Щоденник божевільного

X

Удосвіта я пішов шукати свого брата. Він стояв у дворі, під дверима світлиці, і дивився на небо. Я зайшов ззаду, став у дверях і винятково спокійно та лагідно звернувся до нього:

«Старший брате, я маю щось тобі сказати».

«Ну то кажи», — обернувся він зразу до мене й кивнув головою.

«У мене тільки кілька слів, але мені тяжко їх висловити. Брате, мабуть, спочатку всі дикуни трохи займалися людоїдством. Пізніше, тому що їх думки перестали бути однаковими, деякі з них покинули людожерство і намагалися виправитись та стати добрими людьми. І вони стали людьми, справжніми людьми. Однак деякі все ще продовжують жерти людей. Вони подібні до хробаків. Деякі еволюціонували й перетворилися на риб, птахів, мавп і кінець-кінцем — на людей. Інші ж не схотіли виправитися і залишилися ще й досі на щаблі хробаків. Як соромно повинно бути людожерам у порівнянні з нелюдожерами! Я боюсь, що, мабуть, далеко-далеко більше, ніж соромно хробакам, коли порівнюють себе з мавпами... I-Я зварив свого власного сина і віддав його Цзє і Чжоу (* І-Я був кухарем князя Хуаня в царстві Ці, в VII стол. перед н. Хр. Коли князь заявив, що перекуштував уже всі страви на світі, крім ва­ реного немовляти, I-Я одразу зварив йому свого сина. Так кажуть старі історичні книги. Божевільний наплутав, коли говорив про Цзє і Чжоу, тиранів, що правили й жили значно раніше. (Л. У.)), щоб ті його з’їли. Це стара історія. І хто б міг подумати, що люди їли людей від часу, коли Бань Ґу (* творець світу в китайській мітології) відділив небо від землі і створив світ, аж до сина I-Я; від сина I-Я аж до часів Сюй Ci-ліня (* Сюй Сі-лінь — атентатник, що вбив 1907 року манджурського губернатора провінції Аньгуей. У нього вирвано печінку та серце і кинуто охороні губернатора на з’їдження, мабуть, для того, щоб її покарати за недогляд) люди продовжували їсти людей; і далі їли аж до часу, коли в селі Вовченята схоплено односельчанина. Минулого року, коли в місті було страчено од­ ного в’язня, знайшовся один хворий на сухоти, що вмочав пирога у кров забитого й смоктав його (*Були китайці, що вірили в те, що людська кров вилікує від сухот)... Вони хочуть мене з’їсти, але ти сам, ясна річ, не можеш тому запобігти. Але нащо було тобі вступати до змовників? Що тільки людоїди не можуть зробити: вони можуть з’їсти мене, але також можуть з’їсти й тебе, і один одного у своїй зграї. Проте досить зробити один крок, досить виправитись, як зразу серед людства запанує мир і спокій. Хоча воно й завжди було отак, проте ми могли б сьогодні стати надзвичайно добрими людьми. Скажеш, що це неможливе?! Брате, я вірю, що ти можеш це сказати. Адже позавчора приходив орендар і прохав знизити йому ренту, а ти сказав, що це неможливо ...»

Спочатку він тільки холодно посміхався, а далі його очі стали світитися лютим блиском. Коли ж я викрив їхні таємниці, все його обличчя набрало мертво-сталевого кольору. За брамою стояла юрба людей. Вельмишановний пан Чжао із своїм собакою був там також. Повитягавши голови та шиї, вони підглядали і намагалися втиснутися в браму. У декого обличчя не можна було розглядіти; вони були немов прикриті пов’язками. Інші ж, як і раніше, вишкірювали ікла на мертво-сталевих обличчях і, прикривши долонею рота, підсміхалися. Я знав, що всі вони одна зграя, усі вони людожери. Але я також знав, що їхні переконання не були однаковими. Одні з них вважали, що споконвіку було так, що їли людей, і тому так мусить бути й далі. Інші ж розуміли, що вони не повинні їсти людей, але їм і далі хотілося їх їсти. До того ж вони боялися, що інші викриють їх. Тому, почувши мої слова, вони ще більше розізлилися. Однак, прикриваючи рота долонею, вони холодно підсміхалися.

У цей час мій старший брат також раптом розлютився і голосно закричав: «Геть звідси, всі! Що, ви не бачили божевільного? »

Тоді я зрозумів ще одну їхню хитрість. Хіба тільки те, що вони не хотіли змінитися? Та вони вже давно все влаштували. Вони наперед підготувалися, щоб приліпити мені наличку божевільного! У майбутньому, коли мене з’їдять, їм не тільки нічого не станеться за те, але навіть ще й знайдуться такі, які будуть їм за це вдячні. Розповідав же орендар, що коли в їхньому селі з’їли того лихого чоловіка, то якраз так і було. Це їхній старий трюк!

Розлючений, як і всі інші, Чень Лао-у підбіг до мене, але як він не намагався заткнути мені рота, я вперто хотів гукнути цій юрбі: «Ви можете змінитися, але починайте щиросердно! Ви повинні знати, що в майбутньому людожерам не буде місця на світі. Якщо ви не поправитеся, ви пожерете один одного. Навіть якби вас народжувалося багато, все одно вас усіх знищать справжні люди так, як мисливці винищують вовків! Так як хробаків!»

Зграю розігнав Чень Лao-y. Брат також не знати куди подівся. Чень Лао-у намовляв мене повернутися до хати. У кімнаті все було в непроглядній тьмі. Бантини і сволок захиталися над моєю головою, стали збільшуватися, а далі навалилися на мене.

Від величезного тягару я не міг рушитися. Вони хотіли вбити мене, але я зрозумів, що цей тягар не справжній, і я став вилазити з-під нього так, що все моє тіло вкрилося потом. Не зважаючи на все, я вперто хотів кричати: «Негайно виправляйтеся! І починайте щиросердно! Ви повинні знати, що в майбутньому людожерам не буде місця...»