Салимове Лігво

Розділ сьомий. Метт

У вівторок наприкінці третього уроку Метт підійшов до вчительської і там на нього вже чекав Бен Міерз.

— Вітаю. Ви раненько, — сказав той.

Бен підвівся і вони потиснули один одному руки.

— Сімейне прокляття, гадаю. Скажіть, а ці дітки мене не з’їдять, ні?

— Неодмінно, — сказав Метт. — Ходімо.

Він був дещо здивований. Бен прийшов у гарному, спортивного крою піджаку і в добротних сірих слаксах. Гарні туфлі на ньому мали вигляд таких, що взувають їх не часто. На уроках у Бена бували й інші літератори, і зазвичай вони приходили в буденному або в якомусь геть маячному одязі. Рік тому він спитав доволі відому поетку, в якої був виступ у Мейнському штатному університеті в Портленді, чи приїде вона наступного дня поговорити з його учнями про поезію. Вона з’явилася у тісних бриджах і на високих підборах. Схоже, це був підсвідомий спосіб проголосити: «Подивіться на мене, я побиваю цю систему в її власній грі. Я приходжу і йду, як вітер». У порівнянні з тим його захват від Бена ще на дрібку підріс. Після тридцяти з гаком років учителювання він вважав, що нікому не побити цю систему чи виграти в її грі, і тільки лопухи думають, ніби вони ведуть перед по очках.

— Гарна будівля, — сказав Бен, роззираючись дорогою по коридору. — Збіса сильно відрізняється від тієї старшої школи, де вчився я. У моїй більшість вікон були схожі на амбразури.

— Перша похибка, — сказав Метт. — Ніколи не називайте це «будівлею». Це «виробництво». Класні дошки: «наочне приладдя». А діти: «гомогенний спільноосвітній учнівський контингент середнього підліткового віку».

— Просто чудово для них, — сказав Бен, вищиряючись.

— Авжеж, хіба не так? Ви навчалися в коледжі, Бене?

— Намагався. Вільні мистецтва. Але здавалося, там усі грають в інтелектуальні піжмурки — ти теж можеш надибати сокиру і гострити її, таким чином ставши знаним любимцем[141]. Така невдача, мене витурили. Коли вже продавалася «Дочка Конвея», я вантажив до розвізних фургонів ящики кока-коли.

— Розкажіть про це дітям. Їм буде цікаво.

— Вам подобається вчителювати? — запитав Бен.

— Звісно, подобається. То були б криво-косі сорок років, якби не це.

Пролунав останній дзвінок на урок, гучно відлунюючи в коридорі, де не було нікого, крім одного загайного учня, який повільно плентався повз стрілку, намальовану під написом «Деревообробна майстерня».

— Як тут з наркотиками? — запитав Бен.

— Усіх сортів. Як у будь-якій школі в Америці. У нас більш за все інше панує питво.

— Не марихуана?

— Я не вважаю траву проблемою, і директор так само, коли про це говориться неофіційно та ще й після кількох чарочок «Джима Біма»[142]. Випадком я знаю, що наш шкільний психолог, який є одним з найкращих у своїй справі, не проти дунути і піти в кіно. Я й сам куштував. Ефект чудовий, але в мене після цього печія.

— Ви куштували?

— Шшш, — відгукнувся Метт. — Великий Брат підслуховує всюди. Крім того, ось і мій клас.

— Ой, леле.

— Не нервуйте, — сказав Метт, заводячи його досе­редини. — Доброго ранку, друзі, — привітав він близько двох десятків школярів, які пильно вдивлялися в Бена. — Це містер Бен Міерз.

Бен спершу було подумав, що помилився будинком.

Коли Метт Бьорк запросив його на вечерю, Бен був цілком упевнений, що той сказав, що дім у нього маленький, сіренький, який стоїть за будинком з червоної цегли, але саме з нього зараз суцільним потоком лилася рок-н-ролова музика.

Бен скористався дверним грюкалом з потьмянілої міді, не отримав відповіді й постукав знову. Цього разу музика стишилась і голос, який безсумнівно належав Метту, прокричав:

— Там незамкнено! Заходьте!

Він увійшов, зацікавлено роззираючись. Передні двері прочинялися просто до маленької, обставленої на манер ранньоамериканської дрібничкової крамниці вітальні, де панував неймовірно древній телевізор «Моторола». Музику видавала аудіосистема «Кей-Ел-Ейч», оснащена гучномовцями «Квод»[143].

З кухні, виряджений у картатий червоно-білий фартух, вийшов Метт. Разом із ним доплив запах спагеті-соусу.

— Перепрошую за галас, — сказав він. — Я трохи недочуваю. Тож і вмикаю гучно.

— Добра музика.

— Я фанат року ще з часів Бадді Голлі[144]. Прекрасна музика. Ви голодний?

— Йо, — кивнув Бен. — Ще раз дякую, що запросили мене. Гадаю, відтоді як приїхав до Салимового Лігва, я їв у гостях більше, ніж упродовж п’яти попередніх років мого життя.

— Це приязне містечко. Сподіваюся, ви не проти повечеряти на кухні. Пару місяців тому до мене був завітав один антиквар і запропонував дві сотні доларів за обідній стіл, що стояв у кімнаті. А я так досі й не зібрався придбати собі інший.

— Зовсім не проти. Я ще той кухонний їдець, один з довгої низки кухонних їдців.

Кухня аж скимліла акуратністю. На маленькій чотириконфорочній плиті кипіла каструлька соусу і парував повний друшляк спагеті. На відкидному столику чекала пара різномастих тарілок і склянок, попід вінцями яких танцювали фігурки персонажів мультфільмів, — це ж галяретниці, з захопленням подумав Бен. Залишки скутості від гостини в чужої людини розсипалися, і він став почуватись як удома.

— Там, у шафці над раковиною, бурбон, житнє й горілка, — показав Метт. — А в холодильнику є безалкогольні, з якими можна намішати коктейлів. Хоча, боюся, нічого аж такого надзвичайного.

— Мені згодиться й бурбон з водою з крана.

— Починайте. А я поки що подам оцю їжу.

Наливаючи собі склянку, Бен сказав:

— Мені сподобалися ваші учні. Вони ставили гарні запитання. Жорсткі, але гарні.

— На кшталт, звідки ви берете свої ідеї? — перепитав Метт, мавпуючи сексі-сюсюкання малявки Руті Кроккет.

— Вона ще та штучка.

— Атож, вона така. Там, поза різаними ананасами у морозильнику, є пляшка «Лансерз»[145]. Спеціально тримав.

— Послухайте, не варто…

— Ой, облиште, Бене. Навряд чи ми щодня бачимо у Лігві авторів бестселерів.

— Це дещо екстравагантне перебільшення.

Бен докінчив свою чарку бурбону, прийняв від Метта тарілку спагеті, полив їх соусом і за допомогою ложки намотав собі повну виделку.

— Фантастично, — сказав він. — Мамма міа.

— Ну, звичайно ж, — промовив Метт.

Бен подивився собі в тарілку, яка спорожніла з такою дивовижною швидкістю. Він дещо винувато витер губи.

— Іще?

— Півпорції, якщо можна. Чудові спагеті.

Метт приніс йому повну тарілку.

— Якщо ми це не з’їмо, з’їсть мій кіт. Бідолашна тварина. Важить двадцять фунтів, а качуляє до своєї миски.

— Господи, як це я його не помітив.

Метт усміхнувся:

— Вештається десь. Ваша нова книжка — роман?

— Щось на кшталт белетризованої історії, — сказав Бен. — Якщо чесно, я пишу її заради грошей. Мистецтво — це чудово, але я хотів би бодай раз дістати з капелюха великий приз.

— І які перспективи?

— Примарні, — сказав Бен.

— Ходімо до вітальні, — запропонував Метт. — Стільці там бугруваті, але зручніші за це кухонне страхіття. Ви достатньо наїлися?

— А чи носить Папа високу тіару?

У вітальні Метт поставив на програвач стос довгограючих дисків і заходився розпалювати велетенську, вузлувату гарбузову люльку. І тільки після того, як результат його задовольнив (сидячи посеред велетенської хмари диму), він підвів очі на Бена:

— Ні, — промовив він. — Звідси ви його не побачите.

Бен рвучко озирнувся:

— Що?

— Дім Марстена. Закладаюся на нікель, що саме його ви видивлялися[146].

Бен ніяково реготнув:

— Не сперечаюся.

— Ваша книжка про місто, схоже на Салимове Лігво?

— Про місто й людей, — кивнув Бен. — Там відбувається серія пов’язаних із сексом убивств з розчленуваннями. Я хочу почати з одного з них і описати весь процес, від початку й до кінця, у найменших деталях. Ткнути читача у це носом. Я якраз робив начерк цієї частини, коли зник Ралфі Ґлік, і це вплинуло на мене… ну, це вплинуло на мене дуже зле.

— Ви там у себе засновуєте все на тих зникненнях, що сталися в нашому місті в тридцяті роки?

Бен подивися на нього уважно:

— Ви про те знаєте?

— О, так. І чимало тутешніх старших мешканців також знають. Я не жив тоді в Лігві, але жила Мейбел Вертс, і Ґлініс Мейберрі, і Мілт Кроссен. І дехто з них уже побачив зв’язок.

— Який зв’язок?

—Та годі, Бене. Зв’язок досить очевидний, хіба не так?

— Припускаю, так. Минулого разу, коли в цьому домі хтось жив, протягом десяти років зникло четверо дітей. Зараз, через тридцять шість років, у ньому знову хтось оселяється і нагло, як стій, зникає Ралфі Ґлік.

— Ви думаєте, це просто збіг?

— Припускаю, що так, — обачливо сказав Бен. Ті слова Сюзен про обачність бриніли в його вухах. — Але тут така дивина. Я переглянув числа «Вісника» з 1939 по 1970 рік, просто, щоби зробити порівняння. Троє зниклих дітей. Один втік з дому, пізніше його знайшли, він працював у Бостоні — йому було шістнадцять, а на вигляд був старшим. Іншого через місяць виловили з Андроскоґґіну. А одного знайшли закопаним біля шосе 116 у Ґейтсі, напевне, його збили машиною, поховали й утекли. Все поясненне.

— Можливо, зникненню сина Ґліків також знайдеться пояснення.

— Може.

— Але ви так не думаєте. Що ви знаєте про того чоловіка, Стрейкера?

— Зовсім нічого,— відповів Бен. — Я навіть не впевнений, що бажаю з ним познайомитися. У мене в роботі зараз перспективна книжка, і вона міцно зав’язана на певному уявленні про Дім Марстена і мешканців того дому. З’ясування того, що Стрейкер абсолютно ординарний бізнесмен, а я впевнений, що так воно й є, може вивести мене з ладу.

— Я не думаю, щоб аж до такого дійшло. Знаєте, він сьогодні відкрив ту крамницю. Заходила Сюзі Нортон з матір’ю, я розумію… дідько, більшість жінок у місті відмітились там з розглядинами. За словами Делла Маркі, а він годне віри джерело, навіть Мейбел Вертс пришкандибала. Схоже, він невідпорний чоловік. Одягнений як денді, надзвичайно витончений, абсолютно лисий і чарівливий. Мені казали, він навіть продав декілька речей.

Бен вищирився:

— Чудово. А хто-небудь бачив другого члена їхньої команди?

— Він нібито десь у закупівельній поїздці.

— Чому «нібито»?

Метт незатишно знизав плечима:

— Сам не знаю. Вся ця справа, мабуть, цілком добропорядна, але той дім мене нервує. Це майже так, ніби ці двоє його нашукали. Як ви казали, він, мов той ідол, посідає верхівку свого пагорба.

Бен кивнув.

— І поверх усього іншого, ми маємо чергове зникнення дитини. А ще брат Ралфі, Денні. Помер дванадцятирічним. Причина смерті — злоякісна анемія.

— Що в цьому дивного? Звичайно, прикро…

— Бене, мій лікар — молодий хлопець, якого звуть Джиммі Коді. Я вчив його в школі. Тоді він був малим бешкетником, а тепер гарний лікар. Це лише балачки, майте на увазі. Помовка.

— Окей.

— Я проходив обстеження і ненароком згадав, яке горе з сином Ґліків, який це жах для батьків на довершення того, що інший зник. Джиммі сказав, що у цій справі він консультувався з Джорджем Ґорбі. Хлопчик мав анемію, це так. Він сказав, що кількість червонокрівців у хлопця віку Денні може становити десь від вісімдесяти п’яти до дев’яноста п’яти відсотків. У Денні їх рівень впав до сорока п’яти відсотків.

— Оце так, — мовив Бен.

— Вони прописали йому уколи вітаміну B12 і телячу печінку і, схоже було, це добре діє. Вони збиралися виписати його наступного дня. Аж тут бах, він раптом мертвий.

— Вам не варто дозволити, щоби про це дізналася місіс Вертс, — сказав Бен. — Вона видивлятиметься в парку аборигенів з духовими трубками й отруйними стрілами.

— Я досі не згадував про це нікому, крім вас. І не збираюся. І до речі, Бене, на вашому місці я б тримав мовчанку про зміст вашої книжки. Якщо Лоретта Старчер запитає, про що ви пишете, скажіть їй, що про архітектуру.

— Я вже отримував таку пораду.

— Від Сюзен Нортон, безсумнівно.

Бен поглянув собі на годинник і підвівся:

— Говорячи про Сюзен…

— Самець, що залицяється, розпушує все пір’я, — сказав Метт. — Такі справи, я мушу їхати до школи. Ми переставляємо мізансцени у третьому акті нашої шкільної п’єси, комедії великого соціального значення під назвою «Проблема Чарлі».

— І яка в нього проблема?

— Прищі, — сказав Метт і вищирився.

Вони вирушили до дверей разом, Метт затримався, щоб натягнути вицвілу спортивну куртку з логотипом школи. Бенові подумалося, що фігура в нього радше якогось старіючого тренера-легкоатлета, аніж сидня-вчителя мови й літератури, тобто — якщо не зважати на обличчя, яке в нього було інтелігентним, хоча мрійливим і якимсь таким невинним.

— Послухайте, — спитав Метт, коли вони вийшли на ґанок, — що у вас заплановано на вечір цієї п’ятниці?

— Сам не знаю, — сказав Бен. — Я гадав, що ми з Сюзен, можливо, з’їздимо в кіно. Це все, що я наразі можу сказати.

— Я міг би запропонувати дещо інше, — сказав Метт. — Можливо, нам утрьох варто сформувати щось на кшталт комітету, поїхати на пагорб у Дім Марстена і відрекомендуватися новому пану. Від імені міста, звичайно.

— Звичайно, — сказав Бен, — як жест ординарної ввічливості, чи не так?

— На кшталт сільського вітального візка, — погодився Метт[147].

— Скажу про це сьогодні Сюзен. Гадаю, вона буде за.

— Добре.

Коли Бенів «сітроен» завуркотів геть, Метт підняв руку і помахав. Бен навзаєм двічі прогудів, а потім його задні вогні зникли за пагорбом. Після того, як звук машини вщухнув, Метт майже цілу хвилину простояв на ґанку з руками в кишенях, з очима, обернутими до дому на пагорбі.

Вечірніх репетицій п’єси в четвер не було, тож близько дев’ятої Метт поїхав до «Делла» випити два чи три кухлі пива. Якщо той клятий різун Джиммі Коді не прописує йому нічого проти безсоння, він пропише собі того сам.

«У Делла» негусто бувало народу, коли не грав якийсь гурт. Метт побачив лише трьох знайомих йому людей: Пронозу Крейґа, котрий леліяв кухля в кутку; Флойда Тіббітса з грозовими хмарами на чолі (він три рази цього тижня балакав із Сюзен, двічі телефоном і один раз особисто, у вітальні Нортонів, і жодна з тих розмов не пішла на добре); та Майка Раєрсона, який сидів в одній з дальніх кабінок під стіною.

Метт підійшов до шинквасу, де Делл полірував склянки і дивився по портативному телевізору «Айронсайда»[148].

— Вітаю, Метте. Як воно справи?

— Добре. Мляво сьогодні.

Делл знизав плечима:

— Йо. Там, у драйв-іні в Ґейтсі, йде пара якихось мотоциклетних фільмів. Я не можу з цим конкурувати. Кухля чи джбанок?

— Хай буде джбанок.

Делл наточив, змахнув піну і долив ще пару дюймів. Метт заплатив і, якусь мить повагавшись, вирушив до кабінки Майка. Майк, як і більшість молоді в Лігві, був профільтрований крізь його мовно-літературні уроки і Метту він подобався. При посередньому інтелекті він досяг вище середніх успіхів, оскільки наполегливо трудився і знову й знову питав про речі, яких не розумів, допоки їх не второпає. На додаток до цього він мав ясне, природне почуття гумору та приємну домішку індивідуалізму, що робило його улюбленцем класу.

— Вітаю, Майку, — сказав він. — Не проти, якщо я приєднаюся до тебе?

Майк Раєрсон підвів голову, і Метта немов струмом вдарило. Перша його реакція: Наркотики. Важкі наркотики.

— Звісно, містере Бьорку.

Голос у нього був безживним. Обличчя жахливим, хворобливо-білим, з глибокими темними тінями під очима. Самі очі здавалися величезними і запаленими. У напівтемряві таверни його руки блукали по столу, неначе привиди. Перед ним стояв неторкнутий кухоль пива.

— Як твої справи, Майку?

Метт налив собі кухоль пива, не даючи волі власним рукам, яким праглось тремтіти.

Його життя завжди відзначалося м’якою плинністю, такий собі графік з коливаннями підйомів і понижень (і навіть ці заклякли у передгір’ях, відтоді як тринадцять років тому померла його мати); до причин, що тривожили це життя, належали гідні жалю історії деяких з його учнів. Біллі Ройко у збитому гелікоптері загинув у В’єтнамі за два місяці до припинення вогню; Селлі Ґрір, одну з найкмітливіших і найжвавіших учениць, яких він бодай колись мав, убив її п’яний бойфренд, коли вона сказала, що хоче з ним розійтися; Ґері Коулмен, котрий осліп через якесь незбагненне виродження зорового нерва; брат Бадді Мейберрі Даґ, єдина добра дитина у всьому тому дубуватому клані, потонув у Олд Орчард Біч[149]; і наркотики, та маленька смерть. Не всі з тих, хто вступив у води Лети, вважали за потрібне в ній скупатися, але таких було достатньо — дітей, які зробили марення своїм харчем.

— Справи? — повільно повторив Майк. — Я не знаю, містере Бьорку. Не дуже добре.

— На яке це лайно ти запав, Майку? — лагідно запитав Метт.

Майк подивився на нього, не розуміючи.

— Торч, — сказав Метт. — Амфі? Секон? Кокс? Чи це…

— Я не на наркоті, — сказав Майк. — Гадаю, я хворий.

— Це правда?

— Я ніколи в житті важкої наркоти не пробував, — промовив Майк і, здавалося, ці слова коштують йому жахливих зусиль. — Тільки траву, та й її не торкався вже чотири місяці. Я хворий… захворів у понеділок, як я думаю. У неділю ввечері я заснув на Злагідному Пагорбі, розумієте. І проспав там аж до ранку понеділка.

Він повільно похитав головою.

— Я паскудно почуваюся. Відтоді мені паскудно. І здається, мені щодня все гірше.

Він зітхнув і, здалося, цей присвист повітря струснув усе його тіло, мов сухий листок на якомусь осінньому клені.

Метт подався вперед, стурбований:

— Це сталося після похорону Денні Ґліка?

— Йо, — знову подивився на нього Майк. — Коли вже всі поїхали, я туди знову повернувся, щоби все там закінчити, але той йобаний — вибачте мені, містере Бьорку — Роял Сону так і не з’явився. Я довго його чекав і от тоді, мабуть, і почалася моя хвороба, бо все після того, воно… ох, як мені болить голова. Так, що важко думати.

— Що ти пам’ятаєш, Майку?

— Пам’ятаю?

Майк поглянув у золоті глибини свого пивного кухля і задивився на бульбашки, які відривалися від стінок і спливали на поверхню, щоб випустити з себе газ.

— Я пам’ятаю спів, — сказав він. — Найсолодший, який лишень коли-небудь чув. І таке відчуття ніби… ніби тону. Тільки воно було приємним. Якби ще не ті очі. Ті очі.

Він вчепився собі за лікті й здригнувся.

— Чиї очі? — нахиляючись вперед, запитав Метт.

— Такі червоні очі. Ох, і лячні очі.

— Чиї?

— Я не пам’ятаю. Ніяких очей. Мені все те наснилось, — відштовхував Майк це від себе. Метт ледь не явно бачив, як він це робить.

— Я більше нічого на пам’ятаю про вечір неділі. Я прокинувся вранці у понеділок на землі і спершу навіть не міг встати, такий я був зморений. Але зрештою підвівся. Вставало сонце і я злякався, що спечуся. То я пішов у ліс до струмка. Та так заморився. Ох, страшне заморився. То я знову заснув. І проспав до… ну, до четвертої чи п’ятої години.

Він видав якесь таке зсушене, папірчасте хихотіння:

— Я був весь закиданий листям, коли прокинувся. Але почувався вже трохи краще. Я піднявся і пішов до свого траку.

Він повільно провів долонею собі по обличчю:

— Хоча якимсь чином у неділю ввечері з хлопчиком Ґліків я покінчив. Дивно. Я того навіть не пам’ятаю.

— Покінчив?

— З Роялом чи без Рояла, а могилу було цілком засипано. Обкладено дерниною та все таке інше. Гарна робота. Не пам’ятаю, як її робив. Мабуть, був уже дуже хворим.

— А де ти провів вечір понеділка?

— У себе вдома. Де ж іще?

— Як ти почувався зранку у вівторок?

— Я у вівторок прокинувся не вранці. Проспав весь день. Прокинувся аж увечері.

— А тоді ти як почувався?

— Жахливо. Ноги неначе гумові. Пішов попити води і ледве не впав. Мусив сунути до кухні, спираючись на меблі. Кволий, як те кошеня.

Він нахмурився.

— На вечерю у мене була бляшанка «Дінті Мур» — знаєте, оті м’ясні консерви[150] — але їсти я не міг. Просто подивлюся на те, і мене неначе ось-ось виверне. Як ото коли жахливе похмілля і хтось тобі показує їжу.

— То ти так нічого й не їв?

— Я намагався, та все виблював. Але мені трохи покращало. Я пішов і трохи погуляв. Потім повернувся додому і знову ліг.

Його пальці на столі кружляли по старих пивних колах.

— Перед тим як лягати, мені стало страшно. Точно, як ото малій дитині страшно Алламагусалума. Я обійшов хату і перевірив, чи всі вікна замкнені. І спати ліг з усюди ввімкнутим світлом.

— А вчора зранку?

— Гммм? Ні… вчора прокинувся тільки о дев’ятій вечора.

Він знову видав те шелесливе хихотіння.

— Пам’ятаю, я ще подумав, якщо так і далі буде, я спатиму безпросипно. А це ж саме те, що роблять мертві.

Метт тривожно його роздивлявся. Підвівся Флойд Тіббітс, вкинув четвертак у джукбокс і почав тикати кнопки пісень

— Дивно, — сказав Майк. — Коли я прокинувся, вікно в моїй спальні було відчинене. Мабуть, я сам його відчинив. Мені наснився сон… хтось стоїть за вікном і я встаю… встаю, щоб його впустити. Як ото встають, щоб впустити старого друга, котрий змерз… або зголоднів.

— Хто це був?

— То ж був лише сон, містере Бьорку.

— Але в тому сні хто це був?

— Я не знаю. Я хотів було спробувати щось з’їсти, але від самої думки про це мені схотілось ригати.

— Що ти робив?

— Я дивився телевізор, поки не кінчився Джонні Карсон[151]. Мені стало значно краще. Потім я ліг спати.

— Вікна ти замикав?

— Ні.

— І проспав увесь день?

— Я прокинувся на заході сонця.

— Слабкий?

— Хочу от розібратись, — провів він собі рукою по обличчю. — Я почуваюся таким розбитим! — вигукнув він якимсь ламким голосом. — Це просто грип чи щось таке подібне, правда, містере Бьорку? Насправді я не дуже хворий, правда ж?

— Я не знаю, — сказав Метт.

— Я думав, кілька кухлів пива мене збадьорять, але я не можу цього пити. Я зробив один ковток і мало не вдавився. Той минулий тиждень… все це здається поганим сном. І мені страшно. Мені жахливо страшно.

Майк затулив обличчя долонями з тонкими пальцями, і Метт побачив, що він плаче.

— Майку?

Без відповіді.

— Майку. — Він делікатно прибрав руки Майка з його обличчя. — Я хочу, щоб ти сьогодні поїхав ночувати до мене. Я хочу, щоби ти спав у мене в гостьовій кімнаті. Ти це зробиш?

— Гаразд. Мені однаково.

Він витер рукавом собі очі з летаргічною повільністю.

— А завтра я хочу, щоб ти поїхав зі мною до лікаря Коді.

— Гаразд.

— Тоді ходімо. Поїдемо.

Йому майнула думка подзвонити Бену Міерзу, але він цього не зробив.

Коли Метт постукав у двері, Майк Раєрсон відповів:

— Заходьте.

Метт увійшов з піжамою.

— Воно буде трохи завеликим…

— Дякую, містере Бьорку. Я сплю просто в нижній білизні.

Він стояв у трусах, і Метт побачив, яке жахливо бліде в нього все тіло. І ребра в нього видавалися дугастими борознами.

— Поверни голову, Майку. У цей бік.

Майк покірно повернув голову.

— Майку, звідки в тебе взялися ці рубці?

Майкова рука торкнулася його горла збоку під нижньою щелепою.

— Я не знаю.

Метт завагався. Потім підійшов до вікна. Засувка була надійно зафіксована, але він однаково поклацав нею туди-сюди своїми спантеличеними руками. Знадвору на шибку важко тисла пітьма.

— Погукай мене вночі, якщо тобі буде щось треба. Будь-що. Навіть якщо тобі просто щось погане насниться. Ти це зробиш, Майку?

— Так.

— Я серйозно кажу. Будь-що. Я тут поряд по коридору.

— Я погукаю.

Зволікаючи, відчуваючи, що він мусив би ще дещо зробити, Метт зрештою вийшов з кімнати.

Сам він так і не заснув, і єдине, що утримувало його від дзвінка Бену Міерзу, це розуміння, що у Єви зараз усі сплять. У пансіоні повно літніх людей, і коли пізно вночі дзвонив телефон, це означало, що хтось помер.

Він лежав у неспокої, дивлячись, як флуоресцентні стрілки годинника пересуваються від одинадцятої тридцяти до дванадцятої. Дім стояв неприродно мовчазним — можливо, тому що його вуха були свідомо налаштовані на те, щоб вловлювати найлегший звук. Дім був старий, міцно збудований, і його стогони осідання здебільшого бозна-коли припинилися. Не було жодних звуків, окрім цокотіння годинника та слабеньких подувів вітру надворі. Жодні машини не проїжджали ночами дорогою Теґґартів Ручай у будні.

Те, що ти думаєш, божевілля.

Але крок по кроку він був змушений повернутися до первинного припущення. Звичайно, як людині начитаній, це було першим, що прийшло йому в голову, коли Джиммі Коді коротко описав діагноз Денні Ґліка. Вони з Коді тоді разом з цього посміялися. Можливо, це йому кара за той сміх.

Подряпини? Ті цятки не подряпини. То проколи.

Декого вчили, що такого не може існувати; що такі історії, як «Кристабель» Колриджа або та лячна казка Брема Стокера — то лише викрутаси і виверти фантазії[152]. Звісно, монстри існують — це ті люди, що тримають пальці на термоядерних кнопках у шести країнах, це терористи, які захоплюють літаки, це масові вбивці та садисти-ґвалтівники дітей. Але не таке. Дехто це точно знає. Знак диявола на жіночих грудях — то просто родимка; той чоловік, що повернувся з мертвих і в поховальних покровах постав перед дверима своєї дружини, просто страждав на локомоторну атаксію[153], хокало, що белькоче й вовтузиться в кутку дитячої спальні — всього лише купка ковдр. Деякі каноніки проголосили, що навіть Бог, цей поважний білий чародій, уже помер.

Він був майже дощенту знекровлений.

Ні звуку з того кінця коридору. Метт подумав:

«А сам Майк спить, як той камінь». Ну, а чому ні? Навіщо ж іще він запросив його до себе додому, як не для доброго нічного сну, не… не збурюваного кошмарами?

Він виліз із ліжка, ввімкнув лампу і пішов до вікна. Звідси можна було побачити гребінь даху Дому Марстена, запушений памороззю місячного сяйва.

Мені страшно.

Але насправді ще гірше; він на смерть переляканий. Його розум перебіг старовинними засобами захисту від неназиваної немочі: часник, опрісноки і свята вода, розп’яття, троянда, текуча вода. Він не мав жодних святинь. Він був позацерковним методистом і приватно вважав, що Джон Ґроґґінс — це гівнюк західного світу.

Єдина релігійна річ у його хаті…

Мляво, але ясно чутно в мовчазному будинку прозвучали слова, промовлені голосом Майка Раєрсона, промовлені з мертвотною інтонацією сплячого:

— Так. Увійдіть.

Метту перехопило дух, потім він видихнув беззвучним скриком. Він відчув, як його млоїть від страху. Здалося, що живіт у нього обернувся на свинець. Підтягнулися вгору яєчка. Що це, во ім’я Боже, щойно було запрошено ввійти до його дому?

Скрадливо, звук відвертання засувки на вікні гостьової кімнати. Потім те рипіння дерева проти дерева, коли піднімається рама вікна.

Він міг спуститися на перший поверх. Побігти, дістати Біблію з комода у їдальні. Бігом повернутись нагору, розчахнути двері гостьової кімнати, високо тримаючи Біблію:

Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого я наказую тобі піти геть…

Але хто це там зараз?

«Погукай мене вночі, якщо тобі буде щось треба».

Але я не можу, Майку. Я стара людина. Мені страшно.

Ніч вдерлася в його мозок і перетворила його на цирк страхітливих образів, які то витанцьовували з тіней, то ховалися в них. Білі клоунські обличчя, величезні очі, гострі зуби, постаті, що вислизають із тих тіней з довгими, білими руками, які тягнуться до… до…

З нього вирвався тріпотливий стогін, і він затулив собі долонями обличчя.

Я не можу. Мені страшно.

Він не зміг би постати, навіть якби почала обертатися мідна ручка його власних дверей. Його паралізувало страхом, він дико картав себе за те, що взагалі поїхав цього вечора до Делла.

Мені страшно.

І в цій жахливій, важкій мовчазності будинку, сидячи на своєму ліжку зі схованим у долонях обличчям, він почув тоненький, милий, злобний дитячий сміх

… а тоді звуки смоктання.