз в отця Каллагена. Обличчя змарніле, приречене, а в очах безнадія і спантеличення. У них був якийсь випалений вираз, від чого їй стало незатишно. І шкіра довкола його губ була почервонілою, подразненою, ніби він занадто завзято голився або довго тер там мачулкою, намагаючись позбавитися якоїсь гидкої плями.

— Я хочу придбати квиток на автобус,— сказав він.

«Ось воно що, — подумала вона. — Бідний чоловік, просто хтось помер і йому щойно подзвонили в директорію, чи як там воно в них називається».

— Звичайно, — сказала вона. — Куди…

— Який перший автобус?

— Куди?

— Будь-куди, — сказав він, розбиваючи на друзки її теорію.

— Ну… я не знаю… дайте-но я подивлюся.

Вона нашукала розклад і вивчала його, збентежена.

— Є автобус об одинадцятій десять, який їде в Портленд, потім у Бостон, Гартфорд і Нью…

— Цей, — сказав він. — Скільки?

— Подоки… тобто, докуди?

Вона була вже в повному замішанні.

— До кінця, — сказав він відчужено й усміхнувся.

Вона ніколи не бачила такої жахливої усмішки на людському обличчі і відсахнулась.

«Якщо він мене торкнеться, — подумала вона, — я закричу. Як різана закричу».

— Ц-ц-це б-буде Нью-Йорк, — промовила вона. — Два­дцять дев’ять доларів, сімдесят п’ять центів.

Він дещо незграбно дістав у себе з задньої кишені гаманець, і вона помітила, що права рука в нього забинтована. Він поклав перед нею двадцятку і дві доларових банкноти, і вона, беручи зі стосу квитків верхній бланк, збила на підлогу всю паку. Коли вона закінчила їх збирати, він уже додав п’ять однодоларових папірців і купку монет.

Вона виписувала квиток якомога швидше, але нічого не мог­ло бути достатньо швидким. Вона відчувала на собі його мертвенний погляд. Вона проштампувала квиток і посунула його по стійці так, щоб їй не довелося торкнутися його руки.

— В-в-вам треба почекати надворі, отче К-К-Каллагене. Я мушу зачинятися хвилин за п’ять.

Вона сліпо згребла банкноти і монети до шухляди каси, не намагаючись їх порахувати.

— То й гаразд, — відповів він. І засунув квиток до нагрудної кишені. А потім, не дивлячись на неї, промовив:

— І поклав Господь знак на Каїні, щоб ніхто, хто знайде його, не вбивав його. І відійшов Каїн з-перед лиця Господа і жив вигнанцем на землі по східний бік Едему. Це Святе Письмо, міс Куґан. Це найважче місце в Біблії.

— Справді? — відгукнулась вона. — Боюся, ви мусите вийти надвір, отче Каллагене. Я… містер Лебрі от-от повернеться, а він не любить, коли я… я…

— Звичайно, — сказав він і розвернувся, щоби піти. Та потім зупинився й оглянувся на неї. Вона зіщулилася перед цими дерев’яними очима.

— Ви живете у Фелматі, міс Куґан, чи не так?

— Так…

— Маєте власну машину?

— Так, звичайно. Я справді мушу вас попрохати почекати на автобус надворі…

— Їдьте швидко додому, міс Куґан. Замкніть усі двері в своїй машині і ні для кого не зупиняйтесь. Ні для кого. Не зупиняйтеся навіть, якщо там буде хтось, кого ви знаєте.

— Я ніколи нікого не підбираю на дорозі, — чеснотливо сказала вона.

— А коли ви дістанетеся додому, тримайтесь подалі від Єрусалимового Лігва, — продовжив Каллаген. Він пильно вдивлявся в неї. — Справи в Лігві пішли на зле тепер.

Вона відповіла слабенько:

— Я не знаю, про що ви говорите, але ви мусите почекати свій автобус надворі.

— Так. Гаразд.

Він вийшов.

Раптом вона усвідомила, як тихо в аптеці, як цілковито тихо. Як таке могло бути, що ніхто — ніхто — відтоді як стемніло, сюди не зайшов, окрім отця Каллагена? Але ж так. Зовсім ніхто.

Справи в Лігві пішли на зле тепер.

Вона почала обходити приміщення і вимикати світло.

Темрява у Лігві трималася чіпко.

За десять хвилин до півночі Чарлі Родса розбудив довгий, настирливий гудок. Він прокинувся в своєму ліжку і сів, як кіл.

Мій автобус.

І за цим по п’ятах:

Сучі виплодки!

Діти й раніше вже робили такі речі. Він знав, це вони, ті нікчемні малі ледаща. Одного разу вони сірниками спустили йому шини. Він не бачив, хто саме це зробив, але мав збіса добрий здогад. Він пішов до того клятого мокросракого директора і заявив на Майка Філбрука й Оді Джеймса. Він знав, що це вони — що там іще бачити.

— Ви впевнені, що це були вони, Родсе?

— Я ж вам сказав, хіба ні?

І тут уже той йобаний слинько нічого не міг удіяти, він був змушений відсторонити їх від уроків. Потім, десь за тиждень, цей чмир викликав його в кабінет:

— Родсе, ми сьогодні відсторонили Енді Ґарві.

— Йо. Не здивований. І що він учудив?

— Боб Томас упіймав його, коли він спускав шини на його автобусі.

І він подарував Родсу довгий, холодний оцінювальний погляд.

Ну, то й що, якщо тоді був Ґарві, а не Філбрук із Джеймсом? Усі вони вештаються разом, усі вони гадюченята, усі вони заслуговують на те, щоб засунути їхні койла у дробарку.

А зараз, знадвору, цей роздери-душу звук його клаксона саджає акумулятор, це вже реально за край:

ВУАНГ, ВУАННГ, ВУУААААААНННГ…

— Ах ви сучі виплодки, — прошепотів він і зіслизнув з ліжка. Він натягнув штани, не вмикаючи світла. Світло могло відлякати малих гівнюків, а йому цього не хотілося.

Іншого разу хтось був поклав йому на водійське сидіння коров’ячого коржа і він також мав доволі добрий здогад, хто це зробив. Це можна прочитати по їхніх очах. Він навчився цього під час війни, коли стояв на варті у таборі для новобранців. Справу з коров’ячим коржем він рішив по-своєму. Три дні поспіль виганяв під сраку з автобуса того малого сучого сина за чотири милі від дому. Зрештою той малий підійшов до нього в сльозах:

— Я нічого такого не робив, містере Родсе. Чому ви мене весь час виганяєте?

— Ти кажеш, що підкласти мені коров’ячого коржа — це нічого?

— Ні, то був не я. Їй-Богу, чесно, не я.

Ну, мусиш віддати їм належне. Вони могли би з усміхненим і ясним обличчям брехати рідній матері та, мабуть, так і роблять. Він виганяв того малого ще два вечора, а потім той милістю Ісуса зізнався. Чарлі вигнав його ще разок — на додачу, так би мовити — а потім Дейв Фелсен в автопарку сказав, що краще б йому охолонути на деякий час.

ВУААААААААНННННННННГ…

Він підхопив свою сорочку, а потім стару тенісну ракетку, яка стояла в кутку. На Бога, цієї ночі він таки налупцює комусь сраку! Він вийшов крізь задні двері й пішов круг будинку туди, де ставив свій великий жовтий автобус. Він почувався рішучим і холодно впевненим у своєму праві. Це було проникнення на його територію, точно як в армії.

Він затримався за кущем олеандра і подивися на автобус. Так, він їх побачив, цілу зграю їх. Темніші силуети за притемненими ніччю вікнами. Він відчув ту стару лють, ту, як гарячий лід, ненависть до них, і пальці його стискались на тенісній ракетці, аж поки вона не почала дрижати, мов камертон. Вони вже вибили… шість, сім, вісім… вісім вікон у його автобусі.

Він прослизнув поза автобусом, а потім прокрався вздовж довгого жовтого борту до складаних пасажирських дверей. Вони були відчинені. Він напружився і раптом скочив угору по сходах.

— Гаразд! Залишайтеся на своїх місцях. Малий, відпусти той клятий клаксон, а то я…

Малий, який сидів на водійському сидінні, натискаючи обома долонями на кружало клаксона, обернувся до нього і божевільно посміхнувся. Чарлі відчув якийсь нудотний обвал у себе в шлунку. То був Річі Боддін. Блідий — буквально білий, як простирадло — окрім тих вугільних крихт, якими були його очі, і губ, які були рубіново-червоними.

А його зуби…

Чарлі подивився вглиб проходу.

Чи то не Майк Філбрук? Оді Джеймс? Господи Всемогутній, то ж сини Ґріффена там! Гел і Джек, сидять позаду із сіном у волоссі. Але ж вони не їздять моїм автобусом! Мері Кейт Ґріґсон і Брент Тенні сидять пліч-опліч. Вона у льолі, він у джинсах і фланелевій сорочці задом наперед і навиворіт — так, неначе він забув, як самому одягатися.

І Денні Ґлік. Але — ох, Господи Ісусе, він же мертвий. Вже кілька тижнів як!

— Ви! — промовив він занімілими губами. — Ви, дітки…

Тенісна ракетка вислизнула з його руки. Почулося сичання й «гуп», це Річі Боддін, досі з тією ж божевільною посмішкою, посунув той хромований важіль, який зачиняв складані двері. Тепер вони почали вибиратися зі своїх місць, усі вони.

— Ні, — мовив він, намагаючись усміхатися. — Ви, діт­ки… ви не розумієте. Це ж я. Це я, Чарлі Родс. Ви… ви…

Він їм безглуздо усміхався, хитав головою, простягав руки, показуючи, що це просто руки їхнього старого приятеля Чарлі Родса, безневинні, і задкував, поки його спина не притислася до широкої тонованої шибки лобового скла.

— Не треба, — прошепотів ін.

Вони насунулися, усміхаючись.

— Прошу, не треба.

І навалилися на нього.

Енн Нортон померла в короткій поїздці ліфтом з першого поверху лікарні на другий. Вона здригнулася один раз, і маленька цівка крові витекла з кута її рота.

— Окей, — сказав один із санітарів. — Тепер ти зможеш вимкнути ту сирену.

Єві Міллер снився сон.

Це був дивний сон, не зовсім кошмар. Пожежа 1951 року вирувала під невблаганним небом, що вицвітало від блідої блакиті на обріях до безжальної білості над головою. Із цієї перевернутої миски блискучою мідною монетою сяяло сонце. Скрізь був присутній гострий запах диму; всяка ділова діяльність припинилася, і люди стояли на вулицях, дивлячись на південний захід, у бік Мочарів, і на північний захід, у бік лісу. Дим несло у повітрі весь ранок, але тепер, о першій після полудня, вже було видно яскраві, танцюючі серед зелені поза пасовищем Ґріффена, артерії вогню. Неугавний вітер, який дозволив пломеням перестрибнути одну протипожежну просіку, тепер ніс білий попіл, який спадав на місто, мов неугавний літній сніг.

Її Ралф був на лісопильні, живий, намагався врятувати її від вогню. Але там усе було перемішано, бо вона була з Едом Крейґом, а вона ж до осені 1954-го ніколи навіть не зустрічала Крейґа.

Вона дивилася на пожежу крізь вікно своєї спальні на верхньому поверсі, і була вона голою. Ззаду її торкнулися руки, міцні коричневі долоні на гладенькій білості її стегон, і вона знала, що це Ед, хоча не бачила навіть привиддя його віддзеркалення у склі.

— Еде, — намагалася вона сказати. — Не зараз. Ще надто ранній час. Навіть після майже дев’яти років.

Але його руки були наполегливими, перебігаючи по її животу, один палець побавився з чашечкою її пупка, а потім обидві долоні сковзнули вгору, щоби з зухвалою обізнаністю обхопити груди.

Вона намагалася сказати йому, що вони у вікні, що будь-хто там, на вулиці, може озирнутися і побачити їх, але слова не виходили, а потім його губи опинилися на її руці, на її плечі, потім вони зі стійкою, хтивою наполегливістю прикипіли до її шиї. Вона відчула його зуби, як він її кусає, смокче і кусає, насмокчує кров, і знову спробувала протестувати:

— Не став мені засмоктів, Ралф побачить…

Але протестувати вже було і неможливо, та й самій уже не хотілося. Її більше не хвилювало, що хтось озирнеться і побачить їх голих і безсоромних.

Тим часом як його губи і зуби поралися з її шиєю, очі Єви мрійливо переплинули на вогонь, і дим там був дуже чорним, чорним як ніч, він затягував гарматного кольору бронзово-сіре небо, перетворюючи день на ніч; тоді як вогонь ворохобився в диму тими пульсуючими, багряними пасмами й пелюстками — буянням квітів ув опівнічних джунглях.

А потім настала справжня ніч і місто зникло, але вогонь так і вирував у чорноті, навперемін обертаючись звабливими, калейдоскопічними формами, поки не почало здаватися, що він кров’ю змальовує чиєсь обличчя — обличчя з яструбиним носом, глибоко посадженими, палаючими очима, пов­ними, чуттєвими губами, почасти прихованими важкими вусами, з відкинутим назад, як у музиканта, волоссям.

— Кухонний буфет, — промовив віддалений голос, і вона зрозуміла, що це його голос. — Той, що на горищі. Я думаю, він чудово підійде. А потім ми налагодимо сходи… розумно бути підготовленим.

Голос згас. Пломені згасли.

А далі була тільки темрява і вона в ній; бачила сон, чи то починала бачити сон. Їй майнула непевна думка, що цей сон буде ніжним і довгим, і лише під сподом гірким та позбавленим світла, як води Лети.

Інший голос — голос Еда:

— Ходімо, любонько. Вставай. Ми мусимо зробити, як він сказав.

— Еде? Еде?

Його обличчя нахилилось до неї, не вималюване вогнем, але жахливо бліде і дивно порожнє на вигляд. І все-таки вона його знову кохала… дужче, ніж будь-коли. Вона мліла душею за його поцілунком.

— Ходімо, Єво.

— Це сон, Еде?

— Ні… не сон.

На якусь мить вона злякалася, а далі страху більше не було. Натомість прийшло розуміння. Разом із розумінням прийшов голод.

Вона поглянула в дзеркало і побачила, що там відбивається тільки її спальня, порожня і тиха. Двері на горище були замкнені, а ключ лежав у нижній шухлядці її комода, але це не мало значення. Тепер нема жодної потреби в ключах.

Вони прослизнули між дверима й одвірком, як Мари.

О третій ранку кров тече повільно й тужаво, і дрімота важка. Душа о такій годині або спить у благословенному невіданні, або пильно вдивляється в саму себе у цілковитому відчаї. Третього не дано. О третій ранку дженджуристий макіяж із цієї старої шльондри — світобудови — облізає і вона виявляється безносою й зі скляним оком. Веселість стає порожньою і ламкою, як у замку Едґара По, оточеному Червоною Смертю. Жах руйнується нудьгою. Кохання — лише сон.

Паркінс Ґіллеспі, схожий на дуже схудлу мавпу, яка страждає на якусь виснажливу хворобу, почовгав від свого офісного столу до кавоварки. Залишивши позаду себе пасьянс, розкладений як годинниковий циферблат. Він чув кілька криків цієї ночі, дивне, поривчасте виття якогось автомобільного гудка в повітрі й один раз біганину чиїхось ніг. Він не виходив розслідувати жодну з цих подій. На його поораному, із западинами очей обличчі відбивалися речі, які, як він думав, діялися там, надворі. На шиї в нього висіли хрест, медальйон святого Христофора і знак миру. Паркінс не знав напевне, чому він їх на себе одягнув, але з ними йому було спокійніше. Він думав, що коли переживе цю ніч, завтра поїде звідси геть, залишивши свій значок на полиці поряд з низкою ключів.

Мейбел Вертс сиділа за своїм кухонним столом — перед нею чашка захололої кави, жалюзі вперше за багато років опущені, лінзи її бінокля прикриті ковпачками. Вперше за шістдесят років їй не хотілося ні щось піддивитися, ні чогось підслухати. Ця ніч кишіла смертельними перегудами, яких вона не хотіла чути.

У відповідь на телефонний дзвінок (зроблений, коли його дружина ще була жива), Білл Нортон їхав у Камберлендський шпиталь, і обличчя в нього було задерев’янілим, незворушним. На вітровому склі рівномірно клацали двірники, відмітаючи дощ, який тепер значно подужчав. Білл намагався ні про що не думати.

Були й інші в місті, які або спали, або не стуляли очей неторкнутими. Більшість неторкнутих були самотніми людьми без родичів чи близьких друзів у Лігві. Чимало з них навіть не підозрювали, що щось відбувається.

Однак ті, хто не спав, повмикали у себе все світло, і людину, яка б їхала крізь місто (а кілька легковиків дійсно проїхали, прямуючи до Портленда або якихось місцин на півдні), могло вразити це маленьке поселення, таке схоже на інші по дорозі, з його дивно розсипаними крихтами повністю освітлених обійсть у цей замогильний час ночі. Такий проїжджий, мабуть, пригальмував би подивитися, де тут пожежа або якась аварія, але, не побачивши нічого, додав би швидкості й викинув це собі з голови.

Ось яка химерія: ніхто з тих, котрі не спали в Єрусалимовому Лігві, не знали правди. Якась жменька їх могли щось підозрювати, але навіть їхні підозри були такими ж непевними і несформованими, як тримісячний ембріон. Проте вони не вагаючись полізли до шухлядок бюро, до коробок на антресолях або до скриньок з біжутерією у спальні, щоби нашукати будь-які релігійні символи-обереги, які там можуть знайтися. Вони робили це не думаючи — так, як людина, яка довго веде машину на далеку відстань, починає співати, сама не знаючи, що вона співає. Вони повільно, неначе їхні тіла стали скляними й крихкими, переходили з кімнати до кімнати і вмикали всі лампи, і не дивилися крізь свої вікна. Це понад усе інше. Вони не дивилися крізь свої вікна.

Не мало значення, які там звуки чи лячні перспективи, не мало значення, яка жахлива там невідомість, було дещо ще гірше: подивитись Горгоні в обличчя.

Цей звук пробивався у його сон, наче той цвях, що його вганяють у тужавий дуб — з винятковою повільністю, так би мовити, фібра за фіброю. Спершу Реджі Соєру уявилося, що йому сниться столярка, і його мозок, у тіньовій країні між сном і явом, підслужився з фрагментом пам’яті в уповільненому показі: він і його батько оббивають клепками стіни тієї хатинки, яку вони у 1960-му збудували на озері Браянт-Понд[284].

Спогад розчинився в туманній думці, що він зовсім не спить, а насправді чує стук робочого молотка. Далі дезорієнтація, а тоді він зрештою прокинувся, і дерев’яні удари лунали від передніх дверей, хтось там з розміреністю метронома грюкав у них кулаком.

Його очі спершу смикнулись до Бонні, яка лежала під ковдрами на боці горбочком у формі літери S. Потім на годинник: 4:15.

Він піднявся, вислизнув зі спальні і причинив за собою двері. Ввімкнув світло у коридорі, рушив до дверей, та потім зупинився. Настовбурчилася шерсть на внутрішньому загривку. Соєр, схиливши набік голову, підозріливо роздивлявся свої передні двері. Ніхто не стукав би о 4:15. Якби ґиґнув хтось із рідних, йому б зателефонували, а не приїхали стукати.

Він сім місяців відбув у В’єтнамі у 1968-му — дуже важкий рік для американських хлопців у В’єтнамі — і повоював. У ті дні раптово прокидатися було, як клацнути пальцями або вмикачем лампи; цієї миті ти камінь, а наступної вже недремний у темряві. Ця звичка померла в ньому майже щойно по тому, як його відправили назад у Штати, і він цим пишався, хоча ніколи не говорив про це. На Бога, він же не якийсь там автомат. Натисніть кнопку «А», і Джонні прокинеться, натисніть кнопку «Б», і Джонні вб’є кількох косооких.

Але зараз, без жодного застереження, вся стуманілість і сонна ватноголовість спали з нього, наче зміїна шкіра, він стояв захололий і моргав.

Там дехто є. Той Браянтів синок, радше за все, добряче надудлений і з чимось вогнепальним. Готовий помститися або померти за чарівну діву.

Він рушив у вітальню і пройшов до кронштейна для зброї над декоративним каміном. Світла не вмикав; Реджі чудово орієнтувався в себе навпомацки. Він зняв рушницю, переломив її, і на латуні гільз тьмяно зблиснуло світло з коридору. Він повернувся до дверей вітальні і визирнув у коридор. Грюкання тривало — монотонне, постійне, але неритмічне.

— Нумо, заходь, — гукнув Реджі.

Грюкання припинилося.

Залягла довга пауза, а потім дверна ручка почала повертатися, дуже повільно, поки клацнула клямка. Двері прочинилися і там стояв Корі Браянт.

Реджі відчув, як у нього на мить затнулося серце. Браянт був одягнений у те саме, в чому він був, коли Реджі погнав його звідси на дорогу, але тепер цей одяг був драним, у брудних плямах. До штанів і сорочки прилипло листя. Мазок грязюки на лобі підкреслював його блідість.

— Стій на місці, — наказав Реджі, піднімаючи рушницю і клацнувши запобіжником. — Цього разу вона заряджена.

Але Корі Браянт посунув уперед, його притухлі очі уп’ялися в обличчя Реджі з виразом, який був гіршим за ненависть. Висолопився його язик і облизнув губи. Туфлі у нього були обліплені важкою гряззю, замішаною дощем на якийсь чорний ґлей, кавалки якого з кожним його кроком відпадали на підлогу коридору. Було щось невблаганне й нещадне у цій ході, щось, що вражало око спостерігача холодною і лячною відсутністю милосердя. Важко ступали обліплені гряззю підошви. Не існувало ні команди, яка б їх зупинила, ні благання, яке б їх затримало.

— Ступаєш іще два кроки, і я тобі голову відстрелю нахуй, — сказав Реджі. Ці слова вийшли твердими й сухими.

Цей парубок був гірше ніж п’яним. З раптовою ясністю Реджі зрозумів, що буде змушений вистрелити в нього.

— Стій, — промовив він знову, але якимсь невимушеним, легковажним тоном.

Корі Браянт не зупинився. Його очі впиналися в обличчя Реджі з мертвим й іскристим захватом очей опудала лося. Його підбори лиховісно грюкали по підлозі.

Позаду Реджі заверещала Бонні.

— Лишайся в спальні, — гукнув Реджі. І виступив у коридор, щоб опинитися між ними.

Браянт тепер був лише за два кроки. Млява, біла рука тягнулася, щоб ухопитися за подвійне дуло «Стівенсовки»[285].

Реджі натис обидва гачки.

Постріл пролунав як грім у вузькому коридорі. Обидва дула коротко сплюнули вогнем. Сморід горілого пороху наповнив повітря. Бонні знову закричала, пронизливо. Сорочка на Корі розірвалася, і почорніла, і розійшлася — не так пробита, як знищена. Утім, коли вона, звільнена від ґудзиків, розчахнулася, риб’яча білість його грудей і черева виявилася неймовірно неторкнутою. Застиглі очі Реджі отримали враження, ніби ця плоть насправді була зовсім не плоттю, а чимось неґрунтовним, як муслінова завіса.

Потім рушницю було вибито в нього з рук, немов з рук дитини. Самого його було вхоплено і з зубодробильною силою кинуто об стіну. Ноги відмовилися його тримати і він упав, приголомшений. Браянт пройшов повз нього, до Бонні. Вона щулилася в одвірку, але її очі були на обличчі гостя, і Реджі побачив у них жар.

Корі озирнувся й усміхнувся Реджі широчезною, мрійливою усмішкою, як ті, що ними обдаровують у пустелі туристів коров’ячі черепи. Бонні вже простягала руки. Вони тремтіли. Здавалося, жах і хіть навперемін перебігають її обличчям, як спалахи сонця і тіні.

— Любчику, — промовила вона.

Реджі закричав.

— Агов, друзяко, — окликнув водій автобуса. — Це вже Гартфорд[286].

Каллаген дивився крізь широке, поляризоване вікно на чуже місто, яке вповзання першого ранкового світла робило ще чужішим. Зараз у Лігві вони вже мають повертатися, повертатися до своїх нір.

— Я знаю, — відповів він.

— Зупинка в нас двадцять хвилин. Може, хотіли б піти й купити собі сендвіч чи ще чогось?

Каллаген незграбно видобув забинтованою рукою з кишені гаманець і мало його не впустив. Дивно, але його обпечена рука, схоже, більше не надто боліла, тільки була занімілою.

Краще б там залишався біль. Біль, принаймні, він реальний. У роті в нього смакувало смертю, такий дурнуватий борошняний смак зіпсованого яблука. І це все? Так. І це вже досить погано.

Він простягнув двадцятку.

— Ви можете дістати мені пляшку?

— Містере, правила…

— І решту залиште собі, звичайно. Пінти буде якраз достатньо.

— Мені не треба, щоб когось вивернуло в моєму автобусі, містере. За дві години ми будемо в Нью-Йорку. Там ви зможете дістати все, що хочете. Будь-що.

«Я думаю, ви помиляєтеся, друже», — подумав Каллаген. Він знову зазирнув до гаманця, подивитися, що там ще є. Десятка, дві п’ятірки й один долар. Він додав десятку до тієї двадцятки і простягнув їх забинтованою рукою:

— Пінти буде якраз достатньо. І решту залиште собі, звичайно.

Водій перевів погляд з тридцяти доларів на ці темні, запалі очі, і на якусь одну жахливу мить йому здалося, що він веде розмову з живим черепом, з черепом, що якось забув, як усміхатися.

— Тридцять доларів за пінту? Містере, та ви здуріли.

Але він пішов до переду порожнього автобуса, потім повернувся назад. Гроші зникли.

— Тільки дивіться, щоб вас не вивернуло на мене. Мені не треба, щоб когось вивернуло в моєму автобусі.

Каллаген кивнув, неначе зовсім маленький хлопчик, приймаючи заслужену нотацію.

Водій автобуса трохи затримався на ньому поглядом, а тоді вийшов.

Щось дешеве, думав Каллаген. Щось таке, що обпече язика й ошпарить горло. Що-небудь, що прибере цей скрадливий, солодкавий смак… чи принаймні приглушить його, поки він не знайде собі місце, щоб почати пити серйозно. Пити, і пити, і пити…

Потім він подумав, що може зламатися, почати плакати. Ніяких сліз не було. Він почувався дуже висушеним. І цілковито порожнім. Був тільки… цей смак.

Поспішіть, водію.

Він і далі дивився крізь вікно. На протилежному боці вулиці якийсь підліток сидів на сходах ґанку, поклавши голову собі на руки. Каллаген дивився на нього, аж поки автобус не рушив знову, але хлопець так і не поворухнувся.

Бен відчув у себе на руці чиюсь долоню і поплив угору, до прокидання. Марк біля його правого вуха промовив:

— Ранок.

Бен розплющив очі, двічі моргнув, щоб очистити їх від камеді, і подивився у вікно на світ. Крізь дощ, який був ані тучним, ані слабеньким, скрадливо надходив світанок. Дерева, що оточували оброслий травою флігель з північного боку лікарні, вже стояли напівголими, і їхні чорні гілки рисувалися на тлі сірого неба, неначе велетенські літери якоїсь невідомої абетки. Шосе № 30, яке завертало з міста на схід, блищало, мов тюленяча шкіра — легковик, який там якраз проїжджав з досі ввімкнутими задніми вогнями, тягнув за собою їхні зловісні віддзеркалення на асфальті.

Бен підвівся і роззирнувся. Метт іще спав, його груди піднімалися й опадали в ритмічному, але неглибокому диханні. Джиммі також спав, простягнувшись на єдиній в палаті м’якій кушетці. На подушечках його щік виднілась геть не докторська щетина, і Бен провів долонею по власному обличчю. Шорстке.

— Час вирушати, чи не так? — спитав Марк.

Бен кивнув. Він подумав про день, який лежав перед ними, про всю ту потенційну огидність, і сахнувся цього. Єдиний спосіб через це пройти — не думати наперед далі ніж на десять хвилин. Він зазирнув в обличчя хлопчику, і та кам’яна рішучість, яку він там побачив, змусила його відчути слабкість у шлунку. Він підійшов до Джиммі й струснув його.

— Ага! — відгукнувся Джиммі. Він заборсався на своєму диванчику, неначе пловець, який випірнає з глибини. Обличчя в нього скривилося, очі різко розчахнулись і якусь мить вони виказували лише чистий жах. Він подивився на них обох спантеличено, не впізнаючи.

Потім упізнання прийшло і його тіло розслабилося.

— Ох. Сон.

Марк кивнув із цілковитим розумінням.

Джиммі подивився у вікно і сказав: «Світанок» таким тоном, яким скнара міг би сказати «гроші». Він піднявся, підійшов до Метта, взяв його зап’ясток і потримав.

— З ним усе гаразд? — запитав Марк.

— Я гадаю, з ним краще, ніж було вчора ввечері, — сказав Джиммі. — Бене, я хочу, щоб ми втрьох вибралися звідси вантажним ліфтом, на той випадок, якщо хтось учора помітив Марка. Що менше ризиків, то краще.

— Чи впорається містер Бьорк тут сам? — запитав Марк.

— Я думаю, так, — сказав Бен. — Нам доведеться довіритися його винахідливості, я гадаю. Для Барлоу нема нічого кращого, ніж щоби ми залишалися зв’язаними ще один день.

Вони навшпиньках пройшли коридором і скористалися вантажним ліфтом. О цій годині, майже чверть по сьомій, кухня тільки-но почала ворушитися. Один з кухарів підняв голову, махнув рукою і гукнув: «Вітаю, доку». Більше ніхто до них не заговорив.

— Куди спершу? — спитав Марк. — У школу на Брок-стріт?

— Ні, — сказав Бен. — Забагато людей до полудня. Марку, малі рано йдуть додому?

— Вони вчаться до другої години.

— Що залишає нам достатньо світлового дня, — сказав Бен. — Спершу додому до Марка. Кілки.

З наближенням до Лігва у «б’юїку» Джиммі густішала ледь не намацувальна хмара страху, і розмова занепала. Коли біля великого, зеленого, підсвіченого щита з написом ШОСЕ № 12. ЄРУСАЛИМОВЕ ЛІГВО. КАМБЕРЛЕНД. КАМБЕРЛЕНД-ЦЕНТР. вони звернули з платної автомагістралі, Бен подумав, що цим шляхом він вертався додому з Сюзен після їхнього першого побачення — де їй хотілося подивитися щось з автомобільними погонями.

— Погані справи, — промовив Джиммі. — Господи, це можна майже носом учути.

«А таки можна, — подумав Бен. — Хоча цей запах радше ментальний, ніж фізичний: психічний віддих могили».

Дванадцяте шосе було майже порожнім. Дорогою вони проминули молочний трак Віна П’юрінтона, машина стояла на узбіччі, також порожня. Двигун працював на холостих обертах, і Бен його вимкнув — після того як подивився в кузові. Коли він заліз назад, Джиммі кинув на нього запитальний погляд.

— Його там нема, — похитав головою Бен. — Горів індикатор «перегрів двигуна», і пального майже не залишилося. Він тут так простояв уже бозна-скільки годин.

Джиммі вгатив себе по нозі міцно стиснутим кулаком.

Але коли вони в’їхали до міста, Джиммі майже абсурдно полегшеним тоном промовив:

— Погляньте-но. У Кроссена відчинено.

І справді. Мілт перед входом морочився з відкидним дашком над своїм газетним стендом, і Лестер Силвієс стояв поряд з ним у жовтому дощовику.

— Проте не бачу решти команди, — сказав Бен.

Мілт скинув на них очима і помахав, і Бену подумалося, що він побачив рівчачки напруження на обличчях обох чоловіків. Табличка «Зачинено» так і висіла з внутрішнього боку дверей «Поховального салону Формена». Зачиненою стояла також реманентна крамниця, і в Спенсера було замкнено й темно. Їдальня була відчинена, і коли вони її проїхали, Джиммі причалив свій «б’юїк» до бровки перед тією новою крамницею. Прості золочені літери над вітриною повідомляли її назву: «Барлоу і Стрейкер — Гарні Меблі». А до дверей, як і казав Каллаген, липкою стрічкою було приліплено написане вручну, гарним почерком, який всі вони відразу впізнали з побаченого за день до цього листа, оголошення: «Зачинено до подальшого оповіщення».

— Чому ви тут зупинилися? — запитав Марк.

— Просто через невеличку ймовірність того, що він влаштував собі барліг тут, — сказав Джиммі. — Це так кидається в очі, що він міг вирішити, що ми проминемо цей сховок. І ще мені подумалося, що інколи митники на оглянутих ними ящиках залишають позначки «окей». І пишуть вони їх крейдою.

Вони обійшли крамницю ззаду, і тим часом як Марк із Беном щулилися плечима під дощем, Джиммі висаджував прикритим курткою ліктем скло в задніх дверях, поки всі вони не змогли залізти всередину.

Повітря там було нездоровим, затхлим, повітрям приміщення, що простояло зачиненим століття, а не кілька днів. Бен зазирнув до торгової зали, але там не було місця, де сховатися. Меблів негусто і жодних ознак того, щоб Стрейкер поповнював свій асортимент.

— Ходіть сюди, — хрипко погукав Джиммі, і Бенові серце стрибнуло в горло.

Джиммі з Марком стояли біля довгого ящика, який Джиммі вже частково відкрив лапастим кінцем свого молотка. Зазирнувши туди, вони побачили бліді пальці й темний рукав.

Не задумуючись, Бен накинувся на ящик. На другому його кінці колупав молотком Джиммі.

— Бене, — сказав Джиммі. — Ви поріжете собі руки. Ви…

Той не чув. Не зважаючи на цвяхи і скабки, він відривав від ящика дошки. Вони запопали його, вони запопали цього слизького ночебродника, і він увіб’є кілок у нього так, як вбив його у Сюзен, ось уже зараз... Він виламав черговий шматок дешевої дерев’яної планки і подивився у мертве, місячно-бліде обличчя Майка Раєрсона.

На якусь мить запала цілковита тиша, а потім вони всі разом видихнули… це було так, немов легенький вітерець прогулявся кімнатою.

— Що маємо тепер робити? — запитав Джиммі.

— Найперше, їхати додому до Марка, — сказав Бен. Тон у нього був пригніченим від розчарування. — Ми знаємо, де він. Ми досі навіть не маємо жодного готового кілка.

Вони абияк поскладали розколоті планки назад.

— Краще дайте мені подивитися ваші руки, — сказав Джиммі. — Вони кровоточать.

— Пізніше, — сказав Бен. — Поїхали.

Вони пішли назад кругом будівлі, всі мовчазні, раді знову опинитися на свіжому повітрі, і Джиммі повів «б’юїк» по Джойнтер-авеню до житлової частини міста, відразу поза мізерним діловим кварталом. Мабуть, до будинку Марка вони прибули раніше, ніж кожному з них хотілося б.

Старий седан отця Каллагена стояв на круговому заїзді Петрі позаду поміркованого субкомпакта «пінто» Маркового батька[287]. Побачивши його, Марк із сипінням втягнув повітря і відвернувся. Обличчя в нього стало як біль білим.

— Я не зможу туди зайти, — пробурмотів він. — Вибачте. Я почекаю в машині.

— Нема за що вибачатися, Марку, — сказав Джиммі.

Він припаркувався, вимкнув двигун і вийшов. Бен якусь хвилину вагався, а потім поклав руку на плече Марку.

— З тобою все буде гаразд?

— Звісно.

Але вигляд у нього був аж ніяк не гаразд. Підборіддя дрижало й очі здавались порожніми. Раптом він обернувся до Бена, і порожнеча пропала з його очей, вони були напов­нені просто болем, що спливав зі сльозами.

— Накрийте їх, зробіть це, добре? Якщо вони мертві, накрийте їх.

— Звичайно, так, — відповів Бен.

— Краще вже так, — промовив Марк. — Мій батько… з нього б вийшов дуже успішний вампір. Можливо, не слабший за Барлоу, з часом. Він… він був вправним у всьому, за що брався. Можливо, занадто вправним.

— Спробуй не думати надто багато, — сказав Бен, зненавидівши калічне звучання цих слів, уже коли вони вилітали з його рота.

Марк подивився на нього і слабенько всміхнувся:

— Дровітня на задньому подвір’ї, — сказав Марк. — У вас може вийти швидше, якщо скористаєтеся токарним верстатом мого батька в підвалі.

— Гаразд,— сказав Бен. — Дай собі попуск, Марку. Попустися, якщо зможеш.

Але хлопчик уже дивився в інший бік, витираючи сльози рукою.

Бен і Джиммі піднялися сходами заднього ґанку і зайшли в дім.

— Каллагена тут нема, — глухо промовив Джиммі. Вони вже обійшли весь дім.

Бен примусив себе це сказати:

— Мабуть, його захопив Барлоу.

Він подивився на поламаний хрест у себе в руці. Цей хрест учора висів на шиї в Каллагена. Це був єдиний його слід, який вони тут знайшли. Він лежав поруч із тілами Петрі, які дійсно були мертвісінькі. Їхні голови було зударено разом з такою силою, що черепи буквально розтрощилися. Бен згадав ту неприродну силу, яку виявила місіс Ґлік, і відчув млість.

— Ходімо, — покликав він Джиммі. — Ми мусимо їх накрити. Я обіцяв.

Вони зняли з дивана у вітальні протипиловий чохол і накрили тіла. Бен намагався не дивитися, намагався не думати про те, що вони роблять, але це було неможливо. Коли справу було зроблено, одна рука — доглянуті, лаковані нігті промовляли, що вона належала Джун Петрі — визирала з-під поцяткованого життєрадісними узорами покривала, і Бен носком черевика заштовхнув її під нього, скривившись від зусилля утримати під контролем свій шлунок. Контури тіл під покривалом були незаперечними й очевидними, вони змусили його згадати репортажні фотографії з В’єтнаму — поля смертельних боїв і солдати несуть свій жахливий вантаж у чорних гумових мішках, які так абсурдно схожі на мішки для гольфового причандалля.

Вони спустилися до підвалу, кожний з оберемком жовтих осикових дровин.

Підвал був володінням Генрі Петрі і віддзеркалював його особистість ідеально: три високоефективних світильники висіли в ряд над робочою зоною, кожний прикритий широким металевим рефлектором, що дозволяло світлу з потужною яскравістю падати на стругальний верстат, машинну ножівку, пиляльну раму, токарний верстат, електричну шліфувальну машину. Бен побачив, що Генрі будував пташиний готель, мабуть, щоби встановити його на задньому подвір’ї наступної весни: креслення проєкту, за яким він працював, було акуратно розкладене, і кожен його кут утримувало машинної обробки металеве прес-пап’є. Він робив добротну, хоча й неоригінальну роботу, і тепер її ніколи не буде закінчено. Підлога була акуратно підметена, але приємно ностальгійний запах тирси висів у повітрі.

— Ніякого пуття з цього не буде, — сказав Джиммі.

— Я знаю, — сказав Бен.

— Дрова, — пирхнув Джиммі і дозволив оберемку випасти в себе з рук з дерев’яним гуркотом. Трифутові поліна безладно розкотилися по підлозі, мов цурки. Він видав тонкий, істеричний сміх.

— Джиммі…

Але його сміх, немов зазублинами на рояльній струні, обрізав Бенову спробу заговорити.

— Ми збираємося виступити і дровами з заднього двору Генрі Петрі покінчити з цією скверною. А як щодо ніжок від стільців чи бейсбольних кийків?

— Джиммі, що ми ще можемо зробити?

Джиммі подивився на нього і з видимим зусиллям опанував себе.

— Чисто тобі пошук скарбів, — сказав він. — На сорок кроків увійти на північне пасовище Чарлза Ґріффена і подивитися під великим каменем. Ха. Господи Ісусе. Ми можемо забратися з міста. Ми можемо це зробити.

— Ви хочете втекти? Цього ви хочете?

— Ні. Але це не закінчиться сьогодні, Бене. Це триватиме тижнями, поки ми дістанемо їх усіх, якщо ми взагалі коли-небудь зможемо це зробити. Ви таке витримаєте? Ви зможете робити… робити тисячу разів те, що зробили Сюзен? Витягувати їх із їхніх комірок і затишних, смердючих сховків — коли вони кричать і відбиваються — тільки щоб заганяти їм у грудні порожнини кілки і крушити серця. Ви витримаєте таке хоча б до листопада, не зсунувшись із глузду?

Бен задумався про це і наштовхнувся на глуху стіну: цілковита незбагненність.

— Я не знаю, — сказав він.

— Ну, а як щодо хлопчика? Думаєте, він витримає таке? Він буде, нахер, готовим пацієнтом психушки. А Метт помре. Я вам це гарантую. А що ми робитимемо, коли тут почнуть нюшити копи з поліції штату, щоби з’ясувати, що ж таке в біса в Салимовому Лігві відбувається? Що ми їм скажемо? «Даруйте мені на хвильку, поки я проб’ю кілком цього кровосмока»? Як щодо цього, Бене?

— Звідки мені, до дідька, знати? Хто мав можливість зупинитися і все це обдумати?

Вони одночасно усвідомили, що кричать один на одного, стоячи ніс проти носа.

— Егей, — промовив Джиммі. — Егей.

Бен опустив очі:

— Перепрошую…

— Ні, моя вина. Ми в такому шоці... що Барлоу безсумнівно назвав би це кінцем гри.

Джиммі провів п’ятірню крізь своє морквяного кольору волосся і безцільно роззирнувся довкола. Раптом його очі спалахнули на щось поруч із кресленням Петрі, і він підняв ту річ. Це був чорний восковий олівець.

— Можливо, це найкращий спосіб, — сказав він.

— Що?

— Ви залишайтесь тут, Бене. Починайте виточувати кілки. Якщо ми хочемо це зробити, потрібен науковий підхід. Ви — виробничий відділ. Ми з Марком будемо дослідницьким. Ми прочешемо місто, шукатимемо їх. Ми їх знайдемо, авжеж, точно як знайшли Майка. Я зможу відзначати місцини цим восковим олівцем. Потім, завтра, кілки.

— А чи не побачать вони ці позначки і кудись переберуться?

— Я так не думаю. Місіс Ґлік не була схожа на таку, що дуже добре бачить взаємозв’язки. Я думаю, вони діють більше інстинктивно, ніж по-справжньому мислячи. З часом вони можуть порозумнішати, почати ховатися краще, але попервах, я гадаю, це буде, як розстрілювати рибу в діжці.

— Чому б не поїхати мені?

— Тому що я знаю це місто, а місто знає мене — як воно знало ще мого батька. Живі в Лігві сьогодні ховаються по своїх домівках. Якщо прийдете ви, вам не відчинять. Якщо я постукаю, більшість із них мене впустять. Я знаю деякі схованки. Я знаю, де халабудяться п’яндилиги на Мочарах і куди ведуть лісовозні дороги. Ви — ні. Ви зумієте впоратися з токарним верстатом?

— Так.

Звісно, Джиммі мав рацію. Але відчуття полегшення від того, що він не мусить виходити і бачити їхні обличчя, принесло йому почуття провини.

— Гаразд. Починаймо. Вже за полудень перейшло.

Бен відвернувся до токарного верстата, та потім зупинився.

— Якщо хочете, зачекайте з пів години, я дам вам із собою, либонь, пів дюжини кілків.

Джиммі на мить завагався, потім опустив очі:

— Гм, я думаю, завтра… завтра було би…

— Окей, — сказав Бен. — Слухайте, чому б вам не повернутися сюди близько третьої? На той час у тій школі й поряд мусить уже бути достатньо тихо, і ми могли б її обстежити.

— Добре.

Джиммі пішов від верстатів Петрі і вже рушив було на сходи. Щось — якась недодумка чи, можливо, навіяння — змусило його обернутися. Він побачив Бена в іншому кінці підвалу, той працював під яскравим сяйвом повішених акуратним рядком трьох світильників.

Щось… і воно вже зникло.

Він пішов назад.

Бен вимкнув токарний верстат і подивився на нього:

— Щось іще?

— Йо, — сказав Джиммі. — Крутиться на кінчику язика. Але там і застрягло.

Бен звів угору брови.

— Коли я озирнувся від сходів і побачив вас, щось у мені клацнуло. Тепер воно пропало.

— Важливе?

— Сам не знаю.

Джиммі машинально почовгав підошвами, йому хотілося, щоб та думка повернулася. Щось про той образ, який являв собою Бен, стоячи під цими робочими світильниками, нахилений над токарним верстатом. Дарма. Що напруженіше він про це думав, то віддаленішим воно здавалося.

Він рушив угору сходами, але затримався ще раз, щоб обернутися. Цей образ був нав’язливо знайомим, але впізнанню не піддавався. Він пройшов через кухню і далі до машини. Дощ уже знітився до мжички.

Машина Роя Мак-Дуґалла стояла на заїзді перед трейлером, і, побачивши її там зараз, у будній день, Джиммі запідозрив найгірше.

Вони з Марком вийшли, Джиммі зі своїм чорним саквояжем у руці. Піднялися по сходинках, і Джиммі натис кнопку дзвінка. Той не працював, тож він натомість почав стукати. Стукіт не підняв нікого в трейлері Мак-Дуґаллів, а також і в сусідньому за двадцять ярдів далі по дорозі. Там на заїзді також стояла машина.

Джиммі посмикав надвірні двері, вони виявилися замкненими.

— Молоток там, на задньому сидінні, в машині, — сказав він.

Марк приніс молоток, Джиммі розбив шибку в надвірних дверях біля ручки й відклацнув шпінгалет. Внутрішні двері були незамкнені. Вони увійшли.

Запах упізнавався миттєво, і Джиммі відчув, як у нього стискаються ніздрі, намагаючись не пропустити цей сморід. Тут він був не таким сильним, як той, у підвалі Дому Марстена, але таким же ґрунтовно відразливим — запахом гнилизни й мертвоти. Такий сирий, тухлий запах. Джиммі згадалося, як у дитинстві, під час весняних канікул, вони з друзями виїжджали на велосипедах збирати багаторазові пляшки від пива й газованок, які показувалися з-під танучого снігу, щоби здати їх у крамницю. В одній з таких пляшок (від апельсинового крашу) він побачив маленьку, зогнилу польову мишку, яку туди принадила солодкість, а потім вона не змогла вибратись. Він вловив дух звідти, вмент відвернувся і виблював. Тутешній запах був разюче схожим на той — нудотна солодкість і гнилісна кислість змішані разом і дико зброджені. Він відчув, як його нутро підкочується до горла.

— Вони тут, — сказав Марк. — Десь тут.

Джиммі з Марком методично обійшли трейлер — кухню, закуток їдальні, вітальню, дві спальні. Відчиняючи по дорозі шафи. Джиммі було подумав, що щось знайшлося у шафі хазяйської спальні, але то була лише купа брудної одежі.

— Підвалу нема? — спитав Марк.

— Ні, але там може бути місце, щоб заповзти.

Вони обійшли трейлер ззаду і побачили там вставлені у дешеву бетонну основу маленькі дверцята, які прочинялися досередини. Вони були замкнені старим навісним замком. Джиммі збив його п’ятьма сильними ударами молотка, а коли він штовхнув, прочиняючи, цю напівляду, той запах наринув на них достиглою хвилею.

— Вони тут, — сказав Марк.

Зазирнувши досередини, Джиммі побачив три пари стіп — наче трупи, зібрані і складені на полі після бою. Одна пара була в робочих черевиках, друга — в домашніх капцях, а третя — зовсім крихітні ніжки — була босою.

«Сімейна ідилія, — майнула шалена думка в Джиммі. — Де ти, “Читацький огляде”, коли ти нам так потрібен?»[288] Його залило відчуттям нереальності. «Дитина, — подумав він. —Як ми зможемо це зробити з маленькою дитиною?»

Він зробив позначку на ляді восковим олівцем і підняв збитий замок.

— Ходімо до сусідів, — сказав він.

— Зачекайте, — сказав Марк. — Я хочу витягти одного з них.

— Витягти?.. Навіщо?

— Можливо, денне світло їх убиває, — сказав Марк. — Можливо, нам не доведеться робити цього кілками.

Джиммі відчув надію.

— Йо. Гаразд. Кого саме?

— Не дитину, — миттю відповів Марк. — Чоловіка. Ви беріться за одну ногу.

— Гаразд, — сказав Джиммі. У роті в нього стало ватяно-сухо, а коли він ковтнув, щось клацнуло в горлі.

Марк поповз під трейлер, сухе листя, яке туди намело, потріскувало під його вагою. Він ухопився за один робочий черевик Роя Мак-Дуґалла і потягнув. Джиммі протиснувся поруч нього, дряпаючи собі спину об навислий дашок, поборюючи клаустрофобію. Він ухопився за другий черевик, і разом вони витягли Роя на дрібний дощик і біле світло.

Те, що сталося далі, було майже нестерпним. Щойно його цілком вразило світло, Рой Мак-Дуґалл почав ворочатися, як людина, яку потривожили вві сні. Пара й волога пішли в нього з пор, а шкіра зазнала незначного провисання й пожовтіння. Ворочалися очні яблука під тонкою шкіркою його заплющених повік. Ноги повільно й сонно хвицали в мокрому листі. Верхня губа в нього задралася, показуючи різці, як у великого пса — німецького вівчура або коллі. Руки повільно скидалися, стискаючи і розтискаючи кулаки, і коли одна з них черкнула по футболці Марка, той відскочив зі скриком огиди.

Рой перевернувся і почав повільно, рачки повзти назад у сховок, його руки, коліна й лице проривали канавки в розм’якшеному дощем гумусі. Джиммі собі відзначив, що відразу ж, як тіло накрило світлом, у нього почалося уривчасте дихання, типу дихання Чейна-Стокса; воно відразу ж і припинилося, щойно Мак-Дуґалл знову цілком опинився в тіні[289]. Так само й виділення вологи.

Діставшись місця свого залягання, Мак-Дуґалл перевернувся і затих.

— Закрийте їх, — промовив Марк задавленим голосом. — Прошу, закрийте.

Джиммі причинив ляду і як міг приладнав назад розбитий замок. Образ тіла Мак-Дуґалла, яке, неначе приголом­шена змія, корчиться в мокрому, прілому листі, залишився в його голові. Він не вірив, що коли-небудь настане такий час, щоби цей образ перестав бути в межах досяжності його пам’яті — навіть якщо він доживе до сотні.

Вони стояли під дощем і тремтіли, дивлячись один на одного.

— До сусідів? — запитав Марк.

— Так. Логічно їм бути першими, на кого б напали Мак-Дуґалли.

Вони пішли туди, і цього разу їхні ніздрі вловили той промовистий запах уже в палісаднику. Під дверним дзвоником було прізвище — Еванс. Джиммі кивнув. Девід Еванс з родиною. Девід працював механіком в автовідділі «Сіерза» у Ґейтс-Фоллзі. Він його лікував пару років тому, здається, кіста чи щось таке.

Тут дзвінок працював, але відповіді не було. Вони знайшли місіс Еванс у ліжку. Двоє дітей в ідентичних піжамах із зображеннями персонажів з Пуха знайшлися на койках двоярусного ліжка в іншій спальні. Щоби знайти Дейва Еванса, часу пішло більше. Він схоронився у недобудованій антресолі над маленьким гаражем. Джиммі відмітив галочкою в колі передні двері і двері гаража.

— У нас вдало йде, — сказав він. — Два попадання підряд.

Марк несміливо запитав:

— Ви могли б почекати хвилини дві? Я хотів би помити руки.

— Звичайно, — сказав Джиммі. — Я би теж помив. Еванси не будуть проти, якщо ми скористаємося їхньою ванною.

Вони зайшли досередини, де Джиммі сів на стілець у вітальні і заплющив очі. Незабаром він почув, як зашуміла вода, відкрита Марком у ванній.

На затемненому екрані своїх очей він побачив трунарський стіл, побачив, як почало тремтіти простирадло, яким була накрита Марджорі Ґлік, побачив, як з-під нього випала її рука і почала виконувати в повітрі свій балетний танок на пуантах…

Він розплющив очі.

Цей трейлер був у кращому стані, ніж Мак-Дуґаллів, охайніший, добре доглянутий. Він ніколи не бачив місіс Еванс, але, схоже було, вона мала право пишатися своїм домом. Іграшки мертвих дітей були складені акуратною купою в маленькій коморі, яка, певне, називалася пральнею в оригінальному проспекті постачальника автодомів. Бідні діти, він сподівався, ці іграшки дарували їм радість, поки ще були ясні дні й сонячне світло, щоб їм радіти. Там був триколісний велосипед, кілька великих пластмасових вантажівок й іграшкова автозаправка, один колісний трактор (за який, либонь, інколи відбувалися порядні баталії), іграшковий більярдний стіл.

Він почав було відвертатися, та потім поглянув туди знову, ошелешений.

Синя крейда.

Три притінені лампи в ряд.

Чоловіки ходять кругом зеленого столу під яскравим світлом, прицілюються киями, струшують собі з пальців крихти синьої крейди…

— Марку! — гукнув він, враз стовпом випрямившись на своєму стільці. — Марку!

І Марк, зі знятою футболкою в руках, бігом прибіг подивитися, що сталося.

Один з давніх учнів Метта (випуск 1964-го, оцінки «А» з літератури, «В» з композиції творів) завітав його провідати близько другої тридцять і, зауваживши стоси містичної літератури, запитав: чи Метт вивчає це заради наукового ступеня з окультизму? Метт не міг пригадати його імені — чи то Герберт, чи то Гаролд.

Коли ввійшов цей Герберт-чи-Гаролд, Метт читав книжку «Дивні зникнення», але був радий перерватися. Розуміючи, що раніше третьої години друзі не зможуть безпечно зайти до школи на Брок-стріт, він, проте, уже чекав на телефонний дзвінок. Йому прагнулося дізнатись, що сталося з отцем Каллагеном. Здавалося, цей день минає з бентежною швидкістю — хоча він завжди чув, що у лікарні час тече повільно. Сам він почувався неметким і пригальмованим, нарешті вже як стара людина.

Він почав розповідати Герберту-чи-Гаролду про містечко Момсон у штаті Вермонт, історію якого він якраз перед цим читав. Тамтешній випадок йому здався особливо цікавим, бо, якщо це було правдою, ця історія могла передвіщати долю Лігва.

— Всі зникли, — розповідав він Герберту-чи-Гаролду, котрий слухав ввічливо, проте з не дуже добре замаскованою нудьгою. — Звичайне маленьке містечко в глушині на півночі Вермонту, куди можна було дістатися міжштатним шосе № 2 і Вермонтським шосе № 19. Населення 312 осіб за переписом 1920 року. У серпні 1923-го одна жінка в Нью-Йорку почала непокоїтися, оскільки її сестра не писала їй уже два місяці. Вона зі своїм чоловіком поїхала туди, і вони були першими, хто підірвав цією історією газети, хоча я не маю сумнівів, що місцеві з довколишніх поселень уже де­який час знали про ті зникнення. Авжеж, та сестра з її чоловіком пропали, як і всі інші в Момсоні. Всі будинки й стодоли собі стояли, а в одній оселі залишився стіл, накритий до вечері. Цей випадок був доволі великою сенсацією свого часу. Не думаю, щоби мені схотілося залишитися там на ніч. Автор цієї книжки пише, що люди в сусідніх поселеннях розповідають якісь химерні історії… поторочі, гобліни і таке інше. На деяких віддалених стодолах там намальовано знаки-обереги і великі хрести, їх і сьогодні видно. Ось поглянь, тут на фотографії сільмаг, етилозаправна станція і фуражно-зернова крамниця — це було середмістя Момсона. Як ти думаєш, що там могло статися?

Герберт-чи-Гаролд ввічливо подивися на знімок. Звичайне дрібне містечко з кількома крамницями та кількома обійстями. Деякі з них осіли, мабуть від ваги снігу взимку. Схоже на будь-яке загумінкове місто. Їдучи через такі, не знаєш, чи є там хто живий після восьмої вечора, коли вже згорнули тротуари. Вочевидь, старий спливає з розуму в своєму віці. Герберт-чи-­Гаролд подумав про одну зі своїх старих тіток, яка в останні два роки свого життя була впевнена, що її дочка вбила її ручного папугу і постійно згодовує їй його у м’ясному рулеті. У старих людей трапляються химерні дивацтва.

— Дуже цікаво, — сказав він, підводячи очі. — Але я не думаю… Містере Бьорку? Містере Бьорку, що з вами? Вам… сестра! Агов, сестро!

Очі в Метта стали цілком застиглими. Одна рука стискала край простирадла. Друга була притиснута до грудей. Обличчя пополотніло, а посеред лоба билася жилка.

«Занадто рано, — подумав він. — Ні, занадто рано…»

Біль вламувався у нього хвилями, заганяв його в темряву. Притемнено він подумав: Стережися цього останнього кроку, він убивчий.

Потім падіння.

Герберт-чи-Гаролд вибіг з палати, перекинувши свій стілець і розсипавши купу книжок. Сюди вже поспішала медсестра. Сама ледь не бігом.

— Там містер Бьорк, — сказав їй Герберт-чи-Гаролд. Він досі тримав ту книжку, заклавши вказівний палець на фотографії Момсона в штаті Вермонт.

Медсестра коротко кивнула й увійшла до палати. Метт лежав, напівзвісивши голову з ліжка, очі були заплю­щені.

— Він не?.. — несміливо спитав Герберт-чи-Гаролд. Це було завершене запитання.

— Так, я думаю, так, — відповіла медсестра, одночасно натискаючи кнопку виклику бригади ЕКВ[290]. — Ви мусите тепер піти.

Вона вже знову була спокійною, коли все стало ясно, і мала час пошкодувати за своїм обідом, залишеним недоїденим.

— Але у Лігві немає більярдного залу, — сказав Марк. — Найближчий аж у Ґейтс-Фоллзі. Він міг перебратися туди?

— Ні, — сказав Джиммі. — Я впевнений, що не міг. Але в декого з тутешніх людей більярдні столи є вдома.

— Так, я розумію.

— І ще є дещо, — сказав Джиммі. — Я це майже намацав.

Він відхилився назад, заплющив очі і прикрив їх долонями. Там було ще дещо, і в його голові воно асоціювалося з пластиком. Чому пластик? Є пластмасові іграшки, пластиковий посуд для пікніків і поліетиленові чохли, щоби накривати човен, коли приходить зима…

І раптом у його мозку виникла картина більярдного столу, обкутаного проти пилу великим шматком полі­етилену, разом з озвученням, закадровим голосом, який промовляє:

«Насправді мені б варто було його продати, поки сукно не запліснявіло — Ед Крейґ каже, що воно може запліснявіти — але ж це був стіл Ралфа…»

Джиммі розплющив очі і промовив:

— Я знаю, де він. Я знаю, де Барлоу. Він у підвалі пансіону Єви Міллер.

І це було істинно так, Джиммі це знав. У його мозку це вбачалося беззаперечно правдивим.

Очі Марка яскраво спалахнули.

— Їдьмо туди.

— Постривай.

Джиммі пішов до телефону, знайшов у довіднику номер Єви і притьмом його набрав. Пішли гудки без відповіді. Десять гудків, одинадцять, дюжина. Він поклав слухавку назад на важелі, зляканий. У Єви було щонайменше десятеро пожильців, багато з них старі люди, на пенсії. Там завжди хоч хтось та й був. Завжди дотепер.

Джиммі поглянув собі на годинник. Було чверть по третій і час збігав, збігав…

— Їдьмо, — сказав він.

— А як щодо Бена?

Джиммі мовив нерадісно:

— Ми не можемо зателефонувати. Лінія пошкоджена в твоєму домі. Якщо ми поїдемо прямо до Єви, залишиться ще вдосталь денного світла, якщо ми помилилися. Якщо ж ми праві, ми поїдемо, заберемо Бена і зупинимо нахер його дзиґар.

— Зараз, я тільки футболку на себе надіну, — сказав Марк і побіг по коридору до ванної.

Бенів «сітроен» так і стояв на Євиній парковці, тепер обліплений мокрим листям в’язів, які притіняли цей квадрат гравію. Піднявся вітер, але дощ припинився. Вивіска «Номери Єви» гойдалася і скрипіла у цьому сірому пообідді. Будівлю оповивала якась моторошна, очікувального характеру тиша, Джиммі подумки відзначив певну схожість, і в нього похололо серце. Тут було точно так, як у Домі Марстена. Він загадався, чи хтось коли-небудь покінчав тут життя самогубством. Єва мала би знати, але він не думав, що Єва щось розкаже… більше ні.

— Це було би ідеально, — промовив він уголос. — Оселитися в місцевому пансіоні, а потім оточити себе своїми дітьми.

— Ви певні, що нам не варто поїхати по Бена?

— Потім. Ходімо.

Вони вилізли з машини і пішли до ґанку.

Вітер смикав їх за одяг, куйовдив їм волосся. Усі відтінки були бляклими, а дім, здавалося, напосідає на них.

— Ти чуєш цей запах? — запитав Джиммі.

— Так, ще густіший, ніж раніше.

— Ти готовий до цього?

— Так, — твердо відповів Марк. — А ви?

— На Бога Христа сподіваюся, що я теж, — сказав Джиммі.

Вони піднялися сходами ґанку, і Джиммі торкнув двері. Двері були незамкнені. Коли вони вступили до завжди маніакально охайної кухні Єви, їх обох вдарило духом, як з відкритого смітиська — утім, неначе задимленим багатьма роками.

Джиммі згадав ту свою розмову з Євою — це було майже чотири роки тому, майже відразу по тому, як він розпочав тут практику. Єва прийшла на обстеження. Багато років вона була пацієнткою його батька, а коли його місце перебрав Джиммі, навіть посівши той самий Камберлендський кабінет, вона прийшла до нього без вагань.

Вони балакали про Ралфа, на той час уже дванадцять років як мертвого, і вона сказала йому, що привид Ралфа досі живе в хаті — раз у раз вона натикається на щось нове, призабуте, на горищі або в шухляді письмового столу. І звичайно, мова зайшла про той більярдний стіл у підвалі. Вона сказала, що мусила б його позбавитися; він там тільки місце займає, яке вона може використати для чогось іншого. Але ж це був стіл Ралфа і вона просто не може змусити себе подати оголошення в газету або зателефонувати на програму «Торговець янкі» місцевої радіостанції.

Так вони пройшли через кухню до підвальних дверей і Джиммі їх відчинив. Тут сморід був густим, потужним. Він клацнув вимикачем світла, але без потрібного результату. Звісно, той його зламав.

— Пороздивляйся тут, — сказав він Марку. — У неї мусить бути ліхтарик або свічки.

Марк почав нишпорити, витягуючи шухляди, зазираючи до них. Він помітив, що тримач для ножів над раковиною порожній, проте в той час нічого про це не подумав. Його серце гупало з болючою повільністю, наче приглушений барабан. Він усвідомив той факт, що зараз він уже в дальньому, рваному кінці своєї витривалості, на крайній межі. Здавалося, мозок у нього вже не думає, а тільки реагує. Краєм ока він постійно бачив порухи і смикав головою, озираючись, щоб поглянути, але нічого не бачив. Військовий ветеран мусив би розпізнати ці симптоми, що сигналізують про настання бойової втоми.

Він вийшов у коридор і продивився там у комоді. У верхній шухляді знайшовся довгий, чотирьохбатарейний ліхтар. Марк поніс його назад у кухню.

— Ось, знайшов, Джи…

Почувся гуркіт, потім щось важко гупнуло. Двері підвалу стояли відчинені навстіж.

І почалися крики.

Коли Марк вступив назад до кухні «Номерів Єви», була за двадцять хвилин п’ята. Очі в нього були порожніми, а футболка вимазана кров’ю. Погляд у нього був ошелешеним і загальмованим.

Раптом він закричав.

Цей крик рвався ревом з його живота вгору по темній трубі його горла і крізь розчепірені щелепи. Він кричав, поки не відчув, що божевілля починає потроху полишати його мозок. Він кричав, допоки йому не надірвалося горло і нестерпний біль засів у голосових зв’язках, наче уламок кістки. І навіть коли він вивергнув весь страх, жах, лють і розпач, які зміг, той нестерпний натиск залишився, піднімаючись із підвалу вгору хвилями — знання, що Барлоу присутній десь там, унизу — а тепер було вже близько до темряви.

Він вийшов надвір і, стоячи на ґанку, величезними ковтками хапав вітер. Бен. Він мусить дістатись до Бена. Але якогось дивного кшталту летаргія немовби обгорнула його ноги свинцем. Та яка з того користь? Однаково Барлоу переможе. Вони здуріли, що виступили проти нього. А тепер Джиммі сплатив повну ціну, як і Сюзен, як і отець Каллаген.

Сталь у ньому пробилася вгору. Ні. Ні. Ні.

Він на тремтячих ногах зійшов униз сходами ґанку і заліз у «б’юїк» Джиммі. Ключі висіли в замку запалювання.

Дістатись до Бена. Спробувати ще раз.

У нього були надто короткі ноги, щоб діставати до педалей. Він підтягнув сидіння і повернув ключ. Двигун загарчав. Він перевів важіль коробки передач на хід і поставив ногу на газ. Машина стрибнула вперед. Він перестрибнув ногою на педаль гальма і його боляче кинуло на кермове колесо. Загудів сигнал.

Я не можу її повести!

І він немов наяву почув, як його батько проказує своїм логічним, педантичним голосом: «Ти мусиш бути акуратним, коли навчаєшся кермувати, Марку. Водіння машини — єдиний спосіб пересування, який не цілком врегульовано федеральними законами. Як наслідок, усі водії є аматорами. Багато з цих аматорів самовбивчі. Тож ти мусиш бути надзвичайно акуратним. Педаллю газу ти мусиш користуватися так, немов там лежить яйце — між нею і твоєю підошвою. Коли ти кермуєш машиною з автоматичною коробкою передач, як наша, ліва нога не використовується взагалі. Використовується тільки права: спершу гальмо, потім газ».

Марк прибрав ногу з гальма, і машина поповзла вперед по заїзду. Вона перевальцем подолала бордюр, і Марк її різко зупинив. Лобове скло запотіло. Він протер його рукою і тільки ще дужче замазав.

— Чорт з ним, — пробурмотів він.

Він ривком рушив і виконав широкий, п’яний U-розворот, перекотившись у процесі через протилежний бордюр, і повів машину до свого дому. Йому доводилося тягнути шию, щоби бачити щось понад кермом. Він помацав правою рукою і ввімкнув радіо на всю гучність. Він плакав.

Бен ішов по Джойнтер-авеню в бік міста, коли на дорозі з’явися бежевий «б’юїк» Джиммі, рухаючись спазматичними ривками, п’яно вихляючи. Бен йому махнув, і той загальмував, ударився правим переднім колесом об бровку і став.

Роблячи кілки, він втратив лік часу, а коли поглянув собі на годинник, злякався, побачивши, що вже десята хвилина по четвертій. Він вимкнув токарний верстат, узяв пару кілків, засунув їх собі за пояс і піднявся нагору, щоб подзвонити. Тільки поклавши руку на телефон, він згадав, що той не працює.

Тепер уже дуже занепокоєний, він вибіг надвір і подивився в обох машинах. Каллагена і Петрі. Ключів не було ні в тій, ні в другій. Він міг би повернутися в дім і обшукати кишені Генрі Петрі, але подумав, що це буде занадто. Тож вирушив до міста швидким кроком, виглядаючи «б’юїк» Джиммі. Він уже було вирішив йти прямо в школу на Брок-стріт, коли машина Джиммі з’явилася в його полі зору.

Він оббіг її до водійського сидіння, а там за кермом сидів Марк Петрі… один. Хлопчик німо дивився на Бена. Губи в нього ворушилися, але жодного звуку не виходило.

— Що сталося? Де Джиммі?

— Джиммі мертвий, — промовив Марк дерев’яно. — Барлоу знову завбачив нашу появу. Він десь там у підвалі пансіону місіс Міллер. Джиммі теж там. Я спустився туди, вниз, допомогти йому і не міг вибратися назад. Зрештою я знайшов дошку, по якій зумів вилізти, але спершу я думав, що залишуся там у пастці до… з-з-заходу с-с-сонця…

— Що сталося? Про що це ти говориш?

— Джиммі зметикував, звідки та синя крейда, розумієте? Коли ми були в одному домі на Присілку. Синя крейда. Більярдні столи. Там, у місіс Міллер у підвалі є більярдний стіл, він належав її чоловіку. Джиммі подзвонив у пансіон, а там ніхто не відповідав, тож ми поїхали туди.

Він підняв своє безслізне обличчя до Бенового.

— Він сказав мені, щоб я пошукав десь ліхтарик, бо вмикач світла в підвалі був зламаний, точно як у Домі Марстена. Ну, я почав там шукати. Я… я помітив, що всі ножі з тримача над раковиною пропали, але нічого про це не подумав. Отже, певним чином, це я його вбив. Я це зробив. Це моя вина. Тільки моя вина. Тільки моя…

Бен його струснув: двома різкими посмиками.

— Припини, Марку. Припини це!

Марк прикрив долонями собі рота так, немов перехоп­лював той істеричний белькіт, що рвався з нього. Понад долонями на Бена дивилися його величезні очі.

Зрештою він продовжив:

— Я знайшов ліхтарик у комоді в коридорі, розумієте. І якраз тоді й упав Джиммі і почав кричати. Він… я би теж упав, але він мене попередив. Останнє, що він гукнув, було: «Стережися, Марку!»

— Що там було? — домагався Бен.

— Барлоу з іншими просто прибрали сходи, — сказав Марк мертвим, безбарвним голосом. — Відпиляли їх нижче другої згори сходинки. Перил вони залишили трохи більше, щоб це виглядало, як…

Він помотав головою.

— У темряві Джиммі просто подумав, що там усе на місці. Розумієте?

— Так, — сказав Бен. Він зрозумів. Його від цього замлоїло. — А ті ножі?

— Розставлені на підлозі внизу, під сходами, — прошепотів Марк. — Вони пробили лезами оті тоненькі диктові квадрати, а потім повідбивали держаки, щоб квадрати пласко лежали з лезами, націленими… націленими…

— Ох, — безпорадно видихнув Бен. — Ох, Боже.

Він потягнувся руками і взяв Марка за плечі.

— Ти впевнений, що він помер, Марку?

— Так, його пробило у півдесятку місць. Стільки крові…

Бен поглянув собі на годинник. Було за десять хвилин п’ята. Знову в нього з’явилося те відчуття, що часу обмаль, що він запізнюється.

— Що ми тепер робитимемо? — запитав Марк відсторонено.

— Поїдемо в місто. Поговоримо по телефону з Меттом, а потім поговоримо з Паркінсом Ґіллеспі. Ми прикінчимо Барлоу до темряви. Ми мусимо.

Марк відповів кволою, скрушною усмішкою:

— Джиммі теж так казав. Він казав, що ми мусимо зупинити його дзиґар. Але він нас весь час побиває. Кращі за нас люди, либонь, теж намагалися.

Бен дивився вниз на хлопця, готуючись зробити дещо ганебне.

— У тебе настраханий голос, — сказав він.

— Мені страшно,— сказав Марк, не ловлячись на виклик. — А вам ні?

— Мені страшно, — сказав Бен. — Але я також розлючений, я втратив дівчину, яка мені страшенно подобалася. Гадаю, я кохав її. Ми обоє втратили Джиммі. Ти втратив матір і батька. Вони лежать у вашій вітальні під накривкою з дивана.

Бен підштовхнув себе до остаточної брутальності:

— Хочеш, поїдемо туди, подивишся?

Марк відсахнувся від нього з обличчям нажаханим і болісним.

— Я хочу, щоб ти був зі мною, — сказав Бен дещо м’якіше.

Він відчував у шлунку паросток відрази до самого себе. Він заговорив тоном футбольного тренера перед важливою грою.

— Мені байдуже, хто там колись намагався його зупинити. Мені байдуже, якщо Аттіла Гун грав з ним і програв[291]. Я зроблю власну спробу. Я хочу, щоб ти був зі мною. Ти потрібен мені.

І це було правдою, чистою й голою.

— Гаразд, — сказав Марк. Він дивився вниз, собі на коліна, де його пальці перепліталися у бентежній пан­томімі.

— Тримайся, — промовив Бен.

Марк поглянув на нього розпачливо:

— Я намагаюсь.

Автозаправка «Екссон Сонні» на передміській Джойнтер-авеню була відчинена, і Сонні Джеймс (який експлуатував свого тезку з кантрі-музики, тримаючи його величезний кольоровий плакат у вітрині поряд з пірамідою бляшанок мастила[292]) особисто вийшов і став, чекаючи на них. Він був маленьким, схожим на гнома чоловічком, чиє ріденьке волосся оброблялося машинкою до відвічної короткої стрижки, яка демонструвала його рожевий скальп.

— Агов, вітаю, містере Міерзе. Як ся маєте? Де ваш «сітрован»?

— Відпочиває, Сонні. Де Піт?

Піт був нештатним помічником Сонні і жив у місті. А Сонні ні.

— Так і не з’явився сьодні. Та пусте. Однаково справи мляві. Місто наче геть вимерло.

Бен відчув темний, істеричний регіт у себе в шлунку. Він загрожував скипіти і вихлюпнуться йому з рота велетенською, гіркою хвилею.

— Заллєте пального? — спромігся він. — Я хочу скористатися вашим телефоном.

— Звісно. Привіт, хлопче. Сьодні у школі нема занять?

— У мене практична екскурсія з містером Міерзом, — сказав Марк. — У мене кров ішла з носа.

— На Бога, я так і здогадавсь. У мого брата таке часто бувало. Це значить, високий кров’яний тиск, хлопче. Варт тобі берегтися.

Він вирушив до заду машини Джиммі й зняв кришку бензобака.

Бен зайшов у приміщення і набрав номер на таксофоні поряд зі стендом з дорожніми мапами Нової Англії.

— Камберлендська лікарня. Яке відділення?

— Я хотів би поговорити з Меттом Бьорком. Палата 402, будь ласка.

Далі була нехарактерна затримка, і Бен уже хотів було спитати, чи не перевели Метта до іншої палати, коли той голос запитав:

— Перепрошую, з ким я говорю?

— Це Бенджамін Міерз.

Раптом можливість смерті Метта, немов якась довга тінь, заманячила в його мозку. Могло так статися? Звичайно — ні. Це було би вже занадто.

— З ним усе гаразд?

— Ви його родич?

— Ні, просто близький друг. Він не…

— Містер Бьорк помер сьогодні о 15:07, містере Міерзе. Якщо ви почекаєте хвилинку, я подивлюся, чи прийшов уже доктор Коді. Можливо, він міг би…

Голос продовжував говорити, але Бен перестав його чути, хоча слухавка так і залишалася приклеєною до його вуха. Усвідомлення того, як сильно він покладався на Метта, що той проведе їх крізь решту цього кошмарного дня, вломилося в нього болючою вагою. Метт помер. Застійна серцева недостатність. Природні причини. Це було так, ніби Сам Господь відвернув Своє лице від них.

Тепер тільки Марк і я.

Сюзен, Джиммі, отець Каллаген, Метт. Усі пішли.

Паніка вхопила його, і він зітнувся з нею мовчки. Він, не думаючи, поклав слухавку назад на важіль, гільйотинуючи якесь напівпоставлене запитання.

Він вийшов надвір. Було десять по п’ятій. На заході розходились хмари.

— Виходить усього три долари рівно, — повідомив йому Сонні життєрадісно. — Це машина лікаря Коді, авжеж? Як бачу оте ДМ на номерах, то завше згадую одне кіно, шо я бачив, то така історія про зграю шахраїв, і один з них завше крав машини з номерами ДМ, тому шо…

Бен подав йому три однодоларових папірці.

— Сонні, я мушу мчати. Вибачте. У мене проблеми.

Обличчя Сонні зім’ялося.

— Овва, жаль таке чути, містере Міерзе. Погані новини від вашого видавця?

— Можна й так сказати.

Бен сів за кермо, затріснув двері і рушив, залишивши Сонні в його жовтому демісезонному дощовику дивитися їм услід.

— Метт помер, чи не так? — спитав Марк, вдивляючись у нього.

— Так. Інфаркт. Звідки ти знаєш?

— Ваше обличчя. Я побачив ваше обличчя.

Було 5:15.

Паркінс Ґіллеспі стояв на маленькому критому ґанку міської управи, курив «Пелл-Мелл» і роздивлявся на західне небо. На Бена Міерза і Марка Петрі він перемкнув свою увагу неохоче. Його обличчя гляділося сумним і старим, як ті склянки з водою, які вам приносять у дешевих харчевнях.

— Як ваші справи, констеблю? — запитав Бен.

— Терпимо, — спромігся Паркінс.

Він вивчав задирку в себе на шкірястому нігтьовому валику великого пальця.

— Бачив вас, ганяли туди-сюди. Скидалось на те, наче цей хлопчина сам-один їхав за кермом із Залізничної вулиці останнього разу. Справді так?

— Так, — сказав Марк.

— Ледь не цокнувся. Парубок, шо їхав назустріч, проминув тебе на ’кийсь курвий волос.

— Констеблю, — мовив Бен. — Ми хочемо розказати вам, що зараз відбувається в місті.

Паркінс Ґіллеспі виплюнув недопалок своєї сигарети, не відриваючи рук від поруччя маленького критого ґанку. Не дивлячись ні на кого з них, він сказав спокійно:

— Я не бажаю цього чути.

Вони дивилися на нього, ошелешені.

— Ноллі сьодні не з’явився, — сказав Паркінс тим самим спокійним, безклопітним тоном. — Він зателефонував учора пізно ввечері, сказав, що бачив машину Гомера Мак-Казліна десь на Глибокій Просіці — гадаю, він назвав саме Глибоку Просіку. І після того ні разу не подзвонив.

Повільно, сумно, наче людина під водою, він занурився пальцями собі в кишеню й дістав звідти чергову «Пелл-Мелл». Почав рефлекторно її крутити, розминаючи, між великим і вказівним пальцями.

— Ці, йоб їх, події мене до смерті доведуть, — сказав він.

Бен спробував знову:

— Ґіллеспі, той чоловік, який купив Дім Марстена. Його прізвище Барлоу. Саме зараз він у підвалі пансіону Єви Міллер.

— Справді? — відгукнувся Паркінс без якогось особливого здивування. — Вампір він, а хіба ні? Точно, як у тих коміксах, що їх випускали двадцять років тому.

Бен промовчав. Він дедалі дужче почувався людиною, яка загубилася в якомусь велетенському, гнітючому кошмарі, де безперервно цокотить і цокотить годинник — невидимий, але поряд, відразу під сподом цих подій.

— Я їду з міста, — сказав Паркінс. — Спакував усе своє майно до кузова машини. Мої пістолет, блимавку та значок я залишив на полиці. Годі буть мені законником. П’їду до своєї сестри в Кіттері, атож. Міркую, то досить віддалік, щоби вціліти.

Бен почув, як його голос, немов десь іздалеку, промовляє:

— Ви безхребетний тюхтій. Ви бздливий шмат лайна. Це місто ще живе, а ви вже з нього тікаєте.

— Ніяке воно не живе, — сказав Паркінс, підкурюючи свій недопалок дерев’яним сірником. — Тому-то він і прибув сюди. Воно мертве, як він. Мертве вже років з два­дцять чи й більше. Уся країна йде тим самим шляхом. Я з Ноллі їздили на п’двійний сеанс в кіно до Фелмата пару тижнів тому, якраз перед тим, як той драйв-ін закрили на міжсезоння. Там вже у першому їхньому вестерні я побачив більше крові й убивств, аніж я бачив за обидва роки в Кореї. Дітвора з того веселилася та їла попкорн.

Він безвиразно махнув рукою на місто, яке зараз лежало позолочене променями призахідного сонця, неначе якийсь намріяний міраж.

— Мо’, їм сподобається буть вампірами. Та не мені; Ноллі прийде по мене сьогоніч. Я їду.

Бен дивився на нього безпорадно.

— Вам обом, хлопці, варт сісти у цю машину та мерщій катати геть звідси, — сказав Паркінс. — Це місто проживе без нас… якийсь час. А потім і не важить.

«Так, — подумав Бен. — Чому ми цього не робимо?»

Марк висловив причину за них обох.

— Тому що він гад, містере. Справжній гад. Оце й усе.

— Справді? — відгукнувся Паркінс. Він кивнув і пихнув своєю «Пелл-Мелл». — Ну, гаразд.

Він поглянув у бік Консолідованої старшої школи.

— Учнів як кіт посцяв сьодні, у всякім разі з Лігва. Автобуси бігають припізнено, діти похворіли, контора дзвонить по домах, а там ніхто не відповіда. Мені дзвонив завуч, то я його трохи заспокоїв. Він такий собі кумедний, дрібний, лисий парубок, шо дума, шо зна, шо він робить. Ну, вчителі на місці, у всякім разі. Вони приїздять з-поза міста, здебільша. Хай зара’ собі вчать одне одного.

Подумавши про Метта, Бен промовив:

— Не всі з них з-поза міста.

— Це не важить, — сказав Паркінс. Його очі впали на кілки в Бена за поясом. — Ви збираєтесь впорати того хлопа отими-ось?

— Так.

— Якшо хочте, можете взяти мій поліцейський дробовик. Цей штурмовий дробовик, то була ідея Ноллі. Ноллі любив ходити озброєним, ше й як. В місті навіть банку нема, аби йому надіятись, шо того хтось пограбує. Утім, вампір з ньо’ вийде добрий, лишень тіки він розсмакує.

Марк дивився на констебля зі зростаючим жахом, і Бен зрозумів, що мусить забрати хлопчика звідси. Це було гіршим за все.

— Поїхали, — сказав він Марку. — Він кінчений.

— Гадаю, так воно й є, — сказав Паркінс. Його бляклі, прихвачені складками очі озирали місто. — В натурі, як тихо. Я бачив, шо Мейбел Вертс підглядала зі своїм біноклем. Але не думаю, шоб сьодні тут було багато за чим підглядати. Сьогоніч буде більше, напевне.

Вони пішли назад до машини. Було вже майже 5:30.

Вони зупинилися перед церквою Святого Андрія за чверть до шостої. Видовжені тіні падали від церкви через вулицю до дому її настоятеля, немов прирікання. Бен узяв із заднього сидіння саквояж Джиммі і випорожнив його. Знайшовши кілька маленьких ампул, він витряс їхній вміст за вікно, залишивши ампули.

— Що ви робите?

— Ми наберемо сюди свяченої води, — сказав Бен. — Ходімо.

Вони підійшли по доріжці до церкви і піднялися сходами. Марк, який хотів було вже відчинити середні двері, затримався і показав рукою:

— Подивіться на це.

Дверна ручка була почорніла і дещо покривлена так, немов її пробило потужним електричним розрядом.

— Це тобі про щось каже? — запитав Бен.

— Ні. Ні, але…

Марк потрусив головою, відганяючи якусь несформовану думку. Він відчинив двері і вони увійшли. Церква була прохолодною й сірою і сповненою безкінечного багатозначного мовчання, яке є спільним для всіх, чорних чи білих, порожніх олтарів віри.

Два шикування лав розділяв широкий центральний прохід, а обабіч нього стояли двоє гіпсових ангелів, тримали чаші зі святою водою, схиливши свої спокійні, ласкаво розуміючі обличчя, немов щоби вловлювати власні віддзеркалення в цій тихій воді.

Бен поклав ампули до кишені.

— Обмий собі обличчя і руки, — сказав він.

Марк подивився на нього, стривожений:

— Це ж.. свя… свято…

— Святотатство? Не цього разу. Нумо, вперед.

Вони занурили руки в цю тиху воду, а потім поплескали нею собі на обличчя, як то робить людина, яка щойно прокинулася і бризкає собі в очі холодною водою, щоби шоком знову ввімкнути у них цей світ.

Бен дістав з кишені першу ампулу і вже наповнював її, коли чийсь пронизливий голос закричав:

— Гей! Гей там! Що ви тут робите?

Бен обернувся. Це була Рода Кьорлес, доморядниця отця Каллагена, яка сиділа на першій лаві, безпорадно крутячи в пальцях чотки. На ній була чорна сукня, з-під подолу якої звисав край комбінації. Волосся в неї було в безладі; вона розкуйовдилася, зариваючись у нього пальцями.

— Де отець Каллаген? Що ви тут робите?

Голос у неї був різким і тонким, близьким до істерики.

— Хто ви? — запитав Бен.

— Місіс Кьорлес. Я доморядниця отця Каллагена. Де отець? Що ви тут робите?

Її руки зійшлися разом і почали війну між собою.

— Отець Каллаген відбув, — сказав Бен якомога делікатніше.

— Ох, — заплющила вона очі. — Він ганяв оте щось, що мордує наше місто?

— Так, — сказав Бен.

— Я знала це, — сказала вона. — Зайве мені було й питатися. Він сильний, добрий служитель церкви. Тут завжди були такі, які казали, що він ніколи не стане достатньо духовним, щоб навіть вступити в черевики отця Бергерона, а він вступив. І вони замалі для нього, як виявилося.

Вона широко розплющила очі і подивилась на них. Сльозинка пролилася з лівого і покотилася по щоці.

— Він більше не повернеться, чи як?

— Я не знаю, — сказав Бен.

— Балачки за його пияцтво, — проказувала вона, немов не чула Бена. — Чи був десь бодай-колись хоч один вартий його утримання ірландський священник, який не перехиляв пляшку? Оте панькання-няньчення, граємо-у-­церкву-молитва-пожертви не для нього. Він був більшим за це!

Її голос здіймався до склепінчастої стелі хрипким, майже викличним криком.

— Він був священником, а не якимсь там святим засідателем!

Бен з Марком слухали безмовно і без здивування. Ніяких здивувань не лишилося в цьому сновійному дні; для них навіть місця не лишилося. Вони не вбачали себе ні вершителями, ні месниками, ні спасителями; цей день поглинув їх. Приречено, вони просто жили далі.

— Він був сильним, коли ви його востаннє бачили? — запитала вона вимогливо, вдивляючись у них. Сльози збільшували свердла безкомпромісності в її очах.

— Так, — сказав Марк, згадавши, як у кухні його матері Каллаген високо тримав хреста.

— Чи зараз ви перебираєте на себе його роботу?

— Так, — знову сказав Марк.

— Тоді беріться за неї, — гримнула вона на них. — Чого ви чекаєте?

І вона покинула їх, пішовши центральним проходом, у своїй чорній сукні, самотня скорботниця на поховальній відправі, якої тут не відбувалося.

Знову у Єви — і в крайній час. Було вже десять хвилин по шостій. Сонце висіло над західними соснами, прозираючи крізь розриви в хмарах, мов кров.

Бен заїхав на парковку і зацікавлено подивився на свою кімнату. Фіранка лишалась відтуленою, і він побачив там на варті свою друкарську машинку, а поряд з нею стос готового тексту і скляну кулю, яка лежала поверх нього. Здавалося дивовижним, що він дивиться на всі ті речі звідси і ясно їх бачить, немов усе в цьому світі досі притомне, нормальне і впорядковане.

Він дозволив своєму погляду впасти до заднього ґанку. Ті крісла-гойдалки, де він із Сюзен обмінялися своїм першим поцілунком, стояли поруч, незрушеними. Двері, що провадили до кухні, стояли відчиненими, як їх залишив Марк.

— Я не можу, — промурмотів Марк. — Я просто не можу.

Очі в нього були величезними й білими. Він підтягнув до себе коліна і сидів зараз на сидінні зіщулений.

— Там мусимо бути ми обоє, — сказав Бен. Він простягнув дві ампули зі святою водою. Марк відсахнувся від них у жаху, немов доторк до них впустить у нього крізь шкіру отруту.

— Нумо, — промовив Бен. У нього не залишилось аргументів. — Нумо, нумо.

— Ні.

— Марку?

— Ні.

— Марку, ти потрібен мені. Ти і я — це все, що залишилось.

— Я достатньо зробив! — крикнув Марк. — Я нічого більше не можу зробити. Як ви не розумієте, я не можу на нього подивитись.

— Марку, нас мусить бути двоє. Хіба ти цього не розумієш?

Марк узяв ампули і повільно пригорнув їх собі до грудей.

— Ой лишенько, — прошепотів він. — Ой лишенько, ой лишенько.

Він подивився на Бена і кивнув. Цей порух його голови був смиканим і стражденним.

— Гаразд, — сказав він.

— Де той молоток? — спитав Бен, коли вони вийшли.

— Він був у Джиммі.

— Гаразд.

Вони піднімалися сходами ґанку під вітром, що дужчав. Сонце зблиснуло крізь хмари, заливши все червоним. Всередині, у кухні, сморід смерті був ледь не відчуваним на дотик і сирим, давлячи на них, як граніт. Двері підвалу стояли відчиненими.

— Мені так страшно, — сказав Марк, здригаючись.

— Ще б пак. Де той ліхтарик?

— У підвалі. Я залишив його, коли…

— Гаразд.

Вони стояли проти пащі підвалу. Як і казав Марк, сходи виглядали цілими в призахідному світлі сонця.

— Іди за мною, — сказав Бен.

Бен доволі легко подумав: «Я йду назустріч своїй смерті».

Ця думка прийшла природно, і не було в ній ні страху, ні жалю. Інтровертні емоції загубилися під всеохопною атмосферою зла, яка повисла над цією місциною. Сповзаючи і обдираючись униз по дошці, яку Марк поставив, щоб самому вибратися з підвалу, Бен відчував лише крижаний спокій і більш нічого. Він помітив, що руки в нього світяться, немов одягнені в якісь примарні рукавички. Це його не здивувало.

Хай фінал не здається загрозливим. Імператор єдиний — Імператор Морозива. Хто так казав? Метт? Метт мертвий. Сюзен мертва. Міранда мертва. Воллес Стівенс мертвий також. Якби на іншого, я б на це не дивився. Але він подивився. Оце такий ти маєш вигляд, коли всьому кінець. Як щось поламане й потрощене, заповнене різнокольоровими рідинами. Не так уже й погано. Не так погано, як його смерть. Джиммі тримав при собі пістолет Мак-Казліна; мабуть, він досі у нього в кишені куртки. Він його візьме, і якщо сонце сяде раніше, ніж вони дістануться до Барлоу… спершу хлопчика, потім себе. Погано, але краще, ніж його смерть.

Він зістрибнув на долівку підвалу, а потім допоміг спуститися Марку. Очі хлопчика зблиснули до темної, скорченої на долівці фігури й відскочили геть.

— Я не можу на це дивитися, — сказав він захрипло.

— То й гаразд.

Марк відвернувся, а Бен присів на коліна. Він повідкидав геть кілька смертоносних диктових квадратів, леза ножів стирчали крізь них, зблискуючи, наче драконові зуби. Делікатно, після цього, він перевернув Джиммі.

Якби на іншого, я б на це не дивився.

— Ох, Джиммі, — намагався промовити він, та ці слова лопнули і розтеклися кров’ю в його горлі. Він лагідно підважив Джиммі на згині лівої руки, а правою повитягав з нього ножі Барлоу. Їх було шість, і Джиммі дуже сильно стік кров’ю.

На кутній полиці там лежав акуратно складений стос портьєр з вітальні. Бен підніс їх до Джиммі і — після того, як забрав пістолет, ліхтарик і молоток — накрив ними його тіло.

Він підвівся і випробував ліхтарик. Пластикове скло тріснуло, але лампочка працювала. Він посвітив довкола. Нічого. Він посвітив під тим більярдним столом. Голо. Він посвітив за бойлером. Полиці з консервацією, перфорована дошка з повішеними на кілочках інструментами. Ампутовані сходи відсунуто в дальній куток, щоб їх не видно було з кухні. Вони скидалися на ешафот, що веде в нікуди.

— Де він? — пробурмотів Бен.

Він поглянув собі на годинник, і стрілки стояли на 6:23. Коли заходить сонце? Він не міг пригадати. Напевне ж, не пізніше ніж о 6:55. Це дарувало їм вбогі півгодини.

— Де він? — крикнув Бен. — Я його відчуваю, але де він?

— Там! — гукнув Марк, показуючи сяючою рукою. — Що це?

Бен спрямував туди промінь. Буфет.

— Він замалого розміру, — сказав він Марку. — І стоїть впритул до стіни.

— Давайте подивимося за ним.

Бен знизав плечима. Вони підійшли до буфета і взялися за нього з боків. Бен відчув цівку зростаючого збудження. Справді цей дух, чи аура, чи атмосфера, чи як вам бажано це назвати, тут густіший, гидотніший?

Бен кинув погляд нагору, до відчинених дверей в кухню. Світло потьмянішало. Золото вже вицвітало з нього.

— Він занадто важкий для мене, — захекався Марк.

— Потерпи, — сказав Бен. — Ми його зараз перекинемо. Наддай якнайкраще.

Марк нахилився до буфета і вперся плечем у деревину. Його очі дивилися жорстоко з сяючого обличчя:

— Гаразд.

Вони налягли на буфет своєю об’єднаною вагою, і цей валлійський комод[293] повалився з кістяним тріском — то всередині нього потрощилася давня весільна порцеляна Єви Міллер.

— Я так і знав! — вигукнув Марк переможно.

У стіні, куди було приставлено цей валлійський комод, виявилися маленькі дверцята, по груди заввишки. Новенький єйльський навісний замок страхував засув.

Важкі удари молотком переконали Бена, що замок не збирається піддаватись.

— Господи Ісусе, — промурмотів він стиха.

Розпач гіркотою підкотив йому до горла. Щоб отака забара наприкінці, отака забара у вигляді якогось п’ятидола­рового сарайного замка…

Ні. Він зубами прогризеться крізь дерево, якщо треба.

Він посвітив довкола ліхтариком, і праворуч від сходів його промінь упав на дошку з акуратно розвішеними на ній інструментами. На двох сталевих гачках там висіла сокира з лезом, замаскованим гумовим покрівцем.

Бен підбіг туди, вихопив сокиру з дошки і стягнув з леза гумовий покрівець. Він дістав з кишені одну з ампул та впустив її долі. Свята вода розлилася по підлозі, почавши негайно світитися. Він дістав іншу, відкрутив маленький ковпачок і збризнув лезо сокири. Воно почало мерехтіти таємничо-містичним світлом. А коли він взявся руками за дерев’яне сокирище, хватка вчувалася неймовірно доброю, неймовірно правильною. Здавалось, могутність влютувала його плоть у даровану нею хватку. Бен на мить застиг, дивлячись на сяюче лезо, і якийсь химерний порив змусив його торкнутися ним свого чола. Якесь зухвале почуття впевненості охопило його, відчуття неуникної правоти, чистості. Вперше за останні тижні він відчув, що більше не блукає навпомацки крізь тумани віри й невір’я у двобої з супротивником, чиє тіло надто ефемерне, щоби зважати на удари.

Могутність вливалася в його руки, як високовольтний струм.

Лезо засвітилося яскравіше.

— Робіть уже! — закликав Марк. — Мерщій! Благаю!

Бен Міерз розставив ноги, замахнувся сокирою і вергнув її вниз сяйливою дугою, яка залишила післясвітіння в очах. Лезо вжалило дерево з лунким, зловісним звуком і вгрузло по сокирище. Розлетілися тріски.

Він витяг сокиру, дерево верещало проти сталі. Він рубав нею знову… знову… знову. Він відчував, як напружуються і взаємодіють м’язи його спини і плечей, рухаючись із такою впевненістю і вишуканою розпашілістю, яких вони ще не знали. Кожний удар посилав на розліт скалки і тріски, як шрапнель. На п’ятім ударі лезо проломилося до порожнечі, і Бен почав вирубувати діру, розширювати її зі швидкістю, що сягала шаленості.

Марк дивився на нього в захваті. Холодний синій вогонь сповзав униз по сокирищу і ширився вгору по Бенових руках, аж поки не почало здаватися, що він працює в колоні цього вогню. Голова в нього була схилена набік, м’язи шиї напнуті напруженням, одне око відкрите і сяє, друге міцно замружене. Спина його сорочки лопнула між замашними крилами його лопаток, і м’язи скручувалися, як троси. Він був пройнятий одержимістю, і Марк не задумуючись (і не маючи потреби задумуватися) побачив, що ця одержимість ані найменшою мірою не є християнською; це добро було більш елементарним, менш рафінованим. Воно як руда, як щось викашляне з-під землі голими брилами. Нічого лощеного в ньому не було. Це була Сила, це була Могутність, це було те щось, що рухає найбільшими колесами всесвіту.

Двері до овочевого льоху Єви Міллер не могли встояти перед цим. Сокира почала рухатися майже зі сліпучою швидкістю; вона перетворилася на пульсацію, на низхідну арку, на райдугу з-поза Бенового плеча до потрощеної деревини цих фінальних дверей.

Бен завдав їм останнього удару і відкинув сокиру геть. Він підніс долоні собі до очей. Вони палали.

Він простягнув руки до Марка, і хлопчик відсахнувся.

— Я люблю тебе, — сказав Бен.

Вони зімкнули руки.

Овочевий льох був маленьким, схожим на келію, і порожнім, окрім кількох укритих пилом пляшок, кількох ящиків та запилюженого бушельного кошика дуже старої картоплі, з якої в усіх напрямках попроростали вічка, — і тіл. Труна Барлоу стояла під стіною в дальнім кінці, наче саркофаг якоїсь мумії, і гребінь її віка холодно блищав у світлі, яке вони принесли з собою, немов вогонь Святого Ельма[294].

Перед труною, наче залізничні шпали поперек шляху до неї, лежали тіла людей, з якими Бен жив і хліб-сіль ділив: Єва Міллер і Проноза Крейґ поряд із нею; Мейб Маллікен з кімнати в кінці коридору другого поверху; Джон Сноу, який перебував на утриманні округу і зі своїм артритом заледве міг зійти наниз до сніданку; Вінні Апшо, Ґровер Верілл.

Вони переступили через них і стали перед труною. Бен поглянув униз собі на годинник; було 6:40.

— Зараз ми винесемо її звідси туди, — сказав Бен. — До Джиммі.

— Вона, мабуть, важить не менше тонни, — сказав Марк.

— Ми впораємося.

Бен простягнув руку до труни, майже невпевнено, та потім вхопився за її правий верхній кут. Гребінь на віку блищав, немов якесь пристрасне око. Дерево було аж до мурашок по шкірі неприємним на дотик, гладеньким і скам’янілим від часу. Здавалося, у цій деревині зовсім немає пор, жодних недосконалостей, які могли б розпізнати і приліпитися до них пальці. Утім, труна легко хитнулася. Одної руки вистачило.

Бен нахилив її вперед невеличким поштовхом, відчуваючи, як піддається ця величезна вагота, немов під контро­лем якихось невидимих противаг. Щось гупнуло всередині. Бен прийняв вагу труни на одну руку.

— Тепер, — сказав він, — твій кінець.

Марк підважив, і той кінець труни легко піддався. Обличчя хлопчика наповнилося задоволеним здивуванням:

— Гадаю, я міг би зробити це одним пальцем.

— Мабуть, і я зміг би. Справи нарешті йдуть нам на добре. Але ми мусимо поспішати.

Вони пронесли труну крізь розтрощені двері. Вона загрожувала застрягти там своїм найширшим місцем, та Марк нахилив голову і штовхнув. Труна пройшла з дерев’яним виском.

Вони понесли її туди, де накритий портьєрами Єви Міллер лежав Джиммі.

— Ось він, Джиммі, — промовив Бен. — Ось він, цей сучий син. Опускаймо її, Марку.

Він знову глянув собі на годинник. 6:45. Світло, що доходило крізь кухонні двері нагорі над ними, було попелясто-­сірим.

— Тепер? — запитав Марк.

Вони дивилися один на одного поверх труни.

— Так, — сказав Бен.

Марк обійшов труну, і вони стали разом перед її замками й печатками. Вони разом нахилилися, і замки розтріснулися, щойно вони їх торкнулися, з таким звуком, неначе тріскаються тоненькі дранки. Вони підняли.

Барлоу лежав перед ними, його очі зорили вгору.

Зараз він був молодим чоловіком, його чорне волосся, розкішне й блискуче, розметалося по атласній подушці в головах його тісного апартаменту. Його шкіра світилась життям. Щоки були рожевими, як вино. Його зуби вигиналися з рота над повними губами, білі, з сильними прожилками жовтизни, як слонячі бивні.

— Він… — почав Марк, та так і не закінчив.

Червоні очі Барлоу заворочалися в очницях, наповнюючись мерзотною життєвістю і глузливим тріумфом. Вони вп’ялися в Маркові очі і Марк втупився в них, його власні очі стали пустими й геть далекими.

— Не дивись на нього! — крикнув Бен, але було вже пізно.

Він відштовхнув Марка. Хлопчик заскиглив глибоко в горлі і раптом атакував Бена. Заскочений зненацька, Бен поточився назад. За якусь мить пальці хлопчика вже були в кишені його куртки, налапуючи пістолет Гомера Мак-Казліна.

— Марку! Не тре…

Але хлопчик не чув. Його обличчя було пустим, як витерта класна дошка. Те скиглення лунало й лунало в його горлі, мов плач дуже маленької тваринки, яка потрапила в пастку. Він обхопив пістолет обома руками. Вони боролись за нього, Бен намагався вирвати його з рук хлопчика, тримаючи націленим від них обох.

— Марку! — волав він. — Марку, прокинься! Заради Христа прошу…

Дуло смикнулося в бік його голови, і пістолет вистрелив. Бен відчув, як куля майнула йому повз скроню. Він обхопив обома руками руки Марка і копнув ногою. Марк поточився назад, і пістолет загримів на підлогу між ними. Хлопчик метнувся по нього, скиглячи, і Бен загилив йому по зубах з усієї сили. Він відчув, як губи хлопчика чвакнули об зуби, і скрикнув, немов це вдарили його самого. Марк бухнувся на коліна, і Бен ногою відбив пістолет геть. Марк спробував рачки поповзти по нього, і Бен вдарив його знову.

З утомленим зітханням хлопчик повалився.

Аж тут наснага його полишила і впевненість. Він знову був просто Беном Міерзом, і йому було страшно.

Прямокутник світла в кухонних дверях вилиняв до ріденького фіолетового; годинник Бена показував 6:51.

Здавалося, якась велетенська сила тягне його голову, наказуючи Бену подивитися на рожевого нажертого паразита в труні біля нього.

— Поглянь і побач мене, миршава людинко. Подивись на Барлоу, який проживав століття, як ти проживав години з книжкою біля каміна. Подивись і побач величне створіння ночі, яке ти вмертвив би своїм жалюгідним патичком. Подивись на мене, письмаче. Я писав по людських життях, і кров була моїм чорнилом. Подивись на мене і проймися розпачем!

— Джиммі, я не можу цього зробити. Вже надто пізно, він занадто сильний для мене…

— ПОДИВИСЬ НА МЕНЕ!

Було 6:53.

Марк застогнав на підлозі:

— Мамо? Мамуню, де ти? Мені болить голова… тут так темно…

— Він вступить до мене на службу кастратом…

Бен виколупав один з кілків у себе з-за пояса і впустив його долі. Він жалюгідно скрикнув, у цілковитому розпачі. Надворі сонце полишало Єрусалимове Лігво. Його останні промені забарилися на даху Дому Марстена.

Бен підхопив кілок. Але де молоток? Де той йобаний молоток?

Біля дверей овочевого льоху. Він збивав ним замок.

Він через силу метнувся підвалом і підняв молоток, де той лежав.

Марк уже напівсидів, рот у нього був — кривава рана. Він витер його рукою й ошелешено дивився на кров:

— Мамуню! — схлипував він. — Де моя мати?

6:55 вже. Світло і темрява зависли в ідеальній рівновазі.

Бен побіг назад через підвал: кілок затиснутий в одній руці, молоток у другій.

Пролунав громовий, переможний регіт. Барлоу вже сидів у свої труні, ті червоні очі палали пекельним тріумфом. Вони зчепилися з Беновими, і той відчув, як воля сточується з нього.

Зі скаженим, спазматичним криком він підняв кілок над головою і по дузі свистонув ним вниз. Його бритвено вигострений кінець пропоров сорочку Барлоу, і Бен відчув, що він увійшов у плоть під нею.

Барлоу закричав. Це був моторошний, болісний звук, як вовче виття. Силою всадженого кілка його відкинуло назад на спину, у труну. Звідти здійнялися, скажено махаючи, його скрючені в пазурі пальці.

Бен вгатив по верхівці кілка молотком, і Барлоу закричав знову. Одна з його рук, холодна як могила, вхопилась за ліву руку Бена, якою той стискав кілок.

Бен навернувся в труну, його коліна вперлися в коліна Барлоу. Він уп’явся очима в це одержиме болем і ненавистю обличчя.

— Відпусти мене! — верещав Барлоу.

— Ось тобі, сучий ти сину, — ридав Бен. — Ось тобі, п’явко. Ось тобі, на.

Він знову вгатив молотком. Кров бризнула вгору холодним фонтаном, на мить осліпивши Бена. Голова Барлоу метлялася з боку в бік на атласній подушці.

— Відпусти мене, ти не смієш, ти не смієш, ти не смієш цього робити…

Бен гатив молотком знову й знову. Кров ринула з ніздрів Барлоу. Його тіло почало тіпатися в труні, як загарпунена риба. Його пазуристі пальці дряпали щоки Бена, залишаючи на шкірі довгі борозни.

— ВІДПУСТИ МЕНЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕ…

Бен вгатив молотком по кілку ще раз, і кров, що вихлюпувалася з грудей Барлоу, стала чорною.

Потім — розкладання.

Воно відбулося протягом двох секунд, занадто швидко, щоби повірити в це коли-небудь при денному світлі в наступні роки, проте достатньо повільно, щоби знову і знову повертатись у кошмарах з жахливою повільністю покадрового показу.

Шкіра пожовкла, пошерхла, побугрилася, як старий брезент. Очі вицвіли, затягнулися білою плівкою, провалилися. Волосся посивіло й відпало купкою пір’я. Тіло всередині темного костюма зсохлося і стухало. Рот роззявлявся ширше й ширше, губи відтягувалися, дійшовши до носа, і зникли в оральному кільці випнутих зубів. Нігті почорніли і злущувалися, поки там не залишились тільки кістки, унизані перстнями, які цокотіли й клацали, неначе кастаньєти. Пил пухкав крізь волокна лляної сорочки. Лиса, зморщена голова перетворилась на череп. Штани, за відсутністю того, що їх наповнювало, опали до мітлищ, вбраних у чорний шовк. На якусь мить ніби гидотно жваве городнє опудало засмикалося під ним, і Бен виплигнув з труни з задавленим криком жаху. Але неможливо було відірвати погляду від останніх метаморфоз Барлоу; це гіпнотизувало. Череп, позбавлений плоті, шарпався з боку на бік на атласній подушці. Гола щелепова кістка відкривалася в беззвучному крику, для підтримки якого вже не існувало голосових зв’язок. Скелетні пальці клацали, танцюючи у темному повітрі маріонетками.

Запахи вдаряли Бену в ніс та й зникали, кожен маленьким, легеньким пхиком: газу; гниття, жахливого і тілистого; уїдливого пилу; пліснявого бібліотечного духу; потім нічого. Ті вигинисті, протестуючі кісточки-пальці розпалися й розсипалися, як олівці. Носова порожнина черепа поширшала і з’єдналася з ротовою порожниною. Пусті очниці ширшали в безплотному виразі здивування і жаху, зустрілися, і їх не стало. Череп осипався досередини себе, як старовинна ваза епохи Мін[295]. Одяг влігся пласко і став нейтральним, як брудна білизна перед пранням.

Та це ще не був кінець непоступливому триманню істоти за цей світ — навіть порох здіймався, закручуючись у крихітні смерчі всередині труни. А тоді, зненацька, Бен відчув, як щось гайнуло повз нього, мов сильний вітер, аж він здригнувся. І тієї ж миті усі вікна в пансіоні Єви Міллер висадило надвір.

— Стережіться, Бене! — крикнув Марк. — Стережіться!

Бен крутнувся назад і побачив, як вони вилазять з овочевого льоху — Єва, Проноза, Мейб, Ґровер та інші. Їхній час настав у цім світі.

Крики Марка луною бовкали йому в вухах, як великі пожежні дзвони, і Бен ухопив хлопчика за плечі.

— Свята вода! — гукнув він у Маркове страдницьке лице. — Вони не можуть торкнутись нас!

Плач Марка перетворився на рюмсання.

— Лізь нагору по дошці, — сказав Бен. — Лізь.

Йому довелося повернути хлопчика обличчям до дошки, а потім ще й ляснути долонею по заду, щоб змусити його рухатись. Упевнившись, що Марк поліз нагору, він розвернувся і подивився на них, на Нечисть.

Вони стояли пасивно футів за п’ятнадцять віддалік, дивлячись на нього з тупою ненавистю, у якій не було нічого людського.

— Ти убив нашого Пана, — промовила Єва, і Бену майже повірилося, що в її голосі звучить журба. — Як ти міг вбити нашого Пана?

— Я повернуся, — сказав їй Бен. — По всіх вас.

Він подерся нагору по дошці, лізучи рачки, за допомогою рук. Дошка стогнала під його вагою, але трималась. Опинившись нагорі, він обійшовся одним поглядом назад. Там, унизу, вони тепер зібралися навкруг труни і мовчки зазирали до неї. Вони нагадали йому тих людей, які тоді зібралися біля тіла Міранди після аварії з меблевим фургоном.

Він обернувся, шукаючи Марка, і побачив, що той лежить біля дверей на ґанок, обличчям вниз.

Бен сказав собі, що хлопчик просто знепритомнів, і не більше. Це могло бути правдою. Пульс у нього був сильним і ритмічним. Бен підняв його на руки і поніс до «сітроена».

Він сів з кермо і завів двигун. Коли він вже виїхав на Залізничну вулицю, відкладена реакція вразила його, немов фізичним ударом, і йому довелося придушити крик.

Вони зараз на вулицях, ходячі мертвяки.

То в жару, то в холоді, з головою, повною дикого ревіння, він завернув ліворуч на Джойнтер-авеню і поїхав із Салимового Лігва.